Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»

Вид материала

Документы

Содержание Мовна компетентність молодих науковців як передумова плідної наукової діяльності Зміна концепцій професіонала та його якостей у сучасній науці (філософсько-акмеологічний підхід) НауковА ДІЯЛЬНІСТЬ студентів як складова стратегії Теоретичні аспекти сталого розвитку регіональних систем

Подобный материал:

• Пятая международная научно-практическая конференция, 48.14kb.
• Пятая международная научно-практическая конференция, 49.95kb.
• Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.43kb.
• Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.31kb.
• Международная (заочная) научно-практическая конференция «Проблемы развития современного, 792.98kb.
• Vii международная научно-практическая конференция, 91.33kb.
• Доклада, 54.38kb.
• Международная научно-практическая конференция «Рациональное использование ресурсного, 46.82kb.
• Xi международная научно-практическая конференция «Проблемы и тенденции развития современного, 310.59kb.
• Международная научно-практическая конференция Инновации в медицине, 98.76kb.

МОВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ МОЛОДИХ НАУКОВЦІВ

ЯК ПЕРЕДУМОВА ПЛІДНОЇ НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Конюхова Н. І.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Сучасна ситуація в українській науці у мовному аспекті викликає певне занепокоєння, адже молода генерація вчених, що приходить на зміну тим, хто одержав освіту і сказав своє слово у науці ще за радянських часів, окрім позитивних якостей має низку системних недоліків, до яких належить, передусім, недостатня мовна компетентність.

Оволодіння науковим стилем мовлення є важливою складовою підготовки майбутніх науковців. Ознайомлення з правилами і специфікою наукового дискурсу має відбуватися ще за шкільною партою, а формування власної наукової манери викладу матеріалу (як в усній, такі і у письмовій формах) повинне йти паралельно з науковою роботою студентів, яка здійснюється у різних формах: виступи на конференціях, написання тез доповідей, наукових статей, курсових, бакалаврських і магістерських робіт.

В ідеалі випускник вищого навчального закладу повинен знатися не лише на методиці наукових досліджень (хоча це дуже важливо), але й на способах оформлення у текстовому вигляді своїх спостережень, ідей і міркувань. На практиці ж маємо зовсім інше. На жаль, досить розповсюдженим шляхом написання наукового тексту є плагіат, який у добу розвитку мережевих технологій став просто «чумою» сучасної вітчизняної науки. Не лише студенти, а й аспіранти і навіть молоді викладачі з науковим ступенем припускають таке використання чужих надбань у своїх роботах. Кожного року на сторінках фахових видань читаємо про чергове викриття цих скандальних історій. І причина криється не тільки у відсутності власних ідей або досліджень, а часто у неможливості сформулювати судження, створити власноруч науковий твір. Іноді до цього додається банальне незнання правил цитування, оформлення посилань на наукові джерела тощо. Якщо ж науковий текст пишеться самотужки, то часто він містить серйозні вади змістовного і формального характеру, серед яких головними є:

• змішення наукових жанрів;
  
• невідповідність назви тексту його змістові;
  
• нечіткість, неточність;
  
• відсутність або порушення логіки викладу, непослідовність;
  
• відсутність логічних переходів, тобто незв’язність тексту;
  
• надмірність спеціальної термінології та неправильне використання термінів;
  
• неправильне оформлення цитування;
  
• композиційні вади;
  
• неправильний поділ на абзаци;
  
• недотримання наукового стилю мовлення;
  
• повтори;
  
• неправильне оформлення бібліографії.
  

Це далеко неповний перелік тих недоліків і вад, з якими стикаються редактори наукових видань. А починати треба із кропіткої роботи викладачів, наукових керівників кваліфікаційних робіт, рецензентів і усіх, хто має відношення до наукової роботи молодих учених. По-перше, необхідно (навіть примусово) привчати студентів читати зразки високоякісної наукової прози, по-друге, стимулювати з початку навчання писати власні дослідження. Лише за таких умов молодий науковець зможе не просто оформлювати свої думки, а й виробить власний науковий стиль, адже «науковий текст не лише передає інформацію про зовнішній світ, але й являє собою гуманізовану структуру, яка несе відбиток особистості суб’єкта творчої діяльності» [1, с. 225].

