Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»

Вид материала

Документы

Содержание Телевізійні шоу і психологія натовпу. заміщення реальності методами впливу на масову свідомість Розвиток емоційної сфери молодших школярів Профорієнтація – як мотиваційний чинник Органи самоорганізації населення як невід’ємна складова громадянського суспільства Антропологізм психолого-педагогічних ідей п.ф. каптєрєва Особливості формування професійної ідентичності майбутніх психологів в умовах вищого навчального закладу

Подобный материал:

• Пятая международная научно-практическая конференция, 48.14kb.
• Пятая международная научно-практическая конференция, 49.95kb.
• Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.43kb.
• Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.31kb.
• Международная (заочная) научно-практическая конференция «Проблемы развития современного, 792.98kb.
• Vii международная научно-практическая конференция, 91.33kb.
• Доклада, 54.38kb.
• Международная научно-практическая конференция «Рациональное использование ресурсного, 46.82kb.
• Xi международная научно-практическая конференция «Проблемы и тенденции развития современного, 310.59kb.
• Международная научно-практическая конференция Инновации в медицине, 98.76kb.

ТЕЛЕВІЗІЙНІ ШОУ І ПСИХОЛОГІЯ НАТОВПУ. ЗАМІЩЕННЯ РЕАЛЬНОСТІ МЕТОДАМИ ВПЛИВУ НА МАСОВУ СВІДОМІСТЬ


Овчаренко О. І.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Навіть на 20-й річниці незалежності українському суспільству не вдалося створити власної ідеології. Цінності національних традицій, не лягали у свідомість радянських людей, а останні у свою чергу не змогли сформулювати зрозумілих цінностей, на яких повинно базуватися суспільство. За 20 років суспільство відкинуло пуританські обмеження в моралі і побуті. Разом з тим, не вдалося позбутися прагнення прикрасити дійсність, створити видимість.

Помаранчева революція стала методом об’єднання людей, але вона не змінила ментальності. Орієнтація на зовнішні чинники, пошук ворога створювали ілюзію єдності суспільства. Стихійна поведінка була масовою реакцією на політичну кризу і нестабільність. Для такої реакції характерними є інстинктивні почуття та ірраціональні вчинки, що домінують над прагматичними. Таке заміщення було використане у подальшому. На зміну політичним мітингам початку тисячоліття приходять масові видовища у вигляді телепроектів «Х–фактор», «Танці з зірками», «Шанс», «Майдан», тощо. Поява такої кількості шоу забезпечила відволікання регіонів від суспільних проблем під час відборів і телетрансляцій, а також спрямовування енергії мас на видовищність.

Технологія управління натовпом відпрацьовується саме на зйомках шоу. Зокрема можна було спостерігати наступні елементи поведінки натовпу: чутки про можливість стати зіркою, які спонукали учасників об’єднуватися у регіональні групи; винятковість і «кращість» регіональних груп; емоційне зараження і циркулярна реакція; ритм; образність мислення; керованість і навіюваність.

Сказане має пряме відношення до телешоу. В натовпі «людина опускається на кілька щаблів у сходах цивілізації» (Г. Лебон) і стає вразливою для елементарних маніпулятивних впливів. У стихійній масовій поведінці реалізуються примітивні механізми і закономірності. Хто про них знає, має необхідні навички, той здатен керувати подіями.

Телешоу останнім часом сприяють ірраціоналізації мислення, коли навіть дорослі люди починають мислити як діти. Складність життя, інформаційне перевантаження, відсутність ясного розуміння причинно-наслідкових зв’язків, розмитість орієнтирів сприяє формуванню стійкого міфічного мислення, віри в чудо, слухняності. Подібним тенденціям можна протиставити програми критичного мислення у школах та в системі неформального навчання.


пСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ формування намірів ОСОБИСТОСТІ


Білоус Р. М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Для розуміння шляху свого розвитку людина, як зазначав С.Л. Рубінштейн, повинна розглянути аспекти минулого, теперішнього, майбутнього, адже зробивши щось значне, вона стає у певному смислі іншою людиною [1]. Сформований світогляд обумовлює рішення і вибір особистості. Зазначимо, що при прийнятті рішень у професійній діяльності чи у звичних життєвих ситуаціях рухом думки опосередковується побудова образу ситуації та готовність суб’єкту до її зміни на основі роздумів, що актуалізує з’ясування психологічної сутності власне наміру у процесі життєдіяльності. Теоретичне значення розв’язання цієї проблеми полягає у побудові адекватної психологічної моделі формування намірів особистості, а практичне – у встановленні місця і ролі намірів при плануванні різних видів діяльності. Адже процес народження, становлення мети (за Ю.М. Швалбом [2]) здійснюється як окремий акт свідомості, при цьому не всі компоненти вказаного процесу усвідомлюються однаково, що сприяє виникненню такого «образу майбутнього», який детермінує і регулює відповідні акти поведінки у будь-якій сфері діяльності людини.

Проведений нами теоретичний аналіз проблеми формування намірів вказує на її певну невирішеність, актуальність і підвищення наукового та практичного інтересу від давніх часів до сьогодення (А. Августин, У.У. Дайєр, К. Левін, С.Л. Рубінштейн, Ж.П. Сартр). А. Августин наголошував на значимості волі при формуванні наміру та прийнятті рішення. Ж.П. Сартр схильний ототожнювати вибір, намір і дію, зауважуючи інтенціональність дії (від intentio – намір, ціль (лат.)). К. Левін під наміром розумів специфічний вольовий акт. С.Л. Рубінштейн зазначав, що дії передує врахування її наслідків і усвідомлення мотивів, прийняття рішення, виникнення наміру її здійснити, складання плану для її здійснення. У.У. Дайєр вважає намір силою, наявною повсюди як енергетичне поле, джерелом нефізичного розвитку. Отже, в процесі дослідження поняття «намір» розглядається і як вольовий акт, і як відношення, і як усвідомлення, і як план дій і вчинків людини. Подібне розмаїття понятійного апарату свідчить про недостатню вивченість відповідного об’єкту, а тому основною метою даного дослідження є виявлення місця і ролі намірів у процесі життєдіяльності особистості.

