Geum.ru

Історія лілія Шологон

Вид материалаДокументы

Содержание


Соціальні програми в сфері зайнятості
Пенсійна реформа
Медичне забезпечення
Соціальна допомога
Реформування системи освіти
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14
СОЦІАЛЬНІ ПРОГРАМИ В СФЕРІ ЗАЙНЯТОСТІ

Швидке зростання безробіття змусило уряд країни спрямувати політичну волю на врегулювання проблем зайнятості та безробіття. Згідно з заявою міністра економіки країни Д.Кавальо, план економічного розвитку Аргентини на 1995-1999 рр. одним з пріоритетних напрямків діяльності аргентинського уряду визначав створення нових робочих місць.

З середини 1990-х рр. стали розроблятися і впроваджуватися конкретні соціальні програми, спрямовані на сприяння зайнятості і зменшення безробіття. Обґрунтування необхідності втілення таких програм було зроблено ще у Законі про зайнятість 1991 р., який закріплював за Міністерством праці і соціального захисту Аргентини обов’язок проектування програм, призначених на підтримку зайнятості громадян, які зазнавали значних труднощів у працевлаштуванні. До таких категорій населення, відповідно до закону, належали: молодь віком 14-24 роки, особи, які більше 8 місяців не могли влаштуватися на роботу, працівники із застарілими кваліфікаціями, особи, старші за 50 років, аборигени, особи, що звільнилися від наркозалежності, ветерани та каліки. В межах політики сприяння зайнятості також передбачалося формування програм підтримки діяльності дрібних фірм та мікропідприємств як осередків створення нових робочих місць [21].

З метою допомоги у працевлаштуванні безробітної аргентинської молоді, протягом 1994-1997 рр. за фінансовою підтримкою МАБР в країні було втілено Проект Молоді (Proyecto Joven). Реалізація проекту мала подвійну мету: по-перше, шляхом професійно-трудової підготовки збільшувати пропозицію кваліфікованих трудових ресурсів для тих сфер економіки, де існував на них попит; по-друге, підвищувати можливості соціально-трудової інтеґрації молодих осіб, які походили з бідних сімей, були безробітними, мали низький рівень освіти та недостатній трудовий досвід. Трудова підготовка молоді відбувалася на безоплатній основі, мала інтенсивний, практичний і короткочасний характер, орієнтувалася на вимоги попиту на ринку праці. Однак під час оцінки проекту було виявлено ряд недоліків в його управлінні й організації. Так, через брак інформації про характеристики ринку праці, особливо на провінційному рівні, відбувалася підготовка до робіт, на які не існував попит, або підготовка була низької якості. До того ж зазначена програма виявила недостатність професійної компетенції викладачів у закладах підготовки та на підприємствах, де проходила трудова практика, а також відсутність координації між цими закладами і підприємствами [22]. Отже, мета проекту, яка полягала у професійній підготовці молоді до конкретних вимог ринку праці, не завжди досягалася, що пояснюється передусім технічною недосконалістю організації проекту.

У межах політики сприяння зайнятості Міністерством праці та соціального захисту Аргентини було послідовно розроблено і впроваджено соціальні програми зайнятості для дорослого населення: програми „Працювати” - “Trabajar” (1996 р.), “Trabajar ІІ” (1997-1998 рр.) та “Trabajar ІІІ” (1998-1999 рр.). Вони мали у покращити можливості працевлаштування населення шляхом професійної підготовки працівників та утворення тимчасових робочих місць для безробітних. Адресатами програм визначалися найбільш уразливі категорії дорослого населення: безробітні, які не отримували допомоги з безробіття (головним чином, через попередню неформальну зайнятість) та не брали участі в інших програмах зайнятості від Міністерства праці і соціального захисту. Характерною рисою цих програм було їх співфінансування за рахунок коштів національного бюджету, кредитів Світового банку та МАБР. Програми передбачали допомогу у працевлаштуванні незайнятих низькокваліфікованих працівників шляхом надання їм тимчасової роботи у сфері санітарної, житлової та газової мережі, електрифікації, упорядкування інфраструктури (ремонту доріг, міських вулиць, системи зрошення). Оплата праці робітників була невеликою: 100-200 песо на місяць, однак і це дозволяло поліпшити матеріальний стан їх сімей.

У 2000 р. в Аргентині була запроваджена „Програма трудової екстреності” (Programa de Emergencia Laboral). Як і попередні програми, вона була зорієнтована на надання тимчасової роботи безробітним шляхом організації для них громадських робіт тривалістю від 3 до 6 місяців. Фінансова допомога її учасникам становила 160 песо на місяць [23].

Вказані програми зайнятості, здійснені у другій половині 1990-х рр., були відповіддю національного уряду Аргентини суворим соціальним наслідкам економічного спаду 1995 і 1998 рр. Програми були орієнтовані на набільш уразливі групи безробітних, які не отримували допомоги з безробіття та мали низьку кваліфікацію. Чітке визначення їх адресатів і дотримання їх критеріїв поклало початок впровадженню принципу адресності соціальних програм, чого майже не існувало в Аргентині до середини 1990-х рр., оскільки попередня стратегія соціальної політики була зорієнтована на універсальне охоплення населення соціальними послугами. Попри окремі недоліки, соціальні програми зайнятості сприяли пом’якшенню проблеми безробіття, рівень якого у період з 1995 р. до 2000 р. знизився на 3%.

