Geum.ru

Історія лілія Шологон

Вид материалаДокументы

Содержание


Молдова: в лабіринті проблем
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

МОЛДОВА: В ЛАБІРИНТІ ПРОБЛЕМ


Володимир Петровський,

доктор історичних наук, професор кафедри історіографії, джерелознавства і археології Харківського національного університету ім. Каразіна


До початку ХХ ст. Молдавія залишалася слабко розвинутим регіоном у складі Російської імперії, своєрідним „Сибіром Заходу”. Навіть сьогодні для багатьох політичних сил назва „Молдова” означає не народ (popor) як такий, а скоріше частину румунської нації (neamului românesc)”. Американський політолог М.Л. Шред вважає, що політично молдавська нація нагадує „ляльку з ганчір’я” [1]. Через більш ніж 14 років після проголошення незалежності у Молдові не досягнуто суспільного консенсусу щодо національної ідентичності громадян титульної нації. Правда, з кінця 2004 р. румуни на молдавській території стали вважатися національною меншиною, зате російська мова – засобом міжетнічного спілкування. З іншого боку, гімн Республіки Молдови називається „Прокинься, румуне!”, школярі та студенти вивчають „Історію румун”, прапор – червоно-жовто-синій триколор. Під час перепису населення держави багатьох громадян зареєстрували румунами. За рекомендацією Європейського суду з прав людини Бесарабська митрополія була підпорядкована Румунській православній церкві. Однак, вважаючи перспективи об’єднання з Молдовою надто примарними, Бухарест з 27 січня 2003 р. увів жорсткий візовий режим для молдавських громадян. Їх зобов’язали мати для перебування в Румунії не менш ніж по 100 євро на добу. Деякі пільги надавалися тільки в тому випадку, коли житель Молдови вкладе до румунської економіки як мінімум 100 тис. євро [2], що для переважної більшості громадян республіки – надто велика сума.

У формуванні молдавської нації брали участь волохи, греки, слов’яни, угорці, тюрки. Молдавська мова начебто належить до північно-дунайської групи східнороманських мов, має чотири говори. Якщо в румунській мові з 1419 головних слів латинські складають 58,3%, гето-дакійські – 1,7%, слов’янські – 21,5%, угорські – 2,3%, то в молдавській більше слов’янізмів [3]. Цю точку зору підтримують далеко не всі, хоча існують молдавсько-румунські словники, а в Конституції Молдови державною мовою вказана саме молдавська (limba moldoveneascâ). Ще в другій половині 20-х років ХХ ст. філолог М.В. Сергієвський доводив, що молдавська мова – своєрідна, відрізняється від румунської через широкі контакти зі східнослов’янськими мовами. Оскільки останні начебто забезпечили їй подальший фонетичний і лексичний розвиток, її можна вважати східнорумунською мовою. Завдяки використанню кирилиці вона відійшла від румунської, а панування російської мови полегшило збагачення лексемами. Фактично ж молдавська мова належить до штучного утворення під час масованих русифікаторських зусиль. Не даремно один з західних філологів Д.Л. Дайвр писав, що молдавська літературна мова подібна лінгвістичному карточному будиночку [4].

Необхідно підкреслити, попередня практика не сприяла розповсюдженню румунської мови навіть тоді, коли Бесарабія перебувала у складі Великої Румунії (1918-1940). Приміром, у 1930 р. в Кишиневі виходили друком п’ять російськомовних щоденних газет, а румунською – лише дві щотижневих. Асоціація бесарабських журналістів вважала, що для Бухареста Бесарабія уявлялася „африканською колонією”. Прихильники панрумунізму назвали існуючу ситуацію неприродною, антинаціональною і аморальною. Саме в ці роки виникає ущиплива характеристика бесарабців: „Tatâ rus, mamâ rus, dar Ivan moldovean”. Більшість молдаван, особливо на селах, у міжвоєнний період ставилась байдуже до спроб пропагандистів, які намагалися пробудити в їхньому середовищі дух „румунського патріотизму”.

Відомо, що 4 лютого 1924 р. командир 11 кавалерійського корпусу Г.І. Котовський та дев’ять його прихильників запропонували створити Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку. При підтримці М.В. Фрунзе керівництво СРСР схвалило цю ідею, причому все трималося в таємниці. Існувала надія, що оголошена Молдавська АРСР буде впливати на Румунію, Добруджу, Галичину і „при відповідних міжнародних обставинах, зможе революціонізувати все становище на Балканському півострові”. У кінці 20-х років діячі Молдавської АРСР П. Чіор (1902-1943) та Л. Мадан (1894-?) створили ослов’янену молдавську мову, в її лексичному складі з’явилися тисячі неологізмів. Вони повинні були віддалити молдавську мову від румунської. Наприклад:


румунська
російська
молдавська

contemporan

cravatâ

dictionar

februarie

ianuarie

unitate de idei

современный

галстук

словарь

февраль

январь

единомыслие

amuvremnic

galstuh

slovari

fâurari

jerariul

unogindiri


В 60-80-х роках, навпаки, молдавська мова поступово наближалась до румунської у сфері граматики, вимови та лексики. Не було видано жодного молдавсько-румунського словника. Але в радянську епоху молдавські вчені намагалися будь-що довести осібність свого народу від румунського, незважаючи на використання фактично однакових з румунськими колегами документів [5].

Невизначеність зберігається й сьогодні: одні наголошують на існуванні румунської мови і відсутності молдавської, інші говорять про окрему молдавську. Філологи університету в Бельцах, Інституту міжетнічних відносин Академії наук Республіки Молдова твердять: є румунська мова, всі інші твердження носять політичний характер [6]. Лінгвістична мобілізація населення Придністров’я (а не етнічна!), яка вилилася у збройний конфлікт з Кишиневом, красномовно свідчить про драматичний характер дебатів щодо проблеми співвідношення понять: Велика Румунія – Молдова, румунська – молдавська мова.

