For over 50 years the Common Agricultural Policy (cap) has been a cornerstone of eu policy relating to farming and the rural areas

Вид материала

Документы

Содержание Зарубіжний досвід утворення та діяльності кластерів Генезис наукових підходів щодо ефективного управління персоналом підприємств виробничих систем Покращення інвестиційного клімату україни Особенности аутсорсинга внешнеэкономической деятельности Посткризова модель управління активами на фінансовому ринку

Подобный материал:

• Energy policy of Russia, 28.31kb.
• Тской models to model of mutual responsibility in an education sphere, to strengthening, 945.89kb.
• Данный Policy Brief подготовлен Кесилиш Club’ом при участии Клуба либеральной молодежи, 86.31kb.
• Copolco committee on consumer policy изучает вопросы обеспечения интересов потребителей, 16.44kb.
• " Monetary Policy and the Real Exchange Rate", 11.39kb.
• Європейський інструмент сусідства та партнерства україна Стратегія єс щодо України, 719.36kb.
• Д. С. Кулябов > Стандарты информационной безопасности, 1244.5kb.
• Foreign Policy Євген Морозов є виразником критичного погляду на політичну вагомість, 166.63kb.
• Правила разграничения доступа прд security policy Совокупность правил, регламентирующих, 137.1kb.
• Тема Введение. Политология как система знаний о политике (2 ч.), 41.33kb.

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД УТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ КЛАСТЕРІВ


В умовах посилення процесів глобалізації та міжнародної конкуренції рівень розвитку кожної держави залежить не тільки від класичних факторів — ресурсного забезпечення, вдалого розміщення, наявності досконалих технологій. Одним з новітніх підходів до вирішення існуючих проблем є застосування кластерного підходу як сприятливого чинника для підвищення конкурентоспроможності регіону, збільшення його потенціалу та економічного зростання.

Кластери поширені у великій кількості країн і галузях промисловості. Наприклад, у розвинених країнах: Німеччині, США, Японії. У країнах, що розвиваються: Латинській Америці, Азії, Африці. Прикладами є: квітковий бізнес у Голландії, косметичний, продукти харчування – у Франції, нафтохімічний – у Сінгапурі, годинниковий – у Швейцарії, хімічний, машинобудування - Німеччина, біотехнологічний (Швеція), продуктовий (Аризона, США), телекомунікаційний (Італія), аерокосмічний (Іспанія) та ін. [1, С. 10].

За галузевою ознакою (специфікою) більше всього кластерів створено у Великобританії, Франції та США (380 кластерів). Так, в автомобільній галузі створено по 3 кластери в США та у Франції; у металообробній галузі – 6 у Франції, 3 у Великобританії; у сфері ІТ-технологій та програмного забезпечення – 13 у Великобританії та 9 у США; у меблевій галузі – 6 у Великобританії, 7 в Італії; що стосується взуття, одягу, текстилю – 5 у Великобританії, 17 в Італії, 9 у США, 9 у Франції і т.п. [2, С.31]

Сьогодні кластеризація спостерігається навіть у підсекторах, про які не уявляєш у якості предмету кластеризації, наприклад, таких, як телемаркетинг та обробка кредитних карток. Не є перебільшенням констатація успішного розвитку державної, регіональної, місцевої економіки, заснованої на впровадженні кластерної моделі, у ряді країн Азії (Малайзія, Сінгапур, Південна Корея, Японія, Китай, Індія (Бангалор – центр науково-технічного прогресу), а також країнах Латинської Америки, Центральної Європи. Палестина, Бразилія з 2000 р. реалізують програми підвищення конкурентоспроможності своєї економіки за допомогою кластерів, у тому числі в секторах промисловості, будівництва, туризму, телекомунікацій [3, С. 27].

Серед економістів усього світу знаходить поширення точка зору, згідно якої регіони, на території яких виникають кластери, стають лідерами економічного розвитку. Регіони, які не мають кластерів, займають ведене економічне становище, у найгіршому разі стають депресивною територією і можуть навіть обезлюдніти. Альтернативою цьому може стати імміграція більш активного населення з інших регіонів або країн.

Наочний приклад успішного використання кластерного підходу щодо регіонального розвитку демонструє економіка Фінляндії. За підсумками 2003 року ця країна посіла перше місце в рейтингу перспективної конкурентоспроможності (Growth Competitiveness Index) і перше місце в рейтингу поточної конкурентоспроможності країн (Business Competitiveness Index), обігнавши такі провідні індустріальні держави як США, Японія, Великобританія [4].

