Geum.ru

Ні рекомендації щодо його практичного використання під час підготовки до усної співбесіди й при написанні екзаменаційного твору з української мови та літератури

Вид материалаНавчально-методичний посібник
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
С

писок рекомендованої літератури

1. Анісов В., Середа Є. Літопис життя і творчості Т. Г. Шев­ченка. 2-ге вид. — К., 1976.

2. Анісов В., Середа Є. Від підмайстра до академіка. — К., 1968.

3. Білецький О., Дейч О. Тарас Григорович Шевченко. Літературний портрет. — К., 1964.

4. Білецький П. О. Апостол України. Життя і творчість Шевченка. — К., 1998.

5. Жур П. Літо перше. З хроніки життя і творчості Т. Г. Шев­ченка. — К., 1979.

6. Жур П. Третя зустріч. Хроніка останньої мандрівки
Т. Г. Шевченка на Україну. — К., 1970.

7. Зайцев П. І. Життя Т. Шевченка. — К., 1994.

8. Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до за-
слання. — К., 1964.

9. Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 рр. — К., 1968.

10. Кирилюк Є. Т. Г. Шевченко. Життя і творчість. — К., 1979.

11. Пахаренко В. Незбагнений апостол. Нарис світобачення Шевченка. — Черкаси, 1994.

12. Пільгук І. І. Традиції Шевченка в українській літературі. — К., 1965.

13. Рильський М., Дейч О. Тарас Шевченко. Біографічний нарис. — К., 1964.

14. Руденко О. І., Петренко Н. П. Вічний як народ. Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка. — К., 1998.

15. Тарахан-Береза З. П. Святиня. — К., 1999.

16. Шагінян М. С. Т. Шевченко. — К., 1963.

17. Шевченківський словник: У 2-х т. — Т. 1. — К.: Головна редакція УРЕ, 1976.

18. Шевченківський словник. У 2-х. — Т. 2. — К.: Головна редакція УРЕ, 1977.


Марко ВОВЧОК (1833—1907)

Марко Вовчок — видатна українська письменниця другої половини XIX ст., що продовжила й розвивала традиції Тараса Шевченка в українській літературі.

Народилася Марія Олександрівна Вілінська 22 грудня 1833 року в селі Єкатеринівка на Орловщині в родині дрібного поміщика. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Марія Олександрівна протягом життя активно спілкувалася з багатьма відомими діячами української та світової культури, науки, освіти, суспільного руху, брала участь у демократичному жіночому русі в Росії, у конспіративній політично-пропагандистській роботі антисамодержавного характеру. У салоні її тітки К. Мордовіної в Орлі збиралися відомі письменники, діячі культури. Там Марія Олександрівна познайомилась з українським фольклористом та етнографом О. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. У 1851 році Марія Вілінська стає його дружиною та виїжджає на Україну. Проживаючи в Чернігові, Києві, Немирові, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. У селі Куренівці, де жили Марковичі протягом року, майбутня письменниця почала збирати матеріал для українського словника, над яким працювала до кінця свого життя.

Перебуваючи в різних місцевостях України, Марія Олександрівна скрізь бачила тяжке життя кріпаків, жахливу експлуатацію, свавілля поміщиків. Враження від побаченого знайшли втілення в антикріпосницьких оповіданнях. Написані протягом 1856—1857 років дванадцять оповідань Марія Олександрівна надсилає в Петербург П. Кулішу для друку, підписавши їх псевдонімом Марко Вовчок.

У 1859—1867 роках у Німеччині, Швейцарії, Італії, Франції Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним,
І. Сєченовим, І. Тургенєвим, О. Герценом, Л. Толстим, Жулем Верном. За кордоном письменниця закінчує оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», пише «Два сини». Цей період характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті («Три долі»), історичної повісті та оповідання («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр со­ціально-побутової казки («Дев’ять братів і десята сестра Галя»).

Письменниця пише також повісті та романи російською мовою. Оповідання і казки, написані французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому «Журналі виховання і розваг», робить переклади творів з французької, англійської, німецької, поль­ської літератур, зокрема вона переклала чотирнадцять романів Жуля Верна. Повернувшись у Росію, Марко Вовчок редагує журнал «Переводы лучших иностранных писателей», друкує свої переклади: «Людина, що сміється» В. Гюго, «Історія одного селянина» Ермана-Шатріна, казки Андерсена. А твори Жуля Верна й і в наш час друкуються за перекладами Марка Вовчка.

