М.І. Пирогова Міністерство охорони здоров’я України Реорганізація методики післядиплом
| Вид материала | Диплом |
- Міністерство охорони здоров'я україни професійна спілка працівників охорони здоров'я, 111.65kb.
- Міністерство охорони здоров’я україни вінницький національний медичний університет, 3409.57kb.
- Міністерство охорони здоров’я україни вінницький національний медичний університет, 2694.66kb.
- Скрипников Петро Миколайович, Вищий Державний навчальний заклад України «Українська, 1373.08kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни нака, 1116.44kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни наказ, 1196.85kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни нака, 1199.6kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни, 5153.63kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни нака, 1248.35kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни нака, 354.54kb.
Вінницький національний медичний університет
ім. М.І.Пирогова
Міністерство охорони здоров’я України
Реорганізація методики післядипломної підготовки лікарів в умовах пілотного проекту реформування медицини у вінницькій області
Тези доповідей
методичної конференції
22 березня 2012 року
Вінниця – 2012
УДК: 614.252: 378. 147
Реорганізація методики післядипломної підготовки лікарів в умовах пілотного проекту реформування медицини у вінницькій області
Тези доповідей
методичної конференції
м. Вінниця, 22 березня 2012 року
Ре д а к ц і й н а к о л е г і я : В. М.. М о р о з ( г о л о в н и й р е д а к т о р)
Ю.Й. Гумінський (відповідальний редактор)
Л. В. Фоміна
Відповідальний за випуск: А.М.Гулевич
Медична сфера, безумовно потребує реформування. Відповідно до реорганізації в практичній охороні здоров’я виникає необхідність реорганізації післядипломної освіти лікарів. Для цього необхідна розробка та реформування комплексу нормативно-правових, організаційних, науково-методичних заходів по створенню цілісної системи підготовки та перепідготовки лікарів.
Тези доповідей авторів-учасників методичної конференції висвітлюють проблеми та результати першого досвіду реформування методики післядипломної підготовки лікарів.
Збірник розрахований на всіх працівників медичної галузі.
© Вінницький національний медичний університет ім. М.І.Пирогова, 2012
Мороз В.М., ректор ВНМУ ім. М.І.Пирогова, академік НАМН України, д.мед.наук, професор, Погорілий В.В., проректор з лікувальної роботи
ПІСЛЯДИПЛОМНА ПІДГОТОВКА ЛІКАРІВ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я НА ВІННИЧЧИНІ
Як відомо, метою реалізації у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій бластях та м. Києві пілотного проекту щодо реформування системи охорони здоров’я є впровадження та відпрацювання нових організаційно – правових та фінансово-економічних механізмів, які спрямовані на підвищення ефективності медичного обслуговування населення.
Структурна перебудова системи охорони здоров’я згідно Закону України передбачає:
1. Розмежування первинного, вторинного та третинного рівня надання медичної допомоги.
2. Затвердження стандартів надання медичної допомоги та клінічних протоколів, що дасть змогу уніфікованого надання медичної допомоги населенню, відсутності різноманітності діагностичних та лікувальних закладів, щодо пацієнта з однією і тією ж патологією.
3. Структурну перебудову системи охорони здоров’я медичної допомоги у регіоні шляхом відокремлення або об’єднання закладів.
Реформування галузі охорони здоров’я на Вінниччині проводиться в 3 етапи:
1-й етап – відбулося створення центрів первинної медично - санітарної допомоги.
2-й етап – буде присвячено створенню госпітальних округів
З кінця 2013 року, після підведення підсумків реформування у пілотних регіонах розпочнеться механізм модернізації всієї системи охорони здоров’я.
Тобто основною метою підготовки лікарів в контексті реформування галузі охорони здоров’я є підвищення якості підготовки медичних фахівців, вирішення проблеми кадрового забезпечення саме первинної ланки.
Відповідно до завдань державного замовлення з підготовки лікарів в університеті було зосереджено на підготовці лікарів загальної практики.
Саме на якості післядипломної підготовки лікарів і була зосереджена робота кафедр нашого університету.
На сьогодні МОЗ України затвердив програму підготовки та перепідготовки лікарів за спеціальністю «Загальна практика – сімейна медицина».
Тому основним теперішнім завданням буде впровадження і виконання наскрізної програми підготовки лікарів загальної практики, яка передбачає оволодіння студентами, лікарями – інтернами навиків, необхідних для подальшої роботи у якості лікаря загальної практики.
Підготовка лікарів в інтернатурі потребує змін, насамперед, з урахування реформування нашої галузі. На кафедрах необхідно проаналізувати графіки проходження інтернатури, як очної так і заочної частини навчання та зосередити підготовку майбутніх фахівців в Центрах ПМСД, амбулаторіях сімейних лікарів та поліклініках. Кафедрам університету, які проводять післядипломне навчання, слід зосередити увагу на наступних етапах у своїй роботі:
1. У найближчий період, у межах компетенції, переглянути та доопрацювати відповідно до сучасних вимог діючі програми з підготовки лікарів в інтернатурі. Включити до освітньо-професійних програм підготовки лікарів – інтернів інтегрований перелік навичок невідкладної медичної допомоги. Передбачити відведення не менше 70% питомої ваги навчального часу для практичної підготовки лікарів – інтернів на очних та заочних циклах інтернатури.
2. Забезпечити до 15.05.2012 року перегляд програм інтернатури з спеціальності «Загальна практика – сімейна медицина» за очно - заочною формою навчання для проходження інтернатури з циклів спеціалізації лікарями – терапевтами та лікарями – педіатрами з метою суттєвого збільшення їх практичної підготовки на базах амбулаторій сімейних лікарів, поліклінік. Обмежити підготовку лікарів з спеціальності «загальна практика – сімейна медицина» на базах обласних та міських лікарень.
3. Забезпечити внесення питань імуно - профілактики до навчальних планів та програм усіх видів післядипломного навчання лікарів усіх спеціальностей.
4. Здійснити заходи щодо впровадження дистанційних форм навчання на етапі післядипломної підготовки лікарів.
