Geum.ru

Ні рекомендації щодо його практичного використання під час підготовки до усної співбесіди й при написанні екзаменаційного твору з української мови та літератури

Вид материалаНавчально-методичний посібник
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
С

писок рекомендованої літератури

1. Білецький О. І. Панас Мирний // Зібр. праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2.

2. Колесник П. Й. Видатний художник-реаліст // Мирний Панас. Твори: У 3 т. — К., 1976. — Т. 1.

3. Панас Мирний: Життя і творчість у фотографіях, ілюстраціях, документах (Авт.-упоряд.: Є. Є. Радченко, О. І. Волода­рець. — К., 1984.

4. Твори: У 2 т. — К.: Наук. думка, 1989 (Б-ка укр. літ.). Т. 1. Оповідання. Повісті. Роман. Драматичні твори.

5. Черкаський В. М. Художній світ Панаса Мирного. — К., 1989.


Іван КАРПЕНКО-КАРИЙ (1845—1907)

Важливе місце в історії духовного життя українського народу останніх десятиріч XIX — поч. XX ст. посідає творча і громадська діяльність Івана Карповича Тобілевича, драматурга, актора і режисера української сцени, який виступав під псевдонімом Карпенко-Карий.

Українська драматургія своїм розвитком багато в чому завдячує Іванові Карпенку-Карому. Адже саме він разом із Марком Кропивницьким та Михайлом Старицьким дав могутній поштовх розвитку українського театру. Іван Карпович належав до однієї з тих славетних українських родин, силою духу яких живилася вітчизняна історія. Його брати — сподвижники Микола Садовський і Панас Саксаганський, обдаровані актори, режисери, театральні антрепренери. Їхня сестра Садовська-Берелотті — талановита актриса та співачка. Обираючи творчі псевдоніми, усі вони підкреслювали зв’язок із родинним гніздом.

І. К. Тобілевич народився 29 вересня 1845 р. в с. Арсенівці, колишнього Бобринецького повіту на Херсонщині, в сім’ї управителя поміщицького маєтку. Офіційна освіта обірвалась після закінчення Бобринецької повітової школи у 1859 р. У чотирнадцять років приступив до канцелярської роботи, в містечку Мала Виска, а потім в місті Бобринці. Тоді ж відбулися перші виступи на сцені в аматорському театральному гуртку. З 1865 по 1883 рр. працює в Єлисаветграді та веде активну громадсько-політичну і театральну діяльність. Як головний учасник і керівник багатьох аматорських вистав, Іван Тобілевич стояв у центрі мистецького життя міста. Саме тут були написані перші твори — оповідання «Новобранець» та п’єси «Бурлака» і «Підпанки». Восени 1882 р. у Єлисаветграді М. Л. Кропивницький створив українську професійну трупу, до якої ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, О. Вірина, О. Маркова, Н. Жарова, К. Стоян-Максимович, І. Загорський та інші. У 1883 р. на чолі трупи став М. П. Старицький. У цей час до трупи ввійшли І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський. Так утворився професійний український театр. Трупа М. Старицького проіснувала до 1885 року. Потім
М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та І. Карпенко-Карий виступили організаторами і керівниками окремих труп. У трупі Марка Кропивницького та Михайла Старицького поєднувалися два основні напрями національного театру — романтично-побутовий і реалістично-побутовий. На цьому підґрунті Карпенко-Карий і побудує свою театральну систему, коли разом із молодшим братом Панасом відокремиться в самостійне товариство. У театральні сезони 1900—1903 років корифеї українського театру об’єднувались і утворювали високомистецький колектив. Діяльність митця була обірвана наступом реакції. У 1883 р. Іван Карпович, як людина політично неблагонадійна, був звільнений зі служби. Довелося Карпенку-Карому як політичному засланцеві проживати у м. Новочеркаську (1884—1887), де він написав п’єси «Безталанна», «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Мартин Боруля».

