Geum.ru

О. М. Кривуля, доктор філософських наук, професор ректор Хар

Вид материалаКнига

Содержание


1.1.4 Діалектичний аналіз проблеми девіантності у німецькій класичній філософській традиції
1.1.5. Проблема девіантної особистості у філософії ХХ сторіччя
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

^ 1.1.4 Діалектичний аналіз проблеми девіантності у німецькій класичній філософській традиції

Наукова думка Нового часу – гуманізм Відродження, матеріалістичні теорії філософії доби Просвітництва закономірно стали джерелами якісно нового філософського руху кінця ХVIII - середини ХІХ сторіччя – німецької класичної філософії. Головними представниками його були І. Кант, Й.-Г. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель та Л.Фейєрбах.

Іммануїл Кант (1724 – 1804 рр.) є основоположником німецької класичної філософії. Його розвиток, як вченого, поділяється науковцями на два періоди – "докритичний" та "критичний" [51, 161, 177, 184, 214]. У першому мислитель намагався вирішувати філософські проблеми – питання про буття, філософію природи, релігії, етики, логіки, виходячи з переконання, що філософія може бути обґрунтована та розвинута як умоглядна наука, яка не потребує дослідних даних. Як зазначають дослідники, у другому періоді, виходячи з концепції "критики розуму", Кант чітко розділяв "явища" та "речі у собі" і доводив непізнаність останніх. З цих причин його філософська система видається сучасним мислителям досить неоднозначною, оскільки включає у себе риси матеріалізму та ідеалізму, діалектики та метафізики, впевненість у силі розуму та агностику [177, 184].

Проблема сутності людини аналізувалася мислителем, зокрема, у творах "Загальна природна історія та теорія неба", "Логіка". У "докритичному" періоді вчений тлумачив людину на рівні її матеріальної організації – як природну істоту, яка складається з речовини. При цьому він встановлював зв'язок між досконалістю матеріального та духовного у людині. У "критичному" періоді філософ досліджував внутрішню сутність людини і загалом вважав, що природа, створивши людину, забезпечила її зародком розуму, який є передумовою для подальшого вдосконалення.

Характеризуючи гносеологічні погляди великого мислителя, відзначимо, що Кант, заперечуючи теорію природжених ідей, виражав думку про так звані "апріорні форми", які, знаходячись у людській свідомості, складають джерело її пізнавальної активності. Функція цих апріорних форм (простір, час, кількість – однина, існування – неіснування тощо) полягає у спроможності впорядковувати хаотичний потік численних відчуттів, які надходять до розуму з оточуючого середовища та у можливості формування на основі них образів предметів та явищ, тобто досвіду. Іншими словами, людина, на думку Канта, є активно діючим суб'єктом пізнання – при цьому зрілість її розуму та пізнавальних здібностей залежить від кількості тих апріорних категорій, які вона поступово осягає у процесі свого розвитку. Разом з цим слід відзначити, що філософ, на думку дослідників, виявляв певну дуалістичність поглядів. У творах "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності до судження" він чітко розмежовував світ явищ (тобто світ, який може відбитися у чуттях і бути пізнаним) та світ "речей у собі", які відділені від пізнаваного світу є в принципі непізнаваними.

Беззаперечною заслугою Канта є те, що проблема людини вирішувалася ним глибокому діалектичному рівні – з одного боку, завдяки могутності розуму людина тлумачиться як суб'єкт соціальної діяльності, з другого, мислитель показував культуру (соціум, "другу природу") у якості суб'єкту взаємодії між людською природою. У контексті цього мислитель стверджував, що за допомогою культури, під якою ним розумілося спілкування з людьми, знайомство з творами мистецтва, людина підвищує власну цивілізованість та моральність і поступово стає активним суб'єктом соціальної діяльності. При цьому вчений, подібно до філософів Просвітництва, наголошує, що соціальна цінність виступає як найважливіша цінність людини - саме її людина набуває, перетворюючись на особистість – під цим поняттям розумілася людина діяльна, вихована суспільством, така, яка виступає активним суб'єктом історичного процесу.

Наступним важливим положенням філософії Канта є імперативне тлумачення моральності. Філософ не піддавав сумніву існування в людей потягу до вдоволення власних потреб, але справедливо заперечував розуміння зиску та самолюбства як найвищого правила чи закону. Єдиним ґрунтом для доброчесної поведінки, який не залежить від емпіричних обставин, є, за Кантом "категоричний імператив". У "Основах метафізики моральності" філософ загалом подає таке його бачення:

- людина завжди повинна діяти тільки так, щоб бажати перетворення своєї максими у загальний закон у всякий час;

- необхідно завжди ставитися до людства і у своїй особі і в особі всякого іншого як до мети і ніколи не ставитися як до засобу;

- воля людини повинна бути не просто підкорена закону, а підкорена йому так, щоб могла розглядатися як сама собі законодавча [87, с. 229 - 300].

Цей моральнісний імператив є основою для орієнтації людини у сфері свободи. Іншими словами, Кант стверджував, що людина мусить усвідомлювати свою свободу як середовище дії імперативу і відповідати за власні вчинки.

Надзвичайно важливо відзначити, що мислитель таким чином одним з перших філософів вирішив протиріччя між категоріями свободи, відповідальності та права. Кант розглядав їх діалектично і стверджував, що особистість, суб'єктивні моральнісні принципи якої співпадають з імперативом, має одночасно великий ступінь свободи і відповідальності, причому відповідальність не обмежує свободу – вона просто збільшується разом з нею [87, 88]. Іншим словами, мораль та право виступають у Канта як взаємодоповнюючі, та як такі, які взаємно вимагають одна одну: моральність розглядається як правоздатність – повна внутрішня готовність особистості до відповідальному слідуванню свободи, а право – як здатність до моральнісної самостійності.

Однак, кантівське розуміння передумов девіантності є, на нашу думку, суперечливим – він вважав, що девіантна людина "складається" з більш грубої речовини, що обумовлює первинну недосконалість її духовних якостей. [88] (така позиція здається нам близькою до концепцією етичного іннеїзму, панівної за часи Середньовіччя). Проте мислитель тут же справедливо зазначав, що ці ознаки не є прямими причинами антисоціальної спрямованості, а лише її передумовами, які цілком можуть бути скасовані. Власне причиною девіантної поведінки мислителем вважалося недостатнє залучення людини до культури, що у свою чергу спричинило недорозвиток розуму, неприйняття категоричних моральнісних імперативів як власних і тому знизило її цінність як суб'єкта соціальної діяльності. При цьому у творі "Антропологія з практичної точки зору" Кант стверджував, що "Природна людина є грубою, у ній є сильною схильність до таких насолод, які відносяться до тваринного начала" – тобто вчений, подібно до філософів-просвітителів, був взагалі не схильний розглядати таку людину як особистість [88].

Погляди Йоганна-Готліба Фіхте (1762 – 1814 рр.) щодо сутності людини та особистості подібні до кантівських. Як показують дослідники, у основу власної етичної концепції цей мислитель також поклав поняття категоричного імперативу [83]. Фіхте, подібно до Канта, погоджувався з тим, що людина повинна здійснювати активні зусилля для задоволення власних потреб, але, разом з цим, слідувати вимогам моральнісного обов'язку поважати свободу інших. Тобто свобода кожного індивіда може бути охарактеризована як його діяльність у сфері добровільного прийняття норм моралі.

