Geum.ru

Історія лілія Шологон

Вид материалаДокументы

Содержание


Смерть Н.Чаушеску як вінець “румунської революції”
Повстання низів чи переворот?
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Смерть Н.Чаушеску як вінець “румунської революції”



За вказівкою І.Ілієску 25 грудня 1989 р. відбувся суд над Н.Чаушеску та його дружиною, яких одразу розстріляли, як тільки вивели з залу суду до внутрішнього двору. Інформаційні засоби стверджували, що саме такий рішучий крок нового керівника держави урятував країну від громадянської війни. Показ трупів по телебаченню наче б то сприяв тому, що опір прибічників “диктатора” припинився. Пояснення, звичайно, розраховане виключно на віру, а тому не припускає об’єктивного аналізу цього факту.

До речі, коли стався замах на життя австрійського ерц-герцога Франца-Фердінанда, то цей факт призвів до початку першої світової війни. То звідки у румунських “революціонерів” 1989 р. була упевненість, що подібного, хай у межах самої Румунії, не могло статися?

І. Ілієску багато разів задавали питання про страту колишнього керівника держави разом з дружиною. Його пояснення не відзначаються оригінальністю чи глибиною думки. Так, відповідаючи французькому телебаченню, він сказав, що Рада ФНП зіткнулася з “тиском терористичних груп” і було отримано повідомлення про “можливі напади на місце, де він утримувався” [1]. Як бачимо, він не сказав “вони утримувалися”, що цілком було б логічно. Звідси випливає, що мова йшла лише про Н.Чаушеску, і саме він мав виступати основним чинником можливого нападу “прибічників”. Тоді незрозуміло, чому разом з ним розстріляли і його дружину, оскільки “агрументи” типу “кривавий диктатор” чи “тиран” стосувалися її чоловіка?

На наш погляд, словосполучення “можливі напади” говорить лише про ймовірність, а не про доконаний факт підготовки прибічників Чаушеску. Окрім того, якщо вже відомо про напад, то чому не був організований належний захист заарештованих, або переведення їх у більш надійне місце? (ФНП в той час практично володів ситуацією в державі і його підтримували силові структури, про що неодноразово заявляли лідери ФНП). До того ж додамо, що мова йшла, із слів самого І. Ілієску, лише про наявність “терористичних груп”, а не про військові підрозділи чи формування. Загалом, якби ситуація для “фронтовців” була ненадійною, то вони навряд чи наважилися б на розстріл колишнього керівника держави.

У поданій історії звертає на себе увагу й діяльність “революційного” суду. Призначений тимчасовим урядом на посаду заступника прем’єр-міністра Д.Воукан-Войкулеску, який був присутній на цьому процесі як спостерігач і відповідав за організацію цієї справи за дорученням І. Ілієску, розповів про деякі деталі цього суду. За його свідченнями, до Тірговіште, де мав відбутися суд на території військової частини, на наданих генералом А.Станкулеску гвинтокрилах були доставлені прокурор, двоє суддів, лікар та інші учасники цього дійства. Примітно, що склад військового трибуналу навіть не знав, кого вони мають судити, і лише після посадки був проінформований про мету їхнього прибуття. Підготовка та складання вироку зайняла півгодини, а весь судовий процес - близько трьох годин.

Захисником подружжя Чаушеску виступав відомий румунський адвокат М.Теодореску, який запропонував підсудним, що для запобігання смертному вироку вони мають погодитися на визнання себе психічно хворими. Таку пропозицію ті з обуренням відкинули. Свідки з боку обвинувачених в суд не викликалися і, на думку адвоката, якби подружжя Чаушеску захотіло скористатися таким правом, то цього їм би не дозволили зробити члени трибуналу. Їх звинувачували у корупції, розтраті коштів, у доведенні країни до економічного жебрацтва6 тощо. М.Теодореску, незважаючи на те, що мав захищати підсудних, у своєму заключному слові визнав їх винними.