У квітні 1887 року драматург оселяється на хуторі Надія біля Єлисаветграда, де живе біля двох років під «гласним наглядом» поліції. У 1889 році була написана комедія «Гроші», заборонена цензурою. Після переробки комедія була дозволена до постановки під зміненою назвою — «Сто тисяч». Пізніше, 1900 р., була написана п’єса «Хазяїн».

Крім комедій «Сто тисяч» і «Хазяїн», І. Карпенко-Карий з 1890—1900 р. написав ще шість п’єс: «Батькова казка», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Понад Дніпром», «Чумаки», «Сава Чалий». Найвизначнішою серед них є трагедія «Сава Чалий», в основу якої покладено українську народну пісню, в якій народ засудив історичну особу — Саву Чалого як зрадника батьківщини і прославив мужнього патріота Гната Голого.

У 1903—1904 рр. драматург задумує трилогію, дві частини якої оформились у комедіях «Суєта» (1903) і «Житейське море» (1904). Драматург не встиг написати третю частину, яку передбачав назвати «У пристані».

«Суєта» і «Житейське море» стали останніми творами драматурга.

У січні 1907 р. через хворобу він залишає сцену. І. Карпенко-Карий був одним з найкращих акторів, чия майстерність заявила про себе ще в аматорських виставах і розквітла на професійній сцені. Серед сценічних образів, створених Іваном Карповичем, були возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Назар Стодоля і Хома Кичатий з драми Т. Шевченка, старшина Михайло Михайлович, Дід-мірошник, Герасим Калитка, Терентій Пузир, Терешко з власних драм і комедій, Хома («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького), Барабаш («Богдан Хмельницький» М. Старицького), Сторож («По ревізії» М. Кро­пивницького).

Помер драматург і актор 15 вересня 1907 р., похований недалеко від хутора Надія.

Талановитий драматург-новатор збагатив українську літературу творами різноманітних жанрів — соціально-побутовою і соціально-психологічною драмою, соціальною комедією характерів, історичною драмою, в якій органічно переплелися реалістичні й романтичні прийоми зображення, реалістичною трагедією з гострим соціальним конфліктом.

У своїй першій драмі «Чабан» (пізніша переробка — «Бурлака») І. Карпенко-Карий виводить образ народного борця. Бурлака Опанас шукає правду і бореться за неї. І бачить він її у священній боротьбі з експлуататорами.

«Безталанна» і «Наймичка» — це класичні зразки психологічної соціально-побутової драми в українській літературі. Драма «Безталанна» має підзаголовок «Хто винен?». Хто винен, що рішучі, діяльні натури, люди сильної волі, великого почуття, гострого розуму, такі, як Варка і Гнат, стають на шлях злочину. Драматург доходить висновку, що причиною всіх страждань були важкі соціальні умови життя народу. У драмі «Наймичка» Іван Карпович правдиво розкрив трагедію простих чесних людей в задушливій атмосфері тогочасного суспільства. У п’єсі зображена трагічна історія Харитини, сільської наймички, яка стала жертвою розбещеного багатія Цокуля.

Новим явищем в українській драматургії була комедія «Мартин Боруля» (1886). Фанатичне прагнення Мартина Борулі домогтись «дворянських прав» і таким чином вийти із становища «бидла» драматург показує в трагікомічному плані.

І. Карпенко-Карий звертався і до життя української інтелігенції — «Суєта», «Житейське море».

У комедії «Суєта» автор гостро висміює мораль інтелігенції, що, потрапивши в полон кар’єристських прагнень, втратила «природність» своєї поведінки, відірвалась від народу. Проблема мистецтва, частково порушена у зазначеній п’єсі, стала основною в комедії «Житейське море», де зображено сценічну діяльність актора Івана Барильченка. Талановиті митці, до яких належить і сам герой, намагаються присвятити свої сили служінню справжній красі й правді життя, а не залежати від «грошового мішка».

Найкращі твори І. Карпенка-Карого були написані у 80-ті роки ХІХ ст. На той час у суспільстві відбулися глибокі зміни, набули розвитку нові, капіталістичні, відносини. Почалося інтенсивне розшарування суспільства на класи.

