Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет матеріали VIII всеукраїнської науково-практичної конференції

Вид материала

Документы

Содержание Про походження первинної назви міста Нікополя Микитине Дніпровий берег Правові та організаційні засади встановлення статусу козацтва україни Сиромятніков Михайло Миколайович Христич Ірина Анатоліївна Гапон Юрій Антонович Яценко О.М. Зубко Ігор Владиславович В.А. Коломієць М.М. Сиромятніков В.А. Коломієць М.М. Сиромятніков Військова лексика запорозького козацького вжитку Кулик Л.І. Патріотичне виховання студентської молоді Етимологія концепту «козак» у контексті питання

Подобный материал:

• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Запорізька обласна рада п’яте скликання тридцять восьма сесія рішення, 160.87kb.
• Громадський рух «нова україна» в автономній республіці крим центр розвитку освіти,, 1350.77kb.
• Центр розвитку освіти, науки та інновацій консалтингово-конфліктологічний центр громадський, 926.45kb.
• Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
• Міністерство освіти І науки україни полтавський державний педагогічний університет, 3245.89kb.
• Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Перший крок у науку». Т луганськ:, 247.43kb.
• Запорізька область, 65.07kb.
• Матеріали VI (XVIII) Всеукраїнської науково-практичної конференції Київ нтуу «кпі», 8512.4kb.
• Наукової доповіді, 211.17kb.

Про походження первинної назви міста Нікополя Микитине


Запорізький Національний університет


Національну картину світу формує цілий ряд факторів, зокрема географічний, історичний, культурний, релігійний, і під їх впливом формується національна психологія. Ціла низка топонімів містить у своїй семантиці національно-культурний компонент [11].

Питання походження міста Нікополя неодноразово дискутувалось і на даний час обґрунтовано, що літочислення міста слід вести від заснування Микитинської Запорозької Січі у 1639 році х.е. [6].

Початково це було містечко Микитине, яке в кінці ХVІІІ ст. було перейменоване у Нікополь, як воно до сих пір і зветься [16].

Широковідомі краєзнавчі джерела інформують, що назва Микитине походить від іменування пів-острова Микитин Ріг, який дав однойменність і поруч розташованому перевозу через Дніпро – Микитин перевіз. Сам же топонім Микитин Ріг походить від імені давнього козака Микити, який жив на цьому півострові і був перевізником [6], або, імовірніше, охоронцем перевозу. Найдавніше, зі збережених до нашого часу, документальне повідомлення про Микитин Ріг (Mikitin Roh) на руському боці Дніпра, зроблене Еріхом Лясотою, відноситься до липня 1594 pоку [9]. І вже на той час ця назва існувала як давній загальновідомий топонім, що означав місце проживання легендарної особистості.

Нажаль, чомусь, у широкознаних повідомленнях з краєзнавства, щодо самого козака Микити, як реально-історичної особистості, нічого не зазначається. Тому не можна залишатись осторонь розгляду цього питання у світлі наукового історико-культурологічного дослідження.

Топоніми зберігаються довгий час в майже незмінному вигляді [5]. Отже можемо припустити, що і назва пів-острова Микитин Ріг має давність, значно більшу за півтисячоліття. Розширюючи своє значення, топонім перетворюється на символ, свого роду сигнал для відтворення закріплених у свідомості народу знань про загальновідомі події [10].

Микита жив на названому на честь нього пів-острові-розі. Був він козаком, тобто воїном. Займався перевозом. Пригадаймо, що засновник Києва Кий теж займався перевозом, що не заважало йому бути князем, правителем-воїном [8]. Звичайно, у даних випадках категорія «заняття перевозом», має значення не стільки людини, яка займається перевозом як перевезенням людей з берега на берег, скільки особу-воїна, яка займається перевозом у значенні його контролювання. Тобто, гра слів змінила зміст роду занять козака Микити з воїна-охоронця власне перевозу, чомусь, він став ремісником-перевізником.

З яким же етапом вітчизняної історії пов’язано життя козака Микити? Згадаймо, що на момент першої, збереженої до нашого часу згадки про назву Микитин Ріг у 1594 році, вона була загальновживана і відома, а це у свою чергу вказує на давність моменту життя самого козака Микити.

Так хто ж він – Микита?

Колись від старожилів міста почув цікаву інформацію, яка була отримана ними від попередніх поколінь микитинців-нікопольців, що і тепер усно побутує, але чомусь не зустрічається в друкованих виданнях з краєзнавства. Так от: засновник нашого міста козак Микита – ніхто інший, як батько билинного богатиря Добрині Микитича. І сам Добриня народився на Микитиному Розі.

Чи так це? Варто з’ясувати.

Звернімось до інформації, яка досліджує билинних богатирів.

Польський письменник С.А. Сарницький в «Описі Польщі» (1585 р.) пише, що русини героїв своїх звуть «богатирями», тобто напівбогами [17] Богатир – бога-тур (подібне до яр-тур) [7].

Улюбленими героями билин Київського циклу були воїни-богатирі: Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Вольга [2]. Самі герої є реальними історичними особами, імена яких згадують у давніх літописах [13]. Відповідно, якщо Добриня Микитич – реальна історична особа, то і його батько Микита – реальна історична особа.

Билинний герой Добриня Микитич – богатир, тобто воїн. Його товариша, богатиря Іллю Муромця, билина (як і він сам себе) називає «старий козак»: «Ой ти, славний богатир та святоруський. Ой же старий козак ти Ілля Муромець. Є я старий козак та Ілля Муромець» [1]. Таким чином, сама билина проводить тотожність між категорією богатир та козак, зазначаючи їх рівнозначність. Звичайно і Добриня Микитич, як і його побратим Ілля Муромець, іменувався і богатирем і козаком. Як козак-характерник, билинний богатир Добриня Микитич може перекидатись на вовка [10]

Що ж до батька Добрині, Микити, то в династіях воїнів сини спадково займались військовою справою, бо саме це було родовим талантом. Тож і Добриня був воїн-козак, як і його батько Микита. А саме це є однією з паралелей у відтворенні історичного образу козака Микити. Тому ми дійсно можемо ідентифікувати батька богатиря Добрині, Микиту – реально-історичну особу воїна-козака, з історико-легендарним козаком Микитою, який жив на однойменному пів-острові. Бо і за козацьким законом: «Козаком треба народитись».

