Geum.ru

Історія лілія Шологон

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Література:
  1. Schrad M.L. Rag doll Nations and the Polities of Differentiation on Arbitrary Borders: Karelia and Moldova // Nationalities Papers (Berkeley). – 2004. – Vol. 32, № 2. – P. 470, 475.
  2. Gabanyi A.U. Die Perspektive einer Perspektive. Moldova und die Neue Nachbarschaftspolitik der EU // Osteuropa (Stuttgart). – 2005. – № 2. – S. 27; Мельниченко С. Приднестровский иммунитет к бацилле румынизма // Днестровская правда (Тирасполь). – 2005. – 9 августа; Биткова Т.Г. Румыния и Европейский Союз: идеология сближения и интеграции: аналитический обзор. – М.: ИНИОН, 2003. – С. 62.
  3. Шорников П.М. Молдавская этнокультурная идентичность: миф или реальность? // Исторический альманах Приднестровья. – Тирасполь: РИО ПГУ, 2004, № 8. – С. 61, 63.
  4. Dyer D.L. The Romanian Dialect of Moldova. – Lewiston, New York: Edwin Mellen Press, 1999. – P. 70-71; King Ch. The Moldovans: Romania, Russia, and the Politics of Culture. – Stanford: Hoover Institution Press, 2000. – P. 66-69.
  5. King Ch. The Moldovans… – P. 46-47, 58, 67-69, 107-110; Докладная записка о необходимости создания Молдавской советской социалистической республики // Исторический альманах Приднестровья... – С. 55-57; Петровский В.В. Этносы и политика на исчезающем постсоветском пространстве. – Харьков: «Золотые страницы», 2005. – С. 163.
  6. Конык В. Молдова: ожидание решений // День за днем (Таллинн). – 2005. – 15 апреля. – С. 13.
  7. Katchanovski I. Small Nations but great Differences: Political Orientations and Cultures of the Crimean Tatars and the Gagauz // Europe-Asia studies (Glasgow). – 2005. – Vol. 57, № 6. – P. 877-885; Конык В. Вказ. праця; Петровский В.В. Вказ. праця. – С. 166-167; King Ch. Op. cit. – P. 216-222.
  8. Петровский В.В. Вказ. праця. – С. 164-165; Станкевич Т. Республика Свободы // Днестровская правда (Тирасполь). – 2005. – 1 сентября.
  9. King Ch. Op. cit. – P. 180-187.
  10. Дирун А.В. Динаміка суспільно-політичного розвитку Республіки Молдова в контексті етнополітичного конфлікту. Автореф… к. політ. наук / Одеський національний університет ім. Мечнікова. - Одеса, 2005. – С. 8-11; Музыченко В. «Замороженный конфликт» на Днестре // Кіевскій телеграфъ. – 2005. – 13-19 мая. – С. 10; Конык В. Вказ. праця.
  11. Gabanyi A.U. Op. cit. – S. 26.
  12. Коротко о важном // Днестровская правда. – 2005. – 11 августа; Жителям Приднестровья – документы бесплатно // Независимая Молдова (Кишинёв). – 2005. – 2 сентября. – С. 8; Коротко о важном // Днестровская правда. – 2005. – 20 сентября.
  13. Мельниченко С. Приднестровский иммунитет к бацилле румынизма // Днестровская правда. – 2005. – 9 августа.
  14. Самбурский Ю. День какого языка – красный день календаря? // Независимая Молдова. – 2005. – 9 сентября. – С. 3.
  15. По три претендента на одну стипендию // Молдавские ведомости (Кишинёв). – 2005. – 7 сентября. – С. 2; Бондарева В. Дорога к Богу // Днестровская правда. – 2005. – 25 августа.
  16. Gabanyi A.U. Op. cit. – S. 27; Галинский И.Н. К вопросу о легитимности политической власти Приднестровской Молдавской республики // Исторический альманах Приднестровья (Тирасполь). – 2004. – № 8. – С. 86; Букарский В.В. Геополитическое значение Днестра как границы // Исторический альманах Приднестровья. – 2004. – № 8. – С. 80.
  17. Митин В. Молдова лидирует по миграции в СНГ // Молдавские ведомости. – 2005. – 22 июля. – С. 1; Четыре процента легальных мигрантов. А нелегальных? // Молдавские ведомости. – 2005. – 21 сентября. – С. 2; Чубашенко Д. Пять месяцев пустозвонства // Молдавские ведомости. – 2005. – 29 июля; Петровский В.В. Вказ. праця. – С. 174.
  18. Молдова: новости недели // Молдавские ведомости. – 2005. – 21 сентября. – С. 1; Андриевский В. Крокодил не пятится назад // Молдавские ведомости. – 2005. – 23 сентября. – С. 3.
  19. Берестянский К. Россия сохраняет запрет на импорт сельхозпродукции из Молдовы // Молдавские ведомости. – 2005. – 23 сентября; Митин В. Запрет на поставки фруктов в Россию бьёт по карману молдаван // Молдавские ведомости. – 2005. – 29 июля.
  20. Гузенкова Т. Молдова: парадоксы независимого развития // Аналитические записки (М.). – 2004. – С. 172-173; Бойко А. Диктатор и его модель. Молдова – власть без легитимности. – М.: изд-во «Европа», 2005. – С. 17-18; см. подр.: Молдавия: современные тенденции развития (под ред. Е.М. Кожокина). – М.: РОССПЭН, 2004. – 494 с.
  21. Караман П. Центр Кишинёва хотят очистить от «наследия Урекяну» // Молдавские ведомости. – 2005. – 21 сентября.
  22. Бойко А. Вказ. праця. – С. 30-31; Рынок Приднестровья: его влияние на политику и экономику Республики Молдова // Молдавские ведомости. – 2005. – 7 сентября. – С. 4; Мельниченко С. Главное, что нашу государственность признаёт народ // Днестровская правда. – 2005. – 2 сентября; Смирнов И.Н. Приднестровцы – особенные люди // Днестровская правда. – 2005. – 6 сентября; Законотворчество // Днестровская правда. – 2005. – 17 сентября; Ложь и правда, прозвучавшие на пресс-конференции И. Смирнова, или Что стоит за ростом ВВП // Независимая Молдова. – 2005. – 6 сентября. – С. 2.
  23. Бойко А. Вказ. праця. – С. 9-19, 31; Андриевский В. Крокодил не пятится назад // Молдавские ведомости. – 2005. – 23 сентября. – С. 3.
  24. Gabanyi A.U. Op. cit. – S. 33-35.
  25. Мельниченко С. «Приднестровский экзамен Украины» // Днестровская правда. – 2005. – 25 августа; Martens M. “Ruβland unterstüzt den Separatismus” // Frankfurter Allgemeine Zeitung. – 2005. – 9. August. – S. 5.
  26. Музыченко В. Вказ. праця. – С. 10.
  27. Kuzio T. Bumpkins versus Mafiosi // Transition Online, 4/12/2004, P. N. PAG; Gabanyi A.U. Op. cit. – P. 36-38.
  28. Мельников А. Возможный вариант // Днестровская правда. – 2004. – 23 сентября.
  29. Бойко А. Вказ. праця. – С. 34.
  30. Коротко о важном // Днестровская правда. – 2005. – 22 сентября.
  31. Ткачук Т. ОБСЕ готова помочь провести выборы в Приднестровье // Молдавские ведомости. – 2005. – 29 июля.; Martens M. Chisinau will nicht länger warten // Frankfurter Allgemeine Zeitung. – 2005. – 25. Juli. – S. 5; Yushchenko’s Moldova Dilemma // Jane’s Intelligence Digest (Hampshire). – 2005. – June 10.
  32. Gangsters cornered // The Economist (London). – 2005. – July 2nd – 8th. – P. 30; Чубашенко Д. Молдова становится сильной // Молдавские ведомости. – 2005. – 20 июля; Приднестровье в законе // Молдавские ведомости. – 2005. – 27 июля. – С. 1.
  33. Цитатник номера // Молдавские ведомости. – 2005. – 7 сентября. – С. 1; Орлова Н. Приднестровье как национальная идея Молдавии // Независимая газета (М.). – 2005. – 30 мая. – С. 3; Макаркин А. Геополитическая борьба за Приднестровье вышла на финишную прямую // Молдавские ведомости. – 2005. – 20 июля.
  34. Василий Шова: «Отнеситесь к этому тексту как к компьютерному вирусу» // Независимая Молдова. – 2005. – 8 сентября. – С. 1; Сокор В.: «Кишиневское руководство знает, как справиться с ситуацией в Приднестровье» // Независимая Молдова. – 2005. – 7 сентября.
  35. Цитатник номера // Молдавские ведомости. – 2005. – 7 сентября. – С. 1; Встреча министров иностранных дел Молдовы и Румынии // Независимая Молдова. – 2005. – 13 сентября.
  36. Соловьёв В. Москва заменила Нью-Йорк – конференция СНГ-2 в гостинице «Арбат» // Молдавские ведомости. – 2005. – 21 сентября. – С. 2; Коротко о важном // Днестровская правда. – 2005. – 22 сентября; Митин В. Ющенко и Воронин призвали ОБСЕ провести свободные выборы в Приднестровье // Молдавские ведомости. – 2005. – 23 сентября. – С. 1-2.
  37. Коротко о важном // Днестровская правда. – 2005. – 22 сентября.
  38. В опале // Молдавские ведомости. – 2005. – 22 июля. – С. 2; Орлова Н. Приднестровье как национальная идея Молдавии // Независимая газета. – 2005. – 30 мая. – С. 3; Радіо «Свобода» 21 жовтня 2005 р.
  39. Мало, но очень много // Республика Армения (Ереван). – 2005. – 12 января. – С. 3; Орлова Н. Демократия на деньги Европы // Независимая газета. – 2005. – 10 октября. – С. 12; Симионел А. «Международная амнистия» защищает арестованных в Молдове цыган // Молдавские ведомости. – 2005. – 7 сентября. – С. 5.
  40. Караман П. Партия коммунистов хочет лишить народ Гагаузии права избирать башкана // Молдавские ведомости. – 2005. – 2 сентября. – С. 2.
  41. Полинин А. ОБСЕ не признает декабрьские выборы в Приднестровье // Молдавские ведомости. – 2005. – 23 сентября. – С. 2.
  42. Орлова Н. Демократия на деньги Европы // Независимая газета. – 2005. – 10 октября. – С. 12; Радіо Свобода, 29 жовтня 2005 р.