Жила письменниця в різних містах та селах України, у Саратові, у Нальчику, де й померла 10 серпня 1907 року. У будинку, де жила та померла українська письменниця, відкрито літературно-меморіальний музей.

Творчість Марка Вовчка розгорнулась напередодні реформи 1861 року. У грудні 1857 року П. Куліш видав її книгу під назвою «Народні оповідання». Згодом І. Тургенєв переклав ці твори на російську мову, і вони вийшли окремим виданням під назвою «Украинские народные рассказы». Сила оповідань Марка Вовчка в мистецькому розкритті характерів героїв, у яскравих правдивих картинах, що були ніби вихоплені письменницею з самих глибин народного життя, у відтворенні ненависті селянства до кріпосницької системи. Одним з найяскравіших антикріпосницьких творів письменниці є оповідання «Козачка», в якому змальована трагічна доля вільної дівчини, що зважилася стати дружиною кріпака. З не меншою силою проникнення у світ глибоко трагічних переживань створила письменниця образ дівчини-кріпачки в оповіданні «Одарка», нестерпне становище всього покріпаченого селянства уособлено в тяжкій долі матері-кріпачки в оповіданні «Горпина». У «Народних оповіданнях» письменниця уславила представників народу, показала їх цільні характери, здорову мораль, вірність у коханні та дружбі, невгасиме прагнення до волі. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною.

Початок літературної діяльності Марка Вовчка був блискучим. Із нікому не відомої за межами Немирова дружини вчителя географії вона відразу стає визначною письменницею, яку високо підносять передові діячі літератури та літературна критика. «Народні оповідання» схвально зустрів Т. Шевченко, який присвячує Марії Олександрівні поезію «Марку Вовчку». Він гордий тим, що в українську літературу вливаються «сили молодії», які не дадуть правді пропасти.

Шевченкові Марія Олександрівна присвятила «Інститутку» — свою кращу повість про кріпацьке село. Темою цього твору є зображення тяжкого становища кріпаків та наростання стихійного протесту проти кріпосників. Чимало уваги приділяє автор природному почуттю волелюбності народних мас, показує повну протилежність у поглядах на кохання та шлюб панів і кріпаків, торкається питання солдатчини в умовах царської Росії, змальовує життя наймички в місті. Ці підтеми доповнюють основну тему повісті «Інститутка».

Розповідь ведеться від імені безмежно доброї, лагідної, розум­ної кріпачки Устини — типового представника покріпаченого народу. Тому погляди дівчини на поведінку, вчинки інших персонажів повісті сприймаються як судження самого народу. Впадають в око високі моральні якості кріпаків: Устина приваблює життєвою мудрістю, глибиною та щирістю почуттів; Катря змальована охайною, моторною в роботі; в образі Назара втілено оптимізм українського народу. Найсвідоміший серед кріпаків — Прокіп. Він готовий постояти не тільки за себе, а й за інших, тому стає на захист кріпачок, що потрапили під удари своєї поміщиці. Соціальний конфлікт твору в цій сцені досягає найвищого напруження. Марко Вовчок підкреслює повну безправність кріпаків і необмежену сваволю кріпосників. Герої повісті не коряться панам, їм уривається терпець. Марко Вовчок змальовує закріпачених селян як волелюбних, здатних до стихійного протесту.

Також у повісті змальовано образ жорстокої, егоїстичної, свавільної панночки, яка, прибувши з інституту шляхетних дівчат у маєток, стає прокляттям для всіх кріпаків. Не поступається їй у жорстокому ставленні до простих людей і стара поміщиця. Важливу роль у розкритті ідейного змісту повісті відіграє образ пана, в якому письменниця засуджує поміщиків-лібералів, переконливо доводить, що так звані «добрі» пани насправді виявлялись такими ж визискувачами.

Головна думка твору — палке прагнення кріпаків вирватися
з-під влади поміщиків, стати вільними.

Повість «Інститутка» була першим прозовим твором в українській літературі, де показано непримиренність між кріпаками та кріпосниками, засуджувалось кріпосництво як велике соціальне зло.