5. Вжити невідкладних заходів щодо:
- удосконалення післядипломної освіти лікарів, поліпшення практичної підготовки лікарів – інтернів на очних та заочних циклах підготовки в інтернатурі, лікарів – спеціалістів при проходженні циклів спеціалізації, передатестаційних циклів, циклів тематичного удосконалення;
- якісної оцінки знань та практичних умінь при проведенні державної атестації лікарів – інтернів. Залучати до проведення державної атестації лікарів – інтернів представників фахових лікарських асоціацій та практичної
охорони здоров’я.
Деканату факультету післядипломної освіти разом з управлінням охорони здоров’я Вінницької та Хмельницької облдержадміністрацій необхідно проаналізувати потребу регіонів з підготовки лікарів за спеціальностями «загальна практика – сімейна медицина» та «медицина невідкладних станів».
Відповідно до потреб областей розширити підготовку лікарів за вищевказаними спеціальностями. Слід активізувати співпрацю закладів охорони здоров’я з організації систематичного підвищення кваліфікації з питань екстреної та невідкладної допомоги лікарів – інтернів на базах стажування, лікарів – спеціалістів на короткотривалих курсах інформації та стажування, переривчастих курсах, семінарах на місцевих базах у період між передатестаційними циклами.
Спільно з фахівцями лікарських асоціацій провести атестацію клінічних баз та баз стажування, на яких готуються лікарі – інтерни та проводиться післядипломна підготовка лікарів – спеціалістів, перевіривши рівень кадрового забезпечення та матеріально - технічного оснащення закладів охорони здоров’я а також провести аналіз потреби в післядипломній підготовці лікарів та врахувати його при плануванні циклів спеціалізації, передатестаційних циклів, циклів тематичного удосконалення.
Нам необхідно диференційовано підійти до питань заходів щодо оновлення та кадрового зміцнення кафедр факультету післядипломної освіти
на яких зосереджена підготовка лікарів – інтернів та лікарів – спеціалістів. Провести атестацію та підвищити кваліфікацію науково – педагогічних працівників кафедр і структурних підрозділів, що проводять підготовку лікарів – інтернів та лікарів – спеціалістів. Здійснити заходи з покращення матеріально – технічного забезпечення клінічних кафедр, першочергово кафедр загальної практики – сімейної медицини, включити до обов’язкового переліку навчальних засобів кафедр наявність тренажерів, фантомів, устаткування та інших пристосувань для оволодіння лікарями – інтернами та слухачами навичками надання невідкладної медичної допомоги.
Барило О.С., Іванова М.О.
Можливості підвищення якості підготовки лікарів- інтернів- стоматологів за допомогою різних форм навчання
Удосконалення підготовки майбутніх фахівців-стоматологів є однією із актуальних задач у післядипломній освіті лікарів-інтернів. Сучасне суспільство має фундаментальну потребу у формуванні особистості, здатної до самовдосконалення, яка мала б високий інтелектуальний та творчий потенціал.
Сучасний лікар-стоматолог після підготовки в інтернатурі за фахом «Стоматологія» насамперед повинен мати широкий діапазон теоретичних знань, а також опановувати основні практичні навички з діагностики, профілактики та лікування найбільш поширених стоматологічних захворювань. Саме в інтернатурі викладачі мають формувати у лікарів розвиток комплексного клінічного мислення, заснованого на фундаментальних знаннях механізмів виникнення й розвитку запальних патологічних процесів, а також патогенезу конкретних захворювань ротової порожнини та зубощелепової системи. Це дозволить лікарю бачити цілісну картину проблеми стоматологічних захворювань у кожного окремого пацієнта.
Безумовно, навчання в інтернатурі поєднує в єдиний комплекс увесь обсяг знань та навичок, одержаних у період навчання в університеті. Під час навчання в інтернатурі виявляються слабкі сторони теоретичної та практичної підготовки. Нажаль часто-густо виявляється, що інтерни-стоматологи неспроможні, навіть безпорадні, в проведенні лікарських маніпуляцій, діагностичних обстежень хворого.
На нашу думку, навчання в інтернатурі не може бути обмеженим. На сучасному етапі надання стоматологічної допомоги у повсякденній практиці лікарі-стоматологи часто зустрічаються з найрізноманітними тяжкими станами хворих, що виникають гостро : алергічні реакції, порушення серцево-судинної діяльності, дихальна нестача тощо. Лікарі-стоматологи повинні надавати спеціалізовану допомогу пацієнтам із захворюваннями крові, радіаційними ушкодженнями, ендокринними порушеннями, онкологічними захворюваннями, з гострими інфекційними процесами, тому діапазон знань та навичок повинен бути об'ємним.
Викладачі кафедри навчають інтернів оцінювати основні клінічні данні та обирати оптимальні діагностичні алгоритми обстеження та лікування пацієнта у кожному конкретному випадку, а також навчають їх роботі з різними джерелами інформації (інтернет, електронний навчальний посібник, інформаційні системи, електронні бібліотеки тощо). Всі модулі лікарі-інтерни вивчають під керівництвом викладача і, переважно, самостійно.
На підсумковому занятті проводиться контрольне тестування та, шляхом співбесіди на клінічному прикладі, об'єктивно оцінюється робота лікаря-інтерна.
Висока якість підготовки інтернів-стоматологів на етапі формування охорони здоров'я є впроваджена в процес кредитно-модульна система та широке використання комп'ютерних технологій.
Барціховський А.І., Верба А.В., Варченко О.В.
Міждисциплінарна інтеграція як спосіб оптимізації академічного часу при реорганізації методики підготовки лікарів в умовах пілотного
реформування медицини у Вінницькій області
Більшість випускників ВМНЗ України і лікарі-інтерни «Загальної практики – сімейної медицини» недостатньо ознайомлені із специфікою практичної роботи і психологічно не готові практично використовувати набуті теоретичні знання, – так засвідчено у “Пояснювальній записці до проекту програми підготовки студентів медичних факультетів та лікарів-інтернів для оволодіння практичними навичками та методиками, необхідними для подальшої роботи на посадах лікарів «Загальної практики – сімейної медицини»”.
