Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»

Вид материала

Документы

Содержание Екологічна освіта як компонентА механізму забезпечення стійкого і гармонійного розвитку Гармоническое и безопасное развитие – объединительная национальная идея Роль сільського зеленого туризму в соціальній складовій сталого розвитку регіонів Розробка та впровадження системи управління якістю вищої освіти в умовах сталого розвитку

Подобный материал:

• Пятая международная научно-практическая конференция, 48.14kb.
• Пятая международная научно-практическая конференция, 49.95kb.
• Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.43kb.
• Вторая Международная научно-практическая конференция 27-29 марта 2012 года, 62.31kb.
• Международная (заочная) научно-практическая конференция «Проблемы развития современного, 792.98kb.
• Vii международная научно-практическая конференция, 91.33kb.
• Доклада, 54.38kb.
• Международная научно-практическая конференция «Рациональное использование ресурсного, 46.82kb.
• Xi международная научно-практическая конференция «Проблемы и тенденции развития современного, 310.59kb.
• Международная научно-практическая конференция Инновации в медицине, 98.76kb.

Екологічна освіта як компонентА механізму забезпечення стійкого і гармонійного розвитку


Зацерклянний М. М.

Одеська державна академія холоду


Необхідність розширення та вдосконалення системи екологічної освіти і виховання була визнана не лише делегаціями держав, що брали участь у роботі першої Міжурядової конференції з освіти в галузі довкілля, але і більшістю країн світу.

В нашій країні питанням екологічної освіти і екологічного виховання почали приділяти увагу на початку 70-х років ХХ ст., коли стало зрозуміло, що багато помилок, які призводять до порушення екологічної рівноваги в природі, виникають через незнання законів екології, або при ігноруванні їх. І тоді було сформовано систему природоохоронної освіти, яка здійснювалася за двома основними напрямками:

• поширення відповідних природоохоронних знань серед населення через лекційну пропаганду, видання науково-популярної і спеціальної літератури, засоби масової інформації тощо;
  
• природоохоронна підготовка через систему загальної, професійної та вищої освіти.
  

Проте і сьогодні одним із недоліків існуючої системи екологічної освіти є те, що природа розглядається як енергетичний та сировинний ресурс матеріального виробництва, а її цінність визначається, перш за все, як господарська. Екологічний аспект розуміння природи як необхідного середовища життєдіяльності людини залишався на периферії екологічної освіти, головним критерієм якої було раціональне природокористування. Передбачалося, що в результаті використання досягнень НТП стара природомістка техніка і технології з великим обсягом виробничих відходів буде замінена менш ресурсоємною та еколого безпечною, що, у свою чергу вимагає підготовки нових спеціалістів з іншим рівнем екологічної освіти

Ця система екологічної освіти, незважаючи на всі її недоліки, була, безперечно, кроком уперед від загальної екологічної безграмотності. Проте вона не може відповідати сучасним вимогам, а потребує подальшого розвитку і вдосконалення. Однією із основних вимог сучасності до системи екологічної освіти і екологічного виховання є формування у населення екологічної свідомості і екологічного складу мислення як важливої складової загальнолюдської моралі. Основою екологічної свідомості і екологічного складу мислення є знання, переконання і навички у сфері взаємодії людини з природою. Ці знання і навички людина повинна засвоювати на всіх етапах навчання і виховання. Освіта в галузі навколишнього природного середовища повинна розглядатися як неперервний процес, що охоплює всі вікові, соціальні та професійні групи населення.

Основоположне значення мають такі її принципи:

• неперервність, системність і систематичність, які забезпечують організаційні умови формування екологічної культури особистості, наступність між окремими ланками освіти;
  
• виховання розуміння цілісності, єдності навколишнього середовища, нерозривного зв’язку його компонентів, взаємозумовлених природних процесів. Істотну роль у реалізації цього принципу відіграє вчення про екосистему, біосферу і ноосферу;
  
• міждисциплінарний підхід до формування екологічної культури, який передбачає не механічне впровадження різнобічних знань екологічного спрямування у зміст різних предметів, а їх логічне підпорядкування основній меті освіти;
  
• висвітлення екологічних проблем на глобальному, національному і краєзнавчому рівнях, що передбачає ознайомлення із загальними і локальними проблемами навколишнього середовища, а також практична участь у розв’язанні місцевих екологічних проблем;
  
• спрямованість навчання на розвиток ціннісно-мотиваційної сфери особистості, гармонізація зв’язків із навколишнім середовищем.
  