Які аргументи, ще можуть підкріпити давній переказ?

«Добриня – се верх домороднього київського аристократизму. Він родиться в «княженецькім» домі і дістає відповідне своєму високому положенню виховання: «його віжество рождене і учене» (походить з уродження і з науки), в нім з Добринею не може рівнятися ніхто з богатирів, і він з того погляду відповідно оцінюється між ними» [4].

Згадка про «княженецький» дім, в якому народився Добриня, - лише додатковий штрих до описуваної картини, який вказує на княжий рід. «Rex fit, dux nascitur» — «Королем стають, князем народжуються». Цим парафразом точно окреслюється те особливе місце, яке належало князівській верст­ві, єдиному замкнутому станові, до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади. Князем був лише син князя, і ні король, ні сейм не могли пожалувати князів­ського титулу» [19]. Відповідно, князь-богатир Добриня – це син князя Микити.

Зовнішність Добрині теж була княжа. Наприклад, Лев Диякон в описі вигля­ду великого князя Святослава подає: «…борода брита, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало знатний рід» [14]. Зовнішність великого князя Святослава Ігоровича не була його особистою причудою або подібністю якійсь зовнішній моді. Варто зауважити, що Святослав не був виключенням серед русів. Це була найбільш розповсюджена зовнішність шляхетних русів-воїнів – безбородих та наголо виголених з залишеним чубом. Руси ІХ-ХІ ст. брили бороди, а до ХІ ст. – продовжували голити голови. У наступному волосся коротко підстригали [12]. Так от, в руських билинах є цікавий епізод Добриня Микитич після довгих скитань повертається до дому, де його вже вважають мертвим і не впізнають. Коли він називає себе, то чує у відповідь: «У молодого Добрині Микитича були кучері жовті: в три ряди вились коло маківки. А у тебе, босота шинкарська, до плечей висять!» [3]. Отже, довге волосся було у русів ознакою маргінала, жебрака. Військова шляхта носила волосся, острижене «в три ряди» коло маківки [12], тобто зачіску – косу-оселедець, як і запорозькі козаки.
В Середньовіччі, рівно як і у давнину, і взагалі у звичаєвому суспільстві, питання зовнішності, зокрема зачіски, менш всього було справою моди та особистого вибору. Як правило, зовнішність людини визначалась належністю – етнічною, конфесійною, верствовою. У зачісці звичаєва людина прагнула подібності до Бога та Прабатьків [12].

Дід Добрині Микитича, ім’я якого невідоме, теж був князем-козаком, бо Добриня сідлає дідового доброго коня. Саме сідло зветься черкаське, тобто козацьке, бо іще одна назва воїна-козака – черкас.

А бере він дідового та ж доброго коня,

Він сідлав Бурка в сідло черкаське [1].

Це ще одна, додаткова, вказівка на походження Добрині і його батька Микити з військової династії, як то і було у козацьких руських князівських та шляхетських родах.

За легендою, козак Микита був перевізником, а з вищевказаного – і князем.

Згадаємо князів-козаків, які діяли на землях Запорозьких у пізніший період історії, зберігаючи давніший звичай. Загальновідомою є легендарна по­стать козака-князя Дмитра Вишневецького-Байди. Долю Байди на Січі повторив князь Андрій Полубенський. Народна традиція пов'язує з Запорожжям імена князів Михайла, Богдана і Остафія Ружинських. Неприховано опікувалися козацтвом два найпотужніших володаря пограниччя: київський воєвода князь Костян­тин Острозький і брацлавський — князь Януш Збаразький [19].

Таким чином, ми бачимо, що князь міг бути козаком, тож і місцевість та місто Микитине було назване на честь князя козака-перевізника – Микити, як і Київ на честь князя-перевізника Кия, а острів Байда на честь князя-козака Байди-Вишневецького. Топонім Княжий байрак біля Жовтих вод [20] теж вказує на княжу присутність в землі Запорозькій. Назва Микитин Ріг могла виникнути дійсно лише на честь непересічної, харизматичної особистості, а не простого смертного. Імовірно, князь Микита керував гарнізоном застави, що захищала стратегічний перевіз від ворожих нападів, бо говориться, що він оселив тут своїх людей.

Можемо припустити, що у період усобиць в Русі поселення занепало, залишивши лише ім’я князя-перевізника Микити в топонімі Микитин Ріг. І вже нова доба покликала до розквіту населений пункт з заснуванням Січі. А легенда, втративши княжий титул засновника Микити, але не забувши, що він воїн-козак, продовжила свій шлях в історичному поступі Вітчизни.

Що стосується місця народження сина князя Микити, богатиря Добрині, то це і є територія сучасного міста Нікополя. Проаналізуймо наступне.

«Народження Добрині попереджується чудесними явищами: набігло стадо звіра, як туча, а на переді скимин-звір... Надбігши над Дніпровий берег, він закричав, зашипів, засвистів, і від його голосу схвилювалося море, риба поховалася на дно, скаламутився Дніпро, затряслись його береги, попадали з верхів тереми. Се звірі й уся природа відчули народження великого богатиря-княжича» [4].