Роль Юліана Целевича в процесі вдосконалення діяльності товариства “Руська бесіда” 70 - 80-х рр. ХІХ ст.


А. І. Міщук

(м. Івано-Франківськ)


У статті в тісному зв’язку з конкретно-історичною ситуацією, що склалася на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст., проаналізовано внесок Юліана Целевича (народовця) в процес удосконалення діяльності культурно-освітнього товариства “Руська бесіда”



Розвиток і вдосконалення роботи громадських інституцій було б неможливе без участі в їх діяльності окремих морально-вольових та обдарованих особистостей. Одним із активних громадських діячів українського національного відродження Галичини був Юліан Целевич (1843 - 1892 рр.). З його іменем була пов’язана плідна культурно-просвітницька діяльність багатьох народовських товариств Галичини другої половини ХІХ ст., серед яких можна виокремити і “Руську бесіду”.

В даний час в українській історіографії немає окремого синтетичного дослідження, яке б повністю розкривало вплив Юліана Целевича на вдосконалення роботи “Руської бесіди”. Певні намагання донести до широкої громадськості основні віхи громадсько - культурної роботи Ю.Целевича були зроблені у 1993 р., коли були видані матеріали конференції “Історик, етнограф, педагог. Матеріали міжвузівської наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Юліана Целевича” [1]. В окремих статтях, серед яких можна відзначити розвідку М. Кравця [2], частково висвітлювалась діяльність Ю. Целевича в “Руській бесіді”. Саме тому основним завданням даного дослідження, на нашу думку, виступає потреба у глибшому та ґрунтовнішому дослідженні впливу Юліана Целевича на діяльность товариства “Руська бесіда” в тісному зв’язку з конкретно-історичною ситуацією, що склалася на Західній Україні в другій половині XIX ст. Показати його роль і значення в процесі вдосконалення діяльності “Руської бесіди” 70 - 80-х рр. ХІХ ст.

Товариство “Руська бесіда” було створене 1861 р. з ініціативи лідерів народовського руху для організації театрального руху в Галичині. Урочисте відкриття Руського народного театру відбулося 29 березня 1864 р. На початковому етапі свого існування керівництво “Руської бесіди” було змушене самостійно збирати кошти на потреби театру серед української громадськості Галичини для забезпечення його діяльності. Зібраних коштів постійно не вистачало, і тому народовці були змушені чинити тиск на місцеву владу, щоб вона надавала допомогу.

Під тиском українства крайовий сейм “королівства Галичини і Лодомерії з Великим князівством Краківським” 9 листопада 1869 р. прийняв ухвалу про надання допомоги “для театру руського у Львові” при товаристві “Руська бесіда” на 1870 р. з місцевої фундації в розмірі 3000 злотих [3]. На застереження права нагляду за використанням коштів виділ крайовий королівства Галіції і Лодомерії 4 січня 1870 р. створив комітет, до складу якого ввійшли М. Подолинський, Є. Дейницький, А. Вахнянин, Ю. Целевич, К. Рускевич, М. Димет [4]. У цих складних умовах Ю. Целевич узяв активну участь в культурно-освітній діяльності народовців, спрямованій на забезпечення потреб українців Галичини і Буковини. На комітет покладалося завдання принципового і прискіпливого підходу до оцінки вистав театру як під естетичним кутом зору, так і щодо їх впливу “на розвій народності рускої і язику рускі” [5], він мав стежити за політичним напрямом діяльності театру, подаючи систематично звіти.

Одразу ж після створення означений вище комітет на запит “високого виділу крайового з 4 січня т.р. ч. 14385” [6] розпочав свою роботу. На засіданні 4 лютого 1870 р. була прийнята відповідь. Зокрема в ній піднімалось значення і потреба в існуванні подібної інституції. Передовсім члени комітету вбачали її в тому, що театр став виробником і поширювачем “щиро руської ідеї і підтримки самобутності народної” [7]. Відзначалось, що виділених субсидій для розвитку театру було недостатньо. Для покращання його роботи члени комітету, серед них і Ю. Целевич, звернулись із проханням надати їм всю повноту влади в розпорядженні театральним фондом. Серед головних аргументів на користь такого кроку вони вбачали те, що дирекція театру може скористатись театральним фондом не за призначенням. Отримавши контроль за фінансами театру, комітет пропонував властям дозволити їм зайнятись справами театру: організацією трупи, добором репертуару та управлінням всім цим процесом “в дусі народнім” [8]. Отримавши згоду місцевої влади, більшість членів комітету безпосередньо зайнялась справами театру.

