Міністерство освіти І науки україни національний університет водного господарства та природокористування

Вид материала

Реферат

Содержание Павло Скоропадський Військове життя Аграрна реформа Дії гетьмана Падіння гетьманату Період після гетьманування «я просто русофіл…» З щоденника Н.М.Могилянского Останні роки життя Список використоної літератури

Подобный материал:

• Затверджую міністерство освіти І науки україни ректор національний університет водного, 1187.18kb.
• Міністерство освіти І науки України Національний університет водного господарства, 418.14kb.
• Міністерство освіти І науки України Національний університет водного господарства, 250.93kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України Національний університет водного, 516.76kb.
• Національний університет водного господарства та природокористування В. П. Окорський, 5173.16kb.
• Правила прийому до національного університету водного господарства та природокористування, 1527.21kb.
• Міністерство освіти І науки україни український державний університет водного господарства, 288.21kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 739.04kb.
• The particular qualities of organization of accounting on public enterprises on their, 222.02kb.
• Олексій Настевич Національний університет водного господарства І природокористування, 122.54kb.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Кафедра українознавства


Реферат з історії України на тему:


П. Скоропадський

та його політика


Виконав:

студент І курсу ФЕіП

групи ОА-


Перевірив:


Рівне - 2007 р.

ЗМІСТ


Вступ…………………..…………………………………………………………………3

Молодість…………..……………………………………………………………………4

Військове життя…………………………………………………………………..…….4

Гетьманство:

напередодні…………………………………………………………………………..............6

переворот………………………………………………………………..……….….7

аграрна реформа………………………………………………………………….....7

дії гетьмана………………………………………………………………………….............9

опозиція………………………………………………………………………………............12

падіння гетьманату…………………………………………………….………...............13

Період після гетьманування…………………………………………………………..15

«Я просто русофіл...»…………………………………………………………….........17

Останні роки життя…………………………………………………………………….19

Список використаної літератури...................................................................................21


ВСТУП




Павло Скоропадський


Основоположником роду Скоропадських був брат гетьмана Івана. Протягом XVIII ст. рід Скоропадських дав кількох видатних діячів. Головно вславився Михайло Скоропадський – один із найосвіченіших діячів України XVIII ст. Його син, Іван – депутат до Комісії 1767 року – був настільки популярний серед козацтва, що його вважали за кандидата на гетьмана. У XIX ст. тітка майбутнього гетьмана, Єлизавета, по чоловікові Милорадович, була видатною українською діячкою. Вона допомагала українським школам на Полтавщині і подарувала 8.000 ґульденів на Львівське Товариство ім. Шевченка.

Тепепр, після здобуття Україною справжньої незалежності і державного суверенітету ми наре­шті маємо змогу по-новому подивитися на постать Павла Петровича Скоропадського – останнього українського гетьмана. Він належить до тих дійових осіб історії, навколо яких завжди точилися нескінченні дискусії, створювалися міфи і легенди. Але як би хто не ставився до Павла Скоропадського, ми повинні розглядати його діяльність, як невід’ємну частину українською та Європейської історії. Зі своїх майже 72 ро­ків життя Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців і якщо перші 45 років можна вважати передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою за ту недовгу мить влади над вируючою в пошуках виходу з соціальних експериментів Украї­ною. А заплатив він сповна – смертю маленького сина ще за часів гетьманування, поне­віряннями на чужині, перебуванням під опікою німців у період фашистської диктатури. Початок життя Павла Скоропадського не віщував жодної з цих подій. То був типовий жит­тєвий шлях російського аристократа – адже половина петербурзького вищого світу мала українське коріння або українську маєтність.


МОЛОДІСТЬ


Народився син Петра Івановича Скоропадського та Марії Андріївни Миклашевської у травні 1873-го у Вісбадені, на німецьких мінеральних водах. Дитячі роки провів у родин­ному маєтку Тростянці, що на Полтавщині

Десятирічного майбутнього генерала батьки привозять до Москви, де він проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає до Пажеського кор­пусу. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для дітей вищих кіл аристократії, да­вав курс знань не тільки за середню школу, а й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою. Маленький Павло у мундирі з попере­чними галунами, білих брюках та касці з білим султаном часто був присутній при дворі царя Олександра III.

Закінчення навчання у Пажеському корпусі не змінило найближчого оточення Павла Скоропадського. Він входить корнетом до Кінної гвардії – Кавалергардського полку, най­більш привілейованої частини російської армії, у якому колись служив і його батько. Мо­лодий блискучий гвардійський офіцер має більше вільного часу, ніж учень Пажеського корпусу, – Скоропадський подорожує Європою і Туреччиною, довго живе у Франції, від­відує Сорбонну, історичні пам'ятки Італії та Греції. Шлюб він взяв у своєму колі, одружив­шися із стрункою красунею Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра Павловича Дурнова і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумно відомого міністра вну­трішніх справ Росії.


ВІЙСЬКОВЕ ЖИТТЯ


Військова кар'єра складалася вдало – молодий гвардієць отримує чергові звання. Але настає 1904 рік, а з ним – і російсько-японська війна на Далекому Сході. Велика відстань відділяє Петербург від Маньчжурії, тому жодна з частин гарнізону столиці не брала участі у війні. Молодий честолюбний офіцер Павло Скоропадський не може утриматися так да­леко від театру бойових дій і переводиться до Забайкальського козачого війська. Як ко­мандир 5-ої сотні Читинського козачого полку він бере участь у боях з японцями і отримує за хоробрість золоту зброю. Після повернення до столиці Скоропадського призначають флігель-ад'ютантом царя, однак на цьому посту, який вимагав не хоробрості, а зовсім ін­ших якостей, протримався недовго. Згодом він одержує чин полковника і стає команди­ром 20-го Фінляндського драгунського полку. Офіцери потім згадували його як пряму і че­сну людину, що користувалася загальною любов'ю своїх товаришів. Під час російсько-японської війни П. Скоропадський у 1904 р. вирушає на фронт на чолі сотні козачого Чи­тинського полку, а повертається полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золо­тою шаблею за хоробрість. Командує полком у Фінляндії, потім лейб-гвардії кінним пол­ком; з 1912 р. – генерал-майор Його Величності. На початку 1-ї світової війни був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримує чин генерал-лейтенанта і призначається командиром гвардійської кінної бригади, заступником командира гвардій­ського кінного, а згодом 8-го армійського корпусів. Усі, хто знав П. Скоропадського на фронті, характеризують його як надзвичайно хороброго й авторитетного воєначальника.

Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої Павло Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування, українізує свій корпус і домагається ви­ведення його у тил на переформування.

Так, 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовицьких військ. Після цього Секретаріат у військових справах Центральної Ради призначив П. Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. Власне, уже тоді він міг «в'їхати до Києва на білому коні». До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 р. на Звенигородщині, а згодом це військо відіграло помі­тну роль у відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання 16 жовтня на Всеукраїн­ському з'їзді в Чигирині отаманом Вільного козацтва П. Скоропадського діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го армійського корпусу та Вільного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити його впливу на маси, хоч він і не прагнув стати «українським Бонапартом». Замість того щоб вчинити опір цим далеким від військової справи соціаліс­там, П. Скоропадський 5 січня 1918 р. передає командування генералові Гандзюку й ви­рушає до Києва.