Билинна інформація вказує на місце народження Добрині у населеному пункті біля Дніпра. Тут же він і ріс. «Билина про поєдинок Іллі з Добринею описує дитячі і молодечі літа Добрині… З двадцяти літ він їздить в чисте поле, на тихі заводі, стріляти гуси-лебеді. Далі починає «полякувать» (їздити «в поле»), і тут не стає йому поєдинщика — «мече» він сильних, могучих богатирів» [4].

Локалізація – Дніпро, чисте поле та тихі заводі, тобто степ та плавні Великого Лугу біля Микитиного, названого на честь батька Добрині Микити, явно описуються у цих рядках. Теж саме чисте поле стає місцем богатирських забав та битв Добрині Микитича. В цих описах немає згадок ні про ліси, ні про гори.

«А Добриня.

Як він їде далече в чисте поле,

Потоптав він молодих змійонишів,

А й повиручав він полонов да руських» [1].

Можливі зауваження щодо російського, а не руського походження Добрині Микитича вже опрацьовані дослідниками. Київські і взагалі руські легенди про богатирів мають більш давнє походження, ніж російські «муромські» билини, відомі за записами XVII–XX ст. Перекази про богатирів, так добре відомі у XVI ст. у Києві та Білорусі, пізно проникли у російські області. Таким чином, відсутність згадок про них в російських областях до XVII ст. і давність руських переказів про богатирів, їх географічна орієнтація говорить про те, що легенди про богатирів зародились в Києві. Не Муром і Росія, а Київ і руські землі визнані місцем першопочаткової локалізації цих переказів. Співставлення руських повідомлень XVI ст. і даних російських джерел наочно показує основний вектор розповсюдження переказів про богатирів: з заходу на схід, з Києва – в південну частину Росії, очевидно через Чернігів та Брянськ. «Такими ж, як і Ілля «росіянами», були «корінні» «ростовський» Альоша та «рязанський» Добриня» [18].

Пізніше «польські магнати називали «Диким Полем» всі руські землі південніше і східніше від Суботова й Білої Церкви. Там із часів княжої Русі проживало руське населення. Мандрівний, промислово-воєнізований спосіб життя породжував у цих кресах билинний епос про руське богатирство - руських витязів. Билинна географія та «Повість минулих літ» визначає «богатирські сторожові застави», «козацькі чати», «козацькі дороги», в XII ст. якими їздили Козак - Ілля Муромець, Олександр Попович, Добриня Микитич та ін. Герої давньоруського фольклору – рухливі, мужні воїни, у їхніх повсякденних пригодах виразно проглядається романтика пограничної служби, уходницька звитяга. Згодом, у козацькі часи, усне джерело народної творчості формує епічні образи «Козаків-Мамаїв», Кобзарів, Козаків-характерників. З середини XII ст. на пограниччі «Дикого Поля» літописці і хроністи вперше згадують козаків: на давньоруському шляху «Із Варяг у Греки», який протягом двадцяти століть мав міжнародне значення і який літописець назвав Грецьким шляхом; а обабіч нього ще було два інші – «Соляний» і «Залозний». На перехрестях торгових шляхів, нижче Дніпрових порогів» [15], і розташовувались Микитин Ріг з Микитиним перевозом.

Богатирі-козаки жили в руських землях, де і вершили свої славні ратні справи. Саме про це народ зберіг однозначну звістку, закарбовану в топонімі Микитин Ріг та первинній назві нашого міста Микитине, як пам’ять про славного князя Микиту, батька Добрині. Князь Микита зміг виховати справжнього богатиря, вітчизнолюба, героя Руської Землі.

Територія сучасного міста Нікополя і є одним з осередків розвитку руської богатирсько-козацької слави. Тому не дивно, що місця проживання билинних богатирів стали в наступні епохи середовищем концентрації їх родових, династійних нащадків – козаків, місцевістю розташування центрів Запорозького козацтва – Січей. Відомості ж про давній легендарний період та його історію дійшли до нашого часу в билинах, переказах, топонімах.

З Руським Духом засновника та покровителя нашого міста князя козака-перевізника Микити, батька богатиря Добрині Микитича прямує наше місто в майбутнє.

Література

1. Былины. Русские народные сказки. Древние повести. – М.: Дет. лит., 1989. – 638 с.
   
2. Былины /В 2 т. — М., 1958; Былины. Киевский цикл. — К., 1982. Історія української культури. Київ, 2001.Том 1. //
   
3. Гедеонов С. А. Варяги и Русь. – СПб., 1876.
   
4. Грушевський М.С. Нинішні носителі билинної традиції та її походження. //
   
5. Дьячок М.Т., Шаповал, В.В. Генеалогическая классификация языков. Новосибирск, 2002. – 32 с.
   
6. Жуковський М.П. Народні перекази про заснування міста Нікополя // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. – Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя, 2004. – 172 с.
   
7. Клос А.І. Етимологія концепту «козак» у контексті питання виникнення та формування козацтва // Всеукраїнська науково-практична конференція «Нікопольський регіон – центр запорозького козацтва у ХVІІ – ХVІІІ ст.»: матеріали конференції. МАУП Нікопольська філія. – Нікополь, 2006. – 116 с.
   
8. Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. - К.:Дніпро, 1989.- 591 с.
   
9. Лясота Е. Щоденник // Жовтень. – 1984. – № 10.
   
10. Мечковская Н.Б. Язык и религия: Пособие для студентов гуманитарных вузов. – М.: Агентство «ФАИР», 1998. – 352 с.
    
11. Панєкіна Т. «Козацька» семантика деяких власних географічних назв України: на матеріалі українських прислів’їв та приказок // Easy PDF Copyright © 1998, 2005 Visage Software This document was created with FREE version of Easy PDF.
    
12. Прозоров Л.Р. Внешность князя Святослава Игоревича как этноопределяющий признак.
    
