Geum.ru

Розбитої недавніми зливами грунтової дороги купаючись у вже теплих промінях сонця, що заходить,та наче подружки шепочуть про щось шелестя друг дружці листячком

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   34

тувати". Командир дивізії дивився на мене і чекав моїх наказів, "ну, що твої парубки готові їх зустріти, - запитав те, що я вже знаю, просто для разрядки,"готові", - трохи тремтячи в голосі відповів командир, - ну, тоді відкривай вогонь артилерією доки вони ще далеко повибиваємо їх танки". Він помчав виконувати мій перший наказ. Я зараз думав лише про одне - затримати ворога і дати можливість вивезти вантаж з селища.

Ранкурівські танки почали бити прямим наведенням по наших позиціях, точного розташування наших редутів вони не знали і снаряди лягали не заподіюючи нам жодного збитку, головний бруствер нашої оборони ми замаскували капітально і

59

він стане справжнім сюрпризом для противника, снаряди пролітають вище за позиції зі свистом падали в селищі. Наші вкопані танки успішно як і криті артпозіциі підбивали один за одним ворожу техніку, їх бойові машини яскраво спалахували деякі відразу зупинялися, інші із знищеним екіпажем продовжували рух доки не упиралися у вже підбиту техніку і буксували доки не вибухав двигун разом з боєкомплектом, уцілілі екіпажі вилазили назовні охоплені вогнем і гинули тут же біля своїх бойових машин від поранень, і від наших куль."Вам теж боляче сволоти, а ви що думали...,- кипів я спостерігаючи за початком битви. Інша моя натура з великим

жалем дивилась на цю безумну картину смерті, як прикро розуміти, що дві цівілізації

б’ються на смерть за своє життя, хоча могли б мирно сидіти на пікніку і будувати

плани мирного співіснування...

У клубах чорного диму що заволік все поле показалися з боку ворога ранкурівські штурмовики, вони йшли на бриючому польоті прагнучи максимально

вберегтись від наших автоматичних зенітних комплексів, їх було багато і два комплекси просто не могли їх відразу перемолотити, збили скільки вийшло, нам повезло вони впали за нашими позиціями в селищі, ох дістається ж селищу.

Ті що уціліли гарненько попахали наші позиції, зрозуміло що вони з повітря визначили по білих серпанках пострілів де ми знаходимося, всіх хто зазівався і не встиг сховатися в укриття в момент викосило. Ворог напружував нас і з суші, і з повітря, поки ми непогано справляємося - стримуємо і тримаємо їх на хорошій відстані від наших позицій. В той момент коли був збитий останній ворожий штурмовик війська, що наставали, на якийсь час зупинилися зрозумівши, що ця атака не вдалася, я посміхнувся від того, що ми доволі успішно відбили перший шквал, і від того, що віддав наказ резервам розташованим по флангах контратакувати ворога.

Це для ворога було справжьою несподіванкою. Два механізовані кулаки вибили останні зуби в атакуючого угрупування і просто жорстоко відпрасували залишки бігаючих дурнів.

"Знову пруть, ось морди, все їм мало, - я стояв в бійниці, дивився на ворога вже через приціл станкового кулемета, його тільки що по моєму наказу встановили в моєму бліндажі, я відчував - цей бій буде особливо складним...

На цей раз ворогові за підтримки маси штурмовиків вдалося підійти до наших позицій, але тут починається 200м зона повного знищення, яку, я застосувавши всі свої навики владнувати засідки, я все важке стрілецьке озброєння розташував в спецпорядку по всій лінії оборони і вийшла стіна вогню тривалістю 200ті метрів,

яку неможливо здолати, я встиг збудувати до початку битви. Немов збудована стіна не давала пройти ворогові ближче до наших позицій, купи знищених ранкурів накопичувалися на цьому не переборному для них рубежі, все йшло добре доки в комплексів не кінчився боєкомплект, комплекси клацали порожніми пусковими установками повертаючись у бік ворожого штурмовика, це швидко зрозуміли ранкурівські пілоти і накинулися на них, штурмовики атакували їх ракетами, білі шлейфи диму що виходив з ракет, самі ракети побачити було неможливо дуже швидко вони летіли, миттєво досягли комплекси, від страшної сили вибуху їх осколки розлетілися на десятки метрів, деякі впали прямо перед бійницею мого бліндажа.

