Україна на шляху до Європи

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 39

Кіізікіз Оітйгі, Ь'Ешріге оііотяп, РІЖ «9ие заіз-е?», л° 2222, 1985.

Кипсіега Мііап, «11п ОссійепС кісіпарре ои 1а ігаейіе сіє 1'Еигоре сепїгаїе» іп Ье ОеЬаІ, п° 27. поуєшЬгє 1983.

Іатаззоигге А(аіп, «Се зега ипе Аиіге Еигоре» іп ІМоІез Йе 1а ГопйаСіоп КоЬеіч ЗсЬшпап, тагз 2003.

Ьеиу асез, Еигоре. ІІпе £ео£гарНіе, НасКеИе, 1997.

ЕупсН ООІА «Ьа Киззіе Гасе а ГЕигоре», іп Саіііегз йе СНаіІІоі:, 11° 60, Маі 2003.

МадпеИе Раиі. КЕМАСЬЕ Егіс (ей.) Ье по-еаи тойеіе еигорееп, ЕсІ. Йе Шшуегзіїе Йе Вгихеііез, Уоі. 1, 2000.

Мепйгаз Непгі, Ь'Еигоре Йез Еигореепз, Оаїїітагсі, 1997.

Могіп Есідаг. Репзег ГЕигоре. Рагіз: Оаііішагй, 1990.

■Рагіепаїгез е1 уоівіпа: ипе РЕЗС роиг йме Еигорс е!аг£іе» іп Саіііегз гіе СЬаШої, п° 64, ЗерІешЬге 2003.

РШіррагі Егіс, «ОрСішівіпе іЬс МссЬапізш ґог 'ЕпЬапсесІ соорега- ііоїл' \лпШіп [Ье Е11». СЕРЗ РоНсу Вгіеґз, п° 33, піаі 2003.

Ротіап Кггуагіо/, Ь'Еигоре сі зез паііопз, ОаШтагсІ, 1990.

Ргосіі Котапо, «А Ргохітіїу Роїісу аз йііс кеу іо зіаЬікіу» іп ЗіхШ ЕСЗА-ШогМ СопҐегепсе, Вгиззеїз, 5- 6 ОесетЬег 2002.

«Кеіпуепіег 1'Еигоре. ЕпігеСіеп яуєс Котапо Ргосіі» іп Роїіие іпіетаїіопаїе, п° 91, ргіпіешрз 2001.

Яиртк Оасдиез, Ь'АиІге Еигоре, Егї. О. ЛасоЬ, 1993.

Сушко Олександр, «Електоральний розкол України: «білоруси- зація» починається з регіонів?» / / Політична думка.— 2002.— № 1.— С. 24 — 31.

Згисз Лпб, Ьез їгоіз Еигорєз, Иагтайап, 1985.

5с/гпгіс£ Согоі/гее, «ОрЬітізег 1е ргосеззиз сіє Вагзеїопе», ІЕ5, Оссазіопаї Рарегз. п° 36, ]иі11еІ 2002.

ТоггеЬІапка <М>яе Ідпасіо, «Ассопккіаііпй іпіегез£з апй ргіпсіріез іп ІЬс Еигореап Чпіоп: ТІїе сазе оГ Ніс Еазіегп егіІаг£етеп1> іп ВАКВЕ ЕзШег, і0НАК550М-М00иЕ5 ЕІізаЬейі (еб.) Веуопсї еп1аг§етепІ: Піе пе\у шетЬегз апсЗ псу/ Ггопііеге оГ [Ье епіагесі Еигореап ІІшоп, ШЕЕ, 2003.

«■\Уутіаг ТЛ'ВІЮСІШ» ЦЕ— згапса сгу ісіее їїхе роїнкіе] роШукі?» Сепігит Зіозипкоад/ МіесІгучагойо«ус!і. и'агзаш, 2002, іп илллллсзт.ог.рі

Шокхиіс Каіагупа, «СІкгаіпе'з Роїісу Іои/агсіз Ше Еигореап ІЛііоп: А Сазе оГ «сіесіагаїіуе Еигореапігаиоп», Сепігит Зїозипкош Міесігу- пагойошусії, \\'агкаш, 2003.