Місто захопили більшовики, тому він мусив переховуватись у знайомих. Через місяць до Києва вступили німецькі війська, а з ними повернулася й Центральна Рада. Однак у безкінечних суперечках про націоналізацію землі та при анархії місцевих «отаманів» по­тонули всі державотворчі наміри 1917 р. Безлад, який панував у країні, викликав негати­вне ставлення до Центральної Ради її союзників – німців та австрійців, котрі сподіва­лися, що цей уряд забезпечуватиме їх продовольством, тому й підтримували його. Зрос­тало незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади.

Навколо цієї ідеї гуртувались і деякі політичні організації, зокрема «Українська народна громада» (в якій було багато офіцерів корпусу Скоропадського), Українська демократи­чно-хліборобська партія (до неї входили такі видатні політичні діячі самостійницького на­пряму, як брати В. та С. Шемети, М. Міхновський, В. Липинський), а також впливовий по­міщицький «Союз земельних власників».

У 1911 році Павло Скоропадський бере під команду Лейб-гвардії кінний полк, а наступ­ного року стає генералом свити імператора. Він пробує себе і на адміністративній ниві, готуючи проект виводу всіх кінних частин з Санкт-Петербурга з метою створення їм нале­жних умов для занять. Але, на жаль, з незалежних від Скоропадського причин проект був провалений, і він знову повертається до своєї безпосередньої роботи у полку.

Для справжнього батька-командира, яким він був для своїх товаришів по службі, тут вистачало роботи» Поповнювалися лейб-гвардійці за рахунок найаристократичніших представників золотої молоді, що зовсім не виявляла тяжіння до щоденної військової під­готовки. Але завдяки праці свого командира Лейб-гвардії кінний полк став одним із най­дисциплінованіших в армії, що довели вже серпневі бої у Східній Прусії на початку Пер­шої світової війни. Будучи в авангарді армії» полк під командуванням Скоропадського прославив себе блискучою атакою під Краупішкіним, коли розпещені юнаки билися, як леви, й помирали, як герої. Він же прикривав і скорботний відступ генерала Ренненкам­пфа з Східної Прусії.

За хоробрість, вмілі воєнні дії молодий генерал-лейтенант дістає високі нагороди та підвищення по службі – послідовно командує 1-ою бригадою 1-ої гвардійської кавалерій­ської дивізії, 5-ою кавалерійською бригадою, всією 1-ою гвардійською кавалерійською дивізією. Остання під його проводом успішно захищала підступи до Прибалтики і в 1915 році зупинила наступ фельдмаршала Гінденбурга біля Двіни.

Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським рухом у цей 44-річний період життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло, що він не був і не міг бути "свідомим українцем" у тогочасному розумінні цього слова, однак констатувати, що Скоропадський виділявся серед інтернаціоналізованої петербурзької аристократії глибоким уявленням про свої українські коріння, безсумнівно, можна. Це взагалі слід вважати родинною рисою Скоропадських. Дід Павла, Ї.М.Скоропадський, який після передчасної смерті свого сина мав на Павла надзвичайний вплив, був передовою людиною свого часу, брав активну участь у громадській діяльності, в розробці селянської реформи. Родинний будинок в Тростянці мав велику колекцію української старовини, портретів гетьманів і видатних діячів України, серед яких був і портрет останнього виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Рідна тітка Павла Єлисавета Іванівна, за шлюбом графиня Милорадович, своїм значним грошовим внеском заснувала Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. З малих літ Павло Петрович знаходився в оточенні відомих українських діячів – В.В.Тарновського, П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма близько приятелював...

ГЕТЬМАНСТВО

Напередодні…


Досить еклектичне політичне кредо П.Скоропадського формувалося під впливом двох факторів: з одного боку, він поділяв погляди істеблішменту самодержавної Росії, з друго­го - усвідомлював правомірність українських домагань і необхідність деяких змін у суспільстві. У березні 1918 р. за участю П.Скоропадсь­кого виникла політична організація "Українська Громада" (згодом - "Українська Народна Громада"). Її платформа виявилася близькою до позиції Української демократично-хліборобської партії та "Союза земельных собственников". Політичний консерватизм у програмних засадах "Української Громади" поєднувався з прагненням до поміркованих перетворень у соціально-економічній сфері. Якщо рівень організації "Союза земельных собственников" П.Скоропадський визнавав досить високим, то прагнення його членів відстоювати лише власні інтереси непокоїли його, породжували незгоду. Водночас "хлібороби" імпонували П.Скоропадському тим, що відстоювали дрібне земле­володіння в Україні. Саме такий шлях у поєднанні з акціонуванням переробної промисловості, на його думку, мав стати магістральним у розвитку української економіки. Німецький уряд вбачав у Гетьмані політичного діяча “сильної руки”, який би міг забезпечити умови окупаційного режиму, до того ж його проекти реформ, зокрема повернення приватної власності, були підтримані і західними капіталістами, які прагнули повернути назад втрачені землі і капітал. Скоропадський, один із найкрупніших українських землевласників, нащадок древнього роду козацкої старшини, у царський час займав одне з вищих місць у суспільній ієрархії, належав до вищого гениралитату і будучи флігель адьютантом Миколи II. Проте під час революції він поставив свою дивізію на службу українській справі, а коли Центральна Рада відмовилася від його послуг, був обраний почесним командуючим селянським ополченням «вільного козацтва».

24 квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Україні зустрілися з генералом П. Скоропадським. На цьому побаченні вони висунули вимоги, при задоволенні яких давали згоду підтримати український уряд «сильної руки».

Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду визнання:

• Визнання Брестської угоди;
  
• Розпуск Центральної Ради, відкладення скликання Установчих зборів до повного “заспокоєння краю”;
  
• Погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань;
  
• Визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й обмежання компетенції військово-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких військ;
  
• Впорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів “революційного походження”;
  
• Забов’язання України щодо забезпечення військ Центральних країн;
  
• Відродження вільної торгівельної та іншої підприємницької діяльності;
  
• Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств для забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляція (поділ землі на невеличкі ділянки) великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит;
  
• Виплата за військову допомогу Україні.
  

Забов’язавшись виконувати дані вимоги, Гетьман отримав окупаційних військ, які на той момент мали визначальний характер.


Переворот


29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміли­вий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у підтримці, тому перево­рот пройшов майже без пострілів та крові. 29 квітня 1918 р. відбувся з'їзд хліборобів, який зібрав біля 6500 делегатів з усієї України. Як тільки в ложі з'явився Скоропадський, у залі знялася овація, залунали вигуки: «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вони довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. Союз землевласників проголосив Україну Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Вони призвали його «врятувати країну від хаосу та беззаконня». Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, осно­вну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губер­ній. Того самого дня у Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському май­дані відслужено молебень. Переворот відбувся майже безкровно, лише в сутичці із січо­вими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.

30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради Міністрів М. Василенка. Це був широковідомий у Києві науковий та громадський діяч, професор історії України та права, член Українського Наукового Товариства, член Старої Громади, ТУП і Конституційно Демократичної (кадетської Партії). Наприкінці XIX ст. був він редактором газети «Киевские Отклики» – української змістом, хоч і виходила російською мовою. За статті про надуживання адміністрації в Сорочинцях – «Сорочинська трагедія» пробув рік у в'язниці. Гетьман дав Василенкові інструкцію: скласти кабінет не пізніше вечора 1-го травня. Цей кабінет мусив бути «лівий», а в основу його діяльности мало бути поставлене завдання національного відродження України, без «крайностей», які викликали б нехіть до українства серед інших національностей.

