Geum.ru

Розбитої недавніми зливами грунтової дороги купаючись у вже теплих промінях сонця, що заходить,та наче подружки шепочуть про щось шелестя друг дружці листячком

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34

39

встали вітаючи чи то нас, чи то адмірала, в залі грала неголосно музика, адмірал усадив мене на першому ряду, а сам пішов до довгого столу що стоїть начеб як на сцені, за столом сиділи офіцери високих рангів, я дивився на те, що відбувається і тут раптом всі сильно комусь зааплодували, я поглянув кому, ось це так, до столу за яким сидів адмірал рівним кроком йшов Гетьман України. Я теж піднявся. Почалося військове засідання, я не вникав в подробиці, в основному говорилося про організаційні питання, я просто дивився як все відбувається, через деякий час заграла урочиста музика в до дверей увійшли дві красуні в морській формі і щось обидві несли на підносах, несподівано по залу прокотився голос адмірала в нім звучали моє ім'я і прізвище, я машинально встав і адмірал запросив піднятися до столу, я спантеличений підійшов до нього, поряд з ними стояли красуні, він в мікрофон назвав моє звання і розповів мою морську біографію починаючи з Феодосії. Всі зааплодували, Гетьман України встав і виголосив наказ про нагородження мене за героїчні дії під час битви за Мармурове море та захист турецького порту званням Героя України, до мене підійшли красуні і на підносах я побачив героїчний золотий тризубець з документами на нього, адмірал прівентил на пошарпану форму мій перший золотий тризубець.

Після нагородження в штабі адміралтейства адмірал дав мені наказ їхати до Миколаїва на ремонтні бази ремонтувати і брати участь у модернізації виведених з битв із-за серйозних пошкоджень підводні човни, їх накопичилося багато, а людей мало, ще я з'ясував, що за тиждень до мого нагородження нагородили але в госпіталі Сімферополя і навідника, живий виходить - хоч хтось залишився ще живим. По дорозі до Миколаєва заїжджав додому до батьків, класний провів днинку, з будинку дзвонив до Феодосії розповів командувачеві про свою пригоду з нагородженням, про своє нове призначення, він сказав: " У штабі знають краще де зараз ти потрібніший".

Після цього і аж до вторгнення ранкурів до України я працював в Миколаєві, навіть удалося один раз побачитися з навідником, коли його виписували я їздив до нього. Вторгнення почалося 28го вересня 2047 року, ранкури атакували Одесу і Севасто-

поль...

“Ну, як моя красуню сподобалась розповідь”,- трохи з сумом запитав у Олесі.

” Ви знаєте, якщо ми переможимо то обов”язково Вам потрібно стати письмен-

ником, виходить,- з задоволенням відповіла,- але ж це не все, а про дії на Україні

нічого не розповіли, про другий тризубець?”

“Давайте тоді після обіду, вже час”,- вона піднялась і запросила мене у столову,

це добре рішення і справді зголоднів. Після обіду нам не прийшлось поспілкуватись,

звідкись з’явився ад’ютант генерала гетьманської гвардії, виявляється весь час мо-

го одужання на мене чекав якийсь дуже таємний військовий, взагалі в гетьманської

гвардії усього їх десять, це головні люди української армії вищче їх лише Гетьман.

Мене терміново бажають бачити. Я і красуня лише пожали плечами, якщо буде

тепер час то побачимось і я їй дорозповім.

Я і ад'ютант попрямували в штаб-квартиру госпіталю, в нім розміщувався генерал що чекав мого одужання. Штаб знаходився в напівкілометрі від самого госпіталю і я зробив по ходу довгождану прогулянку, свіже повітря живило мене своїм ароматом і мені більше і більше хотілося насолоджуватися їм. Як і всі останні об'єкти майстрово закамуфльований штаб не відразу відкрився мені, до нього не вели стежини, всі ходи повідомлення - це траншеї заховані під маскувальну сітку, ми ж йшли чомусь відрито

