Geum.ru

Україна на шляху до Європи

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

2) діяльності національного уряду, який керує поточною ситуацією та зазнає так чи інакше зовнішніх впливів:

3) втручання ЄС, успішність впливу якого на національ¬ний уряд залежить насамперед від надання перспекти¬ви членства даній країні (Кемпе, Мере. 2002 р.).

На практиці офіційне підтвердження перспективи Членства для країн Центральної Європи (червень 1993 р.) Відбулося значно пізніше приходу до влади демокра¬тичних реформаторських урядів та збіглося з початка- МИ економічного зростання в Польщі, Угорщині та Чехії. У центральноєвропейському регіоні та країнах Валтії курс на «повернення до Європи» відразу розгля¬дали як пріоритетну, оптимальну й безальтернативну стратегію національного розвитку, яка логічно про¬довжувала та закріплювала розпочаті демократичні та економічні перетворення. Тож, визнання перспективи членства давало змогу, з одного боку, легітимізувати Уроблений політичний вибір, а з другого, спрямувати й Прискорити внутрішню європеїзацію у її базовому (політичний плюралізм, чесна економічна конку-ренція, незалежна судова влада, вільна преса тощо) та .поглибленому інтеграційному (інкорпорація аедиія СОПХтипаиШге} вимірах. Надання перспективи член¬ства Болгарії та Румунії, а з 1999 року — решті Бал- КОнських країн, ґрунтувалося більше на політичній аоангажованості Євросоюзу, ніж на реальних здобут¬ках регіону в наближенні до копенгагенських кри¬теріїв.

У будь-якому разі визнання перспективи членства стає додільним тільки тоді, коли серед еліти та насе-лення даної країни нагромадилася певна критична ма¬са реформаторських тенденцій, яка забезпечує прихід до влади демократичних проєвропейських сил, згодом сталий та послідовний поступ.

Надання перспективи членства слід розглядати пе-редусім як політичний акт Євроспільноти, що демонст¬рує її згоду а ргіогі прийняти нового члена, тоді як хід самого просування до членства залежить в основному від послідовності та цілеспрямованості внутрішніх пе¬ретворень. Як засвідчив досвід країн Центральної Європи, сталу динаміку їхнього євроінтеграційного по¬ступу на вирішальному етапі забезпечено коштом успішної взаємодії трьох чинників: 1) процедури регу¬лярного моніторингу у формі щорічних звітів Євро- комісії, які детально висвітлювали реальний стан про¬сування кожної країни-кандидата; 2) запроваджених Євросоюзом інструментів «Вступного партнерства», які об'єднали в єдиному документі перелік пріоритетних напрямів реалізації асдиіз соттипаиіаіге для даної країни-кандидата, а також орієнтованих відповідно до цього засобів фінансової допомоги з боку Союзу; 3) роз¬роблених країнами-кандидатами програм адаптації асциіз соттипаи&хіге, які базувалися на «Вступному партнерстві» та містили детальну програму гармо-нізації тих чи тих галузей національного законодав-ства з зазначенням термінів та вказівками на адмі-ністративні й фінансові засоби виконання поставле-них завдань. Така трискладова схема зближення з Єв-росоюзом буде невдовзі в повному обсязі запроваджена для країн Західних Балкан (моніторинг, інструменти «Європейського партнерства» та національні програми їх імплементації).

Нормативна невизначеність процедури вступу до ЄС випливає також із юридично необов'язкового харак-

ТЯ)Зу її ІІіОТЙ'ГуіДІопальних принципів у цілому. Річ у тім, ЩО мишії Критерії приєднання — лише своєрідні опе- рНЦіМіїІ «пргціила иетушюго руху», які не накладають на ІфЙЇІНЦіеїШ) конкретних юридичних зобов'язань (тоб- 1'0 0ІШРШШ у ЦІЙ Сфері це нідлнтють юрисдикції Суду І0] ЩОДО того, Ліс тріштупцти прохання про членство й Яоцу Інших РВрШЮЙРЬИйХ країн. Процедура набуття ЧЛШ'ІвТІШ НІ І 'СІ ііИДШ* ШірШіЙСьішм країнам-претен- ЙШШЙ ТІЛЬИИ М'МШІИВІЄТЙ, а не право приєднатися до ЗШЯУ (Т0|ЗВ0ЛИМШі 2003 р.). Звідси є слушним додати Д0 Н'йТИ МШШШХ вступних критеріїв ще одну вагому вимогу ДО ираїпи-ічретендента.

