Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»

Вид материала

Содержание

Сучасні тенденції прогнозування регіонального розвитку
Using biomass for energy production in europe

Подобный материал:

1 ... 23 24 25 26 27 28 29 30 31

Література:

1. Михненко А. Розвиток важкої промисловості та сільського господарства Донбасу у 20-х рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2000. - №5. - c.128-141

2. Литвин В.М., Історія України. Підручник. – К.: науково – виробниче підприємство «Видавництво «Наукова думка» НАН України», 2009. – С.263.

3. Історія України: посібник / за ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. - К.: виданий центр «Академія», 2002. - 480 с.

4. Шаповал Л. Сучасна українська та російська історіографія періодизації НЕПу // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2005. - №14. - c.466-474

5. Історія України. Комплексне видання / за ред. О.П.Мокрогуз, А.О.Єрмоленко, О.В.Гісем.-К.: Літера ЛТД , 2010. – 320 с.

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ПРОГНОЗУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Ховрак І. В.

Кременчуцький національний університет імені Михаила Остроградського

На сучасному етапі ринкових реформ розвиток регіонів України зіткнувся з рядом чинників, що зумовили його розбалансований, асиметричний та диспропорційний характер, а саме: невизначеність стратегічних пріоритетів регіонального розвитку у посткризовий період, неготовність регіонів до конкурентного тиску у боротьбі за матеріальні, фінансові та людські ресурси, неможливість ефективного використання геополітичного розташування регіональних систем та комплексів. У посткризовий період забезпечення сталого розвитку регіонів України потребує надійної системи стратегічного прогнозування, яка б забезпечувала: аналіз ефективності та пріоритетів розвитку регіонів, узгодження регіональних програм розвитку, врахування постійних змін як самого об’єкту управління, так і змін зовнішнього середовища, передбачення наслідків застосування адміністративних, економічних регуляторів тощо. Адже прогнозування регіонального розвитку, яке визначають як опис науково передбачуваної послідовної зміни станів регіону, що є складною територіальною суспільною системою [1, с.90], сприяє розробці заходів щодо забезпечення конкурентоспроможності регіонів та країни в цілому.

На сьогодні сформована потужна нормативно-правова база прогнозування регіонального розвитку, а саме: 1) Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (визначення правових, економічних та організаційних засад формування цілісної системи прогнозних і програмних документів: порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених документів, права та відповідальність учасників прогнозування); 2) «Концепція вдосконалення системи прогнозних і програмних документів з питань соціально-економічного розвитку України» (встановлення багаторівневої ієрархічної системи планування та прогнозування розвитку країни); 3) «Державна стратегія регіонального розвитку України на період до 2015 року» (визначенні ключових проблем регіонального розвитку, пріоритетів державної регіональної політики з точки зору загальнонаціональних потреб та інтересів) тощо. Необхідно підкреслити, що нормативно-правова база активно удосконалюється, внаслідок чого нові положення можуть суперечити існуючим, що дезорганізує процес прогнозування. Також необхідно зазначити, що окрім нормативно-правового забезпечення прогнозування потребує організаційно-структурного, професійно-кадрового, інвестиційно-фінансового, матеріально-технічного та інформаційно-аналітичного забезпечення.

Прогнозування регіонального розвитку як процес формування науково обґрунтованого судження щодо стану регіону в майбутньому повинен базуватись на таких принципах:

- системності (розгляд економіки регіону як складової національної економіки);

- багатоваріантності (формулювання цілей та можливих шляхів їх досягнення має враховувати різні темпи реформування економіки регіону та параметри соціально-економічного розвитку);

- адекватності (визначення кількісних і якісних характеристик прогнозу, врахування можливих негативних соціальних наслідків економічних перетворень);

- науковості (оптимального поєднання різних підходів і методів до розроблення регіональних прогнозів з метою підвищення надійності прогнозних розробок, правильного вибору шляхів досягнення поставлених цілей);

- ієрархічності (тісний взаємозв’язок між потребами регіону та наявними і залученими матеріальними, фінансовими і людськими ресурсами).

Науковці виділяють наступні етапи прогнозування розвитку регіону [2, с. 147]: встановлення цілей прогнозування, вибір об’єкта прогнозування, відбір показників прогнозування, дослідження впливу показників на об’єкт прогнозування, побудова математичної моделі, прогнозування показників, побудова альтернативних прогнозів, вибір найкращого варіанту прогнозу, прийняття рішень щодо розвитку об’єкта.