Важливим компонентом державної політики сприяння зайнятості стала підтримка дрібних та середніх підприємств, які в Аргентині історично відігравали важливу роль як у розвитку сфер виробництва та послуг, так і в утворенні нових робочих місць. За даними російських дослідників, 900 тисяч дрібних та середніх підприємств країни у 1990-і рр. надавали роботу 2,5 млн працівників і виробляли 41% ВВП [24]. Однак в умовах лібералізації та відкриття торговельно-економічної сфери значна їх кількість збанкрутувала, не витримавши конкуренції з великими підприємствами та іноземними фірмами. Враховуючи значущість цих підприємств як важливих осередків зайнятості населення, а також їхні труднощі у перехідний період, аргентинський уряд розпочав політику підтримки діяльності дрібного та середнього бізнесу. Так, було зроблено важливі кроки для утворення інститутів підтримки дрібного і середнього підприємництва - законодавчих актів, урядових і громадських організацій. Важливу роль у підтримці дрібного бізнесу стали відігравати місцеві - провінційні та муніципальні - органи влади, серед них особливу активність виявили уряди провінцій Буенос-Айрес, Чубут, Сан-Луіс і Ла-Пампа.

ПЕНСІЙНА РЕФОРМА

Важливою складовою економічної і соціальної політики в Аргентині 1990-х рр. стала реформа системи соціального захисту населення: пенсійного і медичного страхування та системи соціальної допомоги. Пенсійна реформа була зумовлена низкою демографічних (старіння населення), соціально-трудових (високий рівень безробіття та неформальної зайнятості) та фінансових (низький рівень бюджетних надходжень) обставин. Її проведення відбувалося у руслі загальних економічних перетворень на засадах децентралізації, денаціоналізації та приватизації підприємств і послуг.

Реформа системи пенсійного забезпечення Аргентини була ухвалена у жовтні 1993 р. та почала впроваджуватися з липня 1994 р. Утворювалася так звана Інтеґрована система пенсій (ІСП), яка складалася з двох рівнів: державного розподільчого режиму на принципах солідарності та режиму капіталізації, який фінансувався через механізм індивідуальної капіталізації внесків [25]. Режим розподілу керувався державою, режим капіталізації - спеціально утворюваними численними приватними підприємствами - адміністраціями пенсійних фондів (АПФ). Принциповою зміною в системі пенсійного забезпечення було введення до попередньої солідарної державної схеми пенсійного забезпечення приватного компонента, що надало реформам структурного характеру.

Усі вкладники отримали право вільного вибору між старою державною системою та численними приватними пенсійними фондами. Протягом певного періоду кожен громадянин мав визначити власну долю - або залишитися в режимі розподілу, або перейти до режиму капіталізації. Можливість зворотного переходу обмежувалася терміном у два роки. Ті, хто переходив у систему капіталізації, крім того, мали обрати одну з численних приватних АПФ, у межах якої вони відкривали особисті накопичувальні рахунки.

З метою пом’якшення несприятливого співвідношення працюючого населення і пенсіонерів законом збільшувався вік виходу на пенсію для чоловіків від 60 до 65 років, для жінок - від 55 до 60 років. Крім того, новою умовою одержання пенсійної ренти в межах державної системи зазначалося обов’язкове внесення страхових внесків до пенсійного фонду терміном не менше 30 років трудового життя [26]. Ця вимога в майбутньому сприяла скороченню кількості отримувачів пенсій, оскільки в ситуації високого безробіття та неформальності, що характеризували ринок праці країни, значна кількість працівників не змогла її виконати.

Отже, реформа пенсійного забезпечення, що була впроваджена в Аргентині у 1990-і рр., мала структурний характер, оскільки було здійснено перехід від державної розподільчої системи до змішаної, в якій надавалася перевага приватному компоненту на основі індивідуальних накопичувальних рахунків. Невдовзі більшість аргентинських громадян стали користуватися послугами накопичувальної схеми пенсійного страхування. Так, у 1999 р. лише 25% членів ІСП залишилися в старій, державній системі пенсійного забезпечення, а 75% перейшли до приватної системи [27].

Однак, попри кардинальну перебудову всієї системи, вирішити нагальні соціальні та фінансові проблеми не вдалося. Головним нерозв’язаним питанням досі залишається низький рівень охоплення страхуванням населення як активного, так і пасивного трудового віку. Всупереч очікуванням, під час реформи ще більше звузилося коло охоплених системою пенсійного забезпечення. Так, протягом 1994-1999 рр. загальна кількість вкладників пенсійної системи скоротилася від 56,3% до 48,2% зайнятого населення, або від 49,7% до 41,7% ЕАН, що пояснюється, в першу чергу, погіршенням показників ринку праці: одночасним зростанням безробіття та погіршенням умов зайнятості (зростанням кількості найманих робітників, які не сплачували пенсійні внески). Водночас щороку зменшувалася частка літнього населення, яке мало право на пенсію: за 1994-1999 рр. кількість отримувачів пенсій скоротилася з 76,7% до 71,8% населення пенсійного віку [28].