0. 0і)\[)ішашизгоду Спільнота на приєднання. Крім Критерії!) готовності країни-кандидата, потрібно брати ДО умш Й загальну «спроможність Союзу поглинути ИШЩ ЧЛШІв» (Європейська Рада в Копенгагені 1993 р.), й Т8ШСШ позиції та інтереси окремих країн-членів. Кож- МШ ХВИЛЯ розширення базового осердя 6-ти країн вно- ЗШШ свою частку розмежувань між країнами-членами Співтовариства, поділяючи їх на «єврооптимістів» та «ашроскептиків», у цілому вкладників чи користувачів аівропейських фондів, прихильників лібералізму чи ва- І'ОМОі'О державного втручання, малі та великі держави, «середземноморське та східноєвропейське лобі» і т. д. ®удс, однак, помилкою вбачати у процесі розширення ТІЛЬКИ загрозу для цілісності та дієвості євроінтег- рАЦІЙкого проекту, оскільки від першого поглинання Великобританії, Ірландії та Данії до нинішнього Приєднання 10-ти країн перспектива розширення ви- Отуоала «необхідним каталізатором для довгоочікува¬них реформ» 17 усередині Спільноти. Найрельєфніше це твердження виявилося в ході нинішнього розширення ®С, яке прискорило реалізацію давнього проекту про створення політичного союзу. Те, що не вдалося здійс¬нити протягом чотирьох повоєнних десятиріч (плани ГІД Є и єн а, Фуше, доповідь Тендеманса, ініціатива Ген- шера — Коломбо, проект Спінеллі), стало можливим у контексті об'єднання Німеччини та подальшого про-сування ЄС на східІ8.

Позиціювання тієї чи іншої країни-члена щодо про¬цесу розширення не зводиться тільки до проблематики збереження асциіз соттипаиіаіге, а пояснюється та¬кож низкою інших чинників: географічною, історич¬ною близькістю до країни-кандидата, втратою тих чи інших фінансових переваг, зміною внутрішньополітич¬ної рівноваги всередині Союзу, традиційними стра¬тегічними та зовнішньополітичними міркуваннями. Послідовна підтримка вступу КЦСЄ до ЄС з боку Німеч¬чини випливає з бачення розширення як нагоди побу¬дувати нову Європейську федерацію (підхід Й. Фішера), особливих близьких відносин із країнами регіону та значних економічних переваг. Великобританія та Данія підтримали швидке розширення на КЦСЄ в ос-новному з розрахунку, що досягнутий рівень дифе-ренціації всередині Союзу покладе край політичним проектам його подальшої федералізації. Натомість Франція висловила найбільше побоювань та вагань щодо приєднання КЦСЄ під впливом низки факторів: оцінки розширення як загрози для ідеї «Європи-поту- ги»; побоювання втратити свою вагому політичну роль у розширеній Європі; традиційної опіки країнами Південного Середземномор'я. У цьому контексті таким невеличким та відносно заможним країнам, як Сло-венія, Угорщина, Естонія (які до того ж могли розрахо¬вувати на лобіювання своїх кандидатур з боку деяких країн-членів), а ргіогі значно простіше вступити до ЄС, аніж, приміром, Туреччині та Україні, приєднання яких призвело б до суттєвої переорієнтації коштів євро- бюджету.

Доречно нагадати і про вплив на розширення ЄС традиційних регіональних зв'язків та географічних ре-алій. Було б приміром складно здійснити перший «люк¬сембурзький» варіант розширення на схід 1997 року, який проводив кордон Спільноти між Чехією та Сло- іШЧЧиною і, крім того, порушував політичну та еко¬номічну близькість країн Балтії. Набуття членства Ру¬мунією наближує до Євросоюзу Молдову, а ймовірне Приєднання Туреччини приверне інтерес Союзу до Країн Закавказзя. У випадку нових східних сусідів ЄС (Країн «спільної периферії») варто теж враховувати чин¬ник Російської Федерації як на рівні стосунків ЄС — Росія, так і на рівні відносин та залежностей, що Вберігаються на пострадянському просторі.