Соціальний конфлікт твору зображено на тлі життя та побуту кріпаків і поміщиків. Особливого значення набуває знання письменницею мови усіх прошарків суспільства. Мовностилістичні засоби творів мають багато фольклорних елементів

Своє ставлення до героїв повісті автор передає у доборі синонімів. Так, коли йдеться про Устину, до слова «говорити» добираються такі синоніми, як «промовила», «одмовляє», «вимовляє», «доводить». Передаючи мову інститутки, письменниця використовує синоніми негативного звучання («кричить», «верещить»). Звертаючись до привабливих позитивних героїв, Марко Вовчок вживає пестливо-зменшувальні слова: «Устино, серденько», «дівчино-горличко» тощо.

Коли Марко Вовчок читала свою повість у присутності Шевченка, Тургенєва та інших видатних діячів культури, похвалам на її адресу на було кінця. Т. Шевченко ставив ім’я письменниці поряд з Шекспіром. Знаменно, що цей твір був першим зразком соціально-побутової повісті в українській літературі. Надрукована була повість «Інститутка» вперше російською мовою в перекладі Тургенєва в журналі «Основа». Цензура дуже спот­ворила твір, що друкувався без нагляду письменниці, яка в той час була за кордоном.

До наших днів повість «Інститутка» зберігає свою велику пізнавальну та художню цінність як правдива пам’ятка про далеке минуле нашого народу.

Творчість Марка Вовчка відіграла велику роль у подальшому розвитку української реалістичної прози, посилила й міжнародну роль української літератури. Твори письменниці за її життя, починаючи з 1859 року, з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

С

писок рекомендованої літератури

1. Брандіс Є. П. Марко Вовчок. — К., 1975.

2. Засенко О. Марко Вовчок. Життя, творчість, місце в історії літератури. — К., 1964.

3. Крутікова Н. Є. Сторінки творчого життя. — К., 1965.

4. Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. — К., 1983.

5. Лобач-Жученко Б. Б. Про Марка Вовчка. Сторінки до творчої біографії письменниці. — К., 1979.

6. Марко Вовчок. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. — К., 1981.

7. Марко Вовчок у критиці. Збірник статей. — К., 1955.

8. Недзвідський А. В. Марко Вовчок. Семінарій. — К., 1981.

9. Тараненко М. Марко Вовчок. Літературний портрет. — К., 1958.

10. Хоменко Б. В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. На матеріалах української прози. — К., 1977.

Пантелеймон КУЛІШ (1819—1897)

Серед діячів української культури ХІХ століття Пантелеймону Олександровичу Кулішеві належить одне з найпочесніших місць. Багатогранне обдарування його виявилось у різноманітній діяльності: письменницькій, науковій, публіцистичній, педагогічній, видавничій. Саме завдяки Кулішу в українській літературі з’явля­ється соціально-історичний роман.

Народився П. Куліш 7 серпня 1819 року в козацькому містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Батько майбутнього пись­менника походив з козацької старшини, мав хутір і сам хліборобив. Він втратив права дворянства, і побут родини Куліша мало чим різнився від селянського. Мати була дочкою сотника. Сестра Леся навчила Пантелеймона грамоти. У чотирнадцять років потрапив юнак до Новгород-Сіверської гімназії, та не закінчив її. Якийсь час навчав дітей у заможних родинах, а 1839 року вступив до Київського університету, де познайомився з професором М. Максимовичем. В «Киевлянине» М. Максимович надрукував його етнографічні нариси під назвою «Малороссийские рассказы». Закінчити університет Куліш не зміг, оскільки не мав документального свідчення про дворянське походження, хоча батько був із козацько-старшинського роду, нащадки якого мали право на навчання в університеті. Кілька років юнак був вільним слухачем на словесному, а згодом на правничому факультеті. Ці роки виявились визначальними у подальшій долі Куліша. На початку 40-х років він учителює в Луцьку, Рівному, Києві, багато подорожує по Україні, робить фольклорно-етнографічні записи. Особливо захоплювався Куліш народними думами. Під їх впливом створено поему «Україна» та історичний роман «Михайло Чарнышенко». У 1844 році письменник написав оповідання-ідилію «Орися». Тоді ж починає роботу над романом «Чорна рада», перші розділи якого були надруковані 1845 року в журналі «Современник». Цю публікацію високо оцінив П. Плетньов, ректор Петербурзького університету, який допоміг молодому письменникові переїхати до Петербурга й влаштував його вчителем гімназії, а також викладачем російської мови для студентів-іноземців. 1847 року за його рекомендацією Академія наук посилає Куліша за кордон для вивчення слов’янських мов і літератури, культури, народної творчості. Та того ж року у Варшаві П. Куліша заарештовують за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Він очо­лював ліберальне крило таємної організації, закликав до культурництва, просвітительства, тоді як Шевченко проголошував ідею селянської революції. Та між цими велетнями української культури з 1843—1844 років зав’язалась дружба, яка тривала до кінця життя Кобзаря. П. Куліш надзвичайно високо цінував Шевченка, пропагував його твори, сприяв виданню їх за кордоном, допомагав публікувати в роки валуєвської реакції. Проте він не сприймав закликів Кобзаря до збройної боротьби, не поділяв його поглядів щодо історичного минулого України, козаччини, ролі народних мас і козацької старшини у визвольній боротьбі. За участь у таємному товаристві Куліша заслано у Вологду, яку згодом замінили на Тулу. Там він служив дрібним чиновником у канцелярії губернатора, продовжував літературну та наукову працю. 1850 року Пантелеймона Куліша було звільнено під нагляд поліції із забороною друкуватися.

