Geum.ru

Історія лілія Шологон

Вид материалаДокументы

Содержание


Роль кредитування промислової кооперації україни в умовах непу
Українське питання в контексті
Початок культурного відродження національних меншин східної україни у 1989 році
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

РОЛЬ КРЕДИТУВАННЯ ПРОМИСЛОВОЇ КООПЕРАЦІЇ УКРАЇНИ В УМОВАХ НЕПУ

Костянтин Нікітенко,

аспірант кафедри історії слов'ян Донецького національного університету.


У статті досліджено значимість кредитування для функціонування промислової кооперації в умовах нової економічної політики. Проведено аналіз фінансування промкооперації України кредитно-банківською системою.


Неупереджене, об’єктивне вивчення та урахування у першу чергу власного історичного досвіду в сучасних умовах реформування економічної системи незалежної України набуває великого як наукового, так і практичного значення. Вивчення фінансування промислової кооперації в Україні в умовах непу лишається питанням малодослідженим. Увагу дослідників привертали або інші види кооперації [1], або промислова кооперація була розглянута лише в загальному контексті [2].

Метою даної публікації є аналіз ролі кредитування промислової кооперації України в роки непу.

Для досягнення поставленої мети першочергово слід дослідити фінансовий стан промкооперативів та рівень задоволення їх грошовими коштами з боку кредитно-банківської системи.

Джерельну базу становлять архівні та господарські документи, матеріали КП(б)У, документи виконавчих органів влади, праці теоретиків партії, мемуарна спадщина, а також періодичні видання часів непу.

До 1921 р. в Україні промислової кооперації не існувало як системи – працювали лише окремі артілі, товариства, поміж собою нічим не пов’язані. Із встановленням радянської влади виникла потреба у відродженні кустарної промисловості і подальшому розвиткові її нової прогресивної форми - до створення кустарно-промислової кооперації. Обумовлено воно було кризовим станом націоналізованої і підпорядкованої Вищій раді народного господарства (ВРНГ) України промисловості. Націоналізована промисловість неспроможна була наповнити ринок необхідними товарами. Отже, на часі постало питання підтримки промислової кооперації „всіма засобами”, на чому особисто наголошував В.І.Ленін, який був ініціатором непу. У цьому виді кооперації він вбачав головну допомогу для розвитку дрібної промисловості, яка, на його думку, мала „збільшити кількість необхідних для селян продуктів, що не потребують здебільшого ні далекого підвозу залізницею, ні великих фабричних установ” [3, с.229].

Але при цьому можливості для функціонування промкооперації обмежувалися класовою боротьбою, яка продовжувалася. Ставлення до „прихованих ворогів” легалізувалося законодавчими актами. У жовтні 1921 р. ВУЦВК прийняв закон, відповідно до якого непмани, кустарі і ремісники позбавлялися виборчого права [4].

Промислова кооперація України зародилася і почала розвиватися в умовах економічної кризи. Зруйнована фінансова система, необхідність відновлення кредитно-банківських інститутів, пріоритетне фінансування відбудови державної промисловості - все це мало прямим наслідком „гостру потребу в грошових коштах” промкооперації губерній [5,с.26].

Республіканський центр кустарно-промислової кооперації Українкустарспілка (УКС) розпочав свою діяльність з мізерним вступним балансом у 14 тис. крб. без жодної копійки власних капіталів. У подальшому її власні капітали, якщо не зараховувати до них фонд особливого призначення (переоцінки), складали десяті частки відсотка у балансовому підсумку, іноді навіть зменшувались в абсолютному вимірі. Ліквідність балансу забезпечувалася з великим напруженням, зв’язок із периферією був майже відсутній. Так, у першому півріччі 1923 р. УКС провів 60% закупівель у сторонніх організацій та приватників, оминаючи промкооперативи, а у продажах на їх частку припадало менше 30%. Кустарні вироби - основний предмет роботи УКС, складали у першому півріччі 1923 р. лише 38% закупівель та 42% продажів. Серед усіх коштів райспілок власні капітали складали всього 1,7% від загальної суми, решта – позики та аванси. Закупівлі райспілок в УКС складали - 16,5%, продаж - 21,7% [6]. До половини усіх витрат УКС припали на утримання правління та співробітників [7]. Аналогічно діяли й губернські бюро промкооперації, які левову частку коштів витрачали на керівний апарат [8,с.29]. Досить швидко УКС перейшов від збуту кустарних виробів до звичайних торгових операцій й хлібозаготівель, забуваючи про своє пряме і безпосереднє призначення. На місцях спілки були малочисленними і фінансово заслабкими. Відсутність обігових коштів змушувала їх вирішувати проблеми виживання не в галузі виробництва товарів, а в торгівлі [9, с.3].

Результатом діяльності УКС, вже за підсумками перших двох років роботи, стали значні збитки, які переважили власні кошти та зачепили залучені капітали. Так, райспілки на 9,6 тис. крб. власних коштів мали тільки офіційний балансовий збиток у 34 тис. крб. (реальний значно більший). Наслідком ретельної перевірки Сумської спілки (яка вважалася благополучною) стало зростання суми збитків до 40 тис. крб. Суми збитків УКС перевищили капітал: на суму капіталу у 74 тис. крб. збитки складали 230 тис. крб. [10].

Аналіз кредитування кустарних спілок у Держбанку дозволяє зробити висновок про майже повне ігнорування інтересів промкооперації. Так, за перші 5 місяців 1923 р. Всеукраїнська контора Держбанку відкрила 380 кредитів на загальну суму 1,1 млн черв. З них на частку кооперативної клієнтури припадало 107 нових відкритих кредитів на 367 тис. черв. (приблизно третина), а з них 8 тис. черв. (менше 1 %) належало промисловій кооперації.[11,с.2]. Таким чином, незважаючи на гостру потребу у фінансових коштах, надане кредитування було мізерним.

Зазначені тенденції давали підстави керівництву УКС неодноразово наголошувати в звітах на труднощах роботи через відсутність необхідних коштів [12] і звертатися до Раднаркому України з проханням додаткового фінансування [13]. Реакція уряду кожного разу була негативною. Кредитування УКС не тільки не збільшилося, а, навпаки, суттєво скоротилося. Так, вексельний кредит Держбанк зменшив з 8 тис. черв. до 1,5 тис. черв., а підтоварний - з 5 до 2,5 тис. черв. [14,c.3].

Поглиблювала проблему і залежність фінансової системи України від Російської Федерації. Згідно з договором 1920 р. вся фінансова політика розроблялася в Москві. Голова Вукоопспілки В.П.Затонський неодноразово порушував питання про надання Центром кредитів промкооперації України. Але Вукоопспілка систематично ставилася за межі кредитування: не надавався підтоварний кредит, при розподілі кредиту Держбанку Вукооспілка кредитувалася за залишковим принципом [15]. Наслідком такої політики Центру став повний підрив фінансового стану промкооперації в Україні. Різка зміна курсу, взята правлінням УКС наприкінці 1923 р. на перехід до чистого обслуговування кустаря без будь-яких торговельних операцій „для заробітку”, остаточно зруйнувала фінансове становище УКС.

Промислові кооперативи опинилися без будь-якої фінансової підтримки. Так, у квітні 1924 р. на Полтавщині союз промислових кооперативів „Союз-Кустар” об’єднував 91 артіль з 4,5 тис. членів. Об’єдналися кооперативи: металообробний, деревообробний, шевський, гребінковий, ткацький, трикотажний, сітков’язальний, струнний. За результатами роботи, в умовах „повної відсутності” фінансів союз практично провалив всю роботу по кооперування кустаря. З 36 майстерень працювали лише 4, зачинилися учбові комбінати, ліквідувалося учнівство. Весь збут ішов переважно по місту, а не через „Союз-Кустар” з причини, знов-таки, відсутності у останнього коштів [16].

Незважаючи на кризовий стан, промкооперація продовжувала кредитуватися за залишковим принципом, отримуючи значно менше коштів у порівнянні з іншими видами кооперації. Так, уся система промкооперації Півдня України отримала в Українбанку на 1 жовтня 1924 р. лише 5,5% від загального числа кредитів, наданих кооперації [17,с.207].

Проблемний стан промкооперації України привернув увагу державно-партійного керівництва республіки. ІІІ з’їзд Рад України (травень 1925 р.) наголосив на необхідності „заохочення трудового кооперування” в галузі промкооперації. Для вирішення цього завдання виділялася важливість надання стимулюючого характеру державній кредитній політиці [18, с.164]. На ІХ з’їзді КП(б)У, що відбувся у грудні 1925 р., в прийнятій резолюції підкреслювався кризовий стан промкооперації України та було визначене головне завдання всебічного сприяння організації промислової кооперації [19,c.373].

Партійні наради, проведені в Харкові, Луганську, Полтаві, Миколаєві, обговорюючи рішення з’їзду, винесли резолюції щодо підтримки розвитку промислів України та об’єднання їх в систему промислової кооперації.

Наслідком виконання рішень з’їзду став новий етап у кредитуванні промислової кооперації. Вже на 1 жовтня 1926 р. сума кредитування промкооперації в Українбанку порівняно з минулим роком зросла в 1,5 раза, ще через рік – більше ніж удвічі [20,с.19]. Але, незважаючи на зростання цифрових показників, загальна частка кредитування промислової кооперації України лишалася незадовільною. Так, Держбанк, Українбанк та Промбанк разом на 1 жовтня 1926 р. надали кредитів промкооперації на суму 5344,7 тис. крб., тоді як лише для вирішення питань постачання сировиною та матеріалами потрібен був кредит в сумі 12415 тис. крб. [21, с.22].

Українська економічна нарада (УЕН) постійно підіймала на своїх засіданнях питання складного фінансового стану промислової кооперації. Характерним прикладом є засідання листопада 1926 р. Тоді було ухвалено ряд постанов щодо розвитку кустарно-промислової кооперації. Зокрема наголошено на необхідності утворення найліпших умов кредитування, забезпечення промислових кооперативів як довготерміновими, так і короткотерміновими кредитами [22,с.21].

Але складні умови функціонування системи промкооперації були обумовлені цілою низкою глибинних причин. По-перше, неприйняття та спотворення керівним оточенням деяких конструктивних ідей В.І.Леніна, викладених у статті „Про кооперацію”. Отже, „лад цивілізованих кооператорів” не зустрів належного розуміння і підтримки. По-друге, кустарі, об’єднані в промкооперативи, залишалися власниками. Труднощі виробничого процесу, сировинного забезпечення, збуту, конкуренція з боку більш потужних державних підприємств - все це змушувало кустарів об’єднуватися в артілі та товариства. Але при цьому не створювалося нового соціального обличчя для промислових кооперативів – вони залишалися приватними підприємствами.

Таким чином, одним з головних стримуючих факторів роботи промкооперації стала невирішеність питання стосовно дрібного виробника. На місцях було поширене ставлення до кустаря як до, класового ворога. Все це мало наслідком суперечливе, неоднозначне ставлення до промкооперації та низький рівень перетворення урядових рішень на конкретні справи.

На засіданні УЕН у березні 1927 р. підкреслювалося, що диспропорція у кредитуванні промислової кооперації України зберігалася. Надані кредити були недостатніми й не задовольняли всіх потреб. У кредитуванні переваги надавалися міським, „міцнішим” кооперативам. Село ж лишалося практично сам на сам з проблемою фінансового виживання. Висновки та пропозиції засідання Економічної наради були традиційними для всіх попередніх засідань періоду. Знову вкотре наголошувалося на необхідності зниження вартості кредиту, збільшенні цільових кредитів. Звідси за головне завдання визначалося - забезпечити всіх кредитами, збільшувати суми кредитів [23]. Зрозуміло, що подібні рішення мало впливали на поліпшення ситуації. Неконкретність у засобах досягнення, відстороненість, яка характеризувала діяльність УЕН, підштовхувала до відповідних дій місцеві органи управління економікою. В центрі уваги в основному стояли вимоги постійного збільшення кредитування. Так, на загальних зборах уповноважених Луганського окружного кустарно-промислового кооперативного союзу (листопад 1927 р.) серед головних проблем визначалася „відсутність планового кредитування” [24]. Але кредитування промкооперації України хронічно не вистачало. Головний акцент робився на фінансуванні державної важкої індустрії. Відсутність коштів унеможливлювала виробничі процеси та ставала головною проблемою розвитку промкооперації.

Так, у виробничих артілях, які виробляли у 1926/27 р. 56% валової продукції кооперованих кустарів, питома вага всіх власних довготермінових обігових коштів в активах знизилася з 15,8% на 1 жовтня 1926 р. до 13,4% на 1 жовтня 1927 р. [25,с.113]. По деяких промислах власних і довгострокових коштів у обігу не було взагалі, зокрема цвяхово-дротовому, прядивному, поліграфічному. У цементно-черепичному, механічно-слюсарно-ковальському, жерстяному промислах та промислі сільськогосподарських машин частка власних і довгострокових коштів коливалася в межах нижче середніх, тобто до 15%. Нестача коштів задовольнялася вищими ланками системи, кредитовими установами та приватним капіталом. Кредитування артілей банками було незначним.

Така ситуація давала приватному капіталу великі можливості. Так, за 1926/27 рік заборгованість артілей приватникам збільшилася на 41% (з 1,1 млн крб. на 1 жовтня 1926 р., до 1,5 млн крб. на 1 жовтня 1927 р.) [26, с.114]. Причому це тільки за офіційними даними, насправді ж ситуація була ще складнішою. Залежний стан промкооперації України від позик приватного капіталу невпинно поглиблювався.

Окрім великих банківських інститутів промкооперативи могли отримати кредити також і в ощадно-позикових товариствах. У середині 20-х рр. ХХ ст. в Україні було зареєстровано близько 180 таких товариств, які об’єднували понад 62 тис. кустарів та ремісників [27,с.129]. Але при цьому їх головним завданням було першочергове кредитування кустарів-одинаків, що ускладнювало фінансування промкооперативів. Із загальної суми позик за 1926/27 р. у 20,2 млн крб. промисловим кооперативам було видано 3,9 млн крб., або 19% [28,с.117]. Окрім того, для ощадно-позикових товариств була характерна диспропорція в кредитуванні. Наприклад, 8 ощадно-позикових товариств Харкова, Києва, Одеси та Дніпропетровська, з кількістю членів – 12282, видали позик на суму 1577,2 тис. крб., а 159 товариств з 46105 членами видали позик у цілому на 1624 тис. крб. [29,с.22]. Також ускладнювала фінансування дуже висока кредитова ставка, яка у товариствах досягала 180% річних, тоді як вартість кредиту у Держбанку в середньому становила 11%, а в Українбанку 12-14% на рік [30,c.130-131].

В останні роки непу у зв’язку з проголошеною постановою ВУЦВК і РНК УСРР „Про регулювання взаємовідносин державних органів з кооперацією”, що встановлювала режим регулювання та контролю, промислові кооперативи фактично перетворилися на державні підприємства.

Виконання урядових рішень на місцях перетворилось на формальну „гонку” за кількістю промкооперативів. Причому ігнорувалася якість та доцільність їх функціонування. Внаслідок цього у кооперативах збільшувалася плинність кадрів. Окрім того, проблема відсутності кваліфікованих кадрів з розгортанням індустріалізації значно поглибилася у зв’язку з переходом на державні підприємства робітників з промкооперативів. Так, у 1926-29 рр. 39 тис. кустарів України залишили промисли [31, c.206-207]. На їх місця, які звільнилися, в систему промкооперації влаштовувалися малокваліфіковані, а іноді й авантюрні особи. Це суттєво зменшувало ефективність державної кредитної політики. Одержані кредити іноді розкрадалися, зникали та не працювали. Так, промисловий кооператив, який орендував шахту, отримав велику суму в 30 тис. крб. кредиту, яку одразу розікрали голови правління [32].

Водночас постійна боротьба зі лжекооперацією руйнувала і фінансовий стан промкооперативів. Наприклад, Кустпромспілка відмовила у кредиті на суму 3 тис. крб. артілі кравців „Кустар” „до виконання вимог з виправлення кооперативної лінії” [33].

Висновки

Таким чином, розв’язання фінансових проблем промкооперації було можливим лише за умов комплексного підходу до вирішення господарських та організаційних питань, зокрема забезпечення кваліфікованими освіченими кадрами, виділення значних довгострокових кредитів, що б дало можливості не тільки підтримувати виробничий процес, але й провести реорганізацію та модернізацію обладнання кооперативних одиниць тощо.

Кризовий стан націоналізованої важкої промисловості обумовив необхідність розвитку промкооперації в Україні. При цьому фінансовий стан промкооперації протягом непу залишався проблемним. Значно поглиблювала фінансові проблеми диспропорція у кредитуванні: як між окремими видами кооперації (промкооперація отримувала значно менші суми), так і всередині системи – нерівність умов для міських та сільських промкооперативів.

Партійно-господарські органи приймали рішення про стимулювання та фінансову допомогу промисловій кооперації. Відповідно до прийнятих рішень збільшувалися обсяги банківського кредитування, але державної фінансової допомоги не вистачало, що призводило до зростання впливу приватних осіб на промкооперацію. Окрім того, пріоритетне фінансування державної важкої промисловості, що в умовах індустріалізації набуло першочергового значення, ставило дрібних виробників за межі фінансових потоків.

Разом з тим простим збільшенням обсягів кредитування вирішити проблеми промкооперації було неможливо. Для розвитку промкооперації не було створено відповідних політичних умов. Була відсутня правова база функціонування кооперації в умовах радянського суспільства, яке неухильно перетворювалося на тоталітарне. Це перекреслювало всі можливості для функціонування будь-якої ринкової економічної моделі. Прямими наслідками стало те, що у відносинах держави з промкооперацією визначальними стали адміністративні важелі, а не економічні.

Предметом подальшого дослідження може стати комплексний розгляд впливів оподаткування на розвиток промислової кооперації в роки непу.


Література:
  1. Морозов А.Г. Кредитна с/г кооперація УСРР в роки непу: Автореф. дисс. ... докт. іст. наук. - Київ, 1994. - 35с.; Філіппов К.В. Сільськогосподарська кооперація України в 20-ті рр. ХХ ст.: Автореф. дисс. ... канд. іст. наук. - Харків, 1999. – 18с. та ін.
  2. Смирнов В.М. Політика і практика кооперативного будівництва в Україні у 20-ті роки: Автореф. дисс. ... канд. іст. наук. - Дніпропетровськ, 1994. - 18с.; Голець В.В. Кооперативний рух північного лівобережжя України в період непу (20-ті рр. ХХст.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Харків, 2004. – 20с; Низова Л.В. Развитие промысловой кооперации на Украине в 20-е годы: Автореф. дисс. ... канд. ист. наук. - Киев, 1988. - 16с.; Олійник М.М., Смірнов В.Н. Соціально-економічний аспект кооперативного руху в Україні в 20-ті рр.// Збірник наукових праць викладачів та аспірантів історичного факультету. – Харків, 1993. – Вип. 1. - С.61-68.
  3. Ленін В.І. Про споживчу і промислову кооперацію. – Повне зібрання творів. – К.: Політвидав України, 1974. - Т.43, - С.229.
  4. Собрание узаконений рабоче-крестьянского правительства Украины. – 1921. - №13. - Ст. 355.
  5. По промыслово-кооперативной Украине.//Промысловая кооперация. – 1922. - №4-5. - С.26.
  6. Центральний державний архів громадських організацій України (далі ЦДАГО України). - Ф.1, оп.20, спр. 1888, арк. 8.
  7. Там само. - арк. 14.
  8. Лимарь С. Спогади при перші кроки промкооперації України. // Вісник промислової та промислово-кредитної кооперації України. – 1927. - №8. – С.29.
  9. Діяльність Українкустарспілки.// Вісті ВУЦВК. – 1923. – Від 25 листопада. - С.3.
  10. ЦДАГО України. - Ф.1, оп.20, спр. 1888, арк. 10.
  11. О кредитовании Госбанком отдельных отраслей народного хозяйства Украины. // Украинский экономист. – 1923. - Від 30 червня. – С.2,
  12. Центральний державний архів вищих органів державної влади і державного управління України (далі ЦДАВО України). - Ф.1, оп.2, спр.1000, арк. 26.
  13. ЦДАГО України. – Ф.1, оп.2, спр. 145, арк. 118-121.
  14. Вісті ВУЦВК. – 1923. - Від 25 листопада. - Вказана стаття. – С.3.
  15. ЦДАВО України. – Ф.3040, оп.1, спр.259, арк. 17.
  16. Державний архів Полтавської області. - Ф. Р-3873, оп. 1, спр. 67, арк. 137.
  17. Материалы к отчету губисполкома VІІ губсъезду Советов. – Одесса, 1925. – С. 207.
  18. Сборник постановлений о ремесленно-кустарной промышленности. – М.,Л., 1932. - С.164.
  19. Коммунистическая партия Украины в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. – Т.1. – К.: Политиздат, 1976. - С.373.
  20. Бабіч Я. Кредитування системи кустпромкооперації Українбанком.// Вісник промислово-кредитної кооперації. – 1927. - №4. – С.19.
  21. Моргун А.М. Кредитування промкооперації // Там само. - 1927. - №1. – С.22.
  22. Там само. - С.21.
  23. Державний архів Миколаївської області. – Ф. Р-161, оп.2, спр.29, арк. 126-127.
  24. Державний архів Луганської області (далі ДАЛО). – Ф. Р-170, оп.1, спр.2, арк. 50 (оборот).
  25. Логовинский М. Финансовое хозяйство промысловой кооперации на Украине.// Хозяйство Украины. - 1928. – №11. - С.113.
  26. Там само. - С.114.
  27. Кустарна промисловість та кустарно-промислова кооперація УСРР. – Харків, 1927. – С. 129.
  28. Логовинский М. – Вказана праця. - С.117.
  29. Моргун А.М. – Вказана праця. - С.22.
  30. Кустарна промисловість та кустарно-промислова кооперація УСРР... – С. 130-131.
  31. Очерки развития социально-классовой структуры УССР 1917-1937 гг. – К.: Наукова думка, 1987. - С. 206-207.
  32. ДАЛО. – Ф. Р-170, оп.1, спр. 2, арк. 15.
  33. Там само. – Спр.10, арк. 35.


УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В КОНТЕКСТІ

НІМЕЦЬКОЇ СХІДНОЇ ПОЛІТИКИ

(1941 – 1944 РР.)


Галина Стефанюк,

кандидат історичних наук, м. Івано-Франківськ


У статті відображено місце України в політичних планах нацистської адміністрації, а також проаналізовано адміністративний поділ її території між райхскомісаріатом Україна, Трансністрією та Генеральним губернаторством


На сучасному етапі демократизації суспільства у вивченні складних питань недавньої історичної минувшини дослідники звертаються до історії тоталітарних режимів та їхніх впливів на долю українського народу. На основі використання нових історіографічних і документальних джерел науковці одержали можливість всебічного дослідження історії України, тому зросла необхідність вивчення історичної долі її окремих регіонів. Серед актуальних проблем, які заслуговують на увагу, – українське питання в контексті німецької східної політики (1941 – 1944 р.).

Дослідження виконується в рамках наукової проблематики історичного факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Етнополітичні і культурні процеси в країнах Центральної та Південно-Східної Європи ХІХ – ХХ ст.”. Своїми конкретно-історичними матеріалами і науково-теоретичними висновками доповнює об’єктивне вивчення історії України періоду Другої світової війни.

Аналізуючи основні наукові праці з проблеми дослідження, слід відзначити, що українське питання в планах Німеччини у роки Другої світової війни вивчалося науковцями Н.Антонюк, В.Косиком, П.Рекотовим, Л.Шанковським та багатьма іншими.

Використавши здобутки історичної науки з проблеми дослідження, автор вважала одним з важливих завдань знайти і залучити до наукового обігу нові джерела. Основна частина документів, вивчена з даної проблеми, зосереджена у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, а також у Державному архіві Львівської області.

Об’єктом дослідження є політичні плани нацистської Німеччини у роки Другої світової війни.

Предметом дослідження є місце України в політичних планах нацистської адміністрації у 1941 – 1944 рр.

Особливу увагу автор концентрує на адміністративний поділ території України між райхскомісаріатом Україна, Трансністрією та Генеральним губернаторством.

Мета дослідження – на основі переосмислення здобутків історіографії та вивчення архівних матеріалів визначити місце України в німецькій східній політиці у 1941 – 1944 рр.

Практичне значення даного дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані при підготовці праць з проблеми німецької окупації українських земель у період “нового порядку”.

Німецька політика на Сході Європи передбачала принцип “поділяй і владарюй”, який вважався єдиним, щоб завадити народам об’єднатися для створення опозиції Німеччині. У зв’язку з цим існувала гітлерівська концепція “життєвого простору”, в основі якої лежала програма германізації територій шляхом колонізації.

Гітлер зовсім не турбувався про територіальну цілісність завойованих країн. З економічних і стратегічних причин ще менше він переживав про етнографічну цілісність України.

У планах нацистської Німеччини щодо захоплення “життєвого простору” на Сході Європи українське питання займало важливе місце. Уже в перші місяці війни німці почали активно закладати підвалини своєї політики на окупованих територіях, реалізуючи концепцію повного уярмлення українського народу та підпорядкування собі українських земель без будь-яких застережень. На нараді, що відбулася 16 липня 1941 р., А.Гітлером були обґрунтовані і визначені напрямки діяльності окупаційної адміністрації. Зокрема він заявив: “Тепер перед нами стоїть завдання розчленити територію так, як це потрібно, з тим щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її” [1].

Нацистська Німеччина розглядала українське питання в контексті своєї глобальної зовнішньої політики, якою передбачалося створення найбільшої і наймогутнішої у всі часи німецької держави. У цих планах Україні відводилася особлива роль як країні з величезними економічними можливостями і сприятливим географічним положенням, що заклало б основи могутності рейху і завоювання для нього “життєвого простору” (“лебенсрауму”) на Сході. При цьому зовсім ігнорувалися національні і політичні інтереси українців. “Мені потрібна Україна, – відверто говорив А.Гітлер, – щоб нас не змогли ослабити голодом, як це було під час попередньої війни” [2]. А райхсміністр східних окупованих територій А.Розенберг так визначав роль України в третьому рейху: “Завдання України полягає в тому, щоб забезпечити продуктами харчування Німеччину і Європу, а континент – сировиною” [3].

В липні 1941 р. нацисти окупували західні області УРСР, а до кінця листопада – майже всю Україну і розпочали виконання своїх задумів. Щоб послабити політичну єдність українського народу і його силу, німці свавільно розшматували українські землі і встановили між ними “штучні” кордони [4].

Окуповані Німеччиною території були поділені на дві частини: зону цивільного та зону військового управління. Українські землі, що належали до зони цивільного управління, були поділені між райхскомісаріатом Україна, Румунією та Генеральним губернаторством. Крим перебував під спільним управлінням цивільної адміністрації райхскомісаріату Україна (формально) і військової адміністрації (фактично). Територія Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (Донецької) і Ворошиловградської (Луганської) областей знаходилася в зоні військового управління [5]. Згідно з наказом В.Кейтеля від 22 червня 1941 р. “Про управління в зайнятих областях СРСР” визначалася міра компетентності відповідних органів: “Військове командування має право в цих областях використовувати повну владу і уповноважене передавати це право командуванню окремих військових груп і армій” [6].

Наказом від 17 липня 1941 р. А.Гітлер визначив, що управління Галичиною, яка раніше перебувала у складі Польщі, переходить до генерал-губернатора Генерального губернаторства Г.Франка. 1серпня 1941 р. на підставі його ж декретів від 17 та 22 липня того ж року і за розпорядженням Г.Франка Галичина була офіційно приєднана до Генеральної губернії [7]. За розпорядженням Г.Франка Дрогобицька, Львівська, Станіславська та Тернопільська області (за винятком її північних районів) утворили дистрикт Галичина. Однак включення Галичини до Генерального губернаторства спричинило окремі суперечки. У так званій “Урядовій нотатці Міністерства закордонних справ у Берліні від уряду Генерального губернаторства у Кракові для Міністерства закордонних справ у Берліні про українське питання” від 28 вересня 1941 р. вказувалося: “Генеральне губернаторство повинно залишитися “окраїнною землею” тривкіше інтеґрованої складової Райху; просування вперед східного кордону цієї “окраїнної землі” повинно розглядатися як необхідний фактор безпеки. Після того як Східна Галичина вже відійшла до Генерального губернаторства, пожвавилися “тенденції до об’єднання”. Це стосується: а) Волині – щоб покращити базу постачання продовольством Генеральне губернаторство; б) так зване Полісся… З області Полісся Генеральне губернаторство хотіло б усунути небажані для нього або менш бажані (неповноцінні) елементи населення” [8]. Тут же зазначалося: “Ці наміри Генерального губернаторства зазнали поразки. Названі під а) та б) області залишаються у складі райхскомісаріату Україна (Волинь) або ж мають до нього відійти (Полісся)” [9].

В липні 1941 р. територія колишньої Чернівецької області передавалася Румунії як винагорода за її участь у війні проти СРСР. Закарпаття ще 15 березня 1939 р. А.Гітлер доручив окупувати Угорщині. Замість обіцяної автономії угорці визнали вузьку самоуправу “Підкарпатському краєві”, проводячи політику “угорщення” в культурному житті та адміністрації [10].

На початку вересня 1941 р. у Бухаресті було опубліковано декрет, в якому визначався новий статус та устрій Бесарабії і Буковини – губернаторства [11].

У “Меморандумі Проводу ОУН з приводу захоплення Північної Буковини й Бесарабії Румунією та Галичини Великонімеччиною з включенням до Генерального губернаторства” зазначалося: “В такій ситуації мусив український нарід прийняти як велику кривду і глибокий удар своїм національним почуванням і інтересам факт злуки етнографічних українських земель Північної Буковини і Бесарабії з Румунією та прилучення Галичини до Генерального губернаторства. Буковина й Бесарабія є тими землями, що нерозлучно зв’язані з Україною, що в 1940 р. стали складовою частиною УРСР шляхом міжнародного договору, підписаного Румунією. Їх вилучення з українського материка уважає український нарід лиш наслідком хвилевого силового відношення між українським і румунським народом та ніколи не погодиться з новою окупацією” [12].

Керівник східного відділу зовнішньополітичного уряду націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини в Берліні Ляйббрандт у доповідній записці до райхсміністра і начальника райхсканцелярії Г.-Г.Ляммерса зазначав: “Я дуже добре знаю, як цінується лояльна позиція нинішньої Румунії і яка всебічна готовність винагородити Румунію за її позицію. На сьогодні найбільше, на що могла б претендувати румунська сторона, була Бесарабія. Якщо існує безумовна необхідність дати румунам ще щось, окрім Бесарабії, то компенсування румунських бажань в окремих місцях аж до надзвичайно важливої залізниці Львів-Одеса уже становило б для них велике задоволення” [13].

Чутки про те, що німці мають намір створити Українську державу, без сумніву, посилювали стурбованість румунів. Румунський посол у Німеччині 24 липня 1941 р. повідомив німецький уряд, що румунський уряд просить, щоб “майбутня Українська держава” не була надто велика, бо Україна з 40-мільйонним населенням чинитиме тиск на Румунію та на інші європейські держави. Посол особливо просив, щоб Галичина не була приєднана до України, а стала частиною Німеччини, щоб можна було мати “прямий зв’язок між Німеччиною і Румунією” [14].

Німецькою владою 20 серпня 1941 р. було утворено райхскомісаріат Україна на чолі з гауляйтером Східної Прусії Е.Кохом. Зокрема у декреті райхсканцлера А.Гітлера про створення райхскомісаріату Україна говорилося: “На доповнення мого декрету про управління новоокупованих східних територій від 17 липня 1941 р. постановляю: 1) замешкана українцями частина зайнятих східних територій, оскільки вона не підлягає управлінню генерального губернатора, утворює райхскомісаріат в дусі мого декрету про управління новоокупованих східних територій від 17 липня 1941 р. і переходить під цивільне управління, яке підпорядковане райхсміністрові для окупованих територій Сходу. райхскомісаріат отримує назву “Україна”; 2) зовнішні кордони райхскомісаріату Україна будуть визначатися мною відповідно до стану бойових операцій і у певний час вони будуть остаточно встановлені. Час запровадження цивільного управління в райхскомісаріаті Україна чи його частинах визначатиму окремо” [15]. Цікавою була та обставина, що райхскомісаріат Україна підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ, тоді як райхскомісаріати Голландія та Норвегія підпорядковувались Міністерству зовнішніх справ. Це ще раз свідчило про те, що на Україну дивилися як на частину німецьких колоніальних володінь. Сам Е.Кох писав: “В Україні мусить бути створений простір для німців, чого, між іншим, не досягнуто в 1918 р. Просторів, що ніколи до Європи не належали, не треба зараховувати до Європи. Це брехня, що Україна буде колись європейським фактором” [16].

На території України 19 серпня 1941 р. І.Антонеску (маршал Румунії) при попередньому погодженні з А.Гітлером видав декрет про введення румунської адміністрації на території між Дністром і Бугом з офіційною назвою “Трансністрія”. Її адміністративним центром стала Одеса. Трансністрія включала Одеську, частину Миколаївської і частину Вінницької областей [17].

Трансністрія формально до складу Румунії не входила. У доповідній записці Ляйббрандта від 22 липня 1941 р. про значення порту Одеса з обґрунтуванням, чому Одеса повинна відійти не до Румунії, а до райхскомісаріату Україна, говорилося: “Для здійснення німецьких планів у Східній Європі, з політичних, національних, господарських, комунікаційно-політичних підстав з відступленням Одеси Румунії важко погодитись, оскільки українська Одеса для Німеччини є без порівняння ціннішою, аніж румунська. Вона б впливала на політичне забезпечення цієї території для Німеччини” [18]. “Угода про забезпечення безпеки адміністрації та економічної експлуатації території між Дністром і Бугом та Бугом і Дніпром”, підписана 30 серпня 1941 р. представниками німецького і румунського командувань, надавала Румунії лише німецький мандат на здійснення тимчасової економічної експлуатації цих територій. “Доброта” А.Гітлера була викликана необхідністю більш широкого залучення військ Румунії до участі у війні. “З політичного погляду райхскомісаріат Україна не може обійтися без Одеси. Тут має постати німецький бастіон на західному узбережжі Чорного моря, який повинен здійснювати свої завдання з великим родючим гінтерландом райхскомісаріату Україна в плані забезпечення німецького політичного впливу і зміцнення німецького господарства” [19].

Так німецькі власті ліквідували цілісність української території, позбавили український народ його державності. Назва “Україна” вживалася окупантами лише як географічне поняття [20].

У “Директиві Райхсміністерства для окупованих східних територій у Берліні, надісланій для ознайомлення Міністерству закордонних справ у Берліні” від 8 жовтня 1941 р. про ставлення до українського питання і майбутнього українців говорилося: “Доки український народ дружньо ставитиметься до Німеччини і передусім добровільно співпрацюватиме у сільському господарстві з німецьким управлінням, з німецького боку буде зберігатися прихильне ставлення. Допускатиметься співробітництво придатних українців у крайовому управлінні, у громаді й окрузі за принципом рад довір’я. Жодних державно-політичних обіцянок щодо майбутнього влаштування країни не допускається. Рівень життя українського народу слід підносити відповідно до його старанності” [21].

Щодо політики відносно України доктор Бройтигам у директиві від 15 січня 1942 р. зазначав: “Поки що український народ поводиться дружньо стосовно Німеччини й охоче співробітничає з німецькою адміністрацією, насамперед в галузі сільського господарства. Порятунок України коштував Німеччині чимало крові, тому вона вважає, що має право розпоряджатися її землями відповідно до загальнополітичних вимог. З іншого боку, ставлення Німеччини до України буде залежати від українських настроїв стосовно нас” [22].

Таким чином, в окупованій Україні впродовж 1941 – 1944 рр. була створена розгалужена система і цивільного, і військового управління, що передбачала використання економічних можливостей України для потреб вермахту та Німеччини. Маніпулювання нацистською верхівкою українським питанням у роки Другої світової війни переконливо довело, що А.Гітлер ніколи не розглядав його вирішення в інтересах українського народу. Доля окупованих територій цікавила його лише під кутом зору успішної реалізації планів Німеччини.


Література:
  1. Преступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР ( 1941 – 1944 гг.). – М., 1968. – С. 20.
  2. Антонюк Н. Українське культурне життя в Генеральній губернії (1939 – 1944 рр.). – Львів,1997. – С.11.
  3. Германский империализм и вторая мировая война // Материалы научной конференции истории СССР и ГДР в Берлине 14 – 19 декабря 1950 г. – М., 1961. – С.22.
  4. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). – Ф. КМФ-8, оп.1, спр.180, арк.55.
  5. Рекотов П. Органи управління на окупованій території України (1941 – 1944 рр.) // Український історичний журнал. – 1993. – №3. – С.90.
  6. Там само.
  7. Державний архів Львівської області. – Ф. Р-35, оп.5, спр.13, арк.10.
  8. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів-Київ, 2001. – С.408.
  9. Там само.
  10. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Париж, Нью-Йорк, 1955. – Т.2. – С.722.
  11. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993. – С.175.
  12. ЦДАВО України. – Ф. 3833, оп.1, спр.42, с.4.
  13. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів-Київ, 2001. – С.370.
  14. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993. – С.132.
  15. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів-Київ, 2001. – С.392.
  16. Шанковський Л. УПА проти гітлерівської Німеччини // Ратуша. – 1991. – №3. –С.29.
  17. Одесса в Великой Отечественной войне Советского Союза. Сборник документов и материалов в 3-х томах. – Одесса, 1950. – Т.2. – С.5.
  18. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів-Київ, 2001. – С.372.
  19. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів-Київ, 2001. – С.371.
  20. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. – К., 1963. – С.52.
  21. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів-Київ, 2001. – С.418.
  22. ЦДАВО України. – Ф. КМФ-8, оп.1, спр.180, арк.156.


ПОЧАТОК КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН СХІДНОЇ УКРАЇНИ У 1989 РОЦІ