О. М. Кривуля, доктор філософських наук, професор ректор Хар
| Вид материала | Книга |
- Комплекс навчально-методичних матеріалів для слухачів Малого філософського факультету, 535.73kb.
- В. В. Остроухов; кандидат філософських наук, старший науковий співробітник, 5901.85kb.
- А. П. Лащенко- проректор нмл імені П. I. Чайковського, доктор мистецтвознавства;, 8035.23kb.
- Романенко Михайло Ілліч ректор Дніпропетровського інституту післядиплом, 109.52kb.
- В. Ф. Живодьор ректор соіппо, доцент, заслужений учитель України; > М. В. Жук координатор, 2598.05kb.
- Удк 37. 013. 42(075) ббк74. 6я7, 2614.78kb.
- У двох частинах, 4475.34kb.
- У двох частинах, 4658.91kb.
- Національна академія внутрішніх справ навчально-науковий інститут права та психології, 2056.34kb.
- Парламентське видавництво, 5723.42kb.
^ 1.2. Еволюція філософських поглядів щодо змісту та принципів впливу на девіантну особистість
Як було зазначено вище, філософське дослідження проблеми виправлення особистості, яка виявляє девіантну поведінку не може бути повним без ретроспективного огляду та аналізу філософських поглядів на сутність покарання, його принципів та методів. Європейський філософський досвід містить багато варіантів вирішення цієї проблеми – відповідно до бачення феноменів людини, особистості та їх головних ознак.
Нижче ми розглянемо опінії видатних філософів головних історичних етапів розвитку європейської цивілізації, які здійснювали спроби філософського дослідження визначеної проблеми, опікуючись аналізом сутності виправного впливу на девіантну особистість.
^ 1.2.1. Від відплати до виправлення особистості (доба античності, Середньовіччя та Відродження)
Як зазначено у п. 1.1.1., серед провідних античних філософів найбільш пильну увагу проблемі впливу на девіантну особистість і, зокрема, її виправлення, приділяли давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель, а також давньоримський філософ Ціцерон Марк Туллій [14 - 18, 150 - 153, 216].
У Книзі 4 твору "Держава" Платон наголошував, що покарання злочинця є виразом одного з трьох (ділового, захисного та дорадчого) начал держави, а саме начала захисного [151]. На думку великого філософа, покарання зіпсованої людини, яка має "погану", "зіпсовану" душу, є виразом справедливості. При цьому, важливо акцентувати увагу на тому, що мислитель зазначав метою покарання не завдання зла, а лікування душі, моральну відплату, перевиховання та виправлення вдачі злочинної людини [150, с. 436].
Описуючи структуру "ідеальної держави", Платон окремо розглянув питання будівництва специфічних карних установ (тюрем). При цьому важливим є їх розділення на відплатні і виправні заклади. За поглядами мислителя, таких інститутів у країні повинно бути три види - загальна, saphronisteria та відплатна, кожна з яких виконує окрему функцію - відповідно захист громадян від дій злочинців, "напоумлення" і виправлення правопорушників, а також відплату постраждалим за скоєні злочини [150, 151, 153].
Стосовно методів виправлення "поганої душі", то у праці "Горгій" вчений визначає такі їх головні види:
- правильний суд, який позбавляє від нестриманості, несправедливості та зіпсованості. Суд, завдаючи справедливу відплату, розвиває розумову складову душі, роблячи її більш справедливою [150];
- лікування душі за допомогою спілкування ("вірних розмов"), завдяки чому шляхом в душі укорінюється розсудливість – здатність до самопізнання та пізнання добра та зла [150].
Загалом Платон вважав, що шлях до щастя людини, яка скоює аморальні та злочинні (девіантні) вчинки повинен прямувати через обов'язкове покарання – воно у цьому випадку виступає у якості найвищої доброчесності (справедливості). У контексті цього філософ визнавав прийнятними такі його методики: загальносуспільне презирство, паличні удари, штрафи, заборону займати певні посади, позбавлення прав громадянина, висилання з полісу (остракізм), смертну кару та тюремне ув'язнення. Крім цього у творі "Держава", мислитель наголошував на необхідності профілактики злочинності, під чим розумів виховання душі за допомогою вишуканих мистецтв [151, с. 188 –199].
У свою чергу великий античний філософ Арістотель також вважав необхідним покарання як таке. Зокрема у "Політиці" він доводив необхідність існування в державі інституції, яка відає в'язницями та виконанням вироків над засудженими, яка повинна поділятися на кілька підрозділів.
Мислитель вважав, що не існує душевного прояву, який би не міг би перебувати у свідомій владі людини, і тому сутність покарання бачив загалом у виправленні душі злочинця шляхом "навчання закону розуму", зміни його моральнісної сфери, тобто виховання чеснот шляхом певних видів діяльності [18]. Головними методами виправлення людини - носія "худої породи" він вважав тюремне ув'язнення, штрафи, позбавлення громадської честі (прав) та остракізм - повне або тимчасове вигнання найбільш небезпечних членів соціуму (полісу) за його межі та смертну кару [17, 14 - 16].
Слід відзначити, що мислитель у якості одного з найголовніших способів боротьби з проявами девіантності бачив загальнодержавну її профілактику, тобто "виховання громадян" за допомогою трьох головних факторів - природи, звички і розуму, вважаючи їх обов'язковими у виховному процесі молоді. Арістотель наголошував, що першорядну роль у такій профілактиці повинно відіграти активне пропагування серед верств громадян полісу моральних, доброчесних суспільних стосунків, етичного, прекрасного, а не дикого і тваринного. Особливе значення у виховному процесі громадянина великий Стагиріт, подібно до Платона, надавав музиці - оскільки вона, за античних часів, була пов'язана з релігією, моральнісною системою і вважалася одним з витончених мистецтв, які сприяють всебічному розвиткові особистості [14 - 18].