З поняттям моральності у Фіхте пов'язане також поняття права, яке визначає норми зовнішніх відносин між людьми. На думку філософа, правила таких відносин повинні бути сформульовані у правові формальні закони, які передбачають взаємне дотримання людьми моральнісних норм. Разом з цим, на думку сучасних дослідників, мислитель схилявся до тлумачення правових відносин (і держави) як до попередніх необхідних стадій виключно моральнісної регуляції суспільного існування людей [83, 100]. Фіхте вважав, що з досягненням повного панування моральнісного закону право і держава стануть зайвими і скасуються - при цьому функцію прищеплення до людини моральності візьме на себе громадянське суспільство, і, зокрема, система суспільних навчальних та виховних закладів.

Цікавим і корисним для філософського осмислення явища девіантності є, на нашу думку те, що Фіхте цілком справедливо тлумачив злочинну та асоціальну спрямованість людини як закономірно існуючі явища у тогочасному суспільстві, які пояснюються недосконалістю такого державного правління, яке не опікується розвитком у громадян освіти та духовності. Зазначимо, що філософ, подібно до Канта, був схильний тлумачити таку поведінку як прояв несвободи, яка сама собою передбачає відповідальність.

Проблему особистості та її девіантної поведінки розглядав також інший видатний представник німецької класичної філософії - Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831 рр.). Характерною відзнакою його філософського вчення є представлення духовного світу людини як процесу – у русі, перетворенні та розвитку.

Гегелівське розуміння людини має ряд спільних рис з її кантівським тлумаченням у якості активного суб'єкту соціальної діяльності. При цьому основу тлумачення особистості так само складають поняття моральності, свободи, відповідальності та права. Так у творі "Філософія права" Гегель, зокрема, зазначав, що особистістю є людина, наділена свободою, при цьому її наявне буття є буттям свободи і розвиток її співпадає з розвитком системи права як сфери реалізованої свободи [52]. У своїх творах філософ також зображував історію людства як прогрес усвідомлення свободи, яка поступово, протягом багатовікової історії, усвідомлюється людиною, і тому людина у суспільстві зрештою отримує все більшу її ступінь [49, 50].

У зв'язку з цим Гегель визначав три ступені розвитку права як царства реалізованої свободи - від абстрактного до конкретного: абстрактне право, мораль та моральність. При цьому у частинах Другій та Третій праці "Філософія права" мислитель так подавав смисл цих ступенів:

- абстрактне право – первинне право, сутністю якого є свобода, яка властива кожній людині в силу її належності до людського роду. Тлумачення цього ступеня включає проблематику власності, угоди та неправди;

- мораль – характеристика особистості з точки зору волі у мірі, в якій вона є безкінечною у собі і для себе, рефлексія волі (розглядалися умисел, вина, намір, благо, добро та совість);

- моральність – ідея свободи, живого добра, яке у своєму усвідомленні має знання про себе, воління і через них впливає на дійсність; поняття свободи, яке ставиться світом, природою та самосвідомістю (як уособлення моральності розглядалися такі соціальні інститути: сім'я, громадянське суспільство та держава) [52].

Слід відзначити, що мислитель зрештою визначав особистість як суб'єкта, наділеного свободою, правоздатністю та моральністю – у частині першій названої праці він також говорив, що особистість вміщує у себе правоздатність взагалі і складає поняття та саму абстрактну основу абстрактного і тому формального права. Веління права, на думку Гегеля, полягає у наступному: будь вільною особою і поважай інших у якості осіб, наділених свободою та право [52].

Виходячи з вищевикладеного, Гегель вважав девіантну поведінку свідомим порушенням чужого права шляхом накладенням на нього неправа (несвободи), яке обмежує чуже право (свободу). При цьому мислитель вважав, що злочинні вчинки несуть у собі також поняття відповідальності - тобто правопорушник своїм неправовим вчинком ним же дає згоду на покарання [49, 50, 52]. Отже, ми можемо бачити, подібно до кантівського судження, Гегель вважав, що девіантна людина суттєво втрачає ознаки особистості і тому.

Завершенням німецької класичної філософія є матеріалістична філософія Людвіга Андреаса Фейєрбаха (1804 – 1872 рр.) – останнього великого її представника. Цей мислитель критикував ідеалістичну спрямованість теорій Канта та Гегеля і намагався продовжити матеріалістичну традицію філософії XVIII сторіччя. Позиції, викладені ним у книгах "До критики філософії Гегеля", "Сутність християнства", Попередні тези до реформи філософії", "Основні положення філософії майбутнього" [196, 197] переконливо свідчать про матеріалістичне вирішення вченим основного питання філософії – він розглядав природу, матерію, буття як первинну реальність, яка з необхідністю породжує мислячий розум.

Виходячи з цього людина та її природа є, на думку Фейєрбаха, єдиним, універсальним та найвищим предметом філософії, при цьому сутністю людини виступає чуттєвість, різноманіття переживань індивідуума, який страждає, любить та прагне до особистого щастя. Слід відзначити, що мислитель заперечував гегелівське тлумачення людської свободи як, насамперед, внутрішньої її сутності, сутності мислення. Натомість, як зазначають дослідники, Фейєрбах вважав, що тільки чуттєва і діяльна свобода є істина свободи духовної, тільки прагнення до щастя пов'язує свободу з необхідністю, тобто робить бажані вчинки вільними та бажаними [83]. Іншими словами, людині властива свобода там і тоді, де і коли умови його життя дозволяють їй задовольняти природний потяг до щастя, до реалізації власних потреб.

Погоджуючись з основними позиціями французького матеріалізму XVIII сторіччя, мислитель наголошував, що інтерес кожної людини, її природний егоїзм у поєднанні з розвиненим розумом зрештою співпадає з суспільним інтересом інших людей і тому не є причиною конфліктів між ними. Разом з цим, сучасні дослідники наголошують, що мета людського життя, за Фейєрбахом, полягає у розвиткові альтруїзму гуманізму та любові, причому ці якості і властивості виступають як універсальні способи життя людей у суспільстві і тлумачаться вченим як вирішальні сили суспільного та моральнісного прогресу людства [11].

Як свідчать сучасні дослідники, німецька класична філософія є надзвичайно важливим та визначальним етапом для подальшого розвитку світової філософської науки [11, 51, 83, 100, 142, 155, 177, 184]. На підставі отриманих даних ми можемо стверджувати, що цей етап являє собою новий щабель філософського розуміння людини та особистості. Філософія Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля та Фейєрбаха, попри певні протиріччя, теоретично обґрунтувала діяльно-перетворюючий статус людини у світі як суб'єкта соціальної діяльності. При цьому мислителями було доведено, що статус повноцінної особистості людина набуває в процесі розвитку її розуму, пізнавальних можливостей і, найголовніше – прищеплення моральнісних нормативів, які для кожної особистості у будь-який час мають імперативний характер і є основою активного суспільного буття. Іншими словами особистістю - на думку німецьких класиків – є людина, яка має вагому соціальну цінність.

Виходячи з цього, область слідування моральнісним нормативам розглядалася одночасно як сфера особистісної свободи, права, відповідальності та справедливості. Слід відзначити, що відповідальність та сфера свободи, моральності і права тлумачилися філософами як взаємодоповнюючі одна одну і тому у обмежувачем свободи перша ставала лише у випадку виходу людиною з області слідування моральнісним законам.