Аналіз ґенези становлення проблеми змусив нас розглянути її у різноманітних психологічних напрямках: це психодинамічний напрямок З. Фрейда, індивідуальна теорія А. Адлера, аналітична теорія К.Г. Юнга, теорія поля К. Левіна, вітчизняна теорія діяльності. З. Фрейд описує намір як імпульс до дії, уже схвалений, але відкладений до певного моменту. А. Адлер наголошує на наявності у кожної людини постульованої конкретної мети чи наміру для досягнення максимально можливого результату в актуальній життєвій ситуації. К.Г. Юнг вважає необхідним проникнення у смисл свого життя при визначальній ролі покликання. Ж. Нюттен виокремлює два компоненти поведінки: намір та рух, зазначаючи, що на кожній стадії продукування поведінки людиною нею керує когнітивно опрацьована ціль чи намір. Сказане дає підстави розглядати власне намір як напружений стан людини у процесі виконання нею певної тривалої програми дій для досягнення бажаного результату.

Репрезентовані підходи зарубіжних дослідників не є єдино можливими. Так, у вітчизняній психології намір визначався як внутрішня підготовка відстроченої чи утрудненої дії (С.Л. Рубінштейн), розглядався в якості спонукальної поведінки при прийнятті рішення (Л.І. Божович), як внутрішня налаштованість діяти в майбутньому в певному напрямку, осмисленість рішення, що приймається (Є.П. Ільїн, В.А. Семиченко, Б.М. Теплов); як різновид мотиваційного суб’єктивного стану при мінливих умовах виконання дії (Р.С. Немов); як частина виконавської дії (Є.О. Клімов), як стабілізоване рішення, в основі якого лежить установка (Д.М. Узнадзе). Як бачимо, в основному намір можна трактувати як окрему ланку в структурі складних форм поведінки, так як в структуру будь-якої діяльності людини обов’язково в тій чи іншій формі входить процес прийняття рішення.

Підсумовуючи ми приходимо до наступних висновків: 1) намір - це усвідомлене прагнення та побудова плану досягнення конкретного «потрібного майбутнього» у часі та просторі; 2) інтегральна орієнтація свідомих і неусвідомлених дій, спричинених ситуативними моментами, набутим досвідом, індивідуально-психологічними особливостями особистості спонукає до формування образу мети та засобів її досягнення. Бажання та дія поєднуються у намірі, відбувається його реалізація щодо певної реальної мети з подальшою оцінкою результату. Якщо результат задовольняє, обирається наступна реальна мета і так до досягнення певної загальної мети. При негативному результаті намір уточнюється, коригується до досягнення позитивного результату. Перспективою подальших досліджень є, по-перше, уточнення вікових особливостей цілепокладання сучасної молоді; по-друге, діагностика та психологічна корекція реальних особистісно-професійних виборів старшокласників.


Література:

1. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – СПб.: Питер, 2000. – 720 с.
   
2. Швалб Ю.М. Психологические модели целеполагания. – К.: Стилос, 1997. – 240 с.
   

РОЗВИТОК ЕМОЦІЙНОЇ СФЕРИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

ЗАСОБАМИ КОНСУЛЬТАТИВНОГО ТРЕНІНГУ


Бордюг О. О.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Суспільство висуває нові вимоги до розвитку особистості, зокрема її емоційної сфери формування ініціативності, сміливості, вміння приймати самостійні рішення швидко адаптуватися до різних умов. Вирішення цього загального завдання тісно пов'язане з реалізацією Державної національної програми "Освіта" (Україна XXI століття), "Діти України", Закону України "Про освіту", Постанови Кабінету Міністрів України № 1717 від 16.11.2000 року "Про перехід, загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання", в яких визначено, що побудова демократичного суспільства, його розвиток значною мірою залежить від творчості, активності та емоційної стійкості його членів.

Початкова школа – важливий етап у житті школярів, оскільки саме в цей період відбувається перебудова свідомості дитини, її емоційної сфери, соціальна та психологічна адаптація до умов школи. Діяльність молодшого школяра, його стосунки з дорослими й однолітками спонукають активно сприймати світ, стимулюють пізнавальні психічні процеси, виробляють індивідуальне ставлення та сприйняття світу, сприяють формуванню мотивації поведінки дітей.

Ґрунтуючись на аналізі психологічних досліджень, можна визначити емоції як психічні стани і процеси, виражені у формі безпосереднього переживання ставлення людини до світу, до того, що вона відчуває і робить.

Вивчення праць науковців-психологів дає можливість визначити функції емоційної сфери:

• 
  відображення (узагальнена оцінка подій);
  
• сигнальна (переживання. Що виникають сигналізують про потреби);
  
• інформаційна (допомагають орієнтуватися в навколишньому світі і оцінювати предмети і явища з позиції бажаних, небажаних);
  
• регулятивна (сприяють регуляції поведінки);
  
• комунікативна (передача інформації про власне ставлення до предметів і явищ навколишньої дійсності);
  
• захисна (мобілізація організму на подолання перешкод).
  

Аналіз праць (Долинська Л.В., Тимофієва Н.П., Удова Р.М) дає можливість визначити характерні особливості емоційної сфери молодших школярів:

1) швидка реакція на події і виразне сприйняття;

2. безпосередність, відвертість вираження своїх переживань – радості, суму, страху, задоволення або незадоволення;
   
3. очікування афективного страху – в процесі навчання дитина переживає страх як передчуття неприємностей, невдач, невпевненості у своїх силах, неможливості упоратися із завданням, школяр відчуває загрозу своєму статусу у школі та сім'ї;
   

4) значна емоційна стійкість, зміна настрою, схильність до короткочасних і
бурхливих афектів.

5) власні та чужі емоції і почуття усвідомлюються погано;

6) міміка та вияви почуттів інших людей нерідко сприймається хибно, що
зумовлює неадекватні реакції молодших школярів;

7. відрив експресії від пережитої емоції як в один так й в інший бік. Внаслідок цього спостерігається як здатність виявляти наявну емоцію, так і зображувати емоцію, яка не переживається в даний момент [1, с. 32];
   
8. співпереживання іншим [2, с. 55].
   