У свою чергу Ціцерон Марк Туллій у творі "Про пристрасті" викладав власні принципи покарання – помірність, яка виправляє - "пом'якшує норов пристрасті", напоумлення "хворої душі" та відволікання її іншими заняттями, турботами, зміною місця мешкання [216, с. 300 – 323].
Досліджуючи методи та засоби впливу на злочинців він наголошував, що неможливо досягти виправлення правопорушників, викликаючи у них тільки страх перед карою – виправний вплив повинен включати також вплив мистецтва, громадськості, внаслідок чого в людині буде виховуватися совісливість, внаслідок чого вона буде відчувати сором перед громадським осудом, який буде виступати у якості внутрішнього моральнісного регулятора [216]. Разом з цим слід відзначити, що Ціцерон, пропагуючи цей, по суті інтегральний принцип покарання у праці "Про страти" досить непослідовно виступав за збільшення жорстокості суду, його нещадності навіть за мале відхилення від прямого шляху, наполягав на необхідності остракізму та збільшення тілесних покарань [216, с. 71 - 133].
Відзначимо, що відповідно до тогочасного політичного ладу, всі античні філософи чітко розрізняли покарання для громадян, рабів і чужоземців, жорсткість якого для рабів була найбільшою (найчастіше - тілесні покарання), а для чужоземців - специфічною (в основному - остракізм).
Виходячи з вищевикладеного ми бачимо, що за античною філософською думкою покарання девіантної людини є виразом справедливості. При цьому слід відзначити, що за тих часів філософами чітко і одностайно виділялися дві незалежні функції покарання, які умовно можна назвати як:
- компенсаційна (відплатна) - для членів суспільства (компенсація заподіяної жертві шкоди та заспокоєння суспільної думки моральною чи матеріальною відплатою злочинцеві);
- регуляційна - для соціуму в цілому (охорона суспільства від злочинних дій).
Відзначимо також, що перша функція передбачала, зокрема, фізичні та матеріальні санкції (страту, фізичне покарання, штрафи), а друга, головним чином, мала на увазі виправлення душі, перевиховання людини, а також примусову ізоляцію та остракізм.
Слід відзначити, що у працях античних філософів повсякчас справедливо підкреслювалася більша важливість саме другої функції покарання, а також її головного методу – виправлення, під яким, як бачимо, розумілася зміна душевної організації, її моральнісної та розумової сфери, яка повинна реалізуватися за допомогою громадського впливу та залучення людини до культури та мистецтва. Велика увага мислителями приділялася також профілактиці девіантності шляхом виховання у населення, зокрема молоді, розвинених моральнісних, розумових та вольових якостей, а також любові до музики, прекрасного та гармонійного.
У Середньовіччі офіційною метою покарання злочинців церквою та державою декларувалося примирення людини з Богом та спонукання її до розкаяння, визнання гріхів та праведної, негріховної поведінки. Тобто формально середньовічна філософія поділяла античну позицію щодо покарання як способу виправлення моральності. Проте пенологічні погляди філософів цього історичного періоду були невідривно пов'язані з теологічним тлумаченням людського тіла як джерела злочинності та гріховності, а також з приматом християнської віри, і, зокрема, з акцентуванням уваги на необхідності дотримання християнських заповідей і каяття (poenitentia).
Так яскравий представник середньовічної патристики, Аврелій Августин наголошував, що не будь гріхопадіння, не було б ніякої потреби у тюрмах – найкращих, на його думку, інструментах для приборкування зла [4]. При цьому важливим моментом його поглядів є акцентування уваги на необхідності активного залучення релігії до виправного процесу. Зокрема у "Сповіді" Августин наголошував, що упокорення, благочестя – ось шлях, за яким треба повертатися до Бога, який очистить від злих навичок, зглянеться на гріхи людей, які Йому сповідуються [4, с. 44].
Інший видатний мислитель того часу, представник номіналістичного напрямку, П'єр Абеляр, у свою чергу, акцентував увагу на необхідності боротьби людини з шкідливими і гріховними схильностями, які обумовлені її тілесною, тваринною складовою, а також "порочністю" душі – її вродженим вадам, які аномально є у деяких людей [2, с. 247 - 310].
Як бачимо з п. 1.1.1., особливу увагу визначеній проблемі приділяв також великий філософ та теолог Тома Аквінський, який, погоджуючись з Арістотелем, вважав покарання людини необхідним та справедливим. У зв'язку з цим мислитель також підкреслював необхідність специфічних державних закладів – тюрем, мета яких полягає виправленні гріховної та порочної людини, яка слухається "голосу плоті". Сутність виправлення Аквінат, як і інші філософи Середньовіччя, розумів загалом у теологічному смислі – як розвиток віри, розуму та каяття, які сукупно призводять до зміни моральнісних якостей і, як наслідок - до доброчесної поведінки. При цьому санкції, які мають застосовуватися у тюрмах, за Аквінатом, повинні бути етичними. Крім цього вчений, як і мислителі античності, наголошував на необхідності постійної загальнодержавної профілактики злочинності [8].
Як бачимо, загальна філософська концепція виправного впливу була нероздільно пов'язаною з баченням тіла людини у якості джерела гріховності (девіантності). Більше того, приймаючи до уваги провідну роль церкви у політичному житті переважної більшості західноєвропейських держав, яка була затверджена, зокрема, Вормським конкордатом ХІІ сторіччя, а також специфіку середньовічного теологічного світогляду, ми бачимо, що тогочасна карна практика послуговувалася майже виключно різноманітними жорстокими методами "умертвінням" людської гріховної плоті [21, 96, 214, 201]. Це підтверджується у тому числі, санкціонуванням у 817 р. на синоді духовенства широкого спектру тілесних покарань (таких як disciplina flagel, диба, прилюдні страти, покарання голодом, тортури та інші витончені катування) і перетворені їх у систему судових правил та наказів, які підтримувалися правилами церковних орденів, а, отже, і державними законами. Крім того, введення в дію в ХІІІ ст. з дозволу Папи Римського інституту інквізиції (карної системи, започаткованої орденом домініканців) стало причиною масових та прилюдних страт, катувань, тортур та тілесних покарань [21, 201].
