Святослав Хоменко «Главред»

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Політична реформа чи реванш кучмізму?

Сергій Сорока

Українська правда, 08.11.2006

Наразі, важко сказати, чи була політична реформа в Україні добре спланованим ідеологами кучмізму стратегічним політичним проектом, метою якого було залишити Україну в стані політичної та економічної невизначеності та балансування під владою маріонеткового кримінально-олігархічного режиму.

Чи це була блискавична реакція штабу прокучмівських сил на події помаранчевої революції, яка провалила плани передачі влади в "потрібні" руки шляхом маніпулятивних виборчих технологій.

Причому, здається, що сам Кучма має досить дотичне відношення до ідеології побудови пострадянського суспільства, яку ми називаємо "кучмізмом".

Приблизно такі ж ідеології в Білорусі, Сербії, Грузії до "революції троянд", Киргизстані, Вірменії, Узбекистані, Таджикистані уособлюються Лукашенком, Мілошевичем, Шеварднадзе, Акаєвим тощо.

Політичні режими цих країн мають спільні ознаки та, найголовніше, спільну зацікавлену сторону в їх збереженні – Росію.

Ці спільні ознаки маріонеткових пострадянських режимів наступні:

- недемократичний або квазідемократичний політичний устрій (тобто відсутність дієвої сильної опозиції, реальної свободи слова, вільних демократичних виборів і незалежної судової системи).

Такий устрій дозволяє ставити маріонеткового керівника держави, контрольовані уряди, та передавати владу "потрібній" контрольованій особі,

- наявність міжнаціональних, мовних або регіональних протирічь всередині держави, які вчасно та професійно підігріваються та загострюються ззовні,

- неефективна енергозалежна економіка та комунальне господарство, коли порівняно легко можна створити кризовий стан простим прикручуванням одного газового чи нафтового вентиля,

- внутрішня системна глибокоешелонована корумпована бюрократія, в якій кожен держслужбовець перебуває на гачку системи кругової поруки.

Падіння режиму Мілошевича в Сербії, "революція троянд" у Грузії, помаранчева революція в Україні та переворот у Киргизстані, здавалося, нанесли непоправний удар по впливу Росії у регіоні.

Але Путін досить швидко вніс корективи в політику Росії в країнах-сателітах, відпустивши Сербію у "вільне плавання", "закрутивши гайки" у відносинах із Грузією аж до розриву будь-яких відносин, повернувши до влади в Україні лояльний режим, запустивши механізми нестабільності в Киргизстані.

При цьому інші країни-сателіти пострадянського простору отримали недвозначні натяки на можливі наслідки занадто самостійної політики режимів, котрі там правлять.

Постреволюційна помаранчева Україна могла стати каталізатором створення демократичного проєвропейського поясу навколо Росії, але чи то нерозуміння помаранчевої влади на чолі з президентом Ющенком викликів і ризиків сучасного політичного світу, чи просто банальна політична недолугість (російською – "невежество") нової влади, помножена на інерційність європейської бюрократії, поставили жирний хрест на планах демократичних романтиків в Україні та Європі.

Росія набирає нову силу в регіоні, відкритий супротив якому поки що чинить тільки маленька Грузія.

Починаючи з феєричної газової операції 2005-2006 року, яка закінчилася ганебним для України підписанням газових угод 4 січня 2006 року, Україна почала послідовно втрачати свій економічний та політичний суверенітет.

Росія зробила висновки з того, що практично одночасна зупинка влітку 2005 року контрольованих нею українських нафтопереробних потужностей, яка дивним чином збіглася в часі з початком збору урожаю в країні, не призвела до економічного та соціального колапсу в країні.

В результаті ж газових угод, починаючи з січня 2006 року, Росія отримала доступ до контролю над практично всією економікою та житлово-комунальним господарством країни через напівтіньову РосУкрЕнерго та повністю залежну від неї й непотрібну Україні компанію Газенерго.