Роки після заслання позначені напруженою працею Куліша як письменника, фольклориста, літературознавця. У 50—60-х роках виходить збірка «Записки о Южной Руси», до якої увійшли фольклористичні, етнографічні та історичні матеріали, твори самого Куліша; в збірці вперше була опублікована поема Шевченка «Наймичка», і хоча прізвище автора не було зазначене, це досить сміливий вчинок, якщо взяти до уваги, що друкуватися Кобзареві було заборонено.

П. О. Куліш є автором двох підручників для школярів: у 1857 ро­ці вийшла з друку читанка під назвою «Граматика» та український буквар. Вони були написані придуманим Пантелеймоном Олександровичем правописом «кулешівкою». Запроваджений тоді перший український фонетичний правопис в основі своїй зберігся й донині.

У 1858 році Куліш здійснює подорож за кордон, відвідує Німеччину, Швейцарію, Італію, знайомиться з культурним життям цих країн, народною творчістю, етнографією. Він був людиною всебічно обдарованою, надзвичайно працьовитою. Досконало володів рідною мовою, а також старослов’янською та російською, Куліш вивчив польську, французьку, італійську, латинь, німецьку, шведську, а щоб перекладати Біблію з оригіналу, уже на схилі віку заходився вивчати давньоєврейську.

Важливою подією в культурному житті України було видання українського перекладу Біблії, здійсненого П. Кулішем разом з
І. Нечуєм-Левицьким та львівським видавцем професором І. Пулюєм.

Пантелеймон Олександрович виношував мрію про створення українського журналу, проте дозволу на це не дістав. Пощастило видати лише альманах «Хата», що став подією в культурному житті українського народу. Ще вагоміше значення мала поява журналу «Основа» (1861—1862). Редактором його був В. Білозерський, а П. Куліш очолював відділ критики. 1862 року виходить друком перша і найвагоміша збірка поезій Куліша «Досвітки».

У 1864—1868 роках П. О. Куліш працює у Варшаві директором духовних справ та членом комісії для перекладу польських законів. З 1873 року він працює в Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», інколи наїздить у свій невеликий маєток Мотронівку на Чернігівщині, який на честь своєї дружини перейменував на Ганнину Пустінь, куди й переселяється в 1877 році. Там він продовжує активно працювати. За останні півтора десятиліття життя П. Куліш видав поетичні збірки «Хуторна поезія», «Дзвін», а також драматичні твори — «Магомат і Хадиза», «Маруся Богуславка», «Драмована трилогія», що складається з п’єс «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай». Він є автором десяти поем, писав також балади, думи, байки.

Величезним внеском Куліша в українську культуру слід вважати його діяльність як перекладача. 1897 року вийшла збірка його перекладів «Позичена кобза», яка складалася з творів багатьох поетів світу, — Й. В. Гете, Г. Гейне, Ф. Шиллера, Д. Байрона. Він переклав також тринадцять п’єс Шекспіра, у тому числі такі шедеври світової драматургії, як «Гамлет», «Ромео і Джульєтта».

Помер Пантелеймон Олександрович Куліш 14 лютого 1897 року.

