Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»

Вид материала

Содержание

Підходи щодо визначення соціально-економічної ефективності самоврядування регіонів
Особливості стимулювання розвитку
Монетарні режими та їх економічне значення

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 31

Література:

Урсул А. Д. Переход России к устойчивому развитию. Ноосферная стратегия. – М.: ИД “Ноосфера”, 1998. – 500 с.
Сталий розвиток // Вікіпедія. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: dia.org/wiki/BA
Закон України вiд 08.09.2005 № 2850–IV «Про стимулювання розвитку регіонів». – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: a.gov.ua
Поліщук В.Г. Актуальні проблеми економіки. 11(101), 2009. Понятійно-категоральний апарат політики стимулювання сталого розвитку регіону. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта
Програма економічних реформ на 2010–2014 роки «Успішна Полтавщина – заможна територіальна громада. Будуємо разом». – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта
Статистичний щорічник Полтавщини. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: poltavastat.gov.ua.

ПІДХОДИ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ САМОВРЯДУВАННЯ РЕГІОНІВ

Ворона П. В.

Полтавський університет економіки та торгівлі

Питання визначення та оцінювання соціально-економічної ефективності самоврядування регіонів сьогодні набуває особливої важливості на тлі дискусій щодо напрямків проведення адміністративно-територіальної реформи в Україні. Можна виокремити два гіпотетичних вектори її проведення:

– шляхом посилення централізації влади в країні з переміщенням всієї повноти влади до центру, від громад до органів державної влади;

– через децентралізацію влади в регіонах з переміщенням всієї повноти управління від «центру» до регіону, від регіону до районів та територіальних громад, що відповідає ратифікованій Україною (1997 рік) Європейській хартії місцевого самоврядування.

Суспільство ніколи не було байдужим до витрат на досягнення того або іншого успіху свого розвитку. В основі прогресу лежить підвищення ефективності державного чи самоврядного управління, що сприяє розвитку виробництва, під чим розуміється економічна і соціальна результативність діяльності, що виражається станом підприємств, сукупність яких становить основу національної економіки і тих, що забезпечують комфортність проживання територіальних громад. Визначаючи ефективність, потрібно порівнювати очікувану цінність того, що буде отримано, з очікуваною цінністю того, що буде витрачено.

Для визначення ефективності як управління, так і господарювання важливим є прийняття правильних стратегічних напрямів розвитку суб’єкта. Вони повинні визначатися кінцевою метою діяльності, яку окреслив перед собою орган місцевого самоврядування чи управління. Основне місце відводиться отриманню прибутку від господарської діяльності комунальних підприємств, забезпеченню їх зростання на майбутнє, а також рівню надання управлінських та інших послуг. Це прагнення є рушійною силою як ринкової економіки, так і сутністю самої природи самоврядування.

Для оцінки розуміння категорійної бази поняття «ефективності управління» самими управлінцями нами було проведено соціологічне опитування магістрантів заочної форми навчання спеціальності «державне управління» (тобто тих, що вже працює в органах влади або ж у бюджетній сфері) Харківського регіонального інституту НАДУ при Президентові України у березні 2011 року.

Результати опитування вказали на те, що більшість опитаних (з 50 магістрів) не мають чіткого уявлення про ефективність роботи органів місцевої влади і механізм та критерії її визначення. Є різні погляди на ефективність роботи місцевої влади. Кожен четвертий опитаний вважає, що ефективність місцевої влади – це здатність забезпечити належний рівень життя територіальної громади в т.ч. через раціональне використання місцевих бюджетів.

Значна частина опитаних вважає, що основне покликання місцевої влади - реалізовувати державну політику в регіоні, а ефективність – спроможність в її реалізації (18 %). Високо оцінюють особистісні якості представників місцевої влади, вважаючи, що ефективність її роботи це перш за все сумлінне виконання ними обов’язків, що безпосередньо впливає на сталий розвиток регіону (9 %). Але найбільша кількість респондентів заявила, що забезпечення виконання покладених на місцеву владу завдань (функцій), своєчасність і якість надання нею послуг, що дають змогу підвищити рівень життя громади, в т.ч. раціональне використання ресурсів і коштів, залучення інвестицій для розвитку відповідної території і є ефективність роботи (30 %).

