Святослав Хоменко «Главред»

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 12

У нас як була, так і залишається змішана форма правління”

Олександр Синьоокий, заступник Голови Ради „Лабораторії законодавчих ініціатив”

Чим зумовлено проведення конституційної реформи? Які цілі переслідують її ініціатори?

Питання переходу України до парламентської моделі давно вже обговорювалося у нашому політикумі. Ситуація ж із наближенням президентських виборів 2004 року підштовхувала як попереднє керівництво держави, так і окремих лідерів тодішньої опозиції до перегляду розподілу повноважень між основними гравцями у владному трикутнику (тобто між президентом, урядом і парламентом). Обставини подій осені 2004 року призвели до того, що питання скорочення президентських повноважень для деяких політичних сил стало наріжним каменем. У результаті, було досягнуто певного консенсусу між політичними силами, які підтримували позицію президента Кучми і частиною прибічників Ющенка, завдяки якому вдалося внести зміни до Конституції.

Чи можна сказати, що зараз Україна перебуває в стані конституційної кризи внаслідок політичної реформи?

Безперечно. Хоча зараз політики ведуть мову про те, що у нас запроваджено парламентську модель, насправді у нас як була, так і залишається змішана форма правління, адже президент залишається доволі сильним гравцем. Президент і надалі призначає голів обласних та районних адміністрацій, він бере участь у формуванні уряду. Окрім того, за ним збереглося як право вето, так і право законодавчої ініціативи. Отже, в Україні зберігається класична змішана модель. А у зв'язку з закріпленням такої специфічної модифікації (закладеної у зміненій Конституції України), ми дійсно можемо говорити про конституційну кризу. До речі, цілком можна припустити, що цю кризу заздалегідь було змодельовано.

Якщо говорити про сам нинішній текст Конституції, то які протиріччя існують у ньому?

Якщо виходити із логіки законодавця, який вносив конституційні зміни, то видно, що у президента хотіли забрати багато повноважень. Проте, цього не сталося. Виглядає досить нелогічно, коли президент повинен подавати кандидатуру прем'єр-міністра, яка вже погоджена парламентською коаліцією з одного боку (тобто парламенту передається ініціатива щодо формування уряду), проте у формуванні місцевих органів виконавчої влади ключове слово залишається за президентом. Як на мене, важко зрозуміти, як функціонуватиме надалі така модель, коли міністри відповідальні перед парламентом, а голови обласних та районних адміністрацій – перед президентом. Через це в Україні розривається владна вертикаль. У результаті чого не зникне, а скоріше навпаки – загостриться дуалізм у виконавчій владі.

Існує думка, що Конституційний Суд, коли він нарешті набуде повноважень, неминуче повинен буде відмінити цю конституційну реформу через процедурні порушення при її прийнятті. Чи згодні Ви з цим?

Все залежатиме від персонального складу цього Конституційного Суду. Якщо президентові вдасться ввести до нього необхідну кількість людей, які займатимуть пропрезидентську позицію, то цілком можливо, що ми повернемося до Конституції від 28 червня 1996 року. Однак, чим далі триватиме процес обговорення реформи, тим менший вплив матимуть пропрезидентські сили, і тим більше додаткових аргументів отримають їх супротивники. На мою думку, імовірність того, що ми повернемося до старого варіанту Конституції зменшується із кожним днем.

Тому, напевно, буде збережено нинішню конституційну модель. Водночас, буде досягнуто компромісу між політичними силами щодо подальшого доопрацювання Конституції, і деякі її положення буде прописано більш чітко та детально. У свою чергу, піти на поступки, скоріш за все, доведеться президентові та його прибічникам.

Таким чином, я припускаю, що згодом Конституцію будуть доопрацьовувати, адже ми зробили лише перший крок у бік парламентської моделі, який треба буде продовжити. Треба визначитися: якщо ми будуємо парламентську республіку – то слід чітко прописати парламентську модель, якщо ж змішану – то політикам потрібно називати речі своїми іменами. У чинній редакції Конституція, на мій погляд, працюватиме неефективно.