Основним джерелом емоційних переживань у молодших школярів є навчальна діяльність. Зважаючи на це, У процесі її організації слід давати учням емоціогенний навчальний матеріал, а також забезпечувати різні види діяльності на уроці, особливо ті, яким притаманний руховий характер та елементи спілкування: групові форми роботи, ігри, діалоги, інсценізації.

Велике значення емоційної складової у структурі особистості молодшого школяра обумовлює потребу обґрунтування методів її розвитку. У даній роботі розглядається можливість використання тренінгової технології в процесі розвитку і формування емоційної сфери учнів початкових класів. Психологічний тренінг навчає займати активну позицію, а засвоєння навичок відбувається в процесі переживання, відчування, діяння. Серед переваг тренінгової діяльності можна виділити:

• активізацію розумової діяльності учасників;
  
• урізноманітнення традиційних методів сприйняття інформації;
  
• високий рівень самостійності учасників;
  
• атмосфера відкриття нового знання.
  

Ефективність тренінгу обумовлюється врахуванням низки принципів: активності оптантів, об'єктивації їх поведінки, дослідницької позиції учасників, створення атмосфери партнерського спілкування.


Література:

1. Долинська Л.В. Вікова та педагогічна психологія. – 2006. – 175 с.
   
2. Анн Л.Ф. Психологический тренинг с подростками. – СПб.: Серия «Эффективный тренинг», Питер, 2006. – 275 с.
   

ПРОФОРІЄНТАЦІЯ – ЯК МОТИВАЦІЙНИЙ ЧИННИК

ВИБОРУ ПРОФЕСІЇ СТАРШОКЛАСНИКАМИ


Боярська М. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Серед десятків, сотень, тисяч рішень, які приймає людина, мабуть, жодне не можна порівняти за своїм значенням, роллю, впливом на її долю з рішенням – ким стати, якою дорогою піти, на якій ниві служити людям. Вибір професії – це дуже важливий стан у житті людини. Як важливо при цьому не помилитись, адже на роботі людина проводить 2/3 свого свідомого життя.

Вибір професії не тільки у наш час, а й у майбутньому, насамперед обмежується індивідуальними здібностями особистості. Дані соціологічних досліджень показують, що вибір 50 % старшокласників зумовлений вибором батьків або іншими близькими людьми [1, с. 45]. Допомогти юнакові чи дівчині точно визначити свої можливості – це головний обов’язок дорослих.

Метою нашого дослідження стало наступне – на основі теоретичного аналізу психологічних досліджень та праць з фізіології і педагогіки визначити мотиви вибору професії старшокласниками, зважати на актуальність зазначеної проблеми.

Завданнями дослідження ми визначили вивчення праць науковців щодо механізмів формування чинників вибору професії старшокласниками; дати психологічний аналіз профорієнтації; зробити огляд і опис компонентів, форм, класифікації видів профорієнтаційної роботи.

Незважаючи на те, що підліток може бути досить повно орієнтований у світі професій і в нього відсутні суб'єктивні розбіжності між оцінками значущості і надійності інформації про сферу праці з її щирою цінністю, проте він може зробити помилку при виборі професії. Визначені складності тут пов'язані з труднощами самооцінки, самосприйняття підлітком власних особливостей. Складним для підлітка виявляється правильне усвідомлення власних інтересів і схильностей, того, що на суб'єктивному рівні досить чітко зв'язано з позитивними переживаннями, досить яскраво позитивно пофарбовано.

При здійсненні профорієнтаційної роботи варто пам'ятати, що прийнято розрізняти інтереси і схильності. Ці явища не тотожні, хоча між ними існує визначений взаємозв'язок. Інтерес може стати джерелом формування різних нахилів. Наприклад, багато людей люблять музику, цікавляться нею. Однак, одні схильні до виконавської діяльності, інші — до мистецтвознавчого, треті – до педагогічного. Гарні виконавці не завжди бувають гарними педагогами. Фізик-теоретик, фізик-експериментатор, викладач фізики – усі вони, безсумнівно, цікавляться фізикою. Але їхня діяльність і схильності різні.

Таким чином, допомагаючи усвідомити підлітку сферу його інтересів, необхідно звертати увага і на ту діяльність, що у рамках виявленого інтересу краще дається підлітку, у більшому ступені для нього позитивно емоційно пофарбована.

Інтереси можуть бути дуже динамічними, мінливими. У ході формування особистості вони так само можуть розвиватися, поглиблюватися, збагачуватися, як і підмінюватися іншими. Схильності – більш стабільні утворення, вони в більшій мірі відображають здатності людини.

І батьки, і педагоги намагаються допомогти підлітку усвідомити себе. Для цього вони використовують різні способи: часто пропонують підліткам ознайомитися зі спеціальною літературою на вибір професії, журнальними статтями з описом особливостей особистості людини, самі характеризують особистість підлітка, фіксують увага підлітка на тих чи інших проявах його індивідуальності, консультують дитину з психологом.

Природно, що усвідомлення особливостей власної особистості викликає у підлітка утруднення. Складності самосприйняття збільшуються для підлітків відсутністю у них повноцінного понятійного апарата, необхідного для самопізнання на рівні, що відрізняється від повсякденної свідомості. Це свідчить про необхідність поглибленого знайомства підлітків з основними поняттями, використовуваними в літературі з питань вибору професії, тому що інтуїтивне освоєння підлітками їхнього змісту приводить до прикрих непорозумінь при наступному застосуванні. І тут неоціненна роль спецкурсів по психології для підлітків і юнаків.

При побудові планів одержання професійного визначення необхідно орієнтувати підлітків на глибокий аналіз їхньої реальної ситуації, формувати у них реалістичні чекання у відношенні можливості задоволення найбільш важливих потреб молодої людини на різних етапах професійного становлення. Соціологи виявили, що у дівчат у цілому більш ідеалізоване, чим у юнаків, уявлення про сферу праці. Наступний життєвий досвід, зміна демографічного статусу помітно змінюють оцінки багатьох професій. Профілактика наступних розчарувань складається у формуванні правильних уявлень про професію на ранніх етапах вибору трудового шляху.