В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду голови кабі­нету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича – близьку до гетьмана, але мало ві­дому в українських колах людину. Він не зумів підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, на­самперед з партії соціалістів-федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити цього й наступному голові уряду – М. Ва­силенку. Як із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська, соціалісти-федералі­сти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту», їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету М. Василенка лише Д. Доро­шенко – представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра До­рошенка. Він став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова гетьманського уряду Ф. Лизогуб також походив із старовинного українського роду.

Аграрна реформа


Прийшовши до влади, П.Скоропадський розпочав проводити правову, адміністративну, судову та аграрну реформи. Зупинемось на останній...

Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створюва­лися земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні комітети Центральної Ради. Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні управління хліборобства та дер­жавного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земель­но-ліквідаційні та особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону, ухваленого 27 травня 1918 р.

Повітові земельні комісії брали на себе тимчасове управління зе­мельними ділянками окремих власників на їхні прохання і з дозволу гу­бернських комісій на термін понад один рік. Маєтності господарів, які були відсутніми, за розпорядженням губернської комісії передавалися повітовій комісії для управління без заяви власника або його повірено­го. Суть управлінських функцій зводилася до передачі маєтків в орен­ду або прямого господарювання з допомогою призначених фахівців. Витрати на ці заходи покривалися за рахунок прибутків, одержаних від господарської діяльності. Чистий прибуток передавався власникові, який міг у будь-який час вимагати повернення своєї ділянки.

Поряд із земельними комісіями Рада Міністрів утворила тимчасові повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції яких входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння й користування землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р. підприємств, рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про відшкодування збитків і винагороду за користування май­ном, про розрахунки за посіви на чужих землях без дозволу власників, володарів чи орендарів. Земельна реформа мала багатоступеневий характер. Низкою зако­нодавчих актів передбачалося реалізувати такі принципи:

• відпові­дальність за перетворення брав на себе уряд;
  
• створення Державно­го земельного фонду за рахунок державних, церковних і частини при­ватних земель із повним відшкодуванням за них;
  
• продаж земельних ділянок малоземельним господарям;
  
• створення дрібних, але економічно міцних господарств;
  
• забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової галузі України;
  
• вдосконалення сільськогосподарського кредитування.
  

8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний земельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх про­дажу селянам. Розмір приватного землеволодіння не повинен був пере­вищувати 25 десятин.

14 червня з'явився закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями. Якщо ділянки купували земельні товариства, то загальна площа повинна була вкладатися в розрахунок: 25 десятин на кожного члена товариства. Крім того, протягом трьох років придбану землю необхідно було розмежовувати на індивідуальні відруби. Таким чином, колективні форми господарювання виключалися. Усі вказані положення стосувалися як орної землі, так і лісових угідь. Однак площі з лісовими насадженнями надавалися в продаж лише з дозволу міністра земельних справ. З його ж санкції можна було придбати понадлімітні ділянки, коли це письмово обґрунтовувалося суспільними потребами. В цьому разі покупець повинен був протягом року засвідчити виконан­ня обумовлених намірів, відшкодувати всі боргові зобов'язання.

Не обмежувалися розміри ділянок, придбаних на публічних торгах, що здійснювалися шляхом примусового стягнення іпотечних та при­ватних боргів. У кінці літа уряд дозволив продавати маєтки навіть тоді, коли вони перебували в оренді. При цьому орендар мав право зібрати врожай на такій площі.

У жовтні було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам П.Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питан­ня в цей час пояснювалася тим, що після жнив 1918 р. передбачалося розпочати перерозподіл землі для того, щоб у 1919 р. кожний господар працював уже на власній землі.

На початку листопада було ухвалено законопроект, який регулював процес викупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласників та їх подальшого розподілу між селянами. Маєтки, що мали велике господарське значення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо) могли мати до 200 десятин землі, але вони підлягали акціонуванню.

Слід зазначити, що при уважному ознайомленні реформа мала дуже суперечливий характер щодо відносин селян і поміщиків-землевласників. В цей час селяни вже звикли до думки, що земля, яку їм надала Центральна Рада безкоштовно, належить їм, і повертати її ніхто не збирався, а тимбільше викупати. Що стосується великих землевласників, то вони не просто прагнули повернути свої землі та маєтки. Абсолютизуючи трактування закону про відшкодування за користування панською землею, поміщики проводили конфіскаційні рейди та погроми по селянським оселям. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків. Річ утім, що по суті це була ліберальна рефрма, яка передбачала поступки як з селянського, так і панського боку, але ніхто на них йти не хотів. З перших же днів новий уряд розпочав заходи, щоб унормувати становище. Але це було йому не під силу.

Справа в тому, що Україна перебувала “під контролем” німецьких військ, і про ніякі самостійні кроки і не йшлося. 10 вересня 1918 р. був підписаний договір з Німеччиною про передачу їй 35% урожаю на Україні. Після цього (щоправда й до цього теж) почали створюватися і функціонувати каральні загони, що були гарантом забезпечення закону від 8 липня про боротьбу з руїною у сільському господарстві, який відновлював своєрідну форму кріпатства (реманент): селян насильницьки примушували обробляти панські землі.

Селяни, які вже давно звикли думати, що поміщицька земля належить їм за революційним правом, зустріли аграрну політику в багнети. В українському селі нагромадився колосальний вибуховий потенціал. Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військками кинулися озброєні селянські загони (тоді зброя була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів. Ці сутички набрали величезних масштабів.

Таким чином буржуазна аграрна реформа П. Скоропадського була спрямована на відновлення сільського господарства України, створення міцного класу хліборобів, які б отримали землю за викуп при посередництві держави шляхом парцеляції великих земельних маєтків. А всі організаційні ланки, що були створені для її впровадження, мали бути об’єктивними адміністративно-господарськими органами. Однак провести в життя задуми уряду не вдалося. І це пояснювалося не лише браком часу. Надто сильною була інерція мислення в колишніх латифундистів, котрі з Гетьманом пов'язували можливість соціального реваншу. Не на висоті виявився низовий виконавчий апарат, що не пе­рейнявся в основній своїй масі новими завданнями, які ставило життя. Уряду Української держави не вдалося пом'якшити продовольчу кризу, забезпечити міста достатньою кількістю харчів, щоб зменшити соціаль­ну напругу в країні, і тим самим він сам собі окреслив короткотривале існування.


Дії гетьмана


Не зважаючи на всі ускладнення та тертя, в міністерствах ішла невпинна праця.

У галузі зовнішньої політики міністрами були – М.Василенко і Д.Дорошенко. Головним завданням було налагодити визнання Української Держави іншими державами. Перше місце серед європейських держав належало Німеччині. Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не відповідали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми надмірними вимогами викликала гострі конфлікти. Тому гетьманський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до Берліну. Подорожі до Берліну голови кабінету міністрів Ф. Лизогуба та самого Гетьмана (4. ІХ – 17. IX 1918 р.) дуже сприяли зміцненню відносин Німеччини та України й викликали низку прихильних до України відгуків в німецькій пресі. Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною, яка відмовилася ратифікувати Берестейський договір, занулювала під впливом Польщі таємні статті договору відносно утворення коронного краю зі Східньої Галичини та Буковини й намагалася відступити Холмщину Польщі. Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами менших держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами – Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландіею, Норвегією, Італією, Персією. Але Німеччина та Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли влітку 1918 року Україна хотіла нав'язати відносини з державами Антанти, Францією та Англією.