Визначною подією в українській художній літературі був твір Куліша «Хроніка 1663 року», який виходить друком у 1857 році під назвою «Чорна рада». Письменник виступає новатором, створивши перший історичний роман в українській літературі. Історичною основою й темою твору є події, що відбувалися на Україні в роки Руїни, коли після смерті Богдана Хмельницького (1657) загострюється боротьба за гетьманську булаву. Складна політична боротьба за владу призводить до чорної ради в Ніжині 27—28 червня 1663 року, на якій було скинуто наказного (тимчасового) гетьмана Якима Сомка й обрано гетьманом Івана Брюховецького. Про події часів Руїни Куліш довідувався з літописів, передусім з «Літопису Самовидця». Заслугою письменника є те, що він першим дослідив цей літопис.

Головна сюжетна лінія роману — це напружена боротьба за гетьманування між Сомком і Брюховецьким, що кинула Україну у вир бурхливих подій, викликала спалахи незадоволення широких народних мас політикою козацької старшини. На тлі напружених історичних подій письменник відтворює кохання Петра та Лесі. Закохані зазнають багато перешкод, їхнє життя сповнене неймовірних пригод, які письменник подає за зразком популярних на той час романів Вальтера Скотта. Та вплив шотландського письменника не завадив авторові «Чорної ради» створити цілком оригінальний роман, передати національний колорит, а найголовніше — відтворити вільнолюбивий дух рідного народу.

Роман «Чорна рада» багатопроблемний. Ідея любові до рідного краю є провідною у творі. Саме тому автор загострює увагу на історичній долі України, на тому місці, що відводиться їй в історії, на виборі правильних шляхів розвитку. З цими головними проблемами тісно переплітаються й такі, як стосунки між панством, козацькою старшиною та народними масами; взаємини між Україною та Росією; проблема місця та ролі в історії Запорозької Січі.

Свої власні погляди на історичне минуле України, на роль народу та старшинської верхівки в історії П. Куліш передає через образ Сомка. Автор намагається показати ідеального гетьмана, здатного приборкати народні рухи, які, на думку письменника, підривали національну єдність. Куліша лякала жорстокість народних розправ з панством, він був переконаний у тому, що віками гноблена «чернь» не спроможна вирішувати державні справи. Так, народ на раді підтримав підступного, властолюбного І. Брюховецького, і довго ще на Україні лилась кров через «Іванцеве лукавство».

Прихильників Сомка автор подає в позитивному плані. Яскраво виписана колоритна постать полковника Шрама, який виступає прибічником цільності України. Він відданий своїм громадянським обов’язкам, тому у важкий для рідної землі час прибуває з Правобережної України на Лівобережжя, щоб підтримати
Сомка на чорній раді. Прототипом цього образу став полковник Іван Попович, про якого Куліш довідався з «Літопису Самовидця».

Проголошуючи ідеї козацько-старшинської державності, Куліш звертає свій погляд на Запорозьку Січ, яка виступає тут серцем України. Кращі запорозькі традиції втілені в образі Пугача, який прагне встановити рівність станів, виступає за демократичну соціально справедливу козацьку республіку, ідеалом якої є для нього Запорозька Січ. Козацьке лицарство, відвагу, волелюбність уособлює романтичний образ Кирила Тура. Для нього характерні величезна енергія, відчайдушна хоробрість, дух побратимства й усі ті чудові риси, якими наділив народ своїх улюбленців — козаків-запорожців, передаючи в піснях та думах від покоління до покоління немеркнучу славу цих вірних синів України. Народнопоетичну основу образу Кирила Тура підкреслює і його мова, забарвлена прислів’ями, приказками, жартами.

Мова роману «Чорна рада» надзвичайно багата, наближена до мови народних пісень, дум та казок. У творі згадуються й улюблені герої усної народної творчості (козак Байда, Самійло Кішка, Богдан Хмельницький), часто зустрічаються уривки з дум, козацьких пісень. Так, під час трапези в курінного отамана Кирила Тура кобзарі співали пісні про Нечая, про Морозенка, про героїчні та трагічні події далекого минулого рідної землі.

З великою любов’ю описує письменник Київ, згадує дерев’яну церкву гетьмана Петра Сагайдачного. У тій церкві поряд з образами святих були зображення уславлених козаків.

Відтворюючи широку картину життя народу, бурхливі пристрасті, викликані боротьбою за гетьманську булаву, суперечності між козацькою старшиною та народними масами, Куліш змальовує і свій ідеал — ідилію заможного хуторянського життя.