З 221 пунктів «Переліку практичних навичок та методик, якими повинні оволодіти студенти медичних факультетів та інтерни» 12 присвячені отоларингології, 3 – стоматології і 15 – офтальмології. Для оволодіння і вдосконалення практичних навичок і знань лікарям-інтернам «Загальної практики – сімейної медицини» виділено 3 доби для навчання на кафедрі оториноларингології, 1 – на стоматології і 4 – на офтальмології.
Cімейному лікарю психологічно важко самостійно комплексно обстежувати і лікувати хворого тому, що весь час студенти і інтерни виконують окремі методики на відповідних кафедрах. Під час певного циклу на кафедрі вузького профілю неможливо обстеження інших органів і систем у зв’язку з відсутністю відповідного обладнання або знань і вмінь у викладачів кафедри. Часу, щоб супроводжувати хворого у відповідне відділення і там приймати участь в його дообстеженні, звичайно, не вистачає.
Покращити ситуацію, за нашою думкою, може навчання в умовах інтегрованих відділень, наприклад таких, як клініка щелепно-лицьової хірургії, оториноларингології і офтальмології Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. Так, в умовах одного відділення у хворого з абсцесом кореня язика можна обстежити гортаноглотку і гортань на рахунок набряку і стенозу, у хворого з синусогенним хемозом – зорову функцію, у хворого з пульпітом, периодонтитом верхніх корінних зубів – наявність або ризик виникнення гаймориту, тощо. Саме наглядна демонстрація можливості та переваг комплексного обстеження і лікування хворого з першої ланки надання допомоги (згідно ідеології сімейної медицини) деактивує психологічний бар’єр, який заважає практичному використанню теоретичних знань у студентів медичних факультетів та лікарів-інтернів.
Крім того, сумуючи терміни навчання у такому інтегрованому відділені у студентів і інтернів виникає більше шансів побачити нечасті, але ургентні стани (набряк гортані, сторонні тіла ЛОР-органів і орбіти, травми щелепно лицьової ділянки, тощо) або прийняти участь в їх лікуванні (трахеотомія, видалення сторонніх тіл).
Таким чином, одним з можливих шляхів поліпшення методики підготовки студентів і лікарів-інтернів «Загальної практики – сімейної медицини»” з оториноларингології, стоматології і офтальмології в умовах пілотного реформування медицини у Вінницькій області є міждисциплінарна інтеграція академічного часу в умовах комплексних клінічних відділень, наприклад – щелепно лицьової хірургії, стоматології, оториноларингології та офтальмології.
Башинський Г.П., Башинська О.І.
Шляхи оптимізації післядипломної підготовки сімейних лікарів
Як відомо, Вінницька область включена у проект щодо проведення реформування системи охорони здоров’я. Законом встановлюється, що пілотний проект для реформування системи охорони здоров’я передбачає проведення протягом 2011-2014 років структурно-організаційної та функціональної перебудови системи медичного обслуговування у пілотних регіонах, що дасть змогу підвищити рівень медичного обслуговування населення, розширити можливості щодо його доступності та якості; впровадити нові підходи щодо організації роботи закладів охорони здоров’я в пілотних регіонах та їх фінансового забезпечення. В цьому аспекті, реформування післядипломної підготовки лікарів в Україні передбачає приведення медичної освіти у відповідність до державних і міжнародних стандартів.
Післядипломна підготовка лікарів має гармонійно включатися у цілісну систему ПДМО та відповідати системі європейських і міжнародних тенденцій і стандартів. Реалізація пілотного проекту передбачає: створення на базі існуючої в пілотних регіонах мережі закладів охорони здоров'я структурованої за видами медичної допомоги системи медичного обслуговування шляхом відокремлення (або об'єднання) закладів охорони здоров'я, які задовольняють потреби населення у первинній, вторинній, третинній та екстреній медичній допомозі.
Первинна медична допомога - вид медичної допомоги, що надається в амбулаторних умовах або за місцем проживання (перебування) хворого лікарем загальної практики - сімейним лікарем і передбачає консультацію, діагностику та лікування хворих. На цьому етапі відбувається здійснення певних профілактичних заходів, направлення пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги, для надання йому вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги. Надання первинної медичної допомоги забезпечують центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, які є закладами охорони здоров'я, а також лікарі загальної практики - сімейні лікарі. На нашу думку, саме вони потребують особливої уваги при проходженні курсів післядипломної підготовки. Це пояснюється тим, що лікарі, які працюють на етапі вторинної або третинної медичної допомоги, як правило є фахівцями з певним досвідом роботи, стажем та кваліфікаційною категорією. А лікарі первинної ланки – це по-перше випускники медуніверситету, які пройшли інтернатуру по сімейній медицині, та не мають певного досвіду роботи. По-друге, це вчорашні кардіологи, неврологи і т.д. які в умовах пілотного реформування медицини будуть займатись діагностикою та лікуванням найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під час вагітності) станів.Тому, в процесі післядипломної освіти провідні кафедри повинні акцентувати увагу саме на визначенні низки питань, які будуть актуальні саме на етапі первинної медичної допомоги .В цьому аспекті кафедра ортопедії та травматології на курсах післядипломної освіти приділяє увагу з одного боку питанням ургентної допомоги (накладання транспортної та лікувальної імобілізації при переломах, зупинка кровотечі, знеболення та ін.). З другого боку поглиблено вивчаються основні нозологічні одиниці ортопедії – остеоартроз, остеохондроз, вроджені вади розвитку опорно-рухового апарату (вроджений вивих стегна, сколіози, клишоногість та ін.). Слід відмітити, що сучасна діагностика травм та захворювань опорно-рухового апарата неможлива без ультразвукового дослідження, комп’ютерної томографії та інших сучасних методів дослідження. А правильна інтерпритація отриманих під час цих досліджень даних неможлива без фундаментальних знань по анатомії людини, фізіології та патофізіології процесів, які проходять в суглобах, хребцях і т.д. Тому, в цьому аспекті цікавою була б співпраця клінічних та теоретичних кафедр в питаннях післядипломної підготовки лікарів.
