Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»

Вид материала

Документы

Содержание ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ТЕХНІЧНОЇ ТВОРЧОСТІ СТУДЕНТІВ ПОЛІТЕХНІЧНИХ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ Мащенко Н. І. Творчість і технології в неперервній професійній освіті Генеза психолого-педагогічних підходів до навчально-виховного процесу в православних семінаріях хіх ст.

Подобный материал:

• Пятая международная научно-практическая конференция, 48.14kb.
• Пятая международная научно-практическая конференция, 49.95kb.
• Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.43kb.
• Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.31kb.
• Международная (заочная) научно-практическая конференция «Проблемы развития современного, 792.98kb.
• Vii международная научно-практическая конференция, 91.33kb.
• Доклада, 54.38kb.
• Международная научно-практическая конференция «Рациональное использование ресурсного, 46.82kb.
• Xi международная научно-практическая конференция «Проблемы и тенденции развития современного, 310.59kb.
• Международная научно-практическая конференция Инновации в медицине, 98.76kb.

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ТЕХНІЧНОЇ ТВОРЧОСТІ СТУДЕНТІВ ПОЛІТЕХНІЧНИХ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Мащенко Н. І.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Проблеми творчості взагалі та технічної творчості зокрема, що здавна турбували людство, лишаються актуальними і в наш час через свою багатоаспектність. Дізнатися сутності творчості намагалися філософи, психологи, письменники, а також пересічні громадяни впродовж побутової діяльності.

Психологія творчості – наука, котра вивчає обдарованість, креативність або творчу діяльність, як базові характеристики особистості і процес продукування творчого результату. Творчість – це відкриття себе, самовираження власного «Я», самореалізація. Предметом психології творчості є творча діяльність у контексті культури, тенденції формування елітарної спільноти, творчість постає як форма діалогу культурних традицій.

Необхідною умовою випереджального розвитку суспільства за об'єктивно існуючою змінністю його елементів-людей виступає прискорення розвитку творчості членів спільноти, що й складає найважливіше завдання суспільного виховання. Однак, саме творчість, її носії наштовхуються у суспільстві на низку проблем, зумовлених істотною неоднорідністю спільноти, як наслідку надмірної індивідуалізації його членів. Індивідуалізація із блага для розвитку перетворюється на перешкоду.

Творчість – це діяльність, котра породжує дещо якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю та суспільно-історичною унікальністю. Творчість є специфічною для людини, бо завжди передбачає творця – суб’єкта творчої діяльності. В природі відбувається процес розвитку, перетворення, але не творчості.

Які ж риси притаманні творчій особистості? Це, насамперед, високий рівень ідейно-моральної свідомості, постійний пошук оптимальних оригінальних рішень поставлених завдань, творчий стиль мислення, здатність бачити проблему, виявляти суперечності, творча фантазія, розвинена уява, прагнення досягти ефективного результату за конкретних умов праці, високий рівень загальної культури.

Творча особистість завжди характеризується високим рівнем креативності, яскраво вираженими особистісними якостями і здібностями, які сприяють успішній професійній діяльності. Кожен творчий фахівець у своєму розвитку проходить такі стадії:

• професійне становлення: це за суттю шлях “спроб і помилок“, особистих пошуків у професійній діяльності;
  
• стихійне самовдосконалення: полягає в орієнтації творчої діяльності працівника на здобуті ним базові знання, уміння та навички;
  
• планомірна раціоналізація особистісної творчої діяльності, що виражається у плануванні особистістю свого творчого досвіду, а також у несистемному використанні власних новацій в професійній діяльності;
  
• оптимізація процесу і результатів праці: період, коли творча діяльність не лише планується, а й на основі наукової організації праці прогнозується її розвиток.
  

Технічна творчість студентів політехнічних вищих навчальних закладів реалізується у контексті навчально-професійної діяльності. Пошук нових знань та їх матеріалізація, тобто створення нових об’єктів техніки, значно ускладнилися в умовах зростаючих темпів оновлення технічних засобів та швидкого зростання науково-технічної інформації. Завдяки чому в усьому світі постійно виникають розробки теоретичних основ та методичних засобів активізації творчого мислення, пошуку нових технічних вирішень. Розвиток наукового підґрунтя технічної творчості, розробка методик активізації творчого процесу, навчання основам творчості, створення в наукових, проектно-конструкторських и технологічних організаціях, на підприємствах та у вищих навчальних закладах сприятливих умов для творчості у наш час є необхідністю. Творчість, як процес створення нового виражає конструктивну та перетворювальну працю людини, що нерозривно пов’язана з її пізнавальною діяльністю і є відображенням об’єктивного світу у свідомості людини. Однак, процес відображення не є віддзеркаленням дійсності, а ускладнюється аналізом та синтезом нових форм, образів у людському мозку. В процесі творчості не тільки відбиваються предмети та явища об’єктивного світу, але й пізнаються цілі, умови та причини виникнення та існування предметів, явищ. Тому творчість слід розглядати, як процес складних об’єктивно-суб’єктивних відносин між творцями та об’єктами творчості, як єдність пізнання й перетворення.

