Geum.ru

Історія лілія Шологон

Вид материалаДокументы

Содержание


Аргентина: соціальна політика в умовах переходу
Специфіка економічних перетворень
Загострення соціальних проблем
Зміна стратегії соціальної політики
Соціально-трудова сфера
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Література:


1. Центральний державний історичний архів України у м. Львові. - Ф. 146. - Оп. 50. - Спр. 164.

2. Великий А. Г. З літопису християнської України: Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. - Рим. - Т. VІІІ (ХІХ ст.), 1979. - 275 с.

3. Горняткевич Д. Митрополит Андрей Шептицький // Визвольний шлях. - 1954. - Ч. 12. - С. 111-146.

4. Грабовецький В. “Пам’ять єго во благословеніє”: Андрей Шептицький і Станіславівщина // Галичина. - 1994. - 27 жовтня.

5. Заборовський Я. Ю. Митрополит Андрей Шептицький: Нарис про життя і служіння Церкві та народові (1865-1944 рр.) - Івано-Франківськ, 1995. - 64 с.

6. Ісаїв П. Історія Перемиського єпископства східного обряду. - Філалельфія, 1970. - 53 с.

7. Лаба В. о. Митрополит Андрей Шептитцький: його життя і заслуги. - Люблін, 1990. - 64с.

8. Лесюк М. Лінгвістичний феномен Андрея Шептицького: Дослідження мови Митрополита у пастир. листі “До моїх любих гуцулів” 1900 р. // Писанка. - 1996. - №1. - С. 6-7.

9. о. Лятишевський І. Митрополит Андрей Шептицький як Єпископ Станіславівський від 24 вересня 1899- 13 січня 1901 // Богословія. - 1926. - Т. VІ. - Кн. 1-4. - С. 231-235.

10. о. Назарко І. Київські і галицькі митрополити. - Торонто, 1962. - 271 с.

11. Напімнення і науки: ІV лист пастирскій Преосвящ. А. Шептицького, єпископа Станиславівського, до вірних Косівського Деканата. - Жовква, 1901. - 44 с.

12. Ю. Олесницький. Великі Роковини Станиславівщини // Станиславівські вісті. - 1935. - 12-13 грудня.

13. Полєк В. Нарис історії Івано-Франківської єпархії // Шематизм Івано-Франківської єпархії. - Івано-Франківськ, 1995. - С. 99-156.

14. Полєк В. Для добра церкви і свого народу: До 125-річчя з дня народження Митрополита А. Шептицького // Галичина. - 1990. - 22 липня.

15. Степовик Д. “Пастир добрий, пастир неустрашимий...” Послання Митрополита Андрея до гуцулів // Верховинські вісті. - 1995. - 29 липня.

16. Свищук Я. Митрополит Андрей Шептицький і формація християнської думки серед гуцулів // Верховинські вісті. - 1993. - 23 січня.

17. Твори Слуги Божого Митрополита А. Шептицького. Пастирські листи (2. VІІІ. 1899 р.- 7. Х. 1901 р.). - Торонто. - Т. 1, 1965. - С. 237-277.

18. Українська суспільно-політична думка в 20 ст.: Документи і матеріали. - К. - Т. 1, 1983.

19. Українська радянська енциклопедія в 12 томах. - 2-е видання. - К. - Т. 12, 1985.

20. Україна крізь віки. - К., 1998. - Т. 9. Українське національне відродження (ХІХ ст.).

21. Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький: короткий біографічний нарис. - Львів, 1995.


АРГЕНТИНА: СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА В УМОВАХ ПЕРЕХОДУ

ДО РИНКОВОЇ МОДЕЛІ ГОСПОДАРЮВАННЯ (90-І РР. ХХ СТ.)