Очевидно, що ГРУ РФ після помаранчевої революції, феномен якої міг призвести до втрати контролю над Україною, а, значить, і над регіоном у цілому, зробила належні висновки й наразі працює в Україні з величезним запасом міцності.

Залучені всі можливі та неможливі ресурси та важелі впливу, включаючи газовий і нафтовий дрючок, маніпулятивні технології, агентів впливу (як відомо, колишніх агентів КДБ не існує), гроші, компромати, розпалювання тліючих конфліктів, заснування та підтримку напіввійськових козачих та молодіжних організацій, скуповування життєво важливих для країни активів тощо.

За дивним збігом обставин, саме Мороз грає ключову роль у процесах реваншу постімперських сил в Україні, ще починаючи з керівництва червоною проросійською більшістю в першому парламенті незалежної України – так званою групою 239.

Випадково чи ні, але саме Мороз дав старт "касетному скандалу", який в результаті зробив із Кучми й керованої ним України європейського відлюдника аж до подій помаранчевої революції кінця 2004 року.

Очевидно, саме Росія врешті-решт отримала політичні дивіденди з касетного скандалу, оскільки в 2001-2004 роках мала практично абсолютний контроль над Кучмою та його урядами.

Випадково чи ні, але саме Мороз став каталізатором створення реваншистської проросійської коаліції в нинішній Верховній Раді, яка привела до влади уряд Януковича №2, що одночасно стало початком згортання демократичних проєвропейських процесів в Україні.

Наразі, гарант конституції та суверенітету України, навіть якби й планував якісь рішучі заходи на захист суверенітету, після політичної реформи та, особливо, приходу до влади уряду Януковича, не має тих можливостей, якими володів до вересня 2006 року.

Взагалі не видно й не чути, чи є в Україні служба безпеки, і чим вона взагалі займається?

Черговим полем політичної боротьби президента та прем’єра обіцяє бути бюджет 2007 року.

За логікою подій, президент не повинен підписувати запропонований урядом Януковича бюджет на наступний рік, тим більше що в прийнятому в першому читанні варіанті практично не враховані зауваження й пропозиції президента.

Тому Янукович і збирає докупи аргументи у вигляді перспектив проходження в парламенті сотівських законів, перспектив роботи в уряді Луценка, Павленка та Поляченка, а також – Тарасюка й Гриценка.

В один ряд із цим стає й зареєстрована у ВР постанова про створення парламентської слідчої комісії щодо роботи голови СБУ Дріжчаного.

Якщо президент і цього разу піддасться на тиск і шантаж з боку антикризової коаліції щодо підписання державного бюджету на 2007 рік, це буде останнім кроком до політичної смерті Ющенка, як діючого політика.

Тому що принаймні впродовж року після цього, до початку наступного бюджетного процесу, керівникам уряду та антикризової коаліції на президента можна буде не звертати уваги.

А за рік антикризовики послідовно й наполегливо скрутять шию свободі слова, а діяльність опозиції зведуть до рівня маргінесу. Незалежного суду в Україні не було ніколи, а до наступних виборів ще далеко.

Ветування президентом закону про бюджет-2007 означатиме перехід до відкритої конфронтації між президентом з одного боку, та урядом і більшістю в парламенті – з іншого.

Питання в тому, наскільки президент, його аналітики, оперативний штаб та СБУ готові до такої конфронтації не стільки з Януковичем та Партією Регіонів, скільки з набагато потужнішою й впливовішою структурою, якою є ГРУ РФ?

Тому що залучені будуть усі важелі впливу на процеси в Україні, включаючи організацію економічної, політичної, релігійної та міжрегіональної криз.

Приклад Грузії наочно демонструє, що може чекати Україну в разі чергового намагання позбавитися "дружніх" обіймів сусідньої держави.

Ветування президентом бюджету-2007 означатиме перехід у наступ національно-демократичних сил після послідовного півторарічного відступу, який почався у вересні 2005 року.