Втративши прикриття з повітря наша оборона стала простою мішенню для ворожої авіації, штурмовики змітали все, що ретельно будувалося всього кілька годин тому, я не розумів чому командувач південного фронту не висилає сюди винищувачі, не прилетять винищувачі не розганятимуть штурмовіков ну, тоді нам хана.

Наші винищувачі не прилетіли.

Ворожа авіація зробила свою справу - повністю знищила боєздатність нашої оборони, 200от метрова зона знищення зникла, через фізичну відсутність оборонців, сили гетьманськой гвардійської дивізії танули кожну секунду, настільки був щільний обстріл атакуючих. Зрозумівши нашу безвихідь, відступити ми не зможемо - що залишилися в живих гвардійці покинувши свої ще цілі притулки стануть легким видобутком ворога, я віддав відчайдушний наказ на схоже останню контратаку всіма резервами, що залишилися, якраз в цей час ворожі штурмовики пішли на свій аеродром, очевидно заправлятися, але я думаю тому-що їх війська під час нашої контратаки змішалися з гвардійцями і вони боячись попасти в своїх просто вийшли з бою. Нам крупно повезло - контратака виявилася вдалою і ще одна атака ранкурів

60

була відбита.

Під час нетривалого затишшя я наказав тім, що залишились в живих бійцям зібратися біля мого бліндажа, я вийшов на визжений після жорстокого бою останній бруствер, він знаходився прямо перед бліндажем, зібралося 85ть парубків, всіх і піхотинців, і танкістів, дивлячись на них я мовчав з 1250ті гвардійців залишилося всього лише 85ять і схоже цифра на цьому не зупиниться, всі розуміли до чого все йде, в будь-якій стройовій частині могла вже початися паніка, але це гетьманська гвардія - основа незалежності країни, і нікуди ми не підемо доки не виконаємо завдання, поговоривши і порадившись з бійцями я ми разом вирішили зайняти останню оборону на останньому ще сповна придатному для оборони бруствері,

в цей час ми стали братами і все що нас дещо раз’єднувало зникло, таке відчут-

тя можна пізнати доволі рідко чомусь, хоч воно повинно бути з людьми завжди...

Під час розмови у мене чесне слово ледве серце з грудей не вискочило ще й

через тих кого я побачив, - "лейтенант, що ж нам робити з пораненими", - я відкривши рот побачив як пробиралися крізь юрби хлопців дві медсестри, зовсім

ще юні з косичками і тут, я закрив від несподіванки очі і рукою по масажував від напруги трохи обличчя, нічого я не став в них питати, якого вони тут, вони вже тут і нічого не попишеш, як же вони змогли вціліти то. Я сумно оглянув палаючу і димлячу округу "невже цим моментом для нас закінчиться історія, невже це все, що я встигну зробити для нені - Україні, нажаль схоже на те", про особисте взагалі ду-

мати не хотілося, але само лізло в голову. Ну що ж ми покажемо ранкурам, як б'ються востаннє українці...

Серед 85ти бійців, що залишилися, були пораненими 9 парубків, може це і добре, що дівчата виявилися тут, вони вивезуть їх за лінію фронту і самі залишаться живими, і ще один плюс - вони зможуть розповісти як ми тут билися і може хоч якась пам'ять про нас залишиться. Я раптом пригадав про каштан поглянув в його сторону - стоїть, він може стати символом нашої самопожертви,

пам'ять...