Навіть за сталінських часів, які багато хто вважає найкривавішими в історії людства, у судах “трійок” спостерігалися ознаки законності судочинства: й підготовка до процесу була досить тривалою, обвинувачення хоч якоюсь мірою обґрунтовувалися, а підсудному надавали останнє, перед вироком, слово. У даному випадку найелементарніші процедурні питання були свідомо проігноровані трибуналом і подружжя Чаушеску позбавили права пояснити позицію чи щось сказати на свій захист.

Результатом скорого “революційного суду” було те, що їм, попри сказане, ще й інкримінували геноцид більш як 60 тис. осіб, що стався в період від 17 до 25 грудня 1989 р. [4]. Поняття “геноцид” у цьому випадку вживалося явно не за призначенням. Спеціального наказу знищувати румунське населення Н.Чаушеску не давав, тому ця обставина не могла, за всіма канонами, стати основою для такого звинувачення. Якщо визнати, що в Румунії була революція і хвиля “народного гніву”, за словами самих “революціонерів”, виникла миттєво і охопила всю країну, то жертв не могло не бути. Такий закон будь-яких революцій, навіть “оксамитових”.

“Фронт”, що очолив боротьбу “народних мас”, за такого підходу мав би також нести відповідальність за тих, хто загинув у цей період. Окрім того, серед загиблих були й ті, хто виконував свій обов’язок і захищав законну, на той час, владу в особі Н.Чаушеску. Питання „Кого ж загинуло більше?” залишається й сьогодні відкритим, а отже, не могло виступати як судовий доказ без відповідного доведення.

Якщо це був державний переворот, до чого нині схиляються багато дослідників, то це змінює об’єкт звинувачення на протилежний. Відомо, що Н.Чаушеску намагався порозумітися з “революційно” налаштованими народними масами, скликавши в Бухаресті мітинг 21 грудня 1989 р. Але після того, як у натовпі прозвучав вибух петарди, загальний рух мітингуючих став некерованим. Безперечно, що цю провокацію підготував той, хто добре розумівся на законах поведінки натовпу.

Тепер щодо справжньої кількості загиблих. У 1990 р. румунські ЗМІ (зокрема газета “Адверул”) навели нову, скориговану кількість жертв грудневих подій. Вона виявилася значно меншою, ніж це стверджувалося в звинувачувальному вироку, - 1030 осіб. Найбільше загинуло робітників та службовців - 518, військових - 139, строкової служби - 134 і т. ін. Студентів та дітей шкільного та дошкільного віку загинуло 67 осіб, що ставить під сумнів молодіжний характер “революції” [5].

Чаушеску називали “тираном”, “кривавим диктатором”, а створений ним режим влади - тоталітарним. Дослідження виявляє специфічну особливість цих понять. Слід звернути увагу, що опоненти режиму Н.Чаушеску, яких чомусь називають дисидентами, хоча й втрачали свої позиції у партійній ієрархії, жодного разу не заарештовувалися і не піддавалися репресіям.

Роки правління “диктатора” можна схарактеризувати, скоріше, не як прояв жорстокості, а як дрібне підступництво [6]. Н.Чаушеску практично жодного разу не застосовував насилля, якщо міг досягнути мети іншими засобами - залякуванням, обманом, корупцією тощо7. До останніх років він керувався досить мудрим політичним правилом не створювати мучеників. З іншого боку, колишні соратники відчували себе неначе “в резерві”, були заручниками власних сподівань на повернення. Така форма контролю над суспільством виявилася набагато ефективнішою, ніж жорсткість його попередника.

Сьогодні можна стверджувати, що “тиранство” Н.Чаушеску, його “кровожерливість, були більше технологічною задумкою Заходу8, ніж справжньою реальністю. Захід дуже хвилювало те, що за час свого правління Н.Чаушеску виплатив увесь зовнішній борг країни, а отже, цим фактом об’єктивно зменшував можливість закордонного впливу на політику своєї країни.

Сьогодні ж, коли Румунія знов має двадцятимільярдний борг, її нове керівництво не звинувачують в усіх смертних гріхах. Як на наш погляд, розстріл Н.Чаушеску ніяким чином не відповідав заподіяному ним злочину, і, за справедливістю, вирок мав би бути іншим, а не виглядав би як показова розправа, що була зроблена за розпорядженням людини, що завжди посміхається, - І.Ілієску, лідера ФНП, який у потрібний час з’явився як “біс із табакерки”. Окрім того, цинізмом віддає і перегляд справи Н.Чаушеску у 1996 р., який не виявив значних юридичних порушень.