Велика праця припала на міністерство шляхів (В. Бутенко). Залізниці були зруйновані, мости пошкоджені або висаджені в повітря, паротяги та вагони у великому числі вивезені до Росії. Міністерство спромоглося вже в середині літа налагодити нормальний залізничний рух. Великим досягненням була вдала боротьба зі страйками. Успішно працювало міністерство фінансів (А. Ржепецький). Розхитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська валюта, забезпечена природними багатствами України й головним чином цукром, стала тривкою. Міністерство народної освіти (М. Василенко. П. Стебницький. В. Науменко) зустрічало ввесь час опозицію у своїй праці. Початкові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені відповідними вчителями. Тому велику увагу зверталось на організацію навчання української мови в учительських семінаріях. Складніша була справа з українізацією середніх шкіл.

Не можна забувати, що міська людність у значній мірі складалася з росіян, інших національних меншин та зрусифікованих українців. Батьківські комітети в середніх школах, як і педагоги в значній частині ставились вороже до українізації. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 84 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України і історію української літератури. 6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття українських університетів в інших містах. Тоді ж «Просвіта» та Земство заснували в Полтаві Історично-Філологічний факультет. Засновано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петроґраду; засновано Національну ґалерію Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1.000.000 книжок, серед них багато унікумів, стародруків і т. п. Кількістю та якістю книжок Національна Бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Европи. Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук. Потреба в національній Академії Наук була дуже значна. За Центральної Ради ставилося питання про створення Української Академії Наук. Це питання не вийшло із сфери прелімінарних розмов. Українську Академію Наук засновано за Гетьмана, її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а падальших членів мали обирати ці академіки. На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Призначений був професор В. Вернадський. Українська Академія Наук була найбільшим досягненням України в галузі культури. Протягом багатьох років вона залишалася науковим осередком, який скупчував біля себе найкращі наукові сили України. Значення заснування УАН відзначили сучасники і – характеристичне – протягом багатьох років більшовики намагалися довести, що засновано її не в 1918 році, а в 1919 – вже за більшовицької влади. До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського Театру драми та опери, заснування Української Державної Капелі під проводом О. Кошиця та Державної Симфонічної Оркестри під проводом О. Горілого. За цю добу розгорнулися видавництва підручників всякого типу, на що уряд асигнував велику суму. Взагалі 1918 рік «надовго може бути незрівняним, недосяжним по скількості виданнів і накладів».

При гетьманському уряді було засноване міністерство ісповідань, першим міністром якого призначено професора В. Зіньківського, прихильника автокефалії Української Церкви. Але в своїй діяльності він зустрів опозицію збоку єпископату і значної частини населення. Патріарх Московський Тихон дав інструкцію обрати митрополита до Церковного Собору на Епархіальному З'їзді. Не зважаючи на протест В. Зіньківського, обрано на митрополита архиспископа Антонія Храповицького, хоч його кандидатура не набрала належної кількости голосів. Рада Міністрів вислала патріархові Тихонові протест проти обрання митрополита поза Церковним Собором, але патріярх санкціонував вибір Антонія. В особі митрополита Антонія Українська Церква дістала запеклого ворога. В. Зіньківський оголосив Церковному Соборові, що зібрався в червні 1918 р., непохитну волю Гетьмана – «встановити автокефалію Української Церкви». На останній сесії Собору, 12 листопада 1918 року, міністер віроісповідань, А. Лотоцький, оголосив декларацію, в якій сказано: «У самостійній державі має бути і самостійна Церква... автокефалія Української Церкви - це не лише церковна, але й національна наша необхідність. В імені уряду Української Держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що Українська Церква має бути автокефальною». Таким чином гетьманський уряд поклав початок автокефалії Української Церкви. Велике ускладнення в будівництво гетьманської держави вносив брак українського війська. Спадщина, яку дістав гетьманський уряд від Центральної Ради, була дуже невелика. Після повернення українського уряду до Києва, Запорізький загін, під командою генерала К. Прісовського, який обороняв Київ від більшовиків, був переформований на Запорізьку дивізію. Генерала К. Прісовського усунуто від командування і на командира дивізії призначено генерала О. Натієва. З того часу дивізія називалася його іменем. До дивізії входили: три піших полки, один гарматний, один кінний, один інженерський і панцерний дивізіони. Загальне число вояків було 5.000. Згодом дивізію переформовано на корпус. Крім корпусу генерала О. Натісва були: полк Січових Стрільців під командою полковника Є. Коновальця та зформована в Австрії з полонених дивізія Синьожупанників, яка була розташована в Києві та Чернігові. Після масової демобілізації армії Центральна Рада почала формувати українське військо. Напередодні перевороту 29 квітня 1918 року німці роззброїли Синьожупанників та Січових Стрільців. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8-ми корпусів та 4 кінних дивізій і почав його реалізувати. Для підготови освічених старшин засновано спеціальні військові школи. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 року; мали зібрати з цілої України в жовтні 1918 року 85.000 вояків, а на 1 березня 1919 року – 79.000. Ще в липні 1918 року була зформована Гвардійська Сердюцька дивізія з 5.000 вояків. Укомплектовано її хлопцями від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних господарів, переважно з Полтавщини. Взагалі до справи мобілізації гетьманський уряд підходив обережно: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація відповідного віку молоді може принести до армії збольшевичені елементи. Тому уряд наказав відкласти комплектування військових частин до часу, поки дійдуть певного віку молодші хлопці, ще не отруєнні большевизмом. З другого боку гальмували справу німці, які запевняли Гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австрійських військ. Тому мобілізацію відкладено з жовтня на листопад 1918 року.

З літа 1918 року Гетьман дав наказ військовому міністрові, О. Рогозі вжити заходів для поновлення організації козацтва, як окремого стану населення, так і великого кадру армії. Козацтво, як стан, існувало в Чернігівській та Полтавській губерніях до революції 1917 року, коли його зрівняно з усім населенням. Козацтво в XIX та на початку XX ст. користалося деякими пільгами і відзначалося від іншого населення більшим збереженням старих традицій, національною свідомістю й вищим добробутом. Козаки жили переважно на хуторах, хоч були й козацькі села, або частина якогось села належала козакам, а інша – селянам. 16-го жовтня 1918 р. Гетьман окремим універсалом відновив козацтво, спочатку в цих двох губерніях та на Слобожанщині. До козаків належали нащадки козаків, але могли вступати до того стану й некозаки. Козаки кожної губернії складали кіш з кошовим отаманом, який підлягав Гетьманові. У кожному коші було кілька полків, на чолі козацтва стояла Велика Козацька Рада, головою якої був сам Гетьман. Поновленням козацтва Гетьман хотів досягти дві мети: створити заможну, середньо-земельну, з сильними історичними традиціями верству, а з другого боку – мати надійне, незіпсуте більшовицькою пропаґандою військо. Крім того, поновлюючи козацтво, Гетьман сподівався втягти в орбіту Української Держави інші козацькі землі: Кубань, Донеччину і т. д. Лонгін Цегельський писав, що це був «великий, глибоко продуманий план державного мужа високої міри». Здійснити цей план гетьманський уряд не встиг. Восени розпочато формування Особливого Корпусу, переважно з російських старшин, які залишилися в Україні і не хотіли служити в большевицькій Росії. Уряд вирішив використати їх антибольшевнцьке наставлення та військовий досвід. Цей корпус не входив до української армії і підлягав безпосередньо Гетьманові. Розташований він був на українсько-російському прикордонні, між Путивлем та Сумами, в тих місцевостях, де не було української армії. У цілому, звичайно, не рахуючи наступних мобілізацій та Особливого Корпусу, військові сили України були мізерні. Окреме місце серед збройних сил належало Чорноморському флоту. Гетьманському урядові вдалося, після довгих переговорів, здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових суден Чорноморського флоту, які були захоплені німцями.