Результати, виявлені у процесі теоретичного дослідження дозволили зробити узагальнюючі висновки. Аналіз досліджень, проведених за останні роки (Л.І.Божович, І.С. Кон, С.П. Крягжде, Н.Г. Морозова, З.В. Огороднійчук, Т.І. Щукіна) показують, що в старшокласників зустрічається уже тверда установка при виборі професії, хоча, звичайно, можуть бути і коливання [2, с. 98]. Це спостерігається у тому випадку, коли кілька професій подобаються одночасно, з'являється конфлікт між схильностями і здібностями, між ідеалом у виборі професії і реальних перспектив (учень бажає навчатися в у ВНЗ, а успішність низька). На вибір професії впливають і думки інших людей: інтерес, батьки радять одне, товариш – друге. Старших школярів завжди хвилює проблема вибору, і вони ведуть з цього приводу розмови з однолітками і з оточуючими дорослими. Основним завданням профорієнтаційної роботи є допомога сформувати у старшокласників ефективне рішення, яке вплине на вибір професії та буде віддзеркалювати як індивідуальні так і суспільні потреби. Вибір професії – це не одномоментовий акт, а процес, що складається з ряду етапів, тривалість яких залежить від зовнішніх умов і індивідуальних особливостей суб'єкта вибору професії.

Таким чином, ефект профорієнтаційної роботи зі старшокласниками підвищується за певних умов:

• побудова профорієнтаційної роботи на основі врахування вікових особливостей учнів;
  
• конструювання пізнавального профорієнтаційного матеріалу на основі принципів системності, послідовності й наступності;
  
• застосування активних методів навчання та виховання в профорієнтаційній роботі.
  

Література:

1. Професійна орієнтація молоді. Стан і проблеми орієнтації / Д.О. Закатнов // Педагогічний досвід у професійно–технічній освіті. – 2009. – Квітень. – 75 с.
   
2. Професійні здібності учня / Упоряд.: С. Максименко, О. Главник, М. Левтик – К.: Главник, 2004. – 134 с.
   

Формування у майбутніх фахівців – психологів професійної компеТентності засобами Інформаційно-Комунікаційних Технологій


Бут В. В., Самородченко С. М.,

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Процеси інтеграції та глобалізації сучасного світу сприяють зближенню України та Європейського союзу, в перспективі - виникнення єдиного європейського гуманітарного простору. Конкурентоспроможність національної системи освіти, відповідність її вимогам Болонської конвенції – є одним із ключових елементів інтеграції України в загальноєвропейську спільноту. Досягти цього можна лише за умов поліпшення функціонування та інноваційного розвитку освіти в Україні, підвищення її якості та доступності, інтеграції до європейського освітнього простору. Процес інформатизації українського суспільства, в тому числі і освіти, як невід’ємна складова частина глобалізації, надає безпрецедентні можливості для розвитку людини, сприяє більш ефективному вирішенню багатьох фахових та соціальних проблем. І фахівці – психологи мають великий потенціал в розв’язанні проблем пов’язаних зі зміною соціально – економічних умов розвиту суспільства і визначають шляхи реалізації даного потенціалу в інтересах конкретної людини.

Система професійної підготовки майбутнього фахівця – психолога включає в себе процес засвоєння знань і вмінь, які йому необхідно буде застосовувати у подальшій практичній діяльності. Ринкові відносини зумовлюють постійно зростаючі вимоги до підготовки фахівців, вимагають безперервного удосконалення навчально-виховного процесу з метою формування професійної компетентності фахівців, зокрема впровадження інформаційно-комунікаційних технологій, інновацій­них методик. Під сучасними інформаційно-комунікаційними технологіями навчання розуміють Інтернет-технології, мультимедійні програмні засоби, різноманітне програмне забезпечення, електронні посібники та підручники, тощо. Інформаційно-комунікаційні технології спрямовані на те, щоб дати якомога більше інформації за допомогою цифрових навчальних засобів [1, с. 94].

Відповідати все більш зростаючим професійним вимогам зможуть лише фахівці, які будуть мати необхідні знання та вміння орієнтуватися у новому інформаційному просторі, тому що набуті професійні знання з часом втрачають актуальність і потребують оновлення постає необхідність застосування інноваційних підходів до вирішення професійних питань.

Професійна компетентність фахівця – це система професійних знань, умінь і навичок, які пов’язані із виконанням професійної діяльності на високому рівні. Серед них: забезпечення мобільності поповнення професійних особистісних знань; професійна теоретична, практична, морально-психологічна підготовленість; критичність мислення; саморефлексія; лідерський потенціал [2, с. 442].

Проблема формування професійних знань та вмінь майбутніх фахівців – психологів зумовлена тим, що умови роботи вимагають значної кількості професійних якостей, які дозволяють їм приймати ефективні рішення у непростих ситуаціях, наприклад, під час консультування жертв домашнього насильства, коли йдеться не тільки про оптимальне відновлення психічного стану, а й про життя людей, у тому числі, дітей.

Серед важливих завдань вищих навчальних закладів – виховання і підготовка майбутніх фахівців–психологів, які зможуть взяти активну участь у якісно новому етапі розвитку сучасного суспільства, котрий пов’язаний з інформатизацією. Розв’язання цього завдання, залежить від взаємодії двох складових:

• забезпечення навчальних закладів сучасною комп’ютерною технікою, створенням та розвитком єдиного освітнього середовища навчального закладу, наявного навчального демонстраційного обладнання, методичного супроводу;
  
• здатності студентів безпосередньо застосувати засоби нових інформаційно-комунікаційних технологій.
  

У професійному навчанні майбутнього фахівця – психолога у вищих навчальних закладах України мають комплексно поєднуватися традиційні та інноваційно орієнтовані технології навчання. При цьому необхідно зважати на певну засторогу, що самі по собі інформаційно – комунікаційні технології не придатні для комплексного розв’язання дидактичних питань побудови навчального процесу.