Серед опитаних є ті, що наголошують на ефективності як скоординованості у діяльності всіх ланок місцевої влади, їх взаємодії та наявності законодавчої бази, фінансової спроможності у вирішенні проблем територіальних громад (9 %), досягненні поставлених цілей визначених органами місцевого самоврядування та територіальною громадою методами ефективного управління та прийняття правильних управлінських рішень (5 %), на чіткому розмежуванні функцій управління між органами самоврядування та державною владою регіону (5 %); сукупності позитивних результатів у показниках запланованих для всіх галузей певної території її органами місцевої влади (5 %); спроможність влади повноцінно виконувати поставлені цілі, які дають в результаті саме очікуваний, прогнозований результат (5 %); забезпеченні гарантованих Конституцією України прав та свобод кожному громадянину відповідної територіальної громади, зменшення кількості заяв та звернень громадян до органів влади (3 %).

Більш сконсолідована позиція респондентів щодо визначення критеріїв оцінки ефективності роботи місцевої влади. Спробуємо їх проранжувати в порядку актуальності згадування респондентами (необхідно було запропонувати 5 критеріїв):

– думка громади про діяльність влади – рівень задоволеності громади послугами, що надаються та довіра до влади, що їх надає – 65 %;

– якість наданих послуг та життя громади – 65 %;

– своєчасність та оперативність надання послуги – 55 %;

– спроможність у вирішенні проблем території – 45 %;

– доступність ціни послуги – 45 %;

– збільшення обсягів виробництва території, сталий розвиток регіону чи території 45 %;

– чи враховуються очікування громадян – взаємозв’язок влади і місцевої громади, законність прийнятих рішень – 45 %;

– прозорість наданих послуг і роботи органів місцевої влади – 40 %;

– наявність професійно підготовлених працівників у місцевій владі – 35 %;

– доступність влади для громадян, її відкритість і прозорість у прийнятті рішень – демократизм – 25 %;

– зростання заробітної платні та кількості робочих місць – 25 %;

– системність у роботі місцевої влади, співпраця місцевих влад – 20 %;

– поліпшення соціальної захищеності населення – 20 %;

– повнота послуг що надаються громаді – 15 %;

– збільшення обсягів надходжень до місцевих бюджетів - 15%;

– зменшення числа звернень про невирішені проблеми місцевими органами влади 15 %;

– покращення демографічної ситуації на відповідній території – 15%;

– виконання планів та програм – 1 5%;

– відповідальність за прийняті рішення, економічна обґрунтованість – 10 %;

– матеріальна мотивація працівників місцевої влади – 5 %;

– рівень злочинності – 5 %.

Отже справжня сутність ефективності на думку більшості респондентів визначається через критерії – рівень задоволеності та довіри громади послугами, що надаються та якістю наданих послуг та якістю життя громади.

Практика свідчить про те, що підвищення якості послуг кардинально змінює уявлення громадськості про державу та органи місцевого самоврядування, спосіб взаємодії службовців із громадськістю, спосіб організації державної служби та місцевого самоврядування. В усьому світі влада все більш зосереджує увагу на сприянні соціальному та економічному розвитку через надання якісних послуг населенню. В Україні ефективність надання послуг громадянам на місцях, саме там, де населення безпосередньо контактує з державним апаратом та з органами місцевого самоврядування, усе ще залишається низькою.

Це є причиною падіння довіри до державних службовців та працівників органів місцевого самоврядування з боку громадськості, що, у свою чергу, підриває авторитет публічної влади взагалі.