Бондар С.А., Гармаш Л.Л., Бельц С.Є., Майструк Л.С.
Нові напрямки у післядипломній освіті дерматовенерологів
Не викликає сумнівів доцільність реформування системи післядипломного навчання. Це обумовлено переходом на європейський стандарт післядипломної медичної освіти, а також прискореним процесом обновлення знань. Післядипломне професійне навчання повинно представляти собою безперервний професійний розвиток, переважно самостійне навчання спеціаліста.
Третинний рівень надання допомоги пацієнтам – це високоспеціалізована медична допомога. При виявленні у хворого медичних показань до високотехнологічних методів лікування допомога надається відповідно до встановленого порядку надання високотехнологічної медичної допомоги. Цю допомогу пацієнти можуть отримати в шкірно-венерологічному диспансері, клініках кафедр дерматовенерології вищих навчальних закладів, клініці профільного науково-дослідного інституту, а саме, ДУ «Інститут дерматології та венерології АМН України (м. Харків), республіканському лепрозорії (м. Раздельная, Одеська область).
Дерматовенерологія – це наука про хвороби шкіри та інфекцій, котрі передаються статевим шляхом, методи та засоби їх діагностики, лікування та профілактики. Спеціальність «дерматовенерологія» включає в себе також поняття косметології та естетичної медицини, дерматоонкології, дерматофтизіатрії, дерматолепрології, хірургії шкіри, дерматореабілітології та питання ВІЛ-СНІДу. Сучасний дерматовенеролог виходячи з вищенаведеного, може навчатися та отримувати кваліфікаційну характеристику за 5 субспеціальностями. В рамках вибраного направлення оптимізації післядипломної освіти лікарів-дерматовенерологів слід проводити сумісні конференції, організовані шкірно-венерологічними диспансерами та кафедрами дерматовенерології вищих навчальних медичних закладів. Щоб тематика цих конференцій уявляла значний інтерес для учасників треба дуже ретельно підбирати їх тематику в напрямку нових підходів до лікування і профілактики дерматозів та ІПСШ. В програму конференцій потрібно включати відкриті обходи професорів, доцентів, запрошених провідних фахівців з науково-дослідного інституту, щоб вони викликали у лікарів, які навчаються, непідроблений інтерес.
Новою формою підвищення кваліфікації лікарів стає дистанційне навчання, а саме, проведення відеоконференцій з актуальних питань дерматовенерології, які дозволяють в режимі on-line отримувати інформацію з перших вуст. В кінці таких науково-практичних конференцій та телемостів учасники їх повинні отримати сертифікати.
Результати безперервного підвищення кваліфікації лікарів можуть бути оцінені за допомогою системи залікових одиниць. Ця система вже введена на кафедрах дерматовенерології ФПО. Накопичувальна система кредитів враховує практично всі види роботи та навчання лікаря. Теоретична частина системи включає виконання наукових робіт, публікацію статей, участь лікарів в роботі з’їздів та конференцій тощо. Удосконалення практичних навичок проводиться в процесі самостійної роботи, навчання на курсах удосконалення та участь у відкритих обходах. Введення системи кредитів та рейтингової оцінки роботи лікарів, а також тестовий анкетний та автоматизований контроль: тематичний, рубіжний, підсумковий, екзаменаційний – дозволяють об’єктивізувати результати атестації та активізувати прагнення лікарів до самовдосконалення.
Борейко М.Р., Рауцкієне В.Т.
Діагноз в практиці сімейного лікаря
В зв’язку з реформуванням практичної медицини у Вінницькій області під час підготовки лікарів-інтернів, при проходженні передатестаційних циклів лікарями, в тому числі сімейної медицини слід звернути увагу на правильне формулювання клінічного діагнозу та заповнення лікарського свідоцтва про смерть (форма №106/0).
Досвід показує, якщо лікар при післядипломному вдосконаленні не набув таких навиків, якщо він самостійно не навчився працювати і проявляти ініціативу, то прибувши потім на місце роботи, він перетворюється в другорядного ремісника, трафаретно мислячого, і діагностичні здібності його не розвиваються.
Відомо, що добре лікує той, хто добре діагностує.
Діагноз це медичне заключення про стан здоров’я хворого, про захворювання (травму), які у нього є, або про причину смерті при летальних наслідках, і воно виражається в термінах прийнятих міжнародною класифікацією хвороб (МКХ), зокрема її 10 переглядом.
Клінічний діагноз має бути нозологічним і відповідати МКХ, патогенетично обґрунтованим, тобто містити чітку структуру з уніфікованими рубриками, а також логічним і достовірним, а у визначених випадках включати і етіологію.
Клінічний діагноз динамічний, може мінятися, тому постійне спостереження сімейного лікаря за хворим, його клінічне мислення, яке базується на знаннях і досвіді лікаря, відіграє велику роль в його встановленні. Повноцінний діагноз повинен сприяти адекватному комплексному лікуванню, медичному прогнозуванню, медичній реабілітації хворого, статистичному обліку захворюваності і смертності, тощо.
Діагноз може бути «формальним», коли він включає в себе тільки поняття про нозологічну одиницю, або так званим «діагнозом хворого», який віддзеркалює всю сукупність хворобливих змін з урахуванням конституційних особливостей, професії та соціального середовища, що передбачає реформування медицини в Вінницькій області.
Особливий інтерес представляє ІХС і цереброваскулярні захворювання, які згідно вимог МКХ із-за їх частоти і соціальної значимості, як найважливіших причин інвалідизації і смертності населення вказуються в діагнозі, як основне захворювання, якщо вони обумовлені атеросклерозом або гіпертонічною хворобою. 10 перегляд МКХ з нозологічних позицій трактує «ятрогенію», як ускладнення профілактичних, діагностичних та лікувальних заходів, що розвилися внаслідок помилкових дій лікаря (передозування правильно призначеного препарату), прийом помилково призначених ліків та всі не професійно виконанні і такі, що призвели до смерті пацієнта діагностичні, терапевтичні і хірургічні втручання.