Прогнозування регіонального розвитку повинно здійснюватись в трьох напрямах: 1) економічному (стратегія управління регіоном, регіональне бюджетування, основні макроекономічні показники економічного розвитку регіону, основні показники розвитку галузей економіки, інвестиції в економіку регіону, фінансова стійкість та економічна безпека регіону); 2) соціальному (прибутки і витрати населення регіону, безробіття, рівень життя населення, забезпеченість житлом, демографічні показники); 3) екологічному (екологічна безпека регіону: повітря, вода, відходи). Основними факторами, що обумовлюють процес розробки прогнозів регіонального розвитку, є: соціально-демографічний стан, природно-кліматичні умови, рівень розвитку ринкової інфраструктури, потенційні можливості інвесторів тощо.

Виокремлюють пошуковий (відображає можливі перспективи вирішення проблем) і нормативний прогнози (визначається бажаний стан розвитку і трансформації відповідного явища під впливом об’єктивних чинників або цілеспрямованої діяльності) [3]. Так, пошукові прогнози доцільно використовувати для визначення стану об’єкта управління в майбутньому за умови незмінного стану управлінського впливу, а нормативні – для обґрунтування мети та вибору варіанту управлінського рішення.

Прогнозування регіонального розвитку передбачає розробку та осмислення прогнозів, спрямованих на підвищення ефективності розвитку регіонів та регіонального управління. Найбільш розповсюдженими групами методів підготовки прогнозних оцінок є:

- класичні методи статистичного аналізу даних (аналіз часових рядів, регресійний аналіз, методи кореляції та екстраполяції);

- аналітичні методи (економіко-математичне моделювання, імітаційне моделювання, метод нечіткої логіки)

- інтуїтивні методи (методи експертних оцінок, історичних та географічних аналогій)

Варто зазначити, що окрім розробки прогнозів регіонального розвитку, необхідно запровадити комплексний моніторинг та оцінювання виконання програм з врахуванням стандартів ЄС. Це необхідний крок для України в контексті її євроінтеграційної стратегії [4, с.7]. З метою відкритості і прозорості виконання програм доцільним є створення електронної бази даних, котра даватиме вичерпну інформацію про результативність та ефективність обраної програми чи стратегії, тенденції регіонального розвитку; сприятиме активізації інвестиційної діяльності, розвитку підприємництва, підвищенню довіри громадськості до органів влади завдяки забезпеченню прозорості їхньої діяльності. В цілому, моніторинг та оцінювання виконання програм забезпечить своєчасний та регулярний зворотній зв’язок на всіх рівнях управління стратегією чи програмою; а також виявить причини успіхів і невдач у реалізації програм та дозволить врахувати ці помилки під час розроблення подальших документів.

Таким чином, для забезпечення реалізації визначених цілей сталого розвитку регіонів необхідно використовувати інструменти стратегічного прогнозування, а також пов’язати цільові стратегічні орієнтири з оптимізацією витрат ресурсів на їх досягнення.

Література:

1. Губані Г.Г. Прогнозування регіонального розвитку: аналіз проблем та підходи до їх вирішення / Г.Г.Губані, І.Ю. Ходикіна, Л.М. Кравчук // Сталий розвиток економіки. – 2011. - №1. – С.90-94.

2. Буга Н.Ю. Методика оцінки впливу науково-технологічних факторів на розвиток промисловості проблемних регіонів / Н.Ю. Буга // Економіка і прогнозування. – 2008. - №2. – С.145-155.

3. Бабаєв В.Ю. Обґрунтування прийняття державно-управлінських рішень на основі прогнозування / В.Ю. Бабаєв // 2011. - №. – С.

4. Моніторинг та оцінювання стратегій і програм регіонального розвитку в Україні / Лендьел М., Винницький Б., Ратейчак Ю., – К.: В-во «К.І.С.», 2007. – 120 с.

Інституціоналізм: передумови виникнення ТА ОСНОВНІ ІДЕЇ

Пономаренко А. А.

Кременчуцький національний університет імені Михаила Остроградського

В умовах трансформаційної економіки України важливого значення набуває оновлення теоретичних підходів і принципів наукового аналізу економічних процесів. Реформування української економічної системи залишається важливим питанням сьогодення, а система чинників та факторів, що її обумовлюють, повністю відповідає предмету вивчення інституціонального підходу, котрий є прямим алгоритмом реальних дій та заходів для змін.