Таким чином, протягом перших п’яти років проведення реформи кількість вкладників у систему зменшилася на 8%, бенефіціаріїв - на 5%. Реформована аргентинська пенсійна система виявила в цілому спадну тенденцію охоплення населення як активного, так і пасивного трудового віку, що може призвести до зростання серйозної соціальної проблеми, оскільки ставить рівень життя літнього населення нижче мінімального рівня існування. На сучасному етапі подібна ситуація викликає занепокоєння владних структур країни, якими розробляються стратегії подальшого реформування та створення такої схеми пенсійного забезпечення, яка в умовах старіння населення, високого безробіття, структурної неформальності і загального погіршення соціально-трудової захищеності трудящих в Аргентині дозволила б охопити всі вразливі категорії громадян.

МЕДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

У комплексі реформ соціального страхування населення в Аргентині важливе місце займала реформа системи охорони здоров’я, яка відбувалася на принципах децентралізації та приватизації медичних послуг. Протягом 1990-х рр. урядом країни було прийнято серію законодавчих актів, зміст яких полягав у спробі децентралізувати управління системою медичного обслуговування, залучити до нього приватний сектор, наділити більшою автономією лікувально-профілактичні заклади і надати населенню право вільного вибору постачальників медичних послуг. Тож загальна лібералізація соціально-економічної політики поширювалася і на сферу охорони здоров’я.

В Аргентині сформувалася схема медичного забезпечення, яка складалася з трьох рівнів. Перший рівень - це державна система, управління якою здійснювало Міністерство охорони здоров’я Аргентини. Вона забезпечувала доступ до медичних послуг усього населення країни, у тому числі тих, хто взагалі не здійснював страхових внесків. На практиці універсальне охоплення медичними послугами державної системи стало порятунком насамперед для малозабезпеченого населення, яке не мало коштів для страхування у межах приватних підсистем. У ході проведення реформи (протягом 1993-1995 рр.) ця система була децентралізована: функції державного медичного забезпечення переходили на місця (до провінцій і муніципалітетів).

Другий рівень являв собою систему соціального страхування, представлену національними благодійними фондами. Вони надавали медичні послуги своїм членам виключно на страховій основі. Законом 1993 р. цю систему було дерегульовано, і застраховане населення набуло права власного вибору певної благодійної організації.

Нарешті приватна система (третій рівень) здійснювала медичні послуги за умов попередніх передоплат і охоплювала переважно групи населення з високими та середніми доходами. Реформою встановлювалися регулюючі рамки функціонування приватного сектора та його можливості отримувати застрахованих осіб з благодійних фондів, а отже, і їх відрахування від заробітної плати.

Тож реформою було надано поштовх конкуренції між приватною системою і благодійними фондами на ринку страхування. Конкуренція мала сприяти зростанню ефективності управління та підвищенню якості надання медичних послуг. У 1995 р. 36% населення країни було охоплено державним медичним забезпеченням, 54% - медичним страхуванням з боку благодійних фондів і лише 10% населення - приватними системами медичного страхування [29]. З 1996 р., коли нова система почала функціонувати, чисельність осіб, застрахованих у приватній системі, поступово зростала.

Важливою складовою організаційних змін у системі охорони здоров’я стало надання лікарням права на самоуправління. Відповідно до закону 1993 р., державні лікарні отримали автономію в управлінні та фінансуванні власних закладів, а також реалізації ними медичних послуг [30]. Досвід функціонування лікувально-профілактичних закладів Аргентини в режимі автономії є вдалим і показує, що такі лікарні ефективніше витрачають кошти, збільшують власні бюджети, підвищують освітньо-кваліфікаційний рівень персоналу, покращують якість медичних послуг.

Таким чином, Аргентина була однією з небагатьох держав Латинської Америки, де у 1990-і рр. було здійснено реформу в сфері охорони здоров’я. Вона характеризувалася двома головними процесами: децентралізацією управління (перенесенням функцій управління державних національних лікарень до провінційних і муніципальних юрисдикцій та наданння державним лікарням права самоуправління), а також приватизацією (надання можливостей розвитку приватних систем медичного страхування). Результати реформи можна оцінити як позитивні. Так, було покінчено з монополією держави та профспілок в організації послуг з медичного забезпечення. Значно поширювалася участь і роль приватного сектора на ринку страхових послуг. Конкуренція приватного сектора з благодійними фондами сприяла зростанню ефективності фінансування й управління, підвищенню якості медичних послуг. Населення Аргентини отримало свободу вибору постачальників медичних послуг, що також сприяло ефективності роботи усієї системи. Набуття лікарнями права автономного управління та фінансування дозволило підвищити продуктивність роботи медичних закладів, стимулювати ефективність роботи їх персоналу, покращити якість лікувальних послуг, які вони надавали. А зберігання державного регулювання забезпечувало доступ усіх громадян до медичних послуг, підтримувало механізми солідарності.