Мислителями також вважалося, що діючи девіантно та аморально, людина фактично втрачає ознаки особистості, перестає бути суб'єктом активної соціальної діяльності і цим сама дає дозвіл на притягнення до відповідальності та справедливого покарання. Передумовами такої аморальної поведінки, на думку німецьких класиків, були особливості матеріальної організації людини – переважно, темперамент, а дійсними причинами – вади виховання і незалучення до культури (мистецтва). При цьому, на думку дослідників [11, 51, 83, 100, 142, 155, 177, 184, 218], німецькі філософи, на відміну від французьких мислителів XVIII сторіччя, здебільшого не акцентували особливої уваги на визначальній ролі соціально-політичних та економічних обставин у формуванні духовної сфери людини. Ми також можемо зробити висновок, що аморальність та суспільна шкідливість девіантної поведінки як загальні характеристики людини – злочинця, розглядалися німецькими класиками, подібно по філософів Відродження та Просвітництва як інваріантні, тобто притаманні у будь-які часи та за будь-яких обставин.

Наступним етапом розвитку європейської і, особливо, вітчизняної філософії є філософія марксизму, безпосередньою теоретичною основою якої була німецька класична філософія. Основоположниками цього філософського напрямку були Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, а головною концепцією – діалектичний та історичний матеріалізм [11, 51, 115, 118, 142]. Виходячи з цієї концепції названі мислителі матеріалістично тлумачили вирішення основного питання філософії і суб'єктно-об'єктних відносин – матерія, природа об'єктивний світ вважалися ними первинними, а свідомість та духовність – вторинними та похідними від них [142]. Стосовно до проблеми людини та особистості це виражалося у визнанні визначальної ролі суспільного буття для формування духовного віту людини – при цьому найголовнішим чинником цього буття називався спосіб виробництва матеріальних благ (діалектична єдність виробничих сил та виробничих відносин). При цьому одним з найоптимальніших способів виробництва вважався такий, який базується на суспільній власності на засоби виробництва [115 - 117], а найбільш вагомим суб'єктом (гегемоном) суспільних відносин не особистість, як така, а суспільно-політичні класи і, насамперед, пролетаріат, диктатура якого вважалася найбільш прийнятною.

Виходячи з матеріалістичного діалектичного тлумачення, власне людина вважалася марксистами продуктом розвитку суспільства. Що стосується природних детермінант, біологічних складових життя людини, то вони, на думку сучасних дослідників, у той час явно недооцінювалися [11, 51]. У зв'язку з цим слід відзначити, що Фрідріх Енгельс у своїх пізніх творах сам визнавав, що марксизм в силу вузького та однозначного вирішення суб'єктно-об'єктних відносин абсолютизував об'єктивно-матеріальну і одночасно ігнорував суб'єктивно-духовну сферу життя людини і тим самим нівелював значення окремої людини у суспільному бутті [221, 222].

Разом з цим, окремі здобутки цього напрямку філософської науки були і залишаються надзвичайно важливими в силу їх універсальності – зокрема, чітке формулювання та застосування для тлумачення історичних, суспільних процесів, людського мислення об'єктивних законів діалектики, а саме: закону переходу кількісних змін у якісні, єдності та боротьби протилежностей та заперечення заперечення.

Підсумовуючи викладене вище, ми можемо відзначити, що німецька класична філософія привнесла до науки якісно нове бачення особистості як наділеного свободою суб'єкта та об'єкта моралі, права та відповідальності. Таке бачення через свою глибоку діалектичність вбачається нам найбільш вірним. Що стосується девіантної особистості, то цей напрямок філософської думки також найбільш повно та інтеґрально визначив її головні характеристики та ознаки. Однак, на нашу думку невизнання людини яка виявляє девіантну поведінку особистістю є не до кінця справедливим – така людина, за нашим баченням, безумовно залишається особистістю, бо в неї безумовно залишається наявною індивідуальність, моральнісна сфера – хоча ми можемо припустити, що вона має певні вади, а також можливість (хоча і обмежена) відігравати роль активного суб'єкту соціального впливу.


^ 1.1.5. Проблема девіантної особистості у філософії ХХ сторіччя

Аналізуючи європейські філософські погляди ХХ сторіччя, які заторкують проблему людини, особистості і причини її девіантної поведінки, ми бачимо, що величина масиву матеріалу диктує доцільність роздільного викладення результатів його аналізу в двох смислових блоках у межах цього пункту роботи. У першому блоці буде викладений загальний аналіз філософської думки західних країн, а у другому – вітчизняної та російської філософії ХХ сторіччя.

Проблему особистості у визначений період вивчали такі видатні західноєвропейські та американські вчені - філософи та персонологи: З. Фрейд, А. Адлер, К.Г.Юнг, Е. Еріксон, Е. Фромм, К. Хорні, Г. Олпорт, Б.Ф. Скіннер, А. Бандура, Д. Роттер, Д. Келлі, А. Маслоу, Ф. Ніцше, К. Ясперс, Ж.П.Сартр, А.Камю. Вони оформлювали свої переконання у вигляді спеціальних філософських вчень, серед яких виділяються наступні найбільш відомі концепції - психоаналітична, психодинамічна, аналітична, гуманістична, соціокультурна, диспозиціональна, соціально-когнітивна, біхевіоризм та екзистенціалізм.

Засновником психоаналітичної теорії є австрійський вчений Зігмунд Фройд (Sigmund Freud), який намагався з'ясувати механізм утворення у психіці людини ідеальних моделей поведінки. Після тривалих досліджень він висунув оригінальну трикомпонентну теорію особистості, складовими якої були "Ід", "Его" та "Супер-Его" (відповідно "Воно", "Я" та "Над-Я") [203 - 206]. "Воно" вважалося вченим найсуттєвішою і найдревнішою компонентою особистості і являло собою сукупність біологічно обумовлених спадкових інстинктивних фізіологічних потягів і потреб, які базуються на людській еротичності та потязі до руйнування ("Ерос" і "Танатос" - відповідно) [204]. Вчений вважав, названа складова виражає первинний принцип людського буття – жагу до якнайшвидшої розрядки психічної енергії (лібідо), що обумовлена суто біологічними потребами. Інша складова особистості "Я", за Фрейдом, включає свідомість і протягом дитинства поступово виділяється з "Воно". "Я" деформує примітивні потяги і перетворює їх на усвідомлені бажання. Хоча в цілому свідоме слугує вимогам підсвідомого, з часом у "Я" формується третя структура, яка гостро конфліктує з "Воно". Ця структура була названа вченим "Супер-Его" (або "Над-Я", "Ідеал-Я") і розумілася ним як інтерналізована версія суспільних стандартів поведінки, моральна сила особистості, яка поєднує засвоєні нею соціальні норми (табу), цінності, суспільні ідеали, правила та заборони [205, 206].

Як бачимо, філософська концепція Фрейда практично не має розділення понять "людина" та "особистість" - ми можемо стверджувати, що ці поняття, як правило, застосовуються вченим у якості синонімів. При цьому, тлумачачи сутність особистості, філософ вважав, що вона не є неподільною гармонійною системою, а перебуває у постійному внутрішньому конфліктові двох сил - первинного "Ід" (біологічне) та вторинного "Супер-его" (соціальне), який часто призводить до душевних хвороб. Фрейд також розумів цей феномен як відносно сталу, нединамічну систему, яка протягом зрілого етапу життя практично не розвивається.