Друкований орган русофілів “Слово”, оцінюючи створення комітету з нагляду за діяльністю українського театру при “Руській бесіді”, підкреслював, що п’ять членів “належат рішительно до партіи украіноманов” [9]. Газета висловила думку про те, що виділ крайовий прихильно ставиться до народовців, і тому більшість комітету складали саме їх представники. Скептично редакція поставилася і до майбутньої комісії та надання субвенцій на потреби театру у майбутньому. Проте подальший розвиток подій показав спроможність комітету і його представників управляти справами “Руської бесіди” і домагатися надання субвенцій [10].

Виділ “Руської бесіди” на засіданні 1 червня 1870 р. включив до складу членів товариства Ю. Целевича, М. Димета, Є. Дейницького та інших народовців. Провідну роль в управлінні клубним товариством “Руська Бесіда” в той час займали москвофіли, через яке прагнули поширювати свої ідеї. На засіданні “комітету для справ українського театру у Львові” в присутності всіх членів було вирішено питання особи, яка, будучи представником “Руської бесіди”, отримуватиме субвенції. Згідно з ухвалою ним призначався голова товариства [11]. Засідання комітету відбувалися кожного року по декілька разів на вимогу влади. Ю. Целевич постійно, коли мав змогу, брав участь і підтримував звернення.

8 травня 1877 р. відбулися загальні збори “Руської бесіди”, на яких було обрано новий виділ з 9 членів, серед яких був і Ю. Целевич [12]. Активна позиція і участь Ю. Целевича в усіх справах, що були пов’язані з театром і товариством “Руська бесіда”, вилились у те, що в грудні 1879 року його обирають головою виділу [13]. В середині 1880 р. товариство за активного сприяння голови Ю. Целевича отримало субсидії в розмірі 500 злотих. Ці кошти були направлені на потреби театральної трупи на чолі з Теофілою Романович. На підставі контракту, який був укладений нею з головою товариства, театр дав вистави в кількості більше, як 200 в Городенці, Підгайцях, Чернівцях та інших населених пунктах Галичини і Буковини. Однак у грудні розпочалися непорозуміння в трупі, і декілька провідних артистів театру покинули його. Керівник театру Т. Романович відмовилась прийняти на вимогу виділу до трупи нових артистів, що стало приводом для Ю. Целевича як голови товариства не продовжувати з нею контракт [14].

За ініціативи Ю. Целевича було оголошено конкурс “на найлучшии твори драматичні” [15]. Повідомлення було опубліковане в пресі. Основна мета такого кроку зумовлена прагненням підтримати українських письменників не тільки Галичини, але й Наддніпрянщини, які через заборони (Валуєвський і Емський циркуляри) не мали змоги оприлюднювати свої твори. Ю. Целевич як голова товариства звернувся до влади з проханням збільшення розміру допомоги на 1881 р. і вчасної її виплати [16].

За період з 1 грудня 1880 р. до 30 листопада 1881 р. Ю. Целевич головував на 17 засіданнях виділу, на яких розглядалися найрізноманітніші справи, пов’язані з діяльністю театру [17]. Першочерговим завданням Ю. Целевича як голови товариства стала необхідність піклування про потреби театру, який перебував на той час у дуже непростому становищі. Товариство брало участь у вечорі присвяченому пам’яті Т. Шевченка, організовувало музично-декламаційні заходи, читання з актуальних проблем минулого.

Займався голова товариства і справами читальні, надаючи кошти на придбання книг. У звіті з діяльності виділу товариства Ю. Целевич висловлював від імені членів товариства подяку редакціям газет “Діло”, “Зоря”, “Батьківщина” за безкоштовно надані примірники для бібліотеки “Руської бесіди” [18]. Відзначався також і той факт, що майже через цілий рік діяльності кількість членів залишалась сталою і не зменшувалась так, як у попередні роки. Наголошувалось, що в наступному році виділ, очолюваний Ю. Целевичем, буде робити все можливе для збільшення кількості осіб “одної суть з нами гадки” [19].

Найбільш болючою проблемою для театральної трупи в той час стала відсутність ефективного керівництва. На період з 1 січня до 31 грудня 1881 року очолювати театр було доручено Омеляну Бачинському згідно з угодою, підписаною з головою товариства “Руська бесіда” Ю. Целевичем [20]. В ній було зазначено, що театральна трупа, очолювана О. Бачинським, повинна була дати в різних місцевостях Галичини “120 сценічних представлень”, а крім того у м. Львові не менше 12 [21]. Водночас директор зобов’язувався повідомляти виділ про місце перебування, кількість виступів, що відбувалися. Особлива увага зверталась на необхідності повідомлення про зміни в персональному складі та кількість артистів. О. Бачинському належало використовувати отримані кошти на потреби театру і виплати заробітної платні артистам. Перед директором Ю. Целевич ставив чіткі вимоги щодо збільшення персонального складу артистів і недопущення зменшення їх кількості [22]. Дозволялась постановка лише тих творів, які були схвалені Виділом товариства.

У зверненні до виділу крайового від 18 січня 1882 р. Ю. Целевич як голова товариства просив збільшити допомогу на 1882 р. в сумі 3000 злотих [23]. Крім того, Ю. Целевич акцентував увагу на тому, що О. Бачинському не вдалося здійснити ефективне керівництво артистами трупи, що призвело до нових її втрат. Це стало приводом для Ю. Целевич передчасно розірвати договір з керівником театральної трупи О. Бачинським [24]. На посаду директора театру було запрошено режисерів І. Біберовича та І. Гриневецького. Договір з ними про управління театром “Руської бесіди” був укладений Ю. Целевичем 24 грудня 1881 р. [25] на тих самих умовах, що і з їхніми попередниками, але обов’язки та відповідальність були посилені.

В грудні 1881 р. Ю. Целевич знову був переобраний головою виділу “Руської бесіди” [26]. Протягом року (до 31 грудня 1882 р.) він головував на 20 засіданнях виділу, що скликались для вирішення різноманітних справ театру. Члени і артисти товариства “Руська бесіда” взяли активну участь у проведенні вечора з нагоди 20-тих роковин з дня смерті Т. Шевченка, який проходив у великій залі “Народного дому”, разом з представниками інших товариств. Брали участь у святкуваннях 600-літнього правління династії Габсбургів, які відбувалися у м. Львові. Товариство часто проводило в своїх приміщеннях “відчити” з актуальних проблем минувшини. Сам голова товариства неодноразово виступав з доповідями. Зокрема 13 травня 1882 р., як повідомляло “Діло”, “др. Ю. Целевич читати буде “О Довбушу” [27]. Було проведено конкурс на кращі українські драматичні вистави, що тривав до 30 листопада 1882 р. [28].

Також на підставі контракту театральна трупа товариства під керівництвом І. Біберовича та І. Гриневецького дала 120 вистав в усіх куточках Галичини (Самборі, Перемишлянах, Тернополі, Збаражі та ін.). Було орендовано приміщення для зберігання реквізитів театру [29]. Стараннями виділу був оновлений репертуар. Це були оригінальні твори: “Федько Острожський”, “Ярополк І” - історичні драми в 5-х діях О. Огоновського; “Пантелей трубка” - комічна оперета в 3-х діях Д. Млаки; “Янош Іштинзар” - комічна оперета на одну дію І. Воробкевича та ще цілий ряд вистав іноземних авторів (Ю. Розека, Г. Мозера, Е. Санецкого) в перекладі українською мовою. Ю. Целевич, оцінюючи роботу товариства, відзначав, “що сегорічна праця театральна була поділена: а) виділ набуваючий твори драматичні і б) театр зужитковуючий точно і совістно” [30]. І справді, в тому році вперше театру при “Руській бесіді” вдалося досягти значних успіхів, що було зумовлено повним розумінням між виділом і дирекцією театру в усіх справах.

