Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»
| Вид материала | Документы |
- Пятая международная научно-практическая конференция, 48.14kb.
- Пятая международная научно-практическая конференция, 49.95kb.
- Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.43kb.
- Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.31kb.
- Международная (заочная) научно-практическая конференция «Проблемы развития современного, 792.98kb.
- Vii международная научно-практическая конференция, 91.33kb.
- Доклада, 54.38kb.
- Международная научно-практическая конференция «Рациональное использование ресурсного, 46.82kb.
- Xi международная научно-практическая конференция «Проблемы и тенденции развития современного, 310.59kb.
- Международная научно-практическая конференция Инновации в медицине, 98.76kb.
НОВІ ПІДХОДИ ДО СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯМ
Різниченко Н. С.
Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського
Зважаючи на відчутний вплив розвитку науково-технічного прогресу на галузь машинобудування, активне впровадження новітніх ресурсозберігаючих технологій у цій сфері є необхідною передумовою збереження рівня конкурентоспроможності виробників машинобудівної продукції на вітчизняному та світовому ринках. Своєчасне здійснення у виробництві заходів, що сприяють реалізації найбільш ефективних резервів ресурсозбереження, має важливе значення для розвитку підприємств та розширення сфер їх ринкового впливу.
Створення нових підходів до стратегічного управління інноваційним ресурсозбереженням у машинобудівному комплексі висуває нові вимоги до всіх етапів стратегічного управління: аналізу середовища, визначення місії та цілей, вибору стратегії та її виконання, оцінки та контролю виконання стратегії. Тому важливим аспектом стратегічного управління у сфері ресурсозбереження є механізми формування та аналізу умов реалізації інноваційних стратегій ресурсозбереження залежно від цілей, що постають перед державою.
Перехід машинобудівного комплексу України до інноваційного розвитку на базі ресурсозберігаючих технологій потребує створення та відповідного корегування стратегій розвитку. До інноваційних ресурсозберігаючих стратегій підприємств, які відповідають певному етапу еволюції підходів до ресурсозбереження, належать: ігнорування ресурсозбереження в діяльності підприємства; дотримання нормативних вимог із ресурсозбереження; ресурсозбереження за вимогою ринку; ресурсозбереження як стратегія конкурентних переваг; ресурсозбереження як стратегія сталого економічного розвитку.
Накопичення негативних економічних (зростання ціни ресурсів через виснаження їх запасів) та екологічних (надмірне забруднення довкілля) наслідків цивілізації споживання зумовили необхідність упровадження ресурсних обмежень з боку державних інститутів, зобов'язавши підприємства дотримуватися певних нормативів ресурсовикористання.
Досягнення в найближчій перспективі зменшення ресурсоспоживання на одиницю кінцевої продукції, а отже, й більш високого ступеня економічного розвитку буде вимагати поступової заміни діючої стратегії дотримання нормативних вимог з ресурсозбереження на більш прогресивні, зокрема, стратегію ресурсозбереження за вимог ринку та стратегію конкурентних переваг ресурсозбереження.
Вибір і дотримання підприємствами ресурсозбереження як стратегія конкурентних переваг характерні для високого рівня економічного розвитку та передбачають досягнення суб'єктами господарювання довгострокових еколого-економічних переваг за рахунок інноваційного ресурсозбереження.
Вибір і реалізація стратегії ресурсозбереження, як стратегія сталого економічного розвитку свідчать про дуже високий рівень економічного розвитку країни, що обумовлює не просто вигідність виробництва та збуту інноваційної ресурсоефективної продукції, а збитковість випуску ресурсоємних аналогів.
Дані стратегії є пріоритетом майбутнього, оскільки забезпечують гармонійне співіснування економічно ефективного промислового виробництва та природи, підвищення добробуту суспільства, відтворення ресурсного потенціалу. Уряди розвинених країн у контексті поступового переходу суспільства до запровадження принципів сталого розвитку вже роблять перші кроки з реалізації вказаної стратегії. Для України в ролі першочергової стратегії слід закріпити дотримання підприємствами нормативних вимог з ресурсозбереження із поступовою заміною діючої стратегії на більш прогресивні, зокрема, стратегію ресурсозбереження за вимог ринку та стратегію конкурентних переваг ресурсозбереження.