13. Рыбаков Б. А. Древняя Русь, с. 39—154; Мирзоев В. Г. Былины и летописи; памятники русской исторической мысли. — Москва, 1978, с. 17-116. Історія української культури. Київ, 2001.Том 1 //
    
14. Січинський В. Чужинці про Україну. – К.: Фірма «Довіра», 1992. – 156 с.
    
15. Сокульський А.Л. Раннє козацтво і Хортицька Січ // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Основи теорії військової справи та бойових мистецтв», м. Запоріжжя, 20 ківтня 2007 р. - Запоріжжя, 2007.-172 с.
    
16. Шапошников Г.С. Как возник город Нікополь. – Нікополь, 1991. – 48 с.
    
17. Шевчук В. Українські билини. Історико-літературне видання східно-словянського епосу. – К.: Веселка, 2003.
    
18. Филин Н.В. Об историческом прототипе Ильи Муромца //
    
19. Яковенко Н.М. Українська шляхта. З кінця XIV до середини XVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ, 1993. – 412 с.
    
20. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у 3 т. Т. 2 – К.: Наукова думка, 1990. – 560 с.
    

Зубко І.В.


ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ВСТАНОВЛЕННЯ СТАТУСУ КОЗАЦТВА УКРАЇНИ:

ДЕЯКІ АСПЕКТИ


Запорізький національний університет


Становлення Української Держави як розвинутої демократичної, соціальної та правової держави неможливе без активної участі в державотворчих процесах громадянського суспільства, його дієвих представників, якими, безперечно, є і українські козаки.

Козацтво України, яке традиційно намагалося завжди (звичайно, з більшим чи меншим успіхом, враховуючи певні історичні особливості) бути активним учасником політичних і державних процесів, як в Україні, так і за її межами, сьогодні вже є реальною та досить впливовою силою[1]. Зрозуміло, залишається поки що не вирішеною велика кількість проблем як політичного, правового, економічного, культурного, так і загальносоціального характеру, пов’язаних з розвитком відновленої української державності, які впливають на реалізацію можливостей представників громадянського суспільства. Однією з таких проблем є неналежна урегульованість правового та соціального статусу козацтва України. На думку дослідників, нерозвиненість законодавчої бази відродження та розвитку Українського козацтва може бути пояснена тим, що процес розбудови козацьких організацій в Україні іде мляво, що визначається, в першу чергу, відсутністю концептуальної визначеності існування козацтва в Україні [2], належного йому місця в суспільстві і державі.

Розгляд зазначених та пов’язаних з ними проблем доцільно розпочати з визначення засадничого терміну – поняття “козак”, його історичного походження та сучасного розуміння. Погляди дослідників на дане питання є досить різноманітними.

Необхідно зазначити, що поняття “козак” має давню історію та набуло вжитку як у Європі, зокрема, серед слов’ян та народів, що з ними спілкувалися, так і в Азії, у т.ч. у тюркських народів. На сьогодні однією з перших документальних згадок слова-терміну “козак” є запис у тюрксько-арабському словнику ХІІІ ст. У ньому понятійна лексема “казакъ” означала буквально – сам, самотній, мандруючий воїн, людина, позбавлена чогось…[3]. Дослідниками наводиться цілий ряд теорій стосовно походження та першопочаткового значення цього та пов’язаних з ним термінів, причому надаються обґрунтування як можливого запозичення, так і цілковито вітчизняного походження. Так, висловлювалися думки щодо безпосереднього зв’язку слова “козак” з назвою конкретної тварини – кози, або елементу зачіски – коси (від можливої назви козацького чуба – авт.) та деякі інші. Цікаво, наприклад, що в давніх руських легендах про Іллю Моровця (у рос. вар. змінено назв. – Муромця), про нього говориться не тільки як про богатиря, але як про “старого козака”, якби пов’язуючи ці два поняття.

Зважаючи на обсяг роботи, ми не будемо вдаватися до наведення всіх існуючих наукових і позанаукових обґрунтувань, розгорнутої аргументації, адже за бажання можна звернутися до відповідних досліджень. На нашу думку, одним з найбільш вірогідних є обґрунтоване багатим історичним та лінгвістичним матеріалом пояснення Олексія Братка-Кутинського, яке доводить, що слово “козак” походить від дуже давнього слова кос - меч і косак-козак – це мечник, людина озброєна мечем, воїн [4]. Підтвердженням його власного давньоукраїнського походження можна вважати також існуючі народні назви великого ножа – “косак” та коси для сінокосу, що використовувалися і як бойові знаряддя, тощо. Відомо, що давні українці – жителі небезпечної степової зони - навіть на роботи у полі брали з собою зброю, часто йдучи за плугом з мечем при боці, завжди готові до бою.

Так само вважаємо, потребують додаткових наукових досліджень, а якщо необхідно і спростування теорії, що обстоюють походження багатьох українських слів, пов’язаних з козацькою тематикою від іноземних, хоча все може бути навпаки. Адже колискою козацтва є саме українська земля, звідки ці видатні воїни вирушали і діставалися до найвіддаленіших куточків багатьох країн, материків і континентів, несучи з собою бойову майстерність, знання і мудрість, які, зрозуміло, висловлювалися через систему власних слів-понять.

Серед проблем на шляху сучасного відродження козацтва, його традицій, як справедливо зазначає В. Задунайський, є і руйнація родової козацької спад­щини та ліквідація основних козацьких формувань у ІІ половині XVII ст., що призвели до втрати прямих зв’язків між поколіннями сучасних і реальних козаків, що суттєво ускладнює процес такого відродження. Але нащадкам кубанських (частково донських і терських) козаків, які були вихідцями з українських козацьких формувань, навіть після оселення на нових землях великою мірою вдалося зберегти традиції козацтва. На думку дослідника, серед таких суттєвих традицій, в першу чергу січовиків-запорожців, а також, певною мірою, представників інших українських козацьких формувань, є:

• закрите військово-лицарське братство;
  
• примат військової справи;
  
• звичаєве право козацької громади;
  
• особливе світосприйняття з елементами військової магії;
  
• специфічне індивідуальне бойове мистецтво (на основі списа-шаблі) та колективне військове мистецтво [7].
  