Часта зміна персонального складу театру непокоїла виділ товариства досить тривалий термін. Однією з основних причин такого стану речей була відсутність впевненості артистів у забезпеченні їх потреб у майбутньому, через що вони залишали роботу і йшли працювати в інші театральні трупи, де це було їм забезпечено. Виділ “Руської бесіди”, очолюваний Ю. Целевичем, прийняв рішення про створення “фонду емеритального артистів” [31]. Для збирання коштів виділ товариства організував у Львові протягом 1882 р. чотири бенефісні вистави на “фонд артистів руских” [32]. Хоча кількість зібраних коштів була не дуже значною, все ж таки надію Виділ покладав на наступний рік, коли кількість таких вистав мала зрости до шести, а відповідно і надходження. На 1883 р. виділ звернувся з проханням до сейму збільшити суму субсидії до 4000 злотих [33].

Займався Ю. Целевич також і дрібними справами товариства. Так, у листі до Т. Грушкевича в м. Коломиї від 15 грудня 1882 р. Ю. Целевич звертався до останнього з проханням допомогти у вирішенні конфлікту між “Руською бесідою” та І. Трембіцьким, який вимагав отримання винагороди за оперету “Цісар Йосиф ІІ”, що була надіслана ним на конкурс [34]. Ю. Целевич звернувся з проханням до Т. Грушкевича, щоб він погодився бути представником товариства у суді і домігся укладення мирової угоди. Однак, як видно з наступного листа від 19 січня 1883 р., справа не була вирішена в суді першої інстанції в Коломиї, і її розгляд був перенесений до Львова [35]. Як відомо, цивільні процеси за тогочасної правової системи тривали декілька місяців. Владнати справу вдалося лише після того, як рукопис був знайдений, як писав Ю. Целевич у листі від 11 травня 1883 р., “межи посмертними актами одного товариша” [36]. У цьому ж листі просив Т. Грушкевича повідомити І. Трембіцького про знахідку і вмовити останнього забрати позов взамін на отримання премії [37].

Загальні збори товариства 20 січня 1883 р. обрали Ю. Целевича заступником голови “Руської бесіди” [38]. Проте Ю.Целевич протягом року активно займався справами товариства і театру. Про це може свідчити і те, що він проводив загальні збори “Руської бесіди” 22 лютого 1884 р. [39], де охарактеризував у своїй промові діяльність виділу в двох напрямках: “товариськім і народнім”. Ю. Целевич у звіті до місцевої влади високо оцінював діяльність директорів театру і відзначав, що драматичних представлень було показано по 3-4 на тиждень у Трускавці, Монастириську, Тернополі, Золочеві та інших містах. Зокрема Ю. Целевич писав про те, що за 1883 р. виділ здійснював контроль над театральною трупою через свого делегата, і зазначав, “що праця так режисерів як і акторів була совістною” та сприяла піднесенню значення інституції [40]. Зважаючи на прогрес у діяльності, Ю. Целевич звернувся з проханням до сейму збільшити фінансову допомогу для театру в кількості 5256 злотих на 1884 р. [41].

Про розмах діяльності театру при “Руській Бесіді” може слугувати оцінка його артистів. Так, зокрема, К. Підвицький, Ю. Левицький, Т. Трембицький у своєму зверненні до виділу 1 листопада 1883 р. писали: “Ми переконані аж надто, що пресвітлий виділ ужив усяких можливих способів до піднесення театру” [42]. Артисти стверджували, що театр був і залишався одним із важливих інструментів літературних і політичних для українства в боротьбі протягом двадцяти років від часу заснування. Все ж таки артисти пропонували внести зміни, які б надалі виключали можливість виникнення непорозумінь і чвар між артистами театру [43].

На загальних зборах членів товариства “Руська бесіда” 24 квітня 1885 р. Ю. Целевич як заступник голови товариства виступив із вступним словом, в якому розкрив діяльність товариства за 1884-1885 рр. [44]. Ю. Целевич звертав увагу на те, що обов’язки, які згідно зі статутом були покладені на виділ товариства, в управлінні “руским-народним театром” визнавались достатніми. Він підкреслив, що протягом двох років на потреби театру владою було виділено по 5000 злотих щорічно. Відзначалось, що прогрес у репертуарі театру був тісно пов’язаний з розвитком драматичної літератури. Різноманітність нових думок і характерів, які інтерпретували артисти на сцені, давала змогу глядачам осягнути досі невідоме для них. При цьому відбувався вплив на їх свідомість. Високо оцінив те, що виділ придбав оригінальні твори: “Новий двірник” (І. Воробкевича); “Олег” (К. Устияновича); “Настася” (Дениса); “Довбущук” (Стечинського); “Олеся” (П. Бажанського); “Тато на заручинах” (Г. Григорієвича). Переклади: “Грубі риби” (М. Балуцького) та інші [45].

Ю. Целевич для потреб театру переклав комедію “Дивна пригода” Г. Гальдоні в 3-х актах, яка з успіхом була представлена в різних містах Галичини, а 11 листопада 1884 р. була запропонована для перегляду в Народному Домі у м. Львові [46]. Театр давав також вистави в Бродах, Коломиї, Надвірній, Солотвині, Калуші, Бережанах, Тернополі і збирав повні зали.

Майже протягом двох років Ю. Целевич не здійснював активної діяльності в товаристві у зв’язку із написанням монографії “Історія Скиту Манявського”. Однак уже на загальних зборах “Руської бесіди” 14 липня 1887 р. Ю. Целевича знову обирають головою товариства, тим самим відзначаючи його значення для розвитку інституції [47]. І дійсно, як бачимо зі звіту виділу “Руської бесіди”, який Ю. Целевич підготував за період від 15 липня до 1 квітня 1889 рр. [48], товариство і театр значно прогресували, хоча при цьому не обійшлося без труднощів і перепон. В означений вище період діяльності товариство залишилось без одного із директорів театру - І. Гриневецького, який через тяжку хворобу помер. Ю. Целевич підкреслював, що втрата І. Гриневецького порушила звичний процес функціонування режисури товариства, а це позначилося на репертуарі театру. Серед багатьох членів товариства набула поширення ідея відмовитись від управління театром через директора, а перебрати управління справами через адміністратора з числа членів виділу, режисуру перекласти на одного із артистів. Однак після тривалих нарад і роздумів було вирішено залишити заведений порядок управління справами театру при “Руській бесіді” [49].

Ю. Целевич високо оцінив те, що репертуар театру був поповнений стараннями Виділу новими оригінальними творами української драматичної літератури. З досить значним репертуаром, який складався з історичних драм “Павло Полуботок” І. Барвінського, “Довбуш” Ю. Федьковича, “Наймичка” І. Карпенка-Карого, “Невільник” М. Кропивницького та інших творів, об’їхали майже всю Галичину, даючи щотижня по 4 вистави. Також артисти театру брали участь у святкуванні пам’яті Т. Шевченка, сотих роковин з дня смерті І. Котляревського і святкуванні двадцятип’ятилітнього ювілею існування “рускої сцени” [50].

Через хворобу дружини Ю. Целевича на загальних зборах товариства 14 квітня 1889 р. на рік було звільнено від обов’язків члена і голови “Руської бесіди” та було висловлено “щиру подяку за довголітній успішний і патріотичний провід товариства і його справами” [51]. Надалі, незважаючи на надмірну завантаженість, Ю. Целевич все ж таки допомагав товариству [52]. Він увійшов разом з О. Огоновським, Д. Савчаком, М. Шухевичем у склад “Комісії конкурсової” для оцінки драматичних творів, яка була створена при товаристві “Руська бесіда” на вимогу крайової влади [53].