Виходячи з цього ми можемо стверджувати, що більшість тогочасних методів покарання фактично були не виправними, а відплатними і, на безумовно справедливу думку більшості філософів наступних історичних періодів, включаючи сучасних вітчизняних дослідників, вкрай неефективними з точки зору досягнення змін у моральнісній сфері [52 - 54, 60, 63, 88, 96, 125, 126, 131, 161, 167, 168, 214].
Таким чином, середньовічна карна система, декларуючи, фактично, гуманну мету та регуляційну функцію покарання, перекручувала її і керувалася досить примітивними методологічними підходами - домінуючу практику складали тілесні екзекуції різних типів, які слабко диференціювалися за ступенем провини, а також тривале ув'язнення з обов'язковим самостійним читанням Святого Писання. Тобто покарання в цей час практично не реалізує регуляційну функцію, здійснюючи її лише малодієвими механізмами залякування населення. Слід також відзначити, що, на відміну від античної думки, середньовічна не бачить необхідності залучення широких верств громадськості до впливу на моральнісну сферу – замість цього вона передбачає лише тотальний релігійний вплив на свідомість девіантної людини і знищення джерела гріховності - тіла.
На противагу цьому слід відзначити, що вітчизняна пенологічна практика вже за часи феодалізму певним чином відрізнялася від панівної у Європі. Так прийняте у Київскій Русі в період ХІ-ХІІІ ст. зведення законів "Руська правда" практично виключила такі форми покарання, як помсту, страту і замінила їх санкціями матеріального (штрафом) та морального характеру (здебільшого – опозоренням та вигнанням) [165, 36]. Проте згодом у 1497 р. у офіційну карну практику Московської держави вводяться значно більш жорстокі покарання, регламентовані Судебниками (існують дві редакції - 1497 і 1550 рр.) і значна частина гуманних методів покарання, регламентованих Руською Правдою, була знову замінена на смертну кару, тілесні покарання, в тому числі каліцтва, "торгову страту". З часом російська карна політика ще більш посилила суворість карного впливу - зокрема, прийняттям Петром І у 1715 році Артикула Воїнського, завдяки якому покарання прийняли характер помсти злочинцю та залякування населення [154].
Отже, як бачимо з викладеного, у середньовічній Європі, переважно західній, античні філософські опінії щодо близькості понять покарання та виправлення (шляхом м'якого, комплексного і гуманного впливу з боку громадськості та мистецтва) були занедбані. Натомість, завдяки поширеності філософсько-теологічної концепції людини та її гріховності, відбулася підміна об'єкту виправного впливу, під яким почала розумітися не стільки моральнісна сфера душі, а, переважно, людське тіло як виток гріховності (девіантності). У той же час надзвичайно корисним, на наш погляд, надбанням філософії цього часу є виявлення потужної виправної потенції релігії, яка повинна активно застосовуватися у ході покарання.
В епоху Ренесансу європейська пенологія певним чином еволюціонувала. Такі великі філософи-гуманісти, як Микола Кузанський та Еразм Роттердамський, принципово погоджуючись з офіційним схоластичним тлумаченням виправлення як впливу на моральність і каяття перед Богом, наголошували, що моральність людини може бути змінена не стільки за допомогою аскетизму, впливу на тіло і розвитку християнської віри, скільки шляхом впливу на розум людини, її інтелект та знання. Інші мислителі (наприклад Нікколо Мак'явеллі та Томас Мор), як було сказано у п. 1.1.2., повністю відходили від християнського бачення людини і схилялися тлумачити виправлення як цілеспрямований суспільний вплив, спрямований на розвиток доброчесностей не людини взагалі, а конкретної особистості. Нижче ми розглянемо філософські позиції вчених цього періоду.
Так кардинал, філософ та богослов Микола Кузанський, виходячи з теологічних переконань, вважав під виправленням зв'язування людини з Христом шляхом віри. Людина, на думку мислителя є від природи недосконалою (див. п. 1.1.1.) і лише при спілкуванні з Богом може побороти потяги тваринної природи і наблизитися до досконалості [99].
Подібно до Кузанського, впливовий гуманіст XV ст. Еразм Роттердамський вважав, що виправлення неможливе без розвитком у особистості злочинця християнської віри. У праці "Зброя християнського воїна" мислитель називав віру ліками для "хворої" або "мертвої" душі, єдиною зброєю проти пристрастей плоті, спокус світу та диявола [224, с. 109 -110]. Проте слід відзначити, що виправний вплив, згідно поглядам філософа, повинен включати також інтелектуальне вдосконалення, цілеспрямоване самовиховання особистості. У зв'язку з цим філософ у розділі "Про людину зовнішню та внутрішню" названої праці говорив, що людині для спасіння та набування мудрості необхідно пізнавати самого себе для того, щоб відокремлювати власні вади від чеснот та, за допомогою розуму, віри у Христа, викорінювати перші [224, с. 115 - 118].
У свою чергу англійський мислитель та політичний діяч Томас Мор (1478-1535 рр.) практично повністю відходив від схоластичного тлумачення виправлення людини. У своїй "Утопії" він одним з перших європейських філософів зауважував, що покарання повинно бути корисним державі і найбільш доцільним його методом вважав рабство [128, с. 235 - 242]. Разом з цим Мор наполягав на необхідності державного піклування про стан моральності громадян, усунення причин, які провокують злочинність. У контексті цього Мор наполягав на визнанні всіх людей рівними від природи, впровадженні приватної власності, справедливому розподілі благ [128].