У своїх п’єсах драматург зображує нові явища тогочасного життя яскраво, сильно і переконливо. Він виводить українську драматургію з кола хатніх, особистих проблем, головну увагу зосереджуючи на громадських питаннях і настроях, на економічному розвиткові народного життя.

Драматург звертається до жанру «серйозної» комедії. У 1903 році театральний сезон у Харкові почався п’єсами «Сто тисяч» і «Хазяїн», в яких грали і сам автор, і такі корифеї, як М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський.

«Сто тисяч» — значний крок на шляху творчого зростання Карпенка-Карого як комедіографа-сатирика. У цьому творі вістря своєї сатири драматург спрямував проти сільських глитаїв, про­йнятих ненаситною жадобою до збагачення. Свою увагу він зосередив на типовому образі «стяжателя», Герасима Калитки, невдала спроба якого задешево придбати сто тисяч фальшивих карбованців виступає при цьому лише як епізод, що допомагає глибше розкрити його характер.

Герасим Калитка — це сільський багатій, куркуль, його головна, визначальна риса — сліпа жадоба і пристрасть до грошей, ненаситне прагнення до наживи, до придбання великих земельних володінь. Життя в уявленні Герасима Калитки складається з двох понять: грошей і землі, навколо цього зосереджуються всі його помисли і мрії, розмови і вчинки. Автор висміює зажерливість, скупість, бездушність, неуцтво сільського глитая.

Повною протилежністю за своїм характером до Калитки виступає Бонавентура, який не зумів пристосуватися до нових умов життя. Він мріє знайти закопані скарби і так розбагатіти, але поступово опускається на соціальне дно.

Велике значення для розкриття характерів героїв має мова персонажів. Як зазначає проф. Януш Я. В., «в грубому, різкому, а подекуди вульгарно-образливому мовленні Калитки зменшено-пестливі форми мають переважно слова, пов’язані із збагаченням і наживою»1. Науковець зазначає: «Пестливі слова земелька, гро­шики й ін. ріднять Калитку і Бонавентуру — ці два типи, породжені капіталістичним суспільством. Обидва образи є великою творчою удачею І. Карпенка-Карого, який зумів не лише помітити типи, висунені на передній план тогочасною дійсністю на селі, а й правдиво змалювати їх у своїх творах»2.

П’єса «Сто тисяч» тематично близька до комедії «Хазяїн» (1900), у якій образ «стяжателя» в сільському господарстві знайшов своє завершення. П’єса «Хазяїн» як одне з найвизначніших явищ української драматургії виявила завидну життєздатність, зберігши виховне й естетичне значення.

Особливий інтерес викликає її проблематика, майстерно втілена в яскраві, соціально й психологічно переконливі образи дійових осіб, виразно відтінена характерними подробицями побуту, колоритними деталями, які передають дух часу.

Пореформені десятиріччя характеризуються кардинальними змінами в суспільно-економічному житті українського народу. Відбувається соціальне розшарування селянства, що характеризувалося народженням у його надрах мас безземельних наймитів, з одного боку, і піднесенням сільських багатіїв, — з другого. І. Кар­пенко-Карий прагнув розкрити всю механіку блискавичного збагачення тих нових «хазяїнів» південного українського степу, що вибилися з «мужиків», наголосити на антигуманному характері їх господарювання.

