О. М. Кривуля, доктор філософських наук, професор ректор Хар

Вид материала

Книга

Содержание 1.3. Кризи європейської пенології ХVII - ХХ сторіччя та їх причини

Подобный материал:

• Комплекс навчально-методичних матеріалів для слухачів Малого філософського факультету, 535.73kb.
• В. В. Остроухов; кандидат філософських наук, старший науковий співробітник, 5901.85kb.
• А. П. Лащенко- проректор нмл імені П. I. Чайковського, доктор мистецтвознавства;, 8035.23kb.
• Романенко Михайло Ілліч ректор Дніпропетровського інституту післядиплом, 109.52kb.
• В. Ф. Живодьор ректор соіппо, доцент, заслужений учитель України; > М. В. Жук координатор, 2598.05kb.
• Удк 37. 013. 42(075) ббк74. 6я7, 2614.78kb.
• У двох частинах, 4475.34kb.
• У двох частинах, 4658.91kb.
• Національна академія внутрішніх справ навчально-науковий інститут права та психології, 2056.34kb.
• Парламентське видавництво, 5723.42kb.

^ 1.3. Кризи європейської пенології ХVII - ХХ сторіччя та їх причини

З викладеного вище ми бачимо, що переважна кількість видатних мислителів XIV - XVІІІ століть наголошувала на існуванні значної різниці між філософськими пенологічними поглядами і суспільною практикою здійснення покарання, яка загалом діяла в ключі середньовічних реліктів тілесної відплати, помсти та залякування громадян, послуговуючись жорстокими, нелюдяними та аморальними методами.

Численні критичні зауваження, які висловлювали з цього приводу гуманісти Відродження, філософи-просвітителі та класики німецької філософії і, особливо, їх наукові концепції, які звеличували цінність людини, тлумачили особистість у якості активного суб'єкту, наділеного свободою, правом та відповідальністю, який повинен послуговуватися імперативами моральності, а також тотожного філософського тлумачення покарання та виправлення особистості, яка виявила девіантну поведінку, зрештою призвели до певного пожвавлення реформ європейських карних соціальних інститутів. Важливу роль, як відзначалося у 1.2.2., у цьому відіграла також активність громадських діячів – зокрема, Бентама, Беккаріа, та інших, які прагнули перенести здобутки філософської пенології у суспільну практику.

Здійснюючи соціально-філософських аналіз еволюції практичних підходів до виконання покарань, відзначимо, що перші спроби впровадження гуманістичного філософського бачення покарання у Європі належать, як відзначають дослідники, до початку XVІІ сторіччя [187].

У цей час (1595 – 1613 рр.) у Амстердамі, Бремені, Любеці та ряді інших європейських міст застарілі тюрми були перетворені на установи, які отримали назву "цухтхаузів". Перебування особистості у цих установах продовжувало передбачати сувору ізоляцію її від суспільства, однак головними методами впливу на її моральнісну сферу були: освіта, обов'язкова праця та релігійні проповіді (при цьому принципово не виключалися жорсткі тілесні покарання). Особистість у цухтхаузі перебувала у відносно прийнятних умовах – мала особистий притулок, мінімальну медичну допомогу, дотримувалися також елементарні вимоги гігієни. Цікавим і показовим є також те, що кожна людина мала змогу отримувати за власну роботу певну частину зароблених грошей. Термін перебування у цухтхаузі, як наголошують сучасні вчені-пенологи та історики, залежав від ступеня важкості суспільної провини та від поведінки людини в установі. З цього ми можемо бачити, що ці інститути активно прагнули застосовувати принципи покарання (виправлення), на яких наголошували провідні філософи, починаючи з доби Відродження.

Підтвердженням дієвості цих гуманних філософськи визначених принципів виправлення девіантної особистості є загальна позиція сучасних дослідників щодо значно більшої ефективності новітніх установ у порівнянні з тогочасними тюрмами та каторгами. Крім цього мають місце дані про те, що цухтхаузи навіть отримували широку підтримку громадян, які часто використовували право за невеликий кошт тимчасово направляти до них своїх дітей для перевиховання та прищеплення необхідних моральнісних якостей [187].