Навіть під тиском російської імперії, Кубанські (частково Донське і Терське) козацькі війська продовжували зберігати окремі ознаки самодостатності в низці визначних ознак і пріоритетів, серед яких були:

• підтвердження корпоративності військового козацького стану;
  
• зазначення упривілейованості козаків за рахунок особливої військової служби;
  
• визначення військового пріоритету у життєдіяльності козацьких формувань на засадах специфічного вишколу та бойового і військового мистецтва;
  
• зосередження владних повноважень на місцевому рівні у козацьких станично-хуторських товариствах;
  
• функціонування первинних козацьких товариств на засадах козацької військової демократії та самоврядування [7].
  

Таким чином, необхідне ретельне дослідження тих звичаїв і традицій, що збереглись у козацьких регіонах і на підставі цього здійснення сучасного козацького відродження в Україні [7].

Вирішуючи сьогодні питання сучасних напрямків відродження і розбудови українського козацтва, не зайвим буде “…згадати, що сто років тому фактом стало успішне і соціально ефективне відродження цілого спектру українських козацьких традицій, звичайно, в адекватній історичному часові формі. “Січ”. Під такою назвою відомі спортивно-протипожежні, насправді парамілітарні товариства, широка мережа яких виникла у 1900 – 1930 роках на Галичині, потім на Буковині, на Закарпатті, а також в еміграції. У 1913 році кількість членів “Січей”(“січовиків”) на Західній Україні становило близько 80 000 осіб. Через “Січі” свого часу пройшла більшість майбутніх українських командирів Січового стрілецтва на Першій світовій війні та Української Галицької армії – у 1918 – 1919 роках. У своїх практичних акціях “січовики” нерідко діяли разом із спортовцями із організації “Сокіл” та іншими українськими товариствами. А центральним органом “січовиків” виступала генеральна старшина Українського Січового союзу. Окрім військової і патріотичної підготовки української молоді, “Січі” охороняли масові акції українських політичних партій. Відомо, що одним із учасників створення січового руху був Іван Франко, котрий написав для нього маршову пісню “Гей, там на горі Січ іде…”[8].

Відновлення української державності, як зазначено в Декларації про державний суверенітет України (прийнятою ВРУ 16 липня 1990р.) на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення [6], надало змогу говорити про козацьку добу те, що так довго замовчувалося.
А саме – що вона відіграла величезну роль у самозбереженні нашого народу, виробила механізми правового і демократичного устрою, з яких, на жаль, не змогли скористатись самі українці [9] тощо. Для науковців істориків тепер став можливим конче необхідний для розбудови сучасної державності України перегляд історичного матеріалу з нових, патріотичних методологічних засад. Причому, на нашу думку, додаткових об’єктивних досліджень вимагають навіть добре досліджені за радянських чи більш ранніх часів історичні події. Адже загальновідомо, що за будівництва єдиної совєтської імперії об’єктивність щодо національної історії та її творців – видатних особистостей - могла коштувати досліднику кар’єри, волі і навіть життя. Для прикладу, в той час, як возвеличувалося лише кілька національних фігур, та й то – однобоко з “редагуванням” (напр., Б.Хмельницький), та прославлялися представлені цілком не об’єктивно окремі події (напр., Переяславська Рада), переважна кількість інших, не вигідних режимові – всіляко замовчувалися. Виправлення такої ситуації потребує від сучасних істориків самовідданої і копіткої роботи.

Досліджуючи питання необхідності концептуального визначення на загальнодержавному рівні правового та соціального статусів козацтва, маємо пам’ятати націотворче значення козацтва, аж до ототожнення в певні історичні періоди всіх українців з козаками, особливо на погляд іноземців. Загальновідомо, що на відповідному історичному етапі, саме козацтво стало провідним фактором формування української нації, тим пасіонарним вибухом, що підштовхнув українство до справжніх дій заради себе вже не як народу, підлеглого іншому, а як самостійної нації [5]. Безперечна унікальність України, історії її державності полягає ще й в тому, що лише тут козацтво створило свою державу, цілком організовану на козацьких засадах, козацькому Звичаї і традиціях.

Серед іншого, відроджена державність України надала можливість сучасним представникам громадянського суспільства більш вільно самовизначатися і самоорганізовуватися. Як наслідок – почалися активні процеси зі створення неурядових (громадських) організацій різного спрямування. Певну частину таких (як легалізованих, так і незареєстрованих суб’єктів) становили саме козацькі об’єднання. Не зважаючи на надання козацьким громадським організаціям певних пільг (багато з яких на сьогодні втратили чинність), козацькі організації отримали правовий статус звичайної громадської організації. Зазначимо, що надані пільги мали не тільки зрозумілий позитивний ефект, але й негативний. Така стимуляція призвела до створення козацьких організацій людьми, далекими від козацтва, які мали на меті лише матеріальну вигоду, що викликало справедливу критику суспільства. Отже, цей негативний досвід також обов’язково має враховуватися, зокрема, під час необхідного поглиблення досліджень можливих засад встановлення правового та соціального статусу козацтва в Україні та втілення їх в організаційних і нормотворчих процесах.

Певна частина козацтв, організованих на більш радикальних засадах, що передбачали бойове озброєння, відповідні методи підготовки, структуру і мету діяльності після прийняття забороняючих норм (зокрема, ст.17 Конституції України, інших н.п.а.), припинила своє існування або привела свою діяльність у відповідність з вимогами законодавства.