Роман «Чорна рада», перший в українській літературі історичний роман, органічно вписався в контекст тогочасної світової літератури.

Помітний слід у культурному житті України залишила і видавнича діяльність Куліша. Він засновує в Петербурзі власну друкарню. Це мало відчутний вплив на розвиток української літератури, адже Куліш був не лише видавцем, а й по суті організатором літературного процесу, кваліфікованим редактором.

Куліш є основоположником української літературної критики. Його перу належать наукові розвідки про творчість О. Пушкіна, Т. Шевченка, Марка Вовчка, двотомна праця «Жизнь Николая Васильевича Гоголя» та багато інших.

Сучасний літературознавець Микола Жулинський зазначає, що визначальним стимулом своєї подвижницької праці П. Куліш вважав збереження національних традицій, розвиток української мови, культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації.

С

писок рекомендованої літератури

1. Жулинський М. У праці каторжній, в трагічній самоті // Куліш П. Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 1 — С. 5—30.

2. Жулинський М. Із забуття в безсмертя. (Сторінки призабутої спадщини). — К., 1990.

3. Злупко С. Куліш і боротьба суспільних течій в Західній Україні (До 150-річчя з дня народження Куліша) // Укр. істор. журн. — 1969. — № 5.

4. Кирилюк Є. Панько Куліш. (До 150-річчя з дня народження) // Рад. літературознавство. — 1969. — № 8. — С. 26—41.

5. Комишанченко М. Взаємини П. Куліша з Т. Шевченком // Рад. літературознавство. — 1970. — № 1. — С. 52—60.

6. Нахлік Є. Апокаліпсис Пантелеймона Куліша // Вітчизна. — 1990. — № 10. — С. 169—174.

7. Неділько В. Пантелеймон Куліш // Дніпрова хвиля. — К., 1991. — С. 117—126.

8. Охріменко О. На орбіті світового письменництва // Вітчизна. — 1989. — № 8. — С. 150—152.

9. Петров В. Романи Куліша // Вітчизна. — 1991. — № 4—6.

10. Пільгук І. Постать складна і самобутня / До 150-річчя від дня народження //Літ. Україна. — 1969. — 12 серп.

11. Пільгук І. Поетична творчість Пантелеймона Куліша // Куліш П. Поезії. — К., 1970. — С. 3—48.

12. Пільгук І. Пантелеймон Куліш // Куліш П. Вибр. твори. — К., 1969. — С. 3—45.

13. Щубравський В. Перед світанком. (Про творчість письменника П. О. Куліша) // Вітчизна. — 1969. — № 9. — С. 180—185.

14. Яременко В. П. О. Куліш (До 150-річчя з дня народження) // Укр. мова і літ. в школі. — 1969. — № 8. — С. 84—86.


Леонід ГЛІБОВ (1827—1893)

Леонід Іванович Глібов — видатний український письменник другої половини XIX ст. Його перу належать п’єси, казки, оповідання, ліричні поезії, байки. І. Франко високо оцінив байкарську спадщину митця, підкресливши, що вона є «головним титулом заслуги»1 цього письменника.

Народився 5 березня 1827 року у с. Веселий Поділ Хорольського повіту (тепер Семенівський р-н) на Полтавщині в сім’ї управителя маєтків поміщиків Родзянків. Початкову освіту він здобув дома під керівництвом матері, яка була культурною та освіченою

жінкою. У 1840 році Леоніда віддають у перший клас Полтавської гімназії, одним з учителів якої в той час був український поет і байкар Л. Боровиковський. У п’ятнадцять років Глібов пише свій перший вірш «Сон» (російською мовою), навіяний тугою за батьківською домівкою. А 1847 року юний поет видає збірку своїх поетичних спроб під назвою «Стихотворения Леонида Глебова».

Гімназію Леонідові закінчити не пощастило: у випускному класі він тяжко захворів. Одужавши, живе у батька. Саме тоді вперше до його рук потрапив «Кобзар» Т. Шевченка. Під впливом поезій основоположника нової української літератури сам почав писати українською мовою. Підготувавшись самостійно, Глібов у 1849 році вступив до «Ніжинського ліцею вищих наук князя Гизбородька». Тут продовжує літературну творчість, пише байки й друкує їх у газеті «Черниговские губернские ведомости».