Мій джип все ще в порядку не рахуючи наскрізь пробиту броню і вже всі стекла, усадив в нього поранених і я усадив за кермо дівицю, розповів на всяк випадок як їм керувати, "та я знаю" відповіла вона, інша сіла поряд з нею трима-

ючи напоготові мою штурмову рушницю, я обійдуся станковим кулеметом, відправляли їх всі разом вони наша остання звісточка життя, коли пил розвіявся і джип сховався за залишками селища ми почали готуватися до бою, я залишився останнім з командирів дивізії, і сержанти, і командир дивізії загинули, розосередивши сили, що залишилися, я заліз в бліндаж, сів на порожній великий ящик з під стрічок для кулемета, у мене ще залишилися дві по 185ть патронів – досить для невеличкого

бою. Підібрав на бруствері автомат він теж скоро буде дуже потрібен, я чомусь відчував себе абсолютно спокійним, сидячи на ящику я бачив з нього все, ну те що дозволяв кут огляду бійниця, поле битви і все таке,"а все ж ми багато їх поклали, несумірні наші втрати і їх". Спокійним я був тому що вантаж вже добирався до Запоріжжя, це я взнав у кранівника, це був звичайно не зовсім кран, більше він схожий на підіймальний механізм, він встановлений на одному з самоскидів для розвантаження і вантаження коштовних і небезпечних вантажів, звичайно він виручив нас, а то б застрягли тут, кранівник, коли повернувся із завдання, розповів як і що йому довелося робити, він виконав своє завдання і для підстраховування проїхався з ними до околиці селища і він приїхав назад до нас, і повідав мені про це, вони виїхали зовсім не давно швидко їхати не має ніякої змоги, це виходить вони всього

навсього на околиці селища, можливо їх наздоженуть дівчата.

Ранкури не змусили себе довго чекати і їх довгі ланцюги з'явилися з диму, що розсівається, не далеко від наших позицій, ми їх затримаємо на декілька годин цього вистачить вантажівкам і дівчатам встигнути дістатися до своїх. Вже починало темніти сонце ось-ось і сяде за густі димні хмари, що піднялися вже високо.

Я дивився як ворог в повний зріст не боячись загинути йшли на нас, невже вони насправді клони, зовсім не відрізниш від людей, а може вони і люди, ох вже ці таємниці, нічого колись і її люди розкриють, як ніж швидко консервну банку. В бліндажі лежав бойовий прапор гвардійської дивізії зачохлене в спецтканину, її хотів на бастіонах встановити командир дивізії, не встиг. Я розвернув його розпрямив і виніс

61

назовні, заліз вгору бліндажа вбив спеціальний держак у випалену землю і вставив в нього прапор, вітерець відразу підхопив оксамит і воно весело затрепетало в повітряних потоках, жовто-блакитне полотнище з маленьким тризубом у верхньому кут- ку і з надпісом воєнної частини, біля нього гордо розвівалося купаючись в останніх для нас променях сонця, це трохи підбадьорило нас і у котрий раз нагадало нам

навіщо ми тут. Ворог впритул підійшов до наших майже розгромлених позицій і ми відкрили вогонь, їх було надто багато, щоб наш вогонь міг їх відразу зупинити і вони не дивлячись на наші зусилля наближалися, -ми знаходилися в останніх запасних траншеях, прямо біля мого бліндажа, вони були ще сповна придатні для оборони, коли ранкури зайняли перший бастіон ми змогли притиснути їх в них закидаючи десятками гранат і на деякий час вони не висовували голів, не довго ми їх там тримали противник почав артобстріл наших позицій, але цікаво ворожі снаряди