Що стосується тлумачення девіантної, антисоціальної спрямованості і, зокрема, злочинності, то вчений вважав ці явища цілком природними і звичними, пояснюючи їх, зокрема, спадковою агресивністю, яка є в кожної людини, але має різний "енергетичний потенціал" і по-різному контролюється "Над-Я" [205]. Аналізуючи проблему детермінації розвитку особистості та причин її поведінки, психоаналітик приходив до думки, що лише біологічне і спадкове є першорядною і визначальною детермінантою, а соціальні нормативи "Над-Я" є штучною, другорядною і, власне, чужою природі людини стримуючою структурою – тобто свобода вибору людини та особистості, її відповідальність, воля та самовизначення різко обмежувалися біологічними та соціальними факторами.

Інший західний дослідник, Альфред Адлер (Alfred Adler), який представляв психодинамічну концепцію особистості, дискутував з Фрейдом, вважаючи, що сутність цього феномену можна зрозуміти лише з обов'язковим урахуванням значного впливу на нього соціальних факторів. На відміну від Фрейда, вчений розглядав внутрішній конфлікт як ненормальне явище. Особистість (це поняття, Адлер, так само як Фрейд, застосовував поряд з поняттям "людина") тлумачилася ним як гармонійна організація, яка самоузгоджується. Мислитель наполягав на неможливості ізольованого, відокремленого розгляду складових особистості, намагався показати її у вигляді неподільної, але відносно сталої, нединамічної системи [6, 7].

Разом з цим ми можемо бачити, що в адлерівській теорії присутні елементи діалектичного аналізу розглядуваного феномену – він стверджував, що окремо взяте біологічне чи соціальне не є однозначними детермінантами формування особистості, вони лише забезпечують первинну основу для її розвитку, а також той спонукальний вплив, на який індивідуум реагує, використовуючи власну творчу силу [7]. Специфіку ідеальної моделі поведінки конкретної людини, як вважав автор, можна зрозуміти лише проаналізувавши особистісно значимі для неї цілі, які є своєрідним індикатором того, вплив якої з детермінант (біологічного чи соціального) був для конкретної особистості вагомішим [6, 7]. Разом з цим Адлер, як і Фрейд, був схильний розглядати особистість дорослої людини як малодинамічну систему, яка, виробивши власний "стиль життя" залишається практично незмінною.

Погляди Еріка Еріксона (Erik Erikson) на роль соціального у формуванні особистості схожі з позиціями Адлера. Цей вчений, зокрема, наполягав на тому, що особистість може бути зрозуміла лише у як результат узгодженої взаємодії біологічних, поведінкових, емпіричних та соціальних чинників [79]. Він підкреслював важливість впливу на неї культурних чинників, соціальних цінностей, а біологічні задатки розглядав як передумови до особистісного росту. При цьому Еріксон вважав, що особистість володіє свободою, яка обмежена суспільною відповідальністю – тобто не погоджувався з надбаннями німецької класичної філософії. З іншої сторони, концепція Еріксона має більш яскраві ознаки діалектичного аналізу, ніж адлерівська – він зокрема розумів особистість як динамічну систему, яка долає внутрішні бар'єри, пов'язані з існуванням нижчих біологічно детермінованих потягів, внаслідок чого відбувається її особистісний ріст та вдосконалення [79].

Інший видний представник західної науки Карл Густав Юнг (Carl Gustav Jung) створив власну аналітичну теорію особистості (душі), яка фрагментарно нагадує психоаналіз Фрейда. За Юнгом душа складається з таких елементів, як "Его", особистісного несвідомого та колективного несвідомого. "Его" включає свідомість, завдяки якій зберігається цілісність особистості [225, 227]. У особистісному несвідомому перебувають забуті або витіснені спогади, які можуть сильно впливати на поведінку людини (так звані "комплекси"). Оригінальним моментом теорії особистості Юнга було положення про об'єктивне існування більш глибокого "шару" особистості – колективного несвідомого, яке вміщує латентні сліди пам'яті людства, а також людиноподібних предків. Структури, які складають цю компоненту особистості були названі Юнгом "архетипами" [226]. За своєю сутністю вони являли собою спадкові комплекси, які є підґрунтям формування ідеальної моделі діяльності у свідомості людини, наприклад, архетипи "Шахрай", "Смерть", "Мати", "Дитина", "Герой", власне, самі розглядалися автором у якості латентних ідеальних моделей діяльності та поведінки, тобто Юнг вважав біологічні (вроджені) фактори виключно важливими у детермінації всіх видів діяльності та поведінки, в тому числі девіантних, асоціальних [226].

Видатний представник філософської думки Заходу, доктор філософії Еріх Фромм (Erich Fromm) був прихильником гуманістичної теорії особистості. У своїх працях він наполягав на виключній важливості соціальних детермінант у розвиткові цього феномену і вважав, що особистість як така може бути зрозумілою лише при врахуванні впливу на неї конкретної історичної культури, яка, на його погляд, включає соціологічні, політичні, економічні, релігійні та антропологічні фактори [208 - 210].

Розглядаючи соціально-біологічну природу людини, він приходив до висновку, що особистість (окрема людина) володіє значною свободою, при реалізації якої вона в змозі подолати залежність від як соціальних, так і від біологічних факторів, що, у свою чергу, неминуче призведе до відчуженості особистості від природи та суспільства [208]. У зв'язку з цим Фромм вважав, що більшість людей, підсвідомо розуміючи небезпеку відчуженості, з острахом ставляться до власної свободи і, власне, уникають її [209]. Вчений також зазначав, що найрозповсюдженим у суспільстві способом "втечі від свободи" є повне підкорення особистості суспільним нормам – конформізм, який, у свою чергу, є шкідливим і не дає розвиватися індивідуальності.

Аналізуючи девіантну спрямованість особистості, Фромм бачив її, зокрема, наслідком гіпертрофованої свободи від соціальних детермінант, яка спричинила ігнорування особистістю факту суспільної відповідальності та неминуче відчуження від соціуму [208]. Іншим словами, цей мислитель, з однієї сторони, був схильний тлумачити свободу як свавілля, з другої – пояснювати девіантність як наслідок свободи.

Вихід з цієї дилеми, який дозволяє зберегти одночасно індивідуальність, автономію і відчуття єдності з суспільством, за Фроммом, полягає у так званій "позитивній свободі", при якій людина відчуває себе частиною світу і в той же час не залежить від нього [210]. Головне для досягнення позитивної свободи – так звана "спонтанна активність особистості". Вчений назвав також ключові компоненти позитивної свободи (форми спонтанної активності) – любов та працю, завдяки яким люди об'єднуються, не жертвуючи при цьому своєю індивідуальністю.

Важливим моментом поглядів Фромма на особистість є його теза про наявність у цьому феноменові ряду екзистенціальних потреб (потреба встановлення соціальних зв'язків, подолання тваринної природи і творчості, відчуття себе частинкою світу, ідентичності (унікальності), потреба у системі поглядів, відданості), повне задоволення яких також дозволяє досягати позитивної свободи [208, 210]. Реальне соціокультурне середовище, як вважав філософ, допускає певний ступінь їх задоволення, який суттєво впливає на формування типу особистості. Виходячи з цього, вчений виділяв п'ять таких типів: рецептивний, експлуатуючий, накопичувальний, ринковий і продуктивний. Продуктивну - активну і творчу орієнтацію особистості вчений називав ідеальною, він вважав, що можливою для кожного індивіда вона стане лише за умов докорінних соціальних реформ [208, 210]. Він також зазначив, що незадоволення потреб може стати другою причиною формування слабкодухої, егоїстичної або деструктивної, тобто девіантної особистості.