І.І.Лаврова


У статті розглядається аргентинський варіант реалізації соціальної політики в умовах переходу країни від господарської моделі державного капіталізму до відкритої ринкової економіки. Простежується процес зміни стратегії соціальної політики: від універсального охоплення населення соціальними послугами до адресності соціальної допомоги, від переважно державного соціального забезпечення до зростання ваги приватного чинника, від централізованого управління соціальною сферою до децентралізації, посилення ролі місцевих органів влади. Показано позитивні і негативні наслідки змін у соціальній політиці Аргентини 1990-х рр. Зроблено висновок про нездатність соціальних реформ в цілому покращити рівень життя населення Аргентини, що обумовило відхід від принципів неолібералізму та посилення ролі держави у вирішенні завдань суспільно-економічного розвитку.


Дев’яності роки ХХ ст. мали важливе значення в історії Аргентини. Цей період відзначився спробою переходу країни від попередньої моделі розвитку, так званої імпортозамінної моделі індустріалізації, до нової парадигми - відкритої ринкової економіки. Втілення реформ на ідеях неоліберальної економічної думки супроводжувалося глибокими змінами ролі держави в економіці та управлінні, структурною перебудовою господарства країни, вплинувши на розвиток її соціальної сфери.

Економічні трансформації часто супроводжуються соціальними зрушеннями, особливо коли йдеться про впровадження ринкової системи господарювання, орієнтованої на посилення факторів індивідуалізму, приватної ініціативи, свободи вибору. Такі умови значно сприяють особистісній реалізації найбільш мобільних, старанних, наполегливих і освічених категорій населення. З іншого боку, на узбіччі соціального життя часто опиняються неконкурентоспроможні групи населення, які не змогли пристосуватися до ринкових вимог розвитку. У разі помітного збільшення кількості громадян, які втратили попередній соціально-економічний статус і виявилися нездатними надалі забезпечувати гідний рівень добробуту для себе і своїх сімей, відбувається зростання незадоволеності, конфліктності, соціальної напруженості. Накопичення негативної соціальної енергії може призводити до виникнення деструктивних елементів у соціальному розвитку, ґенерації соціальних катаклізмів, формування руйнівних потенцій, що не стикується з кінцевою метою впроваджуваних економічних перетворень - досягнення соціально-економічної стабільності і прогресу.

У цьому зв’язку набуває значущості соціальна політика, завданням якої саме і є подолання соціальних розбіжностей, розв’язання соціальних суперечностей перехідного періоду, і, в такий спосіб, сприяння соціальній інтеґрації. Реалізація ефективної соціальної політики через комплекс зважених і цілеспрямованих заходів здатна нейтралізувати можливий негативний вплив ринку на сферу суспільного розвитку, пом’якшити соціальні негаразди і сприяти висхідній соціальній мобільності населення.

Комплекс фінансово-економічних реформ, впроваджуваних в Аргентині у 1990-і рр., супроводжувався глибокою перебудовою соціально-економічних відносин, зрушеннями у соціально-класовій структурі, зміною усталених суспільних цінностей. В умовах переходу від одержавленої до ліберальної економіки змінилася й соціальна політика держави: її роль, функції та пріоритети.

Досвід проведення соціальних реформ в Аргентині видається цікавим і повчальним для України на сучасному етапі, коли відбувається процес становлення і розвитку ринкових інститутів. Схожість соціальних проблем, які виникали на шляху переходу до ринкової системи господарювання в обох країнах - зростання безробіття, посилення соціального розшарування і дезінтеґрації, збільшення кількості бідного населення - обумовлює науковий інтерес до вивчення комплексу заходів соціальної політики в Аргентині, спрямованих на розв’язання цих питань, здійснення оцінки їх ефективності та врахування позитивного (чи негативного) іноземного досвіду.