Практика показала, що клініцисти часто не розуміють різницю безпосередньої причини смерті і механізму її розвитку. В якості безпосередньої причини смерті частіше за все буває ускладнення хвороби, а під механізмами слід розуміти ті зміни, які розвиваються в передагональному або агональному періодах. В той час, як безпосередні причини смерті різноманітні, а механізми її одноманітні і по суті зводяться до трьох видів: серцевого, легеневого і мозкового.
В лікарському свідоцтві про смерть в пункті І між літерами «а», «б», «в», «г» не повинно бути пропусків, оскільки наявність їх вказує на розрив якоїсь ланки патогенетичного ланцюга. Основне захворювання, яке самостійно або через тісно пов’язаними з ним ускладненнями обумовило настання смерті в діагнозі цього документа вказується в останню чергу.
При постдипломному навчанні в питаннях діагностики повинна бути надана максимальна індивідуальність на набуття самостійності мислення, творчості. Навчанню цьому може і повинна сприяти алгоритмізація викладання. Лікарю необхідно самому шукати і знаходити нові знання, практично їх аналізувати вчити ґрунтовно висувати власні ідеї. На даному етапі розвитку всіх галузей
медичної освіти має місце надзвичайно великий обсяг інформації, якою повинен володіти сімейних лікар. Для цього вкрай необхідно використовува- ти електронні носії інформації, особливо про доклінічні відхилення в здоров’ї, які визначаються на генному та молекулярному рівні.
Вернигородский В.С., Власенко М.В., Паламарчук А.В., Фищук О.О.
Реорганизация методики последипломной подготовки семейных врачей по эндокринологии
Медицинское образование есть процесс непрерывного обучения, начинающийся с момента поступлення в медицинский университет и заканчивающийся после прекращения врачебной практики. Его цель – обучение студентов и подготовка практических врачей, позволяющая им использовать новейшие достижения науки для профилактики и лечения заболеваний. Для обеспечения качества медицинской помощи врач должен постоянно совершенствоваться, обязан быть в курсе всех достижений медицинской науки и поддерживать необходимый уровень собственных знаний и навыков.
Потребностью людей в медицинской помощи, профилактических мерах и консультациях по всем вопросам охраны здоровья на уровне наивысших стандартов определяются соответствующие требования к пред-, последипломному и непрерывному медицинскому образованию. С этих позиций огромная ответственность за здоровье людей возлагается на семейного врача, который должен обладать глубокими знаниями в различных областях медицины, в том числе и эндокринологии. Акцент должен быть поставлен на умении семейного врача разобраться в ранней диагностике эндокринных заболеваний. И это, в первую очередь, касается ранней диагностики нарушения углеводного обмена, патологии щитовидной железы, нарушения физического и полового развития у детей и других заболеваний. С этой целью сотрудниками кафедры эндокринологии разработаны рабочие программы по основным эндокринным заболеваниям для терапевтов и семейных врачей. Тематическое усовершенствование может быть продолжительностью две недели или один месяц. На протяжении этого времени рассматриваются вопросы ранней диагностики, клиники, профилактики и лечения, основных наиболее часто встречающихся эндокринных заболеваний. Но на этом образование и обучение семейного врача не должно заканчиваться. Семейный врач должен совершенствоваться ежедневно. Ибо врача, который не заглядывает в книгу, следует опасаться больше самой болезни. Поэтому целью медицинского образования является подготовка компетентных и высокоморальных семейных врачей, полностью осознающих свою роль в отношениях врач-пациент. Понятие компетентности должно включать знания, практические навыки, систему ценностей, поведения и морали, которые способны стать залогом обеспечения качественной профилактической и лечебной помощи, как отдельным пациентам, так и обществу в целом. Считаем, что следует разработать международные стандартизированные методики оценки профессиональной компетентности и деятельности врача и использовать их на этапах предвузовского, вузовского и непрерывного последипломного медицинского образования.
Власенко М.В., Вернигородський В.С., Паламарчук А.В.,
Фіщук О.О., Сокур С.О.
Методика оволодіння діагностично-лікувальними навиками та вміння лікаря сімейної практики
Згідно з концепцією розвитку охорони здоров’я населення України, яку затверджено Указом Президента, пріоритетним напрямком у реформуванні системи охорони здоров’я головною метою якого є забезпечення права громадян на якісне медичне обслуговування згідно вимогам європейської спільноти, визначено первинну ланку медико-санітарної допомоги. Правове підґрунтя для реформування медичної галузі закладено у постанові Кабінету Міністрів України від 20.06.2000 року №989 «Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я». Нині процес реформування первинної медико-санітарної допомоги набув незворотного характеру та істотного динамізму.
Лікар загальної практики – сімейної медицини є фахівцем, котрий надає необхідну первинну медико-санітарну допомогу всім членам родини незалежно від віку, статі, характеру хвороби з урахуванням психологічних, соціальних, культурних особливостей пацієнта та його сім’ї.
Щоб стати повноцінною фігурою первинної ланки охорони здоров’я лікар загальної практики сімейної медицини повинен не тільки вміти проводити діагностику, профілактику та лікування захворювань, але й бути кваліфікованим психологом, мати навички соціального працівника, володіти вмінням переконання, бути пропагандистом щодо здорового способу життя, вміти захищати своїх пацієнтів від агресії медичного підходу.
У починаючого лікаря є великий об’єм інформації та відсутність досвіду її застосування у практичній роботі. Лікарю-інтерну потрібні не окремо взяті медичні знання, а висококваліфіковане вміння використовувати їх у практичній роботі. Вміння – це високий рівень розумової діяльності людини, щоб його досягнути потрібні спеціальні методи та засоби навчання. До принципів діагностичного мислення відносять: нозологічний принцип діагностики, синдрональний, діагностичні алгоритми, а до методів діагностичного мислення – метод обґрунтування діагнозу та метод диференційної діагностики. Алгоритм – це покроковий шлях вирішення того чи іншого діагностичного, лікувального питання.
