Geum.ru

Історія лілія Шологон

Вид материалаДокументы

Содержание


Тетяна болбат
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

ТЕТЯНА БОЛБАТ,

кандидат історичних наук,

доцент Донецького державного університету управління


Стаття присвячена дослідженню початку культурного відродження національних меншин Східної України у 1989 році. Основну увагу автор приділяє діяльності національно-культурних громадських об’єднань у цьому напрямку, визначає особливості першого етапу їх становлення.


У 1989 році на Сході України почали створюватися громадські об’єднання, які поставили за мету відродження та розвиток національних мов та культур неукраїнської частини населення. Автор вважає, що проблема культурного відродження національних меншин у регіоні, як і в цілому в Україні, потребує подальшого наукового дослідження. Це допоможе більш чітко уявити історичну перспективу національних меншин у державі, а їх громадським об’єднанням намітити реальні національні цілі, шляхи та засоби досягнення визначених завдань. Вкрай необхідно з’ясувати зміст самого поняття “національне відродження”, тому що й досі на професійному рівні не дано відповіді на питання: чи є реальні можливості на терені сучасної України відродити основи культури національних меншин. Як слушно зазначив Л.Фінберг, ми і досі не маємо уяви, “яких глибин сягнули деструктивні процеси в розвитку національних меншин України? Адже культуру їхню, як і українську, поруйновано. В українців, яких майже 40 мільйонів на своїй землі, є, безумовно, надія на відродження. А чи є вона у меншин?” [1]. На наш погляд, поняття “національне відродження” як особливий культурно-історичний феномен не означає реконструкції минулого. Це поняття необхідно тлумачити як скріплення животворними узами пам’яті перерваної з тих чи інших причин культурної традиції, духовного зв’язку поколінь, відтворення спадкоємності ґенерації. Такий підхід допоможе відповісти на питання: що ми саме збираємося відроджувати – окремі елементи, що давно увійшли в історію, чи ядро культури, її систему цінностей, особливу духовність.

Сьогодні видано чимало наукових праць, присвячених проблемі культурного відродження національних меншин, що мешкають як в Україні в цілому [2], так і у її східному регіоні [3]. Проте більшість публікацій торкається цієї проблеми у цілому або розглядаються окремі її аспекти, наприклад, сталінські репресії представників національної інтеліґенції. Тому у даній статті автор поставив за мету дослідити початок культурного відродження національних меншин у Східній Україні, що розпочалося у 1989 році, визначити роль національно-культурних громадських об’єднань у цьому напрямку та особливості першого етапу їх становлення.

Практичне значення цієї праці полягає у тому, що в науковий обіг залучено невідомі до цього часу документи громадських об’єднань Східної України, які можна використовувати при підготовці спеціальних курсів у вищих навчальних закладах. Автор планує завершити дослідження зазначеної проблеми у монографії „Громадські об’єднання Східної України: історичний аналіз (квітень 1985 – червень 1996 рр.)”, що сприятиме формуванню цілісної концепції історії України новітнього часу.

Значною складовою проблемою національно-культурного відродження Східної України є відродження та розвиток культур національних меншин регіону. І основну роль тут відіграли національно-культурні товариства, які почали виникати з 1989 року. Першим постав Донецький обласний єврейський культурно-просвітницький центр “Алеф” (4 червня 1989 р. у Донецьку відбулася установча конференція, яка зібрала повний зал Будинку політпросвіти). Засновником “Алефу” виступило Донецьке обласне відділення Українського фонду культури (УФК). Треба відмітити, що центр було створено як секцію Донецького обласного товариства рідної мови імені Тараса Шевченка, яке ініціювалося обкомом Компартії України. На установчій конференції були присутні відповідальні працівники обласного апарату КПУ, зокрема В.В.Ликов. У першій редакції статуту “Алефу” зазначалося, що ця громадська організація підтримує розпочату за ініціативою КПРС “перебудову” і базує свою роботу на принципах інтернаціоналізму, соціалістичного плюралізму, у контакті та взаємодії з іншими секціями обласного товариства рідної мови. Тому й основною метою “Алефу” проголошувалося сприяння вивченню, розвитку та користуванню рідних мов усіх національностей, що мешкали у Донецькій області, у тому числі мов ідиш та іврит. Центр також виступав за гармонізацію та розвиток “українсько-російської та російсько-української двомовності”, „вільне та рівноправне користування рідною мовою своїх національностей, ленінські принципи демократії у національно-мовній політиці”. В цілому аналіз першої редакції статуту “Алефу” свідчить, що більшість статей були присвячені питанням інтернаціоналізму та гармонізації міжнаціональних відносин у регіоні. І тільки в одному пункті статуту говорилося про завдання центру - популяризувати та поширювати сфери вживання у суспільстві саме єврейської мови (текст статуту у подальшому редагувався) [4]. Головою ради центру було обрано І.Горника – представника творчої інтелігенції. Чисельність коливалася від 400 до 800 осіб.