При наявності на території Молдови 70 національностей республіка зіштовхнулася з проблемою сепаратизму на початку 90-х років. Мова йшла про настійливі вимоги автономії з боку гагаузів і незалежницькі тенденції Придністров’я. 155 тис. гагаузів живуть на півдні Молдови, в типово сільськогосподарському регіоні, менш розвинутому, ніж центр чи Придністров’я. Їхні корені прослідковуються з XV ст. на Балканах, пізніше – на румунській частині Оттоманської імперії. Звідти вони в кінці XVIII ст. переселилися до Бесарабії, і в 1825 р. їх там нараховувалося більше 101300 осіб. У ХХ ст. частина гагаузів емігрувала до Аргентини й Бразилії. Вони мають тюркське походження і православну віру. В 90-х роках минулого століття гагаузи перевели свою абетку з кирилиці на латинку, лише недавно почалося вивчення їхньої мови. На Заході поки що не опубліковано жодної монографії про цей своєрідний народ. Левова частка гагаузького суспільства налаштована прокомуністично й прорадянськи. Для порівняння: у 1999 р. Союз кримських татар (Азат Кіірим) виступав за незалежну татарську державність, а Рух кримських татар збирав підписи за проведення міжнародного розслідування щодо організованого комуністичною владою геноциду та етноциду кримськотатарського народу. За словами завідуючої відділом гагаузької мови, культури та етнографії Інституту міжетнічних відносин Академії наук Молдови Л. Чимпоєш (весна 2005 р.), на початку 90-х років гагаузи одержали, можливо, єдиний історичний шанс на свою державність хоча б у якомусь вигляді. Незважаючи на гнів Кишинева, вони наполягали на визнанні своєї автономії. Влітку 1990 р. лідер Гагаузії С. Топал заявив про участь його регіону у підписанні Союзного договору, проголосивши його жителів громадянами майбутнього оновленого Радянського Союзу. Підпільні партії „Ватан” та „Аркалик” примушували тих керівників і інтелігентів, що не згоджувалися визнавати Гагаузію окремою республікою, голосувати за неї. При цьому нерідко використовувалися погрози й диктат. Напередодні виборів до Народних зборів Гагаузької республіки в ніч з 25 на 26 жовтня 1990 р. в Комрат були введені з Болграда війська союзного Міністерства внутрішніх справ. Вони повинні були не допустити зіткнень сил самооборони гагаузів з 40-тисячним корпусом молдавських добровольців, готових зірвати вибори. На вулицях Комрата з’явилися бронетранспортери, кулеметні гнізда, добровольці-гагаузи одержували зі складів Радянської Армії вогнепальну зброю та боєприпаси. Рішення молдавського парламенту про введення в Гагаузії надзвичайного стану виявилося проігнорованим. Через територію України до Комрата проникали загони добровольців з Бендер, Тирасполя й Рибниці, причому в їхньому складі було багато військовослужбовців, переодягнених у цивільне. Жителі великого болгарського села Твардиця на території Молдови не пропустили через нього напівп’яних молдавських волонтерів, які рухалися в напрямі сусіднього гагаузького села. Хоча керівництво Європейського Союзу та інших європейських організацій, у принципі, не визнає сепаратистських рухів, але намагання гагаузів були підтримані. Це пояснювалося тим, що до цього часу вказана народність ніде в світі (за межами Гагаузії проживає ще близько 80-90 тис. гагаузів) не має власного національно-територіального формування. Тому рішення Кишинева серпня 1990 р. про незаконність асоціації Гагауз Халкі (Гагаузький народ) та проголошення Гагаузької Радянської Соціалістичної Республіки залишилося на папері. Вже стаття 111 Конституції Республіки Молдови містила тезу про „спеціальний статус” для Південної Молдови, хоча й без уточнення його змісту. У грудні 1994 р. молдавський парламент схвалив закон щодо автономії Гагауз Єрі (Земля Гагаузії), яка залишалася невід’ємною частиною Республіки Молдови. В ході референдуму у березні 1995 р. жителі трьох міст і більше 20 сіл Гагаузії висловили згоду з набуттям регіоном автономії. Аналогічні результати були отримані у наступному референдумі. У травні-червні 1995 р. відбулися вибори башкана (губернатора) Гагауз Єрі (ним став колишній перший секретар Компартії Гагаузії Г. Табунщик), членів Виконавчого комітету (Баканнік Комітеті) і Законодавчої асамблеї (Халк Топлушу). На території автономії державними мовами були оголошені: гагаузька, молдавська і російська, щоб пом’якшити побоювання жителів у зв’язку з існуванням у Молдові лише однієї державної мови. Крім того, гагаузи залишили за собою право у випадку зміни статусу Республіки Молдови, тобто її об’єднання з Румунією, не приєднуватись до такого рішення.

У червні 1994 р. в Гагаузії побував президент Туреччини С. Демірель. Надана ним допомога Молдові в сумі 35 млн доларів в основному призначалася для поліпшення систем водопостачання та інфраструктури у Гагауз Єрі. Затим його візит повторився через чотири роки. Раніше Туреччина також надавала суттєву фінансову й матеріальну допомогу жителям Гагаузії. Кожного року, починаючи з 1992, близько 200 студентів-гагаузів навчалися у турецьких університетах, а на початку ХХІ ст. ця кількість, напевне, перевищила в цілому 2000 осіб. Згідно з програмою обміну більше 20 турецьких студентів та кілька викладачів кожного року працювали у Комратському університеті. Було організовано також поїздки артистів, музикантів, телевізійні передачі представниками як Туреччини, так і Гагауз Єрі. Лише прорумунські фракції парламенту Молдови не схвалюють розширення таких контактів.