У наслідок цього виникає необхідність розробки та обґрунтування методики формування професійної компетент­ності майбутніх фахівців - психологів засобами інформаційно-комунікаційних техно­ло­гій, що передбачає вирішення наступних проблем:

• створення системи науково обґрунтованого впровадження комп’ютерних навчальних програм у зміст підготовки;
  
• добір адекватних форм і методів навчання;
  
• забезпечення ефективності організаційно-педа­гогіч­них умов формування професійної компетентності майбутніх психологів за рахунок упровадження в навчально-виховний процес інформаційно – комунікаційних технологій.
  

Одним із викликів сучасності в освіті є необхідність розв’язання протиріччя між необхідністю формування у процесі вивчення професійно орієнтованих дисциплін професійної компетентності в майбутніх фахівців – психологів і обмеженими можливостями формування професійної компетенції шляхом використання традиційних дидактичних засобів і моделей навчання.

Інформаційно–комунікаційні технології повинні використовувати не тільки для традиційних форм і методів навчання, а й нетрадиційних інноваційних форм і методів, найбільш поширеними серед яких є інтерактивні методи навчання, мультимедійні навчальні курси, моделювання тощо. Інноваційні форми і методи навчання для управління процесом формування професійної компетентності майбутніх психологів потрібно орієнтувати на розвиток потенцій­них можливостей студентів щодо прояву ініціативи в процесі прийняття рішення в нетипових ситуаціях; адаптації до індивідуальних особливостей студентів системи навчання; управління навчальною діяльністю; формування умінь і навичок здійснення інформаційно-навчальної та експериментально-дослідницької діяльності.

Робота щодо впровадження інформаційно–комунікаційних технологій повинна проводитись у таких напрямках: розробка і застосування засобів інформатизації навчального процесу; інновації в розробці і застосуванні технічних засобів навчання, у системі контролю й оцінки результатів навчання; застосування інтерактивних методик навчання; застосування інформаційно–комунікаційних технологій у процесі викладання професійно орієнтованих дисциплін; оцінка ефективності навчання; мультимедійні навчальні курси, віртуальні лабораторії, моделювання; дистанційна освіта; використання Інтернет-ресурсів; розробка та застосування електронних підручників.

Таким чином використання засобів інформаційно–комунікаційних технологій у навчальному процесі вищого навчального закладу при підготовці майбутніх фахівців–психологів виступає ключовим чинником інтенсифікації процесу формування їх професійної компетенції, сприяє розширенню можливостей традиційних форм і методів навчання у формуванні професійної компетенції, активізує самостійну пізнавальну діяльність студентів, яка є важливим складовим елементом поповнення професійних особистісних знань, а також мобільності та конкурентоздатності на ринку праці.


Література:

1. Федорчук О.С. Навчання комп’ютерних технологій планування управлінської діяльності // Зміст і технології шкільної освіти: матеріали звітної наук. конф. Ін-ту педагогіки АПН України, 30–31 берез. 2004 р. – К.: Пед. думка, 2004. – Ч. ІІ. – С. 93–95.
   
2. Ткаченко Т.В. Використання сучасних інформаційних технологій, наочності та технічних засобів навчання в навчальному процесі // Сучасні інформаційні технології та інноваційні методики навчання в підготовці фахівців: методологія, теорія, досвід, проблеми: зб. наук. пр. / Редкол.: І.А. Зязюн (голова) та ін. – Київ–Вінниця: ДОВ “Вінниця”, 2008. – Вип. 17. – С. 441–445.
   

ОРГАНИ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ ЯК НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА


Матета О. А. , Стріла І.М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Демократичні процеси, які розпочалися для українців ще наприкінці існування Радянського Союзу мали б виховати у більшості населення почуття відповідальності за діяння, що відбуваються в окремих містах чи країні в цілому. Та це виявилося чи не найважчим завданням вирішення якого, ще на часі. Найтяжчим спадком, що лишився від радянської доби – є зруйнована ініціативність до самоорганізації та споживацька свідомість, які й не дозволяють демократії розвиватися далі. Демократичні зрушення залежать від представників влади, а основний соціум переймається проблемами прожиткового мінімуму – ось той реальний стан справ, що спостерігається протягом останніх років в Україні. Коли ж головні творці її незалежності – звичайні українці, стануть громадянським суспільством?

На наш погляд, у побудові громадянського суспільства в Україні мають відіграти особливу роль органи самоорганізації як початкові ланки розвитку громад. Питаннями регламентації статусу органів самоорганізації населення в Україні займалися М.О.Баймуратов, О.В. Батанов, Р.П. Безсмертний, В.Д. Бондаренко, Н.П. Гаєва, О.В. Городецький, В.М. Кампо, М.І. Корнієнко, В.В. Кравченко, В.С.Куйбіда, М.В. Лінник, О.Г. Мучник, М.П. Орзіх, В.Ф. Погорілко, В.П. Рубцов, С.Є. Саханенко, О.Ф. Фрицький, А.О. Чемерис та ін. та у їх доробку майже не зустрічається дослідження регіональної специфіки виникнення та функціонування цих організацій.

Метою наших тез є дослідження умов та критеріїв становлення органів самоорганізації населення, зазначення проблем, що існують у цій сфері, в залежності від місцевої специфіки окремих регіонів України. Згідно Закону України "Про органи самоорганізації населення" органами самоорганізації населення слід вважати представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення завдань, передбачених цим законом. Стаття 3 визначає, що органами самоорганізації населення є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети. На нашу думку, недоліком закону є те, що згідно із ним, органи самоорганізації створюються на період діяльності відповідної місцевої ради. Тобто, враховуючи процедуру та порядок їх створення, працюватимуть ОСН майже на рік менше, ніж місцева рада. Логічно виникає питання, скільки ж вони пропрацюють до того, як доведеться повторювати повний цикл процедури їх реєстрації у зв'язку з обранням нових складів місцевих рад? І чим протягом кількох місяців, які залишилися до переобрання, займатимуться? Отже це положення прив’язує діяльність ОСН до терміну перебування конкретної ради при владі й не відповідає демократичному принципу спадкоємності влади. Тим більше, що переобрання або розпуск ради призводять до необхідності перереєстрації всіх створених нею ОСН. Тому більш логічним було б встановлення зборами (конференцією) жителів громади терміну дії такого органу. Органи самоорганізації населення вирішують, як правило питання життєдіяльності будинків, вулиць мікрорайонів. Це може бути і вивіз сміття, і водо- та теплопостачання, і охорона будинків тощо. Тому зрозуміло, що немає потреби зупиняти діяльність органів самоорганізації населення в міжвиборчий період рад.