розуміючи моє нерозуміння мій супровідник кинув "ви ж хотіли прогулятися...", невисокий пагорбок виріс з нізвідки перед нами - "ось і штаб", - якось особливо ввічливо сказав ад’ютант, ми прошмигнули у вхід траншеї, пройшли ще декілька десятків метрів по дуже розгілкованим і весь час круто повертаються довгим інженерним спорудам, охороняють їх багато бійців, часто зустрічаються, схоплювалися і роблячи здивовані обличчя і без всяких питань пропускали. Ми увійшли, ад’юнт йшов першим, в широкі тентовани двері і відразу ж відкрився великий простір, весь величезний штабний намет був організован як штаб - центр, десятки комп'ютерів стояли по всій площі, за ними сиділи і крутилися поруч багато дівчат очевидно обробляючи купу різної інформації. Це явно не штаб госпіталю, метрів 200ті квадратних десь він займав, затримавшись біля входу на декілька секунд ми

почали заглиблюватися у всередину, мій супровід йшов по головній "магістралі"

40

(прохід проходить по центру штабу і йде в його кінець - в нім знаходився головний командир цієї структури, командир знаходився в окремому імпровізованому приміщенні з тентованих стін і дверей ) часто вітаючи знайомих йому дівчат. За інформацією що світиться на моніторах я зрозумів, що це один з центрів контролю за рухом ранкурівських супутників, у складі української армії їх декілька десятків, кожен з них відповідає за певну ділянку навколоземної орбіти з якою можливий перегляд території України ворожими супутниками, всі центри складають загальну систему зв'язану між собою головним центром що знаходиться в Дніпропетровському інституті космічних досліджень по ліквідації загроз від противника з навколоземної орбіти, система вийшла ефективною і український флот космічних супутників успішно стримує атаки супутників противника, що не припиняються . Ми підійшли до кабінету чекаючого мене генерала, нас затримав строгий капітан гетьманськой гвардії, зажадав документи, зрозуміло - контроль, ад'ютант показав свої - все як потрібно, я витягуючи свої не сподівано дзвякнув тьмяними героїчними тризубцями, побачивши їх капітан витягнувся вструнку і доклавши праву руку до пілотки випалив "для мене величезна честь бачити вас шанований ст. сержант, величезна честь, будь ласка проходьте, генерал чекає вас вже другий тиждень іспережівался весь, яке щастя, що ви видужали", "спасибі, капітан, я дійсно в повному порядку", - сказав трохи повеселівши я від того, що на мене дивилися всі хто знаходився в наметі з величезним здивуванням і щастям в очах.

За великим столом сидів посивілий раніше свого часу генерал гетьманськой гвардії, я його добре знаю, та і як мені не знати одного із заступників головкому української армії - Гетьмана України. Генерал напружено вдивлявся у величезну карту, вона поглинала всю його увагу і коли ми увійшли шарудівши досить голосно тентом генерал і вухом не повів, ад‘юнт не бажаючи довго чекати сказав "шан. генерал можна вас відволікти", генерал щось буркнув собі під ніс і йому довелося повторитися, це подіяло. Генерал не охоче перевів на нас свої сумні очі і ось мить, і від того що він побачив мене погляд його пожвавішав, а у мене промчала сумна думка "чому вони всі щасливі бачити мене, по-моєму після того, що сталося із загоном наврядлі можна мене взагалі дружньо вітати, не зрозуміло". Генерал вдово-

