Geum.ru

Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»

Вид материалаДокументы

Содержание


Сучасні тенденції стратегії розвитку організації в умовах конкуренції
Процедура регулювання банкрутства підприємства
Проблеми малого бізнесу в україні
Організація системи валютного регулювання
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   31

Література:
  1. Занятость населения и ее регулирование: учеб. пособие / Л.И. Старовойтова, Т.Ф. Золотарева. – М. : «Академия», 2001. – 192 с.
  2. Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: підручник. – К.: Знання, 2008. – 462 с.
  3. Статистичний щорічник Полтавської області за 2009 рік / Держкомстат України; за ред. Т.Л. Бугайченко. – Полтава, 2010. – 528 с.
  4. Офіційний сайт Головного управління статистики у Полтавській області. – vastat.gov.ua.



СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ОРГАНІЗАЦІЇ В УМОВАХ КОНКУРЕНЦІЇ


Залуніна О. М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Сучасні умови розвитку України диктують підприємствам необхідність адаптивного підходу до системи управління конкурентною стратегією. Механізм інтеграції результатів вивчення потреб та особливостей поведінки споживача до управлінського процесу потребує дослідження в цьому напрямку. Кожне підприємство «відповідає» за свою перспективу самостійно, а в ринковій економіці може бути перспективою як успіх, так і розорення. Самостійне «відкрите» підприємство у перехідній та ринковій економіці постає перед розв’язанням таких завдань: дослідження ринку та виявлення потреб споживачів для забезпечення існування підприємства в довгостроковій перспективі; самостійне визначення цілей розвитку та підтримки власної життєздатності; налагодження ефективних зв’язків із партнерами та організаціями-регуляторами, громадськістю для формування позитивного іміджу - головного «капіталу» підприємства; створення та постійне поповнення власних банків даних і знань, які б забезпечували обґрунтування рішень, що приймаються, та захист інформації (комерційної таємниці) від конкурентів; забезпечення конкурентоспроможності підприємства завдяки вибору адекватних стратегій та нагромадження (підтримки) конкурент­них переваг тощо; інвестування (визначення джерел і напрямків використання інвестицій) та управління фінансами підприємства з метою отримання високих економічних результатів діяльності (прибутковість); визначення необхідного для існування та розвитку підприємства кадрового складу з конкретними кількісними (чисельність) та якісними (кваліфікація) показниками; використання досягнень науково-технічного прогресу завдяки налагодженню (або без нього) спеціальної інноваційної підсистеми управління.

Зазначені завдання не охоплюють усього переліку, з яким кожне підприємство нині стикається у своїй діяльності. Необхідний методичній підхід, що полягає у своєчасній діагностиці відповідності конкурентної стратегії підприємства споживчим потребам, використанні отриманих результатів при побудові збалансованої системи показників бізнес-процесів.

Ключовий показник відповідності конкурентної стратегії компанії споживчим преференціям залежить від багатьох факторів. Обов’язковою складовою збалансованої системи показників є комунікативна підсистема підприємства, побудована за принципами холістичного маркетингу [1].

Ринкові позиції підприємства залежать від впливу факторів зовнішнього середовища. Нестабільність зовнішнього середовища підприємства характеризується невизначеністю, складністю, багатоваріантністю, динамізмом і мінливістю. Тому діагностика і прогнозування зовнішнього середовища господарювання повинна займати центральне місце у формуванні стратегії підприємства. Зовнішнє середовище включає фактори, на які підприємство не в змозі впливати зовсім або незначно [2].

Достовірність результатів дослідження повинна базуватися на використанні загальнихі спеціальних технологій аналізу й синтезу, ідентифікації та формалізації, класифікації й систематизації. Дослідження цього напрямку є новим концептуальним підходом у процесах розробки та управління корпоративними конкурентними стратегіями.

Необхідний алгоритм, який дозволяє підвищити ефективність етики результативності підприємств. Потрібно:

– визначити цільові ключові показники ефективності збалансованої системи показників, спрямованих на реалізацію визначених стратегічних цілей;

– визначити показники збалансованої системи чинників, котрі дозволяють відслідковувати операційні параметри діяльності підприємства на різних часових горизонтах;

– провести аналіз, яким чином ключові показники ефективності мають можливість впливу на значення параметра, що відслідковується.

Запропоновані концептуальні основи дозволяють підняти якісні показники діяльності підприємства та підвищити рівень управління результатом.


Література:
  1. Абрамович О.К. Система збалансованих показників як інструмент стратегічного управління в рамках концепції холістичного маркетингу // Экономика Крыма. – Симферополь, 2009. – № 28. – С. 23–28.