Органи самоорганізації населення є важливим самостійним елементом системи місцевого самоврядування та мають досить складну громадсько-публічну природу. Так, з одного боку, вони виступають формою участі населення у вирішенні питань місцевого значення і здійснюють передані їм повноваження відповідних сільських, селищних, міських рад, що дозволяє характеризувати їх як складні структури, які мають певні спільні риси з органами місцевого самоврядування, іншими органами публічної влади.

З іншого боку, органи самоорганізації населення працюють на громадських засадах (винятки можуть бути зроблені лише для їх керівників) і їх можна розглядати як специфічну форму самоорганізації громадян за місцем проживання – в межах мікрорайонів, вулиць, кварталів тощо, що говорить про їх близькість до громадських організацій. Таким чином, органи самоорганізації населення характеризуються як окремими рисами органу публічної влади, так і рисами громадської організації, а доцільність їх існування обумовлена двома факторами: по-перше, прагненням створити реальні можливості для розгортання локальної демократії, залучення членів територіальної громади до безпосередньої участі у вирішенні окремих питань місцевого значення (і, тим самим, наблизити процес прийняття рішень про надання відповідних громадських послуг до їх споживачів), по-друге, намаганнями розвантажити органи місцевого самоврядування від вирішення тих питань місцевого значення, що можуть бути успішно вирішені самим населенням, шляхом передачі цих питань разом з відповідними фінансовими і матеріальними ресурсами до повноважень органів самоорганізації населення.

В Україні найбільша кількість органів самоорганізації знаходиться в містах, де відсутні районні ради, таких як Одеса, Львів чи Макіївка. Наприклад, в Макіївці створено 823 територіальних комітети. Ще один лідер – Алчевськ, тут діють 209 будинкових, вуличних і квартальних комітети, 8 комітетів мікрорайонів. В цілому ж по країні кількість таких органів постійно зменшується. Основною причиною цього є те, що люди не знають своїх прав, а місцеві органи влади не поспішають їм в цьому допомогти.

Стан розвитку органів самоорганізації населення в Україні свідчить, що в ряді областей існує система квартальних та вуличних комітетів ще радянського зразка, які пройшли перереєстрацію і продовжують функціонувати. Вони є несамостійними та повністю керованими соціальними відділами виконкомів місцевих рад, оскільки не мають власні організаційні та фінансові ресурси для виконання повноважень. Наприклад, у Дніпропетровській області територіальні комітети та комітети мікрорайонів були популярними у великих містах регіону – Дніпропетровську та Кривому Розі – на початку та в середині 1990-х рр., але поступово їх вплив було знівельовано, а самі вони ліквідовані. Наразі відбувається відродження системи органів самоорганізації населення, зокрема в Дніпропетровську, але цей процес не є централізованим. Така ж ситуація має місце і в інших регіонах, де превалюють негативні тенденції щодо розбудови мережі органів самоорганізації населення адміністративним шляхом за вкрай низької участі в цьому процесі членів територіальної громади. Позитивний досвід, про який звітує місцева влада, як правило, пов’язаний із реалізацією проектів під виділені кошти, насамперед міжнародних організацій. Основним напрямком діяльності більшості громадських комітетів областей є вирішення побутових проблем громадян. Однак утворені органи справляють достатньо слабкий вплив на розв’язання локальних проблем громад.

Одним з варіантів подолання цих проблем є створення організацій-посередників між органами самоорганізації і місцевою владою. Прикладом такої взаємодії є місто Кременчук, де в 2008 році було створено громадську організацію «Фонд розвитку громади Кременчука» - піонера серед громадських організацій міста, що виступив з ініціативою розвитку системи органів самоорганізації населення на місцевому рівні. Метою її, як зазначено у статуті ГО, є сприяння сталому розвитку міста Кременчука та збереження його природної, історичної та культурної спадщини, а також задоволення і захист соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів територіальної громади міста Кременчука.

Однією із першочергових дій «Фонду розвитку громади Кременчука» стало створення Центру організаційно-методичної підтримки органів самоорганізації населення м. Кременчука. Діяльність його передбачає надання населенню консультативної, правової, інформаційної, організаційної та методичної допомоги, необхідної для створення ОСН; лобізм винесення на сесію Кременчуцької міської ради проектів рішень, спрямованих на спрощення порядку створення та організації діяльності ОСН; проведення інформаційної кампанії з метою інформування громади міста про порядок створення і діяльності ОСН та залучення населення до вирішення актуальних проблем місцевого розвитку через участь у роботі ОСН; проведення освітньої кампанії для навчання представників ініціативних груп населення та спеціалістів виконкомів місцевих рад, які працюють на мікрорайонах.

Таким чином розвиток локальної демократії та реальна участь громадян у вирішенні питань місцевого значення є однією з найважливіших умов побудови громадянського суспільства. А вирішення проблем місцевого розвитку тісно пов’язане з розвитком системи місцевого самоврядування в Україні, однією зі складових якої, є органи самоорганізації населення. Проте на сьогодні, як свідчить практика, у правовому полі ще залишається неврегульованою низка питань щодо порядку організації, діяльності та подальшого розвитку ОСН. Зі зникненням районних рад саме органи самоорганізації населення мають перебрати їх повноваження. Але готовність громадян це зробити викликає сумнів. У зв’язку з цим, у нашому дослідженні, на підставі аналізу сучасного наукового та практичного доробку та особистого досвіду одного з авторів у цій сфері, виділені проблемні питання, що є або недостатньо врегульованими, або дискусійними, а також пропозиції з їх можливого вирішення.