лено посміхнувшись гаряче потиснув нам руки, в кімнату зайшла Олеся генерал її

обійняв і сказав їй "спасибі вам за хлопця, рідненька", цього я теж не уникнув, дядько під два метрі ледь не вічавив з мене все своїмі залізними обіймами, не здивуюся якщо він чемпіон світу по обіймах. Довго розпитував її і мене як я прийшов в свідомість і провів сьогоднішній ранок, як моє самопочуття, він часто хапав мене за плечі і тереблячи, говорив " ну тепер вони у нас застрибають, ми тепер поглянемо які у них потрухи, ха, ха", він задоволений сміявся і тикав пальцем в якусь крапку на карті. Незабаром розмова перейшла в спокійне русло, генерал перейшов до суті мого довгого і дуже очікуваного одужання. "Те, що ваш загін витягнув з вогняного кільця може перевернути наше поняття про ранкурів і ми можливо точно взнаємо як їх знищити, - генерал захопившись може забув, а може це потрібно, то що його як і я слухає Олеся, а генерал говорить про настільки секретну інформацію, що не підготовленому розуму це може принести потрясіння, кілька разів дивився я на Олесю, вона з відкритим ротом слухала, ловила кожне слово генерала, те що він говорив більше вона наврядлі ще зможе десь почути, - зараз доки ми з вами розмовляємо кращі уми українського народу розшифровують інформацію, вона виявляється дуже корисною, частина інформації зберігається на мові, якій немає аналога на планеті, правда все ж дещо вдалося виявити унікальне і приголомшливе, у одному з африканських і корінних південноамериканських діалектів виявилися по два письмові символи ідентичних між собою, і вони ідентичні з двома символами можливо ранкурівської мови, подумати лише, що робиться, є деяка думка і не без грунтове, що ті з ким ми воюємо зовсім не з нашої планети, це безперечно дике припущення та все ж це можливо, єдине питання мене турбує хлопці, - генерал дуже питально поглянув на нас і продовжив, - чому, раптом вони інопланетяни, вони не виступили в конфронтацію із Землею у відкриту, володіючи величезним пріємуществом в розвитку техніки їм не довго довелося б возитися з нами, а замість цього вони затіяли довгі напружені битви маскуючись під землян, ось питання, а може ранкури тутешні, просто довго добре маскувалися до пори, до часу".

41

Те що я думав зовсім не давно в Черкаських лісах турбує тепер і верхівку командування, вчених, я перервав мову-роздуми генерала:" Мені думається, що це саме іншопланетне вторгнення, а маскуються вони тому, що бояться вони нас, хочуть захопити нашу планету не відкриваючи свого обличчя, - генерал, посміхнувшись на мою репліку заперечив " не розумію для чого нас боятися високорозвиненої цивілізації тієї, що володіє військовими технологіями не порівнянні з нашими", я витримавши секундну паузу продовжив, - тому-що вони бояться, що їх технології попадуть в руки землян, а як відомо, а це відомо схоже і по за межамі Землі, наша цивілізація дуже агресивна, і зачепивши нас вони можуть накликати на свою голову катастрофічні наслідки - повне знищення їх ранкурівської цивілізації, вони бояться нас генерал як вогню". "Це звісно все дискусії і ми ними схоже захопилися, все можливо, яка небезпека нависнула над країною, зараз найголовніше зберігати спокій і витримку!",- кинув раптом генерал собі і нам. Генерал розповів мені положення на фронтах, особливу увагу він приділив обороні Запоріжжя "це тобі як ні кому потрібно знати", він говорив таємницями не кажучи толком, то що він говорив я скоро взнаю в генштабі, а він все про Запоріжжя говорить і говорить, ми ще довго розмовляли про багато організаційних питань, найголовніше я дізнався про Інгу і Катюшу, Катя в порядку йде на поправку, Інга тепер знову в Швеції, їх командування терміново відгукнуло її до Стокгольма. Я хотів все запитати його про майбутнє загону чи сформує командування новий, чомусь не запитав, вирішив дізнатися про це все ж в генштабі. Декілька годин генерал імпульсивно продовжував розмову і все розпитував про те як вів свої останні бої загін, мені було розповідати про це нестерпно боляче і все одно потрібно розповідати - подвиг героїв повинен знати кожен, нехай доки про це знають одиниці, а після війни кожен українець взнає як віддали свої життя хлопці за волю країни і планети Земля. Угрупування ранкурів з якою загін зіткнувся рухався точно в нашому напрямі і вся ця подія не випадкова, генерал показав кольорові роздруки зйомок українського супутника, що дивом прорвався лише для цих знімків, "і звідки вони все взнали, влаштували цілу виставу щоб лише вас знищити", - з досадою кинув генерал. "Тобі терміново потрібно виїжджати в генштаб, а ти знаєш, що генштаб тепер в Кобеляках, його перекинули неділю тому через наближення