Однак практика цих інститутів у 1614 році була згорнута і припинена. Причинами цього стали крупні і тривалі військові конфлікти (тридцятирічна війна), які відбувалися на тлі тогочасної Європи. Ці події призвели до падіння моральнісного рівня широких верств населення, збільшення виявів девіантності, зміні громадської думки щодо необхідності посилення репресивності ставлення до правопорушників

Наступним прикладом "відлиги" у впровадженні філософських позицій покарання була так звана "англійська марочна прогресивна пенітенціарна система позбавлення волі" (від латинського poenitentia - каяття) початку – середини ХІХ сторіччя. Вона являла собою державний, але не суто правничий інститут, який своєю головною метою проголошував спонукання особистості до виправлення. Як свідчать наявні джерела, пенологічна практика цієї організації, як і цухтхаузів, послуговувалася деякими з принципів, на яких наголошували видатні філософи, а саме принципами відповідності покарання ступені провини та залежності швидкості звільнення від стану виправлення [98, 187]. При цьому також існували деякі методи заохочення розвитку та закріплення у особистості соціально-бажаної поведінки. Так кожній особі, яка добровільно ставала до праці та виявляла належну поведінку надавалася певна кількість балів-"марок" (звідси походить назва інститутів), сума яких давала змогу особистості отримувати пільги щодо поліпшення побутових умов, зменшення строку передування у системі та суворості ізоляції. При звільненні з пенітенціарної системи кожна особа давала письмове зобов'язання уникати контактів з особами, які ведуть аморальний та антисуспільний спосіб життя, утримуватися від правопорушень, а також чесно працювати, регулярно з'являтися до органів підтримання правопорядку і звітувати про стан свого життя.

Як визначають сучасні дослідники, пенітенціарні системи, тобто реформовані тюрми, які використовували деякі з визначених філософами пенологічних принципів, виконували мету виправлення досить задовільно, що закономірно позначилося на зменшенні певних демографічних показників [98, 187, 189]. Це пояснює поширення подібних інститутів ("пенітенціаріїв") у середині – кінці ХІХ у країнах Західної Європи – зокрема, у Ірландії, Франції, Швеції. З часом у них впровадили обов'язкову початкову освіту, а також новий тип пільг – нетривалі відпустки для осіб, які виявляли найбільшу покору, яка вважалася виразом свідомого та активного виправлення.

Інформативним для нашого дослідження є також приклад так званої Борстальської тюремної системи – одного з видів пенітенціарної, яка також використовувала прогресивне зменшення строку і поліпшення умов покарання у залежності від поведінки людини, її відношення до праці. Крім цього, цей інститут був значною мірою відкритим для впливу ланок громадянського суспільства - недержавних організацій, які опікувалися моральнісним станом засуджених, прискоренням його виправлення та включенням особистості у нормальне суспільне життя. Членство таких організацій (так званих "борстальських комітетів") складали найбільш доброчесні, шановані та порядні громадянами, священники, а також співробітники пенітенціарної системи. Крім визначеного, вони брали на себе функцію патронажу, тобто допомоги звільненим знаходити роботу, влаштовувати життя, що значно підвищило ефективність та тривалість виправного впливу.

Приймаючи до уваги вищевикладене, ми можемо говорити про прогрес європейської пенологічної практики, який полягав у поступовому перетворенні тюрем на так звані "пенітенціарні" (або "прогресивні") системи, які намагалися послуговуватися трьома філософськи обґрунтованими принципами, які забезпечують справедливість покарання – принципом його відповідності ступені провини, ступені виправлення та комплексного впливу на девіантну особистість. При цьому важливим і показовим є те, що збільшення ефективності комплексного виправного впливу забезпечувалося завдяки участі у ньому не тільки релігії, але й громадянського суспільства.

Ми також бачимо, що на заваді прогресу карних формацій став ряд об'єктивних обставин. Одними з них були численні та тривалі військові конфлікти, у які було втягнуті більшість європейських країн. Як визначають сучасні науковці, ці війни призвели до криз суспільно-політичного ладу та значного погіршення матеріального, морального стану громадян, що закономірно викликало зростання злочинності, а воно, у свою чергу - репресивні громадські погляди та відповідні нормативні акти, які збільшили жорсткість ставлення до засуджених і звели нанівець перші спроби втілення філософських підходів до покарання [68, 123].