АНТРОПОЛОГІЗМ ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИХ ІДЕЙ П.Ф. КАПТЄРЄВА


Герасименко Л. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Сучасна ситуація в українському суспільстві характеризується неоднозначністю й кризовістю. Реалізація задекларованих демократичних ідеалів, орієнтація на європейську інтеграцію відбуваються складно і сповнені суперечностей. Це наносить відбиток і на освіту. Вона потребує пошуку цінностей, на основі яких мали б бути визначені виховні цілі, розроблені теорії навчання, здатні подолати кризові процеси. Щоб краще осягнути сьогодення доцільно звернутися до ґрунтовного аналізу кращих зразків дидактичних та виховних теорій в історії педагогічної думки.

Вагомий внесок у розробці наукової дидактики ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ століття належить П.Ф. Каптєрєву. Наукова спадщина вченого надзвичайно різноманітна і значуща за обсягом. Найбільш ґрунтовними його працями є «Педагогічна психологія», «Дидактичні нариси», «Педагогічний процес», «Історія російської педагогії» та ін. Науково-педагогічні погляди П.Ф. Каптєрєва формувалися під впливом праць Г.С. Сковороди, П.Д. Юркевича, В.Г. Белінського, І.Ф. Гербарта, Ч. Дарвіна, А. Дістервега, І.Г. Песталоцці, М.І. Пирогова, І. М. Сеченова, Г. Спенсера, К.Д. Ушинського.

Аналіз праць зазначених науковців дає можливість визначити антропологічну основу концепції П.Ф. Каптєрєва. Питання необхідності антропологічного підґрунтя педагогіки формулювали Конфуцій, Платон, Сократ, Аристотель, Х. Л. Вівес, М. Монтень. Я.А. Коменський, Ж.–Ж. Руссо, Д. Локк, І.Г. Песталоцці, І.Ф. Гербарт послідовно розвивали ідею поєднання освіти з природою дитини: її вродженими і віковими особливостями, складом родини, її психологічними характеристиками та педагогічною спроможністю.

Антропологічне обґрунтування педагогіки зробив у середині ХІХ століття К. Шмідт, Вивчення анатомії і фізіології людини дозволили вченому наголосити на важливості природничих наук, результати яких слід використовувати і у вихованні, і у навчанні. Головна задача освіти вбачалася К. Шмідтом у гармонійному розвитку здібностей людини, що можливо тільки у поєднанні з бажаннями самого суб’єкта виховання.

У 1864 році у журналі «Педагогічний вісник» розпочався друк низки статей К.Д. Ушинського з проблем педагогічної антропології, що увінчався виходом двох томів книги «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології». Ця праця присвячена аналізу психофізіологічних особливостей пізнавальної діяльності людини, особливостей її емоційної і вольової сфер, що необхідно для нормального розвитку людини в умовах навчання і виховання.

П.Ф. Каптєрєв у кінці ХІХ поч. ХХ століття повною мірою розвинув ідею К.Д. Ушинського про необхідність побудови цілісного уявлення про педагогіку та педагогічний процес на основі системних знань про людину з фізіології та психології.

Концептуальною основою дидактичної теорії вченого є ідея про культурно-антропологічну обумовленість педагогічного процесу, згідно з якою виховання і навчання людини повинні спиратися як на природні закони розвитку, так і на цінності культури, накопичені у суспільстві. В основі дидактичної концепції П.Ф. Каптєрєва антропологічні ідеї саморозвитку. Вчений підкреслював, що джерело будь-якої діяльності – у внутрішньому плані, а зовнішній вплив може здійснюватися лише опосередковано, інакше активність дитини буде чисто формальною. Це свідчить про величезну роль і значущість мотивації учіння. Особливу увагу вчений приділяє питанню формування і розвитку інтересів школярів. Спираючись на психологічне знання, Каптєрєв визнає інтерес важливою спонукою, «першодвигуном» будь-якої діяльності, який зумовлює захоплення нею, бажання працювати; підйом сил і настрою. Тільки свідома мотивація та інтерес спонукають самостійну діяльність, цілеспрямованість і наполегливість, що є показниками високого рівня розвитку людини.

Антропологізм дидактичної теорії виявляється і в обґрунтуванні методики навчання. Розуміння учіння як самостійної свідомої діяльності, що забезпечує саморозвиток, вимагає використання таких методів навчання, які найповніше відповідають природі учня. Знання про індивідуально-психічні і вікові властивості учнів, їх мотиви і інтереси допомогли вченому обґрунтувати свою оригінальну теорію наочного навчання. Для П.Ф. Каптєрєва наочність – система методів, які сприяють природному розвитку особистості. Найбільш доцільними вчений вважає ті, що ґрунтуються на самостійній практичній діяльності учнів: індуктивний метод, оскільки індуктивним є і дитяче мислення; ілюстрування; спостереження і екскурсію; моделювання; виконання різноманітних вправ; евристичні методи, які найкраще стимулюють розумову самодіяльність.

Суб’єктивна активність може коригуватися системою цілеспрямованих педагогічних дій, які здійснюються в умовах автономного цілісного педагогічного процесу. У теорії П.Ф. Каптєрєва це специфічний цілісний процес формування особистості, який має власні об’єктивні закони розвитку і характеризується складним поєднанням природних і культурних, духовних факторів. Будучи автономним, педагогічний процес безпосередньо не залежить від суспільних, політичних і релігійних поглядів.

Основоположними складовими педагогічного процесу у дидактичній теорії Каптєрєва П. Ф. є обов’язкова (антропологічна основа) і вибіркова, що виявляється у виборі предметів і методів навчання, а також створенні умов для задоволення інтересів учнів за допомогою вибіркових спецкурсів. Однобічність, на думку вченого, руйнує особистість, багатство і різноманітність інтересів повинно стати її основною якістю. «Очевидно, свобода образования требует множественности параллельных учебных курсов, чтобы главнейшие особенности умственного склада учащихся могли находить в них себе удовлетворение» [1, с. 204].