Отже, виходячи з наведених вище фактів, можна стверджувати, що Ю. Целевич без перебільшення був одним із провідних діячів національного відродження українців Галичини в другій половині ХІХ ст. З його культурно-освітньою діяльністю безпосередньо пов’язаний розвиток народовського руху. Своєю активною позицією він сприяв покращанню організаційно-правової діяльності громадських об’єднань українців у Галичині. Сформульовані та запроваджені Юліаном Целевичем пропозиції щодо змін у діяльності “Руської бесіди” сприяли піднесенню інтересу простих людей до українського театру, позитивно позначились на авторитеті інституції в Галичині.

Література:
  1. Історик, етнограф, педагог. Матеріали міжвузівської наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Юліана Целевича.  Івано-Франківськ, 1993. - С. 3-8.
  2. Кравець М. Ю. Целевич [Український історик]. (до 125-річчя з дня народження) // Український історичний журнал. - 1968. - № 3. - С. 136-137.
  3. Центральний державний історичний архів України у м. Львові. (ЦДІАУЛ) Ф. 514, оп. 1, спр. 5, арк. 1; Там само, оп. 1, спр. 30, арк. 1-2; Мудрий М. Спроби українсько- польського порозуміння в Галичині (60-70-і роки) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність/ Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Вип. 3-4: збірник наукових праць. - Львів, 1997. - С. 89.
  4. ЦДІАУЛ Ф. 514, оп. 1, спр. 5, арк. 1; Там само, оп. 1, спр. 30, арк. 1-2.
  5. Там само, оп. 1, спр. 5, арк. 1.; Там само, оп. 1, спр. 30, арк. 1-2.
  6. Там само, оп. 1, спр. 5, арк. 4.
  7. Там само, оп. 1, спр. 5, арк. 4.
  8. Там само, оп. 1, спр. 5, арк. 4.
  9. Обвіщеніе // Слово.  1870.  Ч. 5. - 29 січня.
  10. Обвіщеніе // Слово.  1870.  Ч. 5. - 29 січня.
  11. ЦДІАУЛ Ф. 514, оп. 1, спр. 153, арк. 10.
  12. Новинки // Правда.  1877.  Ч. 9. - 3 травня.  С. 343.
  13. ЦДІАУЛ Ф. 514, оп. 1, спр. 5, арк. 13.
  14. Заявления // Діло. - 1881. - №13. - 26 лютого.
  15. ЦДІАУЛ Ф. 514, оп.1, спр. 5, арк. 11; Конкурс на уряджування руских драматичних представлень // Діло. - 1881. - № 72. - 28 вересня.
  16. Там само, оп. 1, спр. 5, арк. 12; Конкурс на уряджування руских драматичних представлень // Діло. - 1881. - № 72. - 28 вересня.
  17. ЦДІАУЛ Ф. 514, оп. 1, спр. 5, арк. 13; Там само, оп. 1, спр. 6, арк. 2.
  18. Там само, оп. 1, спр. 5, арк. 13.
  19. Там само, оп. 1, спр. 5, арк. 13.
  20. Там само, оп. 1, спр. 70, арк. 35.
  21. Там само, оп. 1, спр. 70, арк. 35-36.
  22. Там само, оп.1, спр.70, арк. 37.
  23. Там само, оп. 1, спр. 28, арк. 2.
  24. Заявления // Діло. - 1881. - № 13. - 26 лютого.
  25. ЦДІАУЛ Ф. 514, оп. 1, спр. 25, арк. 1-16.
  26. Там само, оп. 1, спр. 5, арк. 14.
  27. Новинки // Діло. - 1882. - № 33. - 13 травня.; Новинки // Зоря.  1882.  Ч. 10.  27 травня.
  28. Конкурс на урядження руских драматичних представлень // Діло. - 1882. - № 79. - 25 жовтня.; Конкурс на урядження руских драматичних представлень // Зоря.  1882.  Ч. 23.
  29. ЦДІАУЛ Ф. 514, оп. 1, спр. 6, арк. 9.; Новинки // Діло. - 1883. - № 3. - 23 січня.
  30. Справоздання товариства “Руска бесіда” про руско-народний театр // Діло. - 1883. - № 5. - 27 січня.
  31. Справоздання товариства “Руска бесіда” про руско-народний театр // Діло. - 1883. - № 5. - 27 січня.
  32. Справоздання товариства “Руска бесіда” про руско-народний театр // Діло. - 1883. - № 5. - 27 січня.
  33. Справоздання товариства “Руска бесіда” про руско-народний театр // Діло. - 1883. - № 5. - 27 січня.
  34. Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України. Відділ рукописів. - Ф. 1., спр. 42/3, арк. 1.
  35. Там само, спр. 42/3, арк. 1.
  36. Там само, спр. 42/4, арк. 3.
  37. Там само, спр. 42/4, арк. 3.
  38. Новинки // Діло. - 1883. - № 3. - 23 січня.
  39. Новинки // Діло. - 1884. - № 17. - 23 лютого.; Новинки // Діло. - 1884. - № 20. - 1 березня.
  40. ЦДІАУЛ Ф. 514, оп. 1, спр. 6, арк. 13.
  41. Там само, оп. 1, спр. 6, арк. 14.
  42. Там само, оп. 1, спр. 25, арк. 17.
  43. Там само, оп. 1, спр. 25, арк. 17-18.
  44. Обвіщення // Діло. - 1885. - № 40. - 22 квітня.; Новинки // Діло. - 1885. - № 56. - 4 червня.; Справоздання товариства “Руська бесіда” у Львові за час діяльності 1884-1885 // Діло. - 1885. - № 65. - 25 червня.
  45. Новинки // Діло. - 1884. - № 22. - 6 березня; Справоздання товариства “Руська бесіда” у Львові за час діяльності 1884-1885 // Діло. - 1885. - № 65. - 25 червня.
  46. ЦДІАУЛ Ф. 514, оп. 1, спр. 52, арк. 97; Новинки // Діло. - 1884. - № 103. - 16 вересня; Новинки // Діло. - 1884. - № 126. - 11 листопада.
  47. ЦДІАУЛ Ф. 514, оп.1, спр.6, арк. 3; Загальний збір членів Львівського товаритсва Руска бесіда // Діло. - 1887. - № 75. - 19 липня.
  48. Справоздання виділу “Рускої бесіди” у Львові з управи руским народним театром з часу від 15 липня 1887 до 1 квітня 1889. // Діло. - 1889. - № 80. - 24 квітня.
  49. Справоздання виділу “Рускої бесіди” у Львові з управи руским народним театром з часу від 15 липня 1887 до 1 квітня 1889. // Діло. - 1889. - № 80. - 24 квітня.
  50. Справоздання виділу “Рускої бесіди” у Львові з управи руским народним театром з часу від 15 липня 1887 до 1 квітня 1889. // Діло. - 1889. - № 80. - 24 квітня.
  51. Новинки // Діло. - 1889. - № 75. - 15 квітня.
  52. Загальні збори товариства “Руска бесіда у Львові” // Діло.  1890.  № 121. - 12 червня.
  53. ЦДІАУЛ Ф. 514, оп.1, спр.74, арк. 2; Новинки // Діло.  1890.  № 146. - 12 липня; Новинки // Діло.  1891.  № 38. - 28 лютого.