Центральний образ п’єси — Терентій Гаврилович Пузир. У своєму збагаченні він піднявся ще вище, ніж Герасим Калитка, на що вказує й авторське пояснення — «мільйонер». На його земельних володіннях розташовано кілька великих економій, де працюють сотні робітників. На степах Пузиря випасають сорок тисяч овець, вирощують сотні тисяч пудів пшениці. Хазяїн має свою контору, штат управителів. Розуміючи, що його багатства зростають на основі експлуатації найманої робочої сили, Пузир намагається всіляко вдосконалювати механізми визиску. Витягти все з робітника — його здоров’я, силу, використати всякий відповідний момент для збагачення, «користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть», — ці принципи покладені з основу «хазяйського колеса» мільйонера. Він і чути не хоче про поняття честі, порядності, щирості, сумління. За двадцять процентів валової виручки, яку передбачається одержати від продажу двадцяти тисяч овець, Пузир погоджується взяти участь у прикритті злісного банкрутства Петьки Михайлова, стаючи, таким чином, на шлях прямого злочину. З метою одержання більших прибутків від експлуатації робітників хазяїн наказує Ліхтаренку «загнуздати мужиків» у Мануйлівці. Хоча дочка Соня кохає учителя Калиновича, батько вирішує віддати її за сина багатія Чобота. Ощадливий хазяїн не хоче позбутися латаного халата, тому його рідні підсунули йому новий дорогий халат за дешеву ціну. Всі ці вчинки доповнюють один одного, бо випливають із фанатичної пристрасті Пузиря до «стяжання для стяжання». Тому думки про допомогу обездоленим, як і все інше, що не стосується збільшення прибутків, йому видаються якимись вигаданими химерами. Хазяїн-мільйонер неодноразово показує свою некультурність, духов­ну вбогість. Пузиреві «без надобності» не тільки увічнення пам’яті І. П. Котляревського, а й взагалі незрозумілі будь-які гуманні, патріотичні громадські заходи. Характерним виявом інтелектуальної обмеженості і примітивності Пузиря є його дрібна честолюбність, яка проявляється у комічній сцені з орденом, одержаним хазяїном за пожертвування на приют.

Носіями багатьох суттєвих рис Пузиря виступають образи Феногена, Ліхтаренка, Зеленського, Маюфеса, які є відповідним тлом діяльності хазяїна. За допомогою змістовних ситуацій твору, розвитком характерів і самого хазяїна, і його управителів, економів, прикажчиків драматург показує, що зростання їхнього добробуту основане на експлуатації простих людей, шахрайстві, обмані. Прослуживши 35 років у хазяїна, Феноген добре вивчив його вдачу, пізнав усі слабкості і вміло використовує їх у своїх корисливих цілях. Він переконує Пузиря, що його помічник найчесніша і найвідданіша йому людина, але при першій же нагоді обдурює хазяїна.

Ліхтаренко, на відміну від Феногена, не лицемірить, не плазує перед хазяїном, дбаючи про свої егоїстичні інтереси, діє сміливіше і нахабніше.

Зрештою, помічники Пузиря уклали між собою неписаний договір: «брать, де дають і де можна, а на менших звертать»; покривати один одного, ділитись «доходами». Автор сміливо вводить у комедію елементи суто драматичні і навіть трагічні (бунт робітників, самогубство Зозулі), що збільшує сатирично-викривальну силу п’єси.

У плані контрасту до образу Пузиря драматург вивів образи Золотницького, Калиновича й Соні. Автор наділив їх рисами культурності, гуманності. Але поміщики-ліберали і культурницька інтелігенція не здатні зломити «дику, страшенну силу» хижаків-капіталістів.

Отже, тільки нагромадженню багатства підпорядковані усі наміри і Калитки, і Пузиря, обидва вони — хижаки. Для них характерна моральна деградація, і не випадково існування «хазяїнів» закінчується трагікомічно: Калитка лізе в петлю, втративши свої п’ять тисяч, а Пузир гине безглуздою смертю.

Важливе місце у п’єсі займають діалоги. Мова кожного персонажа індивідуалізована, відбиває і його культурний рівень, і особливості характеру, і коло життєвих інтересів. Пузир часто вживає такі слова, як чорт, пройдисвіт, ідол проклятий, дурний, анафема з анафем, голяк, ідольське, прокляте діло.

Проф. Януш Я. В. слушно зауважує: «Саме негативно-оцінні та вульгарно-образливі слова є тим важливим мовним складником, за допомогою якого автори відтіняють грубу, неотесану вдачу, брутальну натуру Пузиря і Калитки, підкреслюють жагуче прагнення до наживи, до збагачення, … крайню обмеженість, неуцтво, жорстокість у ставленні до своїх жертв, а нерідко — до рідних і близьких»1.