Необхідно підкреслити, що під час парламентських виборів у Молдові (березень 2005 р.) 51% гагаузів проголосували за блок „Patria” (Батьківщина). На території Молдови він одержав всього 5% голосів. Через те, що В. Воронін відкинув план Росії по врегулюванню територіального конфлікту у Молдові і не бажає орієнтуватися на співпрацю з СНД, Компартія Молдови одержала в Гагауз Єрі лише 31% голосів. Нагадаємо, що в березні 1991 року 82% жителів Гагаузії висловилися за збереження Радянського Союзу; за введення російської мови в системі освіти через сім років голосували 91% гагаузів [7].

Безумовно, найбільш болючою для керівництва в Кишиневі залишається проблема існування Придністровської Молдавської республіки. Вона займає 4118 кілометрів квадратних території, з населенням близько півмільйона людей, у тому числі – 28% українців. Тут зосереджено близько 40% всієї молдавської промисловості. Початком протистояння Придністров’я з Кишиневом можна вважати травень 1989 р., коли активісти-радикали Народного фронту Молдови розповсюдили гасла: «Нація понад усе!», «Рус Іван, готуй чемодан!», у Кишиневі мали місце підпали редакцій російських газет. Ще більше налякав населення лівого берега Дністра лозунг «Ми – румуни, а не молдавани». Діячі створеної Народним фронтом «Marea Adunare Nationala» (Велика Національна асамблея) збирали масові мітинги по кілька сотень тисяч осіб, на котрих майоріли румунські прапори, демонструвалися плакати не на кирилиці, а на латиниці. З Латвії до літа 1989 р. надходила в Молдавію газета «Glasul» (Голос), яка друкувалася прихильниками прорумунської орієнтації латинською графікою. Вже 11 серпня 1989 р. у Тирасполі була сформована об’єднана Рада трудових колективів, яка схвалила рішення міськради щодо функціонування у Придністров’ї не лише молдавської, але й російської мови. Потім на Другому надзвичайному з’їзді народних депутатів Придністровської Молдавської радянської соціалістичної республіки 2 вересня 1990 р. вирішили додати до державної й українську мову. Після збройного конфлікту з 2 листопада 1990 р. до 21 липня 1992 р. ситуацію фактично законсервували [8].

Будь-який рух серед молдавської еліти вбік від Москви викликав негайну контрреакцію в Тирасполі і політичне віддалення від Кишинева. Професор кафедри румунських студій Джорджтаунського університету Чарльз Кінг описав цей процес протистоянням еліт, яке вийшло на поверхню у вигляді лінгвістичних чварів. Хоча Тирасполь та Кишинів розділяють лише 50 км, але вже до початку 90-х років це були два різні між собою світи. В той же час навіть національний поет, світило Румунії М. Емінеску писав про Велику Румунію лише від Дністра на сході, тобто не включаючи сучасну територію Придністров’я [9].

З 1992 р. продовжувалася інституціоналізація конфлікту, у протиборчому політичному процесі зіштовхувалися уніоністи, державники й інтернаціоналісти. Зростав вплив громадян «кольору хакі»: Чорноморського козацького війська, Товариства захисників Придністров’я, Асоціації ветеранів Афганістану. У Москві бажали мати Республіку Молдова у ролі своєрідного буферу між НАТО та Росією. Наміри майбутнього лідера Християнсько-демократичної партії Молдови Ю. Рошки продовжувати курс на об’єднання з Румунією, його вимоги до повернення Україною колишніх територій Бесарабії прискорили формування державності на землях Придністров’я [10].

Зараз Придністровська Молдавська Республіка має всі атрибути держави: уряд, президента (22 грудня 1996 р. вдруге цю посаду зайняв І.М. Смирнов), своя армія (міністр оборони – С. Хажеєв), структура державної безпеки (міністр – В. Антюфеєв), валюта – рублі ПМР з 1 січня 2001 р. Існує візовий режим в’їзду на територію республіки. Говорять, що прикордонники зажадали візу навіть у президента Молдови, коли той вирушав до Тирасполя подивитися міжнародний футбольний матч [10].

Однак жодна держава світу не визнала незалежницький статус ПМР. Вона вважається «державою в державі», «протодержавою», «субдержавою» чи «квазі-державою». Західні мас-медіа іменують її «Ельдорадо для контрабандистів», «кримінальною офшорною зоною». Кишинівські діячі стверджують, начебто Тирасполь забезпечує зброєю такі терористичні організації, як Хамас, Хезболла, Аль-Каїда, а також синдикати злочинців з конфліктних регіонів колишнього Радянського Союзу [11].

Всі спроби Кишинева зупинити процес державного будівництва на лівому березі Дністра закінчилися фіаско. Влітку 2005 р. уряд ПМР продовжив до 1 січня 2010 р. термін дії пашпорта СРСР при наявності в ньому відмітки про придністровське громадянство. Для пенсіонерів термін легітимності пашпорта не обмежується. До 1 січня 2006 р. жителям Придністров’я безкоштовно видаються документи про молдавське громадянство, що додаються в пашпорти зразка 1974 р. До початку вересня 2005 р. таких осіб з молдавськими посвідченнями в ПМР налічувалося 154 тисячі. Крім цього, на землі Придністров’я живуть понад 50 тис. громадян України, ще 18 тис. чекали станом на 20 вересня 2005 р. його одержання, а також 100 тис. громадян Росії. Якщо раніше за отримання такого документу необхідно було заплатити 50 доларів, то зараз ціна стала вдесятеро менша. Інваліди І та ІІ груп одержують українське громадянство безкоштовно [12].