В основі підготовки та розвитку вмінь у лікарів загальної ланки є діагностика синдромів, методика проведення досліджень, етап діагностики дій. Складання алгоритмів має базуватись на засадах доказової медицини, сучасних стандартів діагностики та лікування.
Використання алгоритмів у навчання дозволяє засвоїти більше інформації, швидко вирішити питання діагностичного та лікувального характеру, розробити логічне мислення, що дасть можливість уникнути помилок в діагностиці та лікуванні.
Вуж Т.Є., Марчук І.А..,Коваль Б.Ф.
Дистанційне навчання як складова післядипломної підготовки та освіти лікарів.
Професія лікаря — це безперервний, самовідданий процес постійного розвитку та вдосконалення, адже підвищення рівня знань і відточення практичних навичок становлять основу професійної діяльності лікаря будь-якої спеціальності. Отримання вищої медичної освіти — лише перший крок на цьому шляху довжиною в життя. Наче маленька піщинка, з якої згодом утворюється перлина, базові знання рік за роком покриваються «шарами перламутру» — безцінним досвідом мистецтва лікування. Сьогодні завдяки впровадженню сучасних інноваційних Інтернет-технологій лікар має можливість підвищувати професійну кваліфікацію в зручний для нього час, дистанційно, в тому числі в режимі on-line. Безсумнівні переваги дистанційної форми навчання вже підтверджені багаторічним успішним досвідом його застосування за кордоном.
Останніми десятиріччями перспективним напрямком розвитку системи підвищення професійної кваліфікації лікарів розвинених країн світу є дистанційна (у тому числі в режимі on-line) форма навчання, завдяки якій підвищення професійної кваліфікації можливе без припинення робочого процесу, тобто є максимально доступним для кожного спеціаліста. Такий принципово новий для нашої країни підхід сприятиме значному підвищенню рівня професійної підготовки лікарів і, можливо, — подальшим реформам у системі медичної, і зокрема післядипломної, освіти.
Дистанційна освіта - це нова вимога нашого часу, оскільки об’єм інформації про медичні наукові та практичні розробки настільки колосальний, що обробити її, вчасно отримати та найголовніше - зорієнтуватися в ній іноді стає просто неможливо. Як стверджують науковці, за останні 3 роки медицина отримала стільки нових даних, скільки не отримувала за всю історію свого розвитку. Оскільки наука постійно відкриває нові можливості для медицини, існує необхідність «постійної медичної освіти». Лікарю необхідно весь час навчатися, навіть після отримання диплому, проходження інтернатури, ординатури, магістратури і т. д. – це має бути безперервний медичний професійний розвиток, тому і виникає необхідність безперервного обміну та передачі даних.
Основним завданням системи безперервного професійного розвитку лікарів є збереження знань та навичок, а також їх постійне вдосконалення відповідно до потреб, продиктованих сучасністю. На шляху до вдосконалення системи післядипломної професійної освіти в Україні ще багато невирішених питань, тому пошук прогресивних методів підвищення професійної кваліфікації лікарів із залученням найновіших методів навчання та передових технологій триває.
У XXI ст. стрімкий розвиток глобальних інформаційних мереж значною мірою сприяє загальному прогресу суспільства. Сьогодні це — один із найбільш швидких, зручних, доступних та економічно виправданих способів отримання майже будь-якої інформації в усьому світі.
Успішна практична діяльність сучасного лікаря значною мірою залежить від рівня його професійної освіти. Темпи розвитку медичної науки стимулюють рухатися в ногу з часом, прикладаючи максимум зусиль для досягнення високого рівня професіоналізму, досконалого володіння сучасними методиками лікування.
Вивчення міжнародного досвіду використання дистанційних освітніх технологій свідчить про ефективність їх застосування для підвищення кваліфікації фахівців різних галузей. У основу дистанційного навчання повинна бути покладена інтерактивна робота лікарів із спеціально розробленими навчальними матеріалами. Ключову роль відіграє також викладач-консультант, який опікується групою лікарів-слухачів. Основними елементами відкритого ДН є: зближення навчання з практичною діяльністю лікарів-слухачів (навчання на основі робочої ситуації, залучення до навчального процесу практичного досвіду лікарів-слухачів); використання найбільш активних методів навчання, які дозволяють ефективно використовувати час лікарів-слухачів - групові дискусії, ділові ігри, тренінги, «мозкові штурми», робота з інтерактивними навчальними матеріалами тощо; андрагогічний підхід - системне використання особливостей навчання дорослих людей, які вже володіють організаційним досвідом, самі обирають тематику навчання і можуть забезпечити самоконтроль; розвиток творчих здібностей лікарів-слухачів, уміння ухвалювати рішення в неординарних умовах надзвичайних ситуацій шляхом використання проблемних методів навчання. Велике значення при цьому має також маркетинговий підхід до навчання лікарів-слухачів, що припускає: максимальну зручність навчання і його доступність; системний підхід до забезпечення лікарів-слухачів всім необхідним для навчання; оптимізацію фінансових і часових витрат лікарем-слухачем, що підвищує ефективність навчання; модульна побудова програм навчання. (можливість вибору лікарем-слухачем курсів і темпу навчання відповідно до потреб); поєднання індивідуальності навчання з економією за рахунок використання мережевих методів обслуговування.
Підсумовуючи вищезазначене можна зробити висновок, що необхідно ввести в післядипломне навчання лікарів (інтернів, магістрів та лікарів – слухачів курсів підвищення кваліфікації) курс удосконалення комп’ютерної грамотності і навчання нових програм, що допомагають лікарям оволодіти новими знаннями та автоматизувати їх працю.
Гаврилюк А.О., Король Т.М.
Питання етики в клінічній практиці.
На сучасному етапі розвитку медицини неможливо не зупинитись на моделях медичної етики. Це нові типи взаємостосунків лікаря і пацієнта. В сучасній медицині розглядається не тільки допомога хворого, а й можливість пацієнта приймати рішення пов’язані з його здоров'ям і лікуванням.