Визначний італійський гуманіст Нікколо Мак'явеллі, подібно до розглянутих вище філософів, вважав, що одна з головних задач держави полягає у профілактиці девіантності, злочинності. У праці главі XV праці "Державець" він говорив про необхідність попередження зародження поганих людських якостей – створення таких умов, коли погана поведінка буде соціально невигідна [111, с. 433 - 434]. Щодо засобів впливу на особистість засудженого, як наголошують сучасні науковці, мислитель у контексті своїх філософських поглядів, приведених у п. 1.1.2., загалом підтримував необхідність тілесних покарань у якості інструменту покарання і виправдовував їх тим, що вони формують острах, роблять злочин одним з видів соціально невигідної поведінки і тим самим сприятливо діють на суспільний лад [90, 228].
Пенологічну проблематику розглядав також яскравий представник пізнього Ренесансу Мішель де Монтень. Його праця "Про мистецтво жити достойно" рясніє прикладами карної практики того часу, яка, як бачимо, практично не змінилася з часів Середньовіччя - вчений загалом критикує аuto da fe (спалення на вогнищі, тортури та катування тощо) [125]. Монтень, як і Томас Мор, вважав необхідною диференціацію покарань, при цьому він говорив, що смерті заслуговують лише люди, які вчинили тяжкі, злонамірені злочини, до інших він вважає необхідним застосовувати публічне осоромлення – тобто, в принципі, вчений погоджується з домінуванням відплатної функції покарання [126, с. 350].
Разом з вищенаведеним Монтень досить непослідовно та відірвано від попереднього стверджував, що зіпсована та гріховна людина повинна бути виправлена, що передбачало розвиток її розуму, самоусвідомлення та самоаналіз, під час яких така людина повинна, на думку вченого, усвідомити власні вади і, борючись з ними, стати більш моральнісною [125, 126]. При цьому Монтень не пояснював механізмів впровадження цих методів та узгодження їх з жорсткою карною практикою.
Підсумовуючи вищевикладене ми можемо говорити, що попри практичну тотожність західноєвропейської карної практики Середньовіччя та Ренесансу, філософська пенологічна позиція щодо сутності та методів покарання та виправлення девіантної особистості певним чином еволюціонувала. Гуманісти епохи Відродження, виходячи з змальованих у п. 1.1.2 філософських концепцій, все більш наполегливо висловлювалися щодо необхідності відходу карної практики від компенсаційної (відплатної) функції і спонуканні засуджених до виправлення. Щодо принципів та методів виправного впливу, то вчені дедалі сильніше виступали за впровадження наступних принципів покарання: диференціювання його за ступенем провини; комплексності виправного впливу.
При цьому відзначимо, що під другим розумілося поєднання дії релігії з освітою та просвітою, що, на думку філософів, повинне було призвести до самоусвідомлення, самопізнання особистості і, як наслідок, до розвитку її моральності. Слід відзначити, що деякі науковці пізнього Ренесансу вважали причинами девіантності, злочинності суто соціальні чинники (див. п. 1.1.2.) і тому наголошували, що виправлення може статися лише у сприятливих суспільно-політичних умовах.
Важливо також зазначити, що для вітчизняної, зокрема середньовічної, практики впливу на девіантну особистість, жорстокість та витонченість тілесних покарань взагалі не була притаманна. Натомість у вітчизняній звичаєво-правничій практиці давньої України (від Київської Русі) функціонував інститут покори перед покривдженим чи представником його роду, а також християнської спокути, які реалізовувалися шляхом добровільного перебування у монастирях, прочанством та богомольством. При цьому помста та катування були відмінені Ярославом Мудрим та його синами, що знайшло своє відображення у збірнику нормативних правничих актів "Руська Правда".
^ 1.2.2. Період з кінця XVI до середини XIХ сторіччя
Як бачимо з 1.1.3., мислителями, які приділяли пильну увагу опрацюванню пенологічних проблем, у вказаний період європейської філософії є, насамперед, просвітителі Бекон, Гоббс, Декарт, Локк, Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Марат, Гольбах та Гельвецій. Насамперед слід відзначити, що переважна більшість тогочасних філософів поділяла думку про справедливість покарання як такого, однак філософські позиції щодо його сутності, функцій, принципів та методів різнилися.
Френсіс Бекон у одній з своїх провідних праць "Про достоїнства та примноження наук" наполягав, що покарання девіантної особистості як людини, що наділена індивідуальністю, невідривне від виправлення її моральності [42, с. 257 – 258, 419 - 424]. При цьому він у "Новій Атлантиді" також стверджував, що не існує такої душевної вади, яка не може бути виправлена відповідними заняттями [40, с. 128]. У контексті цього найбільш доцільними методами впливу на неї Бекон називав освіту, просвіту, виховання, працю та постійне спілкування з освіченими людьми. Філософ наголошував, що цей комплексний підхід до виправного впливу повинний забезпечити формування суспільно корисних звичок та навичок.
Разом з цим слід відзначити, що пропагуючи вищевказаний підхід, мислитель не виключав також функцію відплати і, вважаючи її, як правило, доречною, досить непослідовно виправдовував жорстку карну практику того часу – і у главі 8 названої праці наголошував на тому, що співчуття до людей нечестивих, порочних та злочинних є жорстокістю по відношенню до людей невинних та мирних [42, с. 447, 452 - 453].
Пильну увагу визначенні функцій покарання приділяв також англійський філософ Томас Гоббс. У частині ІІ трактату "Левіафан або матерія, форма та влада держави церковної або громадянської" він висловлював більш жорстку, ніж Бекон, позицію і стверджував, що за своєю сутністю покарання обов'язково повинно бути насиллям та злом, яке має на меті зробити волю людей більш здатною до покори [58, с. 323 - 335]. Іншими словами, Гоббс вважав що покарання, як правило, повинно переслідувати мету жорсткої відплати – у зв'язку з цим він виділяв такі його способи: тілесні, грошові, вигнання, ув'язнення та публічне позбавлення честі. Разом з цим мислитель наголошував, що задля дотримання принципу справедливості покарання повинне чітко дифереціюватися за ступенем провини [60, с. 238 - 245].
