Geum.ru

Хііі международная научно-практическая конференция «Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»

Вид материалаДокументы

Содержание


Ідеї в.і. вернадського про моральні цінності
Важливість участі жінок у процесах прийняття рішень
Ідеї в. вернадського та творчість в. винниченка
Подобный материал:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Література:
  1. Конституція України. – К.: 1996 р.
  2. Європейська Конвенція „Про захист прав і основних свобод людини” від 4.11.1950 року, із змінами і доповненнями внесеними Протоколом № 10 від 25 березня 1992 року, Протоколом № 11 від 11 травня 1994 року, Протоколом № 14 від 13 травня 2004 року. Юридичний вісник України, 2004, 2, № 49.
  3. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. Бюлетень законодавства і юридичної практики України, 2005, № 1.
  4. Конвенція „Про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей” від 19.10 1996р. (ратифікована Україною 14.09.2006р., набрала чинності для України 01.02.2008р.).
  5. Декларация ООН «О социальных и правовых принципах, касающихся защиты и благополучия детей, особенно при передаче детей на воспитание и их усыновлении на национальном и международном уровнях» от 3 декабря 1986 г.
  6. Європейська конвенція „Про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми” від 20.05.2008 р.
  7. Цивільний кодекс України від 16.03.2003.
  8. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р.
  9. Алексеев С.С. Общая теория права. – Т. 1. – М., 1981. – С. 277.
  10. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание, управление. – М., 1981. – С. 99.
  11. Литвин В. Доповідь Голови Верховної Ради України на загальних зборах Національної академії правових наук 24 вересня 2010 р. у Харкові. – Віче. – 2010. – № 19. – С. 17.


ІДЕЇ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО ПРО МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ

В НАУКОВІЙ ТВОРЧОСТІ ТА СУЧАСНІТЬ


Сергієнко В. В., Кочергіна С. С.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


За останні три століття під впливом науково-технічного прогресу, а також завдяки тій могутності, що він дав людині, сфера етики значно розширилась і стала включати в себе також відношення між людиною та всім іншим світом, насамперед природою. Стали формуватись галузі етики, що пов'язані з певною професійною діяльністю людини, це перш за все етика науки, техноетика, біоетика. Розробкою цієї проблеми сьогодні активно займаються яз західні, так і російські та українські філософи науки: І. Фролов, Б. Юдін, С. Пастушний, Р. Карпінська, А. Мамзін, В. Стьопін, Е. Агацці, В. Хьослє, К. Апель та ін. Але ці ідеї народжувались ще в концепціях космізму, одним із яскравих представників якого є В.І. Вернадський. У багатьох своїх виступах, листах працях він звертався до проблем наукової творчості та її етичної складової. На його думку етичні проблеми виникають у реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації.

У працях В.І. Вернадського сформульовані актуальні питання етики науки, які можна розділити на дві групи: професійна відповідальність дослідника і його соціальна відповідальність. Так у його тезах доповіді Всеукраїнського з’їзду природознавців 3 серпня 1918 року він сформулював основні моральні орієнтири вчених, в основі яких лежать загальнолюдські моральні цінності. Він писав „Именно теперь, в эпоху жестокой социальной и национальной борьбы, мы должны всегда помнить и ставить впереди общечеловеческие мотивы нашей жизни и нашей деятельности. Должны обращаться к общему, а не к частному. Именно теперь все самые основные, самые общие вопросы человеческого бытия, вечные загадки жизни должны быть живы в обществе, не сходить с поля его зрения, иначе перед нами будет путь морального падения...” [1, с. 72].

