Geum.ru

Міністерство освіти І науки України Національний транспортний Університет

Вид материалаДокументы

Содержание


1.13. Закон України Про Цивільну оборону України
1.14. Закон України Про страхування
1.15. Закон України Про транспорт
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

1.13. Закон України Про Цивільну оборону України


Кожен має право на захист свого життя і здоров’я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимогу гарантій забезпечення реалізації цього права від Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, керівництва підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування. Держава як гарант цього права створює систему цивільної оборони, яка має своєю метою захист населення від небезпечних наслідків аварій і катастроф техногенного, екологічного, природного та воєнного ха­рактеру.

Ц и в і л ь н а оборона України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, еко­логічного, природного та воєнного характеру.

Систему цивільної оборони складають:

 органи виконавчої влади всіх рівнів, до компетенції яких віднесено функції, пов’язані з безпекою і захистом населення, попе-редженням, реа­гуванням і діями у надзвичайних ситуаціях;

 органи повсякденного управління процесами захисту населення у складі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, керівництва підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування;

 сили і засоби, призначені для виконання завдань цивільної оборони; фонди фінансових, медичних та матеріально-технічних ресурсів, передбачені на випадок надзвичайних ситуацій;

 системи зв’язку, оповіщення та інформаційного забезпечення;

 спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, до повноважень якого віднесено питання цивільної оборони;

 курси та навчальні заклади підготовки і перепідготовки фахівців та населення з питань цивільної оборони;

 служби цивільної оборони.

З а х о д и цивільної оборони поширюються на всю територію України, всі верстви населення, а розподіл за обсягом і відповідальністю за їх виконання здійснюється за територіально-виробничим принципом.

Завданнями Цивільної оборони України є:

 попередження надзвичайних ситуацій тех­ногенного та природного характеру та лік­відація їх наслідків

 оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний часи та постійне інфор­мування його про наявну обстановку;

 захист населення від наслідків аварій, катастроф, великих пожеж, стихійного лиха та засто­сування засобів ураження;

 організація життєзабезпечення населення під час аварій, катастроф, стихійного лиха та у воєнний час;

 створення систем аналізу і прогнозування управління, оповіщення і зв’язку, спостереження і контролю за радіоак­тивним, хімічним і бактеріологічним зара­женням, підтримання їх готовності для сталого функціо-нування у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часів;

 підготовка і перепідготовка керівного складу цивільної оборони, її органів управління та сил, навчання населення вмінню застосовувати засоби індивідуального захисту і діяти в надзвичайних ситуаціях.

К е р і в н и ц т в о Цивільною обороною України відповідно до її побудови покладається на Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи ви­конавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адмі­ністрації, керівників під­приємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

Началь­ником Цивільної оборони України є Прем’єр-міністр України.

Безпосереднє вико­нання завдань цивільної оборони здійснюється постійно діючими органами управління у справах цивільної оборони, у тому числі створеними у складі підприємств, установ і організацій силами та службами цивільної оборони.

Завдання, функції та повноваження органів управління у справах цивільної оборони визначаються цим Законом і Положенням про органи управління у справах цивільної оборони, яке зат­верд­жується Кабінетом Міністрів України.

Органи управління у справах цивільної оборони, які входять до складу місцевих державних адміністрацій, є під­розділами подвійного підпорядку­вання.

Кабінет Міністрів України:

 забезпечує здійснення заходів щодо попе­редження надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків;

 розподіляє міста і території за групами, а юридичних осіб — за категоріями щодо реалізації заходів з цивільної оборони;

 створює резерви засобів індивідуального захисту і майна цивільної оборони, матеріально-технічних та інших фондів на випадок надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний час, а також визначає їх обсяг і порядок вико­ристання;

 вживає заходів щодо забезпечення готов-ності органів управління у справах цивільної оборони, сил і засобів цивільної оборони до дій в умовах надзвичайних ситуацій;

 створює єдину систему підготовки органів управління у справах цивільної оборони, сил цивільної оборони та населення до дій в умовах надзвичайних ситуацій;

 визначає порядок створення спеціалізованих професійних та невоєнізованих аварійно-рятувальних служб (формування);

 задовольняє мобілізаційні потреби військ, органів управління у справах цивільної оборони та установ цивільної оборони; координує діяльність аварійно-рятувальних служб;

 залучає аварійно-рятувальні служби до ліквідації надзвичайних ситуацій за межами території України.