На відміну від нього, інший провідний просвітитель XVII ст. Рене Декарт у праці "Про пристрасті душі", подібно до Бекона, наголошував, що покарання людини, яка здійснила злочин є невідривним від виправлення її душі. Він вважав, що навіть людина з надзвичайно слабкою душею може здобути владу над тілесними пристрастями і зазначав, що сутність покарання (під яким, власне розумілося виправлення) порочної людини полягає у розвиткові її совісті (морального регулятора поведінки), розуму та волі за допомогою освіти, здобуття соціально бажаного життєвого досвіду, а також формування уявлення про різницю між добром та злом [71, с. 506, 563].
Інший просвітитель Джон Локк у трактаті "Дослідження людського розуміння" розділяв покарання та виправлення, вважаючи останнє функцією покарання. У зв'язку з цим Локк висловлював подібну до античної, думку, що покарання повинно виконувати дві функції – виправлення вдачі злочинця (регуляційну) та компенсаційну (відплатну). При цьому перша називається Локком основною і полягає у виправленні моральнісних та розумових якостей девіантної особистості та формуванні у свідомості громадян остраху перед покаранням. Компенсаційна ж дія повинна переслідувати лише відшкодування суспільних чи особистих матеріальних збитків [104, с. 408 - 411]. Виходячи з такого бачення Локк критикував фізичні кари та тортури і вважав, що фізична складова відплати повинна бути скасована. У контексті цього він, зокрема наголошував, що жорстокі покарання та страх ніякою мірою не переконують розум людей, а можуть лише іноді спонукати до удаваної покори. Іншими словами, мислитель, подібно до Декарта, поступово приходив до синонімічного застосування понять "покарання" та "виправлення" стосовно девіантної особистості.
Що стосується методів виправлення такої особистості, то філософ вважав, що вони повинні являти собою різні способи переконання та розвитку совісті, внаслідок чого особистість повинна свідомо прийти до слідування християнським заповідям [104]. Слід відзначити, що Локк наполягав на необхідності чіткої диференціації жорсткості поводження з особистістю у залежності від ступені провини і, що особливо важливо, від стадії виправлення – він, зокрема, говорив, що з часом настане "великий день", коли вирок буде оголошуватися згідно тому, звинувачує чи виправдовує людину її власна совість [106, с. 397]. Ця теза, на нашу думку загально окреслює новий принцип покарання – принцип його залежності від динаміки виправлення моральнісного стану особистості.
У свою чергу особливу увагу філософському аналізові функцій покарання, а також визначенню його принципів та методів приділяв французький мислитель-гуманіст та енциклопедист Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.). Так у главах ХІІ, ХІІІ книги VI трактату "Про дух законів" мислитель підкреслював цінність кожного громадянина і стверджував, що покарання не може мислитися окремо від каяття та виправлення поведінки девіантної людини [127, с. 233 - 241]. Критикуючи тілесні покарання, філософ вважав, що підхід до покарання як до відплати є невірним і тому неефективним - у главах ІV, ХІІ, ХІІІ, ХVІІІ трактату він, подібно до Локка, неодноразово наголошував, що у аморальних осіб з часом формується звичка перебувати під ризиком бути притягнутими до надзвичайно жорстоких фізичних покарань [127].
Щодо виправних підходів, то Монтеск'є у своїх творах неодноразово наголошував, що сутність їх повинна полягати у посоромленні. При цьому вчений також вважав, що покарання повинно точно відповідати злочину і пропонував застосовувати диференціацію покарання у залежності від виду злочину:
- за злочини проти релігії - відлучення від церкви та суспільне, публічне вираження відрази, огиди, презирства;
- за злочини проти суспільної моралі - публічне осоромлення, вигнання з держави, скасування суспільних пільг та штрафи;
- за порушення суспільного спокою - тюремне ув'язнення, заслання до колоній, каторг;
- за порушення безпеки громадян - позбавлення власності, тілесні покарання та смертна кара (як найбільша міра покарання) [127, с. 322 - 336].
Важливо також відзначити, що метою тюремних установ Монтеск'є вважав створення ґрунту для виправлення особистості шляхом залучення її до обов'язкової праці та помірності.
Великий французький філософ Вольтер, який був, на думку сучасних науковців, одним з символів передової думки XVIII сторіччя, у багатьох творах наполегливо виступав за реформу правової системи. Зокрема у "Коментарях до книги про злочини та покарання" він наголошував, що тогочасні карні інститути є несправедливими, нелюдяними та небезпечними, бо зберегли всі особливості середньовічних порядків [44, с. 64 - 65]. Для прикладу виключної жорстокості покарань Вольтер, зокрема, приводив приклади надзвичайно частого застосування тортур, смертної кари, різноманітних тілесних покарань та надзвичайно негуманних антисанітарних умов тогочасних в'язниць. При цьому філософ наголошував, що такі покарання є безглуздими і навіть шкідливими для підтримання громадського порядку. У зв'язку з цим Вольтер у своїх більш пізніх творах – зокрема у "Нагорода за справедливість та гуманність" наполегливо пропагував гуманний підхід до особистості, яка виявила девіантну, злочинну поведінку, вважаючи за необхідне значно пом'якшити методи покарання та диференціювати їх за ступенем провини [44, с. 218 - 259].
Разом з тим ми можемо бачити, що великий мислитель, на відміну від Локка та Монтеск'є, досить непослідовно погоджувався з відплатною функцією покарання і практично не говорив у своїх творах про власне виправлення особистості. В інших працях вчений виголошував утилітаристський підхід до покарання і вказував, що воно буде справедливим лише тоді, коли буде приносити найбільшу користь для суспільства [44, с. 155 - 156]. При цьому під корисністю він мав на увазі лише відплату і залучення засуджених осіб до господарчих, важких фізичних робіт (побудова доріг, каменоломні тощо), військової служби тощо [45, с. 70 - 73].