Тому орієнтація державної влади та органів місцевого самоврядування на задоволення потреб громадян як споживачів управлінських послуг, про що свідчать проведені соціологічні опитування, стає дуже гострою проблемою, що повинно лягти в основу проведення адміністративної реформи.

Її вирішення відкриє широкі можливості для задоволення життєвих потреб та інтересів територіальних громад і громадян, забезпечить високий рівень якості та структуру споживання матеріальних, соціальних, культурних благ.

ОСОБЛИВОСТІ СТИМУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ

ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

Христенко О. В.

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

Як свідчить світовий досвід, прискорений економічний розвиток країни на сучасному етапі стає неможливим без ефективного розвитку інноваційного процесу. Суть інноваційного процесу полягає у створенні, поширенні та використанні нововведення [1, с. 47]. Цей процес складається із декількох етапів, через який проходить повний цикл інновацій.

Специфіка реалізації інноваційного процесу в регіонах України, що спостерігається за останнє десятиріччя, не відповідає стратегічним завданням її розвитку, зберігається відставання розвитку країни в цілому від провідних країн світу, посилюються диспропорції в інноваційному розвитку між регіонами всередині країни [2, с. 55]. Кількість промислових підприємств, які впроваджують інновації, протягом останніх років знаходиться в межах 12–14 % їх загальної кількості, що набагато менше, ніж у провідних інноваційних країнах [3].

Державна підтримка розвитку інноваційного процесу здійснюється шляхом бюджетного фінансування, податкового стимулювання, кредитування тощо. Але якщо на етапах фундаментальних досліджень та розробки інновацій привалюють механізми державної підтримки, то на етапі безпосереднього впровадження переважно діють механізми комерційних потреб. В даний час відбувається зміна напрямку інноваційного процесу від традиційного (наукового впровадження інновацій) до зворотного, коли розробка та впровадження інновацій здійснюється за кошти замовників [4]. Разом із тим, забезпечення реального впливу на розвиток інноваційного процесу покладається на державні, галузеві та регіональні інноваційні програми.

Вирішальну роль у розвитку інноваційного процесу відіграє інноваційна інфраструктура, елементи та складові якої призначені забезпечувати його на всіх етапах. Зокрема, виробничо-технологічна та фінансова підсистеми інноваційної інфраструктури забезпечують підтримку інноваційного процесу головним чином на етапах фундаментальних досліджень і розробок інновацій. На етапі комерційного споживання інновацій на перший план виступає діяльність інформаційно-аналітичних, експертно-консалтингових центрів, технологічних парків, центрів трансферу технологій та багатьох інших складових інноваційної інфраструктури [5].

Розвиток інноваційної інфраструктури (який лежить в основі розвитку інноваційного процесу) відбувається як шляхом вдосконалення вже існуючих її елементів, так і шляхом створення нових складових. Особливої підтримки потребує створення таких визнаних у передових країнах світу елементів інноваційної інфраструктури як венчурні фонди, центри трансферу технологій, регіональні інноваційні кластери, бізнес-інкубатори тощо [5].

На розвиток інноваційного процесу спрямовані такі встановлені законодавством України механізми стимулювання як фінансова підтримка (повне або часткове безвідсоткове кредитування інноваційних проектів; повна або часткова компенсація відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності за кредитування інноваційних проектів; надання державних гарантій комерційним банкам; майнове страхування реалізації інноваційних проектів), цільове субсидіювання проектів, митні та податкові пільги тощо [6–8]. Але жоден із цих механізмів в сучасних українських умовах реально не застосовується через припинення чи скасування дії відповідних законодавчих норм.

Для забезпечення такого розвитку інноваційного процесу в Україні, який сприяв би формуванню конкурентоспроможної національної економіки та невідступному зростанню добробуту громадян, необхідно відновити встановлені законодавством та розробити нові реальні механізми стимулювання інноваційної діяльності, спрямованої на реалізацію визначених державою оновлених пріоритетних напрямків інноваційної політики.