У свою чергу Карен Хорні (Karen Horney) – представниця соціокультурного напрямку західної персонології, підкреслювала важливість культурних та соціальних впливів на особистість і, зокрема, дискутувала з Фрейдом про роль фізичної анатомії у детермінації статевих розбіжностей між особистостями чоловіків та жінок [212, 213]. Аналізуючи проблему девіантної поведінки, Хорні наголошувала, що вирішальним фактором у розвиткові особистості є соціальні відносини між дитиною і батьками, які повинні вдовольняти дві головні потреби дитини – потребу у задоволенні та безпеці. Невдоволення їх, на думку Карен Хорні, призводить до розвитку "базальної ворожості" та "базальної тривоги", що змушує особистість застосовувати ряд захисних поведінкових стратегій, деякі з яких призводять до девіантної, асоціальної спрямованості особистості [213].

Диспозиціональний напрямок західної філософії представляє Гордон Уїллард Олпорт (Gordon Willаrd Allport). Цей мислитель вважав, що поведінка людини детермінована значною мірою ситуативно і, подібно до філософів-екзистенціалістів, наголошував, що пізнання особистості надзвичайно обмежене.

Разом з цим Олпорт, як свідчать дослідники, дефінував особистість як динамічну організацію психофізіологічних систем індивідуума, які визначають характерну для нього поведінку та мислення [160, 215]. Він вважав, що при дослідженні механізму формування ідеальної моделі діяльності у свідомості людини важливо виділити найбільш валідну одиницю аналізу – рису особистості, яку визначав як схильність вести себе певним чином у широкому діапазоні ситуацій. Власне, риса особистості, за Олпортом, є певною внутрішньою стереотипною моделлю поведінки, яка у схожих ситуаціях заставляє людину діяти схожим чином, при цьому особистість не є пасивною, і, як вважав вчений, перебуває у активному пошуку таких ситуації, в яких могли б реалізуватися її риси. Особистість, на думку вченого, володіє певною свободою, яка обмежена соціальною відповідальністю.

Сучасні науковці зазначають, що, аналізуючи проблему девіантної поведінки, Олпорт говорив, що вона є типовим прикладом поведінки індивіда з недорозвинутими рисами, які відповідають за самоаналіз, самоконтроль, гармонійні соціальні відносини, для нього також характерними є тривожність, ірраціональність та відсутність почуття гумору [215].

Теорія Олпорта включає важливі аксіологічні моменти – мислитель був переконаний, що особистість не лише реагує певним чином на оточуючи стимули, але має чітко визначену соціальну спрямованість (стратегічну мету розвитку), яка може бути зрозуміла у контексті особистісних цінностей – теоретичних, економічних, естетичних, соціальних, політичних та релігійних. При цьому приведені цінності виступають, на думку Олпорта, своєрідним вектором розвитку особистості – потягу до зиску, розкриття істини, прагнення гармонії, влади, любові тощо.

Яскравим представником біхевіорального напрямку західної персонологічної думки є Беррес Фредерік Скіннер (Burrhus Frederic Skinner). Важливо відзначити, що вчений вважав усі теорії, що аналізують гносеологічні, аксіологічні та структурні аспекти особистості непотрібними для розуміння цього феномену – при цьому, на думку вченого, ними можна знехтувати на користь дослідження впливу оточуючого середовища на поведінку людини.

Скіннер заперечував важливість внутрішніх когнітивних детермінант поведінки особистості. Дослідниками це пояснюється тим, що вчений розумів цей феномен як організм, який володіє набутим набором складних, але незалежних реакцій [156]. Вчений також приходив до висновку, що поведінка людини безпосередньо обумовлена можливістю підкріплення її з оточуючого середовища. Виходячи з цього Скіннер виділяв як позитивні види підкріплення поведінки (успіх, нагорода), так і негативні, так звані "аверсивні" (пов'язані з неприємними відчуттями та болем) стимули. Разом з цим персонолог вважав, що контроль поведінки, який базується на жорсткому покаранні, частіше за все викликає негативні соціальні ефекти (тривогу, страх, асоціальні вчинки) внаслідок тимчасовості своєї дії.

У світлі нашого дослідження важливо відзначити, що аналізуючи девіантну, злочинну поведінку і, зокрема, проблему виправлення правопорушників, Скіннер пропонував замість жорсткого (аверсивного) контролю над засудженими застосовувати у виправній практиці позитивне підкріплення соціально-бажаної поведінки.

У свою чергу, засновник соціально-когнітивного напрямку західної персонології, доктор філософії Альберт Бандура (Albert Bandura) справедливо вважав, що особистість необхідно розуміти у світлі безперервної взаємодії між трьома факторами: поведінковими, когнітивними і середовищними [19]. У зв'язку з цим філософ був переконаний у наявності глибокого діалектичного зв'язку між особистістю і середовищем, з якого витікає їх взаємообумовлююча природа і тому дискутував з поглядами біхевіористів, який пояснюють особистісну активність лише зовнішніми чинниками і, фактично, не розглядають її внутрішні детермінанти. Називаючи "взаємний детермінізм" трьох чинників (відкритої поведінки, особистісних характеристик та впливу оточення) головним принципом аналізу особистості, він вважав, що особистість одночасно є продуктом і творцем суспільного оточення і себе самої [19]. Вчений, не зупиняючись детально на аналізі структури особистості, наголошував на динамізмі і складності цієї організації. Досліджуючи гносеологічні аспекти особистості, процес формування ідеальної моделі діяльності та вектори розвитку особистості, він вважав, що на них суттєво впливає можливість сприймання ("перецепції") оточуючого середовища ("соціальної перцепції"), тобто можливість чуттєвого пізнання тих моделей діяльності, які оточують особистість впродовж онтогенезу.

Виходячи з цього Бандура стверджував, що явище злочинності і будь-якої соціальної іншої девіантної є, як правило, продуктом сприйнятих та засвоєних особистістю у дитинстві відповідних моделей поведінки [20].

З Альбертом Бандурою цілком справедливо погоджувався інший представник соціально-когнітивного напрямку – Джуліан Бернард Роттер (Julian Bernard Rotter), який у контексті аналізу особистості акцентував увагу на соціальних та когнітивних факторах. Цей вчений вважав, що для прогнозування поведінки людини є надзвичайно необхідним врахування, по-перше - ступені вдоволеності потреб особистості - у визнанні, у захисті та залежності, домінуванні, незалежності, любові, фізичному комфорті, а по-друге – суб'єктивної цінності кожної з цих потреб для конкретної людини. На нашу думку, тут простежується певна аналогія з тезою гіпотези Е. Фромма про екзистенціальні потреби особистості.

Когнітивний напрямок філософської думки Заходу представляє Джордж Александер Келлі (George Alexander Kelly). Він побудував власну теорію особистості на принципі конструктивного альтернативізму. Важливим гносеологічним аспектом теорії Келлі є освітлення особистості у якості постійного дослідника світу [91]. На думку вченого, люди мають про світ різні, альтернативні погляди, він також надавав великого значення тому, як саме люди усвідомлюють та інтерпретують власний життєвий досвід.

На думку дослідника, у процесі онтогенезу людина накопичує особистісний унікальний життєвий досвід, який, зокрема, складається з відносно сталих ідеальних моделей діяльності у різних ситуаціях, а також власних знань про оточуючий світ та його властивості. У якості складових особистості вчений виділяв так звані "конструкти" – індивідуально-специфічні понятійні системи або моделі, сталі способи, які людина застосовує при осмисленні явищ [91]. Разом з цим, на думку дослідників, Келлі не давав чіткого визначення поняттю особистості, вважаючи, що вона є абстракцією діяльності людини і наступною генералізацією цієї абстракції на усі аспекти її зв'язку з іншими людьми [156]. Виходячи з аналізу основних аспектів теорії Келлі можна зробити висновок, що він вважав особистість унікальною організованою системою конструктів, яка є динамічною і здатною до гнучкої зміни складових при невдачах або появі нових фактів у процесі пізнання.