Інший видатний французький філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.) у цілому погоджувався з позицією Вольтера. Називаючи асоціальну особистість не моральною. Подібно до попереднього філософа, Руссо у творі "Про суспільну угоду", говорив, що злочинець буває зрештою на що-небудь здатний і тому страчувати їх не має сенсу [168]. У інших творах ("Сповідь", "Міркування про науки та мистецтво") ми також бачимо, що філософ, певним чином поділяючи позицію іннеїзму, погоджувався з такими видами покарання, як вигнання та страта – бо злочинці, на його думку не можуть бути громадянами держави [167]. Іншими словами, мислитель, подібно до Вольтера, стояв на позиціях утилітаризму та відплатної функції покарання – регуляційна функція, на його думку може бути здійснена лише стратою.
Як бачимо з 1.1.3, подібно до Руссо та Вольтера, позиції етичного іннеїзму поділяв також Дені Дідро. Виходячи з них філософ і просвітитель загалом вважав, що виправлення девіантної особистості є, здебільшого, неможливим. Зокрема у творі "Принципи моральнісної філософії, або досвід про достоїнство та доброчесності, написаний Мілордом Ш***" він говорив, що чесноти та порочність визначаються людською організацією і не можуть бути усунені ніяким суспільним впливом [73, с. 78]. Ми також можемо бачити, що філософ поділяв суто утилітаристично-прагматичну опінію Вольтера та Руссо щодо функцій та методів покарання [72, 73].
На відміну від них, великий просвітитель Гельвецій Клод Адріан, категорично заперечував принцип наслідування, вродження будь-яких моральнісних якостей. Як було сказано у п. 1.1.3 він називав злочинців аморальними, і вважав їх покарання та ізоляцію виразом ідеї справедливості. При цьому у праці "Про людину, її розумові здібності та їх виховання" Гельвецій, розвиваючи думки Бекона, Локка та інших гуманістів, наголошував, що філософський смисл покарання особистості, яка виявляє девіантну поведінку є подібним по смислу до її виправлення та перевиховання людини, яке цілком можливе і повинно здійснюватися, за його словами, зміною середовища, зміною досвіду, працею та освітою [55]. У контексті такого філософського бачення мислитель говорив, що критерієм виправлення особистості є співпадання її моральнісних стереотипів з загальносуспільною мораллю, еталоном якої вважалася християнська. Важливим є також те, що одним з головних заходів боротьби зі злочинністю, за Гельвецієм, є формування такої держави і форми влади, які б прагнули реалізувати моральнісні принципи суспільної корисності та суспільного блага для кожної людини, а також планомірно здійснювали виховання в населення бажаних чеснот і "талантів" [53 - 55].
З ним загалом погоджувався також Поль Анрі Гольбах, який у своїх творах так само неодноразово підкреслював, що виправити людину взагалі і злочинця, зокрема, цілком можливо, а спонукальний вплив до засвоєння норм моральності є філософським наповненням процесу покарання [61, с. 104, 435 - 437].
Стосовно власне методів покарання і, отже, виправлення, то зокрема у главі ХІ праці "Про свободу" філософ вказував, що злих людей необхідно поміщувати у такі умови, в яких у їх організмі встановлювався б спокій, вони навчилися б розмірковувати про наслідки їх вчинків – їх розум розвивався б, викликаючи сором, жаль та каяття [61, с. 291 - 298]. Разом з цим мислитель наголошував, що головним у боротьбі з асоціальністю, злочинністю є їх профілактика, під якою, здебільшого називав "розумне правління" народом, яке враховує філософську сутність людини і, шляхом освіти, просвіти та виховання плекає, особливо у молоді, дух відповідальності, суспільності, шанобливого ставлення до добра та прагнення бути корисним суспільству.
Слід також відзначити, що разом з іншими філософами Гольбах стверджував, що санкції покарання є виразом справедливості та мудрості суспільства, при цьому його мірилом повинні виступати моральні та матеріальні збитки – тобто покарання повинно бути диференційованим. При цьому Гольбах також активно виступав проти тортур, жорстокості до в'язнів та надмірно частого застосування смертної кари [61, 62].
У свою чергу Жан Поль Марат також поділяв позиції Гельвеція та Гольбаха щодо проголошення спонукання до виправлення єдиною метою покарання, а також їх ідеї про необхідність обмеження смертної кари, тортур, диференціацію покарань. У своїх творах він також гостро критикував сучасне йому карне законодавство багатьох країн - Японії, Росії, Швейцарії та Франції яке, на його думку, є найбільш жорстоким та негуманним [113]. Головним методом виправлення девіантної особистості Марат вважав працю – при цьому злочинців, яких важко виправити він пропонував довічно використовувати на небезпечних, важких та принизливих роботах. Подібно до інших філософів, Марат також наполягав на профілактиці злочинності і пропонував на державному рівні усувати мотиви, які спонукають людей до девіантних дій, прищеплювати громадянам моральні риси і контролювати їх виконання шляхом введення державної посади "цензорів моральності" [113].
Приймаючи до уваги вищевикладене, ми можемо бачити певну суперечність у філософсько-пенологічних позиціях цієї доби щодо виправлення девіантної особистості. Як бачимо з вищенаведеного, а також з викладеного у п. 1.1.3, мислителі, які були прихильниками етичного іннеїзму та теорії вроджених ідей вважали злочинця довічною людиною (або істотою) - носієм певних природжених вад і відповідної поведінки. Саме цьому вони тлумачили її принципово невиправною і наголошували на можливості існування лише однієї функції покарання – компенсаційної (відплатної). Виходячи з цього такі філософи вважали найкращим суто прагматичний підхід до засуджених громадян і виступали проти тортур і катувань як нераціональних способів покарання, які псують дешеву робочу силу.