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОГО БУДІВЕЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ
(НА ПРИКЛАДІ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ)
Авраменко О. І.
Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського
В Україні державне управління економічними процесами все частіше переходить на регіональний рівень. Стратегічним планом розвитку регіону є регіональна стратегія. Головним недоліком подібних стратегій є формалізований підхід до визначення реальних і оптимальних можливостей, механізмів і інструментів соціально-економічних трансформацій у конкретному регіоні або промисловому комплексі [1]. Реалізовані в Україні державні, регіональні і місцеві програми не забезпечені фінансами і управлінням. Необхідним є теоретичне та практичне обґрунтування стратегії розвитку регіонального будівельного комплексу, яке дасть можливість зосередити увагу та забезпечити напрямки майбутніх дій по сприянню його формуванню та розвитку.
Полтавська область є інвестиційно привабливим регіоном, з конкурентоспроможною промисловістю, розвинутим багатопрофільним малим і середнім бізнесом, якісними трудовими ресурсами відповідно до потреб місцевого ринку праці, з високим рівнем добробуту населення, сприятливим бізнес – кліматом. Вирішальним чинником подальшого розвитку регіону є підсилення уваги до можливостей щодо підвищення конкурентоспроможності та нарощування потужностей вітчизняних будівельних підприємств відповідно до потреб ринку будівельних робіт.
Наявність регіонів з низькою діловою активністю і депресивним характером розвитку сприяють тому, що основні учасники регіонального інвестиційно-будівельного комплексу діють відособлено, у відриві від загальногалузевих інтересів, що знижує його потенціал і, як наслідок, інвестиційну привабливість регіону. Відсутність в будівельній галузі державних замовлень, уваги з боку регіональних органів влади, загального інформаційного поля, взаємодії між будівельними підприємствами Полтавського регіону погіршує стан будівельної галузі у після кризовий період. Зростання цін на нерухомість, зменшення обсягів продажу будівельної продукції, незбалансованість попиту і пропозиції, наявність ознак монополії та монополістичної конкуренції на будівельному ринку Полтавської області свідчать, що ринкові механізми не забезпечують його всебічного розвитку. Таким чином, в системі управління будівельним комплексом необхідно:
– розширити повноваження органів місцевого самоврядування, які повинні планувати власні програми із залученням додаткових власних ресурсів;
– перейти від кошторисно-витратного фінансування до фінансування, орієнтованого на результат, яке потребує достатнього обсягу асигнувань для досягнення запланованих результатів;
– низький рівень інвестиційної спроможності основних суб’єктів інвестиційної діяльності – територіальних громад, суб’єктів підприємницької діяльності, банківської сфери, приватних інвесторів, відсутність в державному бюджеті відповідних ресурсів спонукає вдосконалювати фінансовий механізм будівельного комплексу, задіявши нові джерела та форми фінансування на мікрорівні, застосовуючи альтернативні джерела фінансування;
– для формування у кожному регіоні локального конкурентного середовища необхідні як великі компанії з повним будівельним циклом, так і потужні фінансово-управлінські генпідрядні компанії, а також менші, спеціалізовані будівельні компанії, інжинірингові фірми, компанії-посередники;
– дієва стратегія розвитку регіонального будівельного комплексу вимагає втручання органів державного та місцевого самоврядування.
