Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»
| Вид материала | Документы |
- Пятая международная научно-практическая конференция, 48.14kb.
- Пятая международная научно-практическая конференция, 49.95kb.
- Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.43kb.
- Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.31kb.
- Международная (заочная) научно-практическая конференция «Проблемы развития современного, 792.98kb.
- Vii международная научно-практическая конференция, 91.33kb.
- Доклада, 54.38kb.
- Международная научно-практическая конференция «Рациональное использование ресурсного, 46.82kb.
- Xi международная научно-практическая конференция «Проблемы и тенденции развития современного, 310.59kb.
- Международная научно-практическая конференция Инновации в медицине, 98.76kb.
АКТУАЛЬНІСТЬ ПОЛІТОЛОГІЧНОГО, ПРАВОВОГО ТА ПСИХОЛОГІЧНОГО АСПЕКТІВ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ІДЕЙ В.І.ВЕРНАДСЬКОГО
ДЛЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Урін О. В.
Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського
Філософські концепції, громадянська позиція академіка Вернадського не втратили своєї актуальності для сучасності передусім тому, що учений напевно випередив свій час, запропонувавши принципово новий науковий підхід до розуміння перспектив розвитку людства, хоча і виявився великим оптимістом у визначенні можливих термінів реалізації власних фундаментальних ідей. Найвидатнішим його досягненням є вчення про біосферу і її перехід у ноосферу ("ноос" – розум и "сфера" – оболонка Землі) Він доводив, що всі живі організми пов'язані з навколишнім матеріально-енергетичним середовищем. Еволюція життя на Землі під впливом космосу привела до виникнення біосфери і в ході подальшої еволюції, проймаючись космічною енергією, біосфера стає головною геологічною силою. З появою людського розуму виникає ноосфера. Аналізуючи відмінності між живою і неживою матеріями, В. Вернадський, запровадив поняття біологічного часу — часу, що пов'язаний із життєвими явищами і що відбуваються в просторі, який відповідає живим організмам.
До наукових концепцій великого вченого часто звертаються і сучасні дослідники в різних галузях суспільних наук, особливо юристи, психологи, політологи, соціологи. Зокрема доктор юридичних наук М. В. Костицький підкреслює особливе значення ідей Вернадського для сучасної юридичної психології: «… вчення про ноосферу, з одного боку, є вершиною природничо-наукової і філософської системи мислителя, а з другого – світоглядною натурфілософською галуззю знань, яка може використовуватися для створення засобів, передумов і принципів організації пізнавальної і практично-перетворювальної діяльності, інакше кажучи, виступати методологією пізнання різних сфер дійсності, зокрема психологічної…. Юридична психологія як двоєдина наука (психологічна й юридична одночасно) є тією сферою теорії і практики, в якій теж є місце для застосування натурфілософської методології…у правотворчій, законотворчій діяльності, у попередженні й викорененні правопорушень. Видається, що цей перелік має бути продовжений. Зокрема, за рахунок натурфілософського аналізу людини у праві (законопослушної та правопорушника), юридичної кваліфікації діяння (особливо – з акцентом на психологічній його складовій), покарання та інших засобів юридичного впливу на особу та інституції (з акцентом на психологічній стороні)» [1].
Прагнення до свободи розглядається як ключовий принцип суспільства та провідна ідея наукових концепцій В. І. Вернадського політологом Бевз Т. А. Автор дослідження його ліберальних ідей звертає увагу на те, що він розумів лібералізм передусім саме як свободу мислення та життєдіяльності, що суттєво відрізняється від сучасних псевдо лібералів [2].
Противник будь-якого насильства, В. Вернадський виступав за розвиток демократії, громадських свобод і свободи мислення, постійно наголошуючи, що не можна вести боротьбу в ім'я самої боротьби. Вона повинна вестись тільки заради вічних, життєвих і безумовних істин та основних прав людини. Відданість ідеям демократії, гуманізму стали у нього визначальними. Ось що писав сам вчений в статті « Довольно крови и страданий» ще в 1917 році: «Демократия не может существовать в сложных условиях XX века без организованности народа. Сейчас у нас демократия без политической организованности общества. Народ распылен, и его политическая воля не имеет выражения.» Через сім років у своєму зверненні до російської та української молоді він розвив далі ці ідеї, підкреслюючи особливе значення свободи, рівня свідомості та моралі: «Трагичность судьбы мильйонов людей, крушение векового государственного строя. Перед всеми неизбежно выступает искание и проверка идеала жизни, переоценка духовных ценностей, оправдание совершающегося, его понимание. Глубочайшие вопросы личной жизни - вопросы морали, религии, социальной философии получают для всех то значение, которое в обычное время они имеют для немногих.…Нет ничего сильнее свободной мысли и ничего ужаснее ее угнетения…» [3].