Суттєвою передумовою творчості варто розглядати обдарованість особистості. Творчі здібності й обдарованість не зв’язані прямо з рівнем загальних і спеціальних здібностей, що є реальним засобом успішного здійснення діяльності, але не визначають однозначно творчий потенціал особистості. Їхній внесок реалізується, лише переломлюючи через мотиваційну структуру особистості, її ціннісні орієнтації. Психологічні особливості обдарованості постійно перебувають у полі зору дослідників, оскільки від вирішення проблем, пов'язаних з управлінням процесом розвитку здібностей і становлення творчо обдарованої особистості значною мірою залежить суспільний прогрес в цілому.

Коли мова йде про професійно-кваліфікаційний рівень інженера, маються на увазі деякі особливості мислення спеціаліста, що дозволяють йому з успіхом виконувати професійні завдання на високому рівні майстерності, тобто швидко, точно і оригінально виконувати як ординарні так і неординарні завдання у визначеній предметній галузі. Таких спеціалістів загалом характеризують як людей творчих у своїй професійній діяльності, як людей, що по особливому бачать предмет своєї роботи. Такі спеціалісти мають здібності до раціоналізаторства, новаторства та відкриття нового у своїй галузі.

Робота з формування творчої особистості майбутнього фахівця може здійснюватися у багатьох напрямах. Так, пізнання суті основних питань майбутньої професійної діяльності здійснюється під час лекцій, практичних та лабораторних занять, де розв'язуються навчально-пізнавальні задачі. Для мотивації технічної творчості студентів важливим є спостереження й аналіз виробничих процесів під час екскурсій та виробничої практики. Згодом студенти під керівництвом викладача можуть здійснювати елементи майбутньої професійної діяльності, обговорювати їх на навчальних заняттях і впроваджувати в технологічний процес виробництва. Важливе значення для формування творчої особистості майбутнього фахівця має залучення його до науково-дослідної роботи і вирішення наукових проблем з підвищення ефективності виробничих процесів. В цьому контексті важливу роль відіграє влучно підібрана тематика курсових та дипломних робіт, яка повинна бути зорієнтована на розв'язання конкретних проблем виробництва.

Мотивація творчої активності – це система стійких мотивів, що відображає особистісну трансформацію взаємодії соціальних та індивідуальних чинників у стійку творчу спрямованість особистості. Це поняття характеризує стан свідомості особистості, який обумовлює пріоритет творчої діяльності в системі життєвих виборів і поведінкових стратегій, стимулює та підтримує творчий процес на всіх стадіях його розвитку.

На думку психологів, мотиви творчості можна звести до трьох основних груп:

а) допитливість, суто пізнавальні і дослідницькі мотиви, що відповідають предметному змісту діяльності;

б) мотиви особистісної зацікавленості, самовираження, успіху;

в) вищі соціальні піднесення, намагання принести користь суспільству.

Творча активність є способом утвердження особистості, котра розвивається у системі суспільних стосунків. Мотиви творчої активності, поєднуючись у свідомості із здібностями, стають детермінантами розвитку обдарованості. Мотивація творчої активності забезпечує постійну свідому та підсвідому, довільну та мимовільну складну мисленнєву діяльність, яка не завжди пов'язана з конкретною діяльністю, але має виражену пошуково-творчу спрямованість.

Творчість і технології в неперервній професійній освіті


Поясок Т. Б.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Наше суспільство характеризується тим, що значно збільшилась частка творчої й інтелектуальної праці; зріс об’єм наукового знання й інформації, які використовуються у виробництві; у структурі економіки переважає сфера послуг, науки, освіти і культури. Особливістю постіндустріального суспільства є те, що знання стають головним джерелом конкурентної переваги. Це зумовлено, по-перше, інтенсивним розвитком технологій, по-друге, впровадженням результатів технологічного прогресу у виробництво і сферу послуг, по-третє, посиленням орієнтації праці на інтелектуальну діяльність.