2. Стратегічний менеджмент: навч. посіб. / Є.М. Кайлюк, В.М. Андрєєва, В.В. Гриненко. – Х.: ХНАМГ, 2010. – 279 с.


ПРОЦЕДУРА РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВА:

МІЖНАРОДНИЙ ТА ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД


Бачкір І. Г.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Одна з характерних особливостей розвитку економіки сучасної України пов’язана зі зростанням кількості підприємств, які підпадають або можуть підпасти під ознаки можливого банкрутства. Порушення процедури про банкрутство будь-якого учасника економічних відносин передбачено чинним законодавством про банкрутство [1]. Можливість використання міжнародного досвіду регулювання банкрутства (неспроможності) вітчизняних підприємств має практичне значення для формування ринкових відносин. Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвиненою економікою, як правило, одна третина банкрутств пояснюється зовнішніми, а дві третини – внутрішніми причинами. Зазначимо, що чинники банкрутства для вітчизняних підприємств є іншими, похідними від стану національної економіки. Попередження, подолання, ліквідація негативних наслідків причин в значній мірі залежить від розвиненості, збалансованості та повноти законодавства про неспроможність (банкрутство) країни. Сучасне законодавство про банкрутство (неспроможність) є важливим елементом економічної стратегії держави. Воно сприяє вихованню дисципліни та дотриманню правил ділового обороту в галузі фінансового управління, а також реструктуризації неефективних підприємств або ж їх виводу з ринку; є важливим складовим ринкової економіки, або економіки що знаходиться на шляху розвитку економічних відносин та забезпечує гарантії, як місцевим, так і іноземним інвесторам, що в кінцевому підсумку сприяє економічному розвитку країни [2].

Поняття «неспроможність» та «банкрутство» як юридичні терміни визначають одне й те саме явище, що виникли під впливом законодавчої та судової практики зарубіжних країн. Банкрутство має більш стисле значення як елемент неспроможності. На відміну від вітчизняного законодавства, де вживаються терміни: банкрутство, процедура банкрутства, інститут банкрутства, в зарубіжній практиці використовується аналогічний – конкурсне виробництво, що виступає як спеціальний інститут урегулювання неплатоспроможності боржника.

Нормативно-правові акти про банкрутство підприємств в зарубіжних країнах спрямовані на: захист активів підприємства-боржника в інтересах кредиторів і їх розподіл відповідно до закону з метою максимального задоволення вимог кредиторів; повернення боргів кредиторам через розподілення прибутку від продажу активів та/або у вигляді акцій реорганізованого діючого підприємства на випадок можливості відновленню його платоспроможності; максимальне використання існуючих можливостей, спрямованих на «відродження» підприємства в цілому або його структурних бізнес-одиниць; забезпечення механізму розгляду справ про порушення та зловживання при управлінні підприємствами що збанкрутували, а також анулюванні неправомірних угод.

У зарубіжній практиці засобом попередження ліквідаційного виробництва є укладання мирових угод із боржником. Заяву на початку конкурсного виробництва може подати боржник. На випадок прийняття судом рішення про початок мирового урегулювання, назначається адміністратор та дата проведення загальних зборів кредиторів. Рішення про прийняття або відхилення мирової угоди приймається на зібранні кредиторів. Слід зазначити, що умови, які висуваються при укладанні мирової угоди, повинні відповідати мінімальним вимогам з виплати боргу. Як свідчить практика, доля кредиторів складає не менш ніж 35% від суми боргу. При відстроченні боргу на 18 місяців він повинен бути сплачений більш ніж на 40 %, а при відстрочці на рік – не менш ніж на 40 %. Затвердження судом мирової угоди спричиняє його обов’язковість для усіх кредиторів. У разі відхилення цієї угоди суд визнає боржника неплатоспроможним і розпочинає ліквідаційну процедуру. Після затвердження мирової угоди та вступу рішення в законну силу суд припиняє конкурсне виробництво.