Одне з провідних місць в моральному обрисі вченого, на його думку, повинні займати такі моральні якості, як обов'язок і відповідальність. В умовах сучасного наукового розвитку, коли вчений отримує можливість всебічного і практично необмежено зростаючого впливу на життя окремих людей, поколінь і цілого суспільства, значення саме цих якостей його морального обрису зростає, висувається на передній план. Він також уважав, що відповідальність перед своїми учнями, послідовниками, співробітниками по роботі – ще одна важлива форма відповідальності вченого [2, с. 85–86 ]. Відповідальність тічно пов’язана зі свободою наукової творчості. З однієї сторони у вченого є можливістю самостійно та зі знанням справи вибирати ту чи іншу форму діяльності, з іншої − свобода без чітко усвідомленої відповідальності може стати свавіллям чи анархією. На цю взаємозалежність свободи і відповідальності в науковій творчості акцентував увагу В.І. Вернадський [1, с. 75].

Істотна риса морального обрису вченого − громадянська мужність − типова риса і самого Вернадського. У 30-х роках XX ст., будучи свідком несправедливостей, що відбувалися в умовах диктатури Сталіна, Володимир Іванович аж ніяк не був стороннім спостерігачем. Найбільший учений зі світовим ім'ям, спираючись на свій авторитет і нехтуючи небезпекою, що загрожувала йому самому, і він це чудово усвідомлював, робив неодноразові спроби особистого втручання з метою недопущення або виправлення беззаконь, що вже відбулися, надання допомоги постраждалим [3, с. 76−125].

Таким чином, починаючи з середини ХХ ст формується особлива галузь філософського знання  етика вченого, до наукового обігу входить поняття "етос науки", що позначає сукупність сталих, загальноприйнятих у науковому товаристві установок, вимог, ціннісних орієнтирів, моральних імперативів, норм, що зумовлюють діяльність учених. Етос науки включає в себе як когнітивні цінності, так і соціальні. Когнітивні, як правило, це ті, що зумовлюють і регулюють внутрішній розвиток науки. Це – світоглядні орієнтири, вимоги, методологічні установки і норми, методика проведення досліджень, оцінки наукових досліджень, моральні імперативи наукового товариства. Серед них принципи об'єктивності, точності та чіткості викладення фактів, обгрунтованості висновків, свободи критики, недопустимості монополізму і догматизму тощо. Вони є консолідуючою основою наукового товариства.

Соціальні цінності характеризують соціальні умови, рівень свобод, у тому числі свободи творчості, законність і порядок, вони забезпечують стабільність існування суспільства, пріоритети його розвитку і тим самим зумовлюють спрямованість наукових досліджень.

Головною ознакою соціальних цінностей є соціальна відповідальність вченого перед суспільством. І головним питанням тут є що дає наука суспільству, кожній людині, несе вона добро чи зло. Соціальні цінності впливають на когнітивні цінності, перш за все, на світоглядні орієнтири, філософську картину світу, які, у свою чергу, зумовлюють стиль мислення і наукову картину світу. Наука сьогодні існує в тісній єдності з культурою взагалі. Для сучасної постнекласичної науки соціокультурний вимір її досліджень і результатів стає пріоритетним. Суспільство повинно знайти засоби, щоб стати на заваді впровадженню тих наукових результатів, які загрожують людині та природі.


Література:
  1. Вернадський В.И. Научная деятельность. Научное образование / В.И. Вернадський. − СПб: Изд-во РХГИ, 2002. − С. 286.
  2. Мочалов И.И., Оноприенко В.И. В.И. Вернадский: Наука. Философия. Человек. Кн.I. Наука в исторических и социальных контекстах. − М.: − ИИЕТ им. С.И. Вавилова РАН, 2008. − 408 с.
  3. Вернадський В.И. Из писем разных лет // Вестник АН СССР.− 1990.− № 5.− С. 76 – 125.



ВАЖЛИВІСТЬ УЧАСТІ ЖІНОК У ПРОЦЕСАХ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ


Карпець Н. Р.