У/аІІасе И'ШІЙГП, «Ьоокіп£ аЙег Ше пеі£ЬЬоиі"1юогї: гезропзіЬіІШез ї'ог №е Е1Л-25» іп Иоіге Еигоре, Роїісу Рарегз, п° 4. ,)и1у 2003.

тп —

Вололимир ГОЛОВЧЕНКО, локтор політичних наук, професор

ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЧНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ ТА її ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР

«Наш шлях у майбутнє — це шлях, яким іде об'єд¬нана Європа. Наш шлях з об'єднаною Європою. Ми З Європою належимо до однієї цивілізації, поділяємо її цінності. Історія, економічні перспективи, інтереси людей дають чітку відповідь, де нам шукати свою долю. Наше місце в Європейському Союзі»,— наголосив 23 січня 2005 р. у своїй програмній промові на Май¬дані Президент України В. Ющенко.

Європейський вибір України був офіційно визначе¬ний ще на етапі формування засад зовнішньої політи¬ки нашої держави і ґрунтувався на її життєво важливих Інтересах, історичному прагненні українського народу бути невід'ємною частиною єдиної Європи. Вже в «Основних напрямах зовнішньої політики України», схвалених після бурхливих дебатів Верховною Радою 2 липня 1993 р. і чинних донині, наголошувалося, що «перспективною метою української зовнішньої політи¬ки є членство України у Європейській Співтоварист¬вах, а також інших західноєвропейських або загаль¬ноєвропейських структурах»1.

Безперечно, попри суттєві внутрішньо- й зовніш-ньополітичні ускладнення, останнім часом позначили¬ся помітні позитивні зрушення в реалізації євроінтег- раційного курсу України. Саме у торгівлі з Євросоюзом Київ має позитивне сальдо, протягом останніх шести років її приріст становив 16—18 % щорічно, а з 2003 р. ця тенденція значно посилилася: в України була пози¬тивна динаміка зі «старою Європою» на рівні 34 %, а з десяткою нових членів (з 1 травня 2004 р.) — 47,5 %. Вже на сьогодні найбільше інвестицій в Україну надхо¬дить з Євросоюзу — близько 36 %2. Та і євросоюзів- ський документ «Розширена Європа», як і підписаний 29 жовтня 2004 р. у Римі Договір про Конституцію для Європи (частина 2 статті 1-1), зовсім не виключають майбутнього членства Києва в ЄС.

І все л< доводиться визнати, що воно може стати ре-альністю не так швидко, як хотілося б. Першорядним зостається вирішення проблем зменшення розриву в розмірах ВВП на душу населення між Україною та державами — членами ЄС, підвищення конкуренто-спроможності вітчизняної економіки, утвердження України як високотехнологічної держави, скорочення розриву між Києвом і членами ЄС у якості життєвих стандартів та ін.

Але, на наше глибоке переконання, не меншу вагу для реалізації перспектив євроінтеграційної стратегії України має забезпечення стабільності інститутів, що є гарантами демократії, верховенства права, прав лю¬дини і основних свобод, поваги прав національних меншин та їхнього захисту, тобто виконання першого з Копенгагенських критеріїв членства в ЄС (червень 1993 р.) та ст. 6 Амстердамського договору про ЄС від 2 жовтня 1997 р. Як переконливо засвідчив останній процес розширення ЄС за рахунок Естонії, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Угорщини й Чехії, саме відповідність держав-канди- датів політичним умовам членства в організації має пріоритетний характер.

Тому не зайвим буде для початку зупинитися на ме-тодології Євросоюзу з оцінки демократичності політич¬них інститутів кандидатів на вступ до нього, беручи до уваги учасників останньої хвилі розширення. Виснов¬ки та пов'язані з ними документи Європейської Комісії щодо заяв про членство в ЄС держав Центрально- Східної Європи (ЦСЄ) були оприлюднені ще в липні 11997 р., але й нині методика, за якою щорічно пе- ; ревіряється готовність країни-кандидата до підписан- ! ня асоційованої угоди й подання заяви про вступ та її І здатність розпочати переговорний процес, залишаєть- | ся незмінною.