Інституціоналізму, тематика досліджень якого досить широка та охоплює теорію споживчого попиту, соціально-економічну теорію добробуту, аналіз діяльності корпорацій та інші, належить провідна роль у сучасній економічній науці.

Власне, назву «інституціональна економічна теорія» вперше вжив у 1918 р. на зборах Американської економічної асоціації В. Гамільтон та визначив її як єдину теорію, яка зможе об’єднати економічну науку, оскільки показує як саме окремі складові елементи економічної системи співвідносяться у єдине ціле [1, с.116]. На думку В. Гамільтона, теорія має використовуватися як основа для здійснення економічної політики.

Отже, на початку XX ст. учені-економісти США, активізувавши аналіз посилення монополістичних тенденцій в економіці i сприяючи «антитрестовській» політиці власної країни, отримали статус лідера концепцій соціального контролю над економікою, їх теорії стали початком нового напряму економічної думки, який тепер прийнято називати соціально-iнституціональним, або просто інституціоналізмом. Проте на початку XX ст. процес модифікації економіки вільної конкуренції в монополістичну значно прискорився на європейському континенті, де ідеї економічного лібералізму, що проголошували повну свободу торгівлі (фритредерство) i ринків, та інші положення про невтручання держави в економіку перестали, так само як i в США, відповідати реальній дійсності. Отже, на нашу думку, доцільно виокремити історичні передумови виникнення інституціоналізму, які представлено на рис. 1.

Рис. 1. Історичні передумови виникнення інституціоналізму

Необхідно зазначити, що термін «інституціоналізм» (лат. institutio – образ дії, звичайно напрям) був прийнятий для визначення системи поглядів на суспільство і економіку, в основі якої лежить категорія інституту, що становить основу соціально-економічних побудов прихильників цього напряму. Вітчизняні економісти виокремлюють наступні основні ідеї інституціоналізму [2, с.25; 3, с.313; 4, с.417]:

- широке трактування предмета економічної теорії: дослідження в якості рушійної сили економіки духовних, моральних, правових та інших факторів на одному рівні з матеріальними факторами;

- об’єкти дослідження – інститути, не повинні поділятися на первинні чи вторинні і протиставлятися один одному;

- визнання обмеженості механізму ринкового контролю над економікою, пропозиції щодо впровадження суспільного регулювання з метою усунення недоліків та негативних рис ринкового регулювання;

- обґрунтування необхідності об’єднання та координації дії усіх членів суспільства, включаючи організації, профспілки та державні органи, які повинні забезпечити належний розвиток медицини та освіти, захист навколишнього середовища;

- критика методології неокласиків, суб’єктивно-психологічного підходу, поява аналізу нерівноважних ситуацій, конфліктів, розвитку, а також детальних кількісних досліджень;

- прагнення до створення інтегральної економічної теорії, що поєднує економіку, психологію, юриспруденцію, антропологію (міждисциплінарний підхід до вивчення економічних явищ та процесів).

Розвиток інституціоналізму можна поділити на три основні періоди: 1) ранній, критичний інституціоналізм; 2) зрілий, позитивний інституціоналізм; 3) неоінституціоналізм.

Представники інституціоналізму розглядають економіку як систему, за якою відносини між господарюючими агентами складаються під впливом як економічних, так і соціальних, політичних та психологічних чинників. Об'єктом їх досліджень є інститути, під якими слід розуміти корпорації, профспілки, державу, а також різні юридичні, морально-етичні та психологічні явища, тобто звичаї, норми поведінки, інстинкти тощо. Проте існують особливості у поглядах представників різних періодів інституціоналізму. Так, у центрі уваги представників раннього інституціоналізму знаходиться антимонопольні ідеї, ідеї необхідного державного втручання в економіку, «контроль суспільства над бізнесом», рекомендаційне планування економіки. Представники зрілого інституціоналізму досліджували, переважно структуру монополістичної корпорації, вивчали процес відокремлення власності від безпосереднього управління виробництвом, розвивали теорію «динамізації ринкового механізму» і ідею позитивної взаємодії сил конкуренції і монополії. А для представників неоінституціоналізму характерна реальна оцінка зміни структури економіки, використання дедуктивного методу дослідження при аналізі економічних процесів і явищ; центром уваги неоінституціоналізму стає незалежний індивід, який самостійно приймає рішення відповідно до своїх дій і інтересів.