Опозиція


Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували представникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міністерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху.

На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло – боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніяльної Земської Управи був С. Петлюра. Національний Союз повів рішучу боротьбу проти гетьманського уряду. В. Винниченко у своїй книзі «Відродження нації» згадував, як тяжко було вести до повстання серед українського населення: «...головною нашою силою, на яку я принаймні рахував, був полк Січових Стрільців – галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі багнетів». В. Винниченко та інші члени Союзу виступали в пресі з гострими статтями проти уряду. З літа 1918 р., з доручення Гетьмана, Д. Дорошенко, який був серед міністрів найближчий до опозиції, повів переговори з проводом Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду. У жовтні відбулось побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, що скінчилось певною договореністю. Характеристичні в зв'язку з цим слова Винниченка: «Для конспірації (я) дуже активно брав участь в переговорах з німцями і Гетьманом у справі зформування національно-демократичного кабінету», себто хотів якмога більше затягти справу і вів торгівлю з Ф. Лизогубом про число міністерстьких портфелів, щоб приспати пильність уряду. 25 жовтня оформлено новий кабінет. До нього вступили – 5 представників Національного Союзу (4 члени есефів – А. В'язлов О. Лотоцький,.П. Стебницький й М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те, що було підготовлене попередниками, так – зформульовано земельний закон, проголошено автокефалію Церкви, відкрито Академію Наук тощо.Наступним кроком мав бути закон про Український Сойм, скликання якого намічено на січень 1919 року."' Але. коли все було полагоджене, з'явилася стаття за підписом В, Винниченка з заявою, що гетьманський уряд е незаконний. Стаття ця викликала незадоволення членів Національного Союзу, і чолові члени його – С. Єфремов, В. Садовський, О. Саліковський – висловлювались проти повстання, поки до кабінету входять представники Союзу.

У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася. 29-го вересня 1918 року скапітулювала Болгарія, а за нею Туреччина. 17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на «Союз Держав». У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з совстською Росією. Переможниця Антанта підтримувала російські антибольшевицькі організації і ставилася негативно до «сепаратизму» народів, які були в складі Російської імперії. Україна мусіла шукати інших шляхів та зв'язків перед загрозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати північносхідню частину Чернігівщини. Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Совєтів, що завдання Червоної армії — скористувавшись з моменту, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями. В описуванні подій 1918 року большевицькі історики взагалі замовчують існування гетьманської держави і пишуть тільки про боротьбу з німцями на «південному фронті» та про організації повстанських загонів з українців. Головною силою большевиків була Таращанська дивізія.. В Україні зростало число прихильників нової орієнтації — на держави Антанти, а це приводило до думки про федерацію, яку ввесь час підтримувала Центральна Рада і яка відбилася в усіх її універсалах. Прагнення здобути Україні місце в новій світовій ситуації підказали 9-тьом міністрам кабінету Лизогуба рішення звернутися 17 жовтня до уряду з запискою про допомогу Росії в боротьбі з большевиками. Цю орієнтацію підтримав «Протофіс». Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою, вислав дипломатичних представників до невтральних країн. Швайцарії,Скандінавії, Румунії. Становище України ускладнювала декларація Вільсона, яка вказувала, що завдання союзників – відновлення єдиної Росії. Українській державі місця там не було. У Румунії перебували посли всіх держав Антанти, і до Яс виряджено з Києва Коростовця для прелімінарних переговорів. Головний інформатор Франції в українських справах, консул Еміль Енно, заявив Коростовцеві: «Україна не мала школи своєї історії, ні національної окремішности. Вона створена німцями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути зліквідований». Французький та англійський посли заявили Коростовцеві, що «Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти».

Одночасно до Яс приїхали представники російських організацій з меморандумом, в якому вимагали не визнавати України як держави і вислати війська для її окупації. Такі ж ворожі до незалежности України настрої панували й у Вашингтоні. Чітко виступала концепція: створення великої Польщі та великої Росії коштом України. Серед різних шарів суспільства України ішла боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької, головним представником якої був Національний Союз, і федеративної. В Союзі хліборобів-власників стався поділ: дрібні хлібороби об'єдналися під проводом М. Коваленка і подали гетьманові 20 жовтня меморандум, в якому вимагали незалежности України, а заможніші члени Союзу стояли за федерацію з Росією. Справа ускладнювалася русофільськими партіями, які хотіли зробити Україну базою для відновлення Росії. У той час, на тлі боротьби різних орієнтацій і незадоволення гетьманським урядом, який не мав під собою ні ідеологічного, ні мілітарного ґрунту, підготовлялось повстання. «Фактично шдготова повстання провадилася вже від кінця вересня», писав його учасник. В. Винниченко, головний керівник повстання, писав, що «серед українських „щирих" патріотів панувало велике обурення проти ініціаторів і керівників цієї акції. Бували випадки, коли на мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: „Не чіпайте гетьмана! Не розвалюйте Української Держави! Він кращий українець і самостійник, ніж усі партії!" Та ще й тепер (1920 року) є політики, які думають, що повстання загубило українську державність».'" Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загрозою війни з большевиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під терором ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів, який складався переважно з германофілів. Гетьман наважився на рішучий крок: 14-го листопада кабінет розпущено і в той же день Гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою, не-большевицькою, Росією. Одночасно він доручив С. Гербелеві скласти новий кабінет, в якому не повинно було бути міністрів, заанґажованих в дружніх відносинах з німецьким урядом. Цей кабінет мав бути тимчасовим, до з'ясування відносин з Антантою.

Падіння гетьманату


Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі на 1З листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада – Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Директорія звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про перебрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». Основу повстанцям дали Січові Стрільці. 16-го листопада Директорія домовилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про нетралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ. Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин, 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим: він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. Легенду про близькість Келлера до Гетьмана спростовує лист самого Келлера до отамана Донського, П. Красова. «Скоропадський, – писав Келлер, – мабуть припускає ввести усіх в оману...очікуючи привабливості свого коронування на престол українського королівства». Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений. Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Ідея федерації відштовхнула від П. Скоропадського українських патріотів, однак не привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві формувалася «укра­їнська» армія. На Київ наступали війська Директорії під командуванням С. Петлюри, роз­гортався махновський анархістський рух. Гетьман втрачав контроль над країною.

У той же день доручено С. Гербелеві скласти новий кабінет міністрів; кабінет мав бути тимчасовим, поки не наладнаються відносини з Антантою. Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду — і тому ставити ці два факти у залежність не можна. Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла «праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державности і національної самобутности». Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного закону.

Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, голова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено негайно. Не зважаючи на те, що міністри – Д. Дорошенко та М. Василенко – звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлюру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністер А. В'язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні. Це слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був головний штаб повстання, і очолити його. Регулярного війська у повстанців було мало, але зростало кількість нерегулярного війська: добровільців із селян, міського населення та інтелігенції. Німецькі війська тримали невтралітет і шукали можливости повернутися додому. Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на віддалі 30 кілометрів від Києва, 20-го листопада на сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю. Отмарштайна, далі – Запорізька дивізія полковника П. Болбочана. 1-го грудня у Фастові укладено договір між Директорією і делегацією Державного Секретаріату ЗУНР в особах Д. Левицького та Л. Цегельського. Вони повідомили про рішення ЗУНР «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Тим часом нові й нові військові частини переходили на сторону Директорії. Нарешті перейшла на сторону Директорії і Сердюцька дивізія. 14-го грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади. Він передав владу та державний скарб урядові, а сам з допомогою німців, виїхав за кордон. Передання Гетьманом влади урядові, а не окремій особі, було цілком закономірне: 1-го серпня 1918 року Рада Міністрів ухвалила закон «про Верховне Управління Державою на випадок смерти, тяжкої хвороби й перебування поза межами Держави... Гетьмана».

Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість спостерігачів оці­нює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою цього була, без­перечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою по­літикою гетьмана.

Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі, сам Скоропадсь­кий не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що "найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на міжнародну арену. Але в умовах жорс­токої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і ство­рили, був приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. Цим скористалися росій­ські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві слідкували за ситуацією в Укра­їні, та національно-соціалістичні партії, що підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий росій­ський кабінет С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За допомогою політич­них демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, приму­сили його все ж таки зректися гетьманства 14 грудня 1918 р. За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки й вимовив: "Це ж вихо­дить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член делегації М.Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже сказала про вас усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже!.." Того самого дня гетьман з допомогою німців виїхав за кордон. У своєму відреченні від влади він писав: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з поло­виною місяців докладав усіх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».


ПЕРІОД ПІСЛЯ ГЕТЬМАНУВАННЯ


Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана, тепер вже ко­лишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, – наявність екс-гетьмана та сильних хлібо­робсько-державницьких тенденцій викликала до життя в 1920 році в еміграції український монархічний рух.

Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках, працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я знову починає згадуватися у пресі – прибічники Директорії УНР та Головного отамана С.В.Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими монархістами. Це свідчить, що певні сили по­боювались появи колишнього гетьмана на політичній арені еміграції. І дійсно, незабаром Павло Скоропадський з'являється, цього разу як прапор руху гетьманців-державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична партія на чолі з В.Липинськйм та С.Шеметом, яка згодом оформилась як Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.

Хліборобська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з П.Скоропадським у 1918-му були досить складними. Слід зазначити хоча б, що з'їзд, який 29 квітня проголо­сив Скоропадського гетьманом, був не хліборобським, а з'їздом Союзу земельних влас­ників". "Хлібороби" відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана, поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної, народної Україн­ської держави; скликання Української народної ради; щоб уряд складався з людей, які до­вели вірність українській національно-державній ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги виконані не були, а подальші з'їзди "хліборобів" – за­боронені.

Ідеологом українського монархічного руху в еміграції був В. Липинський, відомий дип­ломат, історик та політик, який формулював цю теорію протягом 1920 – 1926 років у своїх листах до "братів-хліборобів" Це була зовсім нова ідеологія, бо, власне кажучи, Українська держава 1918 року не була монархією, а перебувала в процесі становлення і могла перетворитися на будь-яку із політичних форм – диктатуру, монархію, навіть рес­публіку. Однак 1920 року гетьманський рух – "беззастережно монархічний". Теорія В.Липинського проповідувала Українську трудову дідицьку монархію. За висловами суча­сників, певні риси наближали її до італійського корпоративного фашизму Б. Мусоліні, але на відміну від останнього ідеї Липинського не випробувались втіленням в життя.

У редагованому лідером УСХД віденському журналі "Хліборобська Україна" були вмі­щені і уривки із "Споминів" гетьмана Скоропадського. Перекладав з російської та редагу­вав їх сам Липинський, – адже вони мали стати частиною ідеології українського монархі­зму. Зрозуміло, що тим самим спогади трохи відійшли від свого первісного вигляду, але це не повинно застерігати читача. Виклад подій, своєї точки зору в них залишився незмінним, тобто таким, яким вийшов з-під пера колишнього гетьмана.

Слід зазначити, що гетьмансько-державницький рух користувався певним авторитетом не тільки в Австрії, Німеччині, куди переїхав після Швейцарії П.П.Скоропадський, але і в США, Канаді. Серед його прибічників цього періоду крім В.Липинського можна назвати С.Шемета, О.Скоропис-Йолтуховського, давнього українського діяча і засновника "Спілки визволення України", історика Д.Дорошенка, Б.Левицького, О.Назарука. Останній гідний окремих зауважень хоча б тому, що, будучи галіційським радикалом, у грудні 1918 року виступав проти гетьмана і був членом першого уряду Директорії – міністром преси і пропаганди. Але життя в еміграції, роздуми над долею української державності привели його до гетьманського руху, і в 20-х рейсах він в Америці вже вдало агітує місцеві українські організації за приєднання до нього.

Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі" складалися не завжди рівно. У 30-х роках він розійшовся із В. Липинським, який претендував на особливу роль у гетьманському русі, і, навпаки, ще тісніше, ніж під час перебування на посту міністра закордонних справ Української держави, з ним порозумівся і заприятелював Д. Дорошенко. Певна перебудова спіткала і гетьманський рух — прибічники Скоропадського об'єдналися в "Союз гетьманців-державників", найбільші відділення якого існували в Німеччині та Америці. Слід підкреслити, що в еміграції колишній гетьман не йшов на компроміси із російським білим рухом, до чого, наприклад, схилявся В.Липинський. Гетьманці залишались окремим струмочком загального Українського руху на вигнанні, і Скоропадський був їх прапором. Досить привести характеристику, дану йому одним із визначних гетьманців, М.Тимофієвим: "Гетьман не є і не був політичним ідеологом. Він був і є активним політичним діячем, що має здібність відчути час і що має здібність сконцентрувати його, зреалізувати стихійні, часом неусвідомлені, але реальні, органічні вимоги мас".

Найбільш драматичний період в житті Павла Петровича в еміграції настав після 1933 року, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер. Йому неодноразово доводилось публічно висловлюватись на його користь хоча б задля продовження існування "Союзу гетьманців-державників" та української громади у Німеччині, але ця організація і особисто Скоропадський ніколи не перебували на службі у гітлерівського фашизму. Навпаки, саме наприкінці 30-х років він послав свого сина і спадкоємця – гетьманича Данила Павловича до Канади, де той налагоджував контакти з українською еміграцією і офіційними колами. І деякою мірою це можна розглядати як спробу перенести центр гетьманського руху на Американський континент і вивільнити його з-під німецького впливу, – спробу, яка з-за певних об'єктивних обставин не вдалася.