Политреформа работает вовсю

Владимир Малинкович, политолог

Владимир Дмитриевич, в конце июня исполнилось 10 лет со дня принятия Конституции Украины. Как бы Вы оценили роль этого документа в становлении современного украинского государства?

Это был необходимый документ, который наконец-то позволил оформить формально нашу независимость. Принятие Конституции, фактически, завершило процесс формирования независимого украинского государства в юридической плоскости. В то же время, нельзя не упомянуть и то, что Конституция принималась в тяжелых политических и социально-экономических условиях, когда у наших элит не было ни опыта, ни четкого понимания того, что именно должно быть в этом документе. Кроме того, Конституция принималась под давлением президента Кучмы, который угрожал всевозможными санкциями; да еще и в условиях цейтнота, когда статьи обсуждались лишь на протяжении нескольких дней. Поэтому во многих статьях есть неточности, недоговоренности.

Например, в статье 10, где украинскому языку предоставляется статус государственного, а также гарантируется, цитирую, «свободное развитие, использование и защита русского, других языков национальных меньшинств Украины». Можно предположить, что русский язык – это язык национального меньшинства. В то же время, совершенно ясно, что в нашей стране русский язык – это язык не только этнических русских. Для нас это очень важно, поскольку, по крайней мере, половина населения Украины говорит на русском языке. Поэтому, в Конституции нужно было прописать более конкретно, что означает «свободное развитие и использование» языка в национальном масштабе. И таких несовершенных формулировок полно в тексте Конституции. Точно так же плохо прописана статья об импичменте президента, из-за чего эта процедура полностью невыполнима.

Но в целом, я считаю, что на то время это был адекватный документ. Но в этом же кроется и проблема – Конституция была хороша только на тот момент. А сегодняшняя ситуация очень сильно отличается от ситуации десятилетней давности. Тогда было очень тяжело утвердить парламентскую республику с соответствующими европейскими традициями. Почему? Да потому, что власть должна была принимать непопулярные решения, которые не вызывали поддержки избирателей. Поэтому тогда нужна была сильная воля одного политического субъекта, в частности, президента, а авторитарность президентской власти была объяснима. Сегодня мы пришли к другому этапу развития – и абсолютно адекватно в этом ключе выглядят коррективы, которые были внесены в конце 2004 года.

Не считаете ли Вы, что государство и сегодня должно принимать непопулярные решения? Ведь на протяжении последних 10 лет так и не было реализовано ни одной важной реформы, которая бы действительно требовала сильной президентской власти.

Я считаю, что время совсем непопулярных решений прошло, потому что уже миновал этап экономических кризисов. Сегодня мы восстановили нашу экономику, и она уже перешла на рельсы рыночного функционирования, а посему существует достаточное условие для функционирования парламентской формы правления. А все те затруднения, с которыми сталкивается политическая реформа, я отношу на счет Оранжевой революции, которая отвлекла общество и политиков от более тщательного рассмотрения конституционных изменений. Режим Кучмы и так уходил в прошлое в связи с политреформой, а Оранжевая революция создала только лишнее напряжение. Более того, сегодня только политреформа объединяет бывших соратников по революции, заставляет их искать компромиссы, подталкивает к определенным решениям.

Поэтому я считаю, что реформа была своевременной, а мы можем и должны жить в условиях парламентской республики. Мешают этому только амбиции наших политических лидеров, которые не хотят поступиться властью. Например, Ющенко не хочет, чтобы премьером была Тимошенко, потом он не хочет, чтобы главой Верховной Рады был Мороз и так далее. Сейчас мы видим, как борьба за личные преференции тормозит развитие демократии.

А сейчас можно подбить какие-то итоги функционирования исправленной Конституции?

Да, реформа уже работает вовсю. Несмотря ни на что, Ющенко должен будет уступить премьерство Тимошенко только по той причине, что работает политреформа. Таким образом, снят вопрос вольного обращения президента с постом премьер-министра, как это было до последнего времени. В прошлом году, когда реформа еще не была введена в силу, Ющенко как назначил Тимошенко, так и снял ее с поста премьера. Сегодня он этого сделать не сможет, поэтому и обставляет условия создания коалиции различными флажками.