Відомим дослідником особистості у західній науці є також Абрахам Гарольд Маслоу (Abraham Harold Maslow). Він розумів особистість як активного творця власного життя. Одна з важливих і корисних для нашого дослідження концепцій теорії Маслоу – концепція про становлення особистості. Вчений говорив, що людина ніколи не буває статичною, вона постійно перебуває у процесі становлення власної особистості, володіючи при цьому значною свободою [119, 120]. Важливим моментом теорії Маслоу є розуміння особистості як цілісної та нероздільної на складові сутності, розуміння якої можливе лише при дослідженні мотивації, він, зокрема, описує особистість як істоту, яка постійно бажає [119]. У зв'язку з цим вчений виділяв такі види особистісних потреб: фізіологічні, безпеки і захисту, належності до соціуму, самоповаги, самоактуалізації, самовдосконалення. Маслоу, подібно до Фромма та Бандура, припускав, що ці потреби є вродженими, при цьому він наголошував, що вони утворюють чітку ієрархічну систему, при цьому "вищі" потреби – самовдосконалення, самоповаги, належності до соціуму автоматично актуалізуються при задовільненні потреб "нижчого" рівня – біологічних, захисту [121].

У контексті цієї теорії Маслоу тлумачив поняття людської свободи і вважав, що найбільшу свободу має людина, яка задовольнила власні потреби - у першу чергу, "нижчі". Стосовно особистісної відповідальності, то мислитель вважав, що існує єдиний вид відповідальності – відповідальністю людини перед собою за власний життєвий вибір [121].

Екзистенціалізм - потужну суб'єктивно-ідеалістичну філософської течію, яка набула особливо сильного розвитку у Західній Європі, представляли Ж.-П. Сартр, Г. Марсель та А. Камю [169, 133 - 135, 171]. Екзистенціалісти загалом поділяли буття особистості на так зване "справжнє" і "несправжнє". Як "несправжнє" буття виступає соціальне існування людини, у якому вона регулює свою поведінку у відповідності до певних суспільних нормативів, і, як вважали екзистенціалісти, фактично не керує своїм життям, втрачає свою індивідуальність [133, 169, 171]. При цьому філософами наголошувалося, що відчуття "справжнього" буття приходить до людини під час сильних емоційно-афективних станів (страху, тривоги тощо) і проявляється як гостре почуття самітності, плину існування, власної унікальності. На думку прихильників екзистенціалізму, людина лише за умов усвідомлення цього стає особистістю, яка у спромозі самостійно керувати власною долею.

Слід відзначити, що прихильники цього напрямку філософії не досліджували структуру особистості, вважаючи її непізнаваною, при цьому вони окремо висвітлювали окремі її якості (переважно вольові), вважаючи їх потужним інструментом творіння справжнього буття. Виходячи з цього, зокрема Жан-Поль Сартр вважав, що особистість не є продуктом спадкових та соціальних чинників. У творі "Буття та ніщо: досвід феноменологічної онтології" він стверджував, що людина не є чимось іншим, як тим, чим вона сама себе робить [170]. Згідно поглядам Сартра, існує лише одна істинна реальність – реальність суб'єктивна. При цьому він стверджував, що усі люди живуть у абсурдному світі і перед ними стоїть завдання стати особистостями і наповнити власне життя смислом, причому особистість сама несе відповідальність за свій життєвий вибір – відповідальною насамперед, перед собою [171].

Виходячи з вищевикладеного важливо відзначити, що, на думку екзистенціалістів, першочерговою потребою для особистості є розвиток безмежної індивідуальної свободи, під якою філософи, власне розуміли просте свавілля. Причому вчені загалом вказували, що ця потреба актуалізується після позбавлення від тягаря суспільних зобов'язань та обмежень, причому необхідність соціальної відповідальності людини може у ряді випадків ігноруватися [133 - 135]. Іншими словами, численні моменти екзистенціальної філософії ХХ сторіччя можуть, на нашу думку бути розцінені як такі, що виправдовують і, більше того, можуть потенціювати девіантну поведінку. Це, загалом, стосується і напрямку "філософія життя".

На наш погляд крім ілюстрації основних західних теорій особистості важливо розглянути їх оцінку, яка була зроблена західними науковцями. Так, зокрема, сучасні філософи-аналітики Л. Х'єлл, Д. Зіглер та Д.Я. Райгородський у однойменних працях "Теорії особистості" оцінюють відповідні західні персонологічні концепції за наступними критеріями: можливістю верифікації; евристичною цінністю; внутрішньою узгодженістю; економністю; широтою обхвату; функціональною значимістю [160, 215].

Виходячи з цього дослідники підходять до висновку, що більшість з розглянутих вище концепцій надзвичайно слабко відповідає цим оціночним показникам. Вчені цілком справедливо зауважують, що теорії Фрейда, Юнга, Адлера, Еріксона, Фромма, Хорні потребують додаткової та тривалої емпіричної перевірки, яка у ряді випадків є в принципі неможливою. Подібні до Л. Х'єлла, Д. Зіглера оціночні позиції висловлювали також ряд радянських філософів, зокрема, Кузьміна, Габітова, Шершенко [156]. Вони вважали фрейдизм недостатньо внутрішньо узгодженим, адлерівську концепцію - недостатньо валідною з причини браку чітких визначених термінів, теорію Юнга - неекономічною і такою, яка не підіймається вище рівня припущень [156, 215]. За справедливою опінією сучасних західних аналітиків, певне емпіричне підтвердження мають лише теорії Скіннера, Олпорта, Бандури та Маслоу, завдяки чому вони можуть мати певне практичне значення.

Аналіз вітчизняної та російської філософії, на нашу думку, необхідно розпочати з визначення основних рис позарадянської науки.

До видатних вчених ХХ сторіччя, які працювали поза ідеологічним впливом СРСР і аналізували людину та причини її девіантної поведінки, насамперед слід віднести російських мислителів Лосського М.О. (1860 – 1965 рр.), Франка С.Л. (1877 – 1950 рр.) та Сорокіна П.О.(1889 – 1968 рр.), оскільки вони яскраво ілюструють протилежні пенологічні підходи.

Видатний персонолог та представник релігійно-філософського напрямку М.О.Лосський у, зокрема творі "Умови абсолютного добра" наголошував, що злом є все те, що перешкоджає повноті вільного людського буття. Таку повноту для людини створює свобода, яка окреслена християнськими моральними нормативами поведінки. Вчений постійно акцентував увагу на тому, що любов і воління людини повинні розповсюджуватися лише у цих межах. У зв'язку з таким баченням злочинець називався філософом людиною, яка, як правило, виявляє любов лише до себе, поза сферою християнської моралі, що є спотворенням людського існування і злом. При цьому злочинець (девіантна особистість) є не суб'єктом любові та свободи, а свавілля і зла, тим самим порушуючи гармонію власного буття і справжніх цінностей свого життя. Відзначимо, що за М.О.Лосським спроби дати вичерпне визначення поняття зла є марними, оскільки воно є виразом неповноти людського буття [109].