Мета, завдання і принципові положення концепції екологічної освіти в Україні повинні бути спрямовані на різнобічну підготовку підростаючого покоління, яке у майбутньому зможе вирішувати екологічні проблеми на основі наукових знань, здорового глузду й набутого досвіду, керуючись національними гуманістичними ідеалами і традиціями господарювання. Вища та середня спеціальної освіти повинна формувати у майбутніх фахівців екологічної культури виробництва, знань, умінь, навичок, необхідних для вирішення завдань контролю за якістю довкілля, створення маловідходних та ресурсозбережних технологій, а також медико-екологічних умов для забезпечення здоров’я населення.

Вихідними положеннями вузівської екологічної освіти є наступні:

• усвідомлення кожною особистістю своєї належності до сім’ї, народів, своєї відповідальності не тільки за рідний край, а й за Землю в цілому, виховання розуміння необхідності збереження генетичного фонду планети й турботи про долю наступного покоління, тобто формування в студентів основ біосферного погляду;
  
• екологічна освіта у вищих навчальних закладах є продовженням попередніх етапів екологічної освіти, вищим рівнем у системі безперервної багатоступеневої екологічної освіти;
  
• вузівська екологічна освіта має бути різноплановою, охоплювати всі рівні, бути організованою так, щоб забезпечувати потреби України в екологічних кадрах.
  
• Найвищим рівнем підготовки спеціаліста-еколога інженерного рівня слід вважати якісне засвоєння ним усього обсягу знань відповідно до програми, уміння самостійно аналізувати й моделювати типові екологічні ситуації з орієнтацією на управління останнім, якісно виконувати нескладні комплексні екологічні експертизи, приймати рішення на перспективу, виконувати екологічну паспортизацію об’єктів тощо.
  

Напрямками удосконалення слід вважати:

• розроблення та запровадження в кожному вищому та середньому спеціальному навчальному закладі комплексної програми безперервного навчання та виховання студентів і учнів у галузі інженерного захисту довкілля та раціонального природогосподарювання з урахування м усіх аспектів екології, ресурсозбереження, екологізації культури, екологізації педагогічної, юридичної та медичної освіти;
  
• розроблення навчальних програм, підручників та навчальних посібників з проблем екології та реалізація їх у навчальному процесі;
  
• удосконалення методики викладання екологічного права та спецкурсів з еколого-правових дисциплін у сучасних умовах для підготовки фахівців у галузі права, інших гуманітарних та природничих наук і знань;
  
• створення нових та реорганізація діючих наукових, зокрема, еколого-експертних центрів, діяльність яких спрямована на дослідження та оцінку різноманітних проблем охорони довкілля, використання природних ресурсів, дотримання принципів екологічної безпеки;
  
• визначення пріоритетних напрямків наукових досліджень у галузі використання природних ресурсів, охорони довкілля, створення засад екологічної безпеки;
  
• організація досліджень та експериментів з вирішення проблем охорони довкілля, раціонального природо господарювання, запровадження маловідходних та енергозбережних технологій, з еколого-педагогічної, еколого-юридичної, медико-екологічної тематики;
  
• створення в системі управління екологічної безпеки регіонального наукового центру екологічного права та законодавства для здійснення комплексних еколого-правових досліджень;
  
• внесення пріоритетних природоохоронних проблем у дипломні роботи випускників;
  
• підтримання проведення науково-практичних семінарів, конференцій з екологічної тематики для студентів вищих навчальних закладів.
  

ГАРМОНИЧЕСКОЕ И БЕЗОПАСНОЕ РАЗВИТИЕ – ОБЪЕДИНИТЕЛЬНАЯ НАЦИОНАЛЬНАЯ ИДЕЯ


Зацерклянный М. М.

Одесская государственная академия холода,

Столевич Т. Б.

Одесский национальный политехнический университет


Приоритетными первоочередными национальными заданиями сегодня, по нашему мнению, становятся повышение экологической культуры народа Украины, повышение уровня экологической образованности, в первую очередь – правительства, руководящих должностных лиц государственных учреждений, органов самоуправления, общественных организаций, рыночных предпринимательских объединений, финансовых учреждений, то есть всей украинской элиты, которая влияет на выбор стратегических путей гармонического развития. Интеллектуальный потенциал устойчивого развития Украины должен формироваться средствами экологического образования. Только экологически сознательная прослойка общества способна преодолеть или уменьшить влияние факторов неустойчивости и перевести общество на путь гармонического развития.