Якщо навіть уряд та антикризова коаліція врахують у проекті бюджету всі принципові зауваження та поправки президентської сторони, а президент цей бюджет підпише, це буде просто зупинкою відступу й встановленням певного тимчасового паритету.

Потім антикризовики, після короткої перерви, знову відновлять свій наступ.

Але в такому разі логічним завершенням такого наступу буде відставка президента з будь-якого приводу, тому що такий президент нікому в цій країні вже не потрібен.

Конституційна реформа: «за» і «проти»

Олег Березюк, голова Київського юридичного товариства, для УП

Українська правда, 25.10.2006

Зміни, внесені до Основного Закону України не дали того результату, який обіцяли суспільству автори конституційної реформи. Системні соціально-політичні кризи, що стали виникати після введення в дію змін до Конституції, аж ніяк не сприяють розвиткові української державності.

Причиною виникнення такої ситуації є те, що конституційні зміни були або непродуманими, або злонавмисними. До того ж парламент ухвалював відповідний закон в умовах глибокої суспільно-політичної кризи. Очевидно, що в тих умовах багато народних обранців не мали достатньо часу аби вникнути в суть запропонованих змін.

Цим і скористались ініціатори проведення конституційної реформи. Конституційні нововведення зробили Україну схожою на корабель, який пливе без капітана й без вітрил. На жаль, у тих політиків, які прийшли до влади після помаранчевої революції, не вистачило мудрості виправити допущені помилки.

У результаті – державний хаос, спричинений постійним протистоянням всіх гілок влади. Якщо це триватиме й далі, держава слабшатиме, аж до втрати незалежності.

Напевно, такий стан речей не може влаштовувати ні владу, ні опозицію. Тож усі політичні сили сьогодні мають об’єднати зусилля для того, щоб створити в країні однакові для всіх правила гри, які унеможливлювали б руйнування української державності в процесі політичної боротьби.

І тут Україні буде цікавим досвід державного будівництва США. Чому саме досвід США? Тому, що і Україна, і Сполучені Штати на початку свого державотворення були президентськими республіками.

Утім, США – одна з найбільш високорозвинених країн світу – залишаються президентською республікою. А Україна, відмовившись від президентської республіки, залишається відсталою країною.

В Україні Конституція зазнала принципових змін уже через 10 років свого існування, в Сполучених Штатах Основний Закон проіснував без змін більше 200 років. За весь період історії країни в її Конституцію було внесено лише незначну кількість поправок, які суттєво не змінили основ документу.

Для того, щоб зрозуміти, в чому секрет стабільності Конституції Сполучених Штатів, слід звернутись до історії. Професор Рене Ремонд у своїй книзі «Історія Сполучених Штатів Америки» описує умови в яких створювалася Конституція Штатів: «Ситуація погіршувалась блискавично – видатки перевищували доходи, росли борги, гроші знецінювались. Армія бунтувала, солдати пішли маршем на Філадельфію – і Конгрес розбігся… Врятували ситуацію ініціативні групи, які діяли поза стінами Конгресу й намагалися відновити його підірваний авторитет. Ці люди спирались на підтримку найзнамитішого американського громадянина – Вашингтона».

Дійсно, авторитет Джорджа Вашингтона був наскільки великим, що давав йому можливість об’єднати навколо себе представників різних політичних сил і цей історичний факт є відповіддю скептикам, які принижують роль особистості в історії.

Для написання Федеральної Конституції 25 травня 1787 року в Філадельфії зібралися 55 делегатів від штатів і, як стверджує Рене Ремонд, це були найкращі представники нації.

«Більша частина з них уже мала досвід публічної роботи: 39 були членами Континентального конгресу, 22 мали університетські дипломи і 31, тобто більше половини, були професійними юристами. Маючи такі досягнення, середній вік делегатів ледь перевищував 40 років».