Важливо також відзначити, що на думку сучасних науковців на становлення М.О.Лосського як філософа надзвичайно вплинули твори російського письменника Ф.М.Достоєвського, які призвели до переконання, що "зле воління" злочинця пояснюється не недоліками чи недостатнім розвитком суспільства (екзогенними чинниками), а особистісними якостями – презирством, ревнощами, заздрістю, прагненням до багатства та влади, які призводять до злочину у будь-якому суспільстві [143]. Іншими словами, ми бачимо, що до "злого воління" людини призводять ендогенні духовні чинники.

Одним з концептуальних центрів філософських поглядів Семена Франка є судження щодо необхідності поєднання релігійної та світської влади. Виходячи з нього, вчений наполягав на тому, що світська влада повинна постійно співвідносити свої дії з релігійними заповідями – виходячи з цього релігія, моральність та право отримували змогу існувати гармонійно, у нерозривній єдності.

Причиною девіантності мислитель вважав ситуацію, коли людиною одночасно претендують керувати дві потужні авторитарні інститутції (право і моральність) – це, на його думку, породжує несталість моральнісної і правової сфери особистості. Відповідно до такого бачення держави як теократії, вплив на девіантну особистість тлумачився Франком як комплексний - за допомогою моральнісних, релігійних, пізнавальних та естетичних стимулів. При цьому ці стимули, на думку філософа, є найбільш дієвими бо неодмінно знайдуть відгук у душі будь-якої людини, яка несе у собі потенціал добра, любові, правди, краси, справедливості та моральності [202]. Іншими словами, ми бачимо, що цей видатний філософ, цілком погоджувався з гуманістичною концепцією виправлення, наведеною вище.

У свою чергу Пітирим Сокрокін у "Злочині і подвигу", "Покаранні і нагороді" наголошує на необхідності аналізу девіантної, злочинної поведінки з цілісної, філософської точки зору і сам здійснює спробу такого аналізу. Він цілком справедливо підкреслює відносність визначення девіантності, злочинності від політичних та соціальних чинників і викладає своє бачення девіантної особистості як такої, яка порушує "дозвільно-належні", морально схвалювані або принаймні засуджувані шаблони поведінки [178].

Разом з цим Сорокін, у "Покаранні і нагороді" розвиває, власне, відплатну концепцію покарання, яка широко підтримувалася у Середньовіччі та ранньому Відродженні. Згідно цієї концепції вчений наголошує, що покарання повинно спричиняти страждання і за допомогою страху мотивувати бажану поведінку [178]. У зв'язку з цим він вважає загалом вірною систему жорстких покарань і, більше того, наполягає на віднайденні індивідуального підходу до покарання – тобто такого, за яким покарання особистості відбувалося через найбільш для неї небажані стимули. Відзначимо також, що вчений прямо вказував, що покарання повинне нести "дресируюче" начало, завдяки якому людина звикає вести себе належним чином.

Філософська наука радянського періоду розвитку нашої держави своїм безпосереднім базисом мала німецьку класичну філософію, філософію марксизму, творче переосмислення якої здійснив В.І. Ульянов (Ленін). Виходячи з цього, вітчизняна філософія, у особах Мітіна М.Б., Ойзермана Т.І., Нарського І.С., Лосєва О.Ф., Юдіна П.Ф., Кедрова Б.М., Константінова Ф.В., Брагінця А. С., Богомолова О.С., Момджяна Х.Н., Спіркіна О.Г., Голубевої Г.О., Бойко М.С., Старовойта І.С., Сохань Л.В., Тихонович В.О. та інших персоналій [26, 37, 80, 94, 107, 108, 138, 124, 129, 130, 139, 140, 141, 180], з одного боку, прагнула зберегти та розвинути позитивні надбання матеріалістичної філософії Просвітництва, діалектичної класичної німецької та марксистської філософії, але, з іншого, була, як відомо, глибоко заідеологізованою. Підтверджуючи цю тезу, сучасний видатний український філософ Горак Г.І. у Розділі І праці "Філософія" говорить, що в часи тоталітарного режиму не можна відшукати жодної виданої праці, у якій не було віддано данину вимогам посилань і цитувань, а також, що загалом філософський поступ був загальмований [64].

З початку 90-х років ХХ сторіччя ряд видатних українських та російських філософів, зокрема, Андрущенко В.П., Михальченко М.І., Альохін В.В., Бачинін В.А., Альохіна Л.В., Горак Г.І., Табачковський В.Г., Бичко І.В., Горлач М.І., Карпець І.І., Даньшин І., Лисоєд О., Фролов І.Т., Марков Б.В., Сержантов В.Ф., Терлецький В.М. [9, 10, 12, 21, 69, 89, 114, 172, 179, 186, 201, 207] та інші, відповідаючи на новий гуманістичний соціальний запит, намагаються розвинули розуміння людини, особистості та витоків її діяльності - у тому числі, злочинної. Приймаючи до уваги беззаперечну цінність діалектичного та історичного матеріалізму, названі вчені враховують також справедливість певних здобутків філософії Заходу, підходячи до розв'язання основного питання філософії з глибоко діалектичних позицій.

Вітчизняні філософи загалом розуміють людину та особистість як гармонійне поєднання духовного і матеріального, результат розвитку генотипічних передумов під впливом соціального середовища - тобто як цілісну біопсихосоціальну організацію, системоутворюючі елементи та функції якої є суспільно детермінованими. Так у своїх працях Андрущенко В.П., Михальченко М.І. стверджують, що суть людини адекватно може бути розкрита у системі понять: індивід, індивідуальність та особистість. При цьому філософи визначають індивіда як людину – одиничного представника людського виду (Homo sapiens), яка належить одночасно природі та суспільству, індивідуальність – як сукупність самобутніх, неповторних природних та соціальних властивостей. Щодо визначення особистості, то одна з найбільш ґрунтовних її дефініцій подається авторами у відповідній статті праці "Соціальна філософія: Короткий Енциклопедичний Словник". Ними, зокрема, виголошується, що особистість є людським індивідом з позицій соціального визначення, інтегральною цілісністю соціальних характеристик, якими є потреби та моральні цінності [179]. Як бачимо, це поняття вміщує у себе величезну смислову багатогранність та багатомірність.

Як наголошують вітчизняні мислителі, процес формування особистості ґрунтується на діалектичній взаємодії природних та соціальних факторів – при цьому у якості природного джерела виступають тілесні біологічні якості, а соціального – розмаїття культурно-побутових, духовних, матеріальних та соціально-політичних відносин. Ці чинники, як зазначається вченими, формують, насамперед, світоглядні та моральнісні цінності, які забезпечують її цілісність. Відзначимо, що вплив різнобічних соціокультурних явищ філософією тлумачиться не як їх механістичний перенос, а як надходження через заломлення саме у цьому ядрі особистості, її внутрішньому світі, що показує суб'єктність особистості у процесі її самоформування.

Особистість також виступає не лише як об'єкт взаємодії природного та соціального, а також як суб'єкт історичного процесу, розвитку матеріальної та духовної культури і саме ця її сторона – багатогранна соціальна активність та діяльність вважається сучасними філософами сутністю особистості. У цьому контексті важливою характеристикою особистості виступає її масштабність, під якою розуміється ступінь самовиразу особистості як суб'єкта діяльності та соціальних відносин.

