Міністерство освіти І науки України Національний транспортний Університет
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни національний транспортний університет волинець, 356.24kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний транспортний університет кафедра, 350.54kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни, 59.16kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка», 208.38kb.
- Міністерство науки І освіти україни національний транспортний університет, 787.42kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 29.37kb.
- Міністерство освіти І науки україни донецький національний університет кафедра господарського, 1513.04kb.
- Міністерство освіти І науки україни вінницький національний технічний університет вінниця, 55.43kb.
- Міністерство освіти І науки україни східноукраїнський національний університет імені, 118.6kb.
- Міністерство освіти І науки україни національний університет водного господарства, 445.33kb.
1.3. Закон україни Про відходи
Цей Закон визначає правові, організаційні та економічні засади діяльності, пов’язаної із запобіганням або зменшенням обсягів утворення відходів, їх збиранням, перевезенням, зберіганням, обробленням, утилізацією та видаленням, знешкодженням та захороненням, а також з відверненням негативного впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров’я людини на території України.
Законодавство про відходи складається із законів України “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, “Про поводження з радіоактивними відходами”, “Про металобрухт”, Кодексу України про надра, цього Закону та інших нормативно-правових актів.
Основними завданнями законодавства про відходи є:
а) визначення основних принципів державної політики у сфері поводження з відходами;
б) правове регулювання відносин щодо діяльності у сфері поводження з відходами;
в) визначення основних умов, вимог і правил щодо екологічно безпечного поводження з відходами, а також системи заходів, пов’язаних з організаційно-економічним стимулюванням ресурсозбереження;
г) забезпечення мінімального утворення відходів, розширення їх використання у господарській діяльності, запобігання шкідливому впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров’я людини.
Цей Закон регулює відносини, пов’язані з утворенням, збиранням і заготівлею, перевезенням, зберіганням, обробленням (переробленням), утилізацією, видаленням, знешкодженням та захороненням відходів, що утворюються в Україні, перевозяться через її територію, вивозяться з неї, а також з переве-зенням, обробленням та утилізацією відходів, що ввозяться в Україну як вторинна сировина.
Особливості регулювання відносин щодо поводження з невловлюваними газоподібними речовинами, що викидаються безпосередньо у повітря, речовинами, що скидаються із стічними водами у водні об’єкти (крім тих, які акумулюються і підлягають вивезенню у спеціально відведені місця складування), радіоактивними відходами і речовинами, забрудненими ними, розкривними породами гірничодобувних підприємств, які за технологією зворотного відвалоутворення використовуються для закладення виробленого простору металобрухтом, включаючи залишки та побічні продукти від виробництва та обробки чорних і кольорових металів та їх сплавів, а також вторинними матеріальними чи енергетичними ресурсами, та іншими відходами визначаються відповідними законами.
Основними принципами державної політики у сфері поводження з відходами є пріоритетний захист навколишнього природного середовища та здоров’я людини від негативного впливу відходів, забезпечення ощадливого використання матеріально-сировинних та енергетичних ресурсів, науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства щодо утворення та використання відходів з метою забезпечення його сталого розвитку.
До основних напрямів державної політики щодо реалізації зазначених принципів належить:
а) забезпечення повного збирання і своєчасного знешкодження та видалення відходів, а також дотримання правил екологічної безпеки при поводженні з ними;
б) зведення до мінімуму утворення відходів та зменшення їх небезпечності;
в) забезпечення комплексного використання матеріально-сировинних ресурсів;
г) сприяння максимально можливій утилізації відходів шляхом прямого повторного чи альтернативного використання ресурсно-цінних відходів;
д) забезпечення безпечного видалення відходів, що не підлягають утилізації, шляхом розроблення відповідних технологій, екологічно безпечних методів та засобів поводження з відходами;
е) організація контролю за місцями чи об’єктами розміщення відходів для запобігання шкідливому впливу їх на навколишнє природне середовище та здоров’я людини;
є) здійснення комплексу науково-технічних та маркетингових досліджень для виявлення і визначення ресурсної цінності відходів з метою їх ефективного використання;
ж) сприяння створенню об’єктів поводження з відходами;
з) забезпечення соціального захисту працівників, зайнятих у сфері поводження з відходами;
и) обов’язковий облік відходів на основі їх класифікації та паспортизації.
Стандартизації підлягають поняття та терміни, що використовуються у сфері повод-ження з відходами, вимоги до класифікації відходів та їх паспортизації, способи визначення складу відходів та їх небезпеки, методи контролю за станом накопичувачів, вимоги щодо безпечного поводження з відходами, які забезпечують запобігання негативному впливу їх на навколишнє природне середовище та здоров’я людини, а також вимоги щодо відходів як вторинної сировини.
У сфері поводження з відходами встановлюються такі нормативи:
граничні показники утворення відходів у технологічних процесах;
питомі показники утворення відходів, використання та втрат сировини у техноло-гічних процесах;
інші нормативи, передбачені законодавством.
Нормативи у сфері поводження з відходами розробляються відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами, установами та органі-заціями за погодженням із спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у сфері поводження з відходами.