Історики-гетьманці (а слідом за ними і деякі наші сучасники) зазначають, що саме «Скоропадський починав працювати над створенням організації, яка в основу своєї діяльності доклала консенсус у соціальних питаннях». Насправді він не відігравав у цьому провідної ролі; спочатку його навіть не було серед кандидатів у диктатори (сам П. Скоропадський пізніше писав: «Мушу відверто сказати, що ще на початку березня я про гетьманство не думав»). Головним кандидатом українських кіл на роль монарха був Євген Чикаленко, видатний організатор національного життя, відомий меценат, до революції – фактичний голова Товариства українських поступовців і видавець єдиної щоденної україномовної газети «Рада». Висувалася також кандидатура Миколи Міхновського, першого теоретика самостійництва на Наддніпрянщині. Однак окупаційне командування вважало, що під час громадянської війни на чолі держави не повинна стояти цивільна людина. А П. Скоропадський, авторитетний воєначальник і нащадок старовинного гетьманського роду, мав перед усіма іншими кандидатами очевидні переваги. Коли питання про майбутнього монарха було вирішене, політичні організації на чолі з «Українською народною громадою» почали готувати переворот.

Отже, організаторами повалення Центральної Ради були не німці та австрійці, як твердили радянські історики. Лише за 5 днів до перевороту, коли в казармах з'явилися листівки й агітатори, а до Києва почали заїжджатися учасники з'їзду хліборобів, із П. Скоропадським виявив бажання зустрітися начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер. Він заявив, що німці не втручатимуться у внутрішні справи України, хоча й натякнув на їхню зацікавленість у встановленні авторитетної влади. Союзники висунули цілу низку ультимативних вимог до майбутнього уряду, частину яких П. Скоропадський одразу ж відхилив (зокрема, про виключне право Німеччини та Австро-Угорщини на «лишки харчового продукту» в Україні). Сторони погодилися з необхідністю відновлення приватної власності та встановлення міцного - ладу в країні. До 29 квітня залишилося кілька днів.

У «Споминах» П. Скоропадський зазначав: «28 квітня після обіду я замінив свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання... вийшов з дому і візником поїхав до скверу, де стоїть пам'ятник Святому Володимирові. Мені хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер на свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах. Я почував, що переживаю дуже важливі моменти свого життя; усвідомлював... яка колосальна відповідальність ляже на мене і я вже змушений буду забути про особисте життя і особисті інтереси. Я наблизився до пам'ятника і сів на лавку... Переді мною чудово вимальовувався наш Дніпро, свідок не таких ще переворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого мого краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити собі його майбутнє. Я відчував, що починаю якусь нову сторінку в історії мого народу, і хотілося усвідомити собі всі обставини цього початку. Хай буде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край – буду щасливий, не здолаю цього зробити – буду мати чисту совість, бо не маю я особистих цілей». Тільки на вигнанні зійшлися шляхи Скоропадського та Союзу хліборобів. Для останніх Павло Петрович став прапором національно-державного будівництва; він же знайшов у них сильну підпору під свої мрії про монархічну Україну.


«Я ПРОСТО РУСОФІЛ…»


Чому аристократ, генерал государя виявився на чолі української держави? Чому він раптом різко "політично українізувався"? Відповідь на це питання дав самий екс-гетьман у своїх спогадах, крім того використана його листування з Н.М.Могилянским і щоденники останнього.


Н.М.Могилянский: З розповідей бабусі про Скоропадському я пам'ятаю лише те, що це багатий, що блищить світський офіцер - "пан на усю губу", витрачає багато грошей... говорила це схвально...

П.П.Скоропадський: Завдяки моєму діду і батьку, сімейним традиціям, незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди жагуче любив Україну не тільки як країну з гладкими полями, із прекрасним кліматом, але і зі славнозвісним історичним минулим, із людьми, вся ідеологія яких відрізняється від московської; але отут різниця між мною й українськими колами та, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає.

Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть; принаймні, роблять вид, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину - вони знаходять, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії, якщо тільки вона перебудується на нових початках, де усі б частини її у вирішенні питань мали однаковий голос і де б не було того, як тепер, наприклад, коли в Москві у відомих колах дивляться на Україну, як хазяїн дивиться на робітника; українці цьому майбутньому не вірять і т.д. і т.п. Немає жодного пункту, у якому я б у цих питаннях із ними сходився.

Мене усе неодмінно виставляють якимось затятим германофілом. Я такий же германофіл, як і франкофіл, я просто русофіл, що бажає відновлення Росії. Я цілком не вірю в можливість відновлення Росії старої, я вважаю, що вона повинна бути по національностях автономна, тому що знову створювати цю Росію, єдність якої спиралося б тільки на штиків і жандармерію, немислимо і небажано. Що я такий же германофіл, як і франкофіл, очевидно з того, що, поки не було німців у нас на Україні, я хотів скинути Центральну Раду за допомогою французів на чолі з генералом Табуї; не моя провина, якщо вони не пішли на це рішуче, а німці пішли. Головне, у чому я переконаний, - що моя Україна для величі Росії вірніше і прочніше, ніж та Малоросія, яку створює Денікін.

Н.М.Могилянский: Не будучи ні шанувальником, ні захисником російського самодержавства, він схильний бачити порятунок у створенні конституційної обмеженої монархії. Скоропадський не централист - він яскраво і точно коштує за федеративний початок для створення майбутньої Росії і не за автономію, а за федерацію, тобто за спілку рівних частин. У цьому відношенні погляди його дуже радикальні. Не менше радикально дивиться генерал П.П.Скоропадський на аграрне питання. Землю потрібно передати селянам за викуп - латифундіями необхідно і неминуче пожертвувати. Самий найбільший поміщик, він наполягав на радикальній аграрній революції поверх.

П.П.Скоропадський: Великоросійські кола на Україні нестерпні. Коли за час мого гетьманства туди зібралася ледве не вся інтелігентна Росія, усе ховалися під моє крило, і до комічності шкода, що ці ж самі люди рубили сук, на якому сиділи, намагаючись усіляко підірвати моє значення замість того, щоб зміцнювати його, і дійшли до того, що мене звалили.

Ці великороси цілком не розуміли духу українства. Просте пояснення, що все це абсурд, що видумали українство, німці й австрійці заради ослаблення Росії, - невірно. От факт: варто було тільки центральному російському урядові ослабнути, як негайно з усіх боків з'явилися українці, швидко захоплюючи усе більш широкі кола серед народу. Я прекрасно знаю клас нашої дрібної інтелігенції. Вона завжди захоплювалася українством; усі дрібні керуючі, конторники, телеграфісти завжди говорили українською мовою, одержували "Раду", захоплювалися Шевченко, а цей клас найбільше близький до народу. Сільські священики в турботах про насущну їжу своєї численної сім'ї під впливом вищого духівництва, що дотепер лише за малим винятком усе великоросійське (московського напрямку), не висловлюються точно. Але якщо пошукати, то в кожного з них знайдеться українська книжка і схована мрія здійснення України. Тому коли великороси говорять: українства немає, то сильно помиляються, і німці й австрйці отут ні при чому, тобто в основі вони ні при чому.

