Geum.ru

Історія лілія Шологон

Вид материалаДокументы

Содержание


Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити
Політика держави щодо мусульман східної україни в радянський період
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


Після того, як органи Державного політичного управління прозондували “настрої” прихильників патріарха Тихона, вони запропонували обрати нову лінію руйнування православної церкви зсередини за рахунок створення нового церковного угруповання. Особливістю цієї організації мала бути “сувора канонічність керуючих архієреїв”, до того ж вона повинна була опозиціювати УАПЦ, домагаючись повної автокефалії Української церкви та українізації богослужіння [29].

Організатором нового розкольницького руху став заступник екзарха України, що керував Харківською, Катеринославською та Донецькою єпархіями, архієпископ Йоаникій (Соколовський), добре підготовлений та завербований радянськими органами ще в період кампанії з конфіскації церковних цінностей 1922 р. Нове церковне угруповання отримало назву Братське об’єднання українських автокефальних церков (далі БОПУПАЦ). Загалом було залучено ще чотири єпископи (з 26, що перебували на той час на території України): єпископ Сновський (Іваницький), єпископ Подільський Павло (Погорілко), єпископ Лубенський Феофіл (Булдовський) та єпископ Золотоноський Сергій (Лабунцев). Вони і стали ініціаторами проведення собору єпископів України, що відбувся 4-5 червня 1925 року у м. Лубнах (Полтавської губернії). На соборі мали зібратися ще 20 єпископів, але ніхто не приїхав. Завітав тільки єпископ Йосиф, що проїжджав на той час Полтавською губернією, але відразу залишив зібрання [30, арк.2].

На Лубенському соборі було прийнято ряд постанов, які координували подальший розвиток цього розкольницького руху: собор підтверджував свою канонічність через посилання на постанови Всеросійського помісного собору 1918 року про надання автономії українській церкві та собору єпископів України 1922 року, який проголосив УПЦ автокефальною; були засуджені діяльність тихонівського та липківського руху та релігійні рухи, які емігрували за кордон; окремо постановили “до обновленців ставитись лояльно” [31, арк.21]. Члени зібрання підкреслювали свою лояльність у ставленні до радянської влади і визнавали неприпустимим ведення антирадянської агітації керівниками церков і духовенства.

Лубенський собор визнав за необхідне проведення українізації богослужіння. Виконавчим органом собору було призначено президію у складі голови, двох заступників і одного секретаря. Голова мав жити в Харкові і носити титул архієпископа всієї України. До складу президії увійшли голова - єпископ Павло (Погорілко), його перший заступник - архієпископ Іоаникій (Соколовський) і другий заступник - Феофіл (Булдовський) [32]. Кількість чинних єпископів на початку 1926 року збільшилася до 7. Основна кількість прибічників БОПУПАЦ припадала на Катеринославську, Донецьку, Харківську, Полтавську та Подільську єпархії, тобто ту частину території України, звідки були єпископи Лубенського собору. В Україні їх визнало понад 2000 приходів, із числа приходів тихонівської спрямованості [33, арк.22]. Ситуація в Східній Україні місцями була різною. Так, наприклад, за статистичними даними, на початок травня 1927 року на території Луганщини було 24 громади БОПУПАЦ, в Артемівську - 14 громад, 5 громад нараховувалось у Сталінському окрузі та зовсім не було в Старобільському та Маріупольському окрузі [34, арк.9].

За допомогою нового церковного руху БОПУПАЦ, створеного радянськими органами всередині православної церкви, ДПУ переключилось на боротьбу з розкольниками і тимчасово забуло про обновленців. Зміцненню обновленського руху сприяв Всеукраїнський помісний собор обновленців. На ньому у травні 1925 р. проголосили автокефалію УПЦ. На жовтневому Всесоюзному соборі обновленців у 1925 році затвердили рішення Всеукраїнського помісного собору. Ще одним фактором у тимчасовому зміцненні обновленців було визнання їх Вселенським патріархом.