По закінченні ліцею Л. Глібов деякий час не міг одержати атестата, бо вважався людиною політично неблагонадійною за свої антикріпосницькі настрої та письменницьку діяльність. Одержавши атестат у 1856 році, працює викладачем історії та географії в повітовому дворянському училищі в містечку Чорний Острів на Поділлі, згодом був переведений до Чернігівської гімназії.

Глібов належав до передових педагогів свого часу. Свої уроки він насичував цікавим життєвим матеріалом, нерідко зачитував у класі окремі статті, які готував для газети «Черниговский листок». Учні глибоко поважали свого вчителя і зберегли про нього добру згадку на все життя. У своїх спогадах О. П. Косач-Кри­венюк (сестра Лесі Українки) писала про свого батька, у минулому — учня Глібова: «В Чернігівській гімназії батьковим учителем… був Леонід Глібов, і батько завжди дуже тепло, з великою симпатією і пошаною згадував його, дуже любив його байки, силу їх знав напам’ять і гарно декламував нам»1.

У Чернігові Л. Глібов зближується з прогресивними колами інтелігенції, що об’єднувалась у так звані громади, які проводили переважно культурно-освітянську роботу: видавали підручники та книжки українською мовою для народу, організовували не-
дільні школи. Примкнувши до громади, Глібов бере активну участь в її роботі, йому пощастило добитися дозволу на видання газети «Черниговский листок». Газета виходила російською мовою, але в ній друкувалися твори й українською мовою. У кінці 1863 року Глібова звинувачують в антиурядовій пропаганді, забороняють видавати газету та звільняють з роботи, висилають з Чернігова. У цьому ж році в Києві виходить його збірка «Байки». Нерозповсюджений тираж «Байок» Глібова згодом було знищено. Для письменника почалися довгі місяці й роки безробіття під адміністративними наглядом, злигодні, хвороби, домашні нещастя. Тільки наприкінці 1867 року чернігівське земство призначило його на посаду завідувача друкарнею, де він і працював до кінця життя. У 1872 році в Чернігові виходить друге видання «Байок», куди ввійшло п’ятдесят творів (повторене в Києві 1882 року). Усі наступні спроби видань чи перевидань байок за життя письменника наштовхувалися на цензурні заборони.

Як байкар і лірик Глібов дедалі ставав відомішим. З 1890 року в нього налагоджуються контакти з львівськими журналами «Зоря» та «Дзвінок». На їх сторінках письменник публікує свої байки, ліричні поезії. У 1891 році українська громадськість відзначила 50-річчя літературної діяльності Глібова. Своєрідне поетичне свято — вшанування Дідуся Кенира — організував «Дзвінок», у якому митець друкував байки, а також виступив з творами нового для себе жанру — загадками й акровіршами, підписуючи їх цим псевдонімом. (Акровірш — вірш, написаний так, що початкові букви рядків, прочитані згори вниз, утворюють слово або навіть ціле словосполучення.) За останні чотири роки свого життя письменник написав українською мовою майже вдвічі більше, ніж за всі попередні роки.

Л. І. Глібов помер 10 листопада 1893 року, похований на кладовищі Троїцько-Ільїнського монастиря в Чернігові.

Літературна спадщина Л. І. Глібова досить велика й різноманітна за жанрами. Українською мовою він написав 107 байок, понад 40 ліричних віршів, п’єсу-водевіль «До мирового», дві віршовані казки, понад півсотні віршованих загадок і відгадок та за­гадок-акровіршів. У своїх байках письменник розкриває суперечності кріпосницької системи, майстерно відтворює потворні явища самодержавного ладу. У таких байках, як «Вовк та Ягня», «Вовк
і Кіт», «Вовк та Мишеня», засуджується свавілля поміщиків, кріпосницьке хижацтво.

Найхарактернішою для цього циклу є байка «Вовк та Ягня». Тема цієї байки: розкриття взаємовідносин між кріпаками та кріпосниками. В алегоричному образі Вовка втілено всевладдя пана, нелюдськість вчинків, брутальність. «Страшенний та здоровенний», він присікується до Ягняти, аби надати видимість законності свавільній розправі. Спроби Ягняти виправдатись приречені на невдачу. Характер розмови, відтвореної в байці, підкреслює безкарність панів. Мова дійових осіб індивідуалізована. Вовк говорить самовпевнено, владно, вживає багато лайливих слів і виразів: «собачий сину», «поганець», «базікать стало». Мова Ягняти, що уособлює безправного кріпака, свідчить про приниже­ність, цілковиту залежність його від господаря-хижака. Намагаючись відвернути видиму смерть, Ягня говорить з покорою і пошаною: «паночку», «помилуйте», «чим же я вам досадив?» Автор співчутливо називає його «сердешним», «бідним», «Ягнятком».