Станіславська єпархія за єпископства Андрея Шептицького

(1899-1900 рр.)


П.Є. Кам’янський, к.і.н., доцент, м. Івано-франківськ,


Стаття присвячена дослідженню важливої проблеми історії становлення та розвитку Станіславівської Єпархії в період єпископства Андрея Шептицького. Значну увагу автор звертає перш за все на розвиток духовності українського народу, ролі і значення Єпископа Андрея Шептицького в процесах становлення та подальшого розвитку греко-католицької Єпархії в м. Станіславові. В сучасній українській історіографії ще недостатньо висвітлені роль і значення владики Андрея Шептицького в процесах становлення Української греко-католицької Церкви, що свідчить про особливу актуальність цієї праці.


Питанню пастерської та громадської діяльності митрополита Андрея Шептицького за останні роки незалежності України присвячено чимало статей та наукових досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Водночас недостатньо приділено увагу діяльності А. Шептицького на посаді єпископа Станіславської греко-католицької єпархії, яку він очолював у 1899-1900 рр. Якщо за його попередників єпископів Ю. Пелеша та Ю. Сас-Куїловського відбувся процес організаційного становлення єпархії, то за єпископства владики Андрея було закладено національно-духовні основи, розкриття й аналіз яких і є головною метою нашого дослідження.

У зв’язку з призначенням Станіславського єпископа Ю. Сас-Куїловського на митрополичий престол до Львова, у квітні 1899 р. Президія Галицького намісництва повідомила громадськість про те, що Станіславським митрополитом буде призначено 34-річного ченця ЧСВВ Андрея Шептицького [1, арк. 1].

17 червня 1899 р. папа Лев ХІІІ видав дві булли, однією з яких офіційно звільнив єпископа Ю. Сас-Куїловського і призначив главою Станіславської єпархії Андрея Шептицького, а в другій буллі Святий Отець звертався до віруючих Станіславської єпархії, щоб вони прийняли достойно нового єпископа «як Вітця і Пастиря душ», віддавали належне йому пошанування та з покорою виконували його настанови [9, с. 231].

З приходом до Станіслава єпископа А. Шептицького були порушені старі традиції, пов’язані з інсталяцією єпископів на Станіславську єпархію, та розпочався процес українізації духовного життя.

По-перше, владика Андрей вперше, на відміну від його попередників, домігся, щоб запрошення на його висвячення та інтронізацію були видрукувані не лише офіційною державною німецькою, але й українською мовою.

По-друге, вислухавши під час інтронізації, яка відбулася у храмі Св. Воскресіння у Станіславі 20 вересня 1899 р., привітання польською мовою міського старости Прокопчиця та коломийського повітового маршалка Пузини, владика відповів їм українською, при цьому наголосивши, що обидва посадовці походять «з руського роду», і висловив надію на тісну співпрацю з ними «для церкви і свого народу». Така відповідь спричинила деякий конфуз серед спольщеної української інтелігенції та незадоволення польських представників влади.

По-третє, після інтронізації єпископ А. Шептицький відвідав всіх достойників своєї єпархії, а також наніс візити трьом українським вчителям місцевої гімназії і вчительської семінарії, що було сприйнято поляками і москвофілами Станіслава як порушення «доброго тону».

По-четверте, єпископ зустрівся з І. Франком і М. Павликом, з якими тогочасна громадськість майже не підтримувала ніяких зв’язків через «соціалістичні» ідеї. Але саме цей крок, за словами д-ра Юліяна Олесницького, «з’єднав йому молодь, що все була на стороні І. Франка» [12].

По-п’яте, велику прихильність серед української громадськості Станіслава викликав вчинок єпископа, який не прийняв декларації податкового уряду лише через те, що документ був написаний німецькою мовою. Як пише д-р Ю. Олесницький, владика повернув декларацію «з допискою, що йому прислуговує право діставати письма в українській мові».

Це викликало збентеження в міському уряді, оскільки «в урядах не було тоді українських друків». І все ж єпископ А. Шептицький добився свого, бо після цього інциденту «стали всі станиславські уряди зноситися з ним із капітулою в українській мові» [13, с. 127-128].

Насамкінець єпископ А. Шептицький за короткий період став членом майже всіх українських товариств, що на той час існували у Станіславі. А благословляючи новостворене в 1899 р. Українське педагогічне товариство, сказав, що підтримуватиме його «всіма своїми впливами, бо українська гімназія в Станіславові мусить бути» [13, с. 128].

Вірність служінню церкві й українській громаді Станіславської єпархії владика окреслив у своєму першому пастирському посланні, в якому наголосив, що «відтепер маю бути не лише Вашим братом, але й Вашим опікуном, Вашим батьком і присвятити Вам усе, а коли буде треба, то й життя за Вас віддати» [3, с. 119].

На закиди радикалів, які казали, що він - польський шляхтич і не в змозі зрозуміти дух і потреби українського народу, єпископ А. Шептицький відповів: «Я русин по своєму дідові і прадідові, любив нашу Церкву (тобто УГКЦ. - Авт.) і наш святий обряд цілим моїм серцем» [6, с. 9; 21, с. 18].

На підтвердження цих слів свідчить і той факт, що, уже ставши митрополитом, А. Шептицький поховав свою матір (померла 17 квітня 1904 р.) не на Личаківському цвинтарі у Львові, а на кладовищі у Крилосі, тобто у першій галицько-крилоській і київській митрополичій столиці, якою він став у 1301 р.[13, с. 125].

На молодого єпископа чекала важка праця. Це обумовлювалося як політичною ситуацією в Галичині, так і становищем УГКЦ. Щодо національного руху, то він наприкінці ХІХ ст. значно активізовується, що було зумовлено не тільки діяльністю старих русофільської та народовської партій, але появою нових, у програмах яких були чітко зазначені політичні цілі боротьби [20, с. 205]. Зокрема між радикали та націонал-демократами розгортається напружена боротьба за маси, що не могло не позначитися на становищі УГКЦ, оскільки новоутворені партії «виявили більше ідейного запасу і були більше здатними привернути на свій бік молодь і соціальні прошарки, ніж будь-яка з груп, лояльних до монархії» [6, с. 321]. В умовах політизації суспільного життя Церква почала поступово втрачати свій вплив на громадянство. Крім того, працю молодого єпископа утруднювала і боротьба між представниками двох старих культурно-освітніх течій - народовців і москвофілів, кожна з яких хотіла бачити в єпископі свою людину і слідкувала за кожним його кроком, кожним сказаним його словом [7, с. 10; 9, с. 232]. Особливо небезпечним для Церкви був радикаль­ний рух, який охопив Коломийський, Косівський та Станіславський повіти, оскільки радикали відстоювали ідею «свідомого та вільного вибору людиною релігії», а тому до своїх культурно-просвітницьких товариств, зокрема «Січей», не допускали священиків.

Відповідно одним з першочергових завдань, які постали перед єпископом А. Шептицьким, було піднесення авторитету УГКЦ в галицькому суспільстві шляхом зміцнення впливу на національний рух, підвищення ролі християнської моралі і релігійних почуттів та консолідації навколо громадянства навколо Церкви. Не менш важливими були й внутрішні питання - подальша розбудова приходів єпархії, відкриття у Станіславі духовної семінарії, реставрація центральної катедри єпархії.