Досить актуальним завданням сучасної вищої школи є навчання студентів і аспірантів основам побудови і нормам написання наукових текстів. З цією метою плануємо запровадити спеціалізований семінар для пошукачів наукових ступенів з назвою «Композиційно-стилістичні особливості наукових текстів». Вважаємо необхідним ввести до програми семінару такі питання, як функціональні особливості наукового тексту; жанрологія наукових текстів; особливості усного наукового мовлення; композиція текстів різних типів; цілісність і зв’язність як конструктивні ознаки тексту; абзац як композиційно-стилістична одиниця тексту; функції абзацу; способи викладу матеріалу; цитування і посилання на інших авторів; інформативність тексту і способи її підвищення; прояви авторської індивідуальності у стилі тексту; оформлення бібліографії тощо.

На нашу думку, семінар сприятиме формуванню мовної компетентності молодих науковців, допоможе сказати їм своє (і, головне, грамотно оформлене) слово в науці..


Література:

1. Валгина Н.С. Теория текста : учебное пособие. – М.: Логос, 2004. – 280 с.
   

ЗМІНА КОНЦЕПЦІЙ ПРОФЕСІОНАЛА ТА ЙОГО ЯКОСТЕЙ У СУЧАСНІЙ НАУЦІ (ФІЛОСОФСЬКО-АКМЕОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД)


Плаксій Т. М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що стрімкий потік зростаючої інформації, швидка зміна технологій призвели до утворення інформаційних суспільств, у яких змінюються ціннісні орієнтації на користь розвитку внутрішньоособистісних глибинних потенціалів творчості людини. Сучасній людині перед тим, як піднятися до своїх вершинних успіхів, необхідно заглянути у глибини свого серця. Оскільки праця є основним видом діяльності людини у зрілому віці, а навчання лише супроводжує її, то саме праця виступає основним чинником, що супроводжує розвиток людини. Під її впливом відбувається формування ціннісних орієнтацій та стратегічних напрямків життєорганізації. Праця та її характер впливають на інтелектуальний розвиток особистості. У поєднанні з освітою вона часто виступає стимулом самовдосконалення. Акмеологи стверджують, що чим вищий рівень професіоналізму в людині, тим більше в ній індивідуального та особистісного. Сьогодні перед вітчизняними педагогікою, психологією, акмеологією стоїть завдання розробки програм управління процесом становлення людини як професіонала, громадянина, гармонійно розвиненої на внутрішньоінтенційній основі цілісної особистості, здатної найповнішим чином реалізувати свій потенціал на власну і загальносуспільну користь упродовж тривалого періоду свого життя.

Метою нашої роботи є дослідження концепцій професіонала – людини, що здатна найповніше реалізувати свій потенціал і яка досягла вершин у своєму розвитку та його основних якостей.

Тривалий час у структурі виробництва професіонала розглядали як одного з його елементів. Це яскраво виявлялося у створеній у 60-і роки ХХ ст. концепції людського капіталу, появі якого передувало усвідомлення того, що ефективність технічного боку використовуваних технологій прораховується порівняно легко, а ефективність їхньої «людської складової» (витрати на навчання, перепідготовку, створення сприятливого соціального середовища) фактично не піддається обліку під час визначення ефективності виробництва. Зважаючи на це й виникла потреба у методиках розрахунку затрат на цей чинник виробництва. Було побудовано теоретичну конструкцію, у якій людська складова виробництва отримала формулювання «людського капіталу». Другою причиною появи цієї концепції стало визнання того, що людина з її активністю, творчістю, ціннісними орієнтаціями є суттєвим компонентом виробництва, від якого значним чином залежить ефективність останнього в цілому. І третя причина пов’язана з усвідомленням того, що “вкладення в людину» є не тільки затратами, а й довготривалими інвестиціями.

На зміну концепції людського капіталу у 70-і роки прийшла концепція людських ресурсів. Уява про людину як «індиферентний чинник виробництва», який треба не тільки враховувати, а й розраховувати, змінилася уявою про неї як про центральний елемент виробництва, який зв’язує своєю активністю усі інші елементи, значним чином визначаючи загальновиробничу ефективність. Такий підхід почали називати «концепцією людських ресурсів» або «менеджментом людських ресурсів».