Комсомольська міська рада


Жінці потрібно зробити вдвічі більше, ніж чоловікові

для того, щоб її намагання були оцінені хоча б

наполовину…

М. Тетчер


Споконвіку узагальнене жіноче щастя характеризували 3 головні складові: люблячий та турботливий чоловік, здорові діти та оселя, в якій би жінка відчувала себе господинею. Але часи змінюються. У 2011 році ООН оголошено конкретну тему «Рівний доступ до освіти, професійної підготовки, досягнень науки й техніки – шлях до гідної роботи для жінок». Досить цікавими виявилися результати опитування на тему «Рівноправність статей в Україні», проведеного Інститутом Горшеніна:

55,7 % респондентів вважають, що в чоловікам, жінкам;

кожен (10,6 %) вважає, що легше живеться жінкам;кожен другий українець (50,3 %) вбачає, що більше можливостей для самореалізації в Україні для чоловіків; лише 9,6 % припускають, що українки мають більше шансів, аби зробити кар’єру.

В Україні дедалі більше популярності набуває тема гендерної рівності, що є цілком закономірною тенденцією в світлі критики, яка надходила з боку міжнародних організацій і, зокрема, ООН. За 20 років незалежності депутатами ВР України всіх скликань стали 63 жінки. Натомість кількість їхніх колег – чоловіків за цей же час досягла майже 2,5 тисяч (2368 чоловік). місце, забезпечують повноцінну участь громадян у суспільному житті. Окремою проблемою стоїть питання залучення жінок на високі керівні посади.

На сьогодні відсоток жінок у Верховній Раді має мізерний рівень (7,5 %), і за всі роки незалежності України не здолав 10 відсоткового бар’єру, що дає підстави для обговорення можливих варіантів збалансування гендерної структури законодавчого органу країни та інших владних інститутів. За показниками представництва жінок в українському парламенті Україна посідає 113 місце у світі, поступившись навіть Єгипту, Туреччині, Білорусі, Узбекистану, Киргизстану тощо. Україна – єдина держава світу, у якій до складу Кабінету міністрів не входить жодна жінка!

Чому чоловіки у парламенті ніколи не обговорюють питання нерівного представництва жінок і чоловіків? Хто ж у місцевих радах буде вирішувати проблеми жінок?! У Європейському Союзі є спеціальна комісія з рівних можливостей чоловіків і жінок, до компетенції якої входить розробка та затвердження п’ятирічного плану по вирівнюванню позицій чоловічої та жіночої статей країнах ЄС, у нас такої немає.

А чи готові європейки до виробничих навантажень?
  • найкраще почувають себе жінки Ірландії (83,3 %) та Великобританії (79 %), Швеції (75,5 %), Кіпру (75,1 %), Нідерландів (73,8 %), Греції (73,3 %), Данії (72,9 %), Люксембургу (72,6 %);
  • найгірше почуваються у Латвії (41 % жінок відчувають себе цілком здоровими), Португалії (43,4 %), Литви (45,4 %), Польщі (54,6 %),Словаччини (55,2 %).

В усіх країнах Європейського Союзу кількість жінок, які вважають сво здоров’я поганим чи дуже поганим, переважають відповідні показники у чоловіків, -і у цьому сенсі українки цілком «солідаризуються» зі своїми європейськими колежанками.

На моє глибоке переконання, пріоритетним завданням держави є розробка механізму створення приблизно рівних стартових умов чоловіків та жінок шляхом часових, грошових та інтелектуальних компенсацій до останніх:

За роки української незалежності, починаючи від 1991 року, лауреатами найпрестижнішої державної премії в галузі культури – Національної премії України імені Тараса Шевченка стали всього лише 24 жінки. Цей показник є на порядок нижчим, ніж щодо лауреатів – чоловіків. Ще більший розрив спостерігається у науковій сфері. Серед 179 академіків Національної Академії Наук України лише 3 жінки. Виходить, що не тільки політика, але й еліта – чоловічого роду?!