18 – 22 грудня 1989 р. у Москві відбувся з’їзд єврейських організацій та общин СРСР, на якому була створена їх конфедерація (ВААД). На з’їзді були присутні й представники “Алефу” (від України усього 35 делегатів з 19 областей). Обговорення усіх питань на з’їзді зводилося до дискусії: чи треба втручатися до політики, співпрацювати з іншими демократичними рухами, чи обмежитися організацією общинного життя та боротьбою за національно-культурну автономію. Делегати прийняли статут ВААДу – добровільного демократичного громадсько-політичного об’єднання єврейських організацій СРСР. Слід зауважити, що, на відміну від статуту “Алефу”, у цьому документі основна увага приділялася проблемі національно-культурної автономії євреїв, відродженню та розвитку їх національного життя, культури та релігії, поширенню зв’язків з Ізраїлем, єврейськими общинами інших країн, єврейськими міжнародними організаціями. З’їзд констатував існування у складі Радянського Союзу з 1934 р. Єврейської автономної області (ЄАО) на Далекому Сході, яка мала своїх представників у вищих органах державної влади та могла б використовуватися для проведення заходів ВААДу. І тому оптимальною формою організації єврейського життя називалася регіональна національна община з правом самоуправління та самофінансування. Делегати обрали керівні органи конфедерації – раду у складі 41 особи та президію на чолі з трьома співголовами [5].

На наш погляд, варто зупинитися на передісторії ВААДу на території України. Історичні обставини проживання тут єврейського народу з давніх часів зумовили його високу організованість, самоуправління єврейських общин, внутрішнє життя яких регламентувалось єврейським законодавством. В Україні з другої половини XVI ст. (коли частина українських земель контролювалася Річчю Посполитою) збільшилася чисельність єврейського населення, зросли його оподаткування та повинності, що призвело до посилення автономії єврейських общин та їх централізації. У 1519 р. у Великій Польщі відбувся перший єврейський сеймик (окружний ВААД), пізніше вони діяли у Руському та Белзькому воєводствах. Окружні сеймики стали ядром для майбутніх центральних організацій – Коронного та Литовського ВААДу, які виникли на початку 80-х років XVI ст. ВААД збирався двічі на рік і приймав рішення щодо соціально-економічного, культурного та релігійного життя єврейського народу. Усі постанови були строго обов’язковими для кожного єврея [6]. Таким чином, об’єднання єврейських общин та організацій (ВААД) на території України мало глибоке історичне коріння та досвід у боротьбі за національно-культурну автономію єврейського народу.

Одна з центральних проблем, яка одразу постала у діяльності єврейських організацій, – це еміграція євреїв. Пізніше позиція національно-культурних товариств щодо саме цього питання стане однією з причин їх розколу, зокрема на Донбасі. На першому з’їзді ВААДу у грудні 1989 р. визнавалося право євреїв СРСР на національно-мотивовану еміграцію та ставилося завдання сприяти цьому процесу. Причому еміграція євреїв (навіть їх “евакуація”) з Радянського Союзу називалася “важным фактором еврейской жизни, отражающим повышение национального самосознания,... ибо только в Израиле евреи обретают полную свободу и гарантию национальной защищенности”. Називалися причини еміграції: зріст антисемітизму у країні, заперечення сионізму як національно-визвольного руху єдиного єврейського народу, повна відсутність єврейської національно-культурної автономії, неможливість вирватися з асиміляційного кола, криза соціально-економічної та політичної системи соціалізму [7].