Із самого початку делегати домовились не виносити на широкий загал суть своїх дискусій, що давало їм можливість виключити зовнішній тиск. Все це сприяло швидкому прийняттю компромісних рішень. Ця група працювала майже 4 місяці й виробила дуже лаконічний, але універсальний документ.

Тому цей нормативний акт вже більше 200 років регламентує діяльність політичних інститутів США і залишається по своїй суті незмінним, що забезпечує Сполученим Штатам політичну стабільність, дозволяє їм розвиватись і бути однією з найбільш високорозвинених країн світу.

На відміну від України, в Сполучених Штатах політична боротьба розгорталася в основному навколо питання співвідношення прав штатів і федерального центру. Тобто в основі конституційної боротьби лежали публічні інтереси.

В Україні боротьба за владу мала особистий характер і точилася між президентом і парламентом. Конституція 1996 року ухвалювалася в умовах тиску на Верховну Раду з боку президента, який обіцяв винести прийняття Конституції на всенародний референдум.

Тоді ні в кого не виникало сумнівів, що на референдумі було б прийнято саме президентський варіант, який передбачав створення двопалатного парламенту.

Однією з проблем запропонованого президентом Кучмою проекту було те, що обидві палати у значній мірі дублювати функції одна одної.

А це, кінець-кінцем, неодмінно призвело б до протистояння між верхньою й нижньою палатами. Отже, парламент залишався б недієздатним.

В цих умовах президент отримував би всю повноту влади в Україні. Слід зауважити, що тоді в парламентарів вистачило мудрості мобілізуватися й ухвалити документ, який являв собою компромісний варіант угоди між президентом і Верховною Радою.

Практика реалізації положень Основного Закону зразка 1996 року показала, що реальну владу в країні отримав президент. Депутати – лише обмежений вплив і неможливість контролювати дії президента й виконавчої гілки влади.

Під значним впливом президента була й судова влада. За таких обставин правоохоронні органи й суди стали знаряддям влади у боротьбі з опозицією. В країні процвітала корупція й хабарництво, але притягнути до відповідальності корумпованих чиновників було практично неможливо.

Очевидно, що за таких обставин потрібно було вносити зміни до Конституції, але Кучма не хотів ніяких змін, а тодішня опозиція мріяла лише про те, як взяти владу. Єдиним, хто пропагував ідею внесення змін до Основного Закону, був Олександр Мороз.

Інше питання, чи були конструктивними запропоновані лідером соціалістів зміни. Сьогодні очевидно, що ні. Але йому слід віддати належне: Мороз вчасно зорієнтувався й використав соціально-політичну кризу 2004 для того, щоб продавити свій варіант внесення конституційних змін.

Але, з правової точки зору, в ньому є суттєві недоліки. Закон про внесення змін до Конституції набирає чинності 1 січня 2006 року. На президентських виборах 2004 року люди розраховували, що обраний ними кандидат за період перебування на посаді зможе втілити в життя ту програму, з якою він ішов до виборців.

У 2004 році законом про внесення змін до Конституції фактично було суттєво обмежено повноваження президента і, фактично, скорочено термін його повноцінного перебування на посаді до 2 років. За такий короткий період важко виконати передвиборні обіцянки.

Юридично правильним було б ввести зміни до Основного Закону після закінчення терміну перебування Ющенка на посту президента. Адже він обирався, коли діяла Конституція зразка 1996 року. Тож виборці вважали, що президент до кінця свого перебування матиме повноваження, передбачені діючою на той момент Конституцією. Це означає, що внесені зміни ввели в оману виборців.

Натомість стаття 5 Конституції говорить, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, і лише народ має право визначати й змінювати конституційний лад.

Саме тому внесення парламентом змін до Конституції, без подальшого винесення тексту Основного Закону для затвердження на всенародному референдумі, можна вважати нелегітимним. Тож є всі підстави звертатись до Конституційного Суду і ставити питання про відміну конституційної реформи або винесення цього питання на всенародний референдум.