Іншим фактором, який, на перший погляд, парадоксальним чином сприяв гальмуванню пенологічного прогресу, був ряд епохальних відкриттів у галузях природничих наук – біології, ембріології, теорії рас, а також психології. Окремі, новітні на той час, здобутки цих антропологічних дисциплін стали ґрунтом для появи і значного поширення спекулятивних псевдонаукових і, зокрема, псевдофілософських вчень. Їх яскравими прикладами є ломброзіанство та френологія. Засновником першого був італійський психіатр Чезаре Ломброзо (1835 – 1909 рр.), який абсолютно метафізично і, як правило, безпідставно вважав причиною девіантності та будь-якої асоціальності природні ознаки – значною мірою, соматичні. Послуговуючись досить випадковими антропологічними, економічними, метеорологічними та іншими розрізненими даними він склав так званий "портрет природженого злочинця" – при цьому ознаками "природженої злочинної схильності" називалися 16 груп факторів, як визначалися зростом людини, будовою частин черепа, кінцівок тощо. Лоброзіанство, подібно до середньовічної філософії, наголошувало на вродженій злочинній схильності, яка мусить обов'язково проявитися у людей певного антропологічного типу. Виходячи з такої логіки, девіантні люди принципово не підлягали виправленню і повинні були бути або вилікувані, або довічно ізольовані, або фізично знищені. Виходячи з іншої квазінауки, френології, а також її галузі фізіогноміки, всі моральнісні та психічні якості також є значною мірою природженими і могли бути визначені шляхом дослідження будови мозку та черепу людини, вимірюючи параметри якого, як вважалося, можна було обчислити "злочинний" потенціал індивіда – з аналогічними ломброзіанству висновками.

Ці та подібні ним квазі- та псевдонаукові вчення складали основу фашистських ідеологій, які тривалий час були домінуючими у деяких крупних Європейських країнах. Звідси стає зрозумілим, що ні про яке впровадження філософських пенологічних концепцій мови йти не могло – жорстку карну практику багатьох країн у ХХ сторіччі складали заслання до колоній (зокрема, Австралії), тюрми, концтабори, крематорії, газові камери, психіатричні лікарні тощо.

Разом з наведеним, значна роль у гальмуванні пенологічної практики належить розмаїттю та різноспрямованому характерові персонологічних теорій, які були ілюстровані та проаналізовані у 1.1.5. Більшість з цих теорій, як визначають сучасні дослідники, були надзвичайно поширеними у Європі, однак, разом з цим вони брали на озброєння здобутки не стільки філософії, скільки психології та антропології і тому не були продовженням традиційних діалектичних філософських традицій. Тим самим вони розвивали однобоке та метафізичне тлумачення людини, особистості та причин появи в неї девіантної, злочинної поведінки і тому не могли бути основою для конструктивної пенологічної практики, зводячи її до психіатричного лікування та довічної ізоляції [43, 160, 215].

Слід також відмітити, що після 1945 року, не дивлячись на встановлення миру між європейськими країнами, ряд науковців Заходу – юристів, медиків, психологів та фізіологів, послуговуючись відкриттями у сфері цих наук, намагалися сформулювати власні теорії появи злочинної поведінки, які за своєю сутністю були близькими до ломброзіанського біологізаторського бачення та середньовічного етичного іннеїзму.

Так цілий ряд західноєвропейських та американських психологів, антропологів, психіатрів та фізіологів зокрема, Хейлі В. [238, 239] та Хутон Е. [240] характеризували особу злочинця як індивіда з дефектною спадковістю, Алпер Б. [238], Шлапп Г. та Сміт Е. [245] надавали великого значення особливостям розвитку ендокринної системи, які, на їх думку, призводять до невротизації, душевних хвороб, агресії, емоційної нестійкості і злочинності. Ґлюк Ш. та Ґлюк Е. [234, 235] вважали, що на появу злочинної поведінки людини визначним чином впливає статура (конституція) тіла. На їх думку, підвищено криміногенними є індивіди з "мезоморфною" будовою тіла, яка, як вважалося, корелює зі схильністю до крадіжок. Вони також вважали, що під впливом певної соматичної будови формується особливий "криміногенний тип людини". Також згідно Подольскі Е. [243], на схильність до крадіжок, а також на порушення правил дорожнього руху впливає рівень цукру та йонів кальцію у крові. У свою чергу Годдард Г.[235], Фачc Е. та Хіате К. [233], на основі власних емпіричних досліджень прийшли до парадоксального висновку, що переважна більшість злочинців має низький рівень розумового розвитку, або явно виражену тенденцію до його падіння. Меннінгер К.А.[241] віддавав перевагу концепції кримінальної особистості як особливого психоліатричного типу. Ейбрахамсен Д. [231], пояснював кримінальну поведінку особи психосексуальними конфліктами та порушеннями "супер-Его", які мали місце у дитинстві девіантних осіб. Ним загалом підкреслювалося, що при формуванні злочинності завжди присутні несприятливі, напружені сімейні умови, які є основною причиною формування агресії та слабкого самоконтролю.