Не менш важливою була й національно-мовна проблема євреїв. Так, діяльність Донецького обласного єврейського культурно-просвітницького центру “Алеф” розпочалася з дискусій, яку мову відроджувати – іврит (давньоєврейську мову) чи ідиш. Треба зазначити, що євреї України, які у давні часи говорили на мовах місцевого населення або на лушон-койдеш (давньоєврейській мові з домішкою слов’янізмів), з XV ст. почали переходити на гаттську говірку, що стала мовою ідиш. Розмовна мова євреїв ще довгий час зберігала слов’янський вплив [8]. Процеси асиміляції та русифікації, які з 1930-х років найбільш вразили представників національних меншин Східної України, призвели до того, що, за переписом населення 1989 р., 93,6 % євреїв Донецької області назвали рідною мовою російську, причому як іврит, так й ідиш сприймалися ними як іноземні мови. Спочатку члени “Алефу” приділяли увагу двом мовам, але незабаром перейшли на вивчення івриту як офіційної мови Ізраїлю, для чого створювалися курси його вивчення у недільній школі [9].

У 1989 р. на Сході України, передусім на Донбасі, постали перші національно-культурні товариства греків, які тут посідали третє місце за кількістю населення після українців та росіян (за переписом населення 1989 р., у Донецькій області мешкали 83,7 тис. греків, що складало 84,9 % від загальної кількості греків України, у Луганській області – 8 тис., відповідно 8,1 %). У липні 1989 р. у Москві відбулася установча конференція Всесоюзного товариства радянських греків (ВТРГ), яке очолив народний депутат СРСР, виходець з маріупольських греків Г.Попов. На з’їзді були представники від греків Приазов’я. Делегати багато говорили про інтернаціоналізм, одним з основних завдань проголосили створення в країні атмосфери справжньої інтернаціональної єдності [10]. 23 листопада 1989 р. на пленумі Донецького обкому КПУ виступив голова правління обласного товариства греків Приазов’я Л.Кир’яков. На початку виступу він підкреслив, що на усіх етапах історії радянської влади приазовські греки “шли рядом, плечо к плечу с русскими и украинскими товарищами… и эта дружба проверена временем”. Були названі досягнення у національно-культурному розвитку греків за роки “перебудови”: видано чотири збірки поезії грецькою мовою, готувався українсько-російсько-грецький розмовник, за рішенням обкому КПУ вже два роки видавався грецький альманах, у багатьох селах факультативно вивчалася грецька мова, велися передачі по радіо та телебаченню грецькою мовою, вийшла пластинка “Пісні греків Приазов’я”, щорічно проводилися огляди народної творчості греків Приазов’я. Водночас Л. Кир’яков зазначив і деякі проблеми греків, зокрема створення на Донбасі грецької національно-територіальної автономії [11]. Ця проблема, на наш погляд, заслуговує на особливу увагу.

Треба зазначити, що до розпаду СРСР питання щодо створення грецької автономної республіки ставилося відкрито, про що вперше було заявлено на установчому з’їзді Всесоюзного товариства радянських греків. З’їзд прийшов до висновку, що для державно-правового забезпечення інтересів радянських греків, координації зусиль щодо їх подальшого соціально-культурного розвитку необхідно створення на конституційному рівні грецької автономної соціалістичної республіки. Говорилося також, що “отсутствие своей государственности вызывает у определенной части нашего населения эмигрантские настроения, что может принести новые страдания советскому греческому народу” [12]. На установчому з’їзді греків Приазов’я також порушувалось питання щодо створення грецької держави на терені СРСР, причому на першому етапі це могло б бути відродження у Приазов’ї національно-територіальних утворень 1920-х років. Заявлялося, що культурна автономія не виправдала надій народів. Високий рівень асиміляції, особливо у Приазов’ї, посилював міграційні настрої, тяжке становище культури примушувало ставити питання про прийняття кардинальних та радикальних рішень [13]. Однак після дискусій члени обласного товариства греків Приазов’я не тільки не підтримали ідею формування будь-яких національно-територіальних утворень, але й у своїй більшості різко виступили проти цього. На конференції обласного товариства 12 серпня 1989 р. було прийнято рішення про недоцільність створення національно-територіальної автономії греків у Донецькій області (“за” голосувало 120 осіб, “проти” – 3) [14].