Тепер по суті внесених змін. Згідно зі статтею 102 Основного Закону, президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Конституція 1996 року давала йому можливості виконувати передбачені цією статтею обов’язки, оскільки він фактично був і главою держави, і главою виконавчої влади. Президент призначав усіх міністрів, в тому числі і силових, і міг контролювати їхні дії.

За новою Конституцією, президент призначає на посаду та звільняє з посади лише Генпрокурора і тільки за згодою Верховної Ради, а фактично – її депутатської більшості. Міністра оборони також призначає парламент, а президент лише вносить до ВРУ подання про його призначення. Але Рада може й не погодитися із запропонованою президентом кандидатурою.

Президент також вносить до ВРУ подання про призначення на посаду та звільнення з посади голови Служби безпеки. І, знову ж таки, парламент може не підтримати кандидатуру, запропоновану президентом. Призначення міністра внутрішніх справ взагалі не відноситься до компетенції президента. Не зрозуміло, як, за таких обставин, президент може гарантувати дотримання Конституції й законів України?

У новій Конституції багато нелогічних положень і щодо Кабінету Міністрів. По-перше, два члени уряду – міністр закордонних справ і міністр оборони є особами, яких призначає Верховна Рада за поданням президента, а не прем’єр-міністра. Отже, вони можуть діяти всупереч рішенням уряду, а тому виникає сумнів, чи зможе уряд діяти ефективно.

У статті 113 Конституції зазначено, що Кабінет Міністрів відповідальний перед президентом і Верховною Радою. Щодо ВРУ все зрозуміло – є депутатська більшість, яка контролює уряд. Але яким чином уряд відповідальний перед президентом за новою Конституцією, зрозуміти важко.

Те ж саме можна сказати про укази президента та постанови Верховної Ради. В Конституції не сказано про те, що буде, якщо Кабінет Міністрів не буде виконувати укази президента.

Перелік проблемних питань можна продовжувати. Утім, зрозуміло, що зміни до Конституції ведуть до руйнування української державності.

Деякі політики пропонують вирішити проблему шляхом ухвалення законів про президента та про Кабмін. Утім, навряд чи це є вирішення проблеми. Адже і президент, і Кабінет Міністрів є конституційними органами державної влади й будь-які зміни щодо повноважень означають зміну Основного закону. А для внесення змін до Конституції потрібно не менше 300 голосів депутатів.

А якщо дотримуватися букви Конституції, такі зміни потребують всенародного ухвалення. Отже, в цих документах можна лише визначити організаційні основи діяльності уряду й президента. Але проблема протистояння між гілками влади не може бути вирішеною загалом.

Які можуть бути шляхи подолання кризи?

Перший. Враховуючи те, що зміни до Конституції було внесено всупереч статті 5 Основного Закону, потрібно звернутись до КС і поставити питання про скасування конституційної реформи. Але враховуючи те, що Конституція зразка 1996 року потребує змін, можна запропонувати президентові і прем’єрові підготувати новий проект. Проект, прийнятний для обох сторін.

Узгоджений проект Конституції має бути винесено на розгляд парламенту з подальшим затвердженням його на всенародному референдумі. Це, напевно, найкращий варіант виходу з кризи.

Другий. У разі, якщо компромісу досягти не вдасться, то і президент, і прем’єр-міністр мають розробити свої варіанти Конституції й винести їх на всенародне обговорення. При цьому необхідно організувати всебічне публічне обговорення обох проектів.

Нагадаємо, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тобто тільки народ має право визначати й змінювати конституційний лад в Україні. Отже, рішення всенародного референдуму буде мати вищу юридичну силу й дасть можливість поставити крапку в суперечці між гілками влади.