Рівень технологічності виробничих процесів вимагає від сучасного фахівця володіння інформаційними технологіями, сучасними технологіями, які використовуються на робочих місцях, а розвиток і застосування новітніх методологічних підходів вимагає підвищення конкурентоспроможності української науки і застосування нових методик, що дозволяють підвищити якість виробництва і сфери послуг.

Оскільки знання в сучасному швидкозмінному світі застарівають надзвичайно швидко, новий час ставить нові вимоги і до освіти. Актуальними проблемами сучасної педагогічної науки і практики є розробка технологій неперервного оновлення знань, а також створення гнучких механізмів постійного оновлення змісту освіти, спрямованого на інтелектуальний і творчий розвиток особистості. Лише вміння своєчасно одержувати й ефективно використовувати новітню інформацію роблять конкурентноздатними людей, організації, країни.

Метою даної роботи є визначення ролі і особливостей неперервної освіти в швидкозмінному світі та розгляд провідних особистісно орієнтованих технологій, які в ній домінують. В умовах розвитку інформаційного глобалізованого суспільства статусу ключових понять педагогіки набувають: творчість, неперервна професійна освіта, педагогічні технології.

Неперервна професійна освіта і саморозвиток фахівців є необхідною умовою існування організацій і підприємств у сучасному економічному просторі. Процес здобуття освіти втрачає свій разовий характер і набуває риси регулярного неперервного процесу. Тому актуальним є забезпечення неперервності освіти, яка охоплює всі ланки формальної і неформальної освіти і включає в себе освіту дорослих в контексті культурного розвитку особистості, набуття нею нових знань.

Неперервна професійна освіта має як особистісне, так і державне значення. В особистісному плані – це система, яка організаційно, змістовно і технологічно забезпечує потребу людини у навчанні, духовному і культурному розвитку, підвищення професійної компетентності. У державному масштабі вона забезпечує стабільність розвитку суспільного виробництва, а також є засобом відтворення інтелектуального, духовного і культурного потенціалу суспільства.

Нові підходи змінюють установки, актуальною стає проблема не чому навчати, а як навчити вчитись самостійно. Тому в сучасній освітянській парадигмі домінують особистісно орієнтовані педагогічні технології. Такими технологіями є: діалогові технології, технології творчого розвитку особистості, технології проблемного навчання, метод проектів, технології роботи в малих групах.

Діалогові технології забезпечують в умовах навчальної ситуації інформаційний обмін, що забезпечує взаємний вплив і сприяє регулюванню відносин. Специфіка навчального діалогу визначається цілями, умовами та обставинами взаємодії.

Проблемне навчання як один з типів розвиваючого навчання полягає в пошуковій діяльності студентів, яка починається з постановки питань, розв’язання проблем і проблемних завдань, закладених у навчальних програмах і підручниках, у проблемному викладі й поясненні завдань викладачем, у різноманітній самостійній роботі.

Метод проектів – це організація навчання, за якою студенти набувають знань і навичок у процесі планування і виконання практичних завдань – проектів, що забезпечує розвиток творчої ініціативи й самостійності студентів і сприяє здійсненню безпосереднього зв’язку між набуттям знань і вмінь та застосуванням їх у розв’язанні практичних завдань.

Здатність до творчості дає людині можливість знаходити нестандартні розв’язки ситуацій, психологічну рівновагу, швидше адаптуватись до реалій сучасного життя, нешаблонно та критично мислити, захищати свої ідеї, погляди, принципи. Всі ці технології, які раніше використовувались тільки в «паперовому» варіанті, слід оптимально поєднати з сучасними інформаційними засобами навчання.

Неперервна професійна освіта включає в себе неформальну освіту, самоосвіту, освіту дорослих. Але творчий розвиток людини визначається специфічними психологічними законами та закономірностями. Тому навчання людей з різним життєвим і професійним досвідом, ціннісними орієнтаціями не може забезпечуватись простим механічним перенесенням попередніх досягнень педагогічної науки і практики, традиційних педагогічних технологій у нові умови.

Особливостями неперервної професійної освіти є фундаменталізації, збільшення доступності для населення, випереджувальний характер освіти, обов’язкове інформаційно-технологічне забезпечення. Фундаменталізація освіти спрямована на формування цілісної наукової картини світу, формування системного мислення, забезпечення пріоритетності інформаційних компонент у перспективній системі освіти. Випереджувальний характер освіти зорієнтовує особистість на майбутню професійну діяльність в інформаційному глобалізованому суспільстві. Збільшення доступності освіти для населення забезпечується дистанційним навчанням та впровадженням сучасних інформаційних технологій.