Нова концепція зумовила зміну державної політики в галузі підготовки спеціалістів. Коли раніше виробництво виступало споживачем висококваліфікованих фахівців, які у багатьох випадках готувалися у вузах, і завдання держави, відповідно, полягало у тому, щоб забезпечити високий рівень вузівської підготовки, то тепер, у зв’язку з підвищенням ролі людини на виробництві, вузівський акцент підготовки змістився на внутрішньофірмовий. Вуз покликаний був давати загальну підготовку, а поглиблення її та удосконалення відбувалося на виробництві, де передбачалося отримати не тільки спеціальну професійну підготовку, а й знання про останні світові досягнення в галузях науки і практики. Рівень внутрішньофірмової підготовки у таких розвинених країнах, наприклад, як США, Японія не поступається вузівському. Свідченням цього є те, що деякі внутрішньофірмові системи підготовки отримали право присуджувати докторські наукові ступені.

Зміна організаційної парадигми в поглядах на спеціаліста вплинула на зміну принципу оцінки «професійної придатності» останнього. Якщо раніше він оцінювався згідно рівня своєї кваліфікації, яка включала в себе виключно технологічні знання і вміння в рамках своєї спеціальності, то тепер уже йшлося про компетенцію як здатність та уміння вирішувати постійно виникаючі у процесі виробництва завдання, які мають не лише технологічний характер. Саме це потребувало посилення психологічної підготовки фахівців. Перенесення акценту на креативність особистості зробило психологічну підготовку центральною ланкою у підготовці спеціаліста, оскільки якраз психологічні уміння цементують і приводять у дію професійні уміння. Цим пояснюється те, що останнім часом широкого поширення набули різноманітні курси з проблем «розширення свідомості» - тренінги навичок самоаналізу, комунікації, сенситивності тощо.

Як засвідчує досвід розвинутих країн, зміна організаційної парадигми пояснюється зміною уявлень про людину. Останнім часом західна наука відмовилася від концепції людських стосунків на користь концепції людських ресурсів, оскільки перша розглядала людину лише в аспекті можливостей і обмежень її використання у виробництві. Натомість друга розглядає її як цілісну істоту зі своєю історією, ціннісними орієнтаціями, стратегічною організацією життя тощо.

Однак і концепція людських ресурсів поступово починає виявляти свою історичну обмеженість. Перехід до масової інформатизації соціуму, поява інформаційних суспільств диктують потребу створення інших моделей людини, ніж ті, на яких вибудувана концепція людських ресурсів. Одну з них пропонують російські вчені (О.Генісаретський, М.Носов, Б.Юдін), в основу якої покладено людські якості (можливості, які б у поєднанні втілювали «випереджаючий» образ людини, прогностично релевантний, як мінімум, у середньостроковій перспективі розвитку суспільства). За такої умови в якості врахованих антропологем учені визначають: а) здоров’я (тілесне і духовне), яке забезпечує загальну життєздатність людини; готовність до сімейного життя і виховання дітей; б) знання і кваліфікацію; в) адаптованість до соціальної інфраструктури суспільства; г) культурно-ціннісні орієнтири; д) психологічну компетентність.

Зважаючи на життєвий досвід та публікації, які останнім часом з’являються у психолого-педагогічній пресі, до вказаних антропологем можна додати ще одну – любов як одну з важливих першооснов особистості. Саме вона певним чином виступає об’єднуючою основою для інших якостей людини. Для того, щоб розглянути проблему індивідуальності професіонала з позиції цілісності, необхідно уявити його не лише як відкриту складноорганізовану нестабільну систему, але і як систему закриту, замкнуту внаслідок внутрішнього взаємозв'язку його властивостей. На необхідності такого підходу наголошував у свій час В.М.Бехтерєв, зауважуючи, що світ будується у формі замкнутих систем, виявляючи себе у вигляді особливих індивідуальностей, кожна з яких може бути різної складності, але здатна завжди залишатися певною гармонією частин у певній завершеній формі і власній відносно стійкій системі. Звідси гармонію частин учений визначає як основу індивідуальності. Однак уявити таку гармонію без любові як неодмінної об'єднуючої складової людини як цілісної системи неможливо.