На рівні держави добре помітно, як з кожним роком зростає рол жінки у суспільно – політичному житті України, що підтверджує поступові демократичні перетворення у владі, реалізацію гендерної політики. У Полтавській області у 6 скликанні обрано 1594 депутатів рад усіх рівнів; серед них 283 жінки, що складає 17,8%. В органах місцевого самоврядування Полтавщини працює 1417 жінок, що дорівнює 36 відсоткам від загального складу працюючих у цій системі.

Серед міських голів – 6,7 % жінок; 18 % жінок є селищними головами; найвищий відсоток жінок – на посадах сільських голів, їх – 29,5 %.

Світовий досвід підтвердив, що жінки можуть бути професіоналами – політиками найвищого ґатунку. І це справедливо, адже саме жінка привносить у політику інші цінності, ніж чоловік, і орієнтується на мир та любов, духовність і гармонію. Гендерна політика в Україні має впроваджуватися як на центральному, так і на регіональному рівнях діяльності органів місцевої влади. На моє переконання, головною метою державної політики стосовно жінок в Україні має бути проголошено повну й рівноправну участь у політичному, економічному, соціальному й культурному житті, на місцевому, регіональному й загальнодержавному рівнях.

Мені пощастило відвідати Канаду у 2006 році з метою вивчення кращого муніципального досвіду . У кожній з провінцій Канади є свої міністерства, бюро, відділи з питань розвитку , що мають сприяти дотриманню прав жінок у суспільстві. На практиці враховуються сильні сторони й потенціал жінок і чоловіків; забезпечується гендерний паритет у складі структур, які приймають рішення відповідно до будь – яких програм і заходів. Тобто питання гендерної рівності є пріоритетом у політиці Канади. Саме просування політики рівних прав та можливостей жінок і чоловіків сприяє сталому економічному розвиткові та демократизації управління на місцях .Жінкам Канади у 20 сторіччі вдалося кардинально змінити своє становище. Вони вибороли право обіймати виборні посади в органах влади та право бути обраними до Сенату – найвищого представницького органу державної влади в країні. Урядові структури Канади ефективно вирішують гендерні проблеми. Там запроваджено федеральний план рівності між чоловіком та жінкою, який відображає зусилля всіх федеральних міністерств та намагання уряду досягти гендерної рівноваги. Саме федеральна служба Канади – взірець у світовій практиці, яка сприяє кар’єрному зростанню жінок у політичній сфері. Заслуговує на увагу діяльність спеціально створеного Міністерства у справах жінок Канади, міністр якого відіграє роль радника в Кабінеті міністрів та слідкує за тим, щоб проблеми жіноцтва обговорювалися та по них приймалися рішення цим кабінетом.

За фінансової підтримки уряду Канади, наданої через Канадське агентство міжнародного розвитку та Федерації канадських муніципалітетів, в Україні запроваджується проект «Місцевий економічний розвиток міст України». Його метою є інтеграція гендерних питань в діяльність проектів технічної допомоги, аналіз особливих потреб жінок і чоловіків для забезпечення рівнозначних результатів Приємно повідомити й про те, що протягом 21-22 жовтня поточного року в Києві відбудеться Форум місцевого самоврядування з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, який і стане ареною загальносуспільного обговорення проблеми гендерної рівності у самоврядуванні та економічному розвитку на місцевому рівні.

На мою думку, варто було б провести експеримент із врівноваження гендерного показника. Можливо, українська реальність набула б більш людяного виміру, як це сталося із цілою низкою скандинавських країн…Впевнена: якщо ми хочемо, щоб політика в Україні була соціально–орієнтованою, кількість жінок–політиків має обов’язково збільшитись.

ІДЕЇ В. ВЕРНАДСЬКОГО ТА ТВОРЧІСТЬ В. ВИННИЧЕНКА:

ТОЧКИ ПЕРЕТИНУ


Алексеєнко Н. М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського


У мистецькому житті українська художня свідомість кінця ХІХ – початку ХХ ст. переживала суспільно-політичну та духовну кризу. Українська література цього періоду вирізнялася багатьма якісно новими особливостями та суттєво змінилася. Виникло нове співвідношення соціального і психологічного, епічного і психологічного, епічного і ліричного, вселюдського та конкретного. Цей період характеризувався інтенсивністю розвитку ідейно-художнього мислення, складною взаємодією різних літературних та творчих напрямів і стилів, поглибленням літературно-наукової рефлексії.