Таким чином, поняття неперервної освіти багатомірне, вихідним у ньому є положення про розвиток особистості на всіх етапах її життєдіяльності. Неперервна освіта виступає як умова всебічного розвитку особистості, збагачення її творчого потенціалу і можливостей, реалізації здібностей, набуття компетенцій, удосконалення отриманих знань, умінь, навичок. Вона, на відміну від традиційної, не пов’язана з якимось чітко обмеженим відрізком часу, а являє собою довічний процес. Необхідні глибокі зміни у професійній освіті фахівців, зокрема, гнучкого врахування проблем глобалізації, постійних змін у технологіях, нових потреб різних виробничих галузей промисловості, сільського господарства і сфери обслуговування. Підвищення якості підготовки фахівців безпосередньо залежить від подолання усталених стереотипів і консерватизму в організації навчально-виховного процесу.

ГЕНЕЗА ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИХ ПІДХОДІВ ДО НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ В ПРАВОСЛАВНИХ СЕМІНАРІЯХ ХІХ СТ.

(НА ПРИКЛАДІ ПОЛТАВСЬКОЇ ДУХОВНОЇ СЕМІНАРІЇ)


Федоренко С. А.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Семінарія у ХІХ ст. виконувала дві основні функції: 1) як спеціалізований навчальний заклад надавала можливість вихованцям підготуватися до конкретної професійної діяльності – служінню РПЦ (власне кажучи, це головне її призначення; 2) готувала педагогічні кадри для духовних навчальних закладів та церковних шкіл.

Організація навчально-виховного процесу в семінаріях супроводжувалася цілою низкою труднощів, на подолання яких і була направлена реформа 1867–1869 рр. У дореформений період значну перешкоду для нормального функціонування навчального закладу становила велика наповнюваність класів, кількість учнів у яких інколи досягала 150 осіб. У церковних виданнях 1860-х рр. висловлювалося невдоволення семінарським вихованням, причому не тільки представниками світської освіти, але й духовними особами. За свідченням сучасників-мемуаристів, духовні семінарії на початку ХІХ ст. не відзначалися високим рівнем педагогічної культури. Головна властивість системи навчання – горезвісна „долбня, ужасающая и мертвящая” [1, с. 459, 462; 2, с. 296] – стала практично єдиною характерною рисою духовної освіти І половини ХІХ ст. Любов до навчання намагалися прищепити за допомогою різки та інших методів фізичного „заохочення” [3, с. 264], які зневажали гідність вихованців. З 1840 р. у православних духовних семінаріях затвердилася лекційна форма навчання – невиправдана та неприйнятна в середніх навчальних закладах [4, с. 52]. У більшості своїй низькоякісна, вона не налаштовувала на осмислене запам’ятовування лекційного матеріалу [5, с. 39].

Полтавські єпископи на організацію навчально-виховного процесу навіть у дореформений період звертали особливу увагу. Так, єпископ Феофан Шиянов-Чернявський (1807–1812) відмінив у семінарії тілесні покарання [6], а єпископ Анатолій Максимович (1812–1816) першим увів усні іспити, визначив точний термін канікул (вакацій) і розпорядився, щоб навчальний рік починався 1 вересня і закінчувався 1 липня [7, с. 128–129].

Недосконалі методи навчання супроводжувалися складною та заплутаною системою оцінювання учнівських знань, яка базувалася на використанні слів-епітетів. Успіхи учнів визначалися так: „отличные”, „изрядные”, „довольно слабые”, „успехов не оказал”, „посредственные”, „довольно порядочные”, „нехудшие”, „достаточные”, „недостаточные”, „очень одобрительные”, „похвальные”, „скудные”, „слабые”, „весьма значительные”, „неудовлетворительные”, „довольно нехудые”, „малые”. Одне тільки визначення „хорошие” мало 4 відтінки: „хорошие”, „очень хорошие”, „весьма хорошие”, „довольно хорошие” [8, арк. 63–114; 9, арк. 8–49]. Безперечно, така велика кількість різних „назв” оцінки плутала та ускладнювала навчальний процес.