; Процес розроблення методології оцінки відповід- ', ності держав-заявників Копенгагенським критеріям членства в ЄС розпочався одразу після Мадридського , саміту Ради Євросоюзу в грудні 1996 р. За його рі- I шеннями Єврокомісія мала провести аналіз політичної І та економічної ситуації в кожній із держав — асоційо- і ваних членів, а також визначити, чи здатні вони прий¬няти на себе зобов'язання членства . Оскільки Копен¬гагенські критерії містили лише загальну характерис- - тику вимог Євросоюзу до країн-кандидатів, першочер- | говим завданням Комісії було наповнити їх конкрет- I ним змістом.

| Це було непросто й не відповідало наявному на той | час досвіду єврокомісарів щодо розроблення Виснов- | ків з політичних проблем. Адже майбутнє розширення, що сталося 1 травня 2004 р., не мало прецеденту в історії Європи, оскільки група держав-заявників була численною й налічувала більше претендентів на вступ, ніж було прийнято до ЄС протягом усіх чотирьох по-передніх розширень (1973 р.— Велика Британія, Данія й Ірландія; 1981 р.— Греція; 1986 р.— Іспанія і Порту¬галія; 1995 р.—Австрія, Швеція й Фінляндія).

По-друге, при тому, що всі 10 країн ЦСЄ здійснюва¬ли прискорені внутрішні перетворення, шість із них

Литва, Латвія, Естонія, Словенія, Словаччина і Чехія — були новими незалежними державами або держава- I ми, що лише нещодавно відродили свою державність. Недоцільність порівняння рівня економічного розвит¬ку з показниками комуністичної доби ускладнювала ' об'єктивний аналіз наданої країнами-кандидатами офіційної інформації, а відповідно й оцінку динаміки розвитку і прогнози на майбутнє.

Нарешті, соціально-економічне становище у краї¬нах ЦСЄ — асоційованих членах — у середині 90-х рр. настільки відрізнялось від стандартів Європейського Союзу, що висновки стосовно перспектив адаптації правових норм ЄС у національних законодавствах цих країн і прийняття ними юридичних зобов'язань щодо членства ґрунтувалися лише на припущеннях.

Подолання зазначених труднощів сталося через розроблення й застосування нових методологічних підходів: «середньострокового горизонту» оцінки для вивчення стану відповідності країни-претендента еко-номічним критеріям і статичного методу оцінки від-повідності політичним критеріям. Ідею «середньостро- кового горизонту» було реалізовано за допомогою прог-нозу потенційного економічного розвитку країн на 5-річний термін, виходячи з поточного стану їхньої економіки і збереження наявних темпів здійснення ре¬форм. Такий підхід надав можливість урядам країн ЦСЄ створити необхідні економічні передумови для входження до спільного європейського економічного простору.

Застосування статичного методу оцінки політич¬них критеріїв зумовлювалося пріоритетом політич¬них чинників у підході до розширення Євросоюзу на Схід і передбачало на момент оцінки рівня демократич¬ності політичних інститутів існування в державах-кан - дидатах основних політичних передумов для при¬єднання. Головною особливістю застосування цього методу було використання інформації з різних джерел, у тому числі офіційної інформації держав-заявників, яку було надано в анкетах, складених Єврокомісією иезііоппаіге) для урядів країн-кандидатів, звіти деле¬гацій ЄС, оцінки Офісу ОБСЄ з демократичних інсти¬тутів і прав людини (ОРІНК), матеріали Ради Європи та її Парламентської асамблеї, неурядових організацій.

Узагальнені результати синтезованих матеріалів надали можливість Європейській Комісії оцінити

Ступінь відповідності стану політичних інститутів Країн-кандидатів Копенгагенським критеріям членст¬ва. Виміри демократичності були визначені за загаль-ноприйнятими на Заході фундаментальними озна¬ками демократії — поділу влади і дотримання осно¬воположних прав. Об'єктом вивчення поділу влади в країнах ЦСЄ — кандидатах на вступ були парламенти, органи виконавчої і судової влади. Основоположні права включали громадянські і політичні, економічні, соціальні, культурні, а також права меншин.