Операция "Контрассигнация"

Забытая норма Конституции изначально должна была ограничить власть президента

Владимир ЛУКИН

Киевский телеграф, 29 - сентября 5 октября 2006

Украинская Конституция — все равно что неизведанная страна. Наши политики и особенно юристы при очередном прочтении главного закона страны каждый раз открывают для себя что-то новое. В этот раз открыли контрассигнацию — скрепление подписью премьера указов Президента. Норма эта широко применяется во многих странах и означает одно: глава государства не несет ответственности за документы, которые он издает. Отвечает за них правительство. В Украине же — очередная политико-юридическая дискуссия.

Итак, в Конституции, принятой 28 июня 1996 года, появилась новая для украинского права норма. Последняя часть обширной статьи 106, посвященной полномочиям президента, гласила: "Акты президента Украины, выданные в пределах полномочий, предусмотренных пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 этой статьи, скрепляются подписями премьер-министра Украины и министра, ответственного за акт и его исполнение".

Норма принципиально важная для организации всей системы госвласти, но широкая общественность впервые узнала о ее существовании только через 5 лет. 19 января 2001 года президент Леонид Кучма уволил вице-премьер-министра Юлию Тимошенко. Указ был издан в нарушение Конституции — без соответствующего представления премьер-министра Виктора Ющенко, предусмотренного пунктом 10 уже упомянутой статьи 106. Но кроме того, Ющенко несколько дней не скреплял этот указ своей подписью. Тем не менее, указ сразу вступил в силу, чего в принципе не могло бы быть при правильном применении 106-й статьи.

Прошло еще более пяти лет, и термин "контрассигнация" — скрепление подписью — снова на слуху. Правда, последняя часть статьи 106 после вступления в силу изменений в Конституцию несколько сократилась: "Акты президента, выданные в пределах полномочий, предусмотренных пунктами 5, 18, 21, 23 этой статьи, скрепляются подписями премьер-министра и министра, ответственного за акт и его исполнение".

Изменение редакции связано с общим изменением набора президентских полномочий, но упомянутые пункты, тем не менее, касаются целого ряда важных президентских актов: назначения дипломатических представителей, всех действий, связанных с тем, что Президент возглавляет СНБО. Надо сказать, что украинская норма о контрассигнации не оригинальна и явно заимствована из Конституции Франции 1958 года, дух и буква которой стали типовыми для десятков конституций.

Статья 19:

"Акты президента Республики … контрассигнуются премьер-министром и в случае необходимости — ответственными министрами".

Разница только в том, что авторы Конституции Пятой Республики особо оговорили акты, которые не подписываются главой правительства и министрами, в то время как все остальные — подписываются. Именно эта статья как бы выделила сферу личной власти президента, поскольку упомянутые в ней полномочия касаются назначения премьера (но не других членов правительства), объявления референдума, роспуска Национального собрания и посланий парламенту, назначения членов Конституционного совета и обращения в этот орган, а также особых чрезвычайных полномочий. Во всем остальном президент Французской Республики, наделенный огромной властью, несамостоятелен.

Остается ответить на вопрос: почему же несамостоятелен? Смысл общей нормы о контрассигнации в одном: глава государства не готовит документы, которые подписывает, и не несет за них ни юридической, ни политической ответственности. Отвечают за них "ответственные министры". Такой принцип освобождения от ответственности главы государства пришел в республику из конституционной монархии, поскольку президент как бы заместил монарха (короля, императора).

Например, Конституция Бельгии 1831 года. Она была типовой для своего времени — по ее образцу писались практически все конституции вплоть до начала ХХ века. Конституция наделила (и по сей день наделяет) короля огромной властью. Но в ней есть два важных ограничителя.

Статья 63:

"Особа Короля неприкосновенна; его министры ответственны". И следующая статья 64:

"Никакой акт Короля не может иметь силы, если он не контрассигнован министром, который тем самым несет за него ответственность". В современной редакции Бельгийской конституции эти статьи сохранились в неприкосновенности, хотя поменяли номера на 88 и 106 соответственно. Подобные нормы кочевали из одной конституции в другую. Их восприняла и Франция, когда в 1875-м стала парламентской республикой (Третья Республика). Юридически республика была оформлена тремя короткими конституционными законами, нормы которых были позаимствованы из монархических конституций того времени, в основном бельгийской. В результате президент был наделен огромной властью, но в реальности не он ее осуществлял. Последний абзац статьи 3 конституционного закона об организации публичных властей, посвященной полномочиям президента, гласил:

"Каждый акт президента Республики должен быть контрассигнован подписью министра".