Можна погодитись із ствердженнями академіка К. М. Ситніка, який так писав про актуальність ідей великого вченого для сучасної української держави та її регіонів: « життя показало, що наукові прогнози чи передбачення Вернадського потребують для своєї реалізації більше часу, ніж він гадав…не треба забувати, що розум, інтелект, ноосфера можуть діяти і з позитивним, і з негативним для біосфери результатом…. Чи готове людство сьогодні перейти на засади сталого розвитку?… Необхідно розробити загальнопланетарну і регіональні програми розв'язання соціально-екологічних проблем, які стоять перед сучасною цивілізацією….Разом з тим хочеться уникнути упереджених оцінок доктрини В. Вернадського про еволюціонуючий людський розум як чинник регуляції і стабілізації глобальних екологічних і соціальних процесів…Чи можна сподіватися на розв'язання таких складних проблем людства, як деспотизм і автократія, війни, бідність, корупція… без розвитку науки і колективного інтелекту?... Цілком очевидно, що без гуманізації та інтелектуалізації суспільства не можна розраховувати на те, що воно рухатиметься у напрямі ноосфери… Засади сталого господарювання мають засвоюватись як на рівні окремої людини, так і на рівні трудових колективів, сіл, міст, держав і регіонів» [4, с. 51].
Таким чином, психологічний, соціальний та політологічний аспект концептуальних підходів академіка Вернадського до розуміння першочергових завдань вдосконалення, демократизації життєдіяльності в сучасній Україні виглядає досить актуальним особливо в контексті загальнодержавного курсу євроінтеграції, дотримання європейських цінностей. Проте, декларацій благих намірів за 20 років незалежної української держави було більш ніж достатньо, а реальних кроків явно не вистачає. Тому варто замислитись над пророцькими словами В. Вернадського, які він в різні роки записав у своїх щоденниках. Так в 1927 р. він писав: «Відбувається, на мій погляд, нерозумна розтрата найдорожчого надбання народу — його талантів, (які –О.У.) ніколи не поновлюються безперервно. І навіть, якби виявилося, що процес їх створення в нашому народі ще триває, завжди одні особистості механічно не можуть бути замінені іншими…., або 21 січня 1941 р.: «... Зібралися чиновники, які бояться сказати правду», чи. 16 червня 1941 р.: «…великі ідеї в корені спотворюються. … необхідна умова (подолання цієї проблеми – О.У.) – «свобода думки» [5, с. 49].
Нарешті, досить повчально сьогодні звучать цитати з останніх публікацій вченого: «Нельзя безнаказанно идти против принципа единства всех людей как закона природы. … Человечество, взятое в целом, становится мощной геологической силой. И перед ним, перед его мыслью и трудом, становится вопрос о перестройке биосферы в интересах свободно мыслящего человечества как единого целого" [6].
Тільки змінюючи патерналістську психологію більшості людей, формуючи справжню політичну еліту можна реально змінити життя на краще та наблизитись до тієї самої ноосфери про яку мріяв академік В. І. Вернадський.
Література:
1. Костицький М. В. Ренесанс натурфілософії або всезагальні (космічні) закони як джерело права : доповідь на академ. читаннях / Костицький М. В. – Київський регіональний центр АПрН України. – К., 2010. – Вип. 15.
2. Бевз Т.А. Ліберальні ідеї в працях В.І.Вернадського ссылка скрыта
3. Владимир Вернадський "Довільно крови и страданий". ссылка скрыта
4. К. Ситник, В. Багнюк Він бачив через століття // Вісн. НАН України. – 2003. – № 2. – С. 51–54.
5. Вернадський В.И. Дневники. 1917–1921. – К.: Наукова думка, 1994. iev.ua/6573
6. Удовик С.Невідомий Вернадський «День» № 202, 30 жовтня, 1999 рік.
ТРАНСФОРМАЦІЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ЗАСАД ЕНЕРГОЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛЮДСТВА В КОНТЕКСТІ ПАРАДИГМИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ
Прокіп А. В.