падали і по нас, і по ворогові – ворог нес втрати від своїх, це справжнє пушичне

м’ясо, зрозуміло ранкурівськє командування знало, що їх солдати теж знаходяться на тих же позиціях де і ми лише з різницею в 20-30ть метрів, все одно відкрили вогонь, я з бліндажа в стеретрубу бачив як по раціях переговорювалися з кимось ранкурівські командири, снаряди падали і в наші траншеї. Дивуючись з побаченого я вів напружену стрілянину по ворогові, економлячи патрони я чекав 100%у ціль і натискував на тугу гашетку, великокаліберний кулемет не залишав ворогам, що попали в приціл, жодних шансів уціліти. Дуже швидко ранкури зміркували, що сидячі в бастіоні їм все одно не уціліти вони почекали новий свій крупний підрозділ і почали атаку всіма силами, а їх накопилося. Я вже не знав скільки нас залишилося, не міг ні на секунду відірватися від кулемета, щоб з'ясувати обстановку - ворог пер і пер, зрозуміло, що ми серйозно влипнули. Я зняв з лафета свою важенну іграшку, важить приблизно як мішок насіння соняшника кг-амів десь 20ть, у мене залишилася менше половини стрічки і я вже з настроєм - все одно, вийшов з бліндажа зайшов на його дах і став палити по ворогові що знаходився від мене всього в 25ти метрах їх було дуже багато, і це я бачив тих хто винирнув з сумірків диму, позаду них йшли інші дзвенячи амуніцією в темноті ворожі солдати, втекти ми ні як не могли, побачивши, що я на повний зріст стою на бліндажі біля прапора, що розвівається, і пускаю super-короткі черги по противникові, бійці повилазили з траншей, а їх залишилося всього два десятки, кинулися на ранкурів в рукопашну, я теж кинувся за ними, ми хотіли показати в останнє як б'ються до останнього гетьманськие гвардійці, не встиг я зробити крок, як позаду мене розірвався снаряд миттєво збивши мене вибуховою хвилею, майже відразу вибухнув ще один переді мною і кинуло кудись назад сильно оглушив, ранкури обрушили по нашому останньому оплоту артудар і змели останній опір українській армії в селищі...

...Сильний і свіжий вітер мчав мене на хмарі білому як арктичний сніг, приємне і дуже м'яко несло по простору що не має берегів і країв повітряному океану. Я відчуваю тонкі, смачні ні з чим не порівнянні запахи і відчуття, сонце весело граючи в повітрі різноколірними переливами своїх променів досягла хмари і мене, сонце променями наповнило мене теплою енергією... Хмара носила мене океанами, горами, полями, лісами, болотами, річками і вони давали мені частину своєї енергії, я відчував енергію струйками, що втікає в мій організм, відчуття неповторне, начеб вся природа планети Земля, заряджала мене життям...

Я якось різко стрепенувся, ну і сни ж мені сняться, ось би завжди таки

бачити, протер від налиплого пилу очі хотів поглянути та не зміг- вії злипнулися, тоді я наслинив долоню", ух, - аж стрепенувся від якоїсь сильної гіркоти в роті, - фе", переборов страшну гіркоту почав промивати очі рукою як кіт, це дало результат і вії розкрилися, я ще довго неспішно протирав забиті пилом і видно сажею очі. "Начеб-

то тепер стало трохи краще, - нарешті я зміг стерпно бачити, - оче так і як же я сюди потрапив, я лежав по середині свого бліндажа,- ага тепер зрозуміло" - з краю біля бійниці в даху зяяла величезна пробоїна, правда завалена всілякими залишками будівельних матеріалів, коли я дивився на неї з пробоїни весь час сипалася суха земля приємно шарудівши ударяючись об тих, що попалися по дорозі до підлоги бліндажа дошки і перебиті бетонні перемички, невже мене сюди закинула вибухова хвиля і як вона встигла мене пронести крізь дах бліндажа, що рушився . Я машинально обмацав себе, поворушився -" тю, цілий і як це", ніяк не міг серйозно зрозуміти те, що

62

я залишився живий, знову вдруге уникнув найнеприємнішого, мене трохи привалило землею і дошками знадобився час, щоб вибратися з маленького завалу, повзучи дістався до бійниці, відчував себе все ж не дуже, приліг біля неї відпочити, щось