М і н і с т е р с т в а, інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад в межах своїх пов­новажень забезпечують вирішення питань цивільної оборони, здійснення заходів щодо захисту населення і територій під час надзвичайних ситуацій, сприяють органам управління у справах цивільної оборони у виконанні покладених на них завдань.

С п е ц і а л ь н о уповноважений центральний орган виконавчої влади, до повноважень якого віднесено питання цивільної оборони:

 бере участь у реалізації державної політики у сфері цивільної оборони, захисту населення і територій від наслідків надзви­чайних ситуацій техногенного та природного характеру, а також попередження цих ситуацій;

 організовує розроблення і здійснення відповідних заходів із цивільної оборони;

 керує діяльністю під­порядкованих йому органів управління у справах цивільної оборони та спеціалізованих формувань, військами цивіль­ної оборони;

 здійснює контроль за виконанням вимог цивільної оборони, станом готовності сил і засобів цивільної оборони для проведення невідкладних робіт для попередження та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

 здійснює координацію діяльності центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих держав-них адмі­ністрацій, виконавчих органів місцевих рад та юридичних осіб щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та при­родного характеру;

 здійснює оповіщення населення про загрозу виникнення або ви­никнення надзвичайної ситуації, забезпечує належне функціонування відомчих тери­торіальних і локальних систем оповіщення;

 здійснює навчання населення, представників органів управління і сил цивільної оборони з питань захисту і дій у надзвичайних ситуаціях;

 організовує фінансове і матеріально-технічне забезпечення військ цивільної оборони;

 створює відповідно до законодавства України під­приємства з виробництва спеціальної техніки, засобів захисту населення і контролю тощо.

К е р і в н и ц т в о підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування забезпечує своїх працівників засобами індивідуального та колективного захисту, організовує здійснення евако-заходів, створює сили для ліквідації наслідків над­звичайних ситуацій та забезпечує їх готовність до практичних дій, виконує інші заходи з цивільної оборони і несе пов’язані з цим матеріальні та фінансові витрати в порядку та обсягах, передбачених законодавством.

Радіаційні, хімічні і вибухонебезпечні підприємства додатково створюють локальні системи виявлення загрози виникнення надзвичайної ситуації та опо­віщення персоналу і населення, що проживає в зонах можливого ураження; запроваджують інженерно-технічні заходи, що зменшують ступінь ризику виникнення аварій, пожеж та вибухів, і несуть витрати щодо їх здійснення в обсягах, передбачених відповідними нор­мативно-правовими актами.

Власники потенційно небезпечних об’єктів відповідають за захист населення, що проживає в зонах можливого ураження, від наслідків аварій на цих об’єктах.


    


1.14. Закон України Про страхування


Цей Закон регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян.

Дія цього Закону не поширюється на державне соціальне страхування.

Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним зако­нодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.


Страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додат­ковою відповідальністю згідно з Законом України “Про господарські товариства” з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Учасників страховика повинно бути не менше трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками – резидентами України.

В окремих випадках, встановлених зако­нодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до цього Закону. У цьому разі використання слів “державна”, “національна” або похідних від них у назві страховика дозволяється лише за умови, що єдиним власником такого страховика є держава.

Слова “страховик”, “страхова компанія”, “страхова організація” та похідні від них дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Об’єктами страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законо­давству України, пов’язані:

 з життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);

 з володінням, корис­туванням і роз­порядженням майном (майнове страхування);

 з відшкодуванням страхуваль­ником за­подіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (стра­хування відповідальності).

Страхування може бути добровільним або обов’язковим. Обов’язкові види страхування, які запроваджуються законами України, мають бути включені до цього Закону. Забороняється здійснення обов’язкових видів страхування, що не передбачені цим Законом.

В Україні здійснюються такі види обов’яз­кового страхування:

 26) страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків при перевезенні небезпечних вантажів;

Для здійснення обов’язкового страхування Кабінет Міністрів України встановлює порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування обов’язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків.

Страховий ризик – певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.

Страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Страхова сума – грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов’язаний провести виплату при настанні страхового випадку.

Страхова виплата – грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку.