У мистецтві постає нове зображення взаємовідносин особистості й суспільства, особистості й маси, що породжувало нову концепцію особистості, її духовних пошуків. Тема прояву свідомості і явищах життя, зв’язок колективної думки та свідомості окремої особистості, вплив маси на особистість були постійним предметом роздумів В. Вернадського. У літературі під впливом нового філософського вчення змінився сам характер художнього бачення, уявлення про людину, осмислення феномена людини як цілісного у своїй природній сутності явища. Характер людини обумовлювався не тільки суспільними обставинами, а й індивідуальними психічними особливостями. Прагнення посилити емоційний вплив мистецтва, зростання ліричного сприйняття дійсності, поглиблення психологічного аналізу призвело до появи нового співвідношення між об’єктивним і суб’єктивним, розповіддю та авторською оцінкою. Все в творах підпорядковувалось філософській концепції автора, зросло інтелектуальне начало.

Література багато уваги приділяє осмисленню основних закономірностей епохи, порушує найпекучіші питання тогочасного побутування, намагаючись глибше розкрити внутрішні закони життя людини. Увага письменників все більше зосереджувалась на внутрішньому світі людини, на особистості. Менше зображувались обставини, зникли надмірні детальні описи, урізноманітнились художні засоби змалювання характерів. Це було зумовлено підвищеною увагою митців до проблем буття, яка виявилася у концентрації й напруженні дії, стягненні й зміщенні часових і просторових форм, зростанні інтересу до внутрішніх процесів, зокрема, потоку свідомості, до підсвідомого, віддзеркалюючи твердження В. Вернадського, що думка є основа особистості та творець гармонії у світовому хаосі.

Мистецтво та література потребували нових мистецьких форм, нових засобів та методів. Особливість української літературної ситуації кінця ХІХ–початку ХХ ст. полягала в тому, що автори, зазнаючи впливу нових філософських ідей, прагнули до поглибленого аналізу життя, до виявлення соціально-психологічних причин людських пристрастей, пошуків краси та вищих смислів буття. Роздуми В. Вернадського про вплив свідомості, думки, розуму на різні процеси, зокрема про світовий характер соціально-політичних процесів в історії людства, що виходить з більш глибокого субстрату людської історії, з нового стану біосфери, що переходить в ноосферу, та твердження, що в ноосфері людство стає вперше могутньою геологічною силою, знаходять відображення у творчості В. Винниченка.

Під впливом нових ідей, нових ідеалів, які поширювалися в суспільстві, по-новому осмислювалася дійсність, шукалися нові засоби і прийоми її відтворення, причому письменник передає не тільки психологію окремих станів, а й психологію як процес, як еволюцію особистості або її деградацію, що зумовлені небаченим діапазоном почуттів і настроїв, відтворюваних і створюваних у літературі ХІХ ст. Митець прагне показати складні й нерозв’язані конфлікти людського існування, змінюється концепція людини у літературі. У прозі саме В. Винниченко створив образ нової людини, яка є не ланкою родинного ланцюга, а окремим атомом. Ця людина, з одного боку, самодостатня і автономна, з іншого – самотня і беззахисна. Вона залишилася без близьких, а відповідно й без їх оцінки її життя і вчинків, тому ця функція перейшла до героя, стала основним чинником саморефлексії, притаманної постатям Винниченкових творів. Герою важко знайти щось надійне, віру в Бога він заперечує; сурогатом часто виступає революційна ідея, яка не завжди врятовує від самотності та відчаю. Вільний від усяких зв’язків і тому надзвичайно вразливий, самотній і самозаглиблений, схильний до рефлексії інтелектуал, що вирішує екзистенційні та моральні проблеми, є втіленням передової української інтелігенції того часу і знаменує початок нового етапу розвитку української новелістики.