Досвід формування кластерів показує, що вони стимулюють значне підвищення продуктивності і впровадження інновацій у діяльність підприємств. Учасники кластера виграють, маючи можливість ділитися позитивним досвідом і знижувати витрати, спільно використовуючи ті самі послуги й постачальників. Отже, кластери забезпечують підвищення ефективності внутрішньої та зовнішньої конкуренції, отримання додаткових можливостей для залучення вітчизняних та іноземних інвестицій.


Література

1. Хасаєв Г.Р. Кластери - сучасні інструменти підвищення конкурентоздатності регіону (через Партнерство до майбутнього). Частина 1,2 / Г.Р. Хасаєв, Ю.В. Міхєєв // Журнал “Компас промислової реструктуризації”. –2003. - №1(№2). – С. 1-13
   
2. Толкованов В.В., Кластери в системі підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування: довідник / [Толкованов В.В., Канавець М.В., Савонюк Р.Ю., Сидоров В.М.]; під ред. В.В. Толкованова. – Київ – Сімферополь, 2012. – 248. с.31
   
3. Соколенко С.І. Промислова і територіальна кластеризації як засіб реструктуризації / С.І. Соколенко // Соціальні аспекти та фінансування індустріальної реструктуризації. Матеріали конференції 26-27 жовтня 2003 р. – Київ: Регіональний форум, 2003. – С. 24-28
   
4. Філіпов П. Кластери конкурентоспроможності / П. Філіпов // Експерт Північно-зах. − 2003. − № 43 (152)
   

Осіпова А.Ю., аспірант

Хмельницький національний університет


ГЕНЕЗИС НАУКОВИХ ПІДХОДІВ ЩОДО ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВ ВИРОБНИЧИХ СИСТЕМ


Ринкові перетворення в Україні викликали об’єктивну необхідність подальшого розвитку теоретичних і методико-прикладних засад утворення і функціонування ефективних систем управління персоналом.

Серед робіт, які внесли відчутний внесок у розробку наукових основ дієвої кадрової політики, ефективного управління персоналом слід відзначити дослідження таких вітчизняних і зарубіжних науковців: М.Альбера, С.Бандури, Г.Бекера, П.Бергера, Д.Богині, Є.Бойка, А. Волгіна, Н. Гаузнера, В.Геєця, Г. Десслера, М. Долішнього, П.Друкера, І. Заславського, С.Злупка, О.Кузьміна, Х.Ламперта, І.Лукінова, М.Мескона, В.Мікловди, Дж.Обер-Кріє, С.Пирожкова, А.Рофе, Д.Рунте, Г.Слезінгера, Ф.Хедоурі, М. Чумаченка, І.Школи, Г.Щекіна,Ф.І. Хміль, П.І. Ситник, С.В. Шекшня та інших.

Дослідження еволюції поглядів щодо управління персоналом дало можливість нам виділити періоди чітко виражених ідей, доктрин і підходів до управління персоналом. Відомий російський учений у галузі менеджменту Л.І.Євенко вважає, що відбулася зміна чотирьох концепцій зміни ролі кадрів у виробництві: використання трудових ресурсів; управління персоналом; управління людськими ресурсами та управління людиною[2,с.23-25]. Так, епоха середньовіччя дає цікаві приклади планування та розвитку професійної кар’єри (західноєвропейські цехи з детально розробленою внутрішньою ієрархією і критеріями просування в її рамках), стимулювання праці (перші плани участі найманих робітників у розподілі прибутку), професійного навчання (цехові школи, система навчання).

Відомо, що суттєво змінила характер економічних організацій промислова революція XIX ст.. Власники цих організацій змушені були наймати фахівців, що займалися виключно відносинами з робітниками. Слід відзначити, що такий, принципово новий, підхід щодо організації виробництва призвів до появи і поширення «наукової організації праці». Цю теорію було засновано на початку минулого століття в роботах американського інженера Фредеріка Уільяма Тейлора. Стрижнем наукового управління персоналом є аналіз змісту праці та її компонентів.[1,с.44-49].

Класична доктрина ґрунтується на уявленні, що всі підприємства за своєю суттю є однаковими. А. Файоль ввів поняття «типове виробниче підприємство» та запропонував концепцію управління персоналом (personnel management). Причому основою управління вважався адміністративний механізм — принципи, методи, функції, повноваження, відповідальність. В науковій літературі на цьому етапі сформулювано14 принципів управління, які за своїм змістом і є принципами управління персоналом [3, с.10-21].