Проблема, що досліджується, не належить до ґрунтовно вивчених у вітчизняній історіографії, що пояснюється відносно невеликою часовою відстанню з періоду проведення реформ, а також другорядністю соціальної політики в урядових планах перебудови аргентинської держави та економіки у 1990-і рр. Тематика досліджень українських вчених концентрувалася, головним чином, на двох основних процесах, які стояли на порядку денному внутрішньої і зовнішньої політики Аргентини 1990-х рр., - проведення неоліберальних економічних реформ та участь в інтеґраційних процесах з країнами латиноамериканського регіону. Суспільні ж питання висвітлювалися в контексті з’ясування наслідків цих процесів. Так, вивчаючи етапи економічного реформування в Аргентині, українські дослідники В.Кириченко, В.Матвієнко, М.Рой, Р.Рукомеда, О.Сєвєкіна [1] побіжно торкаються й питань суспільного розвитку, наголошуючи на тяжких соціальних наслідках перетворень.

Останнім часом спостерігається виникнення наукового інтересу російських учених до вивчення тенденцій розвитку соціальної сфери в Латинській Америці (у тому числі в Аргентині), що пояснюється зберіганням у країнах регіону гострих соціальних проблем, не вирішених (а то й посилених) під час реформ. До напрямів соціальної політики, які певною мірою висвітлювалися в російській латиноамериканістиці, належать політика держави у сфері соціально-трудових відносин, у галузі освіти, сімейна політика, пенсійні реформи, боротьба з бідністю, підтримка дрібного та середнього підприємництва [2]. Ці дослідження є важливими для розуміння загальних рис соціального розвитку та соціальної політики у латиноамериканському регіоні в цілому, однак вони не віддзеркалюють специфіки цих процесів в Аргентині 1990-х рр.

Більш вагомий внесок у дослідженн проблеми зроблено іншими зарубіжними дослідниками, особливо авторами, які залучені до наукової співпраці з міжнародними організаціями - Економічною комісією ООН для Латинської Америки і карибських країн (ЕКЛАК), Міжнародною організацією праці (МОП). У їх працях досліджуються як загальні зміни стратегії і практики соціальної політики в Аргентині (Ф.Репетто, Г.В.Алонсо), так і окремі її складові: політика у сфері соціально-трудових відносин (О.Алтимір, Л.Беккарія), врегулювання проблеми бідності (П.Винокур, Л.Хальперін), реформи системи соціального захисту (Ф.М.Бертранов, А.Сохо), галузі освіти (С.Монтойя) [3]. Разом з тим, досі відсутні ґрунтовні комплексні дослідження, які висвітлювали б увесь комплекс заходів і напрямів соціальної політики в Аргентині у контексті зміни її економічної моделі.

У даній статті поставлено мету з’ясувати ступінь відповідності змісту соціальної політики в Аргентині 1990-х рр. актуальним завданням суспільного розвитку країни в умовах реформування її соціально-економічної моделі. У руслі досягнення поставленої мети розв’язуються такі завдання: окреслення нових орієнтирів соціальної політики на тлі формування ринкових відносин; розкриття змісту і результативності її заходів, реалізованих у сфері соціально-трудових відносин, соціального захисту населення, у галузі освіти; узагальнення результатів соціальної політики. Методологічною основою роботи є історико-системний підхід, згідно з яким соціальна політика розглядається як система взаємопов’язаних і взаємообумовлених компонентів (напрямів, принципів, заходів) у конкретно-історичних умовах (у даному випадку - в умовах втілення неоліберальних реформ в Аргентині).

Джерельну основу роботи склали нормативно-правові документи, прийняті в Аргентині у 1990-і рр., матеріали статистики, а також аналітико-статистичні огляди ЕКЛАК [4].

СПЕЦИФІКА ЕКОНОМІЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

8 липня 1989 р. президентську посаду в Аргентині обійняв представник Хустісіалістської (пероністської) партії, колишній губернатор маленької провінції Ла-Рьоха К.С.Менем, з часом президенства якого - 1989-1999 рр. (у 1995 р. був переобраний на другий термін) - і пов’язані перетворення, які ставили за мету становлення відкритої ринкової економіки. Реформи були відповіддю на кризове соціально-економічне становище, в якому країна, як і більшість держав латиноамериканського регіону, опинилася протягом „втраченого десятиліття” 1980-х. Стратегія реформ полягала у денаціоналізації та приватизації підприємств державного сектора, фінансовій стабілізації, лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, кардинальному зменшенні організаційної державної структури, децентралізації функцій держави та перенесенні їх на місцеві (провінційні та муніципальні) рівні.