СОЦІАЛЬНА ДОПОМОГА

Система соціальної допомоги в Аргентині сформувалася ще у середині ХХ ст. і передбачала надання нестрахових соціальних пенсій старим, інвалідам, матерям, які мали 7 і більше дітей, та удовам з неповнолітніми дітьми. Кількість отримувачів соціальних пенсій у 1997-1998 рр. складала 8,2 % загальної чисельності населення країни. Розмір щомісячних пенсійних виплат становив 150 доларів, що являло найвищий показник серед держав латиноамериканського регіону. Фінансувалися соціальні пенсії в Аргентині за рахунок державного бюджету [31]. Крім того, в Аргентині існували й програми соціальної допомоги уразливим групам населення, які виконувалися шляхом надання медичних послуг, прямого постачання продуктів харчування (гарячої їжі, молока, сухих або заморожених продуктів) або надання бонів на їх придбання.

У відповідь на гіперінфляцію протягом 1989-1990-х рр. у країні стали виникати спонтанні громадські їдальні на міських майданах, так звані „будинки злиденних” (“villas miserias”), в яких безплатно годували дітей та літніх громадян - мешканців навколишніх районів. Виникнення громадських їдалень початково було проявом громадських ініціатив, пізніше вони стали отримувати фінансову й організаційну підтримку центрального уряду, провінцій і муніципалітетів.

Подолання інфляції та початок економічного зростання у 1991-1994 рр. не супроводжувалися підвищенням добробуту основної частини населення. Зважаючи на погіршення соціального стану, аргентинський уряд звернувся до розробки та реалізації адресних соціальних програм для найуразливіших груп населення. Ці програми передбачали моніторинг і оцінку громадських їдалень, підготовку соціальних працівників, покращання якості харчування та надання кошиків з продуктами харчування бідним домогосподарствам. Характерною рисою програм допомоги був їх адресний характер, оскільки вони передбачали соціальну підтримку окремих, чітко визначених категорій населення.

Так, у 1990 р. Національним інститутом сільськогосподарських технологій і Міністерством соціального розвитку Аргентини було розроблено „Інтеґрований проект підтримки самовиробництва продуктів харчування” (Proyecto Integrado Promoción de la Autoproducción de Alimentos (PROHUERTA)). Ця програма харчової допомоги була спрямована на населення, яке жило в умовах бідності і мало проблеми доступу до здорового харчування. З метою заохочення громадян до більшої активності і самоорганізації головним інструментом реалізації програми визначалося стимулювання дрібного самовиробництва окремих свіжих продуктів харчування (овочів, яєць, курей, кроликів тощо).

З 1993 р. Секретаріат соціального розвитку Аргентини розпочав впровадження програми „Солідарна підтримка літнього населення” (Programa de Apoyo Solidario a Mayores (ASOMA)), яка призначалася для допомоги населенню, старшому за 65 років, не охопленому системами соціального страхування. Її мета полягала у наданні продуктів харчування та ліків особам пенсійного віку. Початковою метою програми бло охоплення 50% населення похилого віку, що не отримувало трудових пенсій. Згідно з даними 1995 р., загальна кількість таких пенсіонерів у країні складала 360 тисяч осіб. У реалізації програми взяли участь 48 урядових і 24 неурядових організацій Аргентини. Повні обсяги фінансових витрат, спрямованих на реалізацію програми, у 1996 р. склали 24,4 млн аргентинських песо, у 1998 р. ця сума знизилася до 21 млн песо. Закладені у програмі цілі було виконано - у 1997 р. 175 тисяч пенсіонерів отримували харчову і медичну допомогу у межах програми ASOMA [32].

Отже, змістом соціальних програм, розроблених у першій половині 1990-х рр., став відхід від універсальної державної опіки, диференціація видів допомоги і спрямування її найбільш нужденним категоріям населення. Важливим інструментом такої політики, крім надання допомоги у грошовій і натуральній формі, стало стимулювання зусиль самих громадян, які прагнули покращити свій соціальний стан шляхом організації їх самодопомоги.

Починаючи з середини 1990-х рр. національний уряд став застосовувати новий підхід у проектуванні і виконанні соціальних програм. Він полягав у активізації участі децентралізованих сфер влади (урядів провінцій і муніципалітетів), а також неурядових організацій.

У 1995 р. аргентинський уряд розробив „Програму дитячого харчування” (Programa Alimentario Nutricional Infantil (PRANI)) національного масштабу, що мала покращити умови життя дітей від 2 до 14 років, які походили з бідних сімей. Програма передбачала підтримку дитячих їдалень і покращання якості їх роботи. Механізм допомоги полягав у періодичних постачаннях центральним урядом країни продуктів харчування в провінції, які, в свою чергу, у співпраці з неурядовими організаціями розпоряджалися призначеними коштами, передаючи їх конкретним дитячим їдальням. Протягом чотирьох років реалізації (1995-1998 рр.) програма збільшила охоплення від 102 тисяч до більш як 322 тисяч дітей, що перевищило кількість дітей, яких початково передбачалося охопити. Оцінка ефективності програми, здійснена у 1998 р. Секретаріатом соціального розвитку Аргентини, показала, що закладені цілі було реалізовано.