За різноманітністю тематики, проблематики, масою людських типів, зображених у динамічному розвитку, мала проза В. Винниченка стоїть на рівні європейської літератури. Сюжети творів малої прози, життєві колізії, відтворені письменником, динамічні, щирі, широка панорама характерів вражає своїм розмаїттям. Герої оповідань В. Винниченка – звичайні люди, що повністю залежать від живої дійсності, вони живуть в реальності, переживають реальність, творять її, наповнюючи своєю свідомістю. Кожен епізод, подія, ситуація у творах В. Винниченка окреслюється відповідно до соціальних, моральних, етичних взаємин початку двадцятого століття. Світові ідеї органічно впліталися письменником у національний ґрунт, збагачувалися та модифікувалися.

Оповіданням В. Винниченка характерна тонка психологізація, майстерно показана психологічна детермінованість вчинків та подій, показ конкретної ситуації у ракурсі демонстрації найдрібніших змін у психіці героїв, мотивація їх вчинків. Манера розповіді письменника своєрідна, автор не виражає відверто своїх симпатій чи антипатій до персонажів, він виступає як вчений-природознавець, що у своїй творчій лабораторії моделює своєрідний психологічний експеримент, свідками якого стають читачі. Письменник досить часто змальовував межові ситуації, коли людина знаходиться між життям і смертю, його постійно хвилювала проблема існування, знеціненого механістичною дійсністю з її часто фальшивими орієнтирами. В. Винниченка цікавила роль інстинктів, тому він влаштовував своїм героям випробовування, ставлячи їх у певні ситуації, щоб зрозуміти закономірності поведінки та психологічних станів. Метою письменника є розкриття психологічного підґрунтя процесів, що відбуваються, вплив думок на вчинки героїв.

Мала проза В. Винниченка демонструє химерне поєднання елементів різних художніх систем, що вказує на дещо проміжний стан новелістики письменника – між реалізмом та символізмом, між реалізмом та психологічним експресіонізмом, між реалізмом та романтизмом, реалізмом та імпресіонізмом. Поєднання реалістичних і нереалістичних елементів у малій прозі В. Винниченка свідчить про надбання мистецтвом принципово нової якості. Введення нереалістичних елементів у реалістичну розповідь, способи їх включення змінюють характер цієї розповіді. Серед способів введення нереалістичних елементів в реалістичну розповідь можна виділити наступні: використання образів-символів („Дим”, „Рабині справжнього”, „Момент”, „Ланцюг”); використання багатозначних образів, яким можна надати як абстрактно-філософського так і соціально-конкретного розшифрування (наприклад, образ Сонгороду у повісті „Краса і сила”, образи „темної сили” та „променя сонця” з однойменних творів); психологічно вмотивоване уявлення реалістично-побутової ситуації як екстремальної чи трагічної („Чудний епізод”, „Таємна пригода”, „Чекання”); введення в реалістичну фабулу фантома, що в контексті особистої свідомості породжує іншу реальність – створену в людській свідомості, емоційно-чуттєву („Глум”); зображення життя героя як універсальної категорії, що не має соціальної, фізичної, духовної, чуттєвої та інших складових, внаслідок чого буття соціально-конкретного героя не визначається лише його середовищем („Талісман”, „Честь”).

Художня спадщина В. Винниченка відображає суттєві тенденції мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ століть., а такі її особливості як інтеграція літератури з філософією, демонстративна реалістичність переживань героїв та майже натуралістичне змалювання подій, органічне поєднання об’єктивного та суб’єктивного, надбань різних художніх напрямів, вільного використання елементів різних естетичних систем і досягнення за їх допомогою особливої художньої цілісності дозволяє говорити про вплив філософських ідей В. Вернадського на творчість В. Винниченка.