Реалізація Стратегії економічного та соціального розвитку держави на 2004–2015 роки враховує спроможність будь – якого регіону залучати зовнішні інвестиції. Основними чинниками залучення зовнішніх інвестицій є стан технічної інфраструктури, доступність будівель і добре підготованих ділянок до нової забудови, наявність кваліфікованої робочої сили, бізнес - клімат регіону та його імідж, обсяг та якість послуг, що надаються регіоном. Перевагою для залучення інвестицій, які створюють нові робочі місця, є наявність земельних дешевих та обладнаних інфраструктурою (з дешевими тарифами на енергопостачання) ділянок. Особливо привабливими для інвесторів є такі міста регіону як Полтава, Кременчук, Комсомольськ, Миргород. Окремі міста регіону, а саме місто Кременчук з його великою промисловою зоною має певний потенціал для підготовки привабливої пропозиції промислових ділянок та/або будівель.
Значна роль в залученні інвестицій належить регіональній економічній політиці, яка повинна бути направлена на заохочення і захист інвестора. На стан надходження інвестицій в економіку регіону та їх освоєння впливають підвищення обізнаності міжнародних ділових кіл щодо інвестиційних можливостей регіону, розвиток міжнародних двосторонніх та багатосторонніх зв’язків, налагодження взаємовигідних ділових контактів, координація діяльності органів місцевої виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо підвищення ефективності економічного розвитку, створення умов суб’єктам господарювання різних форм власності для представлення своїх досягнень на вітчизняному та зовнішньому ринках.
Вирішити проблему розвитку будівельного комплексу регіону необхідно, активізувавши інвестиційне забезпечення шляхом зміни структури джерел фінансування. Регіональна інвестиційна стратегія повинна спрямовуватись на розвиток тих сфер виробництва, які сприятимуть економічному зростанню регіону.
Полтавська область має достатній потенціал для розвитку будівельної галузі, проте процес розробки і реалізації стратегії розвитку регіонального будівельного комплексу вимагає ефективних механізмів взаємодії будівельних підприємств з іншими учасниками інвестиційно-будівельного комплексу. Для стратегічного управління будівельним комплексом потрібна модель його функціонування у національній економіці, побудована на новому баченні будівництва і новому механізмі взаємовідносин суб’єктів господарювання. Регіональний підхід до розробки стратегії розвитку інвестиційно-будівельного комплексу передбачає врахування територіальних особливостей регіону. На думку Е.Б. Алаєва, територіально-виробничий комплекс (ТВК) – поєднання підприємств (установ), для яких територіальна спільність його компонентів – додатковий чинник підвищення економічної ефективності за рахунок:
а) значної стійкості взаємних зв'язків (особливо зв'язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу;
б) скорочення транспортних затрат;
в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними;
г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування і управління з територіальним плануванням і управлінням [2, с. 212].
Це дає змогу стверджувати, що спільність території, яка є головною ознакою ТВК, є додатковим чинником підвищення економічної ефективності економіки регіону та будівельної галузі зокрема.
Таким чином, є необхідним комплексний перегляд механізмів управління окремими програмами на рівні регіонів.
Література:
- Таранич А.В. Еволюція вчень про територіальні та міжгалузеві утворення. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:
gov.ua/portal/Soc_Gum/Vdnuet/econ/2010_4/Taranich.pdf
- Алаев Э.Б. Социально-экономическая география. Понятийно-терминологический словарь. – М.: Мысль, 1983. – 350 с.
ПОСИЛЕННЯ БЮДЖЕТНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ФОРМУВАННЯМ
І ВИКОРИСТАННЯМ ЦЕНТРАЛІЗОВАНИХ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ ДЕРЖАВИ
Глухова В. І.
Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського
В умовах дефіцитності централізованих фінансових ресурсів держави прозорість і гласність бюджетного процесу забезпечується саме завдяки бюджетному контролю. Тому питання посилення бюджетного контролю, який здійснюється органами державної влади й управління та спеціалізованими фінансовими службами, є актуальними з теоретичної та практичної точок зору.
Необхідність розробки дієвих механізмів контролю за формуванням і використанням бюджетних коштів викликана тим, що в бюджетній сфері, як свідчить практика перевірок, правопорушення повторюються з року в рік, набуваючи системного характеру. Так, тільки в 2010 році в результаті контрольно-перевірочних заходів Рахункової палати встановлено бюджетних правопорушень всього на суму майже 52 млрд. грн., що складає 16% від загального обсягу видатків Державного бюджету України за цей рік [1].