Україна бере участь у міжнародному співробітництві у сфері поводження з відходами відповідно до норм міжнародного права.
Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила ніж ті, що передбачені цим Законом, то застосовуються правила міжнародного договору.
1.4. Закон України Про пестициди і агрохімікати
Цей Закон регулює правові відносини, пов’язані з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров’я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів, визначає права і обов’язки підприємств, установ, організацій та громадян, а також повноваження органів державної виконавчої влади і посадових осіб у цій сфері.
Законодавство України про пестициди і агрохімікати складається з цього Закону та інших актів законодавства, прийнятих відповідно до нього.
Основними принципами державної політики у сфері діяльності, пов’язаної з пестицидами і агрохімікатами, є:
пріоритетність збереження здоров’я людини і охорони навколишнього природного середовища по відношенню до економічного ефекту від застосування пестицидів і агрохімікатів;
державна підконтрольність їх ввезення на митну територію України, реєстрації, вироб-ництва, зберігання, транспортування, реалізації і застосування;
обгрунтованість їх застосування; мінімалізація використання пестицидів за рахунок впровадження біологічного землеробства та інших екологічно безпечних, нехімічних методів захисту рослин;
безпечність для здоров’я людини та навколишнього природного середовища під час їх виробництва, випробування і застосування за умови дотримання вимог, встановлених державними стандартами, санітарними нормами, регламентами та іншими нормативними документами;
єдність державної політики щодо діяльності, пов’язаної з пестицидами і агрохімікатами.
1.5. Закон України Про поводження з радіоактивними відходами
Цей Закон спрямований на забезпечення захисту людини та навколишнього природного середовища від шкідливого впливу радіоактивних відходів на сучасному етапі та в майбутньому. Закон поширюється на всі види діяльності з радіоактивними відходами.
Правовідносини у сфері поводження з радіоактивними відходами регулюються цим Законом, Законом України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, іншими актами законодавства.
Основними принципами державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами є:
пріоритет захисту життя та здоров’я персоналу, населення та навколишнього природного середовища від впливу радіоактивних відходів згідно з державними нормами радіаційної безпеки;
розмежування функцій державного контролю та управління у сфері поводження з радіоактивними відходами;
реалізація державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами шляхом розробки та виконання довгострокової Державної програми поводження з радіоактивними відходами;
перегляд і затвердження Державної програми поводження з радіоактивними відходами кожні 3 роки;
забезпечення мінімального рівня утворення радіоактивних відходів, якого можна досягти на практиці;
недопущення неконтрольованого накопичення радіоактивних відходів;
забезпечення державного нагляду за поводженням з радіоактивними відходами;
прийняття рішень щодо розміщення нових сховищ радіоактивних відходів з участю громадян, їх об’єднань, а також місцевих органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування;
гарантування надійної ізоляції радіоактивних відходів від навколишнього природного середовища при обгрунтуванні безпеки сховищ радіоактивних відходів;
зберігання радіоактивних відходів у виробників відходів обмежений час з наступною передачею спеціалізованим підприємствам по поводженню з радіоактивними відходами;
відповідальність виробників радіоактивних відходів за безпеку під час поводження з радіоактивними відходами до передачі їх спе-ціалізованим підприємствам по поводженню з радіоактивними відходами;
заборона проведення робіт по захороненню радіоактивних відходів юридичним і фізичним особам, внаслідок діяльності яких утворюються радіоактивні відходи та які поставляють і використовують радіоактивні речовини, ядерні установки;
міжнародне співробітництво у сфері поводження з радіоактивними відходами; активна науково-дослідницька діяльність у сфері поводження з радіоактивними відходами.
Фінансування Державної програми по поводженню з радіоактивними відходами здійснюється з спеціального Державного фонду поводження з радіоактивними відходами.
Спеціальний фонд формується за рахунок:
цільових відрахувань підприємств, установ та організацій, внаслідок діяльності яких утворюються радіоактивні відходи. Розмір відрахування визначається пропорційно кількості утворених відходів;
виплат підприємств, установ та організацій за тимчасове зберігання радіоактивних відходів на їх території, які нараховуються пропорційно строку зберігання і є такими, що стимулюють до передачі радіоактивних відходів спеціалізованим підприємствам для кондиціонування та захоронення;
інших надходжень.
Порядок створення спеціального фонду, розмір відрахувань та порядок використання коштів з цього фонду встановлюються Кабіне-том Міністрів України.
Роботи по поводженню з радіоактивними відходами, які утворились внаслідок Чорнобильської катастрофи, фінансуються державою.
Суб’єкти діяльності у сфері використання ядерної енергії мають право:
одержувати інформацію про стан та результати розгляду поданих документів;
надавати органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки та організаціям, які беруть участь у розгляді поданих документів, додаткові письмові чи усні пояснення, зауваження, рекомендації по суті питань, що розглядаються;
порушувати клопотання перед органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки про зміни в переліку експертних організацій, які беруть участь у розгляді поданих документів;
оскаржувати у встановленому порядку неправомірні дії окремих посадових осіб у разі порушення ними встановленого порядку розгляду заяви та поданих документів, прийняття необгрунтованого чи необ’єктивного рішення.