Початкові результати реформування економіки були вражаючими: Аргентині вдалося позбавитися гіперінфляції, стабілізувати фінансову систему, зміцнити національну грошову одиницю - песо. Протягом перших років реформ було суттєво знижено (або взагалі скасовано) більшість митних тарифів і обмежень, що сприяло лібералізації зовнішньої торгівлі. У ході масштабної та швидкої за темпами приватизації до приватних власників перейшло 90% державних підприємств, що створило умови для підвищення їх рентабельності. Економіка Аргентини стала більш „відкритою”. Продовжувалася структурна перебудова, спрямована на підвищення економічної ефективності виробництва.

Під час реформ макроекономічні показники в Аргентині різко покращилися. Впродовж 1991-1997 рр. ВВП щорічно зростав у середньому на 5,5%, промислове виробництво - на 4,9% [5]. Темпи інфляції за цей самий період знизилися з 2314% до 0,5% на рік [6]. В умовах динамічного розвитку економіки країни зріс інтерес до неї іноземних вкладників капіталу, збільшився обсяг зовнішніх інвестицій. У 1990 р. було поновлено виплату відсотків з зовнішньої заборгованості, які не сплачувалися з 1988 р. У світі заговорили про „аргентинське економічне диво”.

Однак вже на тлі економічних успіхів першої п’ятирічки реформ в Аргентині окреслилося коло проблем фінансово-економічного характеру: зростання зовнішнього боргу, хронічний дефіцит бюджету, накопичення короткострокових „гарячих” іноземних капіталів, які обумовили залежність розвитку економіки країни від коливань зовнішньої кон’юнктури.

Уперше вразливість аргентинської економіки проявилася у 1995 р., коли під впливом мексиканської економічної кризи через так званий „ефект текіли” у країні розпочався новий фінансово-економічний спад. Високий зовнішній борг, залежність від іноземного капіталу та слабкість фінансової системи обумовили падіння темпів виробництва в Аргентині, скорочення банківських депозитів у 1995 р. Однак урядові країни вдалося врегулювати фінансові негаразди і створити умови для поновлення економічного зростання.

Стрімке відновлення економічної динаміки протягом 1996-1997 рр. знов змінилося падінням темпів розвитку з 1998 р., яке пов’язувалося із впливом азіатської 1997 р., російської 1998 р. та бразильської 1999 р. міжнародних фінансових криз. Уповільнилися темпи зростання ВВП у країні, знизилася конкурентоспроможність аргентинських товарів на зовнішньому ринку, загострилося питання обслуговування зовнішнього боргу, який у 1999 р. майже вдвічі перевищив рівень 1989 р. (63,6 млрд доларів), досягши 122,5 млрд доларів [7]. Економічний спад кінця 1990-х рр. поступово переріс у нову фінансово-економічну, соціально-політичну та боргову кризу 2001-2002 рр., яка супроводжувалася проголошенням дефолту по зовнішніх боргах країни. Тож кінцевий результат спроб країни перейти до ринкових умов господарювання виявився негативним. Політика сучасного президента Аргентини Н.Кіршнера відрізняється від неоліберальної парадигми: вона зорієнтована на відновлення потужних механізмів державного регулювання економічною і соціальною сферами, у тому числі посилення прямої участі держави в економічній діяльності.

ЗАГОСТРЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

Якщо в економічній сфері під час неоліберальних реформ принаймні періодично відбувалося піднесення, то у соціальній сфері спостерігалися переважно негативні процеси. Під час реформування економіки виникли й загострилися соціальні проблеми: зросло безробіття, бідність та злиденність, погіршився розподіл доходів.