Позиції обновленського руху на зламі 1925-1926 року були ще досить міцними у Харківському, Бердичівському, Першотравневому, Павлоградському, Сумському та Черкаському округах. Зростає кількість приходів на початку 1925 року (2900) - на початку 1926 року (близько 3500) [35, арк.5]. Це був найбільший ріст кількості парафій обновленців в Україні.

Починаючи з 1927 року обновленський рух залишається без активної допомоги радянських органів влади та стикається з багатьма проблемами. Відчутних результатів у боротьбі з автокефалами та тихонівцями вони не досягли. Наступники патріарха Тихона митрополити Петро та Сергій продовжували жорстоко боротися з обновленцями і завжди представляли їх в очах мирян як авантюристів. Обновленці були вимушені провести реорганізацію і на ґрунті трьох обновленських груп створити нову церковну організацію - Російську православну церкву (РПУ), яка керувалася священним синодом. РПЦ відмовляється від реформаторських дій своїх попередників: практично не проводиться хіротонія1 одружених єпископів, священикам забороняється другий шлюб та ін. Вагомими причинами падіння авторитету обновленців та їх впливу на Україну відомий український дослідник В. І. Силантьєв визначає слабку матеріальну базу; пасивність рядових обновленських священиків, яка живилася страхом залишитися без матеріальної підтримки або побоювання за свої сім’ї перед радянською владою та ін. [36, с. 95-96].

У 1927 р. обновленням навіть не вдалося провести урочистостей на честь свого 5-річного ювілею. У наступному 1928 році був відмінений черговий обновленський собор. А у 1930 році обновленський синод православних церков ліквідує автокефалію української церкви [37]. До обновленців втрачають інтерес не тільки прості миряни, але й радянська влада, оскільки вони не виправдали їх очікувань. На відміну від них, Російська православна церква, попри великі втрати, продовжувала ефективно діяти, мала безліч прихильників.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що у 20-ті роки ХХ ст. на східній території України радянська влада вела цілеспрямовану боротьбу з релігією, складовою частиною якої була репресивна антирелігійна політика щодо представників духовенства, віруючих різних конфесій. Після того як більшовикам не вдалося відразу подолати православну церкву, політика радянської влади трансформується в тактику руйнування церкви зсередини. Зміна методів боротьби з релігійними забобонами виступає спробою державної влади послабити позиції православної церкви шляхом підтримки частини духівництва та утиску “контрреволюційного” священства. Активна діяльність органів ДПУ та НКВС по розколу православної церкви призвела до виникнення нової православної течії - “обновленського руху”, який, однак, не розвинувся у потужну конфесію.


Література:

  1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі - ЦДАВО) України, ф.2, оп.2, спр.416, арк.53.
  2. Форостюк О.Д. Правове регулювання державно-церковних відносин у радянській Україні в 1917-1941 роках (на матеріалах Донецького регіону). Дис... к.ю.н.: 12.00.01. - Луганськ, 2001. - 199 с.
  3. Пащенко В., Киридон А. Більшовицька держава і православна церква в Україні (1917-1930-ті роки). Полтава, 2004. - 336 с.
  4. Державний архив Дніпропетровської області (далі ДАДО). ф.1, оп.1, спр.238, арк.22.
  5. Пащенко В., Киридон А. Зазначена праця. - С. 128-132.; Катунин Ю.А. О причинах возникновения обновленческого движения в русском православии // Культура народов Причерноморья. - 1997. - №2. - С. 160.; Силантьев В. И. Большевики и православная церковь на Украине в 20-е годы. - Харьков, 1998. - С. 56.; Кузьменко М. М. Проведення репресивної політики проти священнослужителів в умовах радянської адміністративно-ідеологічної системи в 1918 - на початку 1930-х рр.. // «Наука.Релігія.Суспільство», Донецьк. 2002. - №2, - С. 138-143.; Поспеловский Д. В. Русская Православная Церковь в ХХ. М., 1995. - С. 98-99.
  6. Живая Церковь. - 1922. - №2. - С.10.
  7. Силантьев В. И. Зазначена праця. - С. 61.
  8. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. - К., 2000. - С. 188.
  9. Митрополит Феодосий (Процюк). Обособленческие движения в Православной Церкви на Украине с 1917 по 1943 годы. - М., 2004. - 640 с.
  10. Ісеченко І. Історія Христової церкви в України. - Харків.: Акта, 2003. - 472 с.
  11. Пащенко В., Киридон А. Зазначена праця. - С. 134.
  12. Центральний державний архив громадських об’єднань (далі ЦДАГО) України, ф.1, оп.20, спр.1218, арк.58.
  13. Силантьев В. И. Зазначена праця. - С. 62.
  14. Живая Церковь. - 1922. - №10. - С.19.
  15. Понедельник. - 1922. - 11 вересня.
  16. ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 2189, 243 арк..
  17. Ченцов В.В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 482 с.; Пащенко В. Дітище ДПУ. До витоків обновленського руху в Україні // З архівів ВУЧК-ДПУ-НКВС-КДБ. - 1994. №1. - С. 51-59.
  18. Силантьев В. И. Зазначена праця. - С. 67.
  19. Форостюк О.Д. Зазначена праця. - С. 103.
  20. ЦДАВОВУ України, ф.5, оп.1, спр.2187, арк.47.
  21. Кривова Н.А. Власть и Церковь в 1922-1925 гг.: Политбюро и ГПУ в борьбе за церковные ценности и политическое подчинение духовенства // "Махаон", №1, янв-февр. - М. 1999. - С. 57-92.
  22. Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти.1917-1943 // Сост. М.Е. Губонин. - М. Православный Свято-Тихоновский Богословский Институт, 1994. - 1063 с.
  23. Лотоцький О. Автокефалія: нарис історії автокефальних церков. Т.2. - К.,1999. - 570 с.
  24. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2007. арк.64.
  25. Ченцов В.В. Зазначена праця. - С. 246.
  26. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2006. арк.56-56 зв.
  27. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2006. арк.59.
  28. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2007. арк.63., Никольский В. И. Религиозные течения и группировки в Донбассе середины 1920-х гг. // Новые страницы в истории Донецка. кн. 3, Донецк, 1994. С. 42-55.
  29. ЦДАГО України, ф.1, оп.20. спр.1908. арк.24.; ф.1. оп.20. спр.2006. арк.21.
  30. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2318. арк.2.
  31. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2006. арк.21.
  32. Пащенко В., Киридон А. Зазначена праця. - С. 160.; ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2006. арк.21 зв.
  33. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2006. арк.22.
  34. ЦДАВО України, ф.5. оп.3. спр.1064. арк.9.
  35. ЦДАГО України, ф.1. оп.20. спр.2318. арк.5.
  36. Силантьев В. И. Зазначена праця. - С. 94-95.
  37. Ченцов В.В. Зазначена праця. - С. 249; Васильева О.Ю. Русская православная церковь в 1927-1943 // Вопросы истории. - 1994. - №4. - С.40.


ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ЩОДО МУСУЛЬМАН СХІДНОЇ УКРАЇНИ В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД


Костянтин Зуєв,

аспірант кафедри релігієзнавства

Донецького державного інституту штучного інтелекту


Стаття присвячена дослідженню політики держави щодо мусульман Cхідної України в радянський період. Зазначається, що політика радянської держави щодо мусульман за радянських часів змінювалась і в цілому була спрямована на поступову ліквідацію як мусульманських громад та організацій, так і релігійного світосприйняття етносів у Східній Україні, які традиційно сповідують іслам.


Радянський період є етапом найбільш гострих політичних, соціальних та економічних змін в історії України, які наклали відбиток на всі сфери життя українського суспільства, особливо релігійну, і котрі мають відлуння і в сучасній Україні. Проблема державно-церковних відносин та політики держави щодо релігійних організацій в СРСР та УРСР в останні десятиліття була ґрунтовно досліджена Єленським В.Є., Одинцовим М.І. та ін.[1-7], але всі зазначені дослідники в основному торкаються тих аспектів державно-церковних відносин, що є загальними для всіх конфесій і майже не торкаються специфічних моментів політики держави щодо кожної з них окремо (крім православної церкви).