Розмір страхової суми визначається дого-вором страхування або чинним зако­нодавством під час укладання договору страхування чи зміни договору страхування. У разі якщо при настанні страхового випадку передбачаються послідовні довічні страхові виплати, у договорі страхування визначаються розміри таких послідовних довічних страхових виплат, а страхова сума по цих випадках не встановлюється.

Страхове відшкодування – страхова випла-та, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.

Франшиза – частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування.

Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) – плата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховику згідно з договором страхування.

Страховий тариф ­­– ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування.

Актуарними розрахунками можуть зай­матися особи, які мають відповідну ква­ліфікацію згідно з вимогами, встановленими Уповноваженим органом, яка підтверджується відповідним свідоцтвом.

Договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страху­вальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується спла­чувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Договори страхування укладаються від­повідно до правил страхування. Договір страхування повинен містити:

 назву до­кумента;

 назву та адресу страховика;

 прізвище, ім’я, по батькові або назву страхувальника та застрахованої особи, їх адреси та дати народження;

 прізвище, ім’я, по батькові, дату народ­ження або назву вигодонабувача та його адресу; зазначення об’єкта страхування;

 розмір страхової суми за договором страхування іншим, ніж договір страхування життя;

 розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за договором страхування життя;

 перелік страхових випадків; розміри страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати; страховий тариф (страховий тариф не виз­начається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума);

 строк дії договору;

 порядок зміни і припинення дії договору; умови здійснення страхової виплати;

 причини відмови у страховій виплаті;

 права та обов’язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору;

 інші умови за згодою сторін;

 підписи сторін.

Для укладання договору страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. При укладанні договору страхування страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), та інші документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику.

Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого стра­хового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

Основними функціями Уповноваженого органу є:

5) розроблення нормативних та методичних документів з питань страхової діяльності, що віднесена цим Законом до компетенції Уповноваженого органу;

14) здійснення організаційно-методичного забезпечення проведення актуарних роз­рахунків.

Я к щ о міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Вер­ховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, то на території України застосовуються правила міжнародного договору.


    


1.15. Закон України Про транспорт


Цей Закон визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності транспорту.

В і д н о с и н и, пов’язані з діяльністю тран­спорту, регулюються цим Законом, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України. Нормативні акти, які визначають умови перевезень, порядок використання засобів транспорту, шляхів сполучення, організації безпеки руху, охорони громадського порядку, пожежної безпеки, санітарні та екологічні вимоги, що діють на транспорті, є обов’яз­ковими для власників транспорту і громадян, які користуються послугами транспорту та шляхами сполучення.

Д е р ж а в н е управління в галузі транспорту має забезпечувати:

 своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України;

 захист прав громадян під час їх транс­портного обслуговування;

 безпечне функціонування транспорту; додержання необхідних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи;

 захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій транспорту та споживачів транспортних послуг;

 створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транс­порту;

 обмеження монополізму та розвиток конкуренції;

 координацію роботи різних видів транс­порту; ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту;

 охорону навколишнього природного середо­вища від шкідливого впливу транспорту.

Д е р ж а в н е управління в галузі транспорту здійснюють Міністерство транспорту України, місцеві Ради народних депутатів та інші спеціально уповноважені на те органи від­повідно до їх компетенції.

Органи управління транспортом сприяють органам влади і самоврядування у виконанні ними своїх повноважень щодо соціального та економічного розвитку транспорту, спільно з ними здійснюють програми захисту навко­лишнього природного середовища, розробляють і проводять узгоджені заходи для забезпечення безперебійної роботи транспорту у разі стихійного лиха, аварій, катастроф та під час ліквідації їх наслідків, координують роботу, пов’язану із запобіганням аваріям і право­порушенням на транспорті, а також орга­нізують взаємодію різних видів транспорту з метою більш ефективного їх використання, підвищення якості обслуговування.

Ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту запроваджується з метою:

 забезпечення безпеки і надійності роботи транспорту;

 обмеження монополізму та розвитку конкуренції;

 створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транс­порту.

Ліцензії на здійснення транспортної діяльності видаються Міністерством транспорту України та іншими уповноваженими на це органами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Транспортні засоби повинні відповідати вимогам безпеки, охорони праці та екології, державним стандартам, мати відповідний сертифікат.