У підсумку, розширення ЄС видається можливим тільки за наявності чіткої політичної волі до взаємного (Зближення як з боку еліт та населення країни-претен- доита, так і з боку чинних країн-членів і євроустанов.

Розширений Союз, або майже «Єдина Європа»

Спираючись на доповідь Європейської Комісії «Про¬грама 2000 — Заради міцнішого й розширеного Сою- яу», Європейська рада в Люксембурзі розпочала у груд¬ні 1997 року «глобальний, відкритий та еволюційний» Процес інституціонального розширення на схід, який МіЯВ відбуватися «поетапно, відповідно до темпів посту¬пу та рівня готовності кожної країни-кандидата». П'ятьма роками пізніше, 15 давніх та 10 нових країн- Чденів підтвердили «безперервний, відкритий та незво- ротний характер процесу розширення» та своє праг-нення побудувати «Єдину Європу» із. Як наслідок, Єв-ропейський Союз має збільшитися більш ніж удвічі та охопити всю географічну Європу, крім її східної частини.

Незважаючи на масштаби та складність нинішньо¬го доступу Євроспільноти, він цілком відповідає вже ус-таленим парадигмам процесу розширення. У цьому йй'ЯЗку іспанський дослідник Хосе Ігнасіо Торебланка Пропонує розглядати розширення ЄС на КЦСЄ через Призму погодження економічних, пов'язаних із безпе¬кою. та інститудіональних інтересів країн-членів і нор¬мативних принципів євробудівництва (Торебланка, 2003 р.). Ця динамічна модель «узгоджуваного присто¬сування» («педоііаіесі ассоїтюсіаііогі», англ.) випливає із особливої сутності політичної системи Євросоюзу, а са¬ме: усталеної культури консенсусу, яка зобов'язує країни-члени шукати компромісне рішення та унемож¬ливлює вето будь-якої країни без його чіткого обґрунту¬вання та зазначення умов, які дозволили б його зняти; децентралізованого характеру врядування в межах Спільноти {«доиегпстсе шііНоиі доиеттепі», англ.). що приводить до створення несталих коаліцій та складної гри інтересів між численними інституційними актора¬ми у процесі ухвалення рішень; незавершеності інсти- туціонально-політичного устрою ЄС, в результаті чого нормативні принципи та правила ЄС можуть бути не¬достатньо точними, еволюціонувати й містити певні суперечності (приміром, між пріоритетами поглиблен¬ня та розширення євробудівництва).

За таких умов процес розширення ЄС здійснюється передусім коштом ухвалення комплексних угод (раск- аде сіеаі, англ.), які дають змогу забезпечити інтереси Спільноти в цілому (відповідне пристосування до ново¬го розширення євроустанов та спільних політик) і вод¬ночас погодити інтереси окремих країн-членів20. При цьому із кожним новим розширенням уточнювалися та поглиблювалися нормативні принципи, якими керу¬ються країни-члени при розгляді нових прохань про членство. Як зазначає X. Торебланка, на час падіння Берлінського муру загальна нормативна доктрина роз¬ширення виходила з того, що Євроспільнота відкрита для всіх європейських демократій, які мають ринкову економіку та згодні перейняти і згодом дотримуватися асдиіз соттипаиіаіге. Отже, у розпорядженні тих країн-членів, які не бажали просування ЄС на схід, за-лишалися лише дві можливості: ставити під сумнів відповідність тієї чи іншої країни-кандидата критеріям

ІІСТуиу. спеціально уточненим Європейською Радою (і Копенгагені; вказувати на неготовність чи неспро-можність самої Спільноти до такого розширення.

Розширена Європа, або як розширити Євросоюз, не змінюючи його інституаіонадьних кордонів