лінії фронту до Светловодську, - хмиркнул носом сказав генерал, - коли зможеш виїхати?" "Товариш генерал я завтра вранці і поїду, я в добрій формі, завтра вранці як штик", - відповів я, генералові це дуже сподобалося, очевидно він опасався, що мій організм поки, що не дозволить цього зробити. Олеся перебила нас через те, що вона і головлікар проти моїх активних дій:"ст.сержанту ще як мінімум два тижні потрібно на відновлення!""Ніколи нам подружка на ліжках вилежіваться, кожна мить на вагу свободи України, після війни належимося, - я кажучи дивився на карту України, червоні лінії вогненного фронту сужалися довкола Запоріжжя, місто знаходилося в оперативному оточенні та все ж люто тримався, - нажаль все буде колись!" Трохи засмучена дівчина сумно дивилася на мене, "за самовідданість у відновленні здоров'я легенди української армії лейтенантові санітарно-військової

служби Олесі Сергіївні Загарнюк надається позачергове звання - капітан, сьогодні я приготую всі необхідні рекомендації для вступу до рядів гетьманськой гвардії, завтра разом із ст.сержантом ваші шановна капітан документи поїдуть в генштаб і попа-дуть особисто в руки Гетьману України, і думаю Ви станете молодшим сержантом гетьманськой гвардії приблизно через місяць ви зафрантите в новій формі гетьманського гвардійця, саме через це Олеся ви залишилися з нами і слухали абсолютно секретну інформацію", - схвильований генерал знизав руку зворушеній дівчині що стала в 19ть років капітаном...

Після довгого засідання Олеся і я вийшли з кабінету генерала, ми пройшли крізь щасливі погляди персоналу штабу, вони знали звідкись хто я і витріщалися на нас заставляючи від скромності дещо розчервонітися, видно охоронець розбовтав,

хоча наврядчі. Декільком дівчатам дав автограф, ледве не віжжя вони притискували до грудей отриманий мій розпис, хоч чесно мене пронизувало струмом після кожного розпису - я живий, а хлопці...

Весь день я проходив різні медичні тестування, ними керувала, інколи сама

робила головлікар, отримавши увечері всі необхідні результати Олеся і головлікар зробили приємний висновок - повністю здоровий і придатний до активних військових

42

дій, вони дивувалися з цього - швидко, "коли закінчиться війна ми обов'язково вивчимо ваш феномен швидкого відновлення вашого організму", - приємний добрий голос головлікаря звучав цією фразою після кожного тестування, я чомусь не сильно дивувався, не знаю, я відчував ще енергійніше і повніше свої сили, чим до трагічної військової операції нашого загону, мені чомусь думалось що сама природа відновлює мене і дає мені все необхідне для боротьби із страшним ворогом України, планети, цивілізації Землі, всьому що живе на планеті - тому-що все це природа, а я особливо доки ще не вникав в цю особливість мого організму.

У час, що залишився, я перебрав залишки моєї штурмової гвинтівки, мені її принесли разом з моїм рюкзаком, весь секретний вміст рюкзака відправився в генштаб, а все моє особисте залишилося при мені, перед ремонтом привів в порядок плеєр, диски і знімні пам'яті до нього, вони були всі запилені і дуже заслинені життям, дістав батареї до нього у народу, що знаходиться в госпіталі, і по моїй палаті полетіли солодкі звуки мелодій super-пісень. Штурмову рушницю довести до робочого стану не вийшло, вся механіка подачі патронів і курку повністю раскурочена уламком, що попав, по-моєму від міни, а летів в мене, коли я йшов по болоту моя зброя знаходилася на спині, нічого відновлю. Склав акуратно його по запчастинах в рюкзак, за вікном давно вже ніченька, плеєр не вимикав, не роздягався - міцно заснув. Прокинувся дуже рано ще до зорі, моїми будильниками стали птиці влаштувавши не порівнянний красивий ранковий концерт, 4.05 ранку, залежуватися не став, піднявся вийшов на вулицю надихатися ароматом різнотрав'я, зробив зарядку і відразу м'який приємний холодок бадьорості пройшов по тілу від низу до верху, потягнувся до межі кісточки приємно похрускували, зазівався солодко, зробив багато глибоких зітхання набрався киснем, в полне приємному настрої зайшов назад одягнувся, зібрав свої речі в рюкзак, прибрав ліжко. 5.00, пора час не чекає, до цього часу в моїй палаті зібралися головлікар, генерал, Олеся і та дівчина, що відремонтувала форму, вони прийшли проводжати мене, трохи сумно стало мені - скільки людей хвилюються про мене і вони прийшли, а скільки днів піклувалися і робили все від них залежне для відновлення мене, це міцно зігріло моє серце,