Сьогоднішнє козацтво України є достатньо різноманітним, що ускладнює можливості його організаційного об’єднання. Як зазначають дослідники, “проголошене об’єднання козацтва під егідою Президента натикається на найбільшу проблему – абсолютну несумісність більшості козацьких структур як за своєю “аудиторією”, так і за діяльністю й завданнями. Одні працюють як історично-дискусійні клуби, інші – як фінансово-політичні лоббі, як спортивні клуби, як охоронні структури, як псевдорелігійні секти, навіть як складові рекету… Так само оригінальне місце в козацтві посідають язичницькі течії із запереченням усього християнського… Отож поєднати всі ці стихійні й неконтрольовані формування практично неможливо”[10].

А також, зазначається що “…президентська команда змушена сьогодні адміністративними методами зганяти десятки де-юре незалежних від влади громадських структур в один, так би мовити, кагал. Ідея об’єднання, звісно, благородна, але без попереднього правового врегулювання є небезпека перетворити її на чергову профанацію козацького руху”[10]. Негативну роль відіграє і протистояння, з одного боку, між наближеними до влади козацькими організаціями, що намагаються лобіювати свої інтереси аж до законодавчого їх закріплення, з іншого – загал всіх інших козацьких організацій і об’єднань України.

Напрямки діяльності сучасного козацтва, його представників, виходячи з їх можливостей як громадських організацій, включають патріотично-виховну, культурно-освітню, спортивну і військову підготовку молоді, розшук, дослідження, реставрацію і збереження пам’яток історії і культури, здіснення природоохоронних заходів, участь в охороні громадського порядку, заходи з перейменування та повернення українських історичних назв населених пунктів і вулиць, встановлення пам’ятників видатним українцям та вшанування важливих історичних подій, проведення концертів і конкурсів, національних свят, науково-дослідну роботу з дослідження історії козацтва тощо.

Вважаємо, що саме така різнобічність і різноспрямованість діяльності козацьких організацій є запорукою ефективності самого козацького руху та загального розвитку українського суспільства і держави. Організаційне чи адміністративне об’єднання козацтва, наприклад, в одну єдину монолітну структуру є неможливим, обмежуючим і загалом недоцільним. Прийнятним і справді об’єднуючим чинником може стати консолідація всіх сил козацтва навколо однієї мети – розвинутої духовно і заможної Української Держави, зі зрілим потужним громадянським суспільством, де громадянин почувається вільним у своїх правомірних діях, розвитку і самовдосконаленні, максимально захищеним і задоволеним, а всі негромадяни – мають достатній обсяг прав та свобод (наче в добрих господарів на гостині). Поступ до такої мети може бути розпочатим з прийняття всеукраїнської національної ідеї “Україна – найкраща країна Європи” [11], яка безперечно позитивно сприйматиметься в усіх куточках України. Козацькі організації та окремі козаки, демонструючи найважливішу – духовну єдність, як здавна просвіту, мають нести цю позитивну національну ідею всім українцям.

Пов’язаними з недостатнім нормативно-правовим забезпеченням статусу козацтва є проблеми стандартизації та підвищення престижу козацьких і загалом військових звань. Міністерством юстиції України зареєстровано ряд козацьких об’єднань, які, згідно зі своїми статутами, мають право надавати козацькі звання, у тому числі й офіцерські. Через це склалася ситуація, яка принижує військові звання, особливо це стосується найвищих звань. Козацькі товариства їх призначали, не завжди враховуючи духовний та інтелектуальний рівень козаків, їхню освіту, моральний стан, реальні заслуги перед Україною, до того ж, не маючи чіткої і зрозумілої системи відповідних критеріїв. Якщо звернутися до історії, то звання, наприклад, козацького полковника, не кажучи вже про вищі, могла одержати людина, яка зробила дуже багато корисного для своєї Батьківщини, для свого народу [12]. Отже, мають бути розроблені (самими козаками), за врахування власних традицій і звичаїв, загальні критерії щодо системи звань, вимог до претендентів тощо, які будуть затверджені на всеукраїнському рівні і стануть обов’язковими для всіх козацьких організацій. Певні зауваження викликають і не завжди доцільні нововведення в системі козацьких звань, що не були властиві історичному козацтву, наприклад, “маршал козацтва” та ін. Форма одягу так само має бути єдиною, окрім традиційної історичної (шаровари, сорочка та ін.), необхідно на загальноукраїнському рівні затвердити відповідні сучасні однострої та атрибутику, які б відрізняли козаків від військових, спеціальних чи правоохоронних органів.

Вважаємо за доцільне виділення двох форм – державної і недержавної, та серед них декількох провідних ліній відродження і розвитку козацтва (за сферами діяльності, що має бути закріплено у відповідних нормативно-правових актах), зокрема військову, спортивно-виховну, історико-культурну, правоохоронну, дослідницько-наукову тощо.

Як вияв державної форми розвитку козацтва, можна запропонувати створення козацьких військових професійних формувань при Збройних Силах України, своєрідної Національної гвардії. Ці козацькі підрозділи мають бути готовими за короткий термін розгорнутися для захисту населення від природних чи техногенних лих, для боротьби з організованою злочинністю або антидержавними силами, а також виступити як потужний динамічний резерв Збройних Сил України у кризових ситуаціях [8].

На державному рівні необхідно розробити (силами Ради Українського козацтва при Президентові) й прийняти оптимальну державну концепцію розвитку козацтва, де б чітко було визначено правовий статус козацтва, на основі чого можливе напрацювання досконалої нормативно-правової бази.