З метою уніфікації і координації управління соціальними планами у 2000 р. три попередні програми (PROHUERTA, ASOMA і PRANI) було об’єднано в рамках так званої „Об’єднаної” (UNIDOS) програми. Її метою визначалося надання харчової допомоги та життєво важливих послуг окремим аргентинським сім’ям, зміцнення солідарних мереж у суспільстві та заохочення громадян до самостійного виробництва продуктів харчування. Адресатами програми визначалися голови домогосподарств, які мали неповну середню освіту, склад сімей яких перевищував 3 члени, включаючи спільне проживання дітей чи підлітків до 17 років, або осіб похилого віку, старших за 60 років. Для реалізації програми в бюджет було закладено 44 мільйони доларів; у 2000 р. нею вдалось охопити понад 603 тисячі аргентинських сімей [33].

Попри різноманітні технічні стратегії центрального уряду, програми допомоги і самодопомоги населення було виконано лише частково: не завжди вдавалося досягти реалізації принципу адресності, збільшити відповідним чином охоплення. Харчові послуги громадських їдалень характеризувалися низькою якістю, а часто взагалі не надавалися через відсутність коштів, які в найбідніших провінціях спрямовувалися на інші цілі. Можливості моніторингу з боку національного уряду на практиці обмежувалися протидією провінційних урядів, що не давало змоги визначати точну кількість і склад концесіонерів програм. До того ж бюджетні ускладнення державного сектора, які поглибилися з 1998 р., негативно вплинули на належне фінансування соціальних програм. Однак реалізація програм допомоги таки мала частковий успіх: по-перше, центральний і місцеві уряди дізналися про труднощі населення, здійснюючи їх моніторинг і оцінку; по-друге, з різними результатами вони спробували покращити ситуацію у соціальній сфері, застосовуючи принципи диференціації державної допомоги і концентрації уваги на найбільш уразливому населенні.

РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОСВІТИ

Реформи системи освіти, проведені в Аргентині у 1990-і рр., були тісно пов’язані з вирішенням актуальних завдань соціально-економічного розвитку країни (досягнення конкурентоспроможності, розв’язання нагальних соціально-трудових питань, подолання бідності, сприяння соціальній рівності й інтеграції), а також обумовлювалися необхідністю вдосконалення механізмів фінансування освітньої системи. Пріоритетними напрямками перетворень визначалися: модернізація та децентралізація управління системою освіти; надання більшої автономії школам; формування тісного зв’язку між основними учасниками реформ - державою, приватним сектором, викладачами, учнями і батьками; підвищення та вдосконалення професійної підготовки педагогічних кадрів; поширення освіти та підвищення якості навчання; поширення джерел фінансування системи освіти; оптимізація механізмів призначення коштів.

Реалізуючи принцип децентралізації управління, уряд країни у 1991 р. прийняв Закон про перенесення функцій управління та фінансування навчальних закладів середнього та вищого неуніверситетського рівня з центрального на місцеві урядові рівні з метою наблизити провінційні органи влади до проблем місцевих шкіл, полегшити їх управління й акцентувати увагу на конкретних освітніх потребах населення. В результаті цього перенесення у 1996 р. з загальної кількості близько 39600 середніх навчальних закладів лише 179 шкіл відповідали національному управлінню, 373000 - провінційному і 2100 - містам, головним чином, Буенос-Айресу [34].

Нові принципи і напрями освітньої політики було проголошено у федеральному законі про освіту 1991 р. Зокрема законом визначалися повноваження органів управління системою освіти. Так, Міністерство культури і освіти Аргентини формулювало загальнонаціональні напрями освітньої політики, здійснювало планування і контроль якості освітніх послуг, затверджувало державні стандарти знань, а також проектувало та реалізовувало компенсаційні програми, які забезпечували доступ до освіти маргінального населення. В умовах децентралізації особливої значущості набувала Федеральна Рада з культури і освіти - орган координації і узгодження національної політики в сфері освіти. Її представницький характер (до складу ради входили представники всіх 23 аргентинських провінцій і муніципалітету міста Буенос-Айреса) забезпечував участь у плануванні освітньої політики місцевих урядовців. Поширювалися повноваження місцевих органів влади: вони мали планувати й організовувати роботу навчальних закладів, коригувати відповідно до місцевої реальності рішення, прийняті Федеральною радою щодо стандартів знань, а також на підпорядкованій їм території здійснювати контроль та оцінку якості системи освіти [35].