То есть, в целом реформа ведет к стабильности исполнительной власти?

Это ведет к тому, что правительство у нас будет ответственно перед избирателями, а не перед президентом. Раньше президент снимал премьеров даже если они хорошо работали, хотя бы для того, чтобы присвоить себе славу от успехов. Кто сейчас знает, что хорошего или плохого сделали Марчук, Пустовойтенко или кто-то еще? Их просто снимали – вот и все. Теперь на себя всю ответственность берет премьер-министр – и президент с этим ничего сделать не сможет.

Посмотрите на сегодняшнюю ситуацию – президент, наверное, с удовольствием бы распустил парламент, если бы он не знал, что на следующих выборах он потеряет голоса. Президент также ничего не сможет сделать с оппозицией – наоборот, политреформа будет создавать ей очень неплохие условия для работы.

Можно вспомнить и другие достоинства изменений в Конституцию, например, наличие императивного мандата. Все помнят, как у нас «перебегали» депутаты из одной фракции в другую. Например, на прошлых парламентских выборах 2002 года победили оппозиционные партии, тогда как блок «За Единую Украину» и СДПУ(о) набрали вместе 18%. А потом уже эти две силы сформировали парламентское большинство – как это возможно? Это возможно только благодаря переходу из одной фракции в другую посредством подкупа, предоставления преференций и так далее. В результате, мы получили тогда правительство меньшинства, которое называло себя правительством большинства. Сейчас же это невозможно, поскольку депутат лишиться своего мандата, если он поменяет фракцию. Это приведет к укреплению партийной дисциплины.

А есть ли в украинской Конституции разделы, которые безнадежно устарели, либо попросту не используются?

В Конституции очень много написано о правах человека, причем, на мой взгляд, достаточно декларативно. В принципе, этот раздел очень редко используется, но это нормально; его основная функция – быть на страже. Во всем остальном, особенно после поправок, Конституция выглядит очень даже работоспособной. Нужно только продолжать политическую реформу и вносить новые изменения, связанные, например, с местным самоуправлением. Также нам нужна административно-территориальная реформа, но, конечно, не в том виде, в котором ее предлагает Роман Безсмертный. Возможно, какие-то изменения затронут и судебную систему.

То есть, Конституция, в определенном смысле, несовершенна, поэтому изменения туда еще будут вноситься. Но я бы не стал категорически утверждать, что нас ждет какой-то конституционный кризис или что-то подобное, просто идет нормальный рабочий процесс. Точно так же я не поддерживаю нарекания на то, что мы принимаем Конституцию – и сразу же принимаем туда поправки. Я хочу напомнить, что американская Конституция после своего принятия в 1787 году, уже через четыре года претерпела изменения. Потом еще на протяжении десятка лет, пока государство не сложилось, туда вносили изменения. Поэтому все нарекания на быстрые и частые изменения я бы назвал недобросовестными.

Конституція 1996 року була оптимальним документом

Микола Яковина, експерт Інституту демократії ім. П.Орлика

У червні цього року українській Конституції виповнилося 10 років. Як би Ви оцінили її роль у становленні сучасної української держави?

Важко переоцінити значення Конституції 1996 року, це доленосний факт – схваленням Основного Закону підведено риску під деструктивним процесом безсистемної розбудови держави, коли ледь не кожен законодавчий акт породжував колізії з нормами чинних законів, що знижувало легітимність влади, дискредитувало право, гальмувало будь-який розвиток.

Я знаю, що раніше Ви негативно оцінювали зміни до Конституції, прийняті наприкінці 2004 року. Зараз ми вже можемо підбити деякі підсумки функціонування нової Конституції – наскільки ефективними виявилися ці зміни? Можливо, Ви змінили своє ставлення до них?

Ні, не змінив. На жаль, те, від чого застерігали авторитетні експерти – розбалансованість, внутрішня суперечність положень реформованої Конституції – стали реальністю нашого життя. Перший місяць роботи парламенту нового скликання яскраве свідчення цьому.

Які основні протиріччя нині діючої Конституції виникли в результаті проведення політичної реформи?