Національний лісотехнічний університет України (м. Львів)
Явища та процеси, виникнення та протікання яких зумовлено функціонуванням енергетики характеризуються очевидними діалектичними зв’язками. З одного боку енергетика, як елемент регіональних, національних та глобальної економічної систем формує важливу компоненту матеріального підґрунтя існування та розвитку людства, його економічного поступу. З іншого боку, постійно зростаючі обсяги забруднення навколишнього природного середовища (НПС), в першу чергу парниковими газами, зумовлюють значний ризики виникнення незворотних кліматичних змін на планеті, які ставлять під загрозу розвиток людства та його існування у вже осяжній перспективі. Ще однією загрозою розвитку людства є залежність енергетики від вичерпних видів палива, видобуток яких у випадку подальшого активного використання постійно ускладнюватиметься аж до повного виснаження їх покладів виступає. Подальший розвиток людства вимагає формування нових концептуальних засад ресурсозабезпечення, в першу чергу в сфері енергетики. які б ґрунтувались на якісно нових формах та джерелах енергозабезпечення.
Проблема енергозабезпечення є первинною для розвитку людства, адже гарантія наявності достатньої кількості енергії забезпечуватиме можливості існування та розвитку майбутніх поколінь. Про загрозу вичерпання природних ресурсів ще у 1925 р. говорив академік В. І. Вернадський у своїй праці «Автотрофність людства», розглядаючи автотрофність людського існування як один із шляхів вирішення проблеми забезпечення ресурсами. Зважаючи на виключну значимість енергозабезпечення, розвиваючи ідеї академіка В. І. Вернадського, можна стверджувати, що першим кроком до автотрофного існування людства повинна бути автотрофність енергозабезпечення.
На відміну від гетеротрофної форми харчування, при автотрофній споживач є незалежним від інших організмів. У такому зв’язку, автотрофним можна назвати енергозабезпечення, яке ґрунтується на неопосередкованому (без участі живих організмів у минулому чи теперішньому) освоєнні енергетичних потоків, які існують у природі постійно чи виникають періодично без загрози зникнення за існуючого природного порядку. Зрозуміло, що автотрофність енергозабезпечення можлива лише з використанням відновлюваних невичерпних ресурсів. Сучасні шляхи енергозабезпечення, які переважно ґрунтуються на використанні викопних паливних енергоресурсів є споживанням продуктів життєдіяльності автотрофних організмів, які накопичувались та трансформувались протягом мільйонів років, тобто є гетеротрофною формою енергозабезпечення.
Крім гарантування достатньої кількості доступної енергії для розвитку майбутніх поколінь, нові засади енергозабезпечення людства повинні передбачати прийнятний рівень антропогенного навантаження на НПС. Існування будь-якого трофічного ланцюга у природі, крім наявності у ньому продуцентів (автотрофні організми) та консументів (гетеротрофні) передбачає обов’язкове існування редуцентів – організмів, які займаються переробкою відходів життєдіяльності авто- та гетеротрофів, для забезпечення їхнього ж існування. Формуючи системи власного ресурсо- та життєзабезпечення у промислових масштабах, будучи не в стані забезпечити переробки відходів і їх повернення у природний кругообіг речовин та трофічні ланцюги, людська цивілізація порушила основні засади їх функціонування. Ігнорування функції редуцентів в системі ресурсозабезпечення людства зумовило значне погіршення якості НПС та загрози кліматичних змін.
Попри всю прогресивність ідеї автотрофності енергозабезпечення та людства загалом, вона не може бути єдиною самоціллю та розглядатися окремо від процесів запобігання забрудненню та його нейтралізації. Людина повинна змінити статус із супергетеротрофа (за визначенням Е.В. Гірусова) та стати суперавтотрофом, здатним розкладати продукти власної життєдіяльності до прийнятного рівня забруднення для забезпечення власного ж автотрофного існування
Досягнення автотрофності енергозабезпечення є ні чим іншим як турботою про розвиток людства, надання можливостей до задоволення потреб майбутніми поколіннями, що є основою парадигми сталого розвитку (СР), яка покликана усунути суперечності людського розвитку, подолати глобальні проблеми сучасності для забезпечення подальшого розвитку людства.
У випадку реалізації ідеї створення суспільства СР однозначно матиме місце трансформація розуміння основних засад енергоресурсного забезпечення окремих індивідів, країн та регіонів, що буде зумовлено правилами, відповідно до яких це суспільство існуватиме: партнерства, взаємної підтримки, справедливості. Деякі науковці зазначають (наприклад, Е.П. Семенюк, Л.В. Мантатова) про сумнівність досягнення цілей СР за допомогою лише зусиль з охорони НПС. Стає очевидним те, що трансформація засад енергозабезпечення людства повинна ґрунтуватись не лише на підвищеній увазі до екологічності енергетики та збереженні природних ресурсів.