Література:

1. Федулова Л.І. Інноваційна економіка: Підручник. – К.: Либідь, 2006. – 480 с.

2. Комеліна О.В. Стратегія трансформації інноваційно-інвестиційного простору України: теорія, методологія і практика: монографія. – Київ: ТОВ „ДКС центр”, 2010. – 486 с.

3. Адамович О. Реалізація інноваційно-інвестиційної моделі розвитку регіону як дієвий механізм обласної програми економічних реформ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта

4. Проект „Стратегії інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.pir.dp.ua/uploads/StrategizInnovRazvitiyaUkr.doc

5. Державна цільова економічна програма „Створення в Україні інноваційної інфраструктури” на 2009–2013 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 2008 року за № 447 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

6. Закон України „Про інноваційну діяльність” від 04.07.2002 р. за № 40–IV (із змінами і доповненнями) (із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта

7. Закон України „Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” від 16.07.1999 р. за № 991–ХIV (із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

8. Закон України „Про наукову і науково-технічну діяльність” від 13.12.1991р. за № 1977-ХІІ (із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

МОНЕТАРНІ РЕЖИМИ ТА ЇХ ЕКОНОМІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ СУСПІЛСТВА

Безугла В. О.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Створення передумов довгострокової стабілізації сфери грошового обігу як необхідної складової стійкого економічного зростання країни на сучасному етапі розвитку суспільства зумовлює необхідність пошуку оновлених механізмів реалізації грошово-кредитної політики.

Питання вибору оптимальної політики в системі грошово-кредитного регулювання і доцільності модернізації того, що вже застосовується, практично ніколи не втрачало актуальності. Світова практика нагромадила значний досвід дієвих механізмів грошово-кредитного регулювання, тому важливим є його врахування при розробці та реалізації національної грошово-кредитної політики. В цьому контексті значної уваги потребує дослідження монетарних режимів, недоліків і переваг їх реалізації в розвинутій економіці та економіці, що намагається трансформуватися в ринок.

Монетарні режими – це система обов’язкових принципів, норм, організаційно-управлінських заходів центрального банку спрямованих на досягнення встановлених монетарних цілей в економіці шляхом використання каналів трансмісійного механізму.

Поширеного використання серед монетарних режимів в сучасних умовах господарювання набули:

1. Таргетування інфляції, яке відбувається в умовах коли монетарна політика центрального банку, спрямована на досягнення кінцевої мети. Вперше таргетування рівня інфляції використала Нова Зеландія в 1990 році. Дещо пізніше цей режим був прийнятий владою Канади, Великобританії, Швеції, Норвегії, Австралії, Чилі, Перу, Ізраїлю, Чехії, Польщі, Угорщини [1–3].

2. Таргетування обмінного курсу і таргетування грошових агрегатів, яке відбувається в умовах проведення монетарної політики, спрямованої на вирішення проміжних цілей. Перехід до режиму плаваючого валютного курсу країни світу здійснювали у різних умовах. Зокрема, є країни, які провели зміну основних засад валютної політики мінімізувавши негативний вплив на економічний розвиток країни. Наприклад, Ізраїль і Польща перейшли від режиму прив’язки до гнучкого валютного курсу у підготовлених умовах за декілька років. Інші ж країни змінювали валютний режим під тиском економічних криз [4–7].

Основою в процесі вибору режимів грошово-кредитної політики є сутнісні характеристики економічних відносин, ступінь їх ринкової зрілості, рівень сталості і передбачуваності існуючих економічних зв’язків між грошово-кредитними інструментами, оперативними, проміжними та кінцевими цілями. Важливою складовою вибору є врахування переваг та недоліків реалізації певних монетарних режимів, які зводяться до наступного (табл. 1).