У разі створення Національної гвардії козацтва можна використати сучасні вишкільні методики підготовки військ спецпризначень і досягнення та традиції національних бойових мистецтв (Козацького бойового мистецтва “Спас”, Школи бойового гопака тощо) із системним національно-патріотичним вихованням, використати, як вже було зазначено, козацьку атрибутику й сучасні однострої, практикувати володіння традиційною козацькою зброєю. З іншого боку, при козацьких військах чи навіть навчально освітніх закладах можна створити юнацькі громадські організації (вияв недержавної форми розвитку козацтва), котрі б готували молодь до майбутньої служби в козацтві. Отже, така концепція може працювати на духовно-патріотичне виховання молоді, на утвердження здорового способу життя й національних бойових мистецтв в Україні, врешті, на зміцнення обороноздатності держави. Козацтво може стати потужною базою формування професійного війська [10].

Не вдаючись до детальної характеристики, зазначимо, що поруч з державною, виявом недержавної форми становлення козацтва, окрім діяльності різноманітних громадських організацій, є відродження козацьких фермерських, виробничих і господарських традицій тощо.

Але, за будь-яких умов, при реалізації державної і недержавної форм розвитку і діяльності козацтва необхідно виходити з того, що все українське козацтво по суті своїй є звичаєвим і тому мусить чітко стояти на його величності Звичаї, будуватися, жити і діяти на засадах українських козацьких традицій. А відродитися воно може лише модерновим і тільки на рівні досягнень сучасної науково-технічної революції, сучасної соціальної науки, сучасного менеджменту, сучасної наукової організації праці, виробництва та управління в конкретній, суспільно значимій практичній діяльності. Бути модерновим – це теж Традиція і Звичай Українського козацтва [13].

Визначаючи місце та роль козацтва в сучасному українському суспільстві, треба виходити також з того, що існує національна міфологічна модель, згідно з якою український козак – це надзвичайно хоробрий лідер, морально чиста, високодуховна й матеріально незалежна людина, яка керує своїми емоціями, розумом і волею, постійно морально, психологічно, духовно й фізично готує себе до оборони Батьківщини, захисту родини, свого роду та всього українського народу, дбає про єдність козацтва й українців усього світу, є полум’яним патріотом України [1].

Виховання козака чи козачки має починатися з народження (навіть до народження, з матері і батька) і потребує залучення всіх можливостей сприяння та підтримки з боку держави і громадянського суспільства, серед іншого, створення козацьких дитсадків, шкіл, ліцеїв і університетів тощо.

Козацька педагогіка має втілюватися в навчально-виховний процес як на всій території України, так і за кордоном, в місцях проживання українців, діаспорах, і не тільки далекого зарубіжжя, але, в першу чергу, близького – Білорусі, Польщі, Росії тощо. Реалізуючи засади козацької педагогіки, необхідно пам’ятати слова Великого Кобзаря Т.Г. Шевченка: використовуючи інтегративний підхід, залучати сучасні вітчизняні та найкращі зарубіжні наукові педагогічні напрацювання.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що необхідність вдосконалення нормативно-правової регламентації діяльності козацтва та спрямування її в державотворче русло сьогодні усвідомлюється як представниками козацтва, так і всіма небайдужими патріотично налаштованими громадянами. Причому, намагання реалізувати задумане має місце з 90х років ХХ ст., відновлення незалежності України їх безперечно активізувало. Але, в реальності, наявна законодавча база і до сьогодні залишається далекою від досконалості та потребує суттєвого доопрацювання.

Так, до нормативно-правової бази у сфері відродження та розвитку українського козацтва в першу чергу, за юридичною силою, включають відповідні загальні положення Конституції України, через те, що спеціальних норм, присвячених козацтву, там нема[14]. Також сюди відносяться чинні Закон України “Про об’єднання громадян”, Укази Президента України від 4 січня 1995 року № 14 “Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва”, від 7 серпня 1999 року № 966 “Про День Українського козацтва”, від 4 червня 2005 року № 916 “Про Раду Українського козацтва”, від 4 травня 2007 року № 378 “Про заходи з підтримки розвитку Українського козацтва” тощо. Деяка підзаконна нормативно-правова база існує і в окремих областях, зокрема і на Запоріжжі. Зазначимо, що ряд нормативно-правових актів, присвячених козацтву, вже втратили чинність, але спеціального закону поки що так і не прийнято.

Існуючі законопроекти, в тому числі останній, що внесений Президентом до Верховної Ради України (“Про засади відновлення та розвитку Українського козацтва, козацькі організації та їх об’єднання”, що складається із преамбули, семи розділів та дев’ятнадцяти статей і за змістом та об’ємом більше схожий на положення, а не закон) є вкрай суперечливими та потребують суттєвого вдосконалення. Але така можливість може бути реалізована тільки за політичної волі парламенту, який має розпочати по відношенню до них відповідний законодавчий процес (доопрацювавши в комітетах та на пленарних засіданнях ВРУ) та прийняти в якості закону із наступним підписанням і оприлюдненням.

Отже, наявна нагальна потреба у створенні і прийнятті Державної концепції розвитку козацтва, а також на основі її розробки і прийняття відповідного Закону України (краще – декількох), а з часом, і Кодексу правового статусу козацтва України. Необхідні зміни і доповнення мають бути внесені й до Конституції України, де потрібно у ряді норм, а доцільніше, в окремому розділові закріпити правовий і соціальний статус козацтва України.

Такі заходи безперечно, як зазначалося, потребують додаткових ґрунтовних наукових досліджень та визначення особливостей правового і соціального статусу козацтва, його місця в структурі держави і суспільства, деякі аспекти яких ми розглянули в даній роботі. Поруч із фаховим, можливим і бажаним є проведення публічного загальноукраїнського обговорення цих надзвичайно важливих для майбутнього України питань.

Адже, на нашу думку, одним з головних завдань сучасного українського козацтва є підготовка національної еліти, яка і має розбудовувати українські державу і суспільство на козацьких засадах.