На думку академіка РАН М.М. Моісеєва, реалізація екологічного імперативу є неможливою в межах традиційної схеми адаптації суспільства до змінних умов існування, які виникають завдяки життєдіяльності самого суспільства і вимагає створення нового морального імперативу – нового характеру взаємовідносин людей між собою та з природою. Без дотримання вимог справедливості та взаємної підтримки в сферах економічного розвитку та охорони НПС реалізація ідеї СР виглядає вкрай сумнівною.
Одним із інструментів зміни відношення людства до середовища власного існування та основних проблем сучасності може стати Екологічна конституція Землі, ідея створення якої належить академіку НАН України Ю.Ю. Туниці. Реалізація ідеї Екологічної конституції Землі може стати основою морального імперативу нового суспільства, який забезпечить дотримання екологічного імперативу.
Розробка та реалізація нового морального імперативу, як об’єктивної основи забезпечення подальшого розвитку людства, зумовить новий характер людських відносин у сфері енергозабезпечення: світова природоресурсна база розглядатиметься як основа збалансованого розвитку населення усієї планети, геополітичний ресурсний егоїзм (а відтак, і необхідність гарантування енергетичної незалежності окремих країн) відійдуть у небуття, а головною формою енергозабезпечення стане екологічно прийнятна автотрофність. Об’єктивно необхідне оновлення концептуальних засад енергозабезпечення людства, які б сприяли усунення існуючих сьогодні проблем в енергетиці та сприяли подальшому розвитку людської цивілізації, повинно ґрунтуватися на засадах моральності, розвитку та використанні екологічно орієнтованих технологій і реалізації ідеї автотрофності енергозабезпечення. Такий сценарій власне і буде турботою про майбутні покоління і, можливо, єдиним шляхом гарантування розвитку людської цивілізації.
Неперервна освіта дорослих – вектор розвитку
сталого суспільства
Гордієнко М. Г.
Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського
В останнє десятиріччя минулого століття принципово змінилися роль і місце освіти в житті суспільства. Насамперед, це пов'язане з тим, що друга половина XX століття характеризується глобальною тенденцією - переходом від індустріальної економіки до інформаційної, головну рушійну силу якої представляє виробництво й споживання не матеріальних благ, а різних інформаційних цінностей і технологій.
У результаті цього формується принципово нова модель економічного розвитку, де сила розуму виступає в якості вирішального економічного фактора. Ці зміни в суспільному житті зарубіжні вчені розглядають як "третю хвилю" розвитку цивілізації (після аграрної й індустріальної).
При існуючих темпах суспільного розвитку усе більш істотну роль стали відігравати не стільки вже набуті знання людей, їх досвід, уміння й навички, скільки можливий потенціал безперервного розвитку професійних і особистісних якостей. У результаті інформаційної революції й формування нового типу суспільного устрою - інформаційного суспільства - на передній план соціальних і економічних перетворень усе більшою мірою висувається розвиток можливих технологій накопичення й систематизації інформації й, як похідна цього процесу, придбання знань, необхідних для успішної діяльності в конкретній професійній сфері.
Оскільки творцями й носіями нововведень й інформації є люди, то зростає роль і значення "людського капіталу". Зміна значимості людського фактора в порівнянні з речовинним супроводжується якісним перетворенням робочої сили. Характерним для працівника традиційного індустріального типу була вузька спеціалізація його праці, достатність одного разу набутих знань для успішної професійної діяльності напротязі усього життя.
Революція в організації й обробці інформації й знань потребує працівників з більшим ступенем інтелектуально-творчої активності, широтою мислення, здатних самостійно визначатися в існуючому різноманітті можливих траєкторій професійної й особистісної адаптації до швидко мінливих соціально-економічних умов. У якості одного зі способів вирішення проблем сучасності в індустріально розвинених країнах розглядають неперервну освіту.
Концепція неперервної освіти в умовах науково-технічного прогресу й мінливих умов соціального життя суспільства стає однієї з найважливіших ідей XXІ століття. Суть її полягає в тому, що кожна людина вчиться протягом усього свого життя, і суспільство повинне надати таку можливість - це вимога часу. Наука й виробництво, праця й підприємництво, освіта і культура, будь-яка діяльність у сучасних умовах вимагають освоєння й відновлення знань від народження до кінця життя, неперервної освіти всіх від дошкільного до пенсійного віку.