У 30-50-ті роки XX ст. набула поширення концепція школи людських відносин, яку репрезентували Мері–Паркер Фолетт, Елтон Мейо і Гуго Мюнстерберг. Слід відмітити, що цей напрямок заперечував погляд на людину як на homo economics (людину економічну).

Наприкінці 50-х років XX ст. наукові здобутки «школи поведінкових наук» збагатилися дослідженнями Д. Мак-Грегора. Автор описав ставлення до праці двох типів людей, які суттєво відрізняються один від одного (теорії X і У). В свою чергу інший дослідник Ф. Герцберг виділив два типи факторів, що впливають на ставлення людини до праці:фактори, які не вселяють відчуття задоволення і фактори, що породжують почуття задоволення. У 50-60–ті роки XX ст. активізувалися дослідження стилю керівництва і методів підвищення рентабельності організації. Так, К. Левін сформулював три стилі керівництва і їх визначальні ознаки: авторитарний; демократичний; пасивний. У 60-70 роки в економічно розвинутих країнах набула поширення концепція управління трудовими ресурсами. Слід відзначити, що теоретичним стрижнем цієї концепції є твердження про людину як про найважливіший ресурс виробництва.

80-90-ті роки ХХ ст. принесли зміни в пріоритетах управління людськими ресурсами, пов’язані з прискоренням технологічного прогресу, глобалізацією економіки і посиленням конкуренції відбулося подальше послаблення впливу професійних спілок, зменшився рівень державного регулювання.

На рубежі століть відбулись зміни в управлінні персоналом. Такі перетворення стали втіленням гуманістичних традицій. Було усвідомлено, що соціальна політика повинна будуватися не з людини, а для людини. Інтелектуалізація праці сучасного працівника змушує його все більше відчувати себе не лише вузькопрофесійним засобом, функцією, але й особистістю. Зникає автоматизм індивідуального життя. Сьогодні людина постає перед дослідниками і практиками як системоутворюючий фактор будівництва організації і управління сучасного типу.

В результаті проведеного дослідження можна узагальнити підходи щодо управління персоналом і виділити два полюси місця людини у виробництві: людина, як ресурс виробничої системи; людина, як особистість. Інші дослідники розглядають персонал з позиції теорії підсистем, виділяючи його як найважливішу підсистему. Ці дослідження виокремлюють дві групи підсистем: економічну, де персонал розглядається як економічний ресурс і соціальну, де персонал розглядається як головна система, що складається з неповторних особистостей.

Література

1. Ситник П.І Управління персоналом: Навчальний посібник. - Київ: Фірма «ШКОС», 2009. – 472с.1
   
2. Управление человеческими ресурсами: стратегия и практика: Тезисы докладов на международной конференции 26 — 28 апреля 1996 г.-Алма-Ата, 1996.-91 с.
   
3. Хміль Ф.І. Управління персоналом: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Академвидав, 2006. – 488с.
   

Пащенко Ю. П.

науковий керівник: к.е.н., доц. Кучумова І. Ю.

Харківський торговельно-економічний інститут КНТЕУ


ПОКРАЩЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО КЛІМАТУ УКРАЇНИ


Сьогодні все більшої актуальності набуває питання залучення коштів іноземних інвесторів, які надають можливість державі розвиватись у всіх сферах суспільно-економічної діяльності та вирішувати велику кількість існуючих проблем.

Для покращення інвестиційної привабливості України необхідно залучати прямі інвестиції, які передбачають довгострокові взаємовідносини та відображають тривалу зацікавленість іноземного інвестора в економіці іншої країни. Також пряме інвестування передбачає суттєвий вплив іноземних інвесторів на управління підприємством-резидентом з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

За даними Державного комітету статистики України, прямі іноземні інвестиції в Україну склали понад 4,7 млрд. дол. США. в 2010 році і майже 2,5 млрд. дол. США за 7 місяців 2011 року [3].

За останні роки спостерігається зростання обсягів прямих іноземних інвестицій в економіку України. Негативним є те, що прямі інвестиції США скоротились у 2011 році в порівняні з 2005 роком на 13,2 %, або на 142,6 млн. дол. США. Причиною цього є значні ризики втрати капіталу у зв’язку з економічною та політичною нестабільністю України в довгостроковому періоді [2].