Концепцію Розширеної Європи (КРЄ) офіційно за-тверджено Радою Євросоюзу в червні 2003 року на ОС¬НОВІ попереднього березневого повідомлення Євро- К0місії «Розширена Європа — Сусідство; новий вимір Відносин з нашими південними та східними сусідами». Нова доктрина знайшла своє інституціональне відо¬браження у статті 1-56 проекту Європейської Консти¬туції, де зазначається, що «Союз розвиває зі своїми дер- Жачами-сусідами привілейовані відносини, які мають її їй, мету створити простір добробуту та добросусідства, базуються на цінностях Союзу і характеризуються Тісними й мирними стосунками, заснованими на Співробітництві. Для цього Союз може укладати І здійснювати з цими країнами особливі угоди ... які можуть передбачати взаємні права та обов'язки, а та-кож можливість провадити спільні дії». На практиці формула «все, крім інституцій» надає перспективу по-глибленої економічної інтеграції (поступовий доступ до йвутрішнього ринку Союзу); посиленого політичного Діалогу; пом'якшеного візового режиму з можливістю ООййого скасування віз; тісної співпраці у сферах за¬побігання конфліктам та регулювання криз, правосуд¬дя та внутрішніх справ, транскордонної та регіональ¬ної співпраці, транспорту, енергетики, телекомуні- кац'й. культури, науки та освіти, захисту довкілля;

Провадження нового фінансового інструменту сусідства.

За своїм юридичним та практичним наповненням КР6 цілком вкладається в діючі рамки інституту асоціації і за задумом її творців повинна забезпечити цілісність та послідовність політики розширеного ЄС щодо його країн-сусідів і водночас бути «прийнятного альтернативою членству»21 для цих країн. Стратегічно ініціатива сусідства ставить перед собою «вкрай амбіційне» (Волес, 2003 р.) завдання наблизити відно¬сини ЄС зі своєю південною та східною периферіями до того рівня, який характеризує нині Європейську еко¬номічну зону. Інакше кажучи, взамін на ухвалення базових цінностей геополітичної Європи та значної ча¬стки асфііл соттипаиіаіге, країни — сусіди Євросоюзу зможуть приєднатися до геоекономічного європей¬ського простору. Повертаючись до викладеної у пре¬амбулі цієї статті дилеми, ЄС вирішив на цей раз піти шляхом тісної асоціації, що дозволяє принаймні на се¬редню перспективу уникнути подальших зусиль інсти- туціональної чи бюджетної адаптації, які випливали б з потреб нового розширення на країни Східної Європи.

Вироблення єдиної стратегії у відносинах з краї-нами Південного Середземномор'я та Східної Європи можна обґрунтувати низкою чинників: певною схожіс¬тю соціально-економічних характеристик цих країн (проблеми стабілізації, демократизації, неефективного урядування, бідності); вагомими історичними, куль¬турними, економічними, суспільними зв'язками, які поєднують країни-сусіди з розширеним ЄС; викликами самого географічного сусідства (регулювання прикор¬донних обмінів та загроз спільній безпеці). У цьому контексті відомий дослідник Майкл Емерсон пропонує розглядати стратегію Розширеної Європи як «дружню доктрину Монро Євросоюзу», яка проголошує країни Східної Європи та Великого Близького Сходу (Південне Середземномор'я, Аравійський півострів, Іран) «зоною життєвого зацікавлення» ЄС (Емерсон, 2002 р.). Крім того, визначення спільних засад та критеріїв зближен¬ня з країпами-сусідами випливає з потреби забезпе¬чити сталість та послідовність зовнішньополітичних ауеиль розширеного ЄС, якому буде нелегко иогоджу- III ІТИ різновекторні інтереси його давніх та нових ІСрІїїі і-членів.

Разом із тим в основу КРЄ закладено диференційо- НОПмй та поетапний підхід, згідно з яким кожній країні- иуеіду буде запропоновано індивідуальний План дій, І відповідно до цього інтеграція до внутрішнього ринку СС здійснюватиметься з огляду на його виконання та у Світлі встановлених загальних критеріїв поступу. За¬пропонована схема фактично повторює трискладову формулу зближення, яку Євросоюз успішно застосував ЩОДО країн Центральної Європи (щорічний моніторинг ©йрокомісії, плани дій ЄС та національні програми ЇХНЬОЇ реалізації з боку країн-сусідів] з тією істотною різницею, що кінцевою метою руху виступає не при-єднання, а поглиблена асоціація. З огляду на ті труд-нощі й взаємні фрустрації, які характеризують ниніш-ні. відносини ЄС з Україною, Молдовою та більшістю Країн Південного Середземномор'я, концепція сусід-ства робить важливий крок уперед, оскільки наповнює ці відносини конкретним і зобов'язувальним для обох сторін змістом.