Як бачимо з 1.1.5. з таким антропологічним та психологізаторським баченням причин злочинності вступали у суперечку філософські теорії особистості, які тлумачили цей феномен та причини поведінки діалектично, враховуючи великі надбання європейської філософії. Ці теорії з часом набули більшого поширення, ніж антропологічні та психологізаторські – до того ж того вони отримували підтримку у відомих представників західної науки – Ж.Кетле, Е.Дюркгейма, Р. Мертона, М.Вебера та інших [76, 77, 122]. Це протистояння зрештою завершилося лише у 1972 році міжнародним науковим визнанням антропологічних теорії бездоказовими та непереконливими [43] для пояснення причин появи злочинної поведінки.

З цього часу карна практика знову починає звертатися до філософсько-пенологічних надбань європейської цивілізації. Це підтверджується поодиноким експериментальним впровадженням у деяких країнах карних установ нового типу, які, подібно до державних інститутів ХІХ – початку ХХ сторіччя, отримують традиційну назву "пенітенціарних систем" і прагнуть враховувати та розвивати позитивний досвід аналогічних інститутів недалекого минулого.

У цьому контексті слід відзначити, що особливої популярності у сучасних теоретиків пенології набувають праці французького філософа Мішеля Поля Фуко (1926 – 1984 рр.), в яких він аналізує розглянуті нами вище підходи до виправлення девіантної особистості, що мали місце у Середньовіччі та XVII – XIX сторіччі. Так у праці "Наглядати й карати. Народження в'язниці" філософ неодноразово наголошує на тому, що кара є дією, спрямованою на виправлення особистості, призведення її поведінки до загальносуспільних нормативів [211, с. 130 - 142]. Він також наполягає на необхідності гуманного комплексного та індивідуалізованого підходу до виправлення девіантної особистості і висловлює схвальне ставлення до бентамівського проекту "паноптика", змальованого нами вище [211].

Разом з цим велике число сучасних громадських та політичних діячів Заходу одностайно підкреслюють, що для світової пенології загалом характерна невизначеність мети, принципів та методів функціонування, що, у свою чергу, призводить до недостатньої ефективності карної системи з точки зору перебудови моральних якостей засуджених [132, 137, 163, 181, 182, 190]. Ця невизначеність пояснюється нами певним занедбанням досягнень класичної філософської науки шляхом нашарувань метафізичних та псевдонаукових європейських та американських вчень. Наслідки цієї невизначеності закономірно позначаються на підвищенні рівня злочинності та її рецидивів. У свою чергу це тягне за собою висловлення широким загалом громадян негативного відношення до будь-якої гуманізації покарання, а також підтримки репресивного ставлення до особистості, яка виявляє злочинну поведінку.

Результатом цього є практична відсутність широкого впровадження позитивних здобутків гуманістичної філософської пенології – воно, як зазначається дослідниками соціального стану країн Заходу, має лише характер поодиноких несистематичних експериментів [132, 137, 163, 164, 181, 182, 190, 211, 230 - 237, 241, 243, 244]. Важливо також те, що розмаїття різновекторних наукових теорій, суспільно-політичних та міждержавних негараздів призвело до суперечливого розуміння сутності покарання як з сторони державних інститутів, так і з сторони громадських організацій, а також широкого загалу громадян. Іншими словами наявною, на думку науковців, є: відсутність єдиної європейської ідеології покарання, неготовність широкого загалу до єдиного та невідривного розуміння покарання та виправлення, а також продовження репресивної карної практики, яка часто послуговується відплатною функцією, справедливо названою філософами середньовічним реліктом та анахронізмом (див. 1.1.2.).