На тлі децентралізації управління було започатковано процес автономізації навчально-виховних закладів. Головною клітиною освітньої системи закон визначав школу, окреслюючи права та обов’язки основних членів цього освітнього товариства - учнів, їх батьків та викладачів. Крім того, було оновлено процедуру формування змісту освітніх програм, який відтепер приймався на трьох рівнях: загальнодержавні стандарти освіти розроблялися Федеральною Радою разом з Міністерством культури і освіти Аргентини; провінційні проекти змісту освіти приводили їх до відповідності з місцевою специфікою, встановлювали послідовність, методологію освіти та критерії акредитації; нарешті, освітні проекти кожної школи, коледжу, а також окремих вчителів гарантували та збагачували те, що було встановлено на попередніх двох рівнях, вдосконалювали освітні програми, доповнювали їх власними педагогічними ініціативами. Отже, кінцевою інстанцією формулювання змісту освіти ставала саме школа.

Законом також було запроваджено нову за змістом і тривалістю структуру національної системи освіти, яка відтепер складалася з початкового, середнього, полімодального та вищого рівнів навчання. Ця схема дозволяла середній школі сфокусувати своє завдання на загальній освіті більш високої якості для формування інформованих, всебічно розвинутих, активних громадян, а отримати знання з конкретної спеціальності, яка цікавила учня і була необхідною для його вступу в певну сферу трудової діяльності, пропонувалося на постсередньому, полімодальному рівні.

Законом проголошувалися принципи безплатності та підтримки навчання всіх дітей та підлітків у державних навчальних закладах усіх рівней. Більше того, учні з бідних сімей набували право отримання стипендій за рахунок державного і провінційного бюджетів. Особлива увага приділялася дітям, які взагалі не вступали до шкільної системи або кидали навчання, другорічникам, а також учням початкових шкіл із малозабезпечених сімей, для яких розроблялися спеціальні програми з охорони здоров’я, допомоги харчуванням, одягом, навчальними посібниками, транспортом [36]. Отже, згідно з принципом безплатності навчання, держава забезпечувала право всіх дітей на освіту, у тому числі гарантувала доступність вищої освіти для всіх бажаючих її здобути.

Зросло співробітництво з приватним фінансовим сектором. Наприкінці 1990-х рр. на підтримку приватних навчальних закладів (у яких навчався 21% аргентинських учнів) спрямовувалося 13,4% повних державних освітніх витрат. З іншого боку, активно залучалися приватні кошти у державні навчальні заклади.

Однак, попри рішучі й різноманітні заходи, яких було вжито щодо організації управління і фінансування освітнього комплексу, ситуація в сфері освіти помітно не покращилася. Суперечливими були результати децентралізації управління та автономізації шкіл. Децентралізація збільшила відмінності між провінціями в рівнях охоплення та якості освіти. На тлі поглиблення міжрегіональних розбіжностей значно відставало сільське населення. Через брак матеріальних і людських ресурсів місцеві уряди неуспішно реалізовували свої функції поліпшення якості освітніх послуг, підвищення професійної підготовки викладачів та забезпечення гідного рівня їх заробітної плати. Попри декларації уряду, школа не стала автономною одиницею. Найбільш значущі організаційні рішення приймалися на центральному рівні. Школа ж отримала лише певну автономію у питаннях організації процесу навчання: щодо змісту навчальних програм, методів оцінки знань учнів, однак і ці питання вирішувалися за умов постійних консультацій з провінційною владою [37].

Хоча аргентинська система освіти вважається найбільш розвиненою у латиноамериканському регіоні, однак і їй притаманні певні недоліки, серед них: низький рівень затримань школярів у навчальних закладах, невідповідність змісту освіти вимогам економіки і потребам суспільства. Невирішеною проблемою залишається спадкова неосвіченість і обмеженість доступу малозабезпечених верств населення до якісної освіти. Важливим нерозв’язаним питанням є неефективний розподіл коштів, які асигнуються на освітній комплекс: майже третина бюджетних освітніх витрат направляється на виплату адміністративних окладів, однак залишається низькою оплата праці викладацького складу, а також недостатньо коштів призначається на технічне обладнання: шкільні будівлі, устаткування, дидактичний матеріал, тобто ті статті, котрі як раз і мають сприяти оптимізації навчального процесу. Цей факт є важливою причиною слабкості зв’язку між витратами на освіту та отриманими результатами.

ВИСНОВКИ

1990-ті роки відзначилися в Аргентині процесом ринкових реформ, які були спрямовані на забезпечення стабільного економічного зростання і побудови відкритої і конкурентної економіки у міжнародному контексті. Однак втілення в життя стратегії неолібералізму призвело до значних соціальних втрат. Посилилися традиційні соціальні проблеми периферійного капіталізму - безробіття, бідність, нерівномірний розподіл доходів - та виникли нові - соціальне розшарування, соціально-трудова нестабільність.