Питання політики держави щодо мусульман Східної України в радянський період є важливим, бо дозволяє більш повно і глибоко виявити сучасні політичні тенденції щодо релігій, які не є масово поширеними на території України. Іслам є традиційним для окремих етносів, що проживають на території України і представники яких є її громадянами. Звідси випливає мета даної статті - дослідження процесу формування і етапів розвитку політики держави щодо мусульман Східної України в радянський період, її правової основи, цілей, а також методів втілення цієї політики у життя.

Географічні рамки даного дослідження визначаються територіями Донецької, Харківської та Луганської областей (що розглядається як Східна Україна), де знаходились місця компактного проживання волго-уральських татар - етносу, котрий сповідував іслам (в основному мігрували з території сучасної Росії і проживали в промислових містах біля підприємств). Здебільшого це були робітники вугільних копалень, металургійних підприємств.

За короткий термін часу - з 1917 по 1920 рік - в Україні відбулись події, котрі мали значний вплив на її майбутню історію, а саме: падіння царської влади, встановлення влади Центральної Ради і створення влітку 1917 р. в Києві УНР, з якою УСРР з моменту свого створення у грудні 1917 р. в Харкові знаходилась у стані громадянської війни, і остаточне встановлення радянської влади і КП(б)У в 1920 р. На кінець 1919 - початок 1920 р. радянська влада остаточно встановилася на всій території України. А УНР припинила існування як державне утворення. 30 грудня 1922 р. УСРР ввійшла до складу СРСР. Таким чином, територія Східної України у 1922 р. була одночасно в складі УСРР та СРСР.

Починаючи з періоду громадянської війни, а особливо з моменту певної стабілізації політичної та суспільної ситуації в країні, органи радянської влади з 1919 р. (а КП(б)У з початку 1920-х років) почали проводити політику відокремлення церкви від держави, а також антирелігійну пропаганду, зокрема і серед татар Східної України через місцеві комітети КП(б)У.

Політика держави в руслі поступового обмеження релігійного життя мусульман відбувалась у радянський період в межах всього СРСР, але мала деякі відмінності і певні періоди в Східній Україні, з яких можна виділити три основних: 1 період - від 1920 по 1930 р. – період, коли держава ще широко не застосовувала насильницькі, примусові дії проти мусульманських громад, а вступала в діалог; 2 період - з початку 1930-х і до 1980-х рр. - активна ліквідація мусульманських громад, політика обмеження поширення мусульманських традицій; 3 період - з початку „перебудови” наприкінці 1980-х рр. - відхід від політики ліквідації і легалізація релігійного життя і діяльності релігійних громад, у тому числі мусульманських.

Основою політики радянської держави щодо релігійних організацій стали нормативно-правові акти, котрі були прийняті органами влади у радянський період. Зауважимо, що Україна, як і кожна республіка СРСР, мала власне законодавство у сфері релігії, але до того моменту, коли воно було синхронізоване з законодавством РРФСР згідно з постановою РНК УСРР від 3 серпня 1920 р. „Про погодження законодавчої практики УСРР і РРФСР в питанні про відокремлення церкви від держави”[8], котре встановлювало однакові вимоги до релігійних організацій. Коло повноважень республік поступово звужувалося, що відповідало вимогам централізації влади в СРСР, а нормативно-правові акти, що приймались центральними органами влади, вважались обов’язковими на всій території СРСР, значною мірою замінюючи собою нормативно-правову базу республік.