Звичайно, спілкування з Галичиною мало величезне значення для посилення української ідеї серед деяких кіл. Але це спілкування відбувся природно: отут ні підкуп, ні агітація не мали істотного значення. Просто люди оберталися у Львів, тому що відношення до всьому українському в цьому місті було вільно. Природно, що згодом за це українство схопився й австрійський уряд, і німецький. Великороси говорять: народ не хоче України, але українські діячі разом з українством надають цьому народу всякі соціальні блага, тому народ через соціальні обіцянки горнеться до українства. Це теж невірно: у народі є любов до усьому своєму, українському, але він не вірить поки в можливість виконання цих бажань; він ще не разубежден у тому, що украинство не є щось нижче. Цими останнє сторіччями вдалбливали йому в голову, і тому в нього немає ще національної гордості, і, звичайно, всякий українець, підвищившись у силу тієї або іншої умови по суспільному східці з народу, негайно переделывался у великороса з усіма його позитивними і негативними якостями. Великороси цілком не визнають української мови, вони говорять: "От мову, на якому говорять у селах селяни, ми розуміємо, а літературної української мови немає. Це - галіцийський прислівник, що нам не потрібно, воно безобразно, це набір німецьких, французьких і польських слів, пристосованих до української мови". Безперечно, що деякі галичане говорять і пишуть на своїй мові; безумовно вірно, що в деяких міністерствах було багато цих галичан, що досаждали публіці своїм прислівником, але вірно і те, що літературна українська мова існує, хоча в деяких спеціальних питаннях він не розвитий. Я цілком згодний, що, наприклад, у судочинстві, де потрібно точність, ця мова потребуває ще в більшому розвитку, але це частковості. Взагалі ж це обурливо: презирливе відношення до української мови засновано винятково на неуцтві, на повному незнанні і небажанні знати українську літературу.

Великороси говорять: "Ніякої України не буде", а я говорю: "Що б те ні було, Україна в тій або іншій формі буде. Не змусиш ріку йти назад, так само і з народом - його не змусиш відмовитися від його ідеалів. Тепер ми живемо в часи, коли одними штиками нічого не зробиш". Великороси ніяк цього зрозуміти не хотіли і говорили: "Все це оперетка", - і довели до Директорії із шовинистическим украинством, із усією його нетерпимістю і ненавистю до Росії, із радикальним насадженням української мови до того ж д усього цього - із крайніми соціальними гаслами. Тільки купка людей із великоросів щиро визнавала федерацію; інші з увічливості говорили мені: "Федерація, і!" - але відразу рішуче робили усе для того, щоб спомину від України не було.

Для мене зрозуміло відношення великоросійських кіл до моїх починань: вони не хотіли України і думали, що можна цілком повернутися до старого, а я хотів Україну не ворожу Великороссии, а братерську, де всі українські прагнення знаходили б собі вихід. Тоді ця штучно що розпалюється галичанами ненависть до Росії не мала би грунту і зрештою зникнула б зовсім.

Признаючи дві рівнобіжні культури, як глава держави я намагався ставитися до обом таборів цілком беспристрастно й об'єктивно. Я глибоко вірю, що тільки така Україна життєва, що вона найбільше відповідає духу простого народу, що всі інші точки зору суть, з одного боку, не більш і не менше як революційне шумовиння; з іншого боку - старий російський урядовий погляд, тепер уже віджилий: "тримати і не пущать".

Я стою за самостійну Україну, тому що тільки ясно і точно поставлене національне гасло може врятувати Україну від більшовицького ярма; крім того, рішуче зверившись у прагненні Россією усіх таборів до чесного дозволу українського питання, я вважаю, що, тільки стоячи на самостійному шляху, Україна і Великоросія зможуть установити чесні, братерські взаємовідносини. Смішно і нерозумно було б припускати в мені якусь злість стосовно Великоросії, навпаки, я люблю її, але я ясно усвідомлюю, що якщо з Великоросії навіть і скинуть, дай Боже, більшовицький режим (чого я не очікую), то життя культурна і державна навряд чи від цього багато виграла б. З Україною питання стоїть інакше, там, хоча і з працею, можна створити життя більш нормальну, цього і потрібно домагатися. Я Україну самостійну розумію не з проповіддю ненависті до усьому йдучого з півночі, але, звичайно, тепер без тієї крайньої довіри, що я мав раніш до всіх тим діячів, що прибували з півночі, що були до нас для устрою своїх справ, одержання місця і т.д. і відразу починали свою розкладницьку роботу без усяких серйозних основ і можливостей створити що-небудь краще, ніж те, чим користувалися в нас. Я вважаю, що для того, щоб говорити українцю про федерацію, насамперед повинна бути Україна. По-моєму, безсумнівно, що в майбутній Україні самостійної завжди буде плин федеративне з Росією, також як і знайдуться люди, що бажають федерацію з Польщею.

З щоденника Н.М.Могилянского: Так, генієм Наполеона він (Скоропадський) не володів, але ще невідомо, чи міг навіть геній Наполеона справитися з тієї задачею, що складалася в утриманні України від напору більшовизму


ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ


1921 р. П. Скоропадський разом з сім'єю (в нього було три дочки і син, гетьманич Данило, що помер 1957 р. у Лондоні) поселився у Ванзеє—мальовничому передмісті Берліна. Він бере активну участь в політичному та культурному житті української еміграції, зокрема засновує у Берліні Український науковий інститут. Працює над своїми «Споминами», листується з гетьманцями. До речі, його листи до В. Липинського спростовують твердження, що він буцімто не володів українською мовою. Інша річ, що рідною з дитинства йому була російська, якою вів свій і досі не опублікований щоденник.

В часи 2-ї світової війни П. Скоропадський, користуючись впливом і зв'язками в німецьких військових колах, визволив з тюрем та концентраційних таборів чимало українських патріотів, причому не лише гетьманців (наприклад С. Бандеру). Щоправда, його спроби об'єднати навколо себе всі українські національні партії та організації, а також провести до німецької адміністрації в Україні своїх людей не мали успіху.

Початок Другої світової війни вніс різкі зміни у життя колишнього гетьмана, — він був поставлений перед необхідністю зробити вибір між двома коаліціями держав, що воювали Змушений зупинитися на німецькій орієнтації, гетьман вважав це одним із кроків до створення незалежної монархічної України — мрії, що супроводжувала його останні 27 років життя і котрій так і не судилося здійснитися.

Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії. Немає ніяких сумнівів, що якби він залишився у житті хоча б декілька місяців, його б чекали суд і страта за присудом більшовицького воєнного трибуналу. Але доля подарувала колишньому гетьманові смерть хоча і від поранення, але у родинному оточенні. Загинув він випадковою і безглуздою смертю. У квітні 1945 р., їдучи машиною, потрапив під бомбардування авіацією союзників. Був поранений і через кілька днів помер. Останній гетьман України похований у м. Меттен (Баварія).


СПИСОК ВИКОРИСТОНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Субтельний О. "Україна. Історія" - К -"Либідь" 1993 р.
   

2. Василенко-Полонська Н. "Історія України" -К -"Либідь" 1993 р.
   

3. Грицак Я. “Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХст.: Навч. Посібник для учнів гімназій, ліцеїв, студентів, вчителів історичних факультетів вузів,. – К.: Генеза, 1996 р.
   

4. Гелей С. "Державницький світогляд В'ячеслава Липинського" – 1994 р.
   

4. Кременець В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. “Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)”. – К.: “ARС-UKRAINE”, 1996 р.
   

4. Котляр М., Кульчицький С. “Довідник з історії України”. – К.: Україна, 1996 р.
   

4. Рубльов О.С., Реєнт О.П. “Українські визвольні змагання 1917-1921рр.” – К., Видавничий дім “Альтернативи”, 1999 р.