Уперше в педагогіці було науково доведено необхідність врахування знань про людину. У «Дидактичних нарисах» П. Ф. Каптєрєв відводить розділ, що аналізує основні психофізіологічні властивості людської природи, що впливають на освітній процес: особливості статі, індивідуально-психічні властивості, вікові особливості і національну специфіку. Врахування цих факторів необхідно для раціональної організації цілісного педагогічного процесу, в якому мета, зміст, методи навчання і форми роботи покликані сприяти розвитку особистості учня. Ідея цілісності вимагає об’єднати навчання, що безпосередньо розвиває інтелект, з вихованням, яке розвиває почуття, морально-вольову регуляцію поведінки. «Обучение есть непостредственное воспитание ума и опосредованное воспитание всего человека» [1, с. 381]. Педагог визначає поняття широкого розумового розвитку як всебічний і ґрунтовний процес, що породжує у людини потребу керуватися загальнолюдськими цінностями і забезпечує вищу творчість, яка поєднує глибокі теоретичні знання з розумінням життя, знанням природи і відповідною високоморальною діяльністю. Для цього вона повинна ґрунтуватися на моральних законах, а також відчутті свободи, впевненості у собі, сміливості.

Отже, П.Ф. Каптєрєвим на основі антропологічних знань була розроблена цілісна, оригінальна і перспективна педагогічна концепція, безліч положень якої: цілісність педагогічного процесу, гуманістична спрямованість освітньої діяльності, оптимізація навчальної діяльності, елективність, ресурсний підхід в організації навчальної діяльності, суб’єктивна активність учнів, наочність навчання актуальні й для сучасної теорії і практики освітнього процесу.

Література:

1. Каптерев П. Ф. Избранные педагогические сочинения / Под ред. А. М. Арсеньева, – М., 1982. – 704 с.


ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ МАЙБУТНІХ ПСИХОЛОГІВ В УМОВАХ ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ


Давидюк С. Г.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Глобальні зміни, що відбуваються в нашій країні зумовлюють активне впровадження психології в різні сфери життєдіяльності, і наслідком цього процесу є не тільки підвищення попиту на кваліфікованих психологів, але й збільшення вимог, що висуваються суспільством до психолога. Внаслідок цього, важливими стають дослідження чинників , що сприяють розвитку професіоналізму психологів. Автори досліджень, які порушують проблему необхідних особистісних рис практичного психолога, виділяють такі як: професійна рефлексія, здатність до самоуправління, “конгруентність”, професійна компетентність тощо (Осадько, Чепелева).

На розвиток професіоналізму психологів особливо впливає особистісний розвиток. Ланкою, що сполучає особистість та діяльність виступає професійна самосвідомість, яка дозволяє в процесі свого формування досягати оптимального результату, як в особистісному зростанні, так і у професійній діяльності.

Згідно з концепцією Є. Чорного, істинна професійна ідентичність характеризується заглибленістю в професійну самореалізацію. Тому основне завдання професійної підготовки психологів він вбачає в актуалізації професійної рефлексії на професійну ідентичність. Від психолога, який працює над проблемами клієнтів, очікується вміння використовувати особистісно-орієнтований підхід, що включає установку на безумовне сприйняття людини, довірливе спілкування з нею, бажання допомогти успішному виявленню її творчих здібностей, вирішити внутрішні конфлікти тощо.

Здійснення означеного підходу можливе лише за умови, що психолог сам володіє певними якостями: емпатією, професійною рефлексією, творчим мисленням, тощо. Виходячи з різних досліджень, можна виділити якості, необхідні психологу-консультанту: доброзичливість, чуйність, знання особливостей психології різних категорій клієнтів, відчуття їх потреб та інтересів, високий рівень інтелектуального розвитку, широке коло інтересів та умінь, активний характер, почуття гумору, уміння проявляти гнучкість, бути готовим до перегляду своїх поглядів та постійного самовдосконалення тощо.

Процес формування професійної самосвідомості майбутніх психологів відбувається в процесі фахового навчання. Тому завдання вищих навчальних закладів і наше завдання, як фахівців, що готують психологів, полягає в тому, щоб забезпечити майбутніх психологів необхідними умовами для активізації розвитку професійної Я-концепції. Провідними психолого-педагогічними умовами формування професійної Я-концепції в умовах професійної підготовки майбутніх психологів є реалізація діалогічного підходу до організації навчального процесу у вищих навчальних закладах, допомога студентам в актуалізації професійної рефлексії на фахове самовизначення, включення в навчальний процес активних методів формування особистості. Однією з найбільш зручних, конструктивних, швидко діючих форм психологічної роботи в цьому напрямку, є спеціально організований тренінг розвитку професійної самосвідомості, що включає крім спеціальних психотерапевтичних і психокоррекційних технік, ще і ділові та організаційно-управлінські ігри, дискусійні методи групового прийняття рішень, тощо.

В основу тренінгів, що проводяться зі студентами-психологами, ми взяли концепцію тренінгу розвитку професійної самосвідомості, розроблену І. Вагіним. У якості базових тренінгових методик використовуються техніки і прийоми, що застосовуються в різних психологічних і психотерапевтичних школах – у гештальттерапії, психодрамі, нейролінгвістичному програмуванні, й арт-терапії. Програма тренінгів сприяє розвитку самосвідомості, включно з професійною самосвідомістю психолога, послідовно реалізовуючи наступні завдання:

• усвідомлення учасниками деяких своїх особистісних особливостей та оптимізації ставлення до себе, до своєї особистості;
  
• усвідомлення учасниками себе в системі професійного й особистісного спілкування й оптимізацію міжособистісних відносин з колегами, адміністрацією і членами родини;
  
• усвідомлення учасниками себе в системі професійної діяльності й оптимізація відносин до цієї системи.
  

Таким чином, одним з аспектів професійної підготовки психологів, є формування професійної рефлексії та професійної ідентичності, зокрема методом тренінгу особистого росту майбутніх фахівців.