Більше 25 століть в європейській культурі формувались і змінювались моральні принципи і правила в медичній практиці. Існує 4 етичні моделі:
Модель Гіппократа (принцип «не нашкодь»)
- Модель Парацельса ( принцип «роби добро» )
- Деонтологічна модель (принцип «дотримання обов'язку»)
- Біоетика (принцип «поваги прав і гідності особистості»)
Модель Гіппократа була першою формою лікарської етики (460-377рр. до н.е.). вона представлена в «Клятві». Відповідно цій моделі практичне відношення лікаря до пацієнта основане на турботі допомозі і підтримці, що є основною рисою професійної лікарської етики. Це та частина етики, яка розглядає проблему взаємостосунків лікаря і пацієнта під кутом зору соціальних гарантій і професійних обов’язків медперсоналу. Гіппократом були визначені загальні правила взаємодії лікаря з пацієнтом і запропонована така форма спілкування, яка сприяла б орієнтації пацієнта на виздоровлення.
Модель Парацельса (1493-1541рр.)- це друга історична форма лікарської етики, яка склалася у середньовіччі. На відміну від моделі Гіппократа, наведена модель – це урахування індивідуальних особливостей пацієнта. Тісний духовний взаємозв’язок між лікарем та хворим. Основні моральні принципи в рамках даної моделі це принцип «роби добро», «твори любов», милосердя, «сила врача – в его серце, работа его должна руководствоваться Богом и освещаться естественным светом и опытностью, важнейшая основа лекарства – любовь».
Деонтологічна модель. Вперше термін «деонтологія» («deontos» використав англійський філософ Бентам (1748-1832)). В медицині - це відповідність поведінки лікаря етичним нормам. Інакше кажучи, це відношення до хворого, як до самого себе. Як висловився Ван Туль – Пси: «Светя другим, сгораю сам.»
В 60-70рр. ХХ ст.. формується нова модель медичної етики, яка розглядає медицину в контексті прав людини. Цей термін «біоетика» (етика життя) був запропонований Ван Ренселлером Поттером в 1969 році. Основним моральним принципом біоетики є принцип «поваги прав особистості».
Лікар використовує свій медичний досвід і дає пояснення відносно прогнозів лікування включаючи наслідки нелікування. Пацієнт знаючи свої цілі і цінності вибирає варіант, який найбільш співпадає з його інтересами і планами на майбутнє. При цьому рішення пацієнта повинно носити цілком добровільний характер.
Біоетика - це також вирішення проблем запліднення та абортів, евтаназії та трансплантології що й досі є дискутабельними.
В 90 рр. ХХ ст.. біоетика стала поняттям, що включає в себе сукупність соціально-етичних проблем сучасної медицини, серед яких однією із провідних є проблема соціального захисту прав людини.
Біоетика відіграє важливу роль у формуванні в суспільства поваги до прав людини.
Інтерес до питань етики в медичній практиці невпинно зростає і потребує подальшого розвитку. І хотілося б, щоб кожен з лікарів пам’ятав слова Гіппократа: «Очевидным и великим доказательством существования искусства будет, если кто, устанавливая правильное лечение, не перестает ободрять больных, чтобы они не слишком волновались духом, стараясь приблизить к себе время выздоровления».
Гармаш Л.Л., Бондар С.А., Бельц С.Є., Пічкур О.М.
Підготовка фахівців на кафедрі шкірних та венеричних хвороб
Розвиток медичних наук і спеціальностей диктують необхідність періодичного аналізу й коригування змісту та організації післядипломної підготовки фахівців.
Реалізація пілотного проекту щодо реформування системи охорони здоров'я передбачає розмежування первинного, вторинного і третинного рівня медичної допомоги. Відтак основний акцент змін припаде саме на первинний та вторинний рівні.
Одним з найбільш ефективних підходів покращення якості медичної допомоги вважається підготовка кваліфікованих фахівців на всіх етапах післядипломної освіти (навчання в інтернатурі й клінічній ординатурі, підвищення кваліфікації лікарів).
Для надання первинної медичної допомоги, в Україні сьогодні є два шляхи підготовки лікарів загальної практики-сімейної медицини. Перший – підготовка інтернів сімейної медицини з випускників спеціальності «Лікувальна справа» та другий – перенавчання фахівців на циклах спеціалізації.
Для реалізації цих завдань на кафедрі шкірних та венеричних хвороб проводиться робота у різноманітних формах та напрямках. Першим і найбільш важливим етапом є вивчення питань дерматовенерології, що передбачає оволодіння лікарями-інтернами навичками, необхідними для їх подальшої роботи лікарями загальної практики. Для цього на кафедрі складена та відкоригована навчальна програма. Протягом навчання лікарі-інтерни відвідують лекції та практичні заняття, беруть участь у клінічних обходах, розборах хворих. Особливе значення набуває оволодіння ними практичних навичок з дерматовенерології, проведення діагностики та лікування найбільш поширених дерматозів, вміння виписувати основні дерматологічні препарати та надавати хворим першу допомогу при невідкладних станах. Інтерни отримують знання у проведенні санітарно-просвітньої роботи, де звертається увага на питання догляду за шкірою, правильне харчування, профілактику захворювань, що передаються статевим шляхом.
Але сімейні лікарі при всій широті і глибині своєї підготовки не можуть замінити вузьких фахівців.
Дерматологія - багатопрофільна спеціальність, яка в останні роки відзначає великий приплив фахівців, що бажають після закінчення вищого медичного закладу отримати спеціалізацію в інтернатурі або клінічній ординатурі.
Головним завданням підготовки молодого фахівця для надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги є оволодіння практичними навичками та засвоєння теоретичних знань по всіх розділах спеціальності, особиста участь у проведенні великої кількості діагностичних і лікувальних заходів. При цьому доводиться враховувати зростаючий обсяг і ускладнення теоретичної інформації, новації діагностичної й лікувальної технології, фармацевтичного арсеналу й немедикаментозних впливів.