Що стосується вітчизняної пенології, то вона у ХХ сторіччі розвивалася переважно у руслі марксистсько-ленінської філософської теорії. Карна практика реалізовувалася мережею тюрем та колоній. Метою цих інститутів у різні часи проголошувалося:

- виправлення особистості засуджених (Карний кодекс СРСР 1925 р.);

- "перебування засуджених в умовах, які не дають можливості завдавати шкоду соціалістичному будівництву" (1933 р.);

- утримання в таких умовах, які б запобігали повторному скоєнню злочину та виправлення засудженого (1978 р.);

- кара та застосування передбачених законом засобів виправлення та перевиховання засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів (1998, 2001 р.) [97, 191 - 193].

Як бачимо, радянська наука, не дивлячись на свої традиційні філософські підвалини, чітко розділяла покарання (як кару, моральні та фізичні збитки) та виправлення - при цьому під виправленням, як у радянський період, так і тепер розуміється формування у особистості таких поглядів і уявлень, які б свідчили про можливість вести суспільно корисний образ життя і утримували б нехай навіть під страхом нового покарання від скоєння нових злочинів [56, 57, 97, 191 - 193]. На нашу думку, така дефініція може призвести не тільки до виправлення моральнісної сфери особистості, але і до умисного його вдавання з сторони девіантної особистості.

Разом з цим відзначимо, що вітчизняні карні інститути деякий час (виключаючи період 1939 –1963 рр.), на перший погляд, прагнули формально дотримуватися деяких надбань гуманістичної філософської пенології. У СРСР, як і в західноєвропейських "марочних пенітенціарних системах" ХІХ сторіччя існувала формальна диференціація умов та термінів покарань, а також можливість зменшення терміну перебування в установах шляхом дотримання відповідної поведінки. Методи впливу на девіантну особистість також були за формою подібними до тих, на яких наголошували мислителі Ренесансу, Просвітництва та німецької класичної філософії (ізоляція, робота, виховання, освіта, залучення до культури).

Разом з цим відзначимо, що попри ці формальні ознаки, карна система була досі залишається державною, виключно правничою підструктурою, яка, як справедливо відзначають дослідники, є обмеженою у інструментарії досягнення мети покарання. Ця обмеженість закономірно позначилася на спотворенні його філософськи визначених принципів – строки відбування в установах були і є тривалими і непропорційними провині, ізоляція від соціуму – максимально можливою, а залучення особистості до культури, релігії та цінностей громадянського суспільства було тривалий час підмінене обов'язковою працею, жорсткою регламентацією поведінки та ідеологічним вихованням.

Більше того, широкий загал сучасних науковців справедливо наголошує на принциповій незацікавленості радянської та пострадянської виключно державної карної системи у формуванні особистісної духовності та моральності і дійсному перетворенні людини на повноцінну особистість - суб'єкта соціальної діяльності [198, 200, 220]. Ця незацікавленість, на нашу думку, пояснюється тим, що для досягнення формального "перевиховання" превентивні державні та формальні заходи є цілком достатніми.

Як зазначено вище, період незалежності України, з однієї сторони, не відзначається корінними формальними змінами карної політики, цілей та засобів виправно-трудової системи, але, з іншого боку, сьогодні спостерігається значне зростання наукового інтересу до визначення шляхів реорганізації застарілої радянської карної системи.

Практики сучасної карної формації та широке коло науковців, яке представляють, зокрема, Радов Г.О, Ковалець В.І., Штанько І.В., Фаренюк С.Я., Беца О.В., Філонов В.П., Фролов О.І., Сулицький В.В. та інші [27, 92, 158, 159, 195, 199, 200, 217, 220] справедливо наголошують, що виправно-трудова радянська та пострадянська система не відповідає новітнім соціальним запитам, практично не виконує функцію виправлення, що закономірно підтверджується вітчизняними демографічними показниками (див. А.2).