Аналіз повідомлень у ЗМІ, пошук відповідей на питання, що були задані нами вище, допомагає сформулювати й інші, на більшість з яких до сьогодні немає відповідей. Але у своїй основі відчувається наявність потужного семантичного поля, яке дозволяє кожній мислячій людині зробити ряд висновків і засумніватися у “всенародності” румунської революції 1989 р.9 Наведемо ці запитання, що не мають пристойної відповіді в межах концепції “народної революції”:
  • Хто відчинив демонстрантам двері республіканського телебачення, що є об’єктом суворої охорони, і, окрім того, розігрів апаратуру для негайного виходу в ефір?
  • Чому поведінка І.Ілієску була такою, неначе він був наділений відповідними повноваженнями, а інші учасники подій вели себе виключно як підлеглі?
  • Хто порадив Чаушеску 18 грудня, коли в країні було дуже неспокійно, відбути з візитом до Ірану, а 21 грудня організувати мітинг, який завершився повстанням?
  • Хто організував групи снайперів, які впродовж майже десяти днів тероризували населення Бухаресту, а згодом безслідно зникли?
  • Якщо це були прибічники Н.Чаушеску, як запевняла нова влада, то чому на мітингу 22 грудня “терористи” не стріляли у представників ФНП, які вийшли на балкон будинку ЦК?
  • Чому на фасаді будинку ЦК відсутні сліди куль, хоча навколишні будинки виявилися майже зруйнованими?
  • Чому снайпери не знищили антену телебачення, щоб припинити пряму трансляцію виступів лідерів революції [7]?
  • Чому навколо пастора з м. Тімішоаре, де живуть переважно угорці, був піднятий величезний галас, який перетворився на бійню і звідки місцевим жителям стало відомо про його можливий арешт?
  • Для якої мети у десятки разів завищувалася кількість загиблих у цьому місті?
  • Чому не спрацював секретний план, що передбачав евакуацію Чаушеску з країни.



Повстання низів чи переворот?



Поставлені вище питання не вичерпують усієї проблеми, пов’язаної з особливостями перебігу румунських подій. Їх може бути значно більше, і вони потребують відповідей. Їх можна звести до дилеми: це було повстання “низів”, що виникло спонтанно, чи кимось організований переворот, де народні маси використовувалися як руйнівна сила та шумова масовка, яка відволікала увагу від подій реальної політики, пов’язаної із захопленням влади?

Люди, які під час грудневих подій позаймали найвищі щаблі у державній ієрархії, і сьогодні стверджують, що в Румунії відбулася народна революція. І.Ілієску наполягав, що “це було перш за все повстання мас проти Чаушеску… а тому говорити про змову - це занадто!”.

Але у газеті “Адеверул” (23.08.1990) з’явилося інтерв’ю С.Буркана, одного з колишніх засновників ФНП, та Н.Мілітару, якого відправили у відставку з поста міністра національної оборони невдовзі після його призначення на цю посаду під час грудневих подій. Обидва пенсіонери виступили з сенсаційною заявою про здійснену ними змову проти Чаушеску. У 1989 р., за їхнім свідченням, у Військовий комітет опору входило 20 генералів та багато офіцерів, результатом чого став можливим перехід війська на бік революціонерів10. С.Буркан та Н.Мілітару повідомили також, що у них була зустріч з І.Ілієску, якого вважали найбільш придатним для заміни Чаушеску.

Невдоволенню І.Ілієску не було меж, він на шпальтах тієї ж газети виступив з різкою критикою обох згадуваних військових. І.Ілієску сказав, що, познайомившись з висловлюваннями обох пенсіонерів, можна зробити висновок, що наче б то у “центрі …грудневої народної революції знаходилися обидва автори”. І він вкотре повторив, що “грудневі події носили характер справжнього народного вибуху”. І якщо говорити про змову, то потрібно говорити “про багато змов”. “Увесь народ брав участь у свого роду змові проти Чаушеску” [4].