Автор також вважає, що створення у регіоні грецької автономії було не тільки недоцільним, але й могло викликати міжнаціональну конфронтацію. По-перше, грецької автономії на території Радянського Союзу ніколи не існувало, у 1920-ті роки у Донецькій губернії діяли національні грецькі райони та сільські Ради. На той час це було цілком правомірним, тому що концентрація грецького населення у Маріупольському окрузі була достатньо високою – 26,6 % всього населення, а у деяких його районах ще вища (зокрема у Мангушському районі –70,2 %). У 1989 р. у Приазов’ї мешкало 4,5% всього грецького населення України. Найвищою концентрація греків була у Старобешівському районі Донецької області, але й тут не перевищувала 13,2 % всього населення [15].

23 грудня 1989 року відбулася установча конференція Республіканського товариства греків України (РТГУ), на якій були присутні 416 делегатів із Донецька, Маріуполя, Одеси, Києва та інших міст. На конференції були прийняті статут і програма товариства. Аналіз цих програмових документів свідчить, по-перше, що це громадське об’єднання створювалося під опікою Комуністичної партії і не виступало до неї в опозиції. Як і Всесоюзне товариство радянських греків, РТГУ повністю підтримало платформу КПРС щодо національного питання, заявило про необхідність згуртування усіх верств грецького населення УРСР для вирішення завдань “перебудови” та формування “здорового…общественного мнения, особенно у молодежи, в духе интернационализма”. По-друге, Республіканське товариство греків України своїм завданням ставило національно-культурні проблеми греків, а не створення грецької автономної республіки. Головою РТГУ було обрано І.О.Ялі – доктора філософських наук, професора Донецького державного торгового інституту. Із 46 членів ради – керівного органу товариства 40 представляли Донецьку область. Було також прийнято рішення, що у Донецьку територіальний орган не створювався, його функції виконувало Республіканське товариство греків України. Місцем перебування РТГУ визначався Донецьк. Всі названі матеріали і документи дають змогу зробити висновок, що це громадське об’єднання було створено для вирішення проблем передусім греків Донбасу [16].

На першому етапі становлення грецьких товариств, як і у єврейському національно-культурному товаристві, дискусії викликала мовна проблема. Складність ситуації полягала в тому, що греки Приазов’я розмовляли двома мовами: греко-еллінською (румейською) та греко-татарською (урумською). Дослідники-лінгвісти відносили мову урумів до кипчаксько-половецької підгрупи тюркських мов, яка у своїй основі тюркська, але має чимало запозичень з інших мов – грецької, іранської, арабської, вірменської, болгарської. Треба зазначити, що й греко-еллінська мова маріупольських греків досить сильно відрізнялася від новогрецької мови і у більшості сприймалася ними як іноземна. Деякі дослідники взагалі вважали румейську та урумську мови діалектами, які сформувалися протягом 300 років спілкування кримських греків з татарами і були принесені до Приазов’я грецькими переселенцями наприкінці XVIII ст., що заважало їм спілкуватися навіть між собою [17]. Слід відмітити, що більшість членів обласного товариства греків Приазов’я виступало за вивчення саме новогрецької мови як літературної мови греків усього світу, державної мови Греції. На їх думку, це могло б сприяти вирішенню багатьох завдань, зокрема закупівлі необхідної навчальної літератури. Головним аргументом проти запровадження новогрецької мови була можлива втрата такого значного культурного пласту, який накопичувався приазовськими греками протягом століть, – румейського та урумського діалектів [18]. У грудні 1989 р. у селищі Велика Новосілка відбулася установча конференція районного відділення Республіканського товариства греків України (РТГУ), на якій були присутні 72 делегати з 7 грецьких сіл Донецької області (перша первинна організація РТГУ). Абсолютна більшість делегатів виступила за вивчення тільки новогрецької мови, як мови спілкування усіх регіонів, де проживали греки. 20 дітей відправлялися у туристичну поїздку до Греції [19]. На погляд автора, рішення відроджувати новогрецьку мову було також пов’язано з намаганням товариства встановити тісні взаємозв’язки з Грецією та Кіпром, що пізніше й сталося.