За рейтингом глобальної конкурентоспроможності 2010-2011 років Україна знаходиться на 89 місці, її сусідами в цьому рейтингу є Албанія та Гамбія, що знаходяться на 88 та 90 місці відповідно [2]. За складністю ведення бізнесу Україна знаходиться на 142 місці. Великий тіньовий сектор економіки також не приваблює дуже велику кількість іноземних інвесторів.

Наступною причиною, за якою інвестори менше інвестують в Україну, є високий рівень податкового навантаження на економіку, в основному на капітал.

Досить сильний вплив на інвесторів має нестабільність політичної ситуації в державі. Коли інвестор нерезидент бачить, що в країні ведеться антидемократична боротьба за владу, переслідування влади та постійна зміна законодавства і урядовців, тоді він розглядає все це як додатковий ризик, що може позначитися на прибутковості його вкладів. В такому випадку він намагається не ризикувати своїм капіталом і шукає країни з більш стабільним політичним середовищем.

Тому, для підвищення інвестиційної привабливості та з метою заохочення інвесторів працювати в Україні необхідно, насамперед, забезпечити:

– однакові умови діяльності вітчизняних та іноземних підприємств;

– прийняття більш лояльної податкової програми для малого та середнього бізнесу;

– прийняття заходів для виведення підприємств із тіньової економіки;

– ефективне антимонопольне законодавство, гарантоване урядом і правовою системою.

Головну роль у процесі підвищення інвестиційної привабливості українських підприємств має відігравати держава. Саме вона повинна в масштабах усієї країни визначити перспективні напрями та об’єкти інвестування і створювати умови для виконання відповідних державних програм незалежно від джерел фінансування інвестицій [1].

У 2011 році український уряд затвердив проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про інвестиційну діяльність». Згідно з цим проектом передбачається зведення всіх інвестиційних проектів, що претендують на державну підтримку, у єдиному реєстрі, що надасть можливість проводити відповідний моніторинг та аналіз для прийняття рішень, які стосуються державного регулювання у сфері інвестиційної діяльності. Даний підхід також сприятиме впровадженню інвестиційних проектів, які мають позитивні висновки державної експертизи, зокрема їх впровадження буде економічно ефективним, енергоефективним та екологічно безпечним.

Зазначені нововведення на законодавчому рівні забезпечать поліпшення ефективності державної підтримки інвестиційної діяльності та спрямовані на реалізацію інноваційно-інвестиційної моделі економічного розвитку України.

В Україні є певні позитивні сторони, які не дозволяють їй залишитися без прямого іноземного інвестування і приваблюють певних інвесторів. По-перше – це ресурсний потенціал, по-друге – досить високий рівень вищої освіти, по-третє – вартість робочої сили у порівнянні з іншими високорозвиненими країнами є значно нижчою. Також Україна є центром Європи і через неї проходять велика кількість торгівельних шляхів з іншими країнами.

Таким чином, пожвавлення інвестиційної та інноваційної діяльності та поліпшення на цій основі соціальних умов можна досягнути лише шляхом рішучих, комплексних, швидких, прозорих і послідовних ринкових реформ, які вивільнять підприємницьку ініціативу, створять конкурентне середовище й нададуть економіці стимули для ефективного розвитку. Для економічного зростання Україні на даний час потрібні також значні обсяги прямих іноземних інвестицій. Таке вливання капіталу іноземних інвесторів можливе тільки за умов покращення інвестиційного клімату України.


Література

1. Дрич А. Основні способи досягнення інвестиційної привабливості України / А. Дрич // Вісник НБУ. – 2010. – № 4. – С. 40-41.

2. Максимів Д. Я. Покращення інвестиційної привабливості України / Д. Я. Максимів // Інноваційна економіка. – 2012. – № 1. – С. 201-203.

3. Статистична інформація [Електронний ресурс] // Державний комітет статистики України. – Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: ofollow" href=" " onclick="return false">ссылка скрыта


Пипа К.А.,

Кузьменко С.С.,

ассистент кафедры международной экономики

ДонНУЭТ


ОСОБЕННОСТИ АУТСОРСИНГА ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ


В состоянии неопределённости перспектив развития бизнеса собственнику нередко приходится идти на снижение операционных затрат. Это происходит не только по причине спада объёмов производства или продаж, но и вследствие невозможности их планирования. Данным научным вопросом занимались такие учёные, как Глухова О.О., Дёмин Г.А., Клеменко А.В., Маловичко А.С., Науменко С.Н., Ткаченко О.И., Шинкевич А.В. и др. Вместе с тем, некоторые аспекты этого научной проблемы были изучены недостаточно и требуют дальнейшего рассмотрения. Целью работы является исследование особенностей аутсорсинга внешнеэкономической деятельности.