Суб’єкти діяльності у сфері використання ядерної енергії зобов’язані:
заявляти про намір здійснювати діяльність, що потребує дозволу на виконання виду діяльності у сфері використання ядерної енергії;
надавати органам державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки та організаціям, які беруть участь у розгляді поданих документів, документацію та супровідні матеріали до неї в обсязі, необхідному для всебічного, об’єктивного аналізу, оцінки та прийняття рішення щодо заявленої діяльності;
сприяти цим органам та організаціям у виконанні їх обов’язків;
передавати в установлені строки органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки документи, розрахунки, дані, додаткові відомості, що стосуються безпеки дозволеної діяльності;
повідомляти органам державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки про зміну умов здійснення діяльності;
сплачувати збори за видачу ліцензії відповідно до законодавства.
1.6. Закон України Про охорону навколишнього природного
середовища
Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід’ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України.
З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров’я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.
Цей Закон визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.
Завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.
Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються цим Законом, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.
Державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.
Особливій державній охороні підлягають території та об’єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об’єкти, визначені відповідно до законодавства України.
Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають також здоров’я і життя людей.
З метою проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності України по організації і координації заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання і відтворення природних ресурсів на перспективу розробляються і приймаються державні республіканські, міждержавні, регіональні, місцеві та інші територіальні програми.
Порядок розробки державних екологічних програм визначається Кабінетом Міністрів України.
Центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування під час розробки державних екологічних програм залучають громадськість до їх підготовки шляхом оприлюднення проектів державних екологічних програм для їх вивчення громадянами, підготовки громадськістю зауважень та пропозицій щодо запропонованих проектів, проведення публічних слухань стосовно екологічних програм.
1.7. Закон України Основи законодавства України
про охорону здоров’я
Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.
Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.
Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповід-но до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров’я.
Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров’я, то застосовуються правила міжнародного договору.
Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов’язані забезпечити пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров’ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров’я в їх діяльності, а також виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.
Кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає:
а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;
б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;
в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;
г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;
д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закла-ду охорони здоров’я;
е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, вклю-чаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;
є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;
ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;
з) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я;
и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;
і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;
ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я;
й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.
Законодавством України може бути визна-чено й інші права громадян у галузі охорони здоров’я.
Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров’я у формах і обсязі, передбачених міжна-родними договорами, в яких бере участь Україна.
Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я шляхом:
а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;
б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я;
в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;
г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я;
д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;
е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.
Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров’я і забезпечує його захист.
У разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі охорони здоров’я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов’язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.
Судовий захист права на охорону здоров’я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.
На підставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров’я до професійної або іншої діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних функцій.
Застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або примусової госпіталізації, а також у зв’язку з проведенням карантинних заходів допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України.
Рішення про обмеження прав громадян, пов’язані із станом їх здоров’я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.
Громадяни України зобов’язані:
а) піклуватись про своє здоров’я та здоров’я дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;
б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;
в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для їх життя і здоров’я стані;
г) виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.
Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров’я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.
Вищий нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я здійснюють Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори.
Санітарно-епідемічне благополуччя територій і населених пунктів забезпечується системою державних стимулів та регуляторів, спрямованих на суворе дотримання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та норм, комплексом спеціальних санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних заходів та організацією державного санітарного нагляду.
В Україні встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до планування і забудови населених пунктів; будівництва і експлуатації промислових та інших об’єктів; очистки і знешкодження промислових та комунально-побутових викидів, відходів і покидьків; утримання та використання жилих, виробничих і службових приміщень та територій, на яких вони розта-шовані; організації харчування і водопостачання населення; виробництва, застосування, зберігання, транспортування та захоронення радіоактивних, отруйних і сильнодіючих речовин; утримання і забою свійських та диких тварин, а також до іншої діяльності, що може загрожувати санітарно-епідемічному благополуччю територій і населених пунктів.
Медичні працівники зобов’язані подавати першу невідкладну допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична допомога забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат.
У невідкладних випадках, коли подання медичної допомоги через відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані надавати транспорт для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу. В цих випадках першу невідкладну допомогу також повинні подавати співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії
транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей обов’язок покладено законодавством і службовими інструкціями.
У разі загрози життю хворого медичні працівники та інші громадяни мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою подання невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий лікувально-профілактичний заклад.
Подання безплатної допомоги громадянам в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо) покладається насамперед на спеціалізовані бригади постійної готовності служби екстреної медичної допомоги з відшкодуванням необхідних витрат місцевих закладів охорони здоров’я в повному обсязі за рахунок централізованих фондів.
Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли поданню медичної допомоги, гарантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну.
Відповідальність за несвоєчасне і неякісне забезпечення подання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть органи влади і спеціальні заклади, які обслуговують лікувальні заклади.