У клініці шкірних та венеричних хвороб лікарі-інтерни-дерматовенерологи під керівництвом асистентів або доцентів курують хворих, виконують лікувальні процедури, призначають лабораторні дослідження й освоюють необхідні практичні навички обстеження дерматологічних хворих. У процесі курації інтерни знайомляться із новими методами лікування, а також використовують у лікуванні сучасні препарати. З метою більш поглибленого вивчання теоретичного матеріалу проводяться семінари й тематичні конференції, на яких розбираються актуальні питання дерматовенерології.
Наш досвід показав, що наприкінці навчання лікарі отримують базові знання, які дають можливість надання ними кваліфікованої допомоги населенню України.
Годлевський А..І.
Шляхи оптимізації підготовки хірургів-інтернів
в період реформування медичної галузі
Історія створення інтернатури в системі підготовки лікарів-хірургів налічує десятки років. Спочатку вони навчались 1 рік, потім 3 роки, потім 1,5 роки і на теперішній час підготовка спеціалістів з хірургії триває до 3 років.
Особливістю навчання в інтернатурі є її двоступінчатий характер, тобто наявний очний і заочний термін навчання.
Відомо, що в теперішній час проходять значні зміни в системі охорони здоров’я, пов’язані з реформуванням її, створенням 3 рівнів надання медичної допомоги населенню України. В зв’язку з цим, в області будуть створені міжрайонні госпітальні округи.
Для покращення підготовки лікарів-інтернів хірургічного фаху ми вважаємо скоротити термін навчання їх до 2 років і ввести тільки очну форму навчання.
Ми розуміємо, що ці питання реформування системи післядипломної освіти по термінам навчання не в нашій компентенції. Тому на місцевому університетському рівні разом з Управлінням охорони здоров’я облдержадміністрації потрібно сконцентрувати навчання інтернів-хірургів на заочному циклі в створених госпітальних міжрайонних центрах області. На наш погляд, навчання інтернів в цих лікувальних закладах за умовного контролю головного хірурга госпітального округу принесе значно більшу користь, ніж при теперішньому стані післядипломної підготовки лікарів на заочному циклі
Ще одною з особливостей підготовки інтернів-хірургів стало проведення навчання кожної групи з її закріплення за 4 хірургічними кафедрами. Позитивом в цьому, на нашу думку, є те, що група інтернів знаходиться під час очного навчання постійно на одній і тій же самій базі без всяких переходів на інші кафедри.
Наступним нововведенням на кафедрі є те, що всі інтерни під час чергувань в ургентній хірургічній кліниці за однією і тією ж хірургічною бригадою, де вивчає основні необхідні практичні навички з хірургії як під час діагностичного обстеження, так і під час виконання оперативного втручання.
Гомон М.Л.
Організація навчання надання невідкладної допомоги хворим в умовах пілотного реформування медицини у Вінницькій області
Невідкладна допомога є невід’ємною частиною сучасного сервісу медичного обслуговування населення. Особливістю даного виду медичної допомоги є швидкість розвитку та перебігу невідкладного стану, що вимагає швидких та правильних дій першочергово від медичного і парамедичного персоналу на місці виникнення різкого погіршення здоров’я пацієнта. Разом з тим адекватне забезпечення лабораторним та інструментальним обладнанням, набором фармакологічних засобів існує лише в стаціонарах, тоді ж як переважна кількість невідкладних станів виникає за їх межами. Крім того уточнений діагноз по захворюванню, що спричинило невідкладний стан, та правильність надання невідкладної допомоги встановлюється на етапі лікування хворого в відділенні анестезіології та інтенсивної терапії. Саме тому навчання правильності надання невідкладної допомоги повинно проводиться з врахуванням позитивного досвіду кінцевої ланки надання невідкладної допомоги та з врахуванням можливостей матеріальних та людських ресурсів кожного регіону медичного обслуговування.
Подібно до медицин європейських країн ми переживаємо крах старої системи етапного надання медичної допомоги від будинку до ФАПу, потім до дільничої лікарні, в подальшому до районої, обласної, республіканської лікарні. В структурі цієї схеми медичної допомоги невідкладні стани не мали певних стандартів надання невідкладної допомоги, так як мали діаметрально різні медичні ресурси, різний досвід, великий діапазон універсальності медичної допомоги та відсутність аналізу і контролю правильності лікування. В структурі первинної реорганізації медичної галузі передбачено зменшення кількості проміжних структур лікування та надання невідкладної допомоги, а значить стандартизацію її на всіх етапах. Таким чином, ми крокуємо до приближення якісної та вчасної невідкладної допомоги для населення.
Найбільш складним етапом організації невідкладної допомоги хворим в умовах пілотного реформування медицини у Вінницькій області є прозорість, адекватність до потреб та розумних меж завантаження роботою організація короткої вертикалі від надання невідкладної допомоги на первинній ланці сімейного лікаря і лікаря швидкої (МНС) допомоги до кінцевого етапу спеціалізованого стаціонару, що різко збільшить якість лікування та виживання пацієнтів, а також різко знизить загальну собівартість лікування. Проте даний крок можливий лише при різкому підвищенні якості навчанні по наданню невідкладної допомоги сімейними лікарями (на даний момент навчання триває 5 днів) та лікарями МНС на основі створених регіональних стандартів, побудованих на основі існуючих годлайнів надання невідкладної допомоги. Нажаль переважна більшість галузевих стандартів на сьогодняшній день не відповідають можливостям медичних ресурсів первинної ланки охорони здоров’я та протирічать одне одному у вузьких спеціальностях. Так галузеві стандарти надання невідкладної допомоги при одних і тих же невідкладних станах в терапії, хірургії, гінекології мають різний, інколи протилежний підхід, який не враховує можливості первинної ланки надання невідкладної допомоги.
Тому навчання надання невідкладної допомоги на сучасному етапі реорганізації медицини у Вінницькій області, після створення оновленої первинної ланки (сімейної медицини та МНС), передбачає створення уніфікованих реґіонарних стандартів невідкладної допомоги та їх постійне оновлення на кожній первинній ланці практичної охорони здоров’я на основі галузевих стандартів та годлайнів фсіх медичних профілів.