Водночас КРЄ викликає ряд застережень та вима¬гає більш глибокого аналізу в контексті глобальної посткомуністичної еволюції континенту. Як вже зазна¬чено на початку цієї статті, крах комуністичних режи¬мі, її у Східній Європі спонукав жваву дискусію щодо но¬вого облаштування «спільного європейського дому». У зв'язку з цим деякі європейські політики та експерти ШСловилися за створення панєвропейського конфеде¬ративного об'єднання (Франсуа Міттеран, Жак Делор, доповідь Парламентської Асамблеї Ради Європи 1998 р.) [або утворення особливого статусу членства в ЄС на за¬садах гнучкої та неповної інкорпорації асциіи сотти- Пйиіаіге (Жак Атталі, Чарльз Ґрант). Замість чинного й Тривалого в часі процесу розширення, такий сценарій ДОЗВОЛЯВ би здійснити швидку інетитуціональну та гео- політичну прив'язку до Євросоюзу нових східноєвро¬пейських демократій. Формула ймовірного асоційова¬ного членства могла б поширитися на всі європейські країни, які відповідають демократичному критерію, але тимчасово не задовольняють інші вимоги або не ба-жають повного членства {європейські держави СНД, Балкан, ЄЕЗ, Швейцарія, Туреччина)32. Запропонова¬на стратегія сусідства базується на діаметрально про-тилежних засадах, а саме: поступовій економічній інтеграції, яка не виходить за межі існуючого інституту асоціації та ще й до того ж охоплює неєвропейські країни-сусіди ЄС. КРЄ суперечить, отож, проголошеній парадигмі Єдиної Європи, розглядаючи східноєвро¬пейські країни не як потенційних кандидатів на член¬ство, які зможуть приєднатися до ЄС за умови вико¬нання критеріїв вступу, а лише як близьких зовнішньо¬політичних партнерів Союзу. За відсутності нових ін- ституціональних механізмів було б найдоречніше по¬ширити на ті країни Східної Європи, які висловили прагнення до членства, стратегію поступової, повно¬цінної та зумовленої досягненням конкретних резуль¬татів інтеграції на кшталт процесу стабілізації та асо¬ціації, запровадженого Брюсселем щодо Західних Бал¬кан. Як наслідок, доктрина Розширеної Європи може сприйматися в Україні та Молдові радше як стратегія стримування євроінтеграційних намірів цих країн, аніж дієвий засіб їхнього зближення з Євросоюзом.

Насправді буде найелушніше розглядати КРЄ як продовження політики «навмисної невизначеності» ЄС щодо європейських країн СНД. Незважаючи на не раз озвучене нинішнім керівництвом Єврокомісії та деяки¬ми країнами-членами бачення «ідеальної Європи» без її східної частини, концепція сусідства в жодному разі не закриває перспективу членства перед східноєвро¬пейськими країнами. Як визнав сам Романо Проді, «не¬залежно від того, якою є чи буде наша політика близь¬кості, жодній європейській країні, котра відповідає

ШШМШгенським критеріям, не можна відмовити в пер- ШШТиві членства»23. Навпаки, КРЄ та ймовірно укла¬дені сусідські угоди можуть стати цілком ефективним ВШСОбом наближення до цієї мети, позаяк пропонують у Перспективі навіть більше (повний доступ до внут¬рішнього ринку ЄС), аніж угоди про асоціацію з КЦСЄ, ЩО передбачали лише створення зони вільної торгівлі з @ щросоюзом 24.

У практичному вимірі КРЄ охоплює три групи ІфвІЇИ-сусідів: європейські країни «спільної периферії», ЯКІ прагнуть до членства в ЄС; «розширена» Росія; МСевропейські країни — сусіди Євросоюзу.

Розглянемо першу групу кра'ін, а саме європейські Країни «спільної периферії», які прагнуть до членства ■ ЄС.