У 1989 р. було зареєстроване Харківське культурно-просвітницьке татарське товариство “Дустлик”. Вже у 1989 р. розпочався підготовчий процес до створення німецького, польського, вірменського та інших національних товариств, які постали на Сході України у наступні роки.

Підкреслюючи лояльність чільників національно-культурних товариств Сходу України до місцевих і центральних партійно-державних органів, водночас слід підкреслити їх тісні контакти і з новітніми українськими громадсько-політичними організаціями того часу, які позиціонували себе як опоненти режиму, зокрема Товариством української мови (ТУМ) ім. Т.Г. Шевченка. Так, Донецьке обласне ТУМ у 1989-1990 рр. підтримувало тісні контакти з грецькими організаціями (І. Ялі, М. Колле), німецьким товариством „Відродження” (Г. Мартенс та ін.), єврейським товариством „Алеф” та „Тхія” (М. Буділовська, Б. Ліфшиць), вірменським (А. Чілінгарян, В. Гусак) та російським ім. О. Пушкіна [20]. Амаяк Чілінгарян, який згодом ініціював створення вірменської недільної школи, навіть входив до складу правління Донецького ТУМ, а голова ДТУМ В.С. Білецький запрошувався і виступав на конференціях грецького, німецького, єврейського товариств. Так зароджувалася якісно нова (не під опікою КПРС) форма співпраці культурно-просвітницьких товариств національних меншин з незалежними громадськими українськими організаціями.

Отже, все сказане дає змогу зробити висновок, що з 1989 року у Східній Україні почалося культурне відродження представників національних меншин і основну роль у цьому процесі відіграли національно-культурні товариства. Першими у регіоні постали єврейське, грецьке та татарське товариства. На першому етапі свого становлення цими громадськими об’єднаннями опікувалися місцеві апарати Компартії України, національні товариства підтримували розпочату за ініціативою КПРС “перебудову” та її платформу щодо національного питання, виступали за гармонізацію міжнаціональних відносин у регіоні. Водночас однією з центральних проблем, яка одразу викликала дискусії серед членів єврейських та грецьких організацій, була мовна проблема. Грецькі національно-культурні об’єднання своїм завданням ставили культурне відродження греків, а не створення грецької автономної республіки.


ЛІТЕРАТУРА:


1. Фінберг Л.К. Про деякі людські та антилюдські тенденції в сучасному світі //Сучасність. – 1992. – № 12. – С. 55.

2. Греки Украины: История и современность /Материалы научн.-практ. конф. “Греки Украины: Поиск и формирование национальной культуры”, Донецк, 9 – 19 февр. 1991 г. – Одесса: Одесская книжная фабрика, 1991. – 187 с.; Курас І. Євреї в незалежній Україні: проблеми наукових досліджень //Політика і час. – 1994. – № 8. – С. 42 – 46; Нікольський В.М., Бут О.М., Добров П.В., Шевченко В.О. Книга пам’яті греків України. – Донецьк: Видавництво КП “Регіон”, 336 с.; Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины: Краткий очерк истории. Часть I. – Киев: НИП “Поиск”, 1992. – 158 с.