Що ж стосується України, то попередженням визнання боржника банкрутом і його ліквідації є досудова санація – система заходів щодо відновлення платоспроможності. На будь-якій стадії процедури банкротства може бути укладена мирова угода, яка призначається господарським судом. Визнання боржника банкротом характеризує фінансове положення господарюючого суб’єкту [3]. Наслідком визнання боржника банкротом є припинення його підприємницької діяльності. Збанкрутіле підприємство не може отримувати прибуток, займатися комерційною діяльністю; припиняється нарахування штрафів, пені та інших економічних санкцій; відомості про фінансовий стан боржника не передбачає конфіденційності і не є комерційною таємницею. Ліквідаційний орган зобов’язаний відчужувати майно банкрота для задоволення претензій кредиторів в порядку черговості, передбаченої вітчизняним законодавством з метою погашення боргів. При цьому арешт або обмеження по відношенню до майна збанкрутілого підприємства скасовується, незалежно від того, хто накладав арешт: суд, державний виконавець, слідчий. Майно банкрота повинно бути вільним від будь-яких обтяжень, оскільки воно підлягає розпродажу; вимоги кредиторів по зобов’язанням, які виникли під час процедури банкротства повинні пред’являтися виключно в межах ліквідаційної процедури. Згідно загальноприйнятій думці провідних західних фахівців, будь-яке положення в законодавстві, яке надає перевагу бізнесу порівняно з забезпеченням відшкодування кредиторам, може означати, що неспроможні та нежиттєздатні підприємства будуть продовжувати свою діяльність. В свою чергу це призводить до недостатньої підтримки підприємства з боку кредиторів і отримання нових кредитів. У випадку, якщо головною метою в Україні буде збереження підприємства та робочих місць, а не задоволення позовів кредиторів, то ні у вітчизняних, ні у західних інвесторів не буде стимулу вкладати кошти в українські підприємства чи надавати їм кредити, бо не буде гарантії, повернення вкладених коштів у разі їх неефективного використання. Таким чином, при використанні міжнародного досвіду до вітчизняної практики необхідно враховувати певні макроекономічні цілі законодавства про банкрутство та механізми досягнення, що є головною відмінністю національних моделей.


Література:

1. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.99 . №784–XIV / Верховна Рада України. – Офіц. вид.

2. Захарченко В. Практика организационно-правового регулирования процедур банкротства в странах с рыночной экономикой // Экономика. – 2002. – № 4. – С. 107–111.

3. Варгіч С. Механізм банкрутства: підсумки його дії в Україні // Цінні папери України. – 2005. – № 8. – C. 4–5.


ПРОБЛЕМИ МАЛОГО БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ


Мілашенко Т. Т.

Кременчуцький національний університет ім. Михайла Остроградського


Основним і невід’ємним елементом ринкової економіки є малий бізнес. Розвиток малого бізнесу тісно пов'язаний з усіма важливими процесами в економіці. Особливої уваги доцільно приділити проблемі регулювання розвитку малого бізнесу в Україні.

У сфері малого підприємництва невирішеними проблемами залишаються:

– проблема високого податкового навантаження на підприємства;

– низький рівень державної підтримки розвитку малого підприємництва.

Малий бізнес – бізнес, який здійснюється незначною кількістю працівників та невеликими обсягами реалізації продукції (робіт, послуг) [1, с. 84]. Наразі у світі відбувається зменшення кількості середніх і великих підприємств і збільшення чисельності малого бізнесу. Це призводить до появи ризиків і навантаження на цей сектор економіки. Згідно зі статистикою, на 2009 рік частка малих підприємств в загальній кількості підприємств в Україні становила 93,7 % [2].

Мале підприємництво відіграє важливу роль в економіці країни, зокрема сприяє:

– збільшенню ефективності виробництва;

– інноваційному розвитку,

– демократизації ринкових відносин,

– виходу з економічної кризи,

– збільшенню зайнятості,

– запобіганню безробіття,

– ефективному використанню ресурсів,

– розвитку конкурентного середовища,

– урізноманітненню товарів і послуг на ринку.

У 2009 році Україна займала 145 місце з-поміж 181 країн світу за складність організації та здійснення підприємницької діяльності [3, с. 21].

Існує низка факторів, що заважають розвитку малого підприємництва в Україні. Одним з них є низький рівень державної підтримки даного сектору, що згодом може призвести до його зникнення. Згідно із Законом України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 № 2063–III основними напрямками державної підтримки малого підприємництва є:
  1. формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва.
  2. Встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва.
  3. Запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності.
  4. Фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва.
  5. Залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб [4].

У 1991 р. було створено Український національний фонд підтримки підприємництва і розвитку конкуренції, який у серпні 1995 р. постановою Кабінету Міністрів України № 687 був реорганізований в Український фонд підтримки підприємництва, який не є комерційною організацією [5, с. 201].