Отже, в результаті дослідження встановлено, що інституціоналізм пояснює економічні процеси за допомогою як наук про суспільство і людину, так і пропонує суто економічні методи для розгляду різних сторін суспільного життя.

Література:

1. Коваленко Ю.М. Можливості і межі інституціоналізму як дослідницької програми // Збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України. – 2009. - №2. – С.115–127.

2. Самошилова Г.М. Потенциал институционализма / Самошилова Г.М. // Наукові праці Донецького національного технічного університету. Серія: економічна. Вип. 103-2. – Донецьк, 2006. – С. 25-29.

3. Навчальний посібник / Юхименко П. І., Леоненко П.М. – К.: Знання-Прес, 2005.- 583 c.

4. Ковальчук В.М., Лазарович М.В., Сарай М.І. Історія економіки та економічної думки: Навчальний посібник. – К. : Знання, 2008. – 647 с.

USING BIOMASS FOR ENERGY PRODUCTION IN EUROPE:

CURRENT STATE AND PERSPECTIVES

Iryna Pidlisnyuk, Andrej Pochtovyuk

Kremenchuk Mykhailo Ostrohradskyi National University

Energy from renewable sources means energy from renewable non-fossils sources, namely wind, solar, aerotermal, geothermal, hydrothermal and ocean energy, hydropower, biomass, landfill gas, sewage treatment plant gas and biogases [1]. Two EC Directives [2, 3] promote production of electricity from renewable energy sources (RES) and request actions for increasing production and improving availability. In 2005 Biomass Action Plan was passed [4] focused on the specific role of biomass across the region. In 2009 one more EU Directive was adopted [5] which called each EU country for creation a Renewable Energy Action Plan.

However, production of electricity from fossils fuels is still on the first place in Europe (54,6%), but same time sharing of renewable energy sources sufficiently increased. Among RES sources nuclear energy compiles 28 % of all energy followed by wind energy (20,4 %) and biomass energy (16,3 %) respectively, for year 2008. Estimation of average annual growth for years 1998–2008 showed that the biggest value is observed in increasing production of solar 55,4 %) and wind (26,6 %) energies, and biomass (12,4 %) [6].

The main sources of solid biomass are forestry, agricultural crops and residues, animal and industrial wastes, sewage and municipal solid waste. Using first generation agricultural crops belonging to food crops has met with concern because of negative impact to food security[ 7 ], and currently the second generation biofuel crops, first of all miscanthus and switchgrass, look more preferable [8].

In table data about production of electricity from different biomass courses and calculated rate are presented. Results show that first five countries (Germany, Finland, Sweden, Austria and Poland) account more that half of the total production across the European Union region.

Table Production of electricity from solid biomass in 2007 and 2008 years ( in TWh)

№	Country of EU	2007	2008	Rate 2008 to 2007,in %
1.	Germany	9,866	10,447	5,9
2.	Finland	9,661	10,236	6,0
3.	Sweden	8,496	8,899	4,7
4.	Austria	3,062	3,259	6,4
5.	Poland	2,360	3,200	35,6
6.	United Kingdom	2,920	2,768	- 5,2
7.	Italy	2,482	2,746	10,6
8.	Netherland	1,970	2,563	30,1
9.	Belgium	1,799	2,484	38,0
10.	Spain	1,553	1,888	21,6
11.	Denmark	1,828	1,803	-1,4
12.	Hungary	1,374	1,758	27,9
13.	France	1,633	1,712	4,8
14.	Portugal	1,532	1,501	-2,0
15.	Czech Republic	0,968	1,171	21,0
16.	Latvia	0,005	0,516	10320,0
17.	Slovakia	0,441	0,450	2,0
18.	Slovenia	0,063	0,232	368,2
19.	Lithuania	0,048	0,060	25,0
20.	Romania	0,034	0,034	0
21.	Estonia	0,020	0,028	40,0
22.	Ireland	0,014	0,018	28,6
Altogether	52,130	57,772	10,8

Among countries of Central and Eastern Europe Poland, Baltic countries, Hungary, Czech Republic and Slovenia have a positive trend in implementation, same time Slovak Republic and Rumania don’t still use their potential. This fact can be explained by low level of population awareness and less available access to investment. From that point using of contaminated and marginal land for production of second generation biofules crops [9, 10] may become favorable for these two countries.

Blog

Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»

Содержание