З іншого боку, існує спрощена процедура прийняття до румунського громадянства жителів Молдови на Правобережжі Дністра (ця процедура можлива і для місцевих жителів України). У державному бюджеті Румунії передбачені кошти на розвиток засобів масової інформації, політичних партій, історичних досліджень у Молдові. Не зникла характеристика молдаван як бесарабських румунів. Влада в Тирасполі роздратована тим, що в Румунії проживають Г. Вієру та Л. Ларі, які в 1992 р. закликали «потопити придністровців у крові». Засуджений раніше в Тирасполі капітан національної безпеки Молдови І. Ілашку за вбивство двох громадян Придністров’я був вибраний заочно в Бухаресті сенатором від партії В. Тудора «Велика Румунія» [13]. Настороженість у ПМР не зникає ще й тому, що в Конституції Республіки Молдова державною мовою вказана молдавська, але 31 серпня святкується «День румунської мови» (Limba noastra). Хоча реально на фестивалі 2005 р. якраз румунська мова лунала рідше, ніж молдавська чи російська [14]. Політично-ідеологічний характер протистояння Молдови й Придністров’я добре ілюструє і факт навчання у румунських вищих навчальних закладах восени 2005 року 477 громадян Молдови. При цьому бажаючих значно більше, бо на право одержувати там стипендію в 50 доларів претендують по три молдавські претенденти. З Придністров’я ж у Румунії немає жодного студента, зате вони навчаються в Росії та Україні. Всі ці обставини призвели до того, що за 15 років ПМР до такої міри відійшла від Кишинева, що неминуче постає питання: чи можливо взагалі примирити обидві сторони конфлікту? Адже на території ПМР з 1 вересня 1995 р. існує Тираспольська і Дубосарська православні єпархії, на котрі було рукопокладено владику Юстиніана. А проходила ця церемонія у Московському Донському монастирі. Придністров’я має навіть власну систему нагород: «Орден Республіки», «Орден за особисту мужність», «Орден Сергія Радонезького» кількох ступенів, медаль «Захисник Придністров’я» тощо [15].

На думку німецького політолога С. Троебста, в ПМР домінує теза про існування своєрідного багатоетнічного придністровського народу, вкоріненого у слов’янсько-російсько-радянську культуру. Через це він відчужений від румунських та євроатлантичних інституцій. Дійсно, вчені Придністров’я говорять саме про симбіоз кількох народів і створення придністровського російськомовного народу. Професор Л. Іжицький 5 жовтня 2001 р. заявив у газеті «Коммунист Молдовы», що «територія Придністров’я споконвічно належала Росії». Через це, доводять у ПМР, Молдова рано чи пізно об’єднається з Румунією або самостійно вступить до Європейського Союзу, а Придністров’я залишиться незалежним, інтегруючись до євразійського простору [16].

Як власне Молдова, так і Придністров’я не можуть вважатися розвинутими країнами з високим рівнем благополуччя населення. Існують різні оцінки щодо кількості жителів Молдови, які працюють за її межами. Деякі соціологи оперують 150 тис. осіб, а якщо врахувати нелегальну міграцію, – то близько одного мільйона. В кінці 2004 р. три міжнародні організації провели дослідження «Міграція та грошові перекази». Згідно з його результатами, поза межами Республіки Молдова працюють 571 тис. осіб, тобто кожний четвертий з 10 активних працездатних громадян. Потенціал міграції – 690 тис. жителів, що складає половину дорослого працездатного населення. Більшість мігрантів працюють у Російській Федерації, Італії й Португалії. За 2004 р. вони забезпечили одержання їхніми сім’ями 700 млн доларів, а це склало половину державного бюджету, або 27% валового внутрішнього продукту республіки. За першу половину 2005 р. офіційними каналами мігранти вислали 280 млн доларів і приблизно 720 млн привезли готівкою. Через нестачу палива було вирубано значну частину лісових масивів. Більше половини населення Молдови живе менше ніж на два долари на день, рівень корупції – один з максимальних у світі [17], але ця оцінка десь 2002 р.

На 70% бюджет Молдови залежить від митних надходжень, експорту до Росії (наприклад, більше 60% ринку вина в Російській Федерації складає молдавська продукція). Після введених Москвою обмежень на ввіз молдавських фруктів, овочів, вина та інших товарів дефіцит торговельного балансу Молдови склав до початку вересня 2005 року 599,5 млн доларів. За так званими «сірими схемами» немолдавські товари надходять до Росії з молдавськими сертифікатами, що дозволяє Кишиневу одержувати зиск [18]. Однак якщо за січень-липень 2004 р. Молдова поставила в Росію овочів та фруктів на 160 тис. доларів, то за аналогічний період 2005 – всього на 13 тис. У Москві яблука в 10 разів дорожчі, ніж у Молдові, але остання вимушена возити їх до Білорусі, де вони значно дешевші. Цукор молдавани намагаються реалізовувати Україні, бо це вигідніше. Це ж стосується і персиків, бо в Одесі вони можуть коштувати 8 гривень, а в Молдові – 8 леїв (1 гривня дорівнювала 9 – 11 вересня 2005 р. 2,5 лея). Нерідко на внутрішньому ринку Молдови доводилося продавати персики всього за 3,5 лея, хоча затрати на вирощування 1 кг складають у середньому 7 леїв. Щодо виходу на ринки Європи, то там суворі правила: скажімо, діаметр плодів черешні повинен складати 25 мм, а молдовські ягоди, як правило, мають 18 – 22 мм [19].

За 2004 р. офіційний рівень інфляції у Молдові склав 12%. Якщо з 1 січня 2006 р. Росія суттєво підвищить вартість природного газу для Молдови (поки що вона вдвічі нижча від середньоєвропейської ціни), країну чекатимуть надто важкі часи й соціальні потрясіння. Не менше 60% валового внутрішнього продукту республіки створюється у сільському господарстві, яке обслуговують молдавомовні за культурою, радянські за ментальністю, лівопатерналістські за політичними потребами бідні селяни. Вони живуть за рахунок присадибних ділянок та коштів від родичів – гастарбайтерів. За індексом людського розвитку республіка займає 108 місце в світі (зі 162 країн), за нею йде Таджикистан. А в 1999 р. Республіка Молдова вважалася за цим показником на 98 місці. Протягом 2003 – 2004 рр. президент держави В.Воронін дещо підвищив рівень пенсій, знизив ціни на хліб. Цікаво, що свою відмову в 2001 р. ввести другу державну мову він пояснив з прямотою колишнього директора хлібозаводу в Дубосарах: „Спершу треба покласти на язик, а потім уже говорити про мову. Ситий народ стає добродушним”. Водночас президент заохочує міграцію громадян для роботи в інших країнах, не схвалює дискусій з політичних проблем [20]. Лише з осені 2005 р. в Кишиневі почалася робота по наведенню порядку на Центральному ринку та прилеглих до нього вулицях. Ця територія площею майже 100 га (від вул. М.Емінеску до Ізмаїльської, проспекту Штефана чел Маре – до вул. Олександру чел Бум) являла „жахливе видовище”, „розсадник антисанітарії і злочинності” в центрі столиці [21].