Для Украины с ее большими человеческим и природным потенциалом состояние гармонического развития должно быть нормой существования. Кризисное состояние по всем показателям жизнедеятельности – это аномалия. Украина за 20 лет независимости потеряла свои стартовые возможности интенсивного перехода к гармоническому развитию в силу различных субъективных и объективных причин, поэтому сейчас в короткие сроки необходима чрезвычайная мобилизация всех духовных и материальных ресурсов, в том числе – максимальная отдача национальной элиты.

Перед Украиной, ее политической элитой стоит жесткий выбор: или стремиться к значительным валовым показателям и никогда их не достигнуть, или переориентироваться с экономическими приоритетами на ближайшие десять лет, создать условия для гармонического развития и процветания детей и внуков. Сегодня стоит вопрос выбора между ограниченным экономическим ростом и структурной эколого-социальной перестройкой с ускоренными темпами, чтобы далее, в перспективе, выйти на ускоренные темпы экономического и экологически безопасного роста. Только в условиях национального единения, консолидации можно решить вопрос перехода к гармоническому развитию во всех сферах жизни.

Главную же роль в создании условий для перехода к гармоническому развитию должно играть государство, которое обязано гарантировать безопасность в политической, экономической, социальной, экологической и оборонной сферах. Государственное управление процессом перехода к гармоническому развитию должно предусматривать создание системы программных и прогнозных документов: долгосрочной государственной стратегии; долгосрочных и среднесрочных прогнозов; создание эффективной системы взаимодействия «центр - регионы» при этом необходимо предусмотреть жесткое соблюдения определенных ограничений. Ориентиры должны быть выражены в показателях, характеризующих качество жизни, уровень экономического развития и экологического благополучия.

Реализация принципов сбалансированного гармонического развития должна рассматриваться поэтапно, а экологизация предусматривать достижение трех целей:

• разработка и внедрение экологического мировоззрения;
  
• закрепление в сознании, что жизнь может существовать только исключительно в форме единого;
  
• реальная экологизация имеет место тогда, когда эффект достигается даром, когда вся деятельность людей базируется на экономии природы.
  

РОЛЬ СІЛЬСЬКОГО ЗЕЛЕНОГО ТУРИЗМУ В СОЦІАЛЬНІЙ СКЛАДОВІЙ СТАЛОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ


Кальна-Дубінюк Т. П., Пугач Н.А.

Національний університет біоресурсів і природокористування України


Сільський зелений туризм являється інноваційним методом диверсифікації шляхів підвищення рівня життя сільського населення. В усьому світі сільський зелений туризм давно уже набув популярності, він є визнаним і вагомим чинником економічного розвитку.

З поміж європейських країн Україна визначається різномаїттям ландшафтів, багатою природою, історико-культурною спадщиною, етносом і саме тому потрібно ефективно використовувати туристсько-рекреаційний потенціал України. Використання цих можливостей є одним із діючих засобів розв’язання проблем економічного розвитку, поліпшення рівня якості життя сільського населення.

Отже, виокремимо, що ж робить розвиток сільського зеленого туризму в Україні можливим:

• безцінна природна та культурна спадщина;
  
• прекрасні природні ландшафти, природне різноманіття;
  
• тисячі пам'яток історії та культури світового рівня, деякі з яких унікальні: городища трипільської культури, скіфські кургани, безцінні скарби Київської Русі, середньовічні замки, чудові шляхетські парки тощо;
  
• 15 унікальних природних заповідників;
  
• клімат, який вигідно відрізняється від клімату багатьох країн світу;
  
• багаті традиції та народні звичаї, кухня, гостинність українців;
  
• біля 4 млн. незайнятого або частково зайнятого в особистому селянському господарстві населення;
  
• понад 1 млн. приватних житлових будинків у селі із 6,4 млн. потенційно можуть бути використані для сільського туризму;
  
• 2/3 сільськогосподарської продукції виробляються в особистих селянських господарствах і є проблеми з її збутом тощо.
  

Сільський зелений туризм – це діяльність сільського населення, що пов'язана із сільським середовищем, сільським будинком і заняттями, що ставлять до центру уваги природу і людину.

Сільський зелений туризм не має шкідливого впливу на оточуюче природне і культурне середовище, на відміну від масового, і, у той же час, робить істотний внесок у регіональний розвиток. Він дозволяє використовувати існуючий житловий фонд і не вимагає значних інвестиційних витрат [1].