Виходячи з цього, концепція особистості також включає поняття "свобода" та "відповідальність", причому під свободою Андрущенком В.П., Михальченком М.І. розуміється суперечливий процес творення нових життєвих реалій, який включає у себе, з одного боку, пізнану необхідність як результат впливу на людину певних обставин, а з іншого – наявність можливостей творчого виходу за їх межі [12]. Однак свобода не є свавіллям, оскільки вона можлива лише у сфері дотримання людиною моральнісних імперативів, за межами якої відкривається інша сфера суспільного буття людини – сфера дії відповідальності. Іншими словами, свобода особистості, яка засвоїла та сприймає імперативи моральності як власні, є практично необмеженою, але за однієї умови – якщо її оточують такі самі люди.

У зв'язку з цим Альохін В.В. наголошує, що найголовнішим завданням суспільства і держави є духовно-культурне виховання людини, формування духовно багатої особистості. Він також акцентує увагу на тому, що культ "речовизму", споживання та фізіології повинен бути замінений культом ідей, високою моральністю та релігійним світосприйняттям [9]. Виходячи з цього ступінь засвоєння особистістю етичного імперативу (моральність) виступає у якості показника її соціальної розвинутості, прийнятності діяльності, а також ступеня суб'єктивної свободи.

Здійснюючи філософський аналіз особистості, поведінка якої характеризується девіантною спрямованістю, сучасні вітчизняні філософи справедливо схильні вважати її закономірним явищем, передумовами якого є вплив деяких (генотипічних) біологічних чинників, а конкретними причинами - певні культурно-побутові, духовні, матеріальні та соціально-політичні умови, які впливають на внутрішній світ людини та, як наслідок, на її діяльність. Специфіка таких соціальних чинників, зокрема, полягає:

- по-перше, у тому, що особистість, яка дотримується норм моральності та права, має обмежені можливості задовільнення власних потреб;

- по-друге, у тому, що вони не сприяють вкоріненню у свідомості громадян імперативного характеру моральнісних норм;

- по-третє, у тому, що вони також культивують утилітарно - потребові правила взаємин, які далекі від моральнісних.

Слід також відзначити, що враховуючи глибоку діалектичність, сучасні вчені вважають що ці причини не мають характер безумовних та однозначних детермінант, при яких формування злочинної особистісної спрямованості ставало б обов'язковим. Таке тлумачення причин у даному випадку є метафізичним і носить механістично-детерміністичний характер, чим виключає факт свободи особистості. Як відзначають науковці, вплив факторів соціуму неможливо тлумачити поза діалектичною взаємодією з духовним світом людини - тому вчені не абсолютизують динамічний характер причинно-наслідкових зв'язків у сфері соціального і вважають, що тут ці причини мають характер статистичних закономірностей, які не виключають імовірнісний та можливісний характер, чим, зокрема, і обумовлюється феномен особистісної свободи.

Яскраво ілюструє цю позицію сучасний російський вчений Бачинін В.А. у своїй праці "Філософія права і злочинності", який підкреслює багатовимірність феномену людини, до якого входять взаємопроникні складові вітальності, соціальності та духовності. Цей науковець справедливо змальовує складний діалектичний характер формування особистості і наголошує, що соціум, як найвпливовіший чинник не вторгається у особистість і не вкладається в ній у якості беззаперечної структури. Процес формування особистості триває на основі суперечностей між причинами і внутрішніми, самодетермінуючими силами [21].

Отже, за сучасної вітчизняної філософської позиції, особистість, діяльність якої є девіантною, злочинною, є не лише об'єктом, але і суб'єктом, який характеризується певною соціальною активністю і, відповідно власному духовному світові, формує навколишні умови. Разом з цим, така особистість не є суб'єктом моральності, і виявляє свою активність поза її сферою. Саме тому злочинна особистість визнається суб'єктом свавілля і тому не може бути наділеною свободою, і, природно, правом. Звідси витікає наступне: оскільки девіантна особистість є носієм неправа та несвободи, будь-яка її масштабність є антиподною до сфери моральнісних стосунків, і саме тому ця сфера намагається відчужити, відкинути її від себе до тих пір, доки вона не прийде до визнання та засвоєння імперативу моральності. Іншими словами, оскільки злочинна діяльність є накладенням неправа та несвободи і обмеженням свободи та права інших, то суспільство щодо злочинної особистості переслідує мету накладення на неї санкцій (покарання), яке є виразом свободи. Філософська сутність цього поняття, - зокрема, на думку Гегеля та сучасних філософів, - полягає у знятті неправа та несвободи, які надходять від злочинної особистості, тобто, так би мовити, виразом фундаментального закону порушення порушення.

Слід відзначити, що вітчизняні та російські філософи сучасності і, зокрема, Радов Г.О. та Бачінін В.А. опікуються розробкою окремої галузі філософської науки - пенології (від латинського poena – покарання), яка, на їх думку, повинна опікуватися дослідженням цілей, принципів та визначенням найбільш доцільних методів покарання [21, 158, 159].

Підсумовуючи вищевикладене ми вважаємо, що асоціальна девіантна, злочинна спрямованість особистості повинна, з філософської точки зору, тлумачитися двояко: 1) як норма - у такому соціумі, у якому стосунки між людьми регулюються не моральними імперативами; 2) як власне відхилення, девіація – у суспільстві, члени якого загалом послуговуються (або, принаймні прагнуть послуговуватися) імперативами моральності. Ми також наполягаємо, що для конкретних вітчизняних умов безумовно доречним є друге тлумачення злочинної поведінки.

Відзначимо також, що в силу глибокої діалектичності поглядів, вітчизняними філософами підкреслюється динамічність феномену "особистість", залежність його якісних характеристик від діяльності, умов існування, соціального буття загалом. Ця теза, на нашу думку і є обґрунтуванням можливості кількісної та якісної зміни, виправлення девіантної особистості.

Порівнюючи основні моменти західних та вітчизняних теорій особистості, ми можемо помітити, що фрейдизм, неофрейдизм, екзистенціалізм, попри глибину і широту спектру поглядів, на відміну від вітчизняної філософської позиції, гіпертрофують один з аспектів природи людини, протиставляють особистість та суспільство, наголошують на індетермінізмові чи на механістичному детермінізмові особистісної поведінки біологічним, психологічним або соціальним. Такі теорії, на нашу думку, цим виявляють власну метафізичність та слабку методологічну спроможність для цілісного пояснення природи злочинної особистісної поведінки і, головне, смислу виправного впливу на неї [33]. Разом з цим певна схожість простежується між з сучасними вітчизняними поглядами та позиціями Фуко, Бандури, Маслоу, Фромма та Хорні, які ілюструють глибину і неоднозначність розгляданих феноменів, а також можливість їх розуміння лише з позиції діалектичного аналізу.

Не зважаючи на певні недоліки, ми також вважаємо безперечною заслугою західних філософських учень демонстрацію багатоплановості феномену "особистість", наявності у ньому різних рівнів організації - біологічного, індивідуально-особистісного та соціального [33].

Оскільки нас цікавить проблема виправлення особистості, яка виявляє девіантну і, зокрема, злочинну поведінку то позиція вітчизняних філософів щодо її аморальнісної, антиправової, несвободної та безвідповідальної сутності, допоможе визначити найбільш продуктивні вектори виправного впливу. Ми також вважаємо, що в силу своєї глибокої діалектичності, саме вітчизняна філософська теорія повинна стати науковою основою нашого дослідження. Можливим ми бачимо також врахування елементів західних концепцій, які торкаються аксіологічного та потребового аспектів людини.

У зв'язку з цим, а також виходячи з мети та цілей нашого дослідження, безпосереднім наступним його етапом стане історико-філософський аналіз динаміки пенологічних поглядів на доцільні методи та принципи виправного впливу на особистість, поведінка якої є девіантною.