Зростання безробіття зумовлювалося невідповідністю співвідношення попиту і пропозиції на аргентинському ринку праці. Збільшення пропозиції праці пояснювалося демографічними процесами - зростанням загальної кількості населення країни (від 32,6 до 37 мільйонів осіб протягом 1991-2000 рр.) та, щонайголовніше, динамікою приросту економічно активного населення (ЕАН). Середній щорічний приріст ЕАН у 1991-1998 рр. складав 2,5% порівняно з 1,8% у 1980-1990 рр. [8], що пов’язувалося, головним чином, з активізацією трудової діяльності жінок і молоді.

Однак на ринку праці Аргентини спостерігалося обмеження попиту на трудові ресурси, що пояснювалося цілим рядом обставин. По-перше, функціонування відкритої ринкової економіки супроводжувалося масовим банкрутством національних (насамперед дрібних та середніх) підприємств, які не витримали конкуренції в умовах лібералізації торговельної діяльності та зменшення державної підтримки. По-друге, у ході денаціоналізації та приватизації державного сектора відбувалися масові звільнення персоналу держпідприємств з метою надання їм більшої привабливості для приватних покупців. По-третє, під час раціоналізації виробництва на тлі втілення непрацеємних технологій як на приватних, так і на державних підприємствах відбувалося звільнення „зайвої” робочої сили.

В умовах послаблення попиту на робочу силу на формальному ринку праці у 1990-і рр. компенсаційну роль міг відігравати неформальний сектор, який традиційно виконував функцію „притулку” для тих, хто не знаходив роботи в офіційній економіці. Проте протягом певного часу спостерігалося поступове зменшення його розміру: за 1991-1997 рр. кількість неформальних працівників в Аргентині скоротилася з 49,1% до 46,1% зайнятого населення країни [9].

Досить повільне зростання попиту на працю на офіційному ринку праці, який виявився неспроможним поглинати збільшені обсяги трудових ресурсів, а також слабка компенсаційна дія неофіційного сектора обумовили підвищення рівня безробіття. За даними Національного інституту статистики і перепису Аргентини, протягом 1990-2000 рр. рівень відкритого безробіття в країні зріс від 8,6% до 15,4%, сягнувши у кризовому 1995 р. найвищого на той момент показника в її історії - 18,4% ЕАН [10].

Зростання безробіття стало важливим фактором погіршення інших соціальних показників - помітного збільшення частки населення за межею бідності та злиденності. Якщо у 1994 р. бідним вважалося 19% населення країни, то у кризовому 1995 р. - 24,8%, а наприкінці 1990-х рр. - вже 27%. Кількість злиденного населення за цей період зросла від 3,5% до 6,3% [11].

У ході ринкових реформ значно погіршився розподіл доходів. За оцінками ЕКЛАК, з 1990 до 1997 рр. коефіцієнт Джині (класичний показник різниці в доходах) в Аргентині зріс від 0,423 до 0,439 [12]. Поглиблення диференціації доходів обумовлювалося нерівномірністю їх зростання серед різних верств населення, а також поширенням безробіття. Так, протягом 1990-1996 рр. щорічне зростання доходів 20% найбагатших осіб в Аргентині становило 6,4%, тоді як темпи зростання доходів 40% найбіднішого населення - лише 3,5% [13].

Під впливом цих процесів сталися помітні зміни у соціально-класовій структурі населення, які характеризувалися двома головними явищами - розшаруванням середнього класу - основи соціальної структури Аргентини та збільшенням частки нижчих верств населення за рахунок приєднання до структурно бідних кіл так званих „нових бідних” (колишніх представників середнього класу, які не змогли пристосуватися до нових ринкових реалій і виявили спадну соціальну мобільність). На загальне погіршення умов життя населення Аргентини відреагувало як пасивними (прискоренням еміграції до зарубіжних країн), так і активними (зростанням злочинності, масовими страйками) формами протесту. Тож загальний результат неоліберальних реформ у соціальній сфері виявився негативним.