Ситуація українського села плачевна, адже наявність таких факторів, як безробіття, погані дороги, або їх відсутність, відсутність чи занедбання закладів та організацій для розвитку і проведення дозвілля молоді впливає на те, що привітне українське село залишає враження бідності і нерозвиненості.

В Україні розвиток сільського зеленого туризму отримав певний поштовх завдяки багатьом чинникам, таким як: катастрофічний спад сільськогосподарського виробництва внаслідок економічної кризи 90-х років, який призвів до небувалого росту безробіття і збідніння сільського населення і спонукав окремих його представників до пошуку  інших видів діяльності та доходів; створення місцевих, регіональних відділень та осередків у 19 областях і всеукраїнської Спілки СЗТУ; підтримка його органами влади різних рівнів і галузевої спрямованості, насамперед у сферах аграрної політики, культури і туризму, регуляторної політики і підприємництва, молодіжної політики і спорту, праці і соціальної політики тощо [2].

Таким чином розвиток сільського зеленого туризму впливає:

• на вирішення соціально-економічних проблем села;
  
• на зменшення рівня безробіття на селі та розширення кола самозайнятості сільського населення, особливо молоді. Для прикладу одне ліжко-місце забезпечує роботою у середньому 6–7 місцевих жителів;
  
• на розширення можливостей реалізації продукції особистого селянського  господарства, причому реалізації її на місці;
  
• на покращання благоустрою сільських садиб, вулиць, в цілому сіл; стимулює розвиток соціальної інфраструктури;
  
• на відродження, збереження і розвиток місцевих народних промислів, пам'яток історико-культурної спадщини;
  
• на підвищення культурно-освітнього рівня сільського населення.
  

Для сталого розвитку сільського зеленого туризму в Україні вкрай необхідно створити відповідну законодавчу базу. Одним з елементів механізму розвитку та функціонування сільського зеленого туризму мають стати в більшості регіонів України кластери сільського зеленого туризму, в яких об’єднається представники бізнесу, місцевої влади, освіти, науки та громадських організацій [3].


Література:

1. Матеріали семінару Всесвітньої Туристичної Організації (ВТО) «Сільський туризм: рекомендації щодо розвитку»// Журнал «Туризм сільський зелений». – 2003. – № IV.

2. Прокопа І.В. Матеріали наради-семінару «Аналіз розвитку та рекомендації щодо вирішення проблемних питань сільського зеленого туризму України». – Яремче, 2007 р.

3. Рутинський М.Й., Зінько Ю.В. Сільський туризм: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2006. – 271 с.


РОЗРОБКА ТА ВПРОВАДЖЕННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ СТАЛОГО РОЗВИТКУ


Почтовюк А. Б.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


Виснаження природно-ресурсної бази, антропогенне забруднення довкілля та інші екологічні, соціальні, економічні та правові проблеми зумовили пошук нових наукових теорій, технічних, технологічних рішень; необхідність розробки нових завдань управління процесами, що відбуваються в соціо-природних системах; проектування оптимальних моделей подальшого розвитку суспільства. Світовою спільнотою прийнято політичне рішення про зміну курсу та формування нової моделі "сталої" взаємодії природи і суспільства, заснованого на нових цінностях і пріоритетах, покликаного забезпечити безпеку і гідне життя людині і послужити фундаментом для подальшого розвитку світової спільноти. Враховуючи рівень і темпи розвитку сучасного суспільства, що базується на досягненнях, переважно, наукомістких галузей виробництва, досягти істотних змін і здійснити перехід до сталого розвитку можливе лише за умови поновлення вищої освіти та використанні світових систем якості освіти в Україні. Причому необхідно не тільки розширювати коло дисциплін і впроваджувати питання сталого розвитку в навчальні плани, а й розпочати підготовку якісних фахівців, здатних створити "стійкі" моделі життєдіяльності людського соціуму.

Якою має бути система освіти з точки зору концепції сталого розвитку? Демократичне суспільство може відчувати себе безпечним і розвиватися стійко, якщо система освіти відповідає, принаймні, двом вимогам:

• освітній простір має бути таким, що навіть найслабший учень був би навчений і вихований настільки, щоб його дії не представляли загрози ні для суспільства, ні для нього самого. Безумовно, ця вимога здається не новою, але справа в тому, що сьогодні це виступає не просто як моральний імператив, але і як необхідна умова безпечного розвитку суспільства;
  
• якість підготовки кращих учнів повинно бути таким, щоб вони змогли стати першокласними професіоналами, здатними справлятися з найскладнішими проблемами і завданнями сучасного життя. Якщо система освіти не забезпечує виконання цих двох умов, то говорити про сталий розвиток суспільства не доведеться.
  