Вичікувальна позиція Євросоюзу щодо країн Схід¬ної Європи, які віднині становлять спільне «близьке зарубіжжя» розширеного Союзу та Російської Феде-рації, неминуче прирікає нинішню східноєвропейську Політику ЄС на концептуальний провал. Інакше ка-жучи, модель Європейської економічної зони, на яку Орієнтується КРЄ, стратегічно не відповідає новій Східній периферії Спільноти. Очевидно, що перед цими Східноєвропейськими державами відкриваються лише ДіЗа вірогідні сценарії розвитку: реальних демократич¬них та ринкових перетворень і поступової інсти- туціональної інтеграції до ЄС у результаті приходу ДО влади демократичних сил; подальшої «декларатив¬ної європеїзації» (Вольчук, 2003 р.) та зближення з Ро- ОІФЮ в тому разі, якщо нинішня система влади в цих Країнах не зазнає якісного оновлення. Натомість ви¬дається дуже малоймовірним сценарій, за яким східноєвропейські держави засвоять більшу частку йсс/иіз сотптипаиіаіге та сформують з ЄС «простір доб-робуту та спільних цінностей» і при цьому далі хотіти¬муть залишатися в якості «сусідів», «друзів», а не повно¬правних членів європейської родини. Як довів ДОСВІД функціонування ЄЕЗ, ця форма поглибленої еко¬номічної інтеграції ставить в несприятливе становище країни-партнери Союзу, бо змушує їх переймати усе нові елементи нормативно-правового доробку ЄС без можливості впливати на їхнє ухвалення. Не дивно, що за цих умов більшість потенційних кандидатів на участь в ЄЕЗ воліли за краще набути повного членства в Євросоюзі (Австрія, Фінляндія, Швеція) або при¬наймні спробували це зробити (невдалі національні ре-ферендуми в Норвегії та Швейцарії)25. А з цілком ймовірним приєднанням до Євросоюзу Норвегії, ЄЕЗ може взагалі звестися, крім країн ЄС, до крихітних Ісландії та Ліхтенштейну.

Сьогодні про своє прагнення приєднатися до Сою¬зу чітко заявило керівництво Молдови та України. На європейському покликанні своєї країни наголошує також нове керівництво Грузії. Водночас авторитар-ний режим Лукашенка та ослаблена боротьбою за Нагірний Карабах Вірменія тяжіють до Росії, тоді як Азербайджан близький до встановлення династично-го режиму Алієвих за прикладом деспотій, утворених в Центральній Азії. Отже, вже з огляду на відповід-ність двом першим базовим критеріям членства, число потенційних членів Спільноти збільшується лише на 2—3 країни (від запланованих 33 до 35—36 країн), що має а ргіогі покращити самопочуття деяких нинішніх країн-членів, занепокоєних «відчуттям нескінченного розширення Союзу»26. Крім того, Молдова, Україна та Грузія все ще не вирішили основних завдань стабілі-зації та базової європеїзації, хоча й шлях цих країн (або принаймні деяких з них) до усталеної демократії, пра-вової держави та ефективної ринкової економіки може бути подолано значно швидше, ніж «за кілька десятків років»27.

Європа як мрія про єдність. Замість висновків

У своєму відомому курсі лекцій, прочитаному П 1.944—1945 рр., французький історик Люсьєн Фебвр Охарактеризував європейську ідею як «мрію про Єдність». На зорі XXI ст. ця, здавалося б, недосяжна мрія багатьох поколінь європейців близька до здійс-нення. В ідеалі об'єднана Європа могла б складатися з ДВОХ або й, можливо, трьох концентричних кіл. До ос¬новного кола (Єдиної Європи) увійшли б 25 країн - членів нинішнього розширеного Союзу, Болгарія, Ру-мунія, країни Західних Балкан, Молдова, Україна та, ймовірно, Туреччина й країни Закавказзя. Зовнішнє коло (Розширена Європа) включало б європейські Країни, котрі не воліють інституціонально входити до ЄС, а також мірою можливостей неєвропейські країни - сусіди з Північної Африки та Близького Сходу. Країни Розширеної Європи входили б до єдиного панєвро- псйського економічного простору, в основі якого лежа¬ла б Європейсько-середземноморська зона вільної торгівлі. Зрештою можливе внутрішнє коло (Поглибле¬на чи федеративна Європа) базувалося б на механізмах Тіснішого співробітництва або й на інституціонально- му оформленні європейського федеративного осердя між тими країнами Євросоюзу, які бажали б досягнути глибших форм євроінтеграції, аніж прийнятий усіма асяиіз соттипаиіаіге. При цьому, відповідно до прин¬ципу зумовленої відкритості (сопсІШопаї ореппезз, аигл.), будь-яка європейська держава мала б право приєднатися до кожного з трьох кіл за умови досягнен¬ня нею встановлених критеріїв.