Таким чином, концепції професіонала змінювалися у залежності від розуміння оцінки його професійної придатності та ролі і місця на виробництві. Зі зміною організаційних парадигм змінювалося й уявлення про людину. Задля того, аби вона досягла найвищої професійної досконалості, особистісної цілісності та могла найповніше реалізуватися у житті, вона повинна володіти низкою людських якостей, що потребують свого подальшого дослідження.

НауковА ДІЯЛЬНІСТЬ студентів як складова стратегії

сталого розвитку суспільства


Солошич І. О.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Забезпечення конкурентоспроможності України у світовому співтоваристві потребує формування інноваційно-орієнтованої  науки, яка стає  визначальною складовою сталого розвитку суспільства, вирішальним фактором економічної безпеки і соціального прогресу. Це можливо за умов впровадження сучасних підходів до організації навчального процесу та науково-дослідної роботи студентів вищих навчальних закладах освіти (ВНЗ). В університетах створюється наукове середовище, яке сприяє формуванню і розвитку у студентів науково-дослідницьких умінь, залучення їх до активної самостійної наукової діяльності. Звісно, ті хто беруть участь в науковій роботі, не обов'язково стануть науковцями, але щоб стати науковцем бажано займатися науковою роботою ще зі студентської лави.

Сучасні тенденції якісного оновлення і підвищення ефективності професійної підготовки висококваліфікованих кадрів як складова стратегії сталого розвитку суспільства спонукають до удосконалення системи організації науково-дослідної роботи студентів.

Аналіз попередніх досліджень. В останній період збільшується кількість публікацій з проблем наукової діяльності студентів. Основам науково-дослідної роботи студентів присвячено праці О.В. Вілкової, В.В. Сокирської, А.Г. Філінюка; організацію науково-дослідної роботи студентів вивчали О.М. Семеног, Є.С. Спіцин; формування навчально-дослідної діяльності студентів досліджувала З.І. Слєпкань, І.В. Красева та ін. Проте види та форми організації наукової діяльності студентів як складової сталого розвитку суспільства в ВНЗ досліджено недостатньо.

У зв’язку із цим актуальним є визначення видів наукової діяльності студентів як складової стратегії сталого розвитку та форм їх організації.

Розвиток наукової діяльності в ВНЗ передбачає зміни в навчальному процесі: для викладачів – перехід від передачі знань до створення умов для їх активного засвоєння та отримання практичного досвіду; для студентів – перехід від пасивного засвоєння знань до активного їх пошуку, практичного осмислення.

В Законі України “Про вищу освіту” [1] у статті 61 зазначено, що «наукова діяльність у ВНЗ є невід’ємною складовою освітньої діяльності і здійснюється з метою інтеграції наукової, навчальної і виробничої діяльності в системі вищої освіти».

Наукова діяльність студентів поділяється на певні види: ті, що здійснюються у межах навчального процесу (навчального плану) – навчально-дослідна робота студентів; і ті, які проводяться поза навчальним процесом (навчальним часом), – науково-дослідна робота студентів.

Розглянемо форми здійснення кожного з видів наукової діяльності. Так З.І. Слєпкань [2] вважає, що до навчально-дослідної роботи відносять: упровадження елементів науково-дослідної роботи під час виконання лабораторних робіт зі спеціальних дисциплін; індивідуальні домашні завдання з елементами наукового пошуку, розв’язання студентами пошукових і нестандартних задач, навчально-творчих завдань; проведення заліків у формі творчих звітів, конкурсів, захисту рефератів, пошукової роботи.

До форм навчально-дослідної роботи відносимо: вивчення теоретичних основ методики, постановки, організації і виконання наукових досліджень, планування та організації наукового експерименту, обробки наукових даних у межах дисципліни «Методологія та організація наукових досліджень», та курсу «Основи наукових досліджень»; виконання лабораторних, практичних, семінарських, самостійних та індивідуальних домашніх завдань, контрольних робіт, що містять елементи наукового пошуку; розробка методичних матеріалів із використанням дослідницьких методів; написання наукових рефератів у процесі вивчення дисциплін соціально-гуманітарного циклу, фундаментальних і професійно орієнтованих, спеціальних дисциплін, навчально-наукові семінари; виконання завдань дослідницького характеру в період усіх видів практики; підготовка і захист курсових та кваліфікаційних наукових робіт (бакалаврська, дипломна, магістерська), пов’язаних із проблематикою наукових досліджень кафедр.