Основним нормативним актом, який визначав відносини між державою і релігійними організаціями до початку „перебудови”, був Декрет Тимчасового уряду України від 22 січня 1919 р. „Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” [9]. Цей документ в основному повторював Декрет РНК РРФСР від 23 січня 1918 р. „Про відокремлення церкви ...”, за одним винятком. В УСРР згідно з законом від 1919 р. релігійні громади мали права юридичної особи. Але і ця розбіжність була ліквідована в Україні в 1920 р. постановою „Про погодження законодавчої практики ...”. За новим законом, релігійні організації були позбавлені державою права реєстрації громадянського стану (народження, сімейний стан, смерть), а також відокремлювались від навчальних закладів. Останні передавались державі, в них заборонялось викладати релігійні віровчення. Інші документи, зокрема „Циркуляр з питання про відокремлення церкви від держави” [10], Постанова НКЮ РРФСР від 24 серпня 1918 р. „Про порядок втілення у життя Декрету „Про відокремлення церкви ...”[11], „Інструкція з питань, пов’язаних з втіленням у життя Декрету „Про відокремлення церкви від держави”[12], розкривали основний закон у галузі регулювання, виникнення та діяльності релігійних громад (майно релігійних організацій, юридична реєстрація і супровід релігійних громад та ін.). Мусульман, згідно з додатком „Про порядок втілення в життя Декрету ...”, відносили до магометанського „сповідання” (термін „церква” встановлювався лише для християнських конфесій). Також додатками до декрету були документи, що стосувалися релігійної освіти та відокремлення школи від церкви: „Про релігійні обряди і викладання „закону божого” в радянській українській школі”[13], „Про духовні училища і семінарії” [14], Кодекс законів про народну освіту, затверджений ВУЦВК 22 листопада 1922 р.)[15]. Вони встановлювали, що заклади освіти і сама освіта вважалися світською, а також впроваджували нову систему викладання (замість медресе створювались татарські школи при НКОсвіти). Але на відміну від РРФСР, де у 1924-1925 рр. мусульманським громадам було дозволено відновити надання релігійної освіти, в Україні це було заборонено [16]. Вся ця юридична основа політики держави щодо релігійних організацій знайшла своє остаточне вираження в Конституціях УРСР 1924 і 1937 рр. [17]. Інші документи радянської влади (Карний, Адміністративний та ін. кодекси) щодо релігійних організацій лише доповнювали або розкривали основний закон. Таким чином, держава відокремлювала від себе релігійні організації і брала на себе функції реєстрації громадянського стану (народження, шлюби та ін.) і освіти населення. Релігійним громадам відводилася роль задоволення релігійних потреб людей.

На мусульманські громади та організації поширювалась вимога чинного законодавства про приватні організації, але з певними відступами у порядку заснування і реєстрації. Заява про реєстрацію релігійної громади мала бути подана до місцевих органів влади (виконавчих комітетів Рад районів, округів) за підписами 50 повнолітніх фундаторів (для реєстрації нерелігійних громадських об’єднань потрібно було 10 підписів) [18].

Центральними державними органами СРСР, які займалися роботою з релігійними організаціями, були VIII відділення НК юстиції РРФСР, Постійна комісія з питань культів при Президії ВЦВКа (1929-1934 рр.) і Постійна комісія з культових питань при Президії ЦВК СРСР (1934-1938 рр.). Верховним органом влади в 1920-х -1930-х рр. в УСРР, котрий втілював у життя положення декрету про відокремлення церкви від держави, був ВУЦВК (до 1938 р.), а в ньому Народний комісаріат внутрішніх справ та НК юстиції УСРР. Загальний контроль за дотриманням положень декрету на місцях здійснювали місцеві органи влади (виконкоми). Функції безпосереднього контролю за діяльністю та завідування обліком релігійних громад були доручені ліквідаційним комітетам (комітети з відокремлення церкви від держави НКЮ при виконкомах місцевих органів влади) до 1924 р. [19;20], з 1924 р. його функції були покладені на Адміністративний відділ НКВС при місцевих органах влади, в якому було створено відділ релігійних культів (проіснував до 1938 р.) [21]. В УСРР проекти статутів релігійних громад приймались виконкомами і через адміністративний відділ окружних виконкомів направлялись на реєстрацію в Міжвідомчу комісію у справах товариств та союзів (МІКТСО). Центральна МІКТСО була створена при НКВС УСРР з представників НКВС, НКЮ, ВЦРПС і підпорядковувалася НКВС.

Вже у період Громадянської війни пропагандистські органи радянської влади агітували серед мусульманського населення Східної України (а також солдат-мусульман) з метою залучення їх на свій бік [22]. Агітаційно-пропагандистську роботу серед татар Східної України проводила татсекція при місцевих комітетах КП(б)У, яка була створена у 1920 р. на прохання голови Центрального бюро народів Сходу при ЦК РКП(б) М.Султан-Галієва для роботи серед мусульман-татар на території Східної України (комуністична партія і її органи, по-перше, працювали серед нацменшин, і антирелігійна робота серед них проводилась як один з напрямків загальної антирелігійної роботи серед населення). Саме татарам відводилась роль майбутніх пропагандистів ідей комунізму в республіках Сходу СРСР. Тобто Східна Україна була експериментальною базою не тільки боротьби з ісламом, але і створення людей „нового суспільства” [23].

Вагому роль у релігійній політиці держави відігравали органи НКВС. Їх завдання полягало не тільки в реєстрації та обліку релігійних громад, але і в контролі за їх діяльністю - в сферах відправ культу, економічного життя, внутрішнього устрою та управління тощо. Різниця між формально-юридичним підходом, що контролював виконання декрету, і революційним імперативом, який стояв за ним, мала на меті викоренення релігії як пережитку минулого. Релігійні громади не мали статусу юридичної особи (тобто не були суб’єктами правових відносин), а отже, не мали права володіти та розпоряджатися майном громади, тобто були виключені з економічних відносин (тільки фундатори і члени громади мали на це право). Все майно релігійних громад було націоналізоване і передавалось органам місцевої влади. Культові споруди безплатно надавались релігійним громадам за договором (договір підписували не менше 20 осіб місцевих жителів, які відповідали за збереження культового майна) [24]. Така політика держави щодо мусульман виводила відносини між державою та віруючими на рівень особистої ініціативи. Це обмежувало право окремих членів виступати від імені всієї релігійної громади. Для вирішення різних питань, а особливо у справах реєстрації громади, збирали її членів мулли [25-27]. Життя мусульман у Східній Україні в 1920-і роки хоча і було складним через політичні умови, але велося активно. Органи влади дозволяли зібрання мусульман, якщо мусульманські громади діяли у межах чинних законів, як для регулювання внутрішнього життя громади [28], так і для проведення мусульманських свят і підтримки мусульманських традицій [29-31]. Також з дозволу НКВС проводились з’їзди мусульманського духівництва України [32]. НКВС і ліквідком проводили процес оформлення мусульманських громад на сході України, зокрема в Харкові (1923 р.), Юзівці (Донецьку) (1924 р.) та Алчевську (1926 р.), де мусульмани виявили намір зареєструвати свої статути і, таким чином, отримати юридичний статус [33-35]. А в 1926 р. в УСРР, з подання НКВС УСРР, було зареєстровано Центральне духовне правління мусульман РРФСР [36]. Разом з тим, органи влади часто або зволікали з оформленням документів про реєстрацію, або відмовляли в реєстрації мусульманської громади [37-39]. З 1929 р. розпочалась ліквідація офіційно зареєстрованих громад [40;41]. Органи радянської влади і КП(б)У ставились до ісламу як до „буржуазного” пережитку, спрямованого на духовне покріпачення робітників, а мулл вважали „класовими” ворогами та антагоністами робітничого класу. Хоча мулли продовжували свою діяльність, як і до революції, при рудниках і шахтах, вони почали зазнавати утисків з боку держави за свою приналежність до духівництва (були законодавчо позбавлені політичних та економічних прав). Їх, зокрема, виселяли (депортували) за межі УСРР (до РРФСР), причому не тільки за участю органів ДПУ, які в основному займались депортацією. Місцеві органи влади (виконкоми округів, районів) [42-44], а також місцеві комітети КП(б)У надавали інформацію по мусульманському духівництву до НКВС і ДПУ [45-47]. Агітробота КП(б)У щодо мусульман через татсекції включала: проведення безпартійних конференцій серед робітників-татар; проведення лекцій на антирелігійні теми (природознавчі науки, походження релігії); листування з ЦК РКП(б) з приводу роботи серед татар, для їх вступу у КП(б)У та ЛКСМУ, направлення на отримання вищої освіти в ВНЗ РРФСР; робота серед молоді, жінок щодо їх відходу від традиційного мусульманського побуту і створення „нового побуту”; проведення світських свят замість релігійних і агітробота у період мусульманських свят (Гайд, Курбан-Байрам, Рамазан та ін.), а також комсомольських та „Червоних Гайдів”; поширення антирелігійної літератури (книг, журналів, газет); створення організацій безбожників серед тюрко-татар (Дахріляр) та їх державна підтримка [48-53]. До непрямих методів антирелігійної роботи можна віднести лікнеп, створення клубів, червоних куточків та ін. Водночас органи КП(б)У починаючи вже з 1924 р. намагались передати якщо не всю, то частину антирелігійної роботи серед татар-мусульман громадським спілкам - таким як „Дахріляр” [54-57], (ця організація діяла до початку 1930-х рр.). Слід зазначити, що основні інструкції з антимусульманської роботи органам КП(б)У в Східній Україні надходили від ЦК РКП(б), а не від ЦК КП(б)У[58]. Це було викликано тим, що мусульман було небагато в УСРР, і тому ЦК КП(б)У приділяло більше уваги проведенню загальної антирелігійної роботи, а у РРФСР проживало багато мусульман, що і сприяло активній антимусульманській пропаганді.

На початку 1930-х років на території Східної України залишалась одна зареєстрована мусульманська громада у м. Харкові (яка теж невдовзі була ліквідована), і незареєстрована у м. Макіївка, де активізувалось релігійне життя мусульман, що відмічалось органами КП(б)У [59;60]. Але релігійне життя мусульманських громад продовжувалось і в інших містах проживання татар, незважаючи на юридичну неоформленість громад, а також тиск з боку органів влади [61].

Таким чином, у 1920-х – на початку 1930-х рр. політика держави щодо мусульман Східної України, спираючись на нормативно-правову базу у сфері релігії, з одного боку, не протидіяла діяльності мусульманських громад і мусульман, з іншого - жорстко вимагала додержання законів, відокремлення релігійних громад від держави і закладів освіти від цих громад. Держава здійснювала системні дії щодо обмеження поширення ісламу в Східній Україні.

З початку 1930-х рр. репресії серед татар набули масового характеру, особливо до тих, кого підозрювали у незаконній підтримці мусульманських традицій [62;63]. Особливо це стосувалось мулл: були репресовані (піддані тортурам або розстріляні) мулла м. Харкова - Узбяков Р., мулла м. Макіївка - Абдюханов і його брати та ін. [64;65]. Окрім фізичної ліквідації мусульманського духівництва, почалося руйнування культових споруд мусульман - мечетей. Початкові мусульманські навчальні заклади були передані державі ще на початку 1920-х рр. під татарські школи [66].

Уряд УРСР та КП(б)У продовжував лінію на поступову ліквідацію релігійного життя населення країни, хоча вже з 1933 р. місцеві органи КП(б)У відмічають пожвавлення діяльності релігійних громад і релігійного життя [67. 68].

У роки Вітчизняної війни німецька окупаційна влада дозволяла мусульманам Харкова, Сталіно, Чистякового (сучасний Торез) та ін. відкрито сповідувати іслам, надавала будівлі під молитовні будинки [69;70]. Але з поверненням і відновленням радянської влади релігійна діяльність мусульман була знову загнана у підпілля. Були створені органи державної влади спеціально для взаємодії з релігійними організаціями та релігійною сферою суспільного життя - це Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР та її представництва в УРСР та областях республіки (з 1943 р.), а з 1966 р. - Рада у справах релігій при РМ СРСР та її представництва в УРСР (уповноважені по УРСР та її областях) [71]. Вони виконували роль посередників між державою і релігійними громадами, контролювали дотримання і виконання законів про культи з боку державних органів, релігійних організацій та інших громадських об’єднань. Хоча ставлення ВКП(б) та КП(б)У, а також вищих органів влади СРСР та УРСР до релігійних організацій та релігії з 1943 р. стало більш толерантним, мусульманські громади були під негласною забороною. Це проявилося в таких моментах, як негативне ставлення до існування мусульманських громад і накази їх ліквідації, особливо у період хрущовської боротьби з релігійними організаціями у 1950-х - початку 1960-х рр. [72]. Пізніше влада, маючи інформацію про нелегально існуючі мусульманські громади на території регіону, проведення мусульманських обрядів, не протидіяла і не заохочувала це [73;74]. Такий стан підтверджується існуванням у Східній Україні окремих „татарських” цвинтарів, або частин загальних громадських цвинтарів, які спеціально надавались татарам для здійснення похорон за „національними”, тобто мусульманськими, обрядами. Таким чином, державні органи влади, маючи інформацію про існуючі мусульманські громади, мали знати, що татарські кладовища є насправді мусульманськими [75;76]. Не протидіючи тому, що частина татар продовжувала дотримуватись мусульманських традицій і зберігати їх, влада не давала можливості поширювати ці традиції як в глибину (серед татарської молоді та інших людей-немусульман), так і в ширину (тобто на нові території) [77]. Для проведення всіх обрядів та дотримання традицій потрібні були мулли (священнослужителі) – спеціально підготовлені люди зі знанням релігійних традицій. Але в Східній Україні у другій половині ХХ ст. ніхто не здобував спеціальної мусульманської релігійно-правової освіти, і в регіон не приїжджали люди, які б мали таку освіту. Тобто державна політика була фактично спрямована на поступову, ненасильницьку з боку держави самоліквідацію ісламу і мусульманських традицій через відсутність їх підтримки і збереження з боку молоді, а також священнослужителів, яких майже не залишилось на цих теренах. Це призвело до того, що муллами (неофіційно) ставали рядові члени громад (старі чоловіки), котрі знали певні мусульманські традиції (або навіть такими ставали жінки). Отже, вся лінія державної політики, яка була практичним втіленням рішень комуністичної партії, була спрямована на поступове вмирання мусульманських традицій.

За роки радянської влади релігійне життя мусульман у Східній Україні було майже знищене. З 1930-х по 1980-ті рр. не зареєстровано жодної мусульманської групи чи громади, хоча держава мала уявлення про ситуацію серед татар-мусульман. Тільки „перебудова” і зміна в політиці держави у всіх сферах суспільного життя, у тому числі і релігійній, надали змогу мусульманським громадам вийти з підпілля і відкрито сповідувати іслам. Це виявилося у реєстрації громад в органах влади, спочатку в Макіївці у 1990 р. [78], а потім у Харкові у 1991 р. [79].

Нові можливості, а також поворот у політиці держави і відхід від попередньої практики в сфері релігії були закріплені прийняттям у 1989 р. спочатку загального закону СРСР про свободу совісті, а потім „Закону України про свободу совісті та релігійні організації” 23 квітня 1991 р., який є базовим у відносинах держави з релігійними організаціями до сьогодні [80].

Таким чином, політика держави і її цілі щодо мусульман Східної України в радянський період, яка знаходилась у прямій залежності від поглядів пануючої „одержавленої” комуністичної партії, була сформована за невеликий термін вже на початку існування Радянської держави. Вона полягала в повному відокремленні релігії і релігійних інститутів від держави, а також витісненні релігії з суспільного життя. Протягом 1920-30-х рр. політика змінювалась з толерантної (поступове зменшення кількості мусульманських громад та організацій, проведення активної пропаганди проти мусульманських традицій) на насильницьку (закриття громад, арешти та депортація мулл за межі регіону, залякування та ін.). З 1943 р. держава, формально не визнаючи існування мусульманських громад і традицій, не протидіяла підтримці цих традицій серед етнічних груп, котрі традиційно сповідували іслам. У той же час державними органами створювалися умови для поступового відмирання мусульманських традицій. Тільки політика „перебудови” надала мусульманам можливість вільно і відкрито сповідувати іслам і відродити громади.

Перспективою подальших розробок цієї теми може бути дослідження державної політики щодо розвитку мусульманських громад в сучасній Україні.