Отже, в образі Вовка змальовано жорстокого кріпосника-са­модура, а в образі Ягняти — кріпака, що покірно підкоряється волі свого пана. Глібов засуджує свавілля панів, глибоко співчуває поневоленому народу. Висловлюючи мораль байки, автор не просто констатує, що народ від панів зазнає утисків, а передає цю думку через конкретний зоровий образ: «нижчий» гнеться перед «вищим», «більший» штовхає і б’є «меншого». Ці слова якнайглибше передають відносини в кріпосницькому суспільстві.

Письменник нещадно викриває та гостро висміює несправедливість царського суду. У байці «Щука» в алегоричних образах Лисиці, Ослів, нікчемної Шкапи та двох стареньких Цапів засуджується крутійство, хабарництво, кругова порука, продажність чиновників. Співчуваючи пригнобленим і приниженим, байкар виступає з критикою чиновництва пореформеного часу («Цуцик», «Ведмідь-пасічник»). Отже, переважна частина байок Глібова має певне соціальне забарвлення: у них викривались суспільні вади, хижацькі звичаї панів, судових чиновників, земських діячів. Він перший в українській літературі розробляє в жанрі байки тему «влади грошей» («Сила», «Скоробагатько»). Також у письменника є байки, в яких висміюються різні людські пороки, негативні риси характеру: ледарство, підлабузництво, брехливість, за-
знайство тощо («Синиця», «Цікавий», «Квіти», «Муха й Бджола»).

Найвизначнішою ознакою байок Глібова, що відрізняє цього байкаря від усіх його попередників, є ліризм. Окремі його байки дуже наближаються до народної лірики. Так, байка «Горлиця і Горобець» співається як пісня. У тих творах, де мова йде про народ, про його життя та поневіряння, ліризм надає більшої сили співчуттю, задушевності зображення («Будяк і Васильки», «Старець»).

Байкар з великою майстерністю передає національні особливості українського народу, його побут, звичаї, красу природи, широко використовує поетичні засоби із скарбниці усної народної творчості. З фольклорних джерел Глібов найінтенсивніше використовує приказки, прислів’я, звичайні в розмовно-побутовій мові. Письменник вводить їх у текст байки без змін («обуха батогом не перебити», «живу, бо треба жити») або дещо змінює їх («катюзі, як кажуть, буде по заслузі»). А такі вислови з байок Глібова, як «дурне безладдя лихо діє» («Лебідь, Щука і Рак»), «щуку кинули у річку» («Щука»), «чого не тямиш — не берись» («Щука і Кіт») тощо, увійшли в розмовну мову. Крилатими виразами стали назви байок: «Лисиця-жалібниця», «Ведмідь-пасічник», «Мальований Стовп», «Зозуля і Півень».

В історію української літератури Л. І. Глібов увійшов передусім як видатний байкар, який досяг великої реалістичності та життєвості зображення. Він змальовує події та характери так яскраво, що мораль випливає з самої байки. Динамічність розвитку подій, багатство й емоційність мови, влучність характеристик, чудові замальовки картин природи роблять байки Глібова високохудожніми творами. Байки цього видатного майстра слова — найвищий етап розвитку української класичної байки. Письменник мав великий вплив на наступні покоління українських байкарів, гумористів, сатириків, які вчились у нього високої художньої майстерності.

С

писок рекомендованої літератури

1. Бандура О. Вивчення творчості Л. І. Глібова в школі. — К., 1954.

2. Бойко І. Л. І. Глібов. Бібліографічний покажчик. — К., 1952.

3. Глібов Л. Твори: У 2-х т. — К.: Наук. думка, 1974.

4. Глібов Л. Байки. — К., 1976.

5. Гур’єв Б. Леонід Глібов: Літературний портрет. — К., 1965.

6. Деркач Б. А. Леонід Глібов: Життя і творчість. — К., 1982.

7. Пільгук І. І. Леонід Глібов: (До 150-річчя з дня народження). — К., 1977.

8. Сиваченко М., Деко О. Леонід Глібов. Дослідження і матеріали. — К., 1969.