План своїх дій єпископ А. Шептицький виклав у двох пастирських листах «Наша програма» та «Перше слово пастиря» [6, c. 9]. У першому листі владика Андрей розкриває своє бачення і розуміння головного обов’язку єпископа - бути пастирем для своїх вірних. Зокрема він каже, що «тільки для Вас маю жити, для Вас цілим серцем і цілою душею працювати, для вас усе посвятити, ба навіть за Вас, як цього треба буде, і життя віддати». Крім того, він наголошував, що є українцем «з діда-прадіда» і що «Церкву нашу та наш святий обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя. Отже, знаю, що під цим оглядом не міг би я бути чужим для людей, що віддані серцем і душею тій самій справі» [17, с. 1-2]. Цими словами, за висловом о. І. Назарка, єпископ «прихилив серця всіх», тобто майже всього населення Станіславської єпархії, різних віросповідань і національностей [18, с. 22].

А. Шептицький наголошував, що єпископської праці, в т. ч. священичої, настали важкі часи, бо «всі ворожо успосіблені для Христа сили злучаються разом і несамовитими зусиллями скріпляють свою могутність», через що «у людей слабне віра, зростає матеріалізм, а насіння Божого Слова паде чимраз частіше на лиху почву». [17, с. 20]. У цій нелегкій праці владика покладався перш за все на духовенство, в тому числі й на тих, які були під впливом москвофільської ідеології. Це було надзвичайно важливо, оскільки нетолерантне слово в їхню сторону могло призвести до протистояння між духовенством у єпархії. За його словами, «небагато ще літ тому духовенство було провідною верствою народу», але «через розвиток політичного життя» уступило світській інтелігенції. Відповідно «часи, коли українську інтелігенцію репрезентували самі лише священики, минули безповоротно», а тому вимагає від них повернути собі провідну роль «у справах суспільно найважніших: у справах віри та моралі», висловлюючи переконання, що «в тих справах піде за нами й нарід та світська інтелігенція» [17, с. 22].

Таким чином, єпископ ставить питання про повернення впливу Церкви виключно у сфері морально релігійній, а не політичній, проти чого виступали радикали. До того ж він ставить питання про співпрацю, а не боротьбу духовенства і світської інтелігенції, особливо радикально налаштованої проти релігії та Церкви. Для цього, як основний засіб, він пропонує захищати догми християнської науки, «відкривати і збивати їхню (радикалів. - Авт.) ложну науку» [17, с. 24-25].

Владика Андрей також пропонував конкретні практичні поради для проведення заходів на виконання вищезгаданої мети. По-перше, вимагав від священиків, «не згадуючи людям нічого про радикалів і соціалістів,... утверджувати їх у догмах науки Ісуса Христа, особливо в догмах, проти чого воює соціалізм».

По-друге, пропонував «звернути свою увагу на організацію християнської родини».

По-третє, закликав «брати участь в економічній праці», для чого засновувати різні «під економічним оглядом пожиточні установи», багатих «прихиляти до милосердя», а «убогих остерігати перед пожаданням чужого добра» [17, с. 26]. Оскільки саме економічний аспект відігравав тоді провідну роль, на якому будували свою програму радикали, то А. Шептицький ставив перед священиками завдання «перехопити» у них економічну ініціативу.

По-четверте, владика закликав працювати над інтелігенцією не лише молитвою, бо «діло навернення людини - то діло Божої ласки», але й іншими способами - «перш усього треба самим нам знати про те все, що вони пишуть, - щоб з успіхом збивати їхні блуди», та «їх самих пізнати» й «дуже заохочувати до практикування християнського життя» [17, с. 26-27].

Нарешті владика закликав священиків звернути особливу увагу на молодь, яку політичні партії «видирали» з рук Церкви [17, с. 27].

Отже, в пастирському листі «Наша програма» владика Андрей подає своє головне кредо як єпископа - служіння Богу, вірним, Україні. Він закликає духовенство «більше дбати про солі­дарність між самими собою», а також висловлює надію, що «так, як з довір'ям та щирістю відношуся до Вас і подаю братню руку до спільної праці, так маю надію, що теж і у Вас, Всечесні Отці, завжди знайду довіру і щирість, поміч та послух, хоч би і не знати в якому важкому положенні» [17, с. 28].

Пастирський лист «Перше слово пастиря» є пер­шою спробою вирішення завдань, окреслених у «Нашій програмі». Владика Андрей розвиває свою теорію «органічної праці», наголошуючи, що «працьовитий чоловік не має часу грішити... є у нього що дати вбогому!». На думку владики, мораль і добробут тісно взаємопов'язані і взаємозалежні одне від одного. Тому намагається дати практичні рекомендації, як їх можна вирішити в середовищі українського громадянства Галичини. Перш за все він закликає українців «триматися своєї землиці», «не випускати її зі своїх рук» [17, с. 6]. Друга рекомендація: «Лучіться разом в організації. Заведіть по своїх селах християнські крамниці, господарські та інші пожиточні установи!» [17, с. 7]. Водночас він вказує, що Церква може полегшити становище народу, вказати шлях до економічного добробуту, який, однак, не повинен бути перешкодою до «вічного щастя». Він пише: «У нас, священиків, знайдете завжди не тільки пораду, але теж (оскільки це буде лише в наших силах) і чинну поміч...» [17, с. 7].

Таким чином, теорія «органічної праці» єпископа А. Шептицького була альтернативною до еконо­мічної програми радикалів, які у своїй програмі «максимальній» вислов­лювали свою ідею «переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму... колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних» [18, с. 7].

У «Першому слові пастиря», крім того, порушується і проблема освіти та науки. Владика вважав, що для поши­рення освіти необхідно «закладати по селах читальні і захоронки для дітей» [17, с. 13]. По-друге, він радить робити акцент на практичних знаннях: потрібно подавати «таку освіту, яка б навчила її (молодь. - Авт.) не тільки теорій, але теж і практики», оскільки «не той народ щасливий, що має багато теоретиків, але той, що на всіх ділянках життя є самовистачальним» [17, с. 13].

Водночас владика Андрей не забуває і про морально-релігійні аспекти даної проблеми: «Тільки пам'ятайте, що справжня наука не може протиставитись науці Ісуса Христа, так як правда не може протиставитися правді». Він закликає вчителів дбати не лише над «просвіченням розуму» молоді, але й над «ублагородженням її сердець», бо «у кожній науці віра повинна бути провідним світлом людини». З цим він звертається до учителів та батьків, нагадуючи їм, що «християнське виховання є біль­шим добром, ніж усі добра світу» [17, с. 13].

На необхідність збереження християнських моральних принципів взагалі, в основі життя всього суспільства, владика Андрей вказує і в «Слові до інтелігенції». Він визнає інтелігенцію «немов природніми провідниками народу», тому закликає її давати народові приклад християнського життя [17, с. 14]. Тому він закликає інтелігенцію, «просвічуючи народ, ... не відбирайте йому віри та християнської моралі! Не підкошуйте поваги до Церкви та її слуг! Бо тим самим знищите лише те, що вже існує, а натомість не збудуєте нічого нового!» Саме тому він пропонує співпрацю інтелігенції зі священиками «для добра народу» [17, с. 17-18]. Патріотизм, на його думку, не повинен виражатися в якнайбільшій розрізненості позицій, тому він застерігає від «злишньої партійності», закликає триматися святої Католицької Церкви та молитися про з'єднання Святих Божих Церков [17, с. 17-18].

Таким чином, владика обґрунтовує думку про те, що патріотизм зовсім не полягає в «партійній галасливості» щодо подальших перспектив розвитку, а саме в подальших справах задля народу.

Розвиваючи думку про єдність Церков, владика закликає до лояльного відношення між віруючими греко-католиками і православними. Однак застерігає від прийняття «їхніх блудів», при тому вказує на необхідність «християнськими чеснотами... доказати правдивість нашої віри» [17, c. l8].

Отже, в пастирському посланні до вірних Станіславської єпархії «Перше слово Пастиря» владика Андрей виклав цільну програму діяльності УГКЦ, яка «приєднала йому серця всіх».

Поряд з цим владика Андрей на перших порах робить і ряд практич­них кроків у реалізації програми своєї діяльності. З метою ознайом­лення зі станом єпархії він проводить канонічні візитації парохій. Це було зумовлено не лише потребою знайомства, але й тим, що попередній єпископ «з причини старості відвідав за час свого 8-літнього правління лише один Снятинський деканат та звізитував всі парохії деканатів Жуковського, Коломийського, Снятинського і Тисменицького» [9, с. 233]. Отже, канонічні візитації, завдяки яким «моло­дий владика дав себе краще пізнати духовенству і народові», стали його першим необхідним кроком до реалізації своєї програми діяльності душпастиря на Станіславському владичому престолі. За короткий час свого єпископства він провізитував абсолютно всі парохії Косівського, Сучавського та Чернівецького деканатів, в Жуківському - відвідав Джурківську і Черемхівську парохії, в Коломийському - Воскресінці, в Снятинському - Пудилів, Караїв, Олешків, в Тисменицькому - Марківці [5, с. 15]. Молодий ієрей чи не вперше в своєму житті мав можливість познайомитися з життям селян, проблемами інтелігенції. Його візитації стали приводом для обнови релігійного життя, він мандрував від села до села, вчив, сповідав, допомагав бідним, чим заслужив велику любов і повагу серед людей [5, с. 15]. За словами о. І.Назарка, «невдовзі візитації перетвори­лися у справжні релігійні маніфестації» [10, с. 226].

Крім традиційних канонічних візитацій, єпископ А. Шептицький зробив ще кілька незвичних візитацій. Зокрема відвідав в’язнів Станіславської тюрми (що було не дуже приємною новиною для властей), а також проживання молоді в бурсах [5, с. 15].

Одним із наслідків канонічної візитації єпархії став пастирський лист «До моїх любих гуцулів», в якому порушено ряд злободенних проблем, які зачіпали основи моральних устоїв серед гуцулів. А оскільки лист був написаний гуцульським діалектом, то це надало йому значення «своєрідного маніфесту» [5, с. 16]. Окремі дослідники епістолярної творчості А. Шептицького відзначають, що він володів феноменальними лінгвістичними здібностями, а тому його мова і стиль проповідей, послань та листів відзначалися «особливою витонченістю і… диференційованістю», що яскраво можна проілюструвати на посланні «До моїх любих гуцулів» [8, с. 6]. Це «послання Слуги Божого Андрея навіяне безмежною турботою за спасіння душ його улюблених гуцулів, його батьківською турботою за їхнє туземне добро» [15, с. 1-2], в якому «віддзеркалюється велике знання душі гуцула...» [16, с. 3].

Другим наслідком візитацій єпископа став пастирський лист «Правдива віра» до вірних Буковини [17, с. 50-66]. У ньому А.Шептицький зазначає, що прийняття като­лицизму, а точніше існування УГКЦ, зовсім не загрожує національному буттю українського народу, оскільки Греко-Католицька Церква є національною за характером і християнською за змістом. Водночас він застерігає від спроб «Христову Церкву спровадити до чисто народних організацій», оскільки Церква «чисто національна... не є Христовою Церквою!» [17, с. 66].

Важливе значення мав також і пастирський лист «Християнська родина», в якому він виводить ідеал християнської родини, а водночас застерігає і повчає родини, що не живуть відповідно до «науки Христової» [17, с. 33-45].

Для виховання молоді в християнському дусі владика вживав і більш практичних заходів, до яких належить і спроба організації у Станіславі духовної семінарії. У серпні 1899 р. він за власний кошт (10 тис. золотих) купив навпроти консисторії (вул. Липова, 4, тепер - Шевченка) земельну ділянку і отримав дозвіл від уряду на будів­ництво семінарії [13, с. 128]. Після призначення його митрополитом він переписав куплену земельну ділянку на духовну семінарію. Крім того, єпископ подарував Станіславському капітулу свою бібліотеку, що налічувала понад 4 тис. примірників, загальною вартістю кілька тисяч злотих [13, с. 128]. А також призначив згодом фонд на утримання і збільшення бібліотеки в розмірі 1200 крон щорічно. А в 1900 р. А. Шептицький подарував українцям Станіслава велику збірку музейних експонатів, картин, ікон, стародруків, доля яких невідома досі [4, с. 7-8]. Під час свого короткого єпископства А. Шептицький розпочав реставрацію катедри у Станіславі, де проводилися роботи під керівництвом художника О. Макаревича [13, с. 129]. Безперечно, що така меценатська й культурно-освітня робота владики мала великий вплив на культурно-освітнє та духовне життя не лише спольщеного Станіслава, але й на розвиток національного життя в єпархії загалом.

Одним з останніх діянь А. Шептицького на посту глави Станіславської єпархії було організоване ним в 1900 р. паломництво до Рима з нагоди ювілею християнської віри. У пастирському листі «На грані двох віків» він відзначав: 1900-річчя християнства повинно стати «зворотною точкою в житті людства», яке повинно змінити «поганські суєвір'я» на «правду... і тепло Божого світла», відносини на всіх рівнях - від родини до держави [17, с. 108-109].

А вже 31 жовтня 1900 р. його було призначено митропо­литом. У своєму пастирському листі «Найбільша заповідь» владика попрощався з вірними й духовенством єпархії, наголошуючи, що «півтора року тому вітав я Вас словом любові... Нехай же й останнє слово у хвилі розлуки буде словом “любові”»!» [17, с. 123].

Слід наголосити, що станіславський етап діяльності А. Шептицького по-різному оцінювала радянська й вітчизняна історіографія. У радянські часи владику вважали «ідейним натхненником українського буржуазного націоналізму» [19, с. 399]. Богослови та вітчизняні науковці сходяться на думці, що саме у Станіславі А. Шептицький «...поклав перші підвалини своєї культурної і народньої діяльности, яку згодом продовжуватиме на становищі митрополита і провідника народу і Церкви, між двома течіями - українофілів та москвофілів, поборюваний домашніми радикалами і соціалістами. В такім характері - молодого, енергійного владики, ідеаліста і духовного провідника - перевів він Станіславівську єпархію через поріг нового ХХ-го ст.» [2, с. 266-267]. За словами о. В. Лаби, «один рік владичої служби в Станіславові... А. Шептицького є наче ідилією у його житті, яке пізніше несло йому багато досвідів, тяжких терпінь і гірких розча­рувань» [21, с. 28]. На думку відомого науковця Прикарпаття В. Полєка, «призначення А. Шептицького ЧСВВ Станіславським єпископом мало історичне значення не тільки для нашої Церкви на Прикарпатті, але й для політико-громадського і культурного життя, а одночасно підготував його до пізнішої долі Митрополита й українського Мойсея» [13, с. 125].

Таким чином, за єпископства А. Шептицького у Станіславській єпархії були закладені міцні основи національно-духовного відродження українського громадянства краю на засадах християнської моралі. Своїми пастирськими листами він окреслив коло питань, які, опираючись на духовенство, намагався вирішити протягом свого єпископства. Дбаючи про посилення впливу Церкви на галицьке суспільство, владика робив акцент на піднесенні впливу Церкви у сфері моралі. На цій же основі він намагається протиставити Церкву політичним впливам, які призводили до політизації та розколу українського громадянства краю.