Іншим видом наукової діяльності є науково-дослідна роботи студентів. З.І. Слєпкань визначає лише одну форму науково-дослідної роботи студентів – робота студентських наукових гуртків і проблемних груп, студентського науково-творчого товариства [2], а В.П. Зайцев додає до неї участь студентів у наукових конференціях, конкурсах, олімпіадах і підготовку публікацій за результатами проведених досліджень [3].

Вважаємо, що виділення науковцями лише цих форм науково-дослідної роботи студентів не дає цілісного уявлення про способи здійснення цієї діяльності в ВНЗ. На нашу думку, до неї слід також віднести: участь студентів у навчально-наукових центрах (комплексах), науково-дослідних лабораторіях, студентських конструкторських бюро, проектно-технологічних бюро, дослідних господарствах; участь студентів у виконанні госпдоговірних або держбюджетних тем.

Розглянемо науково-дослідну роботу студентів, яка проводиться поза навчальним процесом на прикладі Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського. Відповідно до Постанови МОН України та Указу Президента України на базі Наукового товариства студентів університету в 2005 р. створено «Товариство молодих учених» (ТМУ) та його керівний орган – Раду молодих учених.

Основною метою діяльності ТМУ є: залучення молодих учених до наукової роботи; організація співробітництва та обмін інформацією з ТМУ ВНЗ України та зарубіжжя; допомога в організації науково-технічного співробітництва молодих учених із підприємствами регіону та ін.

Основними формами діяльності є: проведення наукових тематично-інформаційних семінарів, науково-практичних конференцій, конкурсів наукових робіт, олімпіад тощо.

Залучати студентів до наукової діяльності ми починаємо на початку першого курсу. Так, у вересні виявляємо по факультетах студентів, які займалися науковою діяльністю в школі, ведемо пояснювальну роботу серед першокурсників щодо заняття науковою роботою. Кожний рік проводиться Форум першокурсників, на якому представники наукових шкіл діляться досвідом щодо пріоритетності та перспективності наукової діяльності.

Підсумком наукової діяльності студентів є збільшення переможців Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт (2001 р. – 4 роботи, 2011 р. – 38 робіт) та Всеукраїнських студентських олімпіад (2010 – 4 переможця, 2011 – 8 переможців).

Отже, розглядаючи науково-дослідну роботу студентів як складову стратегії сталого розвитку суспільства ми дійшли висновку, що це – інтелектуальна творча діяльність студентів у процесі навчання в університеті, основними видами якої є навчально-дослідна і науково-дослідна робота студентів.


Література:

1. Вища освіта / М. І. Панов, Ю. П. Битяк, Г. С. Гончарова та ін.; за ред. М.І. Панова. – Харків: Право, 2006. – 688 с. – (Нормативно-правові акти про організацію освіти у вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації: у 2 кн.).

2. Слєпкань З.І. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі: навчальний посібник для магістрантів вищ. навч. закладів. – К.: Вища школа, 2005. – 240пс.

3. Спіцин Є.С. Методика організації науково-дослідної роботи студентів у вищому закладі освіти: навчальний посібник для студ. вищ. навч. закл. – К.: Видавничий центр КНЛУ, 2003. – 120 с.


ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ


Семко Т. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Ідея сталого розвитку виникла в 70-80рр ХХст. як альтернативний шлях щодо вирішення низки проблем, з якими стикнулася світова економіка, а саме:

• обмеженістю природних ресурсів;
  
• несприятливою демографічною ситуацією;
  
• руйнуванням природного середовища;
  
• зростаючою загрозою здоров’ю та життю людей.
  

Концепція сталого розвитку була прийнята в червні 1992 р. у Ріо-де Жанейро на конференції ООН по навколишньому середовищу і розвитку. У ній взяли участь глави, члени урядів і експерти 179 держав. На конференції було прийняте визначення сталого розвитку – як розвитку, що задовольняє потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби [1].