Треба зауважити, що у європейських країнах питанню державної підтримки малого бізнесу приділяється значно більше уваги. Наприклад, Американська Асоціація малого бізнесу (АМБ) надає матеріальну допомогу, кредити, гарантії, зокрема кредит у розмірі до $ 100 тис. на 8 років без оплати відсотків або за 3-4 % річних тим малим підприємствам, які беруть участь у розробці новітніх нано-, біотехнологій, альтернативних джерел енергії, IT-технологій, вивченні ДНК [6, с. 3].

Високий рівень податкового навантаження змушує малі підприємства переходити в середній бізнес на загальну систему оподаткування. Тому доцільно зменшити податковий тиск на заробітну плату. Це призведе до виходу заробітної плати з тіні.

Ще однією з проблем у малому бізнесі є невідповідність умов праці і порушення прав найманих працівників. Усна домовленість, приниження, образи, понаднормова праця – це все нерідко зустрічається на підприємствах. Усе це змушує підприємця переводити найманих працівників у тінь.

У 2009 році середня заробітна плата працівників на малих підприємствах складала 1117,2 грн., коли середня заробітна плата по Україні на січень 2009 року становила 1665 грн. Необхідно покращувати не тільки умови праці, а й встановлювати заробітну плату відповідно до даних показників по Україні.

Для нормального функціонування малого бізнесу необхідний висококваліфікований персонал, але в основному підприємства не мають можливості залучити таких людей. Безумовно, необхідно зазначити, що відсутні стимули до технологічного розвитку підприємств. Тому у малих підприємств досить невеликий період існування.

Висновки. Для розвитку малого бізнесу в Україні доцільно:

1. Сформувати програми фінансово-кредитної підтримки розвитку малого бізнесу в Україні.

2. Оптимізувати податкове навантаження.

3. Державні органи мають переглянути питання щодо захисту прав найманих працівників на малих підприємствах і вжити відповідні заходи.

4. Спростити процедури реєстрації суб’єктів малого бізнесу, одержання ліцензій.

5. Стимулювати підприємства для залучення висококваліфікованого персоналу та інноваційного розвитку.
  1. Сприяти технологічному розвитку підприємств.


Література:
  1. Буряк Л.Д. Фінансовий менеджмент у малому бізнесі: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 2002. — 84 С.
  2. Офіційний веб–сайт державного комітету статистики [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ofollow" href=" " onclick="return false">ссылка скрыта
  3. Бондарчук К. Мале підприємництво як засіб розширення сфери зайнятості економічно активного населення // Україна: аспекти праці. – 2011. – № 1. – С. 18.
  4. Офіційний веб–сайт Верховної Ради України, Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 № 2063–III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2063–14
  5. Травянко О. Фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва в Україні // Управління сучасним містом. – 2005. – № 1–2/1–6. – С. 200.
  6. Федоров К. Малий бізнес за рубежом // Бізнес–пост. – 2007. – № 9. – С. 3.



ОРГАНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

І КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ


Лактіонова Л. О.

Кременчуцький національний університет імені Михаила Остроградського


Кожна сучасна держава приділяє значну увагу питанням валютного регулювання та валютного контролю. Адже саме завдяки ефективному валютному контролю держава може підтримувати стабільність курсу національної валюти, протидіяти незаконному відтоку капіталу та валютних цінностей з країни, відмиванню коштів, отриманих злочинним шляхом. Надання державним органам та іншим суб’єктам валютно-фінансових відносин спеціальних повноважень органів та агентів валютного контролю відбувається на основі діючого в країні валютного законодавства. Взагалі, валютний контроль є одним із найважливіших напрямків фінансової політики та діяльності держави.

Організація та функціонування системи валютного контролю в Російській Федерації здійснюється на основі Федерального Закону „Про валютне регулювання та валютний контроль” 2003 р. Цей закон визначив два напрямки державного регулювання у сфері фінансових відносин – валютне регулювання та валютний контроль.

У Російській Федерації валютний контроль здійснюється Урядом РФ, органами та агентами валютного контролю. Уряд РФ не є органом валютного контролю, а лише забезпечує координацію діяльності у сфері валютного контролю. Головним органом валютного контролю є Центральний банк РФ, який здійснює контроль за проведенням валютних операцій кредитними організаціями та валютними біржами.

Іншим органом валютного контролю є Федеральна служба фінансово-бюджетного нагляду, підпорядкована Міністерству фінансів РФ. Ця служба контролює виконання валютного законодавства резидентами та нерезидентами за винятком кредитних організацій та валютних бірж. Агентами валютного контролю в РФ є уповноважені банки, Федеральна митна служба та Федеральна податкова служба.

Система валютного регулювання та валютного контролю Білорусі визначена Законом Республіки Білорусь „Про валютне регулювання та валютний контроль” 2003р. Органами валютного регулювання в країні є Рада Міністрів Республіки Білорусь та Національний банк.