В Росії вважають, що економіка Придністров’я виявилася більш життєздатною, а рівень управління – ефективнішим, ніж у Молдові. Його президент – „міцний господарник” І.М.Смирнов пережив уже трьох президентів Молдови. Ця невизнана держава (за висловом кореспондента газети „Le Monde” – „музей радянського комунізму під відкритим небом”) за 2004 р. мала зовнішньоекономічний обіг у розмірі 1,3 млрд доларів. Рівень покриття імпорту експортом, особливо за рахунок металопрокату, досяг 70% (за 2002 р. – лише 54,1%). оскільки ПМР є нетто-імпортером, вона постійно відчуває нестачу валютних коштів. Неясно, скільки країн підтримують торговельні зв’язки з Придністров’ям, бо зустрічається цифра в 176 держав (у доповіді І.Смирнова на честь 14-річчя Придністровської Республіки), то 83 – і теж у доповіді президента. Було приватизовано понад 40 великих підприємств, відсутні зовнішні борги, за 14 років довжина газоводів збільшилася вдвоє, у серпні 2004 р. створено управління Придністровської залізниці. В той же час рівень інфляції був вищим, ніж у Молдові, а саме - 20% (за 2004 р.). Наміри ж І.Смирнова зменшити його до 6% у 2005 р. дуже сумнівні. Мінімальна пенсія у вересні 2005 р. складала всього 164 придністровських рублів, і навіть на січень 2007 р. планується в розмірі 252 руб., що складає 60% прожиткового мінімуму для пенсіонерів. Розвиток сільського господарства недостатній [22].

Вирішення молдавсько-придністровської проблеми значною мірою залежить як від внутрішніх, так і зовнішніх факторів, зокрема позиції обох президентів.

В цьому відношенні фігура Володимира Миколайовича Вороніна є досить колоритною та складною. Він народився 25 травня 1941 р. в селі Коржова Дубосарського району Молдавської РСР. Його матір’ю була молдавська селянка, батьком – військовослужбовець Радянської армії, який загинув на початку Великої Вітчизняної війни. Виховував Володимира вітчим – молдавський комуніст, уповноважений райкому партії по колективізації. Рідною мовою В.Вороніна була молдавська, але володів він нею погано – значно гірше, ніж російською. Таке становище стало типовим для більшості місцевих селян, які користувалися своєрідним „бідняцьким діалектом”. В 1961 р. він закінчив кооперативний технікум і працював завідуючим хлібопекарні в селі Криулень, а з 1967 до 1971 – директором хлібозаводу в Дубосарах. Можливо, саме на початку 70-х років він зробив характерний висновок: „Коли я сформувався як особа, мене стала рухати радянська система добору, виховання та розстановки кадрів”. З 1971 ця система призначила його працівником райкому партії, потім – головою міськвиконкому в Дубосарах і Унгенах, через 10 років відправила на навчання до Академії суспільних наук при ЦК КПРС. 1985 рік колишній директор хлібозаводу зустрів на посаді завідуючого відділом Ради міністрів Молдавської РСР, маючи ще диплом Всесоюзного заочного інституту харчової промисловості. З посади першого секретаря Бендерського міськкому партії у 1989 р. він перейшов на роботу іншого плану: став міністром внутрішніх справ республіки у званні генерал-майора. Хоча в 1990 р. він дозволив діячам Народного фронту Молдови взяти штурмом будівлю МВС і перевіряти рівень знань співробітниками молдавської мови (деяких за погану вимову після побиття викидали з вікон), але в новий уряд його все рівно не взяли. Ображений генерал вступив до Академії МВС Радянського Союзу, і з травня 1990 по вересень 1993 рр. перебував у резерві кадрів МВС Російської Федерації. Вийшовши на пенсію, В.Воронін повернувся на батьківщину і у відповідності з планами комуністів Росії, почав відроджувати Компартію Молдови, залишаючись в опозиції до уряду М.Снєгура – А.Сангелі, які займали прорумунську позицію. У 1995 році Партія комуністів Республіки Молдови, зареєстрована в 1994 р., взяла активну участь у роботі Союзу комуністичних партій колишнього СРСР. В.Вороніна було делеговано до Ради СКП – КПРС. При фінансовій підтримці трьох бізнесменів болгарського походження (Г.Карамалак, П.Димитров, П.Шошев), які інвестували Партії комуністів Молдови близько 400 – 500 тис.доларів, у 1996 р. на президентських виборах він раптом зайняв третє місце.