У п’єсі «Хазяїн» драматург поставив завдання звернути увагу громадськості на несумісність глитайського способу життя з одухотвореною працею людини, яка приносить користь суспільству.

Багато дослідників стверджують, що твори Карпенка-Карого є найвищим здобутком тогочасної драматургії завдяки їх ідейно-тематичній вагомості і новаторству художньої образності. Він першим з українських драматургів виступив за межі усталеного шаблону. Іван Франко не бачив рівного йому драматурга в нашій літературі.

С

писок рекомендованої літератури

1. Віовський В. З творчої лабораторії комедіографа (До 150-річчя від дня народження Карпенка-Карого) // Вітчизна. — 1995. — № 11—12.

2. Драматичні твори (АН УРСР). — К.: Наук. думка, 1989. — Б-ка укр. літ.

3. Пільгук Іван. Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). — К., 1976.

4. Спогади про Івана Карпенка-Карого. — К., 1987.

5. Стеценко Леонід. Карпенко-Карий і його комедії // І. К. Кар­пенко-Карий. Вибрані твори. — К., 1989.

6. Януш Я. В. Мова української класичної драматургії. — Л., 1983.


Іван ФРАНКО (1856—1916)

Іван Якович Франко — геній української нації, великий майстер українського слова, творчість якого становить цілу епоху в розвитку національної культури кінця XIX — початку XX ст.

Народився Іван Якович 17 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту (Львівська область). Навчався у початковій (1862—1863) і «нормальній» (1864—1867) школах та в Дрогобицькій гімназії (1867—1875). Після закінчення гімназії вступає на філософське відділення Львівського університету. З успіхом навчається, займається самоосвітою, громадською роботою, літературною діяльністю. Входить до складу журналу «Друг», бере участь у виданні літературного альманаху «Дністрянка» (1876). За активну політичну діяльність І. Франка вперше заарештовують у 1877 р. на дев’ять місяців. Саме у в’язниці з’являються його шедеври політичної лірики — «Товаришам із тюрми» та «Гімн». Вдруге його посадили до в’язниці на три місяці, після чого Франка було відправлено в рідне село під поліцейський нагляд.

У 1878 р. разом з М. Павликом Іван Якович засновує журнал «Громадський друг», який невдовзі заборонили. Франко займається вивченням марксизму, продовжує свою видавничу, літературну і перекладацьку діяльність. Важливе місце посідає його громадська і журналістсько-публіцистична праця. У робіт­ничій газеті «Praca» він був (з грудня 1878 р. ) її фактичним редактором.

Більша частина творів І. Франка друкувалася в журналі «Світ» (1881—1882), а також у народовських — газеті «Діло» й журналі «Зоря». Протягом 1881—1888 років письменник зробив вражаюче багато. У 1887 р. вийшла збірка «З вершин і низин», що було найвидатнішим явищем в українській поезії після «Кобзаря» Т. Шевченка. Та власті не припиняли переслідування, і у 1889 році він втретє був заарештований на три місяці.

Весь час І. Франко плідно працює. З-під його пера виходить багато прозових, поетичних, драматичних творів, публіцистичних статей. Починаючи з 1901 р., він щорічно виїжджає в гуцульське село Криворівня, куди за неписаною традицією влітку з’їжджались М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Коби­лянська, В. Гнатюк, В. Самійленко. Вони багато працювали, ра­дились, дискутували.

У 1906 р. Вчена рада Харківського університету присвоїла йому без захисту ступінь доктора словесності.

Тим часом переслідування письменника продовжуються. Видатного вченого, доктора наук не допускають до викладання у Львівському університеті.

Останні роки життя І. Франка були затьмарені тяжкою недугою, але письменник наполегливо працює. І. Франко бачив своє щастя, свою життєву мету в боротьбі за кращу долю народу. Сорок років він трудився на ниві рідної культури. 28 травня 1916 року І. Франко помер, похований на Личаківському кладовищі у Львові.