Узагальнено можна виділити такі групи бюджетних правопорушень:
– наявність завищених асигнувань та зайво одержаних коштів у зв’язку з необґрунтованим складанням кошторисних призначень;
– використання коштів Державного бюджету України з порушеннями Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти";
– планування видатків державного бюджету за відсутності правових підстав;
– незаконне використання коштів цільових фондів;
– заниження сум доходів і видатків бюджету;
– незаконне завищення обсягів дотацій і субвенцій;
– нецільове використання коштів бюджету, передбачених на виконання державних програм, а також незаконне виділення коштів із резервного фонду державного бюджету;
– неналежне ведення бухгалтерського обліку; неоприбуткування за обліком вартості товарно-матеріальних цінностей і коштів; заниження в обліку вартості основних засобів;
– бюджетні порушення, пов’язані з використанням коштів міжбюджетних трансфертів.
Слід також констатувати, що, виходячи з досвіду проведення контрольно-аналітичних та експертних заходів, склалися і певні системні види неефективного використання бюджетних коштів, зокрема: неефективне використання коштів державного бюджету внаслідок прийняття необґрунтованих управлінських рішень; неефективне управління бюджетними коштами шляхом тривалого їх утримання без використання на реєстраційних рахунках розпорядників бюджетних коштів і на поточних рахунках підвідомчих організацій, а також тривалого невикористання фінансування з державного бюджету; неефективне використання коштів за окремими функціями та предметними ознаками.
З метою недопущення зазначених бюджетних правопорушень в системі фінансового контролю важливого значення набуває превентивна його форма. Так, на виконання положень Бюджетного кодексу України органами Державної контрольно-ревізійної служби запроваджено різновид державного аудиту – аудит ефективності виконання бюджетних програм, який, незважаючи на перші кроки застосування програмно-цільового методу формування бюджету, відсутність чітко налагоджених механізмів фінансування видатків за програмами, повної та об’єктивної інформаційної бази, безперечно, є одним із пріоритетних напрямків фінансового контролю, що забезпечуватиме оцінку ефективності використання бюджетних коштів для реалізації запланованих цілей.
Враховуючи, що бухгалтерський облік і звітність є відправною точкою для здійснення взагалі функції контролю, тому зростає відповідальність і роль Державного казначейства щодо формування бази даних фінансової звітності по операціях із коштами бюджетів, адже ця інформація надає можливість як контролюючим органам, так і розпорядникам коштів попереджати негативні наслідки незаконного використання бюджетних ресурсів, оцінювати ефективність виконання програми не тільки при її завершенні, а й безпосередньо під час її реалізації.
Отже, в системі бюджетного контролю все більше повинні застосовуватися такі його форми, метою яких є не стільки встановлення порушень під час перевірок, ревізій, скільки запобігання їм і підвищення ефективності господарювання в державному секторі економіки.
Закон про систему державного фінансового контролю в Україні, який в даний час розробляється, повинен врегулювати створення цілісної системи державних органів бюджетного контролю, розмежування та уникнення дублювання функцій і повноважень існуючих органів контролю, взаємодію їх між собою, а також з органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
Література:
- Висновки щодо виконання Державного бюджету України за 2010 рік. – [Електронний ресурс]. – http: // ссылка скрыта -rada.gov.ua
ПРОБЛЕМИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ПОЛТАВСЬКОГО РЕГІОНУ
Авраменко О. І., Шара В. І.
Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського
Як свідчить практика, найбільший вплив на досягнення суспільством сталого розвитку здійснюють фактори регіонального рівня.
Найбільш визнаним визначенням сталого розвитку є викладене в доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку ООН (”комісії Брундтланд”): “Сталим є такий розвиток, який задовольняє потребам теперішнього часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби” [1, с. 35].