У сфері вищої освіти України на сьогодні немає ніякої системи якості, яка була б сертифікована в державній системі сертифікації і тому сьогодні більшість українських вищих навчальних закладів (ВНЗ) користуються традиційною схемою внутрішньої перевірки якості освіти, яка зазвичай включає такі елементи, як:

• наявність затверджених у встановленому порядку навчальних планів, графіків навчального процесу, робочих програм з дисциплін;
  
• відповідність змісту навчальних планів і робочих програм критеріям і стандартам якості ВНЗ;
  
• відповідність розкладу занять логіці викладання з кожної дисципліни;
  
• відповідність елементів навчального процесу (лекцій, семінарів, лабораторних занять);
  
• затвердженим планами і програмами;
  
• комплектність і достатність методичного забезпечення з дисциплін (методичні вказівки, конспекти лекцій, керівництва виконання лабораторних робіт);
  
• достатність, регулярність і рівень організації поточного контролю (контроль якості знань студентів, їх задоволеність якістю навчального процесу);
  
• оперативність прийняття та реалізації коригуючих заходів.
  

Таким чином, очевидно, що система вищої освіти України повинна йти шляхом взаємного наближення власних напрацювань і новітнього європейського досвіду в питанні вироблення чітких стандартів якісної освіти. Тому підвищилася увага до таких напрямів роботи, як:

• створення систем якості різних рівнів;
  
• розробка систем менеджменту якості;
  
• створення незалежних агентств з гарантування якості вищої освіти.
  

Для вирішення зазначених проблем за кордоном останнім часом спостерігається неухильне поширення застосування стандартів ISO серії 9000 для побудови і сертифікації систем управління якістю освітніх послуг, що поки не зовсім властивий для української вищої освіти. Цей стандарт базується на восьми принципах тотального менеджменту якості (TQM), містить універсальні вимоги до систем якості та спрямований на забезпечення якості і підвищення задоволення потреб споживачів. Система менеджменту якості є тією частиною системи менеджменту ВНЗ, спрямованої на досягнення результатів, відповідно до цілей у сфері якості надання освітніх послуг, щоб задовольнити різноманітні потреби, очікування та вимоги особи, суспільства і держави, а також вищих навчальних закладів, які є самостійними зацікавленими сторонами

Підхід до розробки та впровадження системи управління якості складається з декількох ступенів, що включають:

• встановлення потреб, очікувань споживачів та інших зацікавлених сторін;
  
• розробку політики і цілей організації у сфері якості;
  
• встановлення процесів і відповідальності, необхідних для виконання завдань у сфері якості;
  
• встановлення і визначення необхідних ресурсів і забезпечення ними для досягнення цілей у сфері якості;
  
• розробку методів для вимірювання результативності та ефективності кожного процесу;
  
• застосування результатів цих вимірювань для визначення результативності та ефективності кожного процесу;
  
• визначення засобів, необхідних для попередження невідповідностей та усунення їх причин;
  
• розробку та застосування процесу для постійного поліпшення системи менеджменту якості.
  

Застосовуючи такий підхід, вищий навчальний заклад запевняє у своїх можливостях і якості продукції, а також забезпечує основу для постійного вдосконалення. За умов сталого розвитку є потреба у визначенні досконалості ВНЗ, більшою мірою орієнтованої на людину.

Таке визначення має демонструвати, що політика, яка ставить людину на перше місце, і загальний розвиток, заснований на людях є найважливішими для досягнення досконалості. Так само в сучасних умовах дуже важлива підготовка якісних і висококваліфікованих кадрів. Досвід використання загального управління якістю TQM демонструє, що: кожен співробітник ВНЗ повинен брати участь у досягненні високої якості навчання, кожна кафедра, інститут повинні мати своїх "замовників" і "постачальників" і забезпечувати замовників широким спектром освітніх послуг; система управління якістю не може бути ефективною тільки за рахунок декількох, одержимих цією ідеєю, співробітників, усі викладачі, усі кафедри та інші підрозділи ВНЗ повинні виконувати свою щоденну роботу з удосконалення цього процесу. Підготовка фахівців в галузі управління якістю за програмами, гармонізованими з світовими нормами та вимогами – завдання, що має пріоритетне державне значення для євроінтеграційних процесів України в умовах сталого розвитку.