Громадсько-політична, журналістсько-видавнича діяльність І. Фран­ка органічно поєднувалася з його письменницькою діяльністю. За своє життя він видав дев’ять поетичних збірок: «Балади і розкази», «З вершин і низин», 2-ге видання «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Semper tiro», «Давнє й нове», «Із літ моєї молодості»; поеми: «Панські жарти», «Смерть Каїна», «По-людськи», «Іван Вишенський», «Лісова ідилія», «Страш­ний суд», «Мойсей» та ін. Ним створено 100 оповідань і 10 повістей та романів: «Петрії і Довбушуки», «Захар Беркут», «Лель і Полель», «Для домашнього огнища», «Основи суспільності», «Пе­рехресні стежки», «Не спитавши броду», «Великий шум», «Воа соnstrictor», «Борислав сміється». І. Франко не лише великий поет, прозаїк, а й драматург. Драматичні твори «Сон князя Свято-
слава», «Украдене щастя» є оригінальним явищем в українській драматургії. А своїми науковими працями Франко збагатив світове літературознавство, соціологію, філософію, педагогіку, етнографію, мистецтвознавство, лінгвістику, економіку та інші су-
спільні та гуманітарні науки. Спадщина письменника вийшла 50-томним зібранням творів.

Політична лірика І. Франка відкриває нову сторінку в розвитку української літератури. Збірка «З вершин і низин» була новаторською за своїм звучанням. Наскрізними проблемами збірки є проблеми особистості і суспільства, вождя і народу. Письменник створив нові величні образи — символи Каменярів і Вічного революціонера.

«Гімн» — твір алегоричний, з гострим політичним та філософським спрямуванням, він є однією з яскравих перлин світової поезії. Вірш виражає головну ідею збірки, ідею утвердження незламності і безсмертя народу, який повстав на боротьбу проти зла й насильства. Протиставляючи реакційному світові силу революційного духу, Франко в одному ряду з духом і волею ставить науку, думку. Погасити полум’я свідомості народу неможливо. Необхідність оновлення дійсності звучить у циклі «Веснянки». Франкові веснянки, на відміну від народних, наповнені глибоким соціальним змістом, вражаючими контрастами між красою весняної природи і тяжким життям знедоленого люду, а також закликами до праці й боротьби в ім’я кращої долі народу. У поезіях «Гримить», «Гріє сонечко», «Дивувалась зима», «Vivere memento», «Земле, моя всеплодющая мати», «Розвивайся, лозо» весна — не тільки пора оновлення в природі, а й символ наближення корінних змін у суспільстві, які несе з собою всевизвольна боротьба.

Овіяний подихом романтики вірш І. Франка. «Каменярі». Основною темою твору є самовіддана праця на благо батьківщини, боротьба за народну справу. Саме це є найвищою честю і найбільшою радістю для людини. У вірші присутні алегоричні образи гранітної скелі і каменярів. Скеля — уособлення гноблення, деспотизму, несправедливого ладу, яку розбивають герої, що борються за щастя народу, тобто каменярі — нездоланна сила, міцні тілом і духом борці.

Багатий інтимний світ поета відкриває нам збірка «Зів’яле листя». Головним мотивом збірки є страждання душі людської від великого, але нерозділеного кохання. Однією з найкращих вважається поезія «Чого являєшся мені у сні?». Це зразок поетичної майстерності, гармонійної єдності змісту і художньої форми. Глибокий жаль поета з приводу того, що несприятливі умови заважають багатьом рватися вгору до сонця і блакиті, жити повноцінним життям, передає вірш «Червона калино, чого в лузі гнешся?». Відчувається близькість до народних пісень у поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». У цій тужливій сповіді юнака передано глибину і силу людського почуття. Мелодійні, ніжні вірші «Зів’я­лого листя» надихнули композиторів М. Лисенка, Я. Степового, С. Воробкевича, Б. Лятошинського, Ю. Майтуса, П. Майбороду, А. Кос-Анатольського та ін. на прекрасну музику.