Висновки ЄС спиралися на чітко сформульовані оцінки щодо стану відповідності політичних інститу¬тів критеріям членства у таких сферах:

1) загальна оцінка функціонування політичних ін-ститутів («належним чином і в умовах стабільності»; «потребують консолідації»; «не відповідають копенга-генським критеріям»);

2) поділ гілок влади («поділені»; «формально поділе¬ні»; «не поділені»);

3) межі компетенції гілок влади («встановлені і збе-рігаються»; «встановлені, але не зберігаються»; «не встановлені»);

4) рівень співробітництва гілок влади («високий рі-вень»; «недостатнє співробітництво»; «напруження між гілками влади»);

5) вибори («вільні й чесні»; «не є вільними»);

6) становище опозиції («участь у діяльності політич¬них інститутів»; «права опозиції не зберігаються»);

7) змінюваність влади («у результаті виборів»);

8) функціонування судової системи («потребує по-кращання підготовки суддів»; «потребує покращання в цілому»; «судова влада не є вільною»);

9) фундаментальні права («в основному зберігають¬ся»; «порушуються»);

10) становище засобів масової інформації («вільні»; «існують певні обмеження»; «необхідне законодавче за-безпечення свободи ЗМІ»);

11) боротьба з корупцією («потребує подальшого по-силення»; «потребує значного посилення»; «потребує радикальних засобів із забезпечення прозорості прий¬няття рішень»);

12) громадянський контроль за армією і службами безпеки («громадянський контроль установлений і є адекватним»; «громадянський контроль за армією і службами безпеки не встановлений»).

Застосування цих методів оцінки відповідності політичних інститутів кожної держави-заявника кри¬теріям членства дозволило дати характеристику їх¬нього стану і визначити політичні проблеми, розв'я¬зання котрих відігравало вирішальну роль в ухваленні рішення про включення або невключення тієї чи ін¬шої країни до першої групи країн, що вступають до Євросоюзу. Практично в усіх галузях були позитивно оцінені зусилля семи з десяти країн ЦСЄ — Угорщини, Польщі, Чехії, Словенії, Естонії, Литви і Латвії.

Відповідно Єврокомісією було зафіксовано, що політичні інститути цих нових європейських демо¬кратій функціонують належним чином і в умовах стабільності. При цьому двом балтійським державам — Латвії та Естонії — було рекомендовано прискорити темпи натуралізації російськомовних громадян з ме¬тою надання їм можливості інтеграції в суспільство. Рекомендації Єврокомісії стосувалися також питань захисту прав національних меншин в Угорщині й Чехії, однак було зауважено, що законодавчі умови для їх вирішення створено. Польща і Чехія мали покращити стан справ у засобах масової інформації. Завданням для всіх країн-кандидатів стало посилення боротьби з корупцією.

Разом із тим зазначені проблеми не розглядалися як такі, що загрожували існуванню демократичних політичних інститутів. Єврокомісія рекомендувала розпочати переговори з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словенією та Естонією вже через півроку після завер-

Шення міжурядової конференції ЄС, тобто у березні 1998 р.

Негативні висновки було зроблено Єврокомісією щодо Словаччини, Румунії й Болгарії. Дві останні бу¬ли визнані країнами, політичні інститути яких є демо¬кратичними й здатними функціонувати в умовах стабільності, але водночас Бухарест і Софія, за оцінкою ЄС, не забезпечили верховенство закону в діяльності органів влади всіх рівнів. Політичну систему Словач¬чини було визнано такою, що не відповідає Копенга¬генським критеріям, у зв'язку з чим вона виявилась єдиною серед країн ЦСЄ, яку з політичних причин, до суттєвого поліпшення становища, вже на початку пе¬реговорів було виключено зі списку держав-претен- дентів. Таким чином, хоча формально інституціональ- ний дизайн політичних систем Болгарії, Румунії і Сло¬ваччини відповідав європейським уявленням щодо організації державної влади, однак фактичний ступінь демократизації політичних інститутів був далеким від консолідованої фази. Кожна з цих держав мала власні чинники, що виявились критичними і спричинили негативну оцінку.

Проблеми функціонування виконавчої влади у Словаччині були наслідком неврегульованості відно¬син гілок державної влади і політичної конфронтації у суспільстві. Згідно з чинною тоді Конституцією рес¬публіки від 1 вересня 1992 р. парламент призначав і зміщував з посади президента кваліфікованою біль¬шістю голосів, а президент, у свою чергу, призначав прем'єр-міністра за результатами виборів за партійни¬ми списками. Проте уряд на чолі з амбітним Прем'єр- міністром Словаччини В. Мечіяром, лідером коаліції, Що перемогла на виборах 1994 р., втручався у справи інших владних структур, не виконуючи їхні рішення 0 підмінюючи їхні функції.