Заради таких людей стоїть продовжувати боротьбу. Рассталісь на пропускному пункті госпіталю в 25ті метрах від нього, "до побачення, можливо колись ще побачимося, після перемоги", - я подарував дівицям мої мінідиски на пам'ять зі своїми підписами, з генералом ми ще не раз зустрінемося по ідеї, "а ми нічого не захопили, гм, ви в моїй пам'яті тепер назавжди красуні", - ми говорили один одному чіпаючі наші серця ніжністю слова, мені зовсім раптом не захотілося нікуди виїжджати, війна ця, ех, дівчата обійняли мене по черзі, я поглянув в їх тремтячі очі і сказав "до побачення", знизав руку генералові "успіху тобі парубок", "спасибі", - відповів я і неспішно попрямував до найближчого шосе що веде до Кобеляк.

Розбита грунтова військова дорога вела до шосе, вона вилася кудись далеко схоже аж до що віднилися телефонних стовпів, це якесь диво що вони до цих пір стоять, без дротів, телефонні стовпи років 10ть як не застосовуються, їх поприбирали із-за загрози удару по ним блискавок - а ці стовпи стоять біля сільськогосподарських полів і вони сповна загрожують випадково їх підпалити під час грози. Поки я йшов уздовж них, повз мене проносилася зі страшною швидкістю різна техніка - точне шосе. Незабаром на горизонті заблискало променями сонечко, тепло сонця випарувало масу вологи і тонкі смужки туману почали збиратися всюди. До самого шосе уподовж дороги по якій йшов стояли замасковані автоматичні зенітні комплекси їх охороняли бійці ППО, строгими поглядами супроводжували мене "хто тут бродить в рань ранню". Кілометра 2,5ой йшов і все зенітки, класна оборона, ранковий туман зовсім приховав госпіталь, кілька разів дивився хотів ще раз його побачити - туман щільно узяв під своє маскування і складно щось розгледіти, стискує губи пішов вже назад не дивлячись. Ось і шосе, своїм ходом поїхав із-за браку транспорту - весь в страшному круговороті війни, хвилин 20ть довелося чекати попутки. "От, хтось і їде" з туману наростав знайомий гул фронтової вантажівки, я трохи схвилювався вантажівка може проскочити і в білій пелені водій не побачить мене, все обійшлося, метрів в 10ті переді мною винирнула гігантська вантажівка - ну звичайно КРАЗ, громадина динамічно гудячи мчала по шосе, я замахав обома руками, водій як я і думав не відразу мене побачив, і проїхавши спочатку мимо вантажівка раптом сильно

43

засвистіла випускаючи з пневгальм надлишок повітря, голосно пирхнули 500 кінських сил підкоряючись раптом зупинитися, фух, не проїхав мимо. Я бігом наздогнав громадину, що чекала мене, - фронтова вантажівка призначена в основному для перевезення снарядів, одна з найвеличезніших модифікацій КрАЗа, весь в сітці камуфляжу і в імітації віток дерев. Заліз в кабіну по довгих приварених сходах, упірнув у вже відкриті водієм дверці, на мій подив за кермом сидів матрос, водій побачив те, що і я в морській формі, по його похмурому обличчю прослизнула задоволена посмішка:" Здорово братик, ну нарешті рідню зустрів, давай залазь скоріше, ось повезло!”. Я сів на розкішне крісло, вони як в літаках цивільної авіації - величезні як і сама вантажівка, я всього лише один раз їздив на КрАЗе цієї моделі, м'які і пружні одне задоволення їздити.Майже не відчутна вібрація і м'яке бурчання 500 сильного двигуна додали до украй не багатьом приємностям цього складного часу яким зараз живе наша країна і планета. "Як ти тут опинився підводник, ніколи