В ХХІ ст. термін «сталий розвиток» отримав офіційний статус як ключова задача світового співтовариства та нова стратегія розвитку, необхідна для збереження біосфери Землі і здорового відтворювального життя людей в гармонії з природою. Але за своєю економічною сутністю цей термін в українському тлумаченні є достатньо дискусійним. Суперечливість полягає в тому, що в одному понятті об’єднані два слова, які мають внутрішньо протилежне значення: «сталість» – це здатність не змінюватися, а «розвиток» можливий тільки за умови постійного виходу системи з рівноважного стану. Більш адекватно відображає сутність цього терміну його англомовний оригінал, де «sustainable development» дослівно перекладається як «підтриманий розвиток» і це в контексті філософії сталого розвитку відображається у постійному нарущуванні економічного потенціалу національної економіки, з метою покращення добробуту людей та якості їх життя, за допомогою життєзабезпечувальних функцій природи.

На думку М.Й. Рутинського сталий розвиток прийнято розглядати як гармонізований розвиток трьох структурних підсистем, де економіка й екологія є базисом сталого розвитку, а соціальна підсистема – його надбудовою. Він пропонує модель сталого розвитку в якій зростання функціональної ефективності кожної з підсистем в ідеалі відповідає засадам концепції сталого розвитку (рис. 1).



Рисунок 1 – Концептуальна графо-аналітична модель сталого розвитку: Esc – ефективність соціальної політики; Eec – ефективність економічної політики; Een – ефективність екологічної політики

Автор вважає, що запропонована модель дає можливість «…унаочнити зміст концепції, розкрити її основні теоретичні засади та ціннісні орієнтири, інтерпретувати вербальну суть ідеї шляхом апроксимації у формалізований графічно-аналітичний аналог. А це дасть можливість оцінювати сукупність альтернативних підходів та механізмів управління територіальним розвитком, співставляючи їх із закладеними у модель імперативами сталого розвитку з метою вибору найоптимальнішого варіанту» [2].

Л. Гринів пропонує розглядати сталий розвиток в контексті якісно нової парадигми просторової організації екологічно збалансованої економіки. Це потрібно для того, щоб закони світу, котрі визначають обмінні процеси енергією і речовиною, не ігнорувались економікою, оскільки саме вони є найважливішими у життєдіяльності людства. Саме згідно з ноосферним вченням, об’єктом макроекономічного аналізу в сенсі реалізації концепції сталого (збалансованого) розвитку має стати екосоціосистема (ЕСС) [3].

Ми вважаємо за доцільне досліджувати біосоціоекономічну систему, яка складається з трьох блоків: економічного, соціального та екологічного, де екологічний блок відповідає за біологічне виживання людини, соціальний – за виживання суспільства, а економічний – характеризує рівень матеріального забезпечення та якість життя населення, при умові збереження цілісності біологічного територіального простору [4].

Для побудови економічного фундаменту теорії сталого розвитку визначимо основні принципи, за якими повинно здійснюватися балансування регіональних систем (РС).

1. Поняття сталості нерозривно пов’язано з рівновагою, тобто симетричністю процесів, що зрівнюють деструктивні та відтворювальні процеси. Так як будь-який розвиток це рух, то рівновага повинна бути динамічною. Оскільки основною формою суспільного розвитку є виробництво національного продукту, то збалансованими мають бути три системи: економічна, соціальна та екологічна.
   
2. Досягнення повної рівноваги теоретично означало б відсутність будь-яких змін і на практиці це призвело б до застою та деградації. Саме тому, сталий розвиток, декларуючи в цілому досягнення збалансованості процесів, що відбуваються в РС, передбачає їх часткову асиметрію, тобто цілеспрямоване порушення рівноваги в тому напрямку, який орієнтований на економічне зростання.
   
3. Досягнення повної рівноваги, при існуючому стані продуктивних сил і соціально-економічних відносин у світі небеспечно, тому, що це означало б консервацію всіх форм тієї нерівності, недосконалості і диспропорцій, що існують у суспільстві як всередині одного покоління, так і між ними – насамперед у можливості користування природними благами, – а це одна із основних цілей сталого розвитку.
   
4. Сталий розвиток може бути досягнутий тільки за умови кардинальної трансформації матеріально-енергетично-інформаційних потоків, що обслуговують процес створення ВВП. При цьому має бути істотно скорочена матеріально-енергетична частина і збільшена інформаційна. тобто кардинально реформована сама РС, включаючи зміст економічних орієнтирів, технологічного прогресу, стилю життя.