Протистояння між його кабінетом і Президентом Словаччини М. Ковачем спричинило найгострішу в сучасній історії країни політичну кризу: у 1995 р. В. Мечіяром був ініційований процес зміщення М. Ко¬вана з посади президента. У період підготовки до пар¬ламентських слухань уряд погрожував чиновникам усіх рангів санкціями, вимагаючи від них підписати петицію до парламенту з вимогою імпічменту прези¬дента. Не набравши потрібної для цього кількості голосів у парламенті, уряд удвічі скоротив бюджет адміністрації президента.

Тому в жовтні 1996 р. Єврокомісією була прийнята резолюція, в якій зазначалось, що заходи проти пре¬зидента є антиконституційними і не відповідають нор¬мальній демократичній практиці, таку ж оцінку дав у своїй заяві Євроларламент. Претензії було висловлено не лише до практичних дій уряду Словаччини (на¬приклад, у зв'язку з непрозорим приватизаційним процесом], а й з приводу намагань влади взяти під контроль громадянське суспільство.

Закон про діяльність опозиції не було прийнято, спецслужби діяли поза парламентським контролем, при цьому їх звинувачували у викраденні сина прези¬дента і нападі на головного редактора опозиційної га¬зети4. Закон про вищу освіту від 1996 р. надав уряду можливість призначати керівників університетів і втручатися у кадрову політику навчальних закладів. Під час проведення у травні 1997 р. загальнонаціо¬нального референдуму про прямі вибори президента республіки уряд не зважив на рішення Конституцій¬ного суду і відмовився дати дозвіл на передачу бюле¬тенів на виборчі дільниці.

У Болгарії й Румунії на час проведення моніторингу Єврокомісії не було здійснено адміністративної рефор¬ми, тому урядові заходи боротьби з корупцією в орга¬нах виконавчої влади виявилися неефективними. Суспільно-політична ситуація в Болгарії залишалась нестабільною: протягом 1990—1997 рр. у країні змі¬нилося сім урядів. Конституція Болгарії від 12 липня 1991 р. гарантувала певну автономію місцевих орга¬нів виконавчої влади у прийнятті рішень, але збере¬ження жорсткого централізованого бюджетного фі¬нансування владних структур заважало розвиткові місцевого самоврядування. Компетенцію урядових де¬партаментів не було чітко визначено, що сприяло зро¬станню корупції й ускладнювало боротьбу з органі¬зованою злочинністю.

У зв'язку з цим Болгарії було рекомендовано запро-вадити прозору процедуру державного управління і Підвищити якість професійної підготовки державних службовців. У Румунії проблема корумпованості цент-рального й місцевого бюрократичного апарату була не менш гострою. На думку Єврокомісії, запровадження системи управління за допомогою «політичних пред-ставників» на різних адміністративних рівнях не при¬вело до підвищення ефективності державної влади, а лише посилило корупцію.

Занепокоєність ЄС викликало й порушення прав національних меншин (у Болгарії 8,5 % населення становлять турки, 2,6 % — цигани; у Словаччині — .10,9 % угорці, а також проживають цигани, українці, поляки; у Румунії — 7,1 % угорців і 1,8 % циган5). На момент затвердження Висновків Болгарія значно по¬кращила становище турецької меншини, а Румунія — угорської. Проте у документах Єврокомісії зазнача¬лось, що Болгарією не було підписало Рамкову кон¬венцію Ради Європи про захист національнх меншин і не були створені умови для використання турецької мови як офіційної у регіонах, де турки становили знач¬ну частину населення (за стандартами ЄС — понад 20 %), а прийнятий у 1995 р. Словаччиною Закон про державну мову всупереч конституції республіки ви¬ключив положення про офіційне використання мови меншин. У всіх трьох країнах циганську меншину було визнано такою, що зазнає дискримінації6.