Разом з цим кінець доби Просвітництва, як було зазначено у п.1.1.3., знаменує собою енергійний відхід від іннеїстичних поглядів. Провідні мислителі, зокрема французькі, обґрунтовано підкреслювали можливість виправлення моральнісних та інтелектуальних якостей, їх динамічний характер, а також залежність від конкретних політичних умов у державі. У зв'язку з цим філософи кінця Просвітництва практично одностайно наголошували на необхідності обмеження жорстоких покарань, і впровадженні таких його видів, які переслідують мету виправлення вдачі людини – іншими словами вони висловлювалися за підпорядкування покарання його регуляційній, а не відплатній функції.
Наочно простежується також тенденція переважної більшості філософів пізнього Просвітництва вважати виправлення та покарання девіантної надзвичайно близькими поняттями, які своїм змістом мають створення для людини нових умов, які плекатимуть розвиток її розуму та моральності – при цьому такі умови повинні включати обов'язкову працю, освіту, а також, як правило, релігійний вплив.
Більшість філософів цієї епохи також наголошувала на необхідності диференціації покарання (виправного впливу) від ступеня асоціальності скоєного вчинку. Поділяючи опінії мислителів античності та середньовіччя, Просвітителі також акцентували увагу на важливості загальнодержавних профілактичних заходів - створенні умов для достойного життя та формуванні рис моральності населення в цілому. Надзвичайно важливо відзначити також те, що окремі філософи (зокрема Джон Локк) вперше почали наголошувати на новому принципові покарання - залежності виправних заходів від ступеня засвоєння особистістю норм суспільної моралі.
Новим витком розвитку європейської теорії і методології покарання девіантної особистості стала німецька класична філософія. Особливу увагу пенологічнїй проблематиці в цей час приділяли такі великі мислителі, як Кант та Гегель.
Відповідно до своїх тлумачень людини та девіантної особистості, основні риси якої були представлені у п. 1.1.4., Іммануїл Кант вважав, що її покарання є необхідною моральною санкцією, яка з однієї сторони, полягає у обмеженні свавілля, несвободи та неправа, яке надходить від людини, яка виявляє відповідну поведінку, а з іншої – повинна мати за мету спонукання девіантної людини до визнання та засвоєння категоричного моральнісного імперативу. Таким чином покарання слідує за порушенням моральних і, як наслідок, правових, законів суспільства і саме є виразом категоричного імперативу – тому воно не може бути ні злим, ні добрим і повинно послуговуватися лише ідеєю справедливості [88].
Виходячи з цього, головними принципами, які повинні визначати методи покарання Кант вважав принцип рівності всіх перед законом та відповідності (диференціації покарання), згідно якому якість і точна міра покарання визначається двома чинниками: типом злочину та ступенем виправлення особистості, під чим розумілася ступінь засвоєння нею у якості власного категоричного моральнісного імперативу – іншими словами, принцип покарання, який народився у добу Просвітництва, знаходить свою підтримку.
Щодо методів покарання, то філософ наполягав на практиці позбавлення девіантної особистості волі, завдяки чому, як вважав філософ, виключається її деструктивна, аморальна та несправедлива та несвободна дія на суспільство. Разом з цим покарання, на думку Канта, ні у якій мірі не повинне бути злом і тому разом з позбавленням волі великий мислитель вважав доречним та необхідним комплексний вплив на особистість засуджених, який повинен включати освіту, залучення до культури, показ прикладів доброчесної поведінки та її наслідків [88].
Гегель Георг Вільгельм Фрідріх поділяв думку Канта про моральнісну та виправну сутність покарання. Розвиваючи філософсько-пенологічну концепцію, він також ґрунтовно доводив, що покарання є не відплатою злом за зло, а виправленням, відновленням справедливості, свободи та права. При цьому воно лише за формою може нагадувати зло, однак не є ним за сутністю, оскільки має іншу мету. Подібно до Канта, Гегель категорично відкидав бачення відплати, помсти та залякування у якості мети покарання – натомість він вважав, що ці заходи не відновлюють справедливість, оскільки є злими, не моральнісними і тому не послуговуються ідеєю свободи. Виходячи з цього, покарання бачилося філософом як формування, виправлення моральності особистості і відновлення її статусу активного суб'єкта соціального впливу, який мав би соціальну цінність і без примусу послуговувався імперативом моральності і тому міг би бути наділений свободою та правом.
Як бачимо, Кант та Гегель стояли на позиції тотожності філософського наповнення покарання та виправлення і тому категорично та обґрунтовано відкидали його бачення як відплати. При цьому мета такого виправлення-покарання визначається ними однозначно і полягає у спонуканні до перебудови моральності людини, сприянні у перетворенні її на особистість. Мислителі також вказували на необхідність диференціації покарання, яка витікає з ідеї справедливості, а також комплексному підході до впливу на особистість під час позбавлення волі, який повністю повинен виключати спричинення їй зла.
Важливо відзначити, що виключно важливий внесок у розвиток методологічних засад пенології зробили деякі громадські діячі Європи, серед яких особливо виділяються італійський просвітитель, юрист та публіцист Чезаре Бонесана маркіз ді-Беккаріа (1738 – 1794 рр.) та англійський філософ та юрист Бентам Ієремія (1748 - 1832 рр.).
Чезаре Беккаріа у своїй праці "Про злочини та покарання", услід за гуманістами XVI-XVIII сторіччя вказував, що злочином є аморальна дія, вчинок людини, а її думки та наміри не можуть бути покарані (див. п. 1.1.3.). Він також зазначав, що сучасна йому практика покарань є практично тотожною з жорстокою середньовічною. Просвітитель пояснював це тим, що церква продовжувала справляти значний вплив на юриспруденцію і тому середньовічне схоластичне бачення сутності покарання та його методів збереглося як анахронізм та релікт Середньовіччя. На противагу цьому мету покарання Беккаріа бачив не у покаранні гріховної плоті, а у виправленні особистості, під чим, як і інші просвітителі, бачив виховання та переконування, зміну моральності. Провідною у цього автора є також позиція про необхідність пропорційності злочину та покарання [22].