Одним из важних факторов обращения к аутсорсингу является снижение издержек, однако совершенно неправильно считать, что основная его цель – это экономия [1, с. 84]. В общем виде целью является передача компаниями не профильных бизнес-процессов, связанных с организацией и проведеним внешне-экономических операцій, на обслуживание других компаний, специализирующихся в этой области ВЭД.

Аутсорсинг представляет собой не только простое посредничество, а также ответственность за исполнение логистической операции. Это, соответственно, ведёт не только к значительному сокращению транспортных издержек, сокращению постоянных затрат на рабочие места высококвалифицированных специалистов, но и сокращению финансовых рисков компании.

В связи с тем, что в течении 2010-2011 гг. стоимость трудовых ресурсов сильно возросла, а расходы на персонал занимают большую долю в себестоимости товаров и услуг, предприятия стремятся, в первую очередь, сократить персонал непрофильных подразделений.

Согласно статистике по экспортно-импортным операциям в 2010-2011 гг. увеличилось количество компаний, осуществляющих внешнеэкономические операции на нерегулярной основе. Для таких компаний содержать внешнеэкономический отдел в условиях экономической неопределённости – крайне нецелесообразно. Приоритетом является экономическая эффективность, в связи с этим многие компании переводят такой непрофильный вид деятельности как ВЭД в аутсорсинг [2, с. 187].

Эта услуга также позволяет организовать оперативную доставку товара в тех случаях, когда заказчик действует в условиях острого дефицита времени и не имеет возможности изучить правила оформления и приготовить все необходимые документы.

Немало предпосылок для этого создаёт и общее падение объёмов внешней торговли. В информационных экономических структурах произошёл резкий спад внешнеторговых операций, что сделало наличие собственных подразделений по ВЭД нерентабельным. Таким образом, послекризисные тенденции обострили необходимость более взвешенного принятия решений, касающихся организационной политики бизнеса.

Аутсорсинг ВЭД позволяет: 1) эффективно и в короткие сроки решать вопросы в области ВЭД; 2) не отвлекать сотрудников от решений основных задач компании; 3) эффективно распределять ресурсы (материальные, денежные, временные) внутри компании; 4) знать точную сумму расходов по каждой партии товара (отсутствуют скрытые расходы).

Факторы, влияющие на аутсорсинговую компанию:

1) финансовый (необходимо учитывать все расходы, которые компания несёт на содержание отдела ВЭД, включая заработную плату, аренду офисных площадей, мобильную и международную связь, интернет, транспортные расходы, компьютер);

2) организационный;

3) имиджевый (сотрудничество с профессиональной аутсорсинговой компанией поможет избежать ошибок в построении и развитии отношений, а также создании деловой репутации в глазах зарубежных партнёров);

4) географический (современные механизмы передачи информации способствуют развитию предоставления услуг предприятиям на расстоянии);

5) функциональный (пользователи аутсорсинговых услуг предпочитают оставлять в своей компетенции ту часть взаимодействия с поставщиком, которая имеет наибольшее влияние на коммерческий эффект сделки и передают на аутсорсинг только техническую работу) [3, с. 160].

Услуга аутсорсинга ВЭД является наиболее востребованной для предприятий, осуществляющих оптовую и розничную торговлю иностранными товарами, для предприятий, которые используют в производстве импортное сырьё и материалы, а также для тех, кто продаёт продукцию собственного производства за рубеж.

Таким образом, только осознанный подход к принятию решения о переходе на аутсорсинг, а также взвешенный анализ всех перечисленных факторов может обеспечить положительный эффект от передачи внешнеэкономической деятельности на сопровождение в стороннюю компанию.


Литература

1. Клеменко, А.В. Цели и методы аутсорсинга [Текст]: Логистика – 2007. – №2. – С. 20-22.
   
2. Демин, Г.А. Аутсорсинг: создание высокоэффективных и конкурентоспособных организаций [Текст]: уч. пособие / Под ред. Б.А. А никина. М.: Инфра – М, 2003. – 187 с.
   