Неперервна освіта, на відміну від традиційної, не пов’язана з якимось чітко обмеженим відрізком часу, а являє собою довічний процес. Неперервна професійна освіта охоплює етапи підготовки особистості до свідомого професійного самовизначення під час дозвілля, навчання у загальноосвітньому закладі, у позашкільній діяльності, здійснення вибору конкретної професії, професійного навчання, адаптації на виробництві, реалізації особистого потенціалу в професійній діяльності, особистих новоутворень і деформацій у професійній та пост професійній діяльності.
Процес професійного розвитку триває протягом усього життя людини. На кожному етапі він наповнюється новим змістом, новими організаційно-педагогічними формами і методами, новими потребами і відповідними підходами до інтегрування індивідуальних професійних, соціальних аспектів життєдіяльності. Неперервну осві дослідниками як: довічний процес набуття знань; постійне оновлення його змісту; підвищення кваліфікації; перепідготовку; післядипломну освіту; єдність підготовки до життя і саме життя; перманентність змін в освіті; неперервний процес перетворення освіти в самоосвіту.
Неперервну освіту, на думку вчених, слід розглядати відносно особистості, освітнього процесу та організаційних структур. Відносно особистості це поняття означає, що людина вчиться постійно в освітніх установах чи займається самоосвітою, залишаючись на одному й тому ж формальному рівні; вдосконалює свою професійну майстерність; не тільки продовжує освіту, але й змінює її профіль. При цьому на всіх стадіях освітнього процесу враховується спадковість при переході з одного ступеня на інший.
В організаційній структурі неперервність освіти передбачає мережу навчально-виховних закладів, які пропонують простір освітніх послуг, забезпечують зв'язок і спадкоємність програм, здатних задовольнити попити і потреби фахівців. Це забезпечує можливість багатовимірного руху працівника в освітньому просторі і створення для нього оптимальних умов.
За даними Організації економічного співробітництва та розвитку, основними пріоритетами сучасної політики у сфері неперервної освіти є:
- системний підхід, що передбачає всебічний облік специфічних цілей і завдань, попиту та пропозиції, можливостей і потенціалу особистості, формальних і неформальних методів на кожній стадії навчання упродовж усіх періодів життя;
- сконцентрованість на студентах – перенесення акценту з пропозиції на попит, з формальних інституціональних сторін навчання на реальні потреби того, хто навчається;
- розвиток мотивації до навчання, що є фундаментальною основою для одержання освіти упродовж життя. Особлива увага приділяється здатності "учитись навчатись": самоспрямованості й цілеспрямованості;
- визнання розмаїття намірів одержання освіти, таких як: персональний розвиток, надбання нових знань, економічні, соціальні та культурні цілі. При цьому зазначається, що пріоритетність завдань змінюється упродовж життя.
Таким чином, розвиток неперервної інженерної освіти зумовлює потребу постійної гнучкості в розробці та оновленні навчальних планів і програм, що сприятиме забезпеченню доступу до навчання людини в різних ланках неперервної професійної освіти, створення кожному умов, за яких би можна було приступити до навчання, перервати його в разі потреби, а потім знову його продовжити на будь-якому етапі.
У зв’язку з цим виникає потреба переорієнтації навчальних планів і програм, включення до них нових предметів, розроблених на інтегративних засадах. Зокрема, йдеться про найсучасніші технології, природозбереження, знання іноземних мов, розуміння різних культур, розвиток підприємницьких здібностей, а також нові потреби промисловості. Крім того, для вільного просування фахівця у професійному освітньому просторі необхідно забезпечити максимальну гнучкість і різноманітність форм навчання.
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ РОЗВИТКУ ІДЕЙ АКАДЕМІКА ВЕРНАДСЬКОГО
У СФЕРІ ЮРИДИЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ
ТА СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ В УКРАЇНІ
Галунова В. В.
Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського
У тезах порушується питання актуальності приведення чинного законодавства України у відповідність з положеннями міжнародного права як одного із напрямів реалізації наукових ідей про нагальну необхідність посилення єдності усіх людей планети Земля в умовах сучасного суперечливого розвитку людської цивілізації.