Ієремія Бентам також гостро критикував негуманність сучасних йому карних установ. Більше того, він розробив і намагався втілити у суспільну практику принципово нові засади будівництва та влаштування виправних установ типу "паноптика" (латиною - "всеоглядова"), мета яких полягала у "перебудуванні вдачі" девіантної особистості [23]. Особливою відзнакою таких установ було суміщення гуманного поводження та умов утримання засуджених з засобами постійного нагляду та засобами попередження втеч. Тут був також впроваджений принцип диференціації покарання за ступенем важкості злочину, а також за ступенем виправлення. Виходячи з цих принципів, виправними методами, які повинні практикуватися у паноптиці були: залучення до роботи, гуманні умови життя, система заохочень за роботу, вимоги дотримання охайності, бережливості та гігієни. Згідно розпорядку дня такої установи, окремий день повинен був відводитися для виховання у засуджених моральності та релігійності. Після відбування покарання у паноптиці, громадянин повинен був направлятися до армійської служби, де мусило продовжуватися удосконалення набутих позитивних рис дисциплінованості та моральності. Разом з цим слід відзначити, що Ієремія Бентам, пропагуючи необхідність виправлення особистості, на нашу думку, досить непомірковано наголошує на необхідності практично постійної і тотальної ізоляції особистості під час перебування у "паноптиці".
Що стосується персоналій вітчизняної філософії, то найбільшу увагу проблемі виправлення приділив Григорій Сковорода. Разом з більшістю європейських просвітителів він наголошував, що цей процес є, власне, прищепленням моральності шляхом виховання, освіти та сродної праці, а також розвитку релігійної свідомості [173 - 175]. Непересічну важливість також має висвітлення мислителем складності процесу виправлення - у праці "Разгорор пяти путников о истинном щастіи в жизи" мислитель відзначав, що воно повинно протікати у взаємодії наставника та вихованця, які "ідуть назустріч" для визначення сродності, місця вихованця у світі [174].
Важливо також зауважити, що вітчизняна карна практика у розгляданому періоді має помітні передові відмінності від західноєвропейської. Особливо у добу Запорізької держави та Гетьманщини покарання вже диференціювалося за характером провини - були широко вживаними різноманітні матеріальні та своєрідні моральні покарання (публічні осоромлення тощо). Смертні ж кари, як зазначає дослідник (Д. І. Яворницький), були вкрай рідкісними і призначалися лише у випадках скоєння надзвичайно тяжких і аморальних злочинів [229]. Такий порівняльно передовий стан погіршився разом з втратою нашою державою незалежності і підпорядкованості Російській імперії, яка прагнула бути подібною до західноєвропейських держав.
Проведений огляд філософських поглядів щодо проблем пенології показує, що у добу Просвітництва відбулася ідейна боротьба між прихильниками утилітарно-прагматичного та гуманістичного підходу до сутності покарання. Як бачимо з аналізу, перший, основою якого був видозмінений середньовічний етичний іннеїзм, був подоланий. Мислителі, виходячи з своїх філософських концепцій (див. п. 1.1.3.) наголошували на принциповій можливості та необхідності сприянню змінам моральнісної та інтелектуальної сфери девіантної особистості, що, особливо на думку французьких матеріалістів, повинно скласти сутність покарання – при цьому під поняттям "покарання" почало активно розумітися поняття "виправлення". Філософи загалом наголошували, що саме таке покарання (тобто виправлення) є справедливим, оскільки послуговується ідеєю моральності, свободи, рівності, відповідальності та цінності особистості як суб'єкту соціальних відносин.
Класики німецької філософії, у свою чергу, розвинули це бачення і детальніше обґрунтувати гуманістичний підхід у пенології, основу якого складає визнання подібності понять виправлення та покарання щодо девіантної особистості, мета якого полягає у прищепленні та засвоєнні нею моральнісного імперативу у якості найголовнішої мети покарання (виправлення). Виходячи з цього великі мислителі справедливо підкреслювали, що саме покарання не є злом, а лише логічним наслідком діалектики моральності, свободи, права та відповідальності як фундаментальних основ суспільних стосунків людей. Щодо форми виправлення (покарання), то ми бачимо, що санкції несвободи повинні по-перше, справедливо диференціюватися за ступенем суспільної провини, по-друге, змінюватися згідно ступені засвоєння моральнісного імперативу, по-третє здійснюватися шляхом комплексного впливу на особистість засудженого у людяних і принципово нежорстоких умовах. У контексті цього надзвичайно важливо відзначити, що класики філософії Німеччини і, зокрема, Гегель вказували, що визначну роль у такому впливові повинне відігравати не лише релігійні структури, а так зване "громадянське суспільство" – система недержавних інститутів та організацій, які загалом повинні опікуватися розвитком моральнісних відносин у суспільстві.
Слід також відзначити, що переважною більшістю філософів також наголошувалося, що головні заходи щодо боротьби зі злочинністю мусять мати загальнодержавний характер і полягати у справедливому розподілі матеріальних благ, приватної власності, залученні громадян до культурного життя, мистецтва і розвиткові їх моральності.
Важливим є також те, що провідні громадські та політичні діячі намагалися втілити такі філософські погляди у європейську пенологічну практику, яка на той час залишалася практично тотожна середньовічній. Ними були створені проекти установ нового типу – "пенітенціаріїв" та "паноптик", головна мета яких полягала у зміні моральнісної сфери шляхом застосування справедливих та гуманних комплексних виправних методів.