ЗМІНА СТРАТЕГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

За часів імпортозамінної індустріалізації в Аргентині, як і в більшості країн Заходу, сформувалася система соціального забезпечення, яка відповідала концепції „держави загального добробуту”. Вона характеризувалася суцільним охопленням соціальним забезпеченям усіх громадян та ґрунтувалася на принципах соціальної справедливості. Відповідальність за соціальну політику традиційно лягала на державу, яка займалася питаннями проектування, фінансування, реалізації соціальної політики та нагляду за її здійсненням. Відповідно до аргентинської моделі держави добробуту, соціальні права реалізовувалися через стабільні трудові договори, які створювали підвалини повної зайнятості, а держава забезпечувала розподіл, стабільність доходів та високий рівень споживання.

Перехід до політики, яка спиралася на принципи відкритої ринкової економіки та скасовувалаа попередні механізми державного регулювання, суттєво вплинув на формування нової парадигми соціальної політики. Її змістом стали децентралізація, приватизація, адресність, розвиток систем моніторингу та оцінки соціальних програм. Поширилася кількість суб’єктів соціальної політики: підвищилася участь приватного сектора, місцевих органів влади, громадських організацій та міжнародних фінансових органів, насамперед Світового банку та Міжамериканського банку розвитку (МАБР).

СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВА СФЕРА

У 1990-і рр. аргентинський уряд здійснив спробу реформування відносин на ринку праці. Цей напрямок реформ обумовлювався необхідністю пристосувати соціально-трудові відносини до вимог динамічної ринкової економіки, яка впроваджувалася в Аргентині. Першим кроком у цьому напрямку став перегляд і внесення змін до норм трудового законодавства. Головним аргументом його лібералізації виступала думка, що існуючі жорсткі правові норми про захист зайнятості (щодо процедури найму та звільнення, завчасного повідомлення працівника про звільнення, розмірів вихідної допомоги, обмежених можливостей укладання тимчасових трудових договорів), які сприяли підтримці високого рівня зайнятості та широких трудових гарантій працівників у період імпортозамінної моделі індустріалізації, стали нефункціональними в умовах лібералізації економіки та гальмували вільний розвиток ринку праці. Структурна перебудова аргентинської економіки у 1990-і рр. вносила власні імперативи до умов функціонування ринку праці: вимагала гнучкості соціально-трудових відносин та мобільності трудових ресурсів.

У 1991 р. було ухвалено закон про зайнятість, згідно з яким значно поширювалися можливості використання тимчасових трудових договорів. Згідно з попередніми нормами, можливості укладання трудових контрактів на визначений час обмежувалися лише тими окремими випадками, коли підприємству була потрібна короткочасна (у тому числі сезонна) праця, або вони обумовлювалися специфікою діяльності певного підприємства. Законом 1991 р. надавалися можливості укладання нових типів тимчасових трудових договорів (так званих „засобів стимулювання зайнятості”) у наступних випадках:

- „засіб сприяння зайнятості” - для забезпечення робочими місцями безробітних, які були зареєстровані в мережі служб зайнятості, а також працівників, яких було звільнено з підприємств державного сектора під час його раціоналізації;

- „нова діяльність” - для працедавців, які засновували нове підприємство або нову лінію виробництва у вже діючій установі;

- „трудова практика” - для найму на роботу молоді віком до 24 років, яка мала попередню професійну підготовку;

- „робота-навчання” - для надання роботи молоді віком до 24 років, яка не мала ні професійної освіти, ані попереднього трудового досвіду [14].

Нові умови передбачали значне зниження вартості робочої сили, оскільки сума вихідної допомоги після закінчення терміну дії таких трудових договорів, а також відрахування працедавців до системи соціального захисту за працівників, які працювали за такими контрактами, зменшувалися наполовину або взагалі скасовувалися. В такий спосіб (шляхом зменшення трудової вартості) уряд намагався заохотити підприємців до створення ними нових робочих місць, отже, до підтримки зайнятості населення.