Як і весь комплекс державних питань, у 1990-і рр. змінилася політика держави у соціальній сфері, на яку поширювався вплив ринкових відносин. Головними принципами реалізації соціальної політики стали децентралізація управління, приватизація соціальних послуг та адресність надання соціальної допомоги. Децентралізація означала перенесення державних функцій управління соціальної сфери (зокрема, у сфері охорони здоров’я, соціальної допомоги та освіти) до юрисдикцій провінційних і муніципальних органів влади, що в дійсності лише посилило регіональні розбіжності серед окремих провінцій щодо можливостей вирішувати соціальні проблеми. Приватизація виявилася у наданні прерогатив приватному сектору в управлінні медичними послугами, освітніми закладами і системою пенсійного забезпечення. Ця політика сприяла підвищенню ефективності роботи окремих соціальних сфер, однак не вирішила проблем низького охоплення населення соціальними послугами. Принцип адресності, на відміну від попередньої стратегії і практики універсального охоплення, передбачав надання допомоги найбіднішим і найуразливішим групам населення. Адресність була обумовлена прагненням підвищити результативність соціальних програм та ефективність витрачання обмежених коштів, однак в об’єктивних умовах масового збіднення населення та високих показників безробіття і ця практика мала слабку компенсаційну дію.

Протягом 1990-х рр. реформування зазнали найважливіші складові соціальної політики: сфера соціально-трудових відносин, системи пенсійного забезпечення, охорони здоров’я, соціальної допомоги та сфера освіти. Схема страхування на випадок безробіття в Аргентині мала слабку компенсаційну дію, оскільки була зорієнтована на допомогу працівникам лише формального сектору економіки. Окремі соціальні програми зайнятості другої половини 1990-х рр., сфокусовані на безробітних уразливих категоріях населення, сприяли послабленню проблеми незайнятості, однак не вирішили її. Досвід врегулювання питань пенсійного забезпечення громадян країни також оцінюється як не досить вдалий. Пенсійна реформа мала зворотний ефект - зменшилася кількість осіб як працездатного, так і похилого віку, охоплених системою пенсійного забезпечення. Соціальна політика у сфері освіти не сприяла формуванню кваліфікованих трудових ресурсів, рівень освіченості яких відповідав би нагальним вимогам ринку праці. Система соціальної допомоги сприяла виправленню матеріальних проблем окремих категорій населення, однак значна частина населення, яке потребувало піклування, була виключена, оскільки обсяги покриття соціальних програм були значно меншими за кількість потерпілого і нужденного населення.

Тож окремі заходи соціальної політики в Аргентині мали позитивний результат як за кількістю охопленого населення, так і за ефективністю управління і фінансування. До напрямків соціальної політики, які засвідчили найкращі результати, слід віднести реформування системи охорони здоров’я, внаслідок якої вдалося добитися підвищення ефективності роботи галузі, а також окремі соціальні програми у сфері зайнятості населення, реалізовані у другій половині 1990-х рр. Інші заходи соціальної політики в цілому мали негативний соціальний баланс. Це насамперед політика держави у сфері врегулювання соціально-трудових відносин та досвід реформування системи пенсійного забезпечення.

В цілому соціальна політика 1990-х рр. в Аргентині не відіграла компенсаційної ролі, не сприяла вирішенню завдань соціальної інтеграції. Соціальні проблеми, які стояли на порядку денному соціальної політики на початку 1990-х рр., вирішити не вдалося. Вони залишилися нагальними для подальшого врегулювання у поточному столітті. Сьогодні політика президента країни Н.Кіршнера демонструє відхід від принципів неолібералізму та орієнтується на посилення ролі держави у вирішенні нагальних завдань суспільно-економічного розвитку, які не вдалося вирішити на шляху втілення ринкових реформ. Завдяки його зваженій і послідовній соціальній політиці, яка відповідає традиційним цінностям перонізму, помітно покращився рівень життя аргентинських громадян, що дозволило ООН у 2004 р. поставити Аргентину на 34 місце у світі за рівнем людського розвитку [38]. У зв’язку з цим вивчення позитивного досвіду соціальних реформ на сучасному етапі є предметом наших подальших досліджень.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Кириченко В., Матвієнко В. Аргентина: досвід приборкання супергіперінфляції // Економіка України. - 1994. - № 5. - С.76-82; Рой М. Хто вчасно приходить, той скарб знаходить // Політика і час. - 1994. - № 12. - С.52-57; Рукомеда Р., Севекіна О. Аргентина потрапляє в шторм // Там само. - 2002. - № 3. - С. 37-46.

2. Визгунова Ю.И. Проблемы социального неравенства и социальная политика в Латинской Америке // Латинская Америка. - 2002. - № 1. - С.17-22; Гаврилова Е.Х., Погорелов Ю. Ф. Социальные проблемы и вклад МАБР в их решение // Там же. - 2005. - № 7. - С. 19-28, № 8. - С. 51-61; Кузнецова Э.Е., Пегушева Л.В. Человек труда и его место в обществе (90-е годы ХХ в.) // Там же. - 2001. - № 3. - С.14-29.