3. Балджи А. Эллины Приазовья вчера, сегодня, завтра /Отв. за вып. А. Проценко-Пичаджи. – Мариуполь, 1995. – 242 с.; Болбат Т., Лыков В., Халимова Е. Донецкая область: Политические партии, движения, общественные организации. – Донецк: РИП “Лебедь”, 1994. – 88 с.; Болбат Т.В. Проблеми національного відродження Східної України у 1980-ті роки //Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – т. 8. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. – С. 179 – 183; Дынгес А. Донбасс и немцы //Логос. – 1991. – № 14 – № 15; Койнаш В.В., Койнаш Т.П. К вопросу о национальных меньшинствах Донбасса (1920-е – 1930-е гг.) //Літопис Донбасу: Краєзнавчий збірник. Вип. II. Ювілейний. – Донецьк: Донбас, 1994. – С. 140 – 141.

4. Устав Донецкого областного еврейского культурно-просветительского центра “Алеф”: Принят на общем собрании 4 июня 1989 г. //Архив Донецкого областного краеведческого музея. – НВФ. – № 11139. – 9 с.

5. Материалы учредительного съезда ВААД, 18 – 22 декабря 1989 г. //Архив Донецкого областного краеведческого музея. – НВФ. – № 8937. – 22 с.; НВФ. – № 8940. – 2 с.

6. Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины: Краткий очерк истории. Часть I /Под ред. докт. ист. наук, проф. Горовского Ф.Я. – Киев: НИП “Поиск”, 1992. – С. 28 – 34.

7. Материалы учредительного съезда ВААД, 18 – 22 декабря 1989 г. //Архив Донецкого областного краеведческого музея. – НВФ. – № 8948. – 4 с.

8. Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины: Краткий очерк истории. Часть I /Под ред. докт. ист. наук, проф. Горовского Ф.Я. – Киев: НИП, “Поиск”, 1992. – С. 39.

9. Будиловская М. “Алеф” два года спустя //Алеф. – 1991. – июнь (№ 3).

10. Єгоров В. Діяти в дусі інтернаціоналізму //Радянська Донеччина. – 1989. – 18 жовтня.

11. Пленум Донецкого обкома Компартии Украины: Из выступлений в прениях 23 ноября //Социалистический Донбасс. – 1989. – 28 ноября.

12. Создано общество советских греков //Социалистический Донбасс. – 1989. – 26 июля.

13. Темир Н. Учредительный съезд греков Приазовья //Приазовский рабочий. – 1990. – 7 июля.

14. Пленум обкома Компартии Украины: Из выступлений в прениях 23 ноября //Социалистический Донбасс. – 1989. – 28 ноября.

15. Национальный состав советской Украины /Сост. зам. нар. комиссара внутр. дел Н.А. Черлюнчакевичем с участием сотр. НКВД УССР. –1925. – С. 25 – 32; Численность населения Донецкой области на 1 января 1989 г. /Стат. бюл. № 1. – Донецк: Обл. упр. статистики, 1990. –9 с.

16. Республиканское общество греков Украины: Материалы учредительной конференции 23 декабря 1989 г. – Донецк: Издательство “Радянська Донеччина”, 1990. – 32 с.

17. Оглух Ф.І. Маріупольські греки – хто вони? /Здійснення ленінської національної політики на Донбасі: Тези доп. Респ. конф.: В 2 ч. /Ред кол.: Є.С. Отін (відп. ред.) та ін. – Донецьк: ДонДУ, 1990. – Ч. 1. – С. 10 – 11.

18. Дальян И. Очиститься от диалектов: Раздумья о родном языке //Логос. – 1991. – 18 – 25 июля (№ 4 – 5). – С. 4; Патрича Д. В гости к грекам Приазовья //Правда Украины. – 1990. – 11 янв.; Яли И. Знать свой язык //Логос. – 1990. – 14 окт. – С. 4.

19. Хорош Н. Верим в начатое дело //Логос. – 1990. – 15 окт. – С. 1.

20. Ми йдемо! Нариси з історії Донецького обласного товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка. – Донецьк: Український культурний центр, аналітично-інформаційний журнал „Схід”. – 1998. - 224 с.