З вищевикладеного слідує, що філософське інтеґральне бачення сутності покарання як виправлення, яке було викладене у 1.2.2. сьогодні не складає основу карної практики у більшості країн Європи і України зокрема. Наявні приклади впровадження деяких філософськи обґрунтованих пенологічних принципів мають епізодичний і нетривалий характер і тому процес виправлення в цілому відбувається недостатньо ефективно.

Головною причин цього, на нашу думку, є незнайомство сучасних пенологів з видатними надбаннями європейської філософії і неврахування карною практикою європейського і вітчизняного сьогодення діалектичної сутності особистості, причин виявлення нею злочинної поведінки, а також тотожності філософського змісту покарання та виправлення. Це, у свою чергу, неминуче призводить до концептуальних помилок сучасних карних інститутів і, як наслідок – до слабкості реалізації (або формалізації) ними головної функції покарання (виправлення), яка повинна полягати у створенні спонукального впливу на особистість, що виявила девіантну поведінку з метою формування її у якості активного морального суб'єкту соціальних відносин.

Розуміючи це, сучасні науковці, а також представники правничої практики – як в Україні, так і у Європі в цілому, справедливо підкреслюють недостатність цілісного філософського опрацювання пенологічних надбань, а також виключну необхідність його для з'ясування філософського змісту та створення моделі (форми) специфічного інституту, який, здійснюючи покарання, повинен послуговуватися науковою, насамперед філософською методологією. За традицією ХІХ – початку ХХ століть такий інститут, філософська модель якого залишається далеко не з'ясованою, називається сьогодні "пенітенціарною системою".

Наналі ми будемо послуговуватися цією традиційною назвою, хоча наочною є її невідповідність філософськи обґрунтованій меті покарання – виходячи з семантики назви "пенітенціарна" та його етимології, найбільш вірно відбивала б мету покарання назва "емендаційна система" – від латинського "emendo" – виправляти.


Отже ми бачимо, що проблема виправлення девіантної особистості, яка виявляє, зокрема, злочинну поведінку, невідривно пов'язана з історико-філософським та соціально-філософським аналізом сутності людини, особистості, причин девіантної поведінки, а також змісту та форми виправлення.

Історико-філософський аналіз загалом показав, що європейський філософський досвід містить різноманітні варіанти тлумачення цих феноменів та процесів.

Надбанням філософії доби античності та Середньовіччя є розкриття і ілюстрування важливості ролі ендогенних - духовних та тілесних, чинників у виникненні девіантної поведінки. Під цими чинниками, загалом розумілися соматичні потреби, емоційні, чуттєві потяги, недостатній розвиток християнської віри, а також вольової та інтелектуальної сфери, які, як вважалося, сукупно призводити до вад моральнісної сфери людини і, як наслідок, до її девіантності. При цьому під сучасним поняттям "девіантність" розумілася зіпсованість душі, християнська гріховність і злочинність.

У свою чергу філософія Відродження та доби Просвітництва висвітлила і обґрунтовано довела першочергову роль у формуванні особистісної девіантності цілої низки екзогенних факторів. В межах цих епох під ними розумілися різноманітні негативні політичні, економічні та соціальні умови, які визначним чином можуть негативно впливати на моральність особистості, породжуючи її девіантність.

Непересічним здобутком німецької класичної філософії є прагнення Канта та Гегеля до якомога більш багатогранного, багаторівневого аналізу феномену особистості. Філософське тлумачення, яке висловлювали мислителі, є глибоко діалектичним, що доводить його непересічну важливість для нашого дослідження. Зокрема воно висвітлює розглядуваний феномен одночасно як:

- об'єкт багатогранного і, обов'язково, соціального буття, яке повинне прищеплювати людині потребу слідувати моральному імперативу і цим обумовлювати характер потребової та ціннісної сфери;

- суб'єкт соціальної дії, який, виявляючи вплив на буття, дотримується моральнісного імперативу, який, у свою чергу, є виразом справедливості і визначає сферу особистісної свободи і, відповідно, права. При цьому важливою для людини як особистості є також категорія відповідальності як ступеню усвідомлення нею обов'язку слідувати настановам моральності.

З цього слідує, що особистість, яка виявляє девіантну поведінку, характеризується слабкою відповідальністю, діє, принаймні у момент девіації, аморально та не справедливо, тобто не у сфері свободи та права.