Статут 1867 р. вніс кардинальні зміни в організацію системи середньої духовної освіти. Однією з ознак більш досконалої структури пореформеної системи духовної освіти стало встановлення єдиної п’ятибальної системи оцінювання учнівських знань: 5 – відмінно, 4 – дуже добре, 3 – добре, 2 – посередньо, 1 – слабо (§ 138) [10, с. 28]. Вона внесла елемент зрозумілості та певної визначеності в усю систему навчально-виховного процесу. Наприкінці навчального року в присутності комісії, очолюваної ректором, інспектором або членом правління з викладачів, проходили іспити. Правила складання іспитів готувалися семінарським правлінням та затверджувалися єпархіальним архієреєм. Ті вихованці, які протягом року проявили себе в навчанні та мали гарну поведінку, нагороджувалися книгами. Учні, які мали слабкі успіхи, залишалися на повторний рік навчання (стосувалося вихованців І-ІІІ класів), учням інших класів на другий рік дозволялося залишатися тільки в крайньому випадку, з поважної причини (наприклад, через тривалу хворобу). Якщо це стосувалося казеннокоштних вихованців, то вони позбавлялися казенної допомоги [11, с. 525].

Стала обмеженою кількість вихованців в одному класі: у перших трьох класах дозволялося не більше 50 осіб, у трьох старших – не більше 55 осіб. За наявності більшої кількості учнів в одному класі допускалося відкриття паралельних відділень [11, с. 524]. Втім існувала реальна картина наповнюваності класів, яка залежала від кількісного контингенту певного навчального закладу. Вона відображалася в тому ж статуті.

У Полтавській семінарії в 1 класі значилося 65 учнів, у 2 класі – 60, у 3 класі – 55, у 4 класі – 51, у 5 класі – 48, у 6 класі – 45 осіб; усього 324 вихованці [10, с. 27, 42].

Важливе значення в пореформеній семінарії почали приділяти формуванню нових методів викладання. У результаті реформи церковної школи 1867–1869 рр. були розкритиковані та радикально переглянуті педагогічні принципи, методика викладання та методи навчання, на яких ґрунтувалась духовна освіта в Росії протягом багатьох десятків років. У статутах православних духовних семінарій 1867 р. (§ 133) та 1884 р. (§ 81) наголошувалося, що методи викладання повинні допомагати правильно розвивати природні дарування та викликати власну діяльність розумових сил учнів [10, с. 28; 11, с. 539]. Замість схоластичного методу механічного навчання, підданого різкій критиці з боку Навчального Комітету при Св. Синоді, почали застосовувати нову прогресивну методику викладання, у тому числі впроваджувався наочний метод, різновиди самостійної роботи, бесіди [11, с. 525], що й на сьогодні становлять основу будь-якого навчального процесу як у нашій країні, так і за кордоном.

Організація навчально-виховного процесу в Полтавській семінарії у ХІХ столітті пройшла складний шлях трансформації. Примітивні методи навчання та виховання поступово перетворювалися на більш прогресивні та відносно досконалі, адже зміни, що відбувалися у соціально-політичному та культурному житті суспільства, не могли оминути тогочасні освітні інституції.


Література:

1. Антонов А. Некоторые черты семинарского воспитания // Духовный вестник. –Т. ІV. – Х.: Ун-я типогр., 1863. – С. 459–481.
   
2. Помяловский Н. Г. Очерки бурсы. Мещанское счастье. Очерки бурсы. – М.: Современник, 1984. – С. 259–433.
   
3. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посіб: У 3-х кн. – Кн. 3. Кін ХVІ – сер. ХІХ століття. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.
   
4. Титлинов Б. В. Духовная школа в России в ХІХ в. (Протасовская эпоха и реформы 60-х годов). – Вып. ІІ. – Вильна: Тип. „Русский почин”, 1909. – 421 с.
   
5. Школьные и семейные воспоминания. (Очерк духовной школы и быта духовенства в половине прошлого столетия). – СПб.: б. и., 1911. – 144 с.
   
6. Поджукевич Л. (свящ.). Некоторые сведения о преосвященном Феофане, втором епископе Полтавском и Переяславском // Полтавские епархиальные ведомости (далі ПЕВ). – Ч. Оф. – 1912. – № 34. – С. 127–128.
   
7. Речь в юбилейном собрании по случаю 100-летия полтавской епархии // ПЕВ. – Ч. Неоф. – 1904. – № 3. – С. 122–131.
   
8. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі ЦДІАУК). – Ф. 711. – Оп. 2. – Спр. 2952. – 1838 р. – 414 арк.
   
9. ЦДІАУК. – Ф. 711. – Оп. 2. – Спр. 1446. – 1828 р. – 147 арк.
   
10. Устав православных духовных семинарий. – К.: б. и., 1867. – 44 с.
    
11. Сборник действующих и руководственных церковных и церковно-гражданских постановлений по ведомству православного исповедания. (Сост. Т. Барсов.). – Т. I. – СПб.: Синод. тип., Б. г. – 656 с.+CLXXVIII с.