Не здійснено децентралізації, владні повноваження надалі сконцентровані в центрі. А законодавець спромігся збільшити термін повноважень представницьких органів до 5 років, у той час як каденція міських, селищних та сільських голів залишилася у первісній редакції – 4-річною.

Нема однозначних тлумачень щодо формування Уряду – а якщо одного чи кількох членів Кабінету Міністрів не буде призначено, чи це означатиме, що персональний склад уряду сформовано, чи даватиме підстави для розпуску?

Не відомо чітко, що тепер означає Програма діяльності Уряду, схвалення якої дає імунітет щодо відставки Кабінету протягом року, тоді як інші положення пов'язують долю Уряду з існуванням коаліції.

Багато є інших суперечностей, вони ще проявляться у найближчі тижні і місяці.

Зараз досить часто можна почути заяви про конституційну кризу – наскільки це відповідає дійсності?

Почнімо від Конституційного Суду – нова редакція Конституції набрала чинності за відсутності кворуму КС. Хіба згадані колізії не могли би бути усунені за допомогою Конституційного Суду? А неконституційні рішення низки місцевих рад про регіональні мови, хіба це не криза?

Не дивлячись на зміни до Конституції, можливо, в ній все таки є положення, які безнадійно застаріли, або не відповідають існуючим реаліям? Що з ними варто робити?

Безнадійно застаріли повноваження місцевих державних адміністрації стосовно виконання місцевих бюджетів.

Взагалі, наскільки пластичною повинна бути Конституція, як часто туди можна вносити зміни?

Рецепту нема. Але багато фахівців, думки яких я поділяю, вважали текст Конституції 1996 року майже оптимальним. Проблеми полягали тільки в тому, що українська влада нехтувала нормами Конституції, керувалася радше «поняттями», ніж законами. Не втомлююся нагадувати, що на Закон про Кабінет Міністрів України Президент Кучма накладав вето вісім разів.

А які зміни до Конституції неприпустимі за жодних обставин?

За жодних обставин не повинно бути глуму, наруги, жодна титла ані кома не може змінюватися нелегітимним чином, з порушенням процедури. Не може вноситися жодна зміна на обмеження раніше встановлених Конституцією прав.

“У питаннях конституціоналізму я великий консерватор”

Антоніна Колодій, доктор політологічних наук, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ

У червні цього року українській Конституції виповнилося 10 років. Як би Ви оцінили її роль у становленні сучасної української держави?

Без Конституції немає сучасної держави – і цим все сказано. 28 червня 1996 року нарешті незалежна Українська держава набула інституційної визначеності. Після прийняття Конституції вже ніхто не мав підстав запитувати, як це робив Прем'єр-міністр Л. Кучма 1992 року, яку країну ми будуємо? Напрям визначала Конституція. Українські громадяни отримали формально-правову базу для розбудови правової, демократичної, європейської держави. Чи все далі пішло, як „по писаному”? Звичайно, ні, бо метою є не Конституція як документ, а конституціоналізм як явище суспільного життя. Конституціоналізм не народжується за одну „конституційну ніч”, і навіть за тривалий період боротьби за конституцію. Особливо – у перехідному суспільстві, де конфігурація суспільних інтересів і розстановка політичних сил нестабільна.

Завдання Конституції – встановити інституційний каркас влади і обмежити владу законом. Вона виникає як продукт загальносуспільної згоди щодо певного суспільно-політичного устрою, а відтак – стабілізує політичну і загалом суспільну систему, виводить її з-під впливів короткочасних вузькогрупових інтересів. Та водночас, як результат компромісу між існуючими інтересами, вона не може бути ідеальним документом, який однаковою мірою влаштовує всіх. Але, на мій погляд, вона в цілому відобразила, хоч і недосконало, розстановку політичних сил у країні першої половини 90-х років. Найпотужнішими гравцями тоді були ліві партії, з одного боку, та деідеологізована посткомуністична номенклатура, з іншого. Пристосувавшись до нових умов під вивіскою „центристів”, остання спрямувала свої зусилля на те, щоб прибрати до рук якомога більше і влади, і власності. Ідеологію державотворення їй постачали національно-демократичні та інші реформаторські сили, вплив яких