Таким чином, вирішення вищезазначених та пов’язаних з ними питань забезпечить ефективне відродження та сталий розвиток української державності, зокрема, через необхідні і властиві національному менталітетові пряме волевиявлення і всезагальну виборность: в армії, судах, державному апараті тощо, як споконвічних українських демократичних традицій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Шевченко А.І. Роль і місце українського козацтва у формуванні громадянського суспільства: аналіз феномену та завдання сьогодення // Наука. Релігія. Суспільство. – 2002. - № 3. – С.275-279.
   
2. Калайда Г.І. Проблема відродження козацтва і стан нормативно-правової бази //Нормативно-правова база відродження козацтва. – Запоріжжя: Вид. ВАТ “Мотор Січ”, 2003. – 232 с.
   
3. Ярещенко А. Козацтво як унікальне явище //Деловая жизнь. – 2005. - № 5-6 (206). – С.32-33, 60.
   
4. Братко-Кутинський О. Феномен України. – К.: Вечірній Київ, 1996. – С.85.
   
5. Куліненко Ю. Українське козацтво як фактор формування української нації //Наука. Релігія. Суспільство. – 2004. - № 1. – С.61-64.
   
6. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. 2-е вид., змінене і доп. Упорядник І.О. Кресіна. Відп. ред. Ю.С. Шемшученко. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006.
   
7. Задунайський В. Пріоритетність збереження козацького військового товариства над зв’язком з територією та політичним і релігійним патронатом //Наука. Релігія. Суспільство. – 2004. - № 1. – С.31-34.
   
8. Чалий С. Козаки йдуть. Куди? Дорога покаже! // Українське слово. – 2005. - № 24. – С.8.
   
9. Куманський Б. Декор пережили. За діло, товариство! // Урядовий кур’єр. – 2001. - № 230. – С.9.
   
10. Солонець О. Адміністративне гетьманство або халепа для Ющенка // Слово Просвіти. – 2005. – ч.25 (298). – С.4.
    
11. Зубко І. Україна – найкраща країна Європи: проблеми і перспективи організаційно-нормативного забезпечення патріотичного і правового виховання молоді //Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції з питань патріотичного виховання молоді (м. Запоріжжя, 13-14 грудня 2007 року). – Запоріжжя: Акцент, 2008. – 227 с.
    
12. Шевченко А. Козацтво неможливе без єдності духу, рядів і мети //Урядовий кур’єр. – 2001. - № 230. – С.9.
    
13. Мулява В. Українське козацтво як соціальна реальність: потенціал і перспективи// Вісті з України. – 11 грудня. – С.8.
    
14. Конституція України (з предметними матеріалами). – Х.: “Інтелект-Прогрес”, 2007. – 676 с.
    

Учасники

Всеукраїнської науково – практичної конференції «Основи теорії бойового досвіду людства»

м. Запоріжжя, 17 лютого 2009 р.


Коломієць Володимир Антонович, ст.викладач кафедри фізичної реабілітації та спортивної медицини з курсом фізичного виховання і здоров’я Запорізького державного медичного університету, голова науково-методичної ради ВГО Всеукраїнської федерації «Спас».

Сиромятніков Михайло Миколайович, ст.викладач кафедри фізичної реабілітації та спортивної медицини з курсом фізичного виховання і здоров’я Запорізького державного медичного університету, м. Запоріжжя.

Христич Ірина Анатоліївна, провідний фахівець науково-дослідного сектору Запорізького національного університета.

Кулик Любов Іванівна, методист вищої категорії, відмінник освіти України, Запорізького центру козацького військово-патріотичного виховання «Школа Джур».

Гапон Юрій Антонович, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки, завідувач кафедри соціальної роботи, директор НО Центру «Січова академія».

Яценко О.М., в.о. зав кафедри суспільно-гуманітарних дисциплін, заступника директора з НВР ЗФ ДАСОА.

Клос А.І., викладач Запорізького національного університету.

Зубко Ігор Владиславович, ст. викладач кафедри теорії та історії держави і права Запорізького національного університету, президент Благодійного фонду «Оберіг».


Зміст

В.А. Коломієць Єдиноначаліє................................................................................................	3
В.А. Коломієць М.М. Сиромятніков Рівень впливу бойових мистецтв на сучасний стан розвитку національної системи фізвиховання............	16
В.А. Коломієць М.М. Сиромятніков Концепція козацької системи патріотичного виховання..............................................................................................................	27
Христич І.А ВІЙСЬКОВА ЛЕКСИКА ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВЖИТКУ (НА МАТЕРІАЛІ ІСТОРИЧНИХ ПІСЕНЬ)..........................................................	37
Кулик Л.І. ГРОМАДЯНСЬКЕ ТА ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ В СИСТЕМІ РОБОТИ ЗЦКВПВ «ШКОЛА ДЖУР».................................	48
Гапон Ю.А. ДУХОВНА СКЛАДОВА УКРАЇНСЬКИХ БОЙОВИХ МИСТЕЦТВ.............	58
Яценко О.М. ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ ЗАСОБАМИ СУСПІЛЬНО – ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН......................	64
А.І. Клос ЕТИМОЛОГІЯ КОНЦЕПТУ «КОЗАК» У КОНТЕКСТІ ПИТАННЯ ВИНИКНЕННЯ ТА ФОРМУВАННЯ КОЗАЦТВА.............................................	70
А.І. Клос АРХЕТИПІЧНІ ОБРАЗИ В СИСТЕМІ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ПІДГОТОВКИ..............................................................................................................	82
Клос А.І. ДО ПИТАННЯ ПРО ІСТОРИЧНИЙ СИМВОЛІЗМ У ЗОВНІШНОСТІ ЗАПОРОЖСЬКИХ КОЗАКІВ..................................................................................	95
Клос А.І. Про походження первинної назви міста Нікополя Микитине.................................................................................................................	103
Зубко І.В. ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ВСТАНОВЛЕННЯ СТАТУСУ КОЗАЦТВА УКРАЇНИ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ....................................	109