Увага дослідників привертається до необхідності пошуку шляхів більш досконалого урегулювання правом відповідальності державних органів та фізичних осіб за соціальне становлення (індивідуалізацію та соціалізацію) дітей. Ключові словосполучення: адаптація законодавства України до законодавства ЄС, глобалізація юридичної сфери, види відповідальності суб’єктів права у сфері індивідуалізації та соціалізації дітей.
Розвиток ідей академіка Вернадського потребує застосування значних зусиль для здійснення кардинальних змін як у розвитку людського суспільства взагалі так і українського зокрема. Дотримуючись точки зору щодо існування нагальної необхідності планомірного розвитку загальнолюдської цивілізації в усіх сферах одночасно, знаходимо суттєво актуальною необхідність приділення уваги питанню значення глобалізаційних процесів для вирішення проблем гармонійного співвідношення національного та міжнародно-правового регулювання у сфері суспільного становлення дітей, адже державно-правова форма існування людського суспільства інтенсивно змінюється від національної до світової (загальнопланетної).
Зрозуміло, що національна держава, як механізм регулювання відносин в українському суспільстві та регулювання міжнародних відносин, не відійшла у минуле, але, як це передбачається законодавством України (ст. 10 ЦК України, ст. 13 СК України), домінуючими є міжнародні договори України, тому весь її регулюючий потенціал повинен бути використаний повністю [7, 8]. При цьому значний інтерес для проблематики, що розглядається, мають визнані тенденції. На даний момент такими є тенденція суттєвого удосконалення правового статусу суб’єктів, відповідальних за індивідуалізацію та соціалізацію дітей, а також тенденція до удосконалення правового забезпечення відповідальності учасників суспільних відносин у цій сфері.
Як відомо у наш час у механізмі правового регулювання суспільних відносин одним із найважливіших елементів регулювання є правове забезпечення юридичної відповідальності. Відповідно аналіз питання правового забезпечення відповідальності суб’єктів права у сфері соціального становлення дітей взагалі і сфері опіки та піклування над дітьми зокрема необхідно здійснювати виходячи з того, що це багатогранне та багатоаспектне правове явище на міжнародному рівні розглядається, перш за все, як можливість застосування моральних заходів впливу на свідомість суб’єктів права. Її правову основу становить Конвенція „Про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей” від 19.10 1996 р. (ратифікована Україною 14.09.2006 р., набрала чинності для України 01.02.2008 р.) [4].
У національному ж законодавстві ця тенденція не отримала розвитку і в юридичній сфері без змін залишається діяти Закон України „Про охорону дитинства” від 26.04.2001 р., згідно зі ст. 35 якого „особи, винні у порушені вимог законодавства про охорону дитинства, несуть цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законів України”, тобто явно зберігається тенденція до вирішення існуючих проблем методом застосування державного примусу. Між тим, як уже кілька десятиліть тому вказував С.С. Алексєєв „соціальне призначення відповідальності полягає не тільки у зазнавані правового примусу через встановлення і використання юридичних санкцій, але і в застосуванні профілактичних і превентивних мір” [9], а такі міри, як відомо, забезпечуються методом застосування морального впливу.
На наш погляд, ці доктринальні, класичні досягнення юридичної науки у юридичній
практиці застосовуються недостатньо. Крім того спостерігається стійка тенденція відставання змін національного законодавства, і особливо у підзаконних нормативно-правових актах, які діють у сфері охорони і захисту інтересів дітей, від вимог міжнародного права. Так, незважаючи на ратифікацію Україною у період з 2000 по 2008 рік основних міжнародно-правових конвенцій і декларацій цієї проблематики, значна частина національних нормативно-правових актів (наприклад, Правила опіки та піклування над дітьми в Україні, затверджені 26.05.1999 р.) не була вдосконалена і залишається чинною.
На наш погляд, таке відставання оцінювати інакше як суттєвий недолік системного характеру [10] діяльності Центру європейського та порівняльного права взагалі і Департаменту адаптації законодавства України до законодавства ЄС Міністерства юстиції України зокрема не можна, так як це суперечило б тенденціям глобалізації юридичної сфери. У таких умовах цілком правильною та відповідно до вимог міжнародного права є позиція Голови Верховної Ради України В. Литвина щодо необхідності удосконалення правового регулювання суспільних відносин на основі принципів права [5, 11].
Вирішення означених актуальних питань у юридичній сфері України створило б більш сприятливі умови соціального становлення дітей і поліпшило б результативність їх індивідуалізації та соціалізації.