А статья 6 того же закона уточняла:

"Министры солидарно ответственны перед палатами за общую политику правительства и индивидуально за свои личные действия.

Президент Республики ответственен только в случае государственной измены".

Эти две статьи обеспечили существование классической парламентской республики. Президент не издавал актов — не только декретов, но даже посланий парламенту — без воли правительства, а последнее, в свою очередь, благодаря "ответственности перед палатами" зависело от воли парламентского большинства. При этом, конечно же, не было никаких норм, которые об этом большинстве упоминали. Более того, в конституционных законах 1875 года даже не упоминался премьер-министр, именовавшийся тогда во Франции председателем Совета Министров.

Современные конституции, конечно, более подробны. Но принцип остается прежним. Итальянская конституция 1948 года, статья 89:

"Никакой акт президента Республики не действителен, если он не контрассигнован предложившими его министрами, которые за этот акт ответственны.

Акты, имеющие силу закона, и другие указанные в законе акты контрассигнуются также председателем Совета Министров".

Итальянская конституция — достаточно подробная, но, например, во втором абзаце статьи 92 говорится, что президент назначает председателя Совета Министров и по его предложению министров. И ни слова о том, кто их увольняет. Вот бы наши политики и юристы ломали копья, споря, кто же должен их увольнять, хотя никакой неточности здесь нет, просто действует правовой принцип "кто назначает, тот и увольняет". Кстати, даже акты о назначении и увольнении министров имеют силу, только если они скреплены подписями министров.

Еще один современный пример — Польша. Президент здесь наделен большими полномочиями, сравнимыми с полномочиями Президента Украины. В Конституции 1997 года явно витает "дух" французской Конституции 1958 года, но, тем не менее, президент получился куда менее самостоятельным в своих действиях, чем во Франции.

Статья 144:

"1. Президент Республики, используя свою конституционную и законную компетенцию, издает официальные акты.

2. Официальные акты президента Республики требуют для своей действительности подписи председателя Совета Министров, который вследствие подписания акта несет ответственность перед Сеймом".

Далее в этой статье следует обширный список из 30 пунктов, касающихся актов президента, которые не требуют подписи премьера.

Примеров можно приводить массу. Трактовка слова "контрассигнация" понятна всем, кроме украинских политиков и юристов. И нынешние пояснения сторонников президентского лагеря — всего лишь лукавство. Однако лукавят и те, кто сейчас с помощью "контрассигнации" хотят ограничить полномочия президента.

Если вице-премьер Дмитрий Табачник так любит читать "Юридическую энциклопедию", то почему глава администрации Президента Украины Дмитрий Табачник не объяснил президенту Леониду Кучме сразу же после принятия Конституции принцип "контрассигнации"? Почему этот вопрос не поднимал в свое время министр юстиции Александр Лавринович?

А все дело в том, что при правильном толковании и применении нормы о контрассигнации не потребовалось бы менять Конституцию, а продолжающиеся до сих пор разговоры о политреформе не имели бы никакого смысла, поскольку Украина изначально имела Конституцию парламентско-президентской республики. Взять хотя бы пункт 3 первоначальной редакции статьи 106, касающийся представления государства за рубежом и руководства внешнеполитической деятельностью. С момента вступления в силу Конституции эти полномочия (как и по всем другим пунктам) должен был осуществлять Кабинет министров, готовить документы и предлагать их на подпись Президенту, а подпись премьер-министра означала бы, что он (и Кабмин в целом), а вовсе не президент, ответственен за них.

Blog

Святослав Хоменко «Главред»