Звичайно, така офіційна версія не задовольняє багатьох. А висунуті деякими дослідниками варіанти схиляються до того, що в країні таки існувала змова з метою здійснення державного перевороту. Але цим проблема не вичерпувалася.

Постає питання спроможності “революціонерів” за допомогою тільки внутрішніх ресурсів усунути законну владу і, головне, утримати її. Те, що у грудні не обійшлося без іноземного втручання, свідчить і оприлюднений в румунських ЗМІ фрагмент доповіді парламентської комісії з розслідування грудневих подій 1989 р. У ньому говорилося про проведення “психологічних та радіоелектронних диверсій”, котрі мали на меті дезорганізувати управління збройними силами, ускладнити наземну та повітряну обстановку, викликати надмірні витрати ресурсів11, спровокувати сутички між прихильниками та противниками “революції”.

Інформаційно-психологічну диверсію здійснювали й ЗМІ, у першу чергу, телебачення, за допомогою розставлених на потрібних місцях людей, які сіяли паніку, розповсюджували „алармістські” повідомлення та безглузді чутки. “Радіоелектронна війна” здійснювалася за допомогою технічних засобів, що були невідомі румунській армії, а тому привели до повної розгубленості її керівництва. 22 грудня локаторна система ППО країни зафіксувала, що проти країни здійснювалася масштабна повітряна операція у вигляді “несправжніх цілей”. Одночасно було атаковано ряд військових частин, де поряд із справжньою зброєю, для створення ураження значного числа нападників, застосовувалася й апаратура, яка імітувала звуки стрілянини. Поряд з “несправжніми цілями” діяли й реальні літаки-порушники, що прилітали з боку Чорного моря. Ці літаки здійснювали розвідку, постачали продовольством та боєприпасами тощо.

Було також зафіксовано, що кількість іноземних туристів, які перебували у грудні 1989 року в Румунії, у кілька разів перевищувала аналогічне число попереднього року [8].

На причетність іноземних країн до перебігу румунських подій вказує й С.Брукан12 у своїх мемуарах “Розтрачене покоління”, який у червні-листопаді 1988 р. здійснив зарубіжну подорож за маршрутом Бухарест-Вашингтон-Лондон-Москва-Відень, де вів мову про узгодження наміру групи відомих румунських комуністів виступити проти режиму Чаушеску13. Він стверджує, що “як у Вашингтоні, так і в Лондоні я отримав запевняння у підтримці наших планів”.

Щодо терористів, які сіяли паніку, але діяли дивним чином і зникли без “будь-якого сліду”, ми вище писали. Журналістам, які цікавилися цією проблемою, І.Ілієску відповів, що це питання продовжує “залишатися незрозумілим” і для його прояснення “немає достатньої інформації”. Більш ніж дипломатична відповідь, яка означає, що ця таємниця не буде розкрита ще впродовж тривалого часу, а можливо, залишиться нею назавжди. Румунський грудень береже свої таємниці.

Таким чином, масштаб дій, висока технологічність виконання, потужна ресурсна база свідчать, що перебіг грудневих подій 1989 р. відбувався за допомогою значного зовнішнього впливу. СРСР, який чомусь майже однозначно звинувачують у проведенні румунської “революції”, за всіма ознаками не міг підготувати та здійснити таку дорогу і масштабну операцію, оскільки в ньому самому вже відбувалися незворотні деструктивні процеси. Хоча участь в окремих напрямках, напевно, бралася14. Серед учасників, на які вказував активіст румунської “революції” С.Брукан, називалися також Угорщина та Югославія.

Загалом чи вже так важливо, як назвати те, що відбулося в Румунії: революція чи заколот? Головне те, чи звільнилися її наївні та безкорисливі учасники від того, що свого часу О.Блок назвав як навіювання “людству сну золотого”.


Література:


1. “О них говорят” (Двадцать политических портретов). М.: Политиздат, 1991.

2. Эхо планеты №29, 1992.

3. Мунтян А. Некоторые странности румынской революции // Народный депутат. - 1991. - №13.

4. Калашникова Н. Версия одной казни // Столица, №27, 1991.