Сталий ро́звиток (англ. Sustainable development) — загальна концепція стосовно необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб і захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їх потребу в безпечному і здоровому довкіллі [2].
Автором інноваційної економічної теорії сталого розвитку, системно висвітленої в монографії «Поза зростанням: економічна теорія сталого розвитку» («англ. Beyond Growth. The Economics of Sustainable Development»), є провідний дослідник економічних аспектів забруднення довкілля, колишній економіст Світового банку Дейлі Ґерман.
Економісти під поняттям сталого розвитку розуміють нагромадження капіталу та прибуток.
Концепція сталого розвитку ґрунтується на п`яти головних принципах:
– людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби;
– обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов'язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення;
– необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф — злидні, які стали у світі звичайним явищем;
– необхідно налагодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії;
– розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється [2].
Враховуючи особливості кожного окремо взятого регіону, можна припустити, що кожному з них притаманний свій індивідуальний набір механізмів стимулюваня для досягнення сталого розвитку.
Стимулювання розвитку регіонів – комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів на загальнодержавному та регіональному рівнях, максимально ефективного використання потенціалу регіонів в інтересах їх жителів та держави в цілому [ 3].
Під політикою стимулювання сталого розвитку регіону слід розуміти комплекс стимулів і механізмів стимулювання регіональної соціо-еколого-економічної системи, яка сприятиме досягненню добробуту населення нинішніх і майбутніх поколінь, а також вирішенню проблем у соціально-економічній, екологічній, культурній, інформаційній та інших сферах життя [4].
Керуючись статтею 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» обласна рада затвердила Програму економічних реформ на 2010–2014 роки «Успішна Полтавщина – заможна територіальна громада. Будуємо разом», метою якої є виведення територіальної громади на якісно новий рівень життя, створення конкурентоспроможної моделі економіки області шляхом застосування ефективних методів управління суспільним розвитком.
Основними концептуальними орієнтирами у визначенні стратегічних пріоритетів сталого розвитку є формування ефективної регіональної політики, яка забезпечить:
– нормалізацію відтворювальних процесів у регіоні і поступове досягнення економічного зростання за рахунок оптимального використання регіональних переваг і залучення інвестиційних ресурсів;
– підвищення рівня та якості життя населення на основі стабільних темпів зростання промислового та сільськогосподарського виробництва, ефективного використання природоресурсного потенціалу, впровадження енергозберігаючих технологій;
– удосконалення структури господарства області на основі реструктуризації та модернізації виробничої сфери;
– досягнення збалансованості соціально-економічного розвитку території;
– підвищення екологічної безпеки і соціальної спрямованості господарства [5].
Статистичні дані свідчать, що на сьогодні дії, спрямовані на досягнення сталого розвитку Полтавського регіону, не виправдовують себе. Так, у 2010 році у відсотках до попереднього року інвестиції становили 96,4; виробництво продукції сільського господарства 89,4; реальний наявний доход 110,9, тоді як у 2002 році ці показники становили відповідно 123,7; 105,8; 123,7. Питома вага підприємств, що займалися інноваціями, скоротилася з 22,9 % у 2000 році до 11,8 % у 2010 році [6]. Сума невиплаченої заробітної плати підприємств – банкрутів на 01.01.2011 р. становила 54,3% до загальної суми, а на 01.07.2011 р. – 71,4 %. На 1 липня 2011 р. в області, за оцінкою, чисельність наявного населення становила 1482,3 тис. осіб. Упродовж шести місяців 2011 р. чисельність населення зменшилась на 5,4 тис. осіб, що у розрахунку на 1000 наявного населення становило 7,4 особи. Обсяги введеного у січні–червні 2011 р. в експлуатацію житла у міських поселеннях скоротились проти січня–червня 2010 р. на 37,3%, у сільській місцевості – на 48,7%.
Таким чином, необхідними є виявлення індикаторів і розробка додаткових механізмів стимулювання сталого розвитку регіону, що і буде предметом подальших досліджень.