отдишка з'явилась, ось ще мені. Все ще була ніч, годинника у мене не було я залишив їх в джипі і не знав навіть приблизно скільки зараз часу, ніч була зоряною, "молочний шлях" добре видно, що ж виходить зараз все ще глибока ніч і до сходу сонця сила-силенна часу, раптом мені повезе то до ранку доберуся до своїх, а може ще хто живим залишився, та потрібно квапитися втекти з селища. З бліндажа виліз через бійницю, ледве протиснувся, вона вузька - конусна система, обірвавши декілька гудзиків вивалився назовні, впав в м'який попіл, такий товстий шар мабуть всього що могло тут згоріти та через нього скотився вниз по невисокому валу до траншеї, було не дуже темно зірки давало трохи світла і можна було пересуватися. Тіло в різних місцях нило із-за купи різних ударів отриманих видно під час мого польоту в бліндаж і під час падіння на підлогу, та ще привалило тим що прилетіло трохи пізніше за мене, нічого все заживе коли до своїх дістануся. У селищі панувала абсолютна тиша це говорило, що можливо в ньому немає ранкурів, невже дійсно нікого тут немає, "ну не міг же я один залишитися зі всієї дивізії", - про себе у відчаї крикнув, я сидів на дні траншеї упершись спиною об стінку думаючи як звідси вибратися, до першого нашого оборонного рубежу 25ять км-ів, посидівши трохи та

пішов звідси якнайшвидше. Я вибрався з майже зруйнованої траншеї і неспішно ретельно прислухаючись до нічної тиші, може ще хтось залишився живим, пішов мимо бліндажа. Оглянув дах бліндажа, замість прапора стирчав наполовину обламаний держак, а прапор кудись подівся, я вирішив в що б те не стало його відшукати, як тільки заліз на пробитий снарядом дах бліндажа відразу його і знайшов, він лежав на землі весь в чорній сажі бою засипане схожий на дотик вугільний пил землею, узяв його зняв із залишків держака гарненько витрусив скрутив завтовшки як козацкий пояс і обмотав його довкола попереку, я дуже був щасливий що воно ні куди не поділося і раптом мені вдасться добратися до своїх воно дістанеться якомусь музею, і пам'ять про досконалий подвиг людей залишиться нащадкам. Потихеньку продовжив крастися далі, прийшла думка заглянути в інститут, але відразу передумав раптом там риються ранкури,"все жодних відвернень - йду до своїх", - строго сказав сам собі ледве чутно, десь в районі каштана, в темноті я його не зміг розгледіти, а йшов в ту сторону ударився ногою об автомат, я відразу зрозумів, що це автомат, за війну встиг вже звикнути до цього відчуття,

"ах, мої пальці", - навіть через армійські черевики удар дійшов до великого і середнього пальця правої ноги, від цієї неприємності я трохи аж сів, щоб перечекати біль і поглянути, що за зброя мені дісталося. Йшов-то я без зброї - мій кулемет розбитий його залишки лежали чомусь поряд з прапором, а автомат який я підібрав до бою кудись подівся. Узяв автомат "о, наш, тю звідки він тут взявся, далеченько

від позицій, можливо хтось залишився ще в живих відступаючи тут гинучи зронив з рук автомат, полазив довкола цього місця нікого не виявив, "гм, нікого". Не довго затримуючись потихеньку просувався далі, "невже ранкури узявши селище не спромоглися залишити тут хоч який-небудь взводік, дивно якось", - думав я коли притискаючись до розвернутих залишків стін будівель рухався до північної околиці селища, навіть тут було тихо - нікого в селищі немає. Все одно підкоряючись інстинкту самозбереження ховався в тінях будівель, зірки сяяли дуже яскраво і мене було б добре видно на відкритому місці у фоні космічного світла. Крався як мишка вислуховуючи і видивляючись все, що попадалося підозріле, перш ніж вийти з селища я вирішив передихнути, знову я щось захекався, гіркота пройшла, минула тому-що прополоскав рот і горло, моя фляга виявилася цілою і в ній збереглася чиста вода, вони виявилися в сажі і золі, тепер все гаразд, відчуття сповна приємні. У моїй голові весь час крутили думки про пережиту битву, мелькали особи і я знаючи цей нервовий ефект, який майже завжди виникає після бою, та і в житті теж, просто тихо перечікував коли він пройдет, нічого вже не поробиш, що зроблене те зроблене, все ж в грудях щеміло від думки, що за декілька ящиків з устаткуванням нехай навіть вирішального для війни було пожертвувані тисячі людських життів, вся компанія по поверненню селища і видобутку устаткування обійшлася Україні і багатьом країнам, чиї солдати б'ються плече в плече із страшним ворогом, як мінімум 2500чи людей,