Національний банк Республіки Білорусь встановлює офіційні курси білоруського рубля до інших валют; створює та управляє золотовалютними резервами країни; регулює обіг валютних цінностей; встановлює порядок відкриття, ведення та режим банківських рахунків резидентів та нерезидентів; встановлює порядок здійснення валютних операцій та правила біржової торгівлі іноземною валютою; встановлює разом із уповноваженими державними органами порядок та норми переміщення валютних цінностей; визначає агентів валютного контролю; притягує до відповідальності банки та фінансові установи за порушення валютного законодавства; надає дозволи на здійснення валютних операцій.

Рада Міністрів Республіки Білорусь як орган валютного регулювання приймає нормативно-правові акти, що містять норми валютного законодавства. Агентами валютного контролю в Білорусі є банки та небанківські кредитно-фінансові установи. Система валютного регулювання та валютного контролю Казахстану визначена Законом Республіки Казахстан „Про валютне регулювання та валютний контроль” 2005 р. Основним органом валютного регулювання в Республіці Казахстан є Національний Банк. Уряд і інші державні органи здійснюють валютне регулювання в межах своєї компетенції.

Валютний контроль в Республіці Казахстан здійснюється Національним банком, іншими державними органами (органами валютного контролю), і агентами валютного контролю (уповноваженими банками та уповноваженими організаціями). Система валютного контролю у Німеччині здійснюється на основі таких законодавчих актів, як Федеральний Закон „Про Німецький федеральний банк” (Бундесбанк), Федеральний Закон „Про валютний обіг і контроль за товарообігом” (Валютний Закон). Згідно із законодавством Німеччини виняткова компетенція у сфері руху капіталів, здійснення операцій з іноземною валютою належить Федеральному Банку.

Хоча в Німеччині вільний рух капіталу, там також проводиться контроль у вигляді обліку капіталів, що перетинають державний кордон. Інформація про рух капіталів через кордон збирається та передається через банки та кредитні установи до Бундесбанку, де проводиться аналіз даних, який дозволяє розробляти конкретні заходи з регулювання валютного ринку. Федеральний банк Німеччини також здійснює контроль за фінансовими операціями з метою протидії відмиванню коштів, отриманих злочинним шляхом. Таким чином, система валютного контролю Німеччини виконує функції контролю за фінансовими операціями з іноземною валютою, протидії легалізації злочинних доходів.

Система валютного контролю у Великобританії базується на законах „Про валютний контроль”, „Про імпорт та експорт” 1990 р. та розпорядженні „Про контроль за експортом товарів”. Британське казначейство є головним органом валютного контролю, однак воно повністю делегувало свої повноваження Банку Англії, який також є органом валютного контролю. Банк Англії керує діяльністю своїх філій, представництв та які з його дозволу здійснюють фінансові операції. Органами валютного контролю Великобританії також є уповноважені банки, митні органи, органи акцизів, які контролюють рух валюти через кордон. У Великобританії існує система валютного контролю у вигляді обмежень у сфері обігу валюти, система органів, яка здійснює контроль за інвестиціями та рухом іноземної валюти через кордон, а також активно ведеться боротьба з легалізацією злочинних доходів.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” до органів валютного контролю належать: Національний Банк України, Державна Податкова інспекція України, Міністерство зв’язку України, Державний митний комітет України. Головним органом валютного контролю є НБУ, який здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим Декретом до компетенції інших державних органів, та забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю. Повноваження НБУ, як головного органу валютного контролю закріплені також у Законі України „Про НБУ”.

Агенти валютного контролю – уповноважені банки, фінансові установи та національний оператор поштового зв’язку –здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами та нерезидентами через ці установи. Державна податкова інспекція України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що проводяться на території України. Державний митний комітет України здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон країни.

Для запобігання та протидії легалізації коштів, отриманих злочинним шляхом, в Україні створено спеціально уповноважений орган – Державний комітет фінансового моніторингу, який можна розглядати як додатковий орган валютного контролю в Україні.

Згідно діючого законодавства Міністерство фінансів України не є органом валютного контролю. Але практика розглянутих систем валютного контролю свідчить, що саме цей орган повинен здійснювати повноваження у сфері взаємодії окремих контролюючих органів та агентів валютного контролю. Звичайно, сучасна система валютного регулювання та валютного контролю України не є досконалою, вона потребує подальших структурних змін, прийняття відповідних нормативних актів з урахуванням потреб та реалій сучасного життя.