3. Борнаш, А.А. Международный маркетинг [Текст]: уч. пособие / А.А. Алексунин; – М.: Дашков и К, 2009. – 160 с.
   

Піддубна Л. В.

аспірантка Української Академії банківської справи

Національного банку України (м. Суми)


Посткризова модель управління активами на фінансовому ринку


На протязі тривалого періоду часу фінансові радники й інвестори структурували свої інвестиційні портфелі виходячи з припущення про те, що мінімізації ризиків та успішного управління портфелем можна досягти за допомогою диверсифікації - розміщення коштів клієнта в ретельно відібраних акціях, облігаціях, готівкових валютах і реальних активах. І протягом більшої частини цього часу теорія цілком успішно працювала. Однак події на рубежі 2008-2009 років - колапс на кредитних ринках, зникнення ліквідності, неймовірний ріст волатильності, поява повної кореляції між різними класами активів, і стрімке падіння глобальних ринків акцій - стали серйозною перевіркою для існуючих методів і моделей управління інвестиційним портфелем, які в основному виходили з підходів Г. Марковіца, Дж. Тобіна та У. Шарпа [].

Після кризи песимісти стали стверджувати, що сучасна портфельна теорія неспрацювала, тоді як її прихильники з тією ж енергією наполягали на тому, що ринки, насправді, повели себе надзвичайно справедливо, і те, що трапилося в 2008 році, повинно було статися. А саме готовність брати на себе надмірні ризики і була з надлишком покарана. Єдиною відмінністю цього разу стали швидкість і непохитність, з якими ринки повернулися до свого рівноважного стану.

Емпіричні розбіжності між ринковими реаліями і багатьма основоположними тезами сучасної портфельної теорії добре відомі і усвідомлювалися з самого початку. Причина, швидше за все, в тому, що через стабільність капітальних ринків в останні два десятиліття, багато професійних учасників застосовували методи вимірювання ризику і управління портфелем неправильно або недбало []. Насправді інвестиційні портфелі містять в собі набагато вищі ризики, ніж про це можна судити за традиційними статистичними індикаторами виміру ризику. Рівень ризиків, що містяться в більшості портфелів у разі, якщо негативні події дійсно відбуваються, виявляються суттєво вище рівня, який інвестори вважають для себе прийнятним.

Безсумнівно, 2008 рік нагадав учасникам фінансового ринку про те, що сучасна портфельна теорія і теорія оптимізації розбіжностей не враховує всі ризики інвестиційного портфеля. Більше того, інвестори усвідомили при досить трагічних обставинах, що кореляція між активами не статична в часі і, що особливо важливо, зростає в періоди потрясінь на ринках. Нарешті, багато інвесторів усвідомили, що такі ризики – як ризик контрагента і ризик ліквідності – цілком реальні, але при цьому не визначаються або не враховуються за допомогою статистичного аналізу в портфельних теоріях [].

На нашу думку, немає ніякої необхідності чекати академічних або теоретичних проривів для оптимізації інвестиційного портфеля та вдосконалення механізму управління ризиками. В процесі переосмислення проблеми є кілька інтуїтивних кроків, які інвестори можуть зробити, щоб більш ефективно управляти реальними ризиками інвестиційних портфелів. Це такі кроки:

- визнати вплив глобалізації ринків і того, що основоположні ризики розділені між усіма їх учасниками, і використовувати більш широку гаму стратегій при формуванні диверсифікованого портфеля;

- формувати портфелі виходячи з персональних обмежень по ліквідності, а не з наперед намічених тимчасових горизонтів;

- брати в портфель менше «відомих ризиків», щоб таким чином компенсувати «невідомі ризики», які там напевно є.

Висновок: Посткризова модель управління активами на фінансовому ринку повинна передбачати інвестування в більш консервативний інвестиційний портфель, в якому міститься менше «відомих» ризиків для того, щоб знизити вплив «невідомих ризиків», які обов’язково там містяться. Більш консервативний портфель повинен передбачати: більше диверсифікації за класами активів; більше інструментів з фіксованою прибутковістю;більше альтернативних активів (їх вибір залежить від персональних вимог до ліквідності); більше уваги до ліквідності портфеля.

Сучасна теорія інвестиційного портфеля не потребує додаткової і/або вдосконаленої теоретичної бази. Єдиний компонент, якого їй сьогодні бракує, це посилення долі здорового глузду в інвесторів при прийнятті інвестиційних рішень, а також врахування сучасних підходів до портфельного управління.