Здійснення судової реформи також поставило низку Складних питань не лише перед трьома «проблемними» кандидатам на вступ, а й перед іншими державами ЦСЄ. Серед загальних недоліків були названі порушен¬ня термінів розгляду судових справ, неукомплекто- ваність більшості місцевих судів, низька кваліфікація суддів. У Болгарії не було сформовано передбачений конституцією Апеляційний суд, а його функції викону¬вав Верховний суд, що призвело до парадоксальної правової ситуації розгляду касаційних скарг тими ж суддями, якими були винесені рішення, що оскаржу¬вались.

Порушення свободи засобів масової інформації і прав людини, як у Румунії так і в Словаччині, вияви¬лись у спробі встановлення державного контролю над ними, а також у перевищенні поліцією та службою безпеки законодавчих повноважень. Разом з тим, у Висновку Комісії щодо Болгарії було відзначено, що новий правоцентристський уряд країни запланував реформування судової системи на 1997—2001 рр. Об¬надійливими щодо стабільності подальшого розвитку політичних інститутів Болгарії стали вже перші захо¬ди уряду І. Костова, який було сформовано у травні 1997 р. і який спирався на парламентську більшість на чолі з Союзом демократичних сил.

Таким чином, що надзвичайно важливо для євро- інтеграційної перспективи України, проблемними на-прямами політичної модернізації у Словаччині, Бол¬гарії і Румунії на 1997 р., згідно з висновками Євро¬пейської Комісії, були недостатня консолідація полі¬тичних інститутів, недотримання принципу незалеж¬ності судової системи, маніпулювання ЗМІ, порушен¬ня прав людини і неналежний захист прав національ¬них меншин.

З огляду на європейський вибір України і стра¬тегічну ціль створення необхідних передумов для на¬буття асоційованого, а згодом і повноправного член¬ства в ЄС, слід зазначити, що оцінка рівня демокра¬тичності суспільно-політичного життя країни є не ли¬ше необхідним процедурним завданням інституцій Євросоюзу стосовно рішення розпочати переговори Про вступ, а й нагодою для держави-претендента на членство визначити, чи відповідають її політичні перетворення європейським стандартам. Наявність формальних ознак демократії не може бути достат¬ньою умовою успішної євроінтеграції, головним же ризиком залишається повільна демократизація полі¬тичних інститутів.

Оскільки серед політичних критеріїв членства в Євросоюзі на перший план Єврокомісією було постав¬лено стабільне функціонування державних інститутів В умовах поділу гілок влади з чітким визначенням їхньої компетенції, варто бодай побіжно згадати істо¬рію формування модерної владної системи в незалеж¬ній Україні, по можливості, в контексті досвіду кон-ституційного будівництва «старих» і «нових» членів ЄС.

Ще восени 1993 р. конституційний процес в Ук¬раїні, енергійно започаткований два з половиною роки раніше, остаточно загальмувався. У ході дебатів над чотирма варіантами проектів Основного Закону дер¬жави виявилися непримиренні суперечності між по¬зиціями Президента України Л. Кравчука і керівницт¬вом Верховної Ради щодо проблеми розподілу влади. Більшість депутатів вимагала зберегти засадничі по¬ложення Конституції УРСР від 20 квітня 1978 р. (до неї було внесено понад 200 поправок), яка спиралася на Принцип нероздільності влади й відкидала норми про сильну виконавчу вертикаль на чолі з президентом, регіональне і місцеве самоврядування. За нових су¬спільно-політичних умов початку 1990-х рр. прибічни¬ки і супротивники збереження радянської системи роз¬ділились на угруповання, що виступали, відповідно, за парламентську чи президентську форму правління.

На парламентських виборах березня — квітня 3,994 р. комуністи, соціалісти і Селянська партія висту¬пили єдиним блоком, що в умовах стрімкої системної суспільно-економічної кризи забезпечило їм відносний успіх. Лідер тоді ще ортодоксально-марксистської Со-ціалістичної партії О. Мороз був обраний Головою Верховної Ради, керівник прокомуністичної Селянсь¬кої партії О. Ткаченко — його першим заступником, представники лівих партій здобули в цілому 34 % де-путатських мандатів і очолили значну кількість по¬стійних комісій. їхні опоненти — національно-пат¬ріотичні Народний Рух України і Українська республі¬канська партія — отримали разом лише 8 % мандатів і не могли протистояти згуртованій позиції лівих.

Blog

Україна на шляху до Європи