Пристрасним публіцистом виступає І. Франко в поезії «Декадент», що була відповіддю критикові, який знайшов у зб. «Зів’яле листя» вияв декадентства. Поет ніколи не замикався в особистих переживаннях, а завжди був кровно зв’язаний зі своїм народом. Він вірить у світле майбутнє, а це не має нічого спільного із зневірою. Твір увійшов до зб. «Мій Ізмарагд», де автор розробив жанри афористичної мініатюри, притчі, бурлескної легенди та ін.

Значний внесок І. Франка у жанр поеми. У його творчому доробку 35 завершених і 12 незакінчених творів.

Поема «Мойсей» — кращий зразок жанру філософської поеми. Для неї характерна високохудожня майстерність, ліризм, динамічність образів. І. Франко писав її для українського народу під впливом біблійної легенди про Мойсея. Він прагнув переосмислити проблеми визволення трудового народу від гніту. Тему та ідею поеми визначає пролог, який дає змогу поетові вилити свій біль, тривогу, утвердити віру в мужній дух народу. Поета проймає жаль, що його народ безмірно страждає, але він переконаний у тому, що всі жертви, злигодні й муки не пропадуть даром. Злива риторичних запитань у пролозі пробуджує національну свідомість, закликає до боротьби.

Крім пролога, поема «Мойсей» містить 20 пісень (розділів). Важливе місце у творі займають образи Мойсея та його народу. Мойсей — слуга народу, прагне привести його до нового, щасливого життя. Пророк вірить у те, що ізраїльтяни, «сини пустині», самі дійдуть до великої світлої мети, стануть вільними, збудують свою державу. Головна думка І. Франка, яка розвивається у всій поемі, полягає в тому, що народ є творцем історії, і шлях його незмінно простує в майбутнє. У поемі розкрились політичні, філософські, етичні й естетичні погляди автора, а проблематика твору тісно пов’язана з особистою долею поета, його роллю у громадському і культурному житті України.

Про самовіддану любов до батьківщини, патріотичний обов’я­зок людини, що живе в роки, коли її вітчизні загрожує небезпека, говориться у поемі «Іван Вишенський». У творі зображено останній період життя видатного письменника-полеміста, його боротьбу між особистим бажанням врятувати власну душу і почуттям громадського обов’язку. В образі І. Вишенського письменник показав захисника пригнобленого народу, полум’яного патріота своєї батьківщини, який нещадно викриває суспільне зло.

У поемах «Мойсей» та «Іван Вишенський» митець розв’язує проблему взаємин особи і колективу, народу і вождя, він стверджує, що лише служіння трудовому народові може принести щастя людині.

Предметом глибокого дослідження на все життя став для І. Франка Борислав. Письменник був істориком, економістом цього міста, справжнім його літописцем. У повісті «Борислав сміється» І. Франко зіставляє два погляди на методи боротьби проти капіталістів — організованого страйку і стихійної помсти. Брати Бесараби виступають за стихійний, сліпий протест, що було характер­но для перших робітничих виступів. Бенедьо Синиця — це представник «нових людей», які прагнули змінити життя робітників, згуртувати їх і підготувати до організованої боротьби. І. Франко змалював широку картину класових битв бориславських робітників з експлуататорами, зобразив організовану страйкову боротьбу, збагатив світову літературу монументальними художніми образами сильних, вольових, розумних людей з робітничого середовища.

Глибокозмістовні і високохудожні твори І. Франка стали окрасою вітчизняної літератури. Він розширив обрії української поезії, прози і драматургії новими проблемами, жанрами і художніми засобами. Митець збагатив синтаксис української мови, по­повнив її лексику і фразеологію, поглибив багатозначність україн­ського слова.

За сорок років творчого життя І. Франко, за неповними підрахунками вчених, написав близько 6 тисяч художніх і наукових творів. Це була праця, спрямована на поліпшення долі рідного краю, долі всього українського народу.