Таблиця 1 – Монетарні режими, їх переваги та недоліки

Монетарний режим	Переваги	Недоліки
Таргетування інфляції – комплекс заходів, які приймаються державними органами влади для контролю за рівнем інфляції у країні.	– гнучкість та прозорість функціонування ринку державних цінних паперів; – стабілізація фінансової системи через можливість концентрації на внутрішніх проблемах економіки; – зміцнення валютного курсу та зниження цін на імпортні товари.	– практично не приділяє увагу динаміці інших цільових параметрів, а саме: рівень зайнятості, темпи зростання ВВП; – наявність значного часового періоду між діями центрального банку і змінами темпів зростання цін.
Таргетування обмінного курсу – передбачає прив’язування центральним банком курсу національної валюти до твердої іноземної валюти країни, в якій показник інфляції низький	– в умовах відкритої економіки обмінний курс є головним фактором впливу на формування рівня цін, регулювання притоку товарів та капіталів; – обмежує можливості організації спекулятивної атаки на національну валюту; – підвищує рівень довіри господарюючих суб’єктів до національної валюти і обмежує інфляційні очікування споживачів.	– курсова політика центрального банку підпорядковує загальні засади монетарної політики і обмежує її гнучкість; – за відсутності необхідної пропозиції валюти виникає потреба в використанні золотовалютних резервів держави; – в умовах значних темпів інфляції зростання курсу національної валюти призводить до зниження конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників; – подальша лібералізація валютного курсу підвищує чутливість національної валюти до міжнародних спекуляцій.
Таргетування грошових агрегатів – ринковий контроль над рівнем товарних цін шляхом регулювання емісії грошей певними цільовими грошовими агрегатам	– можливість досягнення сталих темпів приросту грошової маси шляхом створення умов вільного проходження монетарних сигналів через систему трьох каналів трансмісійного механізму; – узгодження напрямів грошово-кредитної політики у відповідність з внутрішніми потребами.	– динаміка фінансових інновацій і неможливість чіткого контролю за грошовою масою в умовах непередбачуваної зміни попиту на гроші; – значні витрати, пов’язані зі зниженням економічної активності зростанням відсоткових ставок.

Звичайно, відпрацювання будь-яких універсальних правил вибору монетарних режимів є досить проблематичним, оскільки макроекономічна ситуація як в масштабах світової економіки, так і в національній економіці, схильна до істотних змін. Проте, враховуючи світовий досвід, слід акцентувати увагу на необхідності координації горизонтальних і вертикальних зв’язків органів управління та суб’єктів ринкових відносин в процесі цілеполягання, що дозволить розпочати формування стійких і передбачуваних взаємовідносин між макроекономічними параметрами, суб’єктами та об’єктами грошово-кредитної політики.

Література:

1. Міщенко В. Методологічні та методичні проблеми запровадження таргетування інфляції // Вісник НБУ. – 2006. – № 5. – С. 40–45.

2. Петрик О. Цілі та основні режими сучасної монетарної політики // Вісник НБУ. – 2006. – № 6. – С. 6–13.

3. Гриценко А., Кричевська Т. Монетарна стратегія: шлях до ефективної грошово-кредитної політики // Вісник НБУ. – 2006. – № 7. – С. 8–22.

4. Авдокушин Е. Выбор параметров паритетного курса и золото-валютных резервов // Вопросы экономики. – 2004. – № 11. – co.ru/rus/archive.files/n11_2004.phpl#an4.

5. Агустин Карстенс, Луис И. Хакоме. Каким образом центральным банкам Латинской Америки удалось пережить гиперинфляцию и стать блюстителями стабильности цен // Финансы и развитие. – 2005. – № 12. – С. 26–29.

6. Береславская Е. Долларизация в Украине как следствие инфляции и высокой девальвации национальной валюты // Финансовые риски. – 2006. – №1 (142). – С. 19–20. – of Latvia lv

7. Гелухов Н.М., Пелех А.І. Сучасні тенденції розвитку грошово-кредитної політики України // Економічний Вісник Донбасу. – 2008. – № 1. – С. 41–45.

Blog

Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»

Содержание