Проте вказані заходи, спрямовані на підтримку зайнятості, не досягли своєї мети. Хоча мобільність ринку праці дійсно підвищилася, однак за допомогою „засобів стимулювання зайнятості” було створено незначну кількість нових робочих місць. Насправді працедавці часто вдавалися до заміни персоналу трудових колективів. До того ж введення цих контрактів негативно вплинуло на рівень соціальної захищеності трудящих, оскільки збільшилася кількість формальних працівників, не охоплених системами соціального страхування, отже, не захищених на випадок соціально-трудових ризиків. За підрахунками ЕКЛАК, в Аргентині кількість найманих працівників без страхових внесків протягом 1990-1997 рр. збільшилася від 29,9% до 37,3% найманої робочої сили [15].

Законом про зайнятість також утворювалася система страхування на випадок безробіття, яка охоплювала категорії працівників, яких було звільнено без поважної причини із зареєстрованої роботи та котрі здійснювали попередні внески до системи соціального страхування [16]. Тривалість надання допомоги з безробіття звільненому працівникові не перевищувала одного року, а загальна сума субсидії коливалася від 120 до 400 аргентинських песо (з 1994 р. - від 200 до 300 песо). Однак той факт, що адресатами субсидій визначалися виключно наймані працівники формального сектора, обумовив обмеженість кількості бенефіціаріїв допомоги з безробіття - у 1997 р. її отримували лише 6% аргентинських безробітних [17]. Тож в умовах, коли половина трудоактивного населення країни була неформальними працівниками або безробітними, запропонована схема страхування на випадок безробіття ефективної компенсаційної ролі не відігравала.

З метою підвищення конкурентоспроможності аргентинських підприємців шляхом скорочення їх витрат на працю протягом 1994-1996 рр. було зменшено соціальні податки усіх працедавців країни, у тому числі тих, які використовували робочу силу за типовими, або безстроковими, трудовими договорами. Залежно від місця розташування підприємства, пропорції скорочення внесків до системи соціального захисту коливалися від 30% до 80%. Важливі зміни відбулися у регулюванні системи звільнень та отримання вихідної допомоги. Так, у 1995 р. було скасовано повідомлення про звільнення та збільшено від трьох до шести місяців випробувальний термін, протягом якого працівник не мав права на отримання вихідної допомоги [18]. Зняття попередніх обмежень у процедурі звільнень створювало сприятливі для працедавців умови на шляху найму робочої сили та зменшення їх витрат на працю, однак обмежувало колишні трудові права трудящих.

Зазнало змін законодавство з нещасних випадків на виробництві та трудових хвороб. Так, у 1992 р. зменшалася максимальна компенсація, що сплачувалася на випадок смерті робітника, та обмежувалися можливості працівників подання індивідуальних позовів на працедавців на випадок нещастя або трудової хвороби. Крім того, скорочувався перелік трудових, або професійних, захворювань. У 1995 р. було модифіковано норми трудового законодавства про організацію процесу праці: дозволялося введення на підприємствах гнучких графіків праці, що надавало працедавцям більше повноважень для вирішення питань з кращого використання робочого часу та робочої сили [19].

Усі вищезазначені зміни у нормах трудового законодавства мали сприяти збільшенню гнучкості соціально-трудових відносин, уможливлювати зменшення вартості робочої сили, допомагати підвищенню мобільності трудових ресурсів, що відповідало загальним процесам лібералізації економіки. Однак запровадження нових норм лише погіршило ситуацію на ринку праці: зменшилася традиційна зайнятість на повний робочий день за стабільними безстроковими трудовими договорами. Наприкінці 1990-х рр. постійними зареєстрованими найманими працівниками з соціальним забезпеченням вважалося лише близько 30% працюючого населення країни. Новою реальністю ринку праці стало поширення тимчасових трудових контактів без соціального страхування, збільшення робочого дня, високі оцінки безробіття та неповної зайнятості. Більше 90% нових робочих місць, які були створені у 1991-1997 рр., належали до неповної зайнятості [20]. Таким чином, результатом лібералізації соціально-трудового законодавства стало погіршення якості зайнятості та рівня соціально-трудової захищеності працівників.