Переважна більшість філософів Нового часу схильна розглядати появу девіантної поведінки як закономірний наслідок саме екзогенного впливу на людину певних несправедливих негативних культурно-побутових, духовних, матеріальних, соціальних та політичних чинників, які, діючи з різною тривалістю, значно утруднюють або взагалі унеможливлюють задоволення людиною потреб за умов дотримання нею моральнісного імперативу. Тим самим названі умови змушують особистість діяти врозріз імперативові моралі, чим шкідливо впливають сферу індивідуальної моральності – аж до суб'єктивного заперечення норм моралі як таких. При цьому відзначимо, що ендогенні чинники девіантності, про які йшла мова у античності, Середньовіччі, персонологічній та антропологічній науці ХІХ - ХХ сторіччя, можуть мали лише характер передумов.

Разом з цим справедливою є позиція сучасних вітчизняних науковців щодо складного діалектичного характеру детермінації девіантної поведінки особистості. Зовнішні соціальні чинники і внутрішні біолого-соматичні передумови діють не однозначно і беззаперечно – таке їх категоричне розуміння неминуче призвело б нас до визнання справедливості тотального детермінізму і заперечення свободи волі. Іншими словами, ендогенний чи екзогенний вплив не зводиться до механістичного віддзеркалення у рисах особистості соціальних чи фізичних негараздів – на нашу думку, причини та передумови девіантності неоднозначно виявляють свій вплив у складній взаємодії з духовним світом людини.

Виходячи з визначення сутності феномену "особистість", ми бачимо, що людина, яка виявляє девіантну поведінку, з філософської точки зору, втрачає одну з її важливих ознак - масштабність яка характеризує ступінь її соціальної цінності. Щодо моральності, то, у сучасних європейських та вітчизняних умовах ми не маємо права стверджувати про її повну втрату у девіантної людини Виходячи з цього ми надалі однозначно будемо вважати таку людину особистістю, моральнісна сфера якої є наявною. Проте вона, безумовно, є деформованою – тобто ситуативно така особистість може ігнорувати імперативний характер моральності з причини слабкої відповідальності.

Ми також бачимо, що, суспільство, яке загалом культивує моральність, намагається відчужувати особистість, діяльність якої є несправедливою. Воно застосовує до неї специфічну морально-правову санкцію – покарання, яке передбачає обмеження свавілля (несвободи) та неправа і є наслідком дії категоричного моральнісного імперативу у сфері соціального буття.

З аналізу творів гуманістів Відродження, Просвітництва, класиків німецької філософії, ми можемо зробити висновок про тотожність філософського наповнення понять "покарання" та "виправлення" особистості, що виявляє злочинну поведінку, яке, на нашу думку, полягає у спонуканні її до визнання та засвоєння категоричного моральнісного імперативу - це спонукання і складає філософський зміст виправлення. При цьому ми вважаємо, що поняття "виправлення" повинне розглядатися синонімічно до поняття "покарання".

Стосовно філософськи обґрунтованої форми, у якій і завдяки якій повинен реалізовуватися цей зміст, то ми зазначаємо певну невизначеність філософських опіній. Мислителями загалом визначалося і визначається лише те, що внутрішньою формою такого змісту є специфічні виправні процеси, їх принципи та методи. Стосовно їх визначення, то філософи всіх історичних періодів розвитку європейської цивілізації практично одностайно підтримували думку про те, що головними принципами буття справедливого покарання (виправлення) як явища та процесу є:

- його відповідність ступені завданої суспільству шкоди, яка залежить, зокрема, від ступеня занепаду у свідомості імперативу моральності;

- відповідність станові засвоєння імперативного характеру моральності;

- комплексність впливу на особистість, з боку державних та широкого спектру недержавних ланок соціуму.

Стосовно визначення зовнішньої форми, то ця задача також залишається практично не виконаною – ми бачимо лише, що покарання (виправлення) мусить відбуватися у специфічних умовах, у яких особистість не змогла б виявляти аморальне і тому несправедливе ставлення до оточуючих.

Таке недостатньо чітке філософське осмислення внутрішньої і, особливо, зовнішньої форми покарання (виправлення), які могли б повноцінно відбивати наведений вище зміст, позначається на досить слабкій ефективності існуючих карних систем, в яких процес виправлення моральнісних якостей особистості практично не відбувається.