б не подумав тут зустріти, а тю що я запитую раз тут означає потрібно", - поправив себе матрос, на нім була морська форма з написом на пілотці, маленькі букви з

лівої сторони "Швідкий", я йому сказав, що знаходився в польовому госпіталі після прочуханки”. Не невже ти з ескадреного міноносця "Швідкий", - він розповів як загинув його корабель, загинув під час битви за Зміїний острів, "нас там було всього 14ть кораблів, а цих сволот, наш есмінець 4ри ворожих підводних човна все ж встиг пустити на дно, а коли закінчилися торпеди і міни вони оточили нас і розстріляли торпедами впритул, і нічого тут не попишеш братик, тепер ось бачиш бороздю степи Черкащини", трохи витримав паузу і поглянувши на мене запитав чому на моїй пілотці немає напису, я дав йому свої кадрові документи команди "Вільної Україні", "та ну, командир башти головного калібру", - стискував від здивування губи матрос, я розповів йому деякі моменти своєї морської біографії, про те, що до лінійного крейсера я служив підводником і вийшло, що підводному човну ще не дали імені коли мене переклали на надводний флот, на мені зараз не було геройських тризубців

я зняв їх тому, що не міг їми поки що вихвалятися, це дещо не добре по відношен-

ню загиблих друзів, якби водій їх побачив то відразу зрозумів хто перед ним і став

би скоріш за все просити розповісти про себе, а мені зараз зовсім цього не хотілося, все це після війни, там хто буде живий буде розповідати про всіх. Гігантська вантажівка несла нас крейсерською швидкістю під надійним керівництвом матроса в Светловодськ, там наші дороги розійдуться, він відправиться в Світлогірськ - військовий порт на лівому березі Дніпра, за снарядами, а я знову попутками в Кобеляки. Всього менше години знадобилося вантажівці щоб добратися до Світловодську, водій висадив мене в центрі на головній площі, побажавши один одному успіхів відправилися по своїх завданнях, КРАЗ голосно пирхнувши помчав по широкому головному проспекту міста, я встиг услід помахати рукою і у відповідь прогримів громом голос сигналу вантажівки, коли вантажівка виїжджала я побачив купу дрібних і великих рваних пробоїн в його високих бортах, вранці вони не встигли попасти мені на очі, дістається і вантажівці і водієві, це зараз приїде завантажитися і без передиху знову назад на фронт. А я став роздумувати як мені продовжити свій рух. У Світловодську бував часто, дуже красивий маленьке містечко-перлина на Дніпрі, після реконструкції всіх прибережних міст і городків в 2030- 2035хх роках Світловодськ - простій нічим не примітний малонаселений пункт став найкрасивішим курортним містом на всьому побережжі Дніпра, майже всі крупні і маленькі населені міста розташовані на берегах Дніпра стали курортами на яких приїжджали відпочити зі всієї України цілорічно. Я стояв на тротуарі з краю великої площі, вона була дивно простора і свіжа, особливістю площі Светловодська - це унікальна мостова викладена мозайкой, вся площа - величезна картина всіх природних країв України, картина зверху захищена нанесеним шаром антіподраздника, який наносять раз на місяць і шедевр залишається в цілковитій безпеці. Не довго роздумуючи сів в трамвай що йде на східну околицю міста, у вагоні знаходилися зовсім мало людей, взагалі в місті теж, гм, раніше десь півроку назад інколи за головною площею важко було пройті кого-небудь не зачепивши, а зараз мало людей, невже стільки людей на фронті. На околиці міста був автовокзал, приїхав купив квиток на Кобеляки, довелося півгодини чекати відправлення автобуса. Весь основний транспорт йшов мимо Кременьчуга по наплавному мосту перед Кременьчуцкой ГЕС.