5. Комсомольская правда. 22.12.1990.

6. “Иностранная литература” №№ 4-6, 1992.

7. Морозов Н.Н. Румыния 1989: революция или путч? // Россия и современный мир. - 1994. - №1.

8. “Россия и современный мир”, №1, 1994

9. antext.com/russian_library/3/Abdul...



1 Хіротонія- обряд рукоположення.

2 За деякими даними, навчання І. Ілієску в Москві організували однодумці та друзі батька.

3 У 1995 р. він у бесіді з колишнім міністром закордонних справ України Б. Тарасюком висловлював прохання щодо організації його поїздки до Запоріжжя (можна припустити, що це бажання все ще існує).

4 Загалом ставлення румунської влади та населення до входження радянських військ у Чехословаччину було вкрай негативним. Щоб його зняти, до Румунії з візитом був відправлений маршал СРСР Батицький. Він висловив застереження щодо румунської реакції на події, після чого ситуація значно розрядилася.

5 В адміністрації Ілієску, у тимчасовому уряді, П.Роман займав посаду прем’єр-міністра, але був усунутий з поста у 1991 році під час безладдя шахтарів. Перебував в опозиції до 1996 року (n.ru/archive/2000/35/people.php ). У 2000 році обійняв посаду міністра закордонних справ. У1968 р. П.Роман скінчив Бухарестський політехнічний інститут, подальшу освіту отримав у Франції. Працював завкафедрою. 22 грудня 1989 року перебував на площі перед ЦК КПР у той час, коли Чаушеску відлетів на гвинтокрилі. Після цього він з товаришами з’явився на телебаченні, де й виник другий “штаб” революції, і зачитав Декларацію про збереження миру та порядку. Ілієску зачитав першу програму ФНП. Те, що влада знову опинилася в руках номенклатури, призвело до звинувачень її демократами у тому, що у них “вкрали революцію” [2].

6 Поданий набір звинувачень можна цілком застосувати й щодо нинішньої румунської влади.

7 Цікаву деталь, що характеризує Н.Чаушеску, наводить колишній діяч комуністичної Румунії Силвіу Брукан. Він стверджує, що “Ніколає був справжнім пуританином і не бажав нічого чути про жінок”.

8 Сьогодні подібні “реальності” створюються більш технологічно і у масовому масштабі щодо багатьох політичних персоналій світу.

9 Нині існує достатньо підстав, щоб подібні обґрунтовані сумніви співставити з твердженнями про народність більшості “революцій” останніх сторіч.

10 Усунення Чаушеску планувалося й у період з 15 по 17 жовтня 1984 р., коли він мав здійснити візит до ФРН. Але завдяки попередженню захоплення влади не здійснилося.

11 У період з 22 по 25 грудня по несправжніх цілях було здійснено 52 бойових вильоти винищувачів, 26 вилітів гвинтокрилів, близько 1200 артилерійських та ракетних залпів тощо. [8]

12 Силвіу Брукан народився 18.01.1916 в Бухаресті. Професійний дипломат, професор. У 1956 - 1959 роках - надзвичайний і повноважний посол Румунії в США. Одночасно в 1957 - 1961 роках - постійний представник Румунії при ООН. Під час правління Чаушеску був відсторонений від активної дипломатичної роботи. У 1986 році в числі шести найбільш відомих діячів опозиції направив листа Президенту Румунії Чаушеску, в якому звинувачував його у хибних методах насадження соціалізму в країні і зруйнуванні народного господарства. Був відправлений на пенсію і знаходився під наглядом співробітників державної безпеки [9].

13 Мова йшла про ініціативу, що потім отримала назву “лист шести”, який був опублікований у березні наступного року за межами Румунії. Як відомо, цей лист І.Ілієску не підписував.

14 Член парламентської комісії з розслідування грудневих подій С.Ніколаєску прямо вказує на причетність Москви до “революції” в Румунії, де основною сферою діяльності вважає ведення “електронної війни”, яка полягала у застосуванні симуляторів, які вводили в оману румунське ППО. Хоча зазначається також і те, що застосування симуляторів проводилося й з метою випробування їх у реальних умовах.