63

устаткування можна нове виготовити, а ось хто поверне безповоротно втрачені людські життя, всякі. Всякі суперечливі думки доповнювали все, що крутиться в голові, я поклав свою розпалену голову лобом на холодну цеглу не цілої стіни, що ще стояла, я знав, що по іншому швидше за все не можна було поступити, Гетьман України просто нікого нікуди не відправляє, тим більше на майже 100%ую загибель, схоже це був вже відчайдушна спроба відчаю схопитися за якусь надію. Від цьо-

го неприємного психологічного стану мене вивіі якийсь тихий плач, він сам по

собі додався до моїх думок і я подумав, що нервова система видно другого потрясіння від втрати всіх підлеглих відновиться не швидко, звукові галюцинації мені зовсім не потрібні і я засмикав головою, щоб дещо розвантажити голову, не вийшло плач продовжувався, і помассажирував голову але я виразно почув голос, що

плаче :"та ні це не глюк". Встрепенувшись від того, що хтось десь знаходиться поряд зі мною, тут я подумав, а раптом це штучки ранкурів, може вони полюють за мною, під Черкасами вони хотіли зловити наш загін, та не зловили, та ні це вже манія пере-

слідування, так узяв себе у руки. Тут зрозуміло хтось є, в момент голова прояснилася і від того, що схоже насуваються невідомі ще пригоди, від цього свідомість стало чистим, як родниковя вода. Навшпиньки пробрався прямо до того місця, по ходу уважний все досліджував кожну схожу на силует ворожого солдата тінь і дуже яскраві вогники - нікого, плач доносився з-під розвалин ще не повністю зруйнованого житлового 2х поверхового приватного будинку, дівочий тонкий плач ледве чутно йшов з нагромаджень зруйнованості, я сів і оглянув завал з усіх боків, виявилось, що завалило вхід в гараж, що знаходився під будинком, а я дивився і думав чому перед будинком якесь широке поглиблення, знайшов місце де між дошками вони загородили собою і зупинили уламки, серед дошками зяяли темні щілини, через них можна побачити хто ж плаче. Добре, що завжди зі мною похідна запальничка, і як я її в болоті не втратив, коли в госпіталі мені дівиця відре-

монтувала форму і я в одній з кишень її виявив, з дитинства вона зі мною. У запальничку вбудований міні-ліхтарик, натискував кнопку і тонкий синій промінь, він світив яскравим синім кольором, упився в темноту і розітнув непроглядну темряву заваленого гаража, перемикачем включив світло розсіювання і побачив те, що мене сильно потрясло - в гаражі стояв мій джип, а біля нього на підлозі сиділи ті дівчата,

ну це вже зовсім карамба. Побачивши їх я відкинувся назад і ліг навзнич поглянув на яскраві розсипи зірок, мені дуже захотілося розплакатися: "невже зовсім ніхто не виживе, я навіть їх не уберіг, що ж це я не впорався ні з чим, устаткування ні в рахунок, все в стройову піхоту мені дорога, раптом виберемося зажадаю списати мене в піхоту і розжалувати в рядові, нічого я вже не вартий...

Коли красуні взнали мене то аж завищали від щастя, зрозуміло вони бачать в мені super-георя, а я вже нічого в собі не бачу, в складному настрої я себе відчував і єдиною метою для мене стало доставити дівчат цілими і неушкодженими до своїх будь-який своєю ціною. Виявилося вони були з пораненими, вони знаходилися в джипі, в якому страшному положенні виявилися вони, мене аж перетруснуло, якщо б я