В кінці 90-х років Молдова за рівнем свого розвитку нагадувала не країну Центрально-Східної Європи, а якусь забуту державу Центральної Африки. Молдавська правляча еліта безпорадно балансувала між прорумунськими радикалами і силами, які орієнтувалися на широке співробітництво з СНД та Росією. Лише 10% жителів республіки вважали, начебто Москва являє небезпеку для незалежності Молдови. Тому не дивно, що на парламентських виборах у березні 1998 р. за ПКРМ було подано 31% голосів, вони одержали 40 мандатів із 101-го. На початку грудня 2000 р. в четвертому турі виборів президента парламентарями В.Вороніну не вистачало двох голосів для перемоги. 14 грудня 2000 р. Конституційний суд дозволив президенту П.Лучинському розпустити парламент і призначити нові вибори до законодавчого органу на 25 лютого 2001 р. Перед ними лідер ПКРМ запропонував електорату „неринковий” продукт: ностальгію за радянською системою. В.Воронін впевнено обіцяв виборцям, що в разі перемоги комуністів Молдова вступить до Союзу Білорусі та Росії, а російська мова стане другою державною. Принада спрацювала: серед більш ніж тисячі кандидатів від 17 політичних партій виборці проголосували за 71 комуніста. Їхніми голосами колишній генерал поліції став 4 квітня 2001 р. президентом Республіки Молдова. Досить довго В.Воронін підтримував враження про себе як проросійського діяча, за перший рік свого правління зустрівся з В.Путіним десять разів! Навіть подарував йому кришталевого крокодила (прозорий натяк: справжній крокодил ніколи не задкує) [23]. Затим його пріоритети почали змінюватися.

Лакмусовим папірцем для перевірки щирості російсько-молдовських стосунків стала ситуація з Придністров’ям. З точки зору геополітики після можливого членства Румунії у 2007 р. в Європейському Союзі Республіка Молдова перетвориться на його безпосередню сусідку. Як і Україна, Молдова з деяким незадоволенням сприйняла 9 грудня 2004 р. роль лише офіційного сусіда ЄС, а не кандидата, отримавши всього „перспективу перспективи”. Адже стратегія приєднання до Європейського Союзу була розроблена в Кишиневі ще в жовтні 2002 р. Однак тільки за умови повного виконання до 2007 р. Молдовою „Плану дій” можуть початися (а не повинні початися!) офіційні переговори щодо надання республіці статусу асоційованого членства в ЄС. Для керівництва Європейського Союзу вирішення Кишиневом конфлікту з Придністров’ям має величезне значення, це своєрідний тест на європейські амбіції забезпечення безпеки на своєму південно-східному фланзі. Його вирішення розглядається виключно у політичному переговорному плані [24].

Ще в 1999 р. керівництво України запропонувало свій варіант вирішення проблеми: створити Республікою Молдова та Придністров’ям п’ять загальних просторів (економічного, оборонного, соціального та інших). Більше того, М.Снєгур та І.Смирнов ще раніше прохали Київ поповнити лави посередників та гарантів урегулювання. Однак Л.Кучма обмежився лише виділенням у зону безпеки кількох військових спостерігачів. З 18 угод між Україною і Молдовою до кінця 2004 р. не була реалізована з вини Києва жодна [25]. Хоча у серпні 1991 р. Придністров’я й Гагаузія просилися до складу України, але тоді Київ видав 29 серпня службі безпеки Молдови І.Смирнова, А.Чебана й С.Топала. Ці дії генерували в Тирасполі так звану „рейкову війну”, організовану жіночим комітетом. Ідея приєднання до України існувала серед населення Придністров’я і на початку ХХІ ст. [26].

З кінця 1992 р. молдавсько-придністровський конфлікт було „заморожено”. Лише інколи він проривався „телефонними” чи „лінгвістичними” війнами, взаємними обвинуваченнями. Весь цей час ПМР мала статус відкладеного пата, тобто була „державним формуванням, становище якого до кінця не визначене”. Державний секретар ПМР В.Ліцкай запевняв населення: Кишинів намагається спершу будувати конфедерацію з Румунією, а в перспективі бажає стати її автономною частиною. Всі спроби України та Росії умовити Молдову надати Придністров’ю особливий статус не мали успіху. Канадський учений Т.Кузьо писав: виною цьому – неприкритий снобізм придністровської еліти, яка продовжувала вважати молдаван в одному ряду з чукчами, менталітет котрих обігрується у відомих анекдотах. Запропонований Росією у листопаді 2003 р. меморандум Д.Козака „Про основні принципи державного устрою об’єднаної держави” не сприйняли ні в Кишиневі, ні в Тирасполі. У вересні цього ж року висунув свої пропозиції Європейський Союз, поставивши питання про участь 600 миротворців різних країн старого континенту на лінії протистояння Молдови й Придністров’я. Але Франція й Німеччина вимагали, щоб при цьому обов’язково враховувалися специфічні інтереси Росії в регіоні. Що стосується Тирасполя, то він втручання ЄС ще в липні 2003 р. оцінив би як акт військової агресії. Першого червня 2004 р. В.Воронін прохав використати для вирішення конфлікту, крім Росії та України, також Сполучені Штати Америки, ЄС та Румунію, але ні Вашингтон, ні Бухарест тоді на його ідею не зреагували. Крім того, серед еліти Молдови існують сили, які впевнені, що без Придністров’я в республіці буде більше стабільності та безпеки, поліпшиться й економічна ситуація, зменшиться міграція працездатного населення [27].

Не мав підтримки план директора Інституту національної стратегії Росії С. Бєлковського, за яким Придністров’ю гарантувалась незалежність, а Молдові – можливість об’єднання з Румунією. Академік Ю. Пахомов (м. Київ) запропонував інше: Придністровська Молдавська Республіка одержує у складі України особливий статус, з державною українською мовою і трьома офіційними: українською, молдавською, російською. [28] Цей план був ще більш нереальним, ніж попередній.

Можливо, у В. Вороніна існує своя думка щодо методів вирішення проблеми. Згідно з деякими даними, фінансування силових структур Молдови зросло втроє. З 2001 року на Бульбокському полігоні безперервно проходять збори розвідувальних підрозділів Національної армії, що відпрацьовують практику контртерористичних операцій. Восени 2001 р. за вказівкою В. Вороніна було створено спецпідрозділ «Скут» для дій у надзвичайних ситуаціях. В одному з найбільш боєздатних з’єднань Національної армії – другій мотопіхотній бригаді «Штефан чел Маре» - сформовані дві групи оперативного реагування. Вони оснащені всіма необхідними засобами для штурму будинків, встановлення контролю над міськими комунікаціями [29]. Міністр державної безпеки ПМР В. Антюфеєв у вересні 2005 р. стверджував, що Молдова робить ставку на нову агресію, «ставку на спецоперації, диверсії й терористичні акти по відношенню до державних і суспільних діячів Придністров’я» [30].