3. Repetto F., Alonso G.V. La economía política de la política social argentina: una mirada desde la desregulación y la descentralización // CEPAL: Serie políticas sociales № 97. - Santiago de Chile, 2004. - 53 p.; Altimir O., Beccaria L. El mercado de trabajo bajo en nuevo régimen económico en Argentina // CEPAL: Serie reformas económicas № 28. - 1999. - 79 p.; Vinocur P., Halperin L. Pobreza y políticas sociales en Argentina de los años noventa // CEPAL: Serie políticas sociales № 85. - 2004. - 84 p.; Bertranou F. M. Temas y perspectivas de la cobertura previsional en Argentina, Brasil y Chile //Cobertura previsional en Argentina, Brasil y Chile. - Santiago de Chile, OIT, 2001. - P. 15-28; Sojo A. Reformas de gestión en salud en América Latina: los cuasimercados de Colombia, Argentina, Chile y Costa Rica // CEPAL: Serie políticas sociales № 39. - 2000. - 59 p.; Montoya S. y otros. Una mirada comparativa: Argentina y Brasil // ¿Hacia dónde va el gasto público en educación? Logros y desafíos // CEPAL: Serie políticas sociales № 42, 4 volúmenes. Volúmen IV. - 2001. - 83 p.

4. Ley Nacional de Empleo № 24.013 // Boletín oficial, núm. 27286, Buenos Aires, 1991. - P. 4-10; Ley 24.241 de 13/10/1993. Sistema Integrado de Jubilaciones y Pensiones. - Buenos Aires, 1993//ссылка скрыта; Ley Federal de Educación № 24.195 //ссылка скрыта; Panorama social de América Latina y el Caribe. CEPAL. 1999-2000. - Santiago de Chile, 2000. - 312 p.; Argentina. Sinopsis Estadística. INDEC. - Buenos Aires, 2000. - 55 p.

5. Гудько Д.О. Тенденции промышленного развития // Латинская Америка. - 1999. - № 10. - С. 37.

6. Шевчук В.О. Економічні реформи в Латинській Америці: від фінансової стабілізації до стійкого економічного зростання: Монографія. - Львів: Каменяр, 1999. - С. 259

7. Яковлев П.П. Аргентина: кризис преодолен, долги остались // Латинская Америка. - 2005. - № 6. - С. 21

8. Altimir O., Beccaria L. El mercado de trabajo bajo en nuevo régimen económico en Argentina - Р. 28.

9. Ibidem. - P. 63.

10. Argentina. Sinopsis Estadística. - Р. 28.

11. Repetto F. Autoridad social en Argentina: aspectos político-institucionales que dificultan su construcción // CEPAL: Serie políticas sociales № 62. - Santiago de Chile, 2003. - Р. 14.

12. Panorama social de América Latina y el Caribe. - Р. 281.

13. Portes A., Hoffman K. Las estructuras de clase en América Latina: composición y cambios durante la época neoliberal // CEPAL: Serie políticas sociales № 68. - 2003. - Р. 29.

14. Ley Nacional de Empleo № 24.013. - Аrticulos 27-80.

15. Panorama social de América Latina y el Caribe. - Р. 102.

16. Ley Nacional de Empleo № 24.013. - Аrticulos 113-114.

17. Altimir O., Beccaria L. El mercado de trabajo bajo en nuevo régimen económico en Argentina. - Р. 26-27.

18. Ibidem. - Р. 22-24.

19. Ibidem. - Р. 25-26.

20. Ibidem. - Р. 35.

21. Ley Nacional de Empleo № 24.013 - Аrticulos 81-94.

22. Cohen E. y otros. Los desafíos de la reforma del Estado en los programas sociales: tres estudios de caso // CEPAL: Serie políticas sociales № 45. - 2001. - Р. 27-31.

23. Vinocur P., Halperin L. Pobreza y políticas sociales en Argentina de los años noventa. - Р. 33-36.

24. Гаврилова Е.Х., Погорелов Ю Ф. Опыт поддержки малого и среднего предпринимательства // Латинская Америка.- 1999. - №7-8. - С. 34.

25. Ley 24.241 de 13/10/1993. - Аrticulo 1.

26. Ibidem. - Аrticulo 19.

27. Mesa-Lago C. Desarrollo social, reforma del Estado y de la seguridad social, al umbral del siglo ХХІ // CEPAL: Serie políticas sociales № 36. - Santiago de Chile, 2000. - Р. 57.

28. Bertranou F. M. Temas y perspectivas de la cobertura previsional en Argentina, Brasil y Chile - Р. 23.

29. Mesa-Lago C. Desarrollo social, reforma del Estado y de la seguridad social, al umbral del siglo ХХІ. - Р. 58.

30. Sojo A. Reformas de gestión en salud en América Latina: los cuasimercados de Colombia, Argentina, Chile y Costa Rica // CEPAL: Serie políticas sociales. - №39. - 2000. - Р. 39.

31. Mesa-Lago C. Desarrollo social, reforma del Estado y de la seguridad social, al umbral del siglo ХХІ. - Р. 61.

32. Vinocur P., Halperin L. Pobreza y políticas sociales en Argentina de los años noventa. - Р. 29.

33. Ibidem. - P. 28-31.

34. Montoya S. y otros. Una mirada comparativa: Argentina y Brasil. - Р. 17.

35. Ley Federal de Educación № 24.195. - Аrticulos 52-59.

36. Ibidem. - Аrticulo 40.

37. Montoya S. y otros. Una mirada comparativa: Argentina y Brasil. - Р. 25.

38. Индекс человеческого развития в странах мира // top.list.ru/jump?from=20470.