П і д п р и є м с т в а транспорту забезпечують збереження вантажів та багажу з часу їх прийняття для перевезення і до видачі їх одержувачам, якщо інше не передбачено договором.

Охорона вантажів і об’єктів транспорту, а також проведення протипожежної профі­лактичної роботи та контроль за виконанням встановлених вимог пожежної безпеки, ліквідація пожеж на транспорті здійснюються працівниками підприємств транспорту у встановленому порядку.

Перелік вантажів, що підлягають спе­ціальній охороні та супроводу, затверджується Кабінетом Міністрів України. Порядок охорони та супроводу таких вантажів встановлюється Міністерством транспорту України.

Перелік військових вантажів, порядок охорони і супроводу їх караулами встанов­люються Міністерством оборони України за погодженням з Міністерством транспорту України.

Охорона та супровід небезпечних і цінних вантажів за переліком, затвердженим Кабі­нетом Міністрів України, забезпечуються відправниками або одержувачами вантажів протягом усього шляху руху.

П і д п р и є м с т в а і організації транспорту вживають невідкладних заходів для ліквідації наслідків стихійного лиха (повінь, пожежа, замети тощо), аварій та катастроф, які призвели до порушення роботи транспорту.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, органи внутрішніх справ на транспорті та інші підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Цивільної оборони України, Збройних Сил України подають негайну допомогу у ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій та катастроф на транспорті та припиненні протизаконного втручання у діяльність транспорту, яке загрожує безпеці життя або здоров’ю людей, безпеці експлуатації транс­портних засобів і збереженню вантажів.

П і д п р и є м с т в а транспорту зобов’язані забезпечувати безпеку життя і здоров’я громадян, безпеку експлуатації транспортних засобів, охорону навколишнього природного середовища.

Працівники, які безпосередньо забез­печують безпеку руху транспортних засобів, повинні мати відповідну професійну підготовку і за станом здоров’я бути здатними якісно виконувати свої обов’язки. Ці працівники, а також працівники, які зазнають впливу шкідливих і небезпечних умов праці, повинні проходити у встановленому порядку медичні обстеження.

Частини території підприємств, вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеродромів і шляхів сполучення, де здійснюється рух транспортних засобів, проводяться маневрові та вантажно-розвантажувальні роботи, є зонами підвищеної небезпеки. Перебування громадян у цих зонах забороняється. Правила перебування в зоні підвищеної небезпеки і виконання в ній робіт встановлюються Міністерством транспорту України з урахуванням пропозицій заінте­ресованих організацій та за погодженням з місцевими органами влади і самоврядування.

Не допускається розміщення об’єктів, пов’язаних з виробництвом, зберіганням, наван­тажуванням, транспортуванням і розван­тажуванням вибухових, легкозаймистих, радіоактивних і отруйних речовин поблизу місць загального користування, споруд, жилих масивів, природних територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні. Мінімальна відстань від таких об’єктів визначається відповідними будівельними нормами та правилами, погодженими з Міністерством транспорту України, відповідними законо­давчими актами.

Переобладнання всіх комунікацій, пов’я­зане з реконструкцією і ремонтом споруд транспорту, розташованих у смузі відведення шляхів сполучення, здійснюється власниками комунікацій за їх рахунок.

Відповідальність за дотримання вста­новлених нормативів при будівництві та експлуатації газопроводів, нафтопроводів та інших комунікацій, що перетинають залізничні колії та автомобільні дороги або межують з цими коліями і дорогами, несуть власники таких комунікацій.

Підприємства, установи та організації – відправники і одержувачі вибухових, легко­займистих, радіоактивних, отруйних та інших небезпечних вантажів зобов’язані гарантувати безпеку їх перевезення, мати засоби і мобільні підрозділи для запобігання аварійним ситуа­ціям під час перевезення таких вантажів або ліквідації наслідків аварії.

Нагляд за забезпеченням безпеки руху транспортних засобів здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Питання безпеки руху транспортних засобів на території України, пов’язані з діяльністю транспорту інших держав, регулюються на основі норм, прийнятих в Україні, та між­народних договорів України.

Перевезення пасажирів і вантажів повіт­ряним, а в окремих випадках й іншими видами транспорту, підлягають обов’язковому конт­ролю на відповідність їх вимогам безпеки у порядку, визначеному Міністерством транс­порту України відповідно до чинного зако­нодавства України.


    