20 травня 2005 р. пролунали пропозиції президента України щодо врегулювання конфлікту – так звані «сім кроків В. Ющенка». Вони передбачали поетапні заходи (три етапи по півроку), з перспективою проведення виборів до парламенту Придністров’я у жовтні чи грудні 2005 р. Нагадаємо, що Київ не проводить економічної блокади Придністров’я, а в липні 2005 р. пообіцяв надати Тирасполю міні-заводи по знищенню боєприпасів російської армії. Втім, останній крок і в інтересах України, бо підрив їх у ярах відносить шкідливі гази на територію Одещини, бо вона поряд за 3 км.

Хоча Молдова підтримала план В. Ющенка, але водночас В. Воронін впевнений: “Вільні вибори посилять у Придністров’ї сепаратизм. Придністров’я ж, у свою чергу, боїться перенесення на власну територію симптомів «помаранчевої революції»”.

У червні 2005 р. тодішній секретар Національної Ради безпеки та оборони України П. О. Порошенко пропонував, щоб Молдова орієнтувалася у своїх кроках до вирішення територіального питання на Росію та Україну в першу чергу. Подібну думку ще в 1997 р. висував у Росії Є. Примаков. Під час перебування 24 липня 2005 р. у Бєлграді В. Воронін заявив: “Ми готові вести переговори з режимом Придністров’я, але тільки щодо питань демократизації й демілітаризації”. На жовтень 2006 р. молдавський президент планує прийняття нової програми Партії комуністів Республіки Молдова, де, очевидно, буде підкреслено демократичний характер організації [31].

Позаштатний радник президента Молдови В. Сокор, що проживає в Мюнхені, назвав мотиви України щодо статусу Придністров’я хитромудрими. На його думку, Росія зрозуміла, що не зможе втримати під своєю протекцією невизнану республіку, а Україна недосить сильна, щоб підпорядкувати її собі. Тому, наголошував В. Сокор у липні 2005 р., обидві держави ведуть справу до забезпечення кондомініуму. Він рекомендував в якості щита проти тиску ОБСЄ, Росії, України терміново прийняти в Кишиневі закон про статус Придністров’я. 22 липня такий закон було прийнято парламентом Молдови, але Тирасполь не збирався його визнавати, бо в ньому Придністров’я оголошувалося невід’ємною частиною Молдови. Лідер Народно-республіканської партії Молдови А. Сіміонел охрестив його «мертвонародженим законом», до того ж зміст його не співпадав з планом В. Ющенка [32].

Замісник голови парламенту Молдови Ю. Рошка на початку вересня 2005 р. запевнив, що “в Молдові «помаранчева революція» сталася не на вулиці, а в розумі нашого президента, котрий еволюціонував від догматика брежнєвського складу в бік лідера ліберальних реформ та проєвропейського вибору”. Головною перешкодою для врегулювання придністровської проблеми Кишинів бачить 1500-й російський контингент, склад зброї й боєприпасів на території ПМР. Ще 26 березня 1995 р. на референдумі 92,4 % жителів Придністров’я висловилися проти виводу цих військ, а з квітня 2004 р. припинено і вивіз зброї до Росії. Новий план врегулювання «Козак -2» передбачає перебування в ПМР збройних сил Росії до 2020 р., а в плані В. Ющенка їх там взагалі не повинно бути [33]. На початку вересня 2005 р. в Центр політичної стратегії Вільного університету ім. Б. Рассела з українського суспільного сервера надійшов цікавий документ. В ньому говорилося, начебто Росія доповнила план В. Ющенка положенням про формування загального двопалатного парламенту Республіки Молдова і ПМР, скликання парламентського форуму. Останній повинен розробити правовий статус Придністров’я, дозволивши йому вийти зі складу Республіки Молдова у випадку втрати нею статусу суб’єкта міжнародного права. Міністр реінтеґрації ПМР В. Шова назвав цей матеріал провокацією. Майже синхронно Влад Сокор в інтерв’ю «Радіо Молдова» відкинув наміри проведення виборів у Придністров’ї під моніторингом Заходу. Він назвав сміхотворним бажання І. Смирнова щодо звертання до нього з боку США та Європейського Союзу, бо президенту ПМР начебто виплачує зарплату Росія. Будь-яка федерація, наголошував В. Сокор, неприпустима [34].

Академічне товариство Румунії вважає, що Молдову доведеться розділити на дві зони за кіпрським варіантом. Члени товариства підготували доповідну записку «Cum putem ajuta Moldova sa se aujte pe sine» (Як допомогти Молдові і допомогти собі самій). Президент Румунії Т. Бесеску виступає за участь його держави у переговорах по статусу ПМР, але Тирасполь – різко проти такого наміру. Там вважають, що в 1992 р. Бухарест навмисне розпалював конфлікт з Молдовою, постачаючи останній зброю та боєприпаси [35].

У другій половині вересня 2005 р. у Москві в готелі «Арбат» протягом чотирьох днів продовжувалася конференція «Паралельне СНД. Абхазія, Придністров`я, Південна Осетія, Нагірний Карабах як реалії пострадянського простору». Вона була організована Інститутом країн СНД та факультетом соціології Московського держуніверситету ім. М. В. Ломоносова. Затим 28-30 вересня у Кишиневі відбувалася конференція «Республіка Молдова на шляху вирішення придністровської проблеми». З одного боку, в Кишиневі планували остаточний статус Придністров’я визначити не пізніше листопада 2005 р. Умовами ж для проведення виборів у ПМР В. Воронін вважав виведення російських військ, демонтаж силових структур Придністров’я і демократизацію режиму сепаратистів. З іншого боку, позиція Тирасполя залишалася далекою від компромісу: щодо загальної з Молдовою держави не може бути й мови, бо «Республіка Молдова є недоговороздатним суб`єктом і свої зобов’язання за договорами, як правило, не виконує» [36]. Така рішучість пояснювалася як наявністю у придністровців 17-тисячної армії, так і підтримкою Росії. На конференції представників «паралельного СНД» начальник управління адміністрації президента Росії з міжрегіональних та культурних зв’язків М. Колеров підкреслив, що невизнані країни можуть або апелювати до Росії, або мінімізувати її участь у вирішенні конфлікту. Але в обох випадках у Придністров’ї проживають 100 тис. громадян Росії, і закон про співвітчизників не дозволить Російській Федерації залишатися байдужою до їхньої долі. Аналогічна думка існує і серед керівництва ПМР. Коли стало відомо, що Молдова одержить від США радарну установку вартістю 10 млн доларів, то замісник міністра оборони Придністров’я В. Атаманюк зазначив: Росія теж може «розмістити подібні радари на території Придністров’я» [37].

Безумовно, в останні кілька місяців посилився вплив України на керівництво як Молдови, так і ПМР. Приміром, повернувшись з Києва в другій половині липня після зустрічі з В. Ющенком, президент І. Смирнов зняв з посади спецпредставника ПМР в Україні з питань науки, освіти, культури, зв’язків з громадськими організаціями та партіями В. Боднара. Раніше він втратив посаду голови Союзу українців Придністров’я. Певно, повідомлення преси, начебто це відбулося лише через факт голосування у грудні 2004 року 20 тис. українців ПМР за В. Януковича, суто суб’єктивні. У Кишиневі розраховують на нові ініціативи України (про це говорили лідер соціал-лібералів О. Серебрян, співголова «Нашої Молдови» С. Урекян, а також Ю. Рошка). Водночас Київ висловлює невдоволення рівнем демократичних перетворень у Молдові, станом української меншини. На кінець жовтня 2005 р. у Республіці Молдова існували тільки дві українські школи (в одній з них – всього 80 учнів). Єдина україномовна газета зникла в липні цього ж року, хоча лише на півночі Молдови розташовані 300 українських сіл. Між тим в одній Одеській області молдавська меншина має в своєму розпорядженні 26 шкіл [38].

Рада Європи і незалежні інститути старого контингенту відзначали посилення в Молдові цензурних утисків преси. За підсумками 2004 р., рівень свободи преси в республіці погіршився, хоча й не до такої міри, як у Грузії. У більш ніж 20 справах, які розглядав Європейський суд, молдавські структури влади він визнав провинними у порушенні прав людини. У квітні 2003 р. Комісія Ради Європи з питань расизму та нетерпимості констатувала дискримінацію і жорстоке поводження з ромами. «Міжнародна амністія» стверджує, що в молдавській поліції до них застосовуються катування. В силових структурах існують плани по розкриттю злочинів, майже не працює інститут підписки про невиїзд, система премій у слідчих органах примушує фальсифікувати справи [39]. Незадоволення членів громадського руху «Єдина Гагаузія» викликала ініціатива башкана автономії Гагауз Єрі та 25 депутатів Народних зборів. Зібравшись 19 серпня 2005 р. в лісі біля села Карболія, вони обговорювали можливість виборів керівника Гагаузії не громадянами, а лише складом Народних зборів [40].

Каменем спотикання у питанні нормалізації відносин між Молдовою та Тирасполем можуть стати грудневі вибори до Верховної Ради ПМР. ОБСЄ ще в кінці вересня 2005 р. попередила, що не визнає цих виборів, бо на їхню підготовку необхідно не менше восьми місяців. Саме діячі цієї організації збиралися визначити готовність до виборчої кампанії в Придністров’ї під міжнародним контролем. Однак Тирасполь на став чекати висновку, призначивши вибори на 11 грудня, а з кінця вересня почалася виборча кампанія. Було прийнято відповідний пакет документів, призначено голову ЦВК – П. Денисенка, підраховано кошторис – 150 тис. доларів, підготовлено прозорі урни ( 27 березня 2005 р. на виборах до місцевих органів влади з 410 тис. виборців 43 округів брали участь 164 тис. осіб). ЦВК надіслала запрошення країнам-членам СНД та СНД-2, у міжнародні організації з проханням виділити спостерігачів. Зазначимо: у грудні 2006 р. у ПМР відбудуться (чи, точніше, планують провести) вибори президента[41].

6 жовтня 2005 р. Рада Європи підписала меморандум про моніторинг молдавсько-українського кордону протяжністю 420 км, щоб припинити контрабандні операції. Він повинен був розпочатися з 1 грудня 2005 р. під наглядом 50 спостерігачів з країн Європейського Союзу. Міністр закордонних справ Молдови А. Стратан стверджує, що Придністров’я експортує багато зброї, існує наркотрафік, торгівля людьми. Однак конкретних доказів такої діяльності він не надав. Відомо, що тридцять урядовців ПМР оголошені у США та країнах Європейського Союзу персонами нон-грата через обвинувачення у підтримці ними незаконних дій. На 28 жовтня 2005 р. намічалися переговори з Тирасполем, однак вони не відбулися, а наступного дня В. Воронін відмовився зустрічатися з діячами Придністров’я [42].

Отже, підсумовуючи наведені факти, важко сказати, яким чином і коли саме буде розв’язано тугий вузол молдавсько-придністровського конфлікту. Він стоїть в одному ряду с долею інших невизнаних квазі-державних утворень, і це проблема не лише країн на території колишнього СРСР. Більше того, за межами СНД подібні конфлікти значно трагічніші за своїм змістом. Без юридично обґрунтованих рішень, співпраці всіх без винятку зацікавлених сторін розв’язати такі проблеми практично неможливо.