Geum.ru

Історія лілія Шологон

Вид материалаДокументы

Содержание


Галицька „весна народів” 1848 року в контексті історіографіі українського відродження хіх ст.
Оборонна політика латвійської республіки щодо інтеграції у північноатлантичний альянс.
Іон ілієску: політичний портрет
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

ГАЛИЦЬКА „ВЕСНА НАРОДІВ” 1848 РОКУ В КОНТЕКСТІ ІСТОРІОГРАФІІ УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ ХІХ СТ.

Лариса Заник,

асистент кафедри історіографії і джерелознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ


У статті проаналізовано існуючі в українській історіографії методологічні підходи, схеми та періодизації до вивчення національного відродження XIX ст. З’ясовано роль і місце в цьому процесі галицької “Весни народів” 1848 р.


За роки новітньої державної незалежності в історичній науці України відбувалися суттєві зрушення в розвитку наукових досліджень, передусім у тематичному та в теоретико-методологічному плані. З одного боку, повертаються й активно переосмилюються, дискутуються схеми та періодизації класичної української історіографії, де особливе місце належить історії XIX століття, яке називають добою “українського національного відродження”. З іншого боку, посилюється інтерес до історико-соціологічних теорій і методів дослідження, поширених у західній науці, які закономірно, але не завжди обґрунтовано намагаються прилаштувати до вивчення нашого минулого. Зрештою, в такому контексті, а здебільшого як до окремої наукової проблеми, посилився інтерес до вивчення феномену української “Весни народів” 1848 р. у Галичині, яка, ввібравши ідеї європейської демократії, стала знаковою подією української історії XIX ст.

Вказані аспекти значною мірою визначають актуальність і науково-теоретичну значущість теми статті. Її мета полягає в тому, щоб, проаналізувавши існуючі в українській історіографії методологічні підходи, схеми та періодизації до вивчення національного відродження XIX ст., з’ясувати роль і місце в цьому процесі галицької “Весни народів” 1848 р. Досягненню цього сприятиме використання структурно-аналітичного та порівняльного методів наукового пізнання. Об'єктом дослідження є історичні праці українських учених, що стосуються цієї теми. Предметом дослідження виступають їх концептуальні теоретичні напрацювання з означеної проблеми.

З часів М.Грушевського серед істориків не припиняються дискусії щодо визначення суті та змісту українського відродження XIX ст. Сучасні дослідники [напр.: 3; 4; 12; 18; 22, с.18-28] показали місце і роль цього феномену в українській історіографії кінця XIX - 30-х років XX ст., а також у радянських, діаспорних і новочасних студіях. Це дозволяє, обмежившись деяким загальним поглядом на цю проблему, зосередитися на вирішенні нашого головного завдання.

Простежується тенденція вивчення сукупності проблем національного відродження XIX ст. з різних методологічних позицій: класичної (здебільшого позитивістської) української історіографії, представленої М.Грушевським, Д.Багалієм, Д.Дорошенком, І.Крип’якевичем, та західної історико-соціологічної течії (П.Магочий, О.Пріцак, І-П.Химка, Д.Решетар та ін.). Між ними фактично немає принципових суперечностей, однак існують розбіжності у визначенні етапності цього процесу й оцінках окремих його аспектів. Зрештою, дедалі посилюється тенденція до врахування та поєднання теоретико-методологічних напрацювань класичної української та західної соціологічних традицій (І.Лисяк- Рудницький, Я.Грицак, Ф.Стеблій та ін.). Свої оригінальні погляди на цю проблему висловлюють Я.Дашкевич, Я.Ісаєвич, О.Реєнт, О. Стеблій та інші історики.

Визначальний вплив на українську історичну думку мав М.Грушевський, який другу половину XVI - початок XVII ст. визначив як „перше” українське відродження, а період формування української спільноти в модерну націю - як “друге” національне відродження. Чимало прихильників має і запропонована ним тристадійна періодизація „українського XIX століття” (охоплює кінець XVІІІ ст. - початок XX ст.), в основу якої покладено такий критерій, як розвиток “ідей націоналізму”. Для нас важливо, що межею між першою (характеризується посиленним інтересом української інтелігенції до історії, традицій, побуту свого народу) та другою (визначається розробкою стратегічних завдань розвитку українського суспільства) стадіями визначено кінець 1840-х років, що пов’язано з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства [7, с. 111-114].

Низку важливих методологічних зауважень з даної проблеми зробив Я.Ісаєвич, який, до того ж, відзначив існуючу розбіжність у поглядах істориків на періодизацію українського відродження: одні датують цей процес другою половиною XVIII - 40-ми роками XIX ст., інші вважають, що справжнє відродження розпочинається лише з середини XIX ст. Говорячи про його поступальність, учений указав, що кожен етап національно-культурного руху характеризується специфікою соціальної бази та ідеологічної спрямованості, а також вносить щось нове, відмежовуючись від попереднього. Але це “нове”, як правило, проголошувалося відновленням занедбаних і знехтуваних цінностей. Тому найчастіше робився наголос на тому, чим новий етап відрізнявся від попереднього, а не на тому, що було чинником тяглості [11, с.15-16].

Національне відродження, за М.Грушевським, розгорталося більш-менш висхідною лінією. З його класичних праць випливає регіональна синхронність цього процесу. В “Нарисі історії українського народу” він спочатку показується в межах Росії, потім - Австро-Угорщини [5, с.306-331]. А в “Ілюстрованій історії України” [6, с.471-499] Грушевський починає з Галичини, відтак звертає погляд на Східну Україну, потім знову повертається до її західної частини. Початок відродження в Галичині він пов’язував з абсолютистськими реформами в галузі освіти, потому через І.Могильницького, Перемишльський гурток і “Руську трійцю” учений доводить його до 1848 р. - апогея піднесення національного життя. Події 1848 р. в Галичині, Буковині, на Закарпатті розглядаються фактично в одному контексті і через порівняння [6, с.497- 498].

М.Грушевський зробив два принципово важливі висновки, що істотно вплинули на подальше осмислення цієї проблеми. Перший стосується того, що для Галичині „жвавий рух” 1848 р. став не початком нової епохи, а вступом до „темної реакційної доби”. Тільки згодом українська суспільність повернулася до тих домагань, справ, задач, що ставилися в 1848 р. і вже тоді були близькими до реалізації [6, с.498]. Другий полягає в тому, що як в Росії після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, так і в Австрії після революції 1848 року кінець 40-х - 50-ті роки XIX ст. стали „часами глухої реакції, де притихло і зникло і українське житє” [6, с.499]. Спираючись і розвиваючи цей погляд, частина істориків активно обстоює думку про спільність і синхронність процесів національного відродження, недооцінюючи при цьому відмінностей національно-політичного розвитку українців у складі Австрійської та Російської імперій.

Тут корисними будуть зауваження двох відомих учених. Зокрема О.Оглоблин указував, що “українське відродження” XIX ст. М.Грушевський розумів передусім як “культурно-національне відродження українського народу”, а політичні аспекти цього процесу відсував на другий план (Український історик, 1964, ч.2-З, с.5). Проаналізувавши його погляди на події 1848 р., Ф.Стеблій дійшов висновку: “урок”, який патріарх української історичної науки бачив у тих подіях, полягає у необхідності орієнтації національного руху на демократичні ідеали та власні сили, тобто на продовження традиції, що йшла від „Руської трійці” [24, с.30].

Схожої з М.Грушевським схеми дотримувалися І.Крип’якевич [14, с.253-299] та інші представники української класичної історіографії. Так, Д.Дорошенко національне пробудження українців Галичини показував у контексті (як окреме відгалуження) процесів національного відродження на українських землях у складі Російської імперії [10, с.268-311]. Таким чином, йому приділено відносно небагато уваги [10, с.298-306], тож, попри відзначення головних подій революційного 1848 року, його загальне історичне значення, по суті, залишилося нез’ясованим.

Глибокий оригінальний погляд на цю проблему виклав І.Франко у класичній праці “Ukrаіnа іrrеdеntа" (1895 р.). Формулюючи низку концептуальних положень з історії Галичини австрійського періоду, одним із головних переломних моментів розвитку краю він вважав 1848 р. Каменяр доводив, що історики переоцінюють “політичне значення” факту переходу Галичини до складу Австрії, щоб “допекти полякам”, бо впродовж першого півстолітття вона не поліпшила політичного, освітнього, соціального та економічного становища українського народу, не дала йому жодної “свободи, якої він не мав би і за часів Польщі”, не дозволила йому зробити жодного “кроку вперед в цивілізації та піднятися до розуміння власних інтересів” [25, с.61]. Тому лише в 1848 р. “починається нова доба в житті галицької Руси”, бо раніше були лише “проби відродження, були мрії, бажання”. Тільки ліквідація панщини та надання політичних свобод дали можливість “дійсного життя для нації”, основу якого становило селянство. Саме події 1848 р. створили підвалини для формування “народної свідомості”, яка з того часу “вже не переривається”, а дедалі міцнішає. При цьому підкреслювалося, що галицько-українське відродження стало можливим завдяки впливу “оживлюючих ідей” з України, хоча й її національні здобутки не були використані повною мірою: через австрійську бюрократію галичани не знали ідей Кирило-Мефодіївського братства та поезії Т.Шевченка [25, с.60-63].

З позицій класичної української історіографії до трактування процесу національного відродження та місця в ньому галицької “Весни народів” 1848 р. підходив В.Сарбей, а І.Лисяк-Рудницький, Я.Грицак, Ф.Стеблій, поряд з цим, активніше використовували і доробок західних дослідників.

Запропонована І.Лисяком-Рудницьким “хронологічна схема” “українського XIX століття” (яке він також розумів “не календарне, але як історичну добу” від 1780-х до 1914 років [15, с.197]) базується на такому критерії, як “внутрішній переворот у світогляді тогочасної української провідної верстви” (тобто майже так, що й у М.Грушевського). Хоча, за словами ученого, вона побудована на основі розвитку Наддніпрянщини (його періодизація мало чим відрізняється від схеми класичної історіографії. - Авт.), її можна “прикласти, в основних рисах, і до Галичини”. Утім, “цей паралелізм” не абсолютний: Галичина проходила ті ж самі ступені розвитку, однак вони не відмежовуються чіткими гранями, а “зливаються в одну тяглу лінію”. Межею між першою “шляхетською” та другою “народницькою” фазами розвитку стали 1840-і роки, зокрема поява Кирило-Мефодіївського братства, яке знаменувало “оформлення новітнього українського визвольного руху”. Той погляд, що революція 1848-1849 рр. у Галичині “творить зовсім новий етап у житті галицьких українців”, на думку І. Лисяка-Рудницького, лише “частково правдивий”, бо тоді на чолі українського руху не виступила нова суспільна група. Лідери Головної руської ради (ГРР) представляли “попівську аристократію”, а австрійська революція, що докотилася до Галичини, тільки “розрухала” цю “тверду Русь” і дала їй нагоду себе політично виявити. Тому паралелі між київським братством та львівською ГРР “поверхові”: перше висувало нові соціальні та ідейні завдання, а друга - ні. Врешті, резюмує дослідник, про паралелі можна було б говорити, якби в Наддніпрянщині існувала організація, що відстоювала шляхетсько-дворянські інтереси, але її не було [15, с.197-201].

Погляди В.Сарбея та Я.Грицака, викладені в їхніх працях [3; 4; 21; 22], детально проаналізовані в окремому розділі колективної монографії „Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми” (2004 р.) [12]. Тож обмежимося кількома думками щодо їхнього доробку в розрізі нашої проблеми. Учені дали періодизацію національного відродження українців у складі Австрійської та Російської імперій, яка в загальних рисах майже збігається з концепцією М.Грушевського та І.Лисяка-Рудницького. Зокрема, його перший етап визначався кінцем XVІІІ ст. - серединою 1840-х років. Однак причини розгортання цього процесу в Галичині В.Сарбей убачав у колоніально-асиміляторській політиці австрійського уряду та протидії греко-католицького духовенства наступу полонізації, тоді як Я.Грицак наголошував на позитивному впливі як реформ австрійського абсолютизму, так і польського підпільного революційного руху.

Критикуючи марксистський підхід до висвітлення української історії, П.Магочий запропонував свою періодизацію національного відродження XIX ст., яке, на його думку, розгорталося десинхронно на українських землях, що перебували у складі Російської та Австрійської імперій. Для першого випадку він виділив такі етапи: 1) збирання спадщини, 1780-1840 рр.; 2) організаційний, 1840-1900 рр.; 3) політичний, 1900-1917 рр. На західноукраїнських землях ці ж етапи протікали у таких хронологічних відрізках: 1) 1816-1847 рр.; 2) 1848-1860 рр.; 3) 1861-1918 рр. Другий, або організаційний, етап для українців Австрії “почався раптово 1848 р. і був спричинений зовнішніми подіями”. За півтора року вони здійснили значний поступ, проте політичні здобутки (виникнення ГРР тощо) були скасовані наприкінці 1849 р., а культурні затрималися і зростали протягом наступних десятиріч. В іншому місці дослідник відзначив, що національне відродження галицьких українців під впливом австрійських реформ кінця XVIII ст. увійшло в організаційну фазу перед тим, як завершило фазу “збирання спадщини”. Однак через незавершеність реформ “збирання спадщини” довелося починати наново, і цей процес завершився революцією 1848 р. [17, 97, 102-107].

Ці погляди канадського ученого, висловлені в “Українському історичному журналі” (1991 р.), викликали неоднозначну, здебільшого негативну реакцію з боку українських вітчизняних дослідників. Опоненти П. Магочого наголошували на тому, що не можна розривати, а тим більше протиставляти процеси національного відродження українців в обох імперіях, та доводили, що визначальні процеси формування національної свідомості відбувалися в Наддніпрянщині, а не в Галичині (див, напр.: В. Сарбей [20, с.15-16] та ін.).

Утім, упродовж 90-х років у XX ст. в українській історіографії продовжував утверджуватися побутуючий у зарубіжній науці підхід, згідно з яким вирізнялися три етапи національного відродження народів Східної Європи, що перебували під імперським пануванням: науковий (збирання культурної спадщини про минуле); організаційний (створення культурно-освітніх об’єднань для формування національної свідомості й розширення соціальної бази національного руху); політичний (виникнення національних організацій, які поряд з культурницькими висувають політичні вимоги). Прикладом цьому є популярний підручник О.Бойка “Історія України” (К., 1999, с. 198-205) та ін.

Авторитетним популяризатором західних теорій виступив І.П. Химка, на праці якого активно посилаються сучасні вітчизняні історики. Він один з перших прилаштував поширену в західній соціології трифазну типологію еволюції національного руху М.Гроха (фаза А - суто культурна, фази В і С - здебільшого політичні) стосовно Галичини. Науковець вважає, що для національного руху галицьких українців, як і для інших східноєвропейських народів, “вирішальним моментом” переходу від фази до А до фази В була революція 1848 р., коли з утворенням першої політичної організації вони сформулювали далекосяжну політичну мету - поділ Галичини на дві провінції. Аналізуючи ці процеси, Химка зауважив, що завдяки розвинутій історіографії та тематичній різноманітності національний рух галицьких українців становить “чудову лабораторію” для досліджень динаміки націоналізму [26, с.219-220].

З таких же методологічних позицій (схема Гроха), але в ширшому ракурсі до цієї проблеми підійшов А.Каппелер. Порівнюючи розгортання національного руху українців в Австріїї та Росії, він зробив цікаві зауваження щодо впливу на нього революції 1848 р. Для українців Наддніпрянщини, як і для багатьох інших етнічних груп Європи, фаза А почалася наприкінці XVIII ст. проявами наукового зацікавлення мовою, фольклором, літературою, історією рідного народу. Хоча, на думку вченого, національний рух українців Галичини розпочався кількома десятками років пізніше, це відставання було ліквідовано вже на початку фази Б. Він поставив під сумнів те, що за її початок в Наддніпрянщині можна прийняти повстання 1846 р. Кирило-Мефодіївського братства, бо вже наступного року його викрили, а членів заарештували. Тож якщо у Східній Україні фаза Б не дістала розвитку, то в Галичині революція 1848 р. стала коротким підготовчим етапом національно-культурного відродження та динамічного політичного руху, що розпочався невдовзі. Вказавши на ознаки “політизування широких верств населення” (виникнення ГРР і української преси, парламентські вибори, петеційна кампанія, боротьба за поділ краю), Каппелер відзначив, що “ця динамічна фаза тривала лише 277 днів”, так що в умовах неоабсолютизму національні політичні організації зійшли зі сцени, а репрезентований клерикалами та русофілами національний рух повернувся знову до фази А [13, с.105-106].

Вказавши на загальне перебільшення значення періодизацій в історіографії, з науковою критикою таких неомарксистських теорій, що викликали резонанс в Україні, виступив Я.Дашкевич. Він вважав, що намагання регламентувати національне відродження т. зв. малих націй з докладним переліком стадій і етапів цього процесу на підставі соціологічно-історичного дослідження М.Гроха ігнорує ту обставину, що поступальний розвиток кожної окремої нації різний, тому їх можна лише порівнювати, а виводити з аналогій соціальні закони для цілої групи націй - некоректно. Всупереч примітивним уявленням історія ніколи не повторюється і не уподібнюється. Помилки Гроха та його послідовників - зазначає Я. Дашкевич - зумовлюються і тим, що процеси їх національного розвитку аналізуються на основі обмеженого фактологічного матеріалу, тому висновки щодо розвитку окремих невеликих націй Австро-Угорської монархії переносилися на інші пригноблені спільноти. Концепція Гроха, вказав історик, будується на теорії еліт, згідно з якою “ініціатива і виконання національного відродження” приписується виключно інтелігентам-будителям. Її прихильники не розуміють, що такі ідеологи не могли виростати на голому місці: якби в народі не зберігалася національна свідомість, то жодні будителі нічого не могли б удіяти. Отже, резюмує вчений, постмодерністські експериментування та висміювання “традиційної” історіографії є безплідними [9, с.7-8 ].

Відмінні науково-теоретичні трактування, погляди на роль і місце галицької “Весни народів” 1848 р. в українському відродженні XIX ст. зумовлються як різними методологічними підходами (позитивізм, соціологічна школа тощо) до її вивчення, так і світоглядними установками дослідників. Однак українська історична наука ними не обмежується, бо містить широке розмаїття підходів до цієї проблеми та оцінок окремих її аспектів. При осмисленні даного феномену в загальноісторичному контексті акцентується увага передусім на його впливах (наслідках) на розвиток українського народу. При цьому не припиняються дискусії (вони пасивні, не мають цілеспрямованого характеру) щодо визначення характеру національного руху галицьких українців у період революції 1848-1849 рр., зокрема якісних (трансформаційних) змін, яких він зазнав у цей час.

Найпоширенішим є погляд, що тоді український національний рух переріс з літературного в політичний. Він мав найбільше прихильників за довоєнного періоду, а також переважає серед сучасних дослідників, що, безумовно, не виключає різних акцентів і відмінних трактувань окремих аспектів даної позиції. Одним із перших, хто послідовно її обстоював, був М.Лозинський, який ще в працях 1908-1909 рр. вказував, що від літературної діяльності “Руської трійці” пройшла “наша народна свідомість” до політичних вимог ГРР 1848 року [16, с.6].

Такої ж точки зору дотримувалися авторитетні історики 1930-х років, що відповідним чином вплинуло на її подальше утвердження в історичній науці. Зокрема М. Голубець у “Великій історії України” (1935 р.), яка значною мірою репрезентувала українську історичну думку під Польщею, безапеляційно стверджував: завдяки тому, що Галичина опинилася під австрійською владою, вона стала “П’ємонтом” для всієї України [1, с.236]. Відтак "Русалка Дністрова" знаменувала літературне відродження, а 1848 рік - політичне пробудження українського народу. Більше того, початок “нашого політичного відродження” історик пов'язав з конкретною датою - відомим епізодом 19 березня, коли при обговоренні “адреса” до цісаря поляки відмовилися згадати в ньому про українців [1, с.245-246]. В іншому місці (1936 р.), покликаючись на австрійського історика, Голубець доводив, що українська справа існувала ще перед 1848 р., тому тодішнє пожвавлення національного руху було цілком природним, передбачуваним [2].

Не був оригінальним у цьому відношенні й І.Крип'якевич (1938 р.), який відзначав, що розбуджена “Руською трійцею” національна свідомість не занепала: 1848 рік прискорив внутрішні зміни у галицькому суспільстві, тож молодий національний рух з літературного поля перейшов на політичне [14, с.283]. Отже, маємо чіткий і ясний підхід до проблеми: галицькі “будителі” репрезентували “літетатурну” стадію українського національного руху, який за доби “Весни народів” 1848 р. набрав політичного характеру.

Обстоюючи такі погляди, сучасні дослідники висувають різну аргументацію. В переростанні в середині XIX ст. українського національного руху з культурно-просвітницького у політичний О. Реєнт вбачав закономірний результат його розвитку в 1830-1848 рр. Таким чином, усвідомлення власної мети та самодостатності диктувало українським діячам необхідність вироблення самостійного, відокремленого від польських впливів курсу [19, с. 92-93].

Перехід українського національного руху в Галичині від культурно- просвітницької до політичної фази розвитку О.Турій пов’язує передусім з виникненням ГРР. В цьому він вбачає закономірний наслідок еволюції самого українського суспільства [27, с. X; 28, с. 163].

Утім, існує підхід, прихильники якого не схильні вважати 1848 рік тим рубіконом, що знаменував якісний стрибок до такої різкої зміни характеру українського національного руху. Заслуговує на увагу думка М.Данилака (1972 р.), який, порівнюючи національний рух закарпатських і галицьких українців, зазначив, що останні в процесі революції 1848-1849 рр. були змушені, з одного боку, розв’язувати проблеми першого етапу “національно-відродженецького процесу” (кодифікація літературної мови, заснування національно-культурних товариств, видання власної преси тощо), а з іншого, створювати національне представництво і вирішувати поставлені революцією політичні проблеми. Розмах, цілі, методи національно-визвольного руху під час революції 1848-1849 рр. були обумовлені нерозвинутістю українського суспільства в Галичині [8, с.61, 142]. Вірогідно, що така позиція має право на існування, хоча вона потребує глибшого наукового обґрунтування.

Так само цікавим і корисним для подальших історіографічних досліджень є погляд на це питання Ф.Стеблія (1995 р.). Творчо застосувавши типології І-П.Химки і П.Магочого, що розглядають український рух в загальноєвропейському контексті, він дійшов висновку, що саме середина 40-х років XIX ст. стала тією межею, яка відділяє наукову стадію національного руху в Галичині від двох інших - організаційної (культурної) та політичної. З цього випливає, що вже за кілька років до революції 1848 р. цей рух, представлений насамперед діячами “Руської трійці”, висунув на порядок денний питання, які вирішувалися, як правило, на наступних (організаційній і політичній) стадіях його розвитку [23, с.69]. Схожі погляди обстоює і Я.Ісаєвич [11, с.19-20].

До прихильників погляду, що український національний рух у Галичині
досягнув стадії політичної зрізлості задовго до 1848 р., слід зарахувати і Я.Дашкевича. Цю думку вчений сформулював образно й метафорично: якщо уявити західну гілку українського народу у вигляді живого дерева, то різні напрями і течії української історіографії під різними приводами намагалися обрубати його гілки, залишаючи лише одну з етикеткою “Русалка Дністрова”, “Руська трійця”, народна мова. Тож не зрозуміло, як на цьому обрубкові міг з’явитися не зелений пагінець, а дуже “живий і жвавий вершок” у вигляді українського політичного національного руху доби “Весни народів”. Отже, підсумовує вчений, український 1848 рік знаменував не початок політичного руху, а його завершення і результат певного етапу розвитку [9, с.7-8 ].

Роблячи прикінцевий висновок, відзначимо, що в сучасній суспільній думці проглядається виразна тенденція щодо актуалізації й екстраполяції історичного досвіду української “Весни народів” 1848 р. на наше сьогодення. Зокрема часто акцентується на євроцивілізаційних апектах цього явища: потрапивши в орбіту “Відня”, галицькі українці зебезпечили сталість зв’язків з Європою, прилучилися до її порядків, адже після 1848 р. й аж до падіння монархії вони “знали владу закону”, могли вільно розбудовувати свої громадські організації та політичні партії, брати участь у політичному житті на місцевому, провінційному та загальнодержавному рівнях, а держава визнавала їхню мову в освітніх установах, адміністрації та судах. Тож для них Європа означала не тільки абстрактні та шляхетні ідеали, але була реальною життєвою практикою [29, с.25].

Крім суспільно-практичної, ця проблема має й чималу науково-теоретичну значущість, тож потребує подальшого неупередженого вивчення. Національно- патріотичні почування і соборницькі прагнення не повинні перешкоджати визнанню того факту, що українці з обох боків австро-російського кордону надто довго розвивалися в різних суспільно-політичних умовах, тому намагання за будь-яку ціну узгодити й синхронізувати етапність процесів їх національного відродження наприкінці XVIII - на початку XX ст. часто здійснюються з “натяжкою”, без врахування суспільно-політичних реалій. Доробок українських істориків не піддає сумніву те, що “Весна народів” 1848 року стала однією з переломних віх розвитку всього українського національного руху, проте залишається дискусійним питання щодо характеру спричинених нею трансформаційних процесів. Вірогідно, всі представлені нами погляди на цю проблему мають право на існування, однак жоден з них не має достатньої аргументації, щоб здобути загальне визнання.


Література:

  1. Велика Історія України: У 2-х томах. - Т.ІІ / Передм. д-ра І. П. Крип'якевича; Зладив М. Голубець. - К.: Глобус, 1993. - 400 с.
  2. Голубець М. З-поза куліс минулого (Польсько-українські взаємини на пробному камені недотриманих пактів) // Калєндар для всіх на 1937 рік. - Львів, 1936. - С. 133-140.
  3. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. - К.: Генеза. 1996. - 360 с.
  4. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. - К.: 2000.
  5. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. - К.: Лыбидь, 1990. - 398 с.
  6. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - Київ - Львів, 1913 (К., 1990). - 524с.
  7. Грушевський М. На українські теми: "О любви к отечеству и народной гордости" // Літературно-науковий вістник. - 1907. - Т. XXXVIII. - С. 111-114.
  8. Данилак М. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції 1848-1849 років. - Пряшів, 1972. - 214 с.
  9. Дашкевич Я. “Весна народів” 1848 року та її передісторія в Україні // Вісник Львівської комерційної Академії: Серія гуманітарні науки. - Вип. 3. - Львів, 2000. - С. 5-13.
  10. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. II (Від половини XVII століття). -Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. - 349 с.
  11. Ісаєвич Я. Українське національно-культурне відродження в XIX ст.: передумови, контекст, значення // Шашкевичіана. 3 б. наук. праць. - Львів, 2004. - Вип. 5-6. - С. 15-21.
  12. Кондратюк К., Мандзяк В. Українське національне відродження XIX - початку XX століть у сучасній вітчизняній історіографії // Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми- Кол. монографія за ред. Л. Зашкільняка. -Львів: Львівський національний ун-тет ім. І.Франка, 2004. - С. 154-157.
  13. Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Міжвідомчий зб. наук. праць. Вип.1. - К.: Наукова думка. - С. 104-119.
  14. Крип'якевич І. П. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - 520 с.
  15. Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в XIX столітті // Історичні есе. В 2 т. - К.: Основи, 1994. - Том І. - С. 194 - 202.
  16. Лозинський М. Українство і москвофільство серед українського народу. - Львів. 1909. - 95 с.
  17. Магочий П. Українське національне відроження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. - 1991. - № 3. - С. 97-107.
  18. Райківський І. Українське національне відродження кінця XVIII - початку XX ст. в європейському контексті: витоки, зміст, періодизація // Галичина: науковий і культурно- просвітній краєзнавчий часопис. - 1999. - Ч. 3. - С. 4-22.
  19. Реєнт О. Українсько-польські відносини в XIX - на початку XX ст. // Історіографічні дослідження в Україні. - К., 2003. - Вип. 13. У 2 ч.: Україна - Польща: історія і сучасність: Зб. наук. праць і спогадів пам’яті П.М. Калениченка (1923-1983). - Ч. 1. - С. 90-98.
  20. Сарбей В. Г. Етапи формування української національної самосвідомості // Український історичний журнал. - 1993. - № 7-8. - С. 6-17.
  21. Сарбей В. Г. Нариси з історії українського національного руху. - К., 1994.
  22. Сарбей В. Г. Національне відроження України. - К.: Альтернативи, 1999. - 335 с.
  23. Стеблій Ф. Початки українського національного руху в Галичині // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Міжвідомчий збірник наукових праць. - Львів, 1995. - Вип. 2. - С. 59-70.
  24. Стеблій Ф. "Руська трійця" в концепції українського національного відродження М. Грушевського // Шашкевичіана. -Вип. 1-2. - Львів-Броди- Вінніпег, 1996. - С. 26-32.
  25. Франко І. Ukraina irredenta // Вивід прав України. - Львів: Слово, 1991. - С.59-70.
  26. Химка І.-П. Український національний рух у Галичині в світлі нових теоретичних праць про націоналізм і національні рухи // Другий міжнародний конгрес україністів. - Львів, 22-23 серпня 1993 р. Доп. і повідомлення. Історія. - Ч. І. - Львів. 1994. - С. 215-220.
  27. Турій О. Українська "Весна народів" // Головна Руська Рада 1848-1851. Протоколи засідань і книга кореспонденції. - За ред. О. Турія. - Упор. У. Кришталович, І. Сварник. - Львів, 2002. - С. Х-ХХХІІ.
  28. Турій О. "Українська ідея" в Галичині 1848-1849 рр.: проблема національної та державної самостійності // Матеріали засідань історичної та археографічної комісій НТШ в Україні. - Вип. 2. - Львів, 1999. - С. 418-433.
  29. Шпорлюк Р. Творення модерної України: західний вимір // Критика. - Липень - серпень 2004. - Ч. 7-8. - С. 25.


ОБОРОННА ПОЛІТИКА ЛАТВІЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ЩОДО ІНТЕГРАЦІЇ У ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНИЙ АЛЬЯНС.


Світлана Ліпкевич,

здобувач кафедри історії України, науки і техніки Національного університету „Львівська політехніка”


У статті досліджуються основні напрямки та методи оборонної політики Латвії на шляху інтеграції до НАТО, простежується хода розбудови національного війська після набуття незалежності, аналізуються зусилля військово-політичного керівництва держави у сфері військового співробітництва.


Затверджений на законодавчому рівні курс України на євроатлантичну інтеграцію, значна роль військового співробітництва у забезпеченні виконання завдань НАТО щодо вступу до альянсу, визначають актуальність вивчення процесу інтегрування нових членів у військове співробітництво країн НАТО з метою подальшого визначення перспектив інтегрування України у військові структури альянсу.

У 2004 році, з приєднанням 7 нових членів, зокрема Латвії, Литви та Естонії, завершилася чергова фаза процесу розширення північноатлантичного альянсу. Уперше в історії існування європейських інституцій безпеки до НАТО увійшли три країни колишнього СРСР. Саме тому вкрай важливим для України є досвід інтегрування цих країн у НАТО, особливо в оборонній сфері.

Аналіз наукової літератури показує, що праці вітчизняних дослідників, присвячені розширенню північноатлантичного альянсу, мають в основному політологічний характер, а історичний досвід інтеграції країн Балтії у військовій сфері в цих працях наведено окремими прикладами і застосовано авторами як ілюстративний матеріал в їх дослідженнях. Практично відсутні статті, що узагальнюють всі наукові розробки.

Виходячи з актуальності проблеми та необхідності її глибокого дослідження, автор ставить за мету проаналізувати вплив вимог альянсу до своїх майбутніх членів на процес військового будівництва в Латвійській Республіці, уважно простежити і визначити хід реформування й розвитку її збройних сил у контексті цих вимог з метою формування Україною відповідної стратегії у військовій сфері. Дуже важливо проаналізувати стан розробки цієї проблеми взагалі, тому що в радянські часи її не існувало і лише зараз вона набирає наукове та методологічне забезпечення.

Новітня історія Латвії доволі складна і трагічна. Після розпаду Російської імперії Латвія отримала незалежність і 18 листопада 1918 року було проголошено створення Латвійської Республіки. У 1940 році після укладення таємного пакту Молотова-Ріббентропа держава була окупована радянськими військами, а у 1941 - 1945 роках - німецькими. Наприкінці Другої світової війни в Латвії вдруге встановлено радянську владу, країна була інтегрована в Радянський Союз і опинилася в ізоляції від решти країн Європи.

У повоєнний період у республіці розпочато прискорену індустріалізацію, яка супроводжувалася завезенням робочих рук з інших радянських республік, а тотальна колективізація призвела до ліквідації хутірських господарств і депортації “неблагонадійних” латвійських фермерів та їхніх родин до Сибіру. Півстоліття радянізації обернулися для невеличкої Латвії складною демографічною ситуацією. Наприкінці 80-х років минулого століття латвійці становили 52 % її жителів, в Ризі ж латвійці складали лише третину населення [1, с. 59].

За радянські часи Латвійська Радянська Соціалістична Республіка згідно з таємним табелем про ранги за своїми економічними показниками посідала 10-е місце серед 15-ти республік СРСР. Згідно з статистичними даними, станом на 1 січня 1976 року на території у 63,7 тис. квадратних кілометрів мешкало 2 497 тис. осіб [2, с.531]. На території республіки на 4,2 млн га родючої землі було розміщено десятки військових об’єктів Прибалтійського військового округу, зокрема два об’єкти стратегічного призначення - Салдуський полігон авіаційних мішеней та радіолокаційна станція ( РЛС ) далекого попередження у Скрунді.

Наприкінці існування СРСР, коли Латвія обрала курс на перебудову економіки й демократизацію соціально-політичної системи в Радянському Союзі, у Латвії розпочався процес пробудження нації, що дістав назву “Атмода” (“Пробудження”). Він був спрямований на активне проведення реформ у економіці, створення умов для демократичного розвитку суспільства і припинення штучного розмивання латвійців як титульної нації республіки. Та насамперед ішлося про реальне надання Латвії суверенітету, що було задекларовано у Конституції СРСР для всіх союзних республік. 4 травня 1990 року Верховна Рада Латвії ухвалила “Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки”. 3 березня 1991 року в Латвії відбувся всенародний референдум, переважна більшість учасників якого висловилася за вихід республіки зі складу СРСР. Серпневий путч 1991 року у Москві спричинив прийняття Верховною Радою Латвії 21 серпня 1991 року закону про державний статус, яким Латвія проголошувалася незалежною демократичною республікою. Дуже скоро цей статус країни визнали Естонія, Литва, Росія, Данія, Фінляндія, ФРН, США [1, с. 60].

Геополітичне становище країн Балтії - Латвії, Литви й Естонії - визначається відносно малою кількістю населення й територіальними розмірами, незначним мілітарним та економічним потенціалом. Тому після розпаду СРСР і саморозпущення Організації Варшавського Договору даний субрегіон опинився на межі геополітичної конкуренції “центрів сили” - США. Євросоюзу, Російської Федерації, в результаті чого країни Балтії стали залежними від характеру відносин держав-велетнів. Це спонукало Захід здійснювати стратегію швидкого залучення до європейської системи соціально-економічних відносин і безпеки, що заздалегідь була визначена як найбільш доцільна (з точки зору політичної, економічної, соціальної, загалом історичної перспективи).

Після відновлення незалежності та міжнародного визнання у 1991 році Латвія розпочала створення власної системи оборони. Найважливішим завданням у цій сфері була розбудова національних регулярних збройних сил. 10 вересня 1991 року Верховна Рада Латвії прийняла закон “Про призов на військову службу Латвійської Республіки”, що передбачав обов’язкову військову службу для громадян держави - чоловіків віком від 19 років. 13 листопада 1991 року більшість Верховної Ради проголосувала за створення Міністерства оборони. 19 листопада 1991 року першим міністром оборони Латвії був призначений Талавс Юндзіс, який до цього обіймав посаду голови Комісії з оборони та внутрішніх справ Верховної Ради [3, с. 31].

На відміну від України, яка створювала національне військо на основі великого військового угруповання колишньої Радянської Армії, що розташовувалося на її території, Латвія розпочала створювати власні збройні сили переважно за етнічною ознакою, на основі титульної нації, водночас, як і інші країни Балтії, вимагаючи від Російської Федерації (РФ) негайного виведення залишків військ колишнього Прибалтійського військового округу і стратегічних об’єктів зі своєї території. На вимогу балтійських країн Президент РФ Б. Єльцин запропонував зробити це поступово. Російські війська залишили Литву до 31 серпня 1993 року, а Естонію і Латвію до 1 вересня 1994 року. З двох стратегічних об’єктів на території Латвії, що цікавили Росію, залишилася радіолокаційна станція далекого попередження у Скрунді на умовах використання її протягом чотирьох років після виводу військ і зобов’язання залишити об’єкт протягом 18 місяців після закінчення оренди. Щорічна орендна платня складала 5 млн доларів США [4, с. 2].

Розбудова латвійського війська розпочалася зі створення нетипового військового формування “Земессардзе”, тобто Земського ополчення. Воно й донині входить до складу армії Латвії. У різні часи, від моменту набуття Латвією незалежності, до його складу входило від 20 до 32 батальйонів, загальна чисельність особового складу становила від 13 до 16 тис. осіб. Варто відзначити, що реорганізація національних збройних сил Латвії, яка розпочалася у 1997 році, була заснована на реструктуризації Земського ополчення, яке трансформувалося у сухопутні війська. Підрозділи “Земессардзе” дислокуються за територіальним принципом, тобто добровольці служать там, де і живуть. У мирний час їхнє завдання, окрім поточного бойового навчання, полягає в допомозі правоохоронцям у пошуку та затриманні злочинців, знешкодженні вибухонебезпечних предметів, ліквідації стихійних лих тощо. Керівництво підрозділами “Земессардзе” нині здійснюється через головний штаб ополчення, який, у свою чергу, підпорядковується командуванню сухопутних військ. Кожен ополченець забезпечується військовою формою, зброєю та боєприпасами і зобов’язаний щонайменше один тиждень на місяць брати участь у заходах з бойової підготовки [5, с. 14].

У процесі створення національного війська латвійське військово-політичне керівництво керувалося військовою концепцією, в основу якої були покладені наступні принципи: недоторканність і непорушність державних кордонів, відмова від визнання будь-якої держави як ворога, незастосування сили у вирішенні міжнародних конфліктів. З самого початку створення армії вважалося, що національні збройні сили повинні мати достатню міць для того, щоб у випадку виникнення широкомасштабної агресії стримувати просування противника у глибину своєї території, завдаючи йому максимальних втрат, виграти час для врегулювання спірних питань політичними засобами.

Протягом шести років Латвією були закладені основи щодо побудови невеликих за чисельністю, але професійно вишколених збройних сил. Наприкінці 1997 року міністр оборони Латвії Талавс Юндзіс, який вдруге очолив військове відомство у 1997 році, висловився наступним чином: “Сьогодні збройні сили Латвії - це 4 тис. військовослужбовців регулярної армії і майже 16 тис. земессаргів, які входять до військ територіальної оборони країни. Питаннями безпосереднього військового будівництва ми почали займатися у 1991 році. На жаль, за минулі шість років сталося так, що не всі наші задуми було реалізовано. У першу чергу це пояснюється недостатнім наданням фінансів. Негативну роль відіграло також те, що у нас був відсутній підготовлений офіцерський склад. Та й не було в Латвії політиків, які могли б кваліфіковано займатися проблемами оборонного характеру. Була відсутня національна база щодо розвитку військової науки. Саме тому ми зараз не маємо можливості похвалитися високою бойовою готовністю латвійської армії. Сьогодні до складу збройних сил входять сухопутні війська, військово-морські сили і військово-повітряні сили. Ясна річ, з урахуванням деяких обставин наші ВМС і ВПС поки що здатні до виконання лише локальних завдань, головним чином виконувати пошуково-рятувальні операції і здійснювати контроль повітряного і морського простору” [6, с. 1].

З набуттям незалежності військово-політичне керівництво Латвії, так само як і інших країн Балтії, добре розуміло, що захист національних інтересів неможливо забезпечити лише власними силами, саме тому це обґрунтовувало його прагнення до інтеграції у структури північноатлантичного альянсу. Військово-політичний курс Латвійської Республіки завжди був скерований на прискорення інтеграції у європейські військово-політичні й економічні структури, а також на зміцнення двостороннього взаємокорисного співробітництва з провідними західними державами. При цьому однією з головних цілей був вступ Латвії в НАТО як повноправного члена.

Варто відзначити, що з набуттям незалежності балтійськими державами, розпадом Радянського Союзу і виникненням нових державних кордонів країн Балтії докорінно змінився їх геостратегічний стан. Держави регіону, маючи помітні досягнення у розвитку демократичних процесів і громадянського суспільства, а також враховуючи їх важливе геополітичне значення, суттєво збільшили свою привабливість для НАТО. Це було пов’язано у першу чергу з тривалими спробами керівництва ряду європейських держав знайти нові підходи до вдосконалення структур безпеки.

Під час візиту президента США Б. Клінтона в країни Балтії (липень 1994 року) стала очевидною зацікавленість керівництва НАТО у вирішенні військових проблем Балтійського регіону. Це свідчило про прагнення Заходу, з одного боку, активізувати процес військово-політичної інтеграції країн регіону, що у перспективі давало змогу створити значну противагу політиці Росії на півночі Європи, а з іншого - не загострювати відносини з Росією. Саме тому військово-політичне керівництво альянсу, враховуючи прозахідну орієнтацію колишніх балтійських республік СРСР, активізувало зусилля щодо розширення всебічних зв’язків з ними.

На першому етапі (1992 - 1994 рр.) провідні країни блоку, враховуючи фактор розташування російських військ на території колишніх республік СРСР, надавали допомогу лише у підготовці військових кадрів, створенні структурних основ національних збройних сил, сумісних з натовськими і здатних протидіяти можливій агресії на період часу, необхідний для отримання міжнародної допомоги з метою збереження суверенітету. Після підписання Латвією, Литвою та Естонією на початку 1994 року документу співробітництва з альянсом “Партнерство заради миру” фактично розпочався другий етап, основним змістом якого була розробка конкретних планів двосторонньої діяльності і уточнення обсягів допомоги блоку щодо зміцнення їх національної безпеки. Як підкреслювалося в ході візиту голови військового комітету НАТО фельдмаршала Р. Вінсента в країни Балтії (березень 1994 року), основні зусилля скеровувалися на розвиток співробітництва на підставі ухвалених двосторонніх угод у військовій сфері між Латвією, Литвою та Естонією, що фактично означало створення регіональної системи безпеки на території колишнього СРСР [7, с. 8].

У процесі військового будівництва військово-політичне керівництво Латвії зосередило свої зусилля на наступних напрямках: розвитку двосторонніх зв’язків із Сполученими Штатами Америки, відпрацюванні військової взаємодії з НАТО і окремими членами альянсу, розвитку військового співробітництва з Литвою та Естонією, поглибленні військового співробітництва зі Швецією та Фінляндією в рамках програми НАТО “Партнерство заради миру”, використанні зарубіжного досвіду в процесі створення національного війська з метою наступного його інтегрування у військові структури Альянсу.

Реалізація стратегічної мети зовнішньополітичного курсу Латвії щодо вступу в НАТО розпочалася з того, що у 1996 році взвод латвійської армії увійшов до складу датського миротворчого батальйону в Боснії і Герцеговині Північної бригади сил НАТО з виконання Паризької мирної угоди щодо Боснії (IFOR) [8, с. 122].

У липні 1997 року латвійські військовослужбовці брали участь у навчаннях Baltic Challenge - 97 на території Естонії. Разом із 2700 військовослужбовцями США і 6 держав Балтійського регіону (Естонія, Данія, Фінляндія, Литва, Норвегія, Швеція) вони відпрацьовували взаємодію збройних сил Сполучених Штатів і армій цих країн у ході миротворчих операцій. У вересні 1997 року на базі Адажського навчального центру національних збройних сил Латвії відбулися міжнародні військові навчання Cooperative Best Effort - 97, в яких брали участь майже 500 військовослужбовців із 14 країн. Серед них були військові контингенти чотирьох держав-членів НАТО: США, Канади, Нідерландів і Норвегії. Інших учасників репрезентували армійські підрозділи Латвії, Литви, Естонії, Фінляндії, Македонії, Угорщини, Молдови, Польщі, Швеції і України. Напередодні навчань у Ризі з дводенним візитом побував голова військового комітету НАТО генерал К. Науман. Він ознайомився із заходами Латвії щодо підвищення боєготовності армії відповідно до стандартів НАТО. Відкриваючи навчання, міністр оборони Латвії підкреслив, що вони розглядаються військово-політичним керівництвом країни як підготовчий захід на шляху до повноцінного членства країни у північноатлантичному альянсі [9].

Станом на 1 січня 1998 року, національні збройні сили (НЗС) Латвії нараховували понад 21 тис. осіб і складалися із сухопутних військ, військово-повітряних сил, військ протиповітряної оборони і військово-морських сил.

Сухопутні війська (близько 20 тис. осіб, із них 16,5 - Земське ополчення) забезпечували охорону і оборону військових і цивільних об’єктів, боротьбу зі розвідувально-диверсійними групами і десантами ворога, здійснювали розвідку, планували евентуальні диверсійні і партизанські дії в тилу противника, надавали допомогу місцевій владі у забезпеченні правопорядку і ліквідації стихійних лих і наслідків техногенних катастроф. До бойового складу сухопутних військ входили мотопіхотний, розвідувально-десантний і інженерний батальйони, група спеціального призначення, а також найбільш численне формування в структурі національних збройних сил - Земське ополчення, яке підпорядковувалося командуванню сухопутних військ. На озброєнні сухопутних військ були 24 гармати польової артилерії, 24 міномети (М-120), дві броньовані дозорні машини (БРДМ), 13 бронетранспортерів (БТР) М-42 “Пксбіл” шведського виробництва, гранатомети РПГ-7, автомати Калашникова китайсько-румунського виробництва, американські гвинтівки М16А. Земське ополчення було об’єднане у п’ять бригад і 35 батальйонів. Військово-повітряні сили і війська протиповітряної оборони нараховували 120 осіб. У складі цих формувань було 11 вишколених льотчиків, п’ять вертольотів Мі-2, два літаки АН-2 колишньої сільськогосподарської авіації і німецький літак L-410. Військово-морські сили нараховували 1 тис. осіб, до їх складу входило 17 бойових кораблів, катерів і допоміжних суден [10, с. 10 - 12].

Постійний прогрес у проведенні внутрішніх реформ та адекватне сприйняття цього прогресу у країнах-членах НАТО, демонстрація здатності військово-політичного керівництва Латвії до співпраці з іншими країнами у просуванні спільних цілей безпеки, активне запозичення позитивного досвіду щодо процедур, методів та стилю роботи, що є спільними для інституцій інших країн, особливо країн-членів НАТО, увінчувалися успіхом у прагненні Латвії набути членство у північноатлантичному альянсі. На саміті в Празі 21 листопада 2002 року сім країн, зокрема Латвійська Республіка, отримали запрошення розпочати переговори про вступ до НАТО. Підкреслюючи історичну важливість цієї події, лідери країн альянсу зазначили, що приєднання нових членів до НАТО посилить загальну безпеку в євроатлантичній зоні і стане внеском у досягнення спільної мети: створення цілісної вільної Європи, де пануватимуть мир і демократичні цінності [11, с. 10].

Після запрошення Латвії приєднатися до НАТО військово-політичне керівництво держави зосередило свою роботу в чотирьох сферах: участь у колективній безпеці, перегляд концепції державної оборони і структури національних збройних сил, створення професійної армії, удосконалення оборонного бюджету. Для оптимізації військових якостей латвійської армії та її готовності брати участь в операціях під керівництвом альянсу та в інших міжнародних операціях особлива увага приділялася: удосконаленню структур командного керівництва, систем інформації та зв’язку; досягненню рівня підготовки, що відповідає сучасним загрозам; захисту від засобів масового знищення; здатності перебазування військових частин і підрозділів на місця проведення операцій [12, с. 32 - 33].

Розуміючи, що першочерговою умовою приєднання до НАТО є громадська підтримка, ще до того, як було отримане запрошення приєднатися до альянсу, окрім здійснення інтенсивних внутрішніх реформ та відповідної підготовки, військово-політичне керівництво країни розпочало розмову з населенням таким чином, щоб дістати його підтримку. Суспільно-інформаційна політика Латвії щодо НАТО особливо зосередила свою увагу на питанні “Чому Латвії варто приєднатися до альянсу?” Цю політику було вироблено та впроваджено Міністерством оборони та Міністерством закордонних справ.

Заступник керівника управління НАТО і політики європейської безпеки Міністерства закордонних справ Латвії Інгмар Бізенікс відзначає, що суспільно-інформаційна політика була вироблена таким чином, щоб інформація могла доходити до людей будь-якого віку, різних національностей та регіонів проживання. Традиційним каналом подачі інформації для громадськості були преса та телебачення, а також інформаційні бюлетені, оновлювані веб-сайти тощо. Водночас застосовувалися також і нові підходи до забезпечення інформацією та формування громадської думки: для вчителів було підготовлено навчальні матеріали для середніх шкіл, з ними регулярно проводилися семінари упродовж 2003 року; організовувалися міжнародні семінари та конференції, проводилися дискусійні форуми в Інтернеті; проводилися регулярні опитування суспільної думки. Національні збройні сили та Міністерство оборони регулярно організовували заходи для громадськості та ЗМІ для інформування щодо питань оборони, збройних сил, миротворчих операцій тощо. Соціальне опитування, проведене у березні 2003 року, продемонструвало, що громадськість була добре обізнана з процесом інтеграції Латвії до НАТО. 86% респондентів визнавали себе повністю чи частково поінформованими стосовно цього питання і лише 10% стверджували протилежне. Мабуть, саме тому в грудні 2003 року більше ніж дві третини населення (68,7%) підтримували членство у НАТО і лише 23,1% вважали його непотрібним [13, с. 32 - 33].

29 березня 2004 року у політичному житті Латвійської Республіки відбулася знаменна подія - вона разом з Болгарією, Естонією, Литвою, Румунією Словаччиною та Словенією стала новим членом альянсу. Під час спеціальної церемонії у Вашингтоні прем’єр-міністри сімох нових країн вручили свої документи про приєднання Держсекретареві США Коліну Пауеллу, оскільки оригінал північноатлантичного договору зберігається у США. Цю подію також відзначили у штаб-квартирі НАТО, з нагоди цього 2 квітня 2004 року було проведено урочисте засідання альянсу та піднято прапори нових країн-членів.

Виступаючи перед 26 міністрами НАТО, генеральний секретар альянсу Яап де Хооп Схеффер зазначив, що нові члени отримали гідну нагороду за серйозну роботу, яку вони виконали, готуючись до вступу, що це має слугувати “потужним стимулом” для інших держав, які сподіваються у перспективі також вступити до НАТО. “Дотримання курсу реформ буде врешті-решт винагороджено, адже двері НАТО залишаються відкритими”, - сказав він [14, с. 13].

Станом на початок 2004 року, структура національних збройних сил Латвії складалася із сухопутних військ (спільно із Земським ополченням), військово-морських сил, військово-повітряних сил, військової поліції, командування тилового забезпечення, командування військової підготовки і доктрини та Національної академії оборони. Загалом особовий склад латвійської армії нараховував 5 716 військовослужбовців дійсної військової служби (у тому числі 1 341 призовників) та 744 цивільних осіб. Сухопутні війська Латвії складалися з регулярного (1 053 військовослужбовців та 40 цивільних осіб) і резервного компоненту - Земського ополчення (12 495 позаштатних добровольців). У регулярний компонент входили 1-й та 2-й піхотні батальйони, артилерійський батальйон та підрозділ знешкодження вибухових предметів. До складу військово-повітряних сил входили 258 військовослужбовців і 28 цивільних осіб. Військово-морські сили нараховували 720 військовослужбовців (у тому числі 275 за призовом) і 50 працівників. Командування тилового забезпечення складалося із 372 військовослужбовців (у тому числі 60 призовників) і 225 цивільних осіб. Командування військової підготовки і доктрини нараховувало 2000 військовослужбовців (у тому числі 683 призовники) і 250 цивільних осіб [12, с. 31 - 32].

Таким чином, на шляху до вступу в НАТО оборонна політика Латвійської Республіки була скерована на розвиток добросусідських відносин зі всіма сусідами і базувалася на двох взаємодоповнювальних і щільно пов’язаних один з одним принципах: самостійна оборона, яка спирається на національні збройні сили, і зміцнення міжнародного військового співробітництва, яке скеровано на гарантування європейської безпеки.

Вирішуючи проблеми гарантування національної безпеки, Латвія обрала курс на приєднання до НАТО - організації, яка об’єднує країни, що дотримуються принципів демократичного державного устрою, ринкової економіки і свободи особи. Членство Латвійської Республіки в альянсі стало одним із пріоритетних напрямів оборонної політики держави. Всі зусилля країни було спрямовано на виконання плану діяльності кандидатів до вступу в НАТО. В свою чергу, здійснення цього плану дозволило підвищити обороноздатність держави та боєготовність національного війська, що наблизило Латвію до головної мети - інтеграції в НАТО.

На шляху до північноатлантичного альянсу суспільно-інформаційну політику Латвії було спрямовано на те, щоб забезпечити достатню поінформованість та підтримку громадськості членства країни в НАТО та цілей альянсу, що істотно вплинуло на досягнення стратегічної мети зовнішньої політики держави - вступу в НАТО.

Література:

  1. Газін В.П. Новітня історія країн Європи та Америки ( 1945 - 2002 роки): Навчальний посібник. - К.: Либідь, 2004. - 624 с.
  2. Латвийская Советская Социалистическая Республика // БСЭ. - 3-е изд. - М., 1977. - Т. 24. - Книга II. - С. 531 - 533.
  3. Національні збройні сили Латвії // Військо України. - 2004. - № 1 - 2. - С. 31 - 33.
  4. Жеглова Ю. «Балтийская дилемма» России и Северной Европы // Независимое военное обозрение. - 1997. - 5 - 12 декабря (№ 45). - С. 2.
  5. Лемеха С. Солдати НАТО: латвійський варіант // Камуфляж. - 2006. - № 2. - С. 12 - 14.
  6. Юндзис Т. Я готов к диалогу с Игорем Сергеевым // Независимое военное обозрение. - 1997. - 21 - 28 ноября (№ 43). - С. 1, 3.
  7. Мешков А., Николаев А. Формирование доктринальных концепций стран Балтийского региона // Зарубежное военное обозрение. - 1994. - № 10. - С. 7 - 9.
  8. Довідник НАТО. - 1110 Brussels - Belgium, Office of Information and Press NATO. - 2001. - 596 с.
  9. Коротченко И. НАТО осваивает военную инфраструктуру Латвии // Независимое военное обозрение. - 1997. - 26 - 31 сентября (№ 36). - С. 2.
  10. Александров А. Вооруженные силы Латвийской Республики // Зарубежное военное обозрение. - 1998. - № 8. - С. 9 - 12.
  11. Празький саміт і трансформація НАТО: Довідник. - 1110 Brussels - Belgium - 106 с.
  12. Національні збройні сили Латвії // Військо України. - 2004. - №1 - 2. - С. 31 - 33.
  13. Бізенікс І. Головна передумова - громадська підтримка // Україна - НАТО. - 2004. - № 2. - С. 31 - 33.
  14. Сім нових членів НАТО // Новини НАТО. - 2004. - Випуск 2. - С. 13.



ІОН ІЛІЄСКУ: ПОЛІТИЧНИЙ ПОРТРЕТ


Олександр Чередниченко


Шлях у політику


Початкову школу І.Ілієску почав відвідувати у своєму рідному місті. Навчання в середній та кількох профільованих школах продовжив у Бухаресті. Так, у 1941 р. він вступив до промислового ліцею ім. Полізу, а згодом продовжив навчання в ліцеї ім. Спіру-Харета. Останній клас закінчував у колишньому ліцеї ім. Святого Сави.

Вже у 1948 р. він був одним з організаторів Союзу асоціацій учнів середніх шкіл Румунії, заснованого на принципах свободи та демократії. Пізніше організація була закрита із мотивів зневажання класовим підходом.

Вищу освіту спочатку одержав у Бухарестському політехнічному, а пізніше в Московському енергетичному інститутах2. Відмічають, що І.Ілієску поглиблено вивчав досвід роботи радянського комсомолу та іноземні мови.

Під час навчання в Москві вважався одним з найкращих учнів серед іноземців. А наявність лідерських якостей сприяла тому, що його обрали старостою групи. Слід сказати, що разом з І.Ілієску в групі навчалися представники різних країн, серед яких був Я.Арафат. З ним в І.Ілієску склалися дружні стосунки, що дозволило йому в 1995 р. виступити з ініціативою посередництва Румунії у врегулюванні конфлікту між Палестиною та Ізраїлем. Вдалось навіть провести в Бухаресті зустріч представників сторін, проте відсутність фінансових можливостей, а найголовніше, небажання США втратити власне лідерство не дозволили румунському лідеру втілити в життя свої наміри та проявити себе в ролі регіонального миротворця. Цей прикрий факт, однак, не зіпсував дружніх взаємин з палестинським лідером.

Там же, в інституті, він познайомився з Ніною (Єлена) Щербенеску, яка навчалася в хіміко-технологічному інституті ім. Менделєєва. У 1951 р. в Бухаресті вони одружилися.

Інженерну практику І. Ілієску проходив в Україні - на Дніпрогесі у Запоріжжі, де у нього з’явилися друзі. Про них і про саме місто він зберіг теплі спогади3. І.Ілієску відвідав й інші міста України, зокрема Київ та Харків. Улітку 1957 р. він повертається до Бухареста. Професійну кар’єру розпочав у 1955 р. інженером-конструктором в інституті досліджень та проектувань у галузі енергетики за спеціальністю „Гідроенергетика та водне господарство”.

І.Ілієску активно зайнявся політичною діяльністю в молодіжному середовищі. У 1956 р. був одним з ініціаторів і лідерів заснування Асоціації студентів - комуністів Румунії (АСКР) - аналогу студентських об’єднань країн Західної Європи. Як представник румунського студентства бере участь у ряді міжнародних студентських заходів та конференцій. Е. Бер стверджує, що він відрізнявся особливою нещадністю у переслідуванні “нащадків контрреволюційної буржуазії” серед студентства. Спільно з органами безпеки країни брав участь у “політичних чистках” в університетах Бухареста, Тімішоари, Клужа, які проводилися після подій в Угорщині 1956 р.

Проте сам І. Ілієску після грудневих подій 1989 р. стверджував, що саме м’які методи роботи з молоддю спричинили звинувачення в “інтелектуалізмі”, за що й потрапив у немилість.

В середині 60-х років, коли тодішній лідер Румунії Н. Чаушеску почав проводити політику відкритості до Заходу, економічної модернізації та незалежності у відносинах з Радянським Союзом, І.Ілієску обирають першим секретарем Союзу комуністичної молоді Румунії (СКМР). Тут йому допоміг досвід, отриманий в СРСР щодо організаційної роботи ВЛКСМ, тісні зв’язки серед лідерів молодіжного комуністичного руху в СРСР. Проте це не завадило йому у серпні 1968 р., під час позачергової сесії Румунського парламенту, привселюдно засудити вторгнення радянських військ до Чехословаччини та брежнєвську доктрину “обмеженого суверенітету4”.

І. Ілієску представляв у той час Румунію на різних молодіжних форумах та з’їздах. Це був період, коли Європу почали стрясати молодіжні рухи. Ділові і особисті якості, підтримка з боку партійних керівників Румунії сприяли тому, що до середини 70-х років І. Ілієску займав найвищі посади в румунському молодіжному русі. Він зумів політико-законодавчими ініціативами та практичною діяльністю “задовольнити найбільшу частину вимог румунської молоді, відійшовши від традиційної тоді ідеалістично-демагогічної концепції про молодь, її ролі та життєвих умов в Румунії” [1]. У 1968 р. лідер румунської молодіжної організації заснував Центр досліджень з питань молоді, прагнучи автономії молодіжного руху у відношенні до партійних органів та державних структур, націлюючи їх на вирішення конкретних політичних та економічних питань.

З 1966 по 1971 рік, як перший секретар СКМР І. Ілієску займає посаду міністра з питань молоді та спорту Румунії. У 1971 р. його обирають секретарем ЦК Румунської компартії. На цій посаді він пропрацював півроку. В означений період, за його словами, він “вступив у відкритий конфлікт з лідером партії Н.Чаушеску”, не погоджуючись з так званою політикою “культурної революції” та елементами культу особи, за що був звинувачений у “інтелектуальному ухилі” та відлучений від політичного життя партійної верхівки.

Звичайно, що це не єдина причина відсторонення І.Ілієску. За деякими свідченнями, Н.Чаушеску використав авторитет свого молодого колеги в молодіжному середовищі, а також зв’язки його оточення для зміцнення свого статусу в середовищі румунських комуністів. Такі якості, як чесність, принциповість і відкритість І. Ілієску, імпонували рядовим комуністам, але могли завдати шкоди особистому культу лідера партії. Навіть порівняння фізичних даних Н.Чаушеску і І. Ілієску було не на користь першого. І. Ілієску мав розвинену статуру, правильні риси обличчя, впевнену поведінку, гучний “командний” голос, відмінну дикцію, навички грамотно говорити без папірця, володів вмінням захопити аудиторію тощо. Звичайно, він вигравав у цьому порівнянні, що стало не останньою причиною того, що Н.Чаушеску став віддаляти І. Ілієску від себе.

Втративши свої позиції в партійній ієрархії, І. Ілієску впродовж 1971-1974 рр. працює заступником голови районної повітової Ради (Тіміш) ради, а 1974-79 рр. обіймає посаду голови повітової Ради в Яссах, поєднуючи її з постом першого секретаря повітового комітету РКП. Діяльність І. Ілієску й тут мала відбиток певної протидії режиму. Він, як і раніше, робив спроби змінити становище зсередини, і згодом до нього прийшло розуміння, що мова може йти не про поодинокі явища, а про цілу систему.

У 1979 р. Румунія досягла найвищої точки свого економічного зростання. У цей період І.Ілієску був відсторонений від політичної діяльності: його призначають головою Національної ради водних ресурсів. На цій посаді він підготував вичерпний проект з управління водними ресурсами Румунії, в якому намагався попередити екологічні проблеми, що загрожували країні. І. Ілієску виявив себе прибічником наукового підходу до вирішення питань, пов’язаних з народним господарством. До розробки проекту залучалися кваліфіковані експерти, не віталися марнотратні, нічим не виправдані програми. Зокрема він висловився проти будівництва каналу Дунай-Бухарест, що здійснювалося за вказівкою Н.Чаушеску.

За це у 1984 р. І. Ілієску звільнили з посади і призначили директором видавництва “Техніка” в Бухаресті, де він пропрацював до подій 1989 р. На новому місці молодий керівник підтримував публікацію цінних книг з питань сучасної науки і техніки, тим самим допомагаючи прорвати міжнародну ізоляцію, в якій румунські науковці перебували за комуністичного режиму. У суспільному житті завжди підтримував демократичні погляди та відкритість щодо європейських політичних, наукових та культурних цінностей.

Всі ці роки він перебував під наглядом секурітате (служби безпеки режиму Чаушеску), був відлучений від багатьох друзів та знайомих, що надзвичайно обмежило його контакти. Але, як засвідчили подальші події, не настільки, щоб у слушну годину не виступити проти режиму Н.Чаушеску. Причому хід подій свідчив про те, що зміна влади останнього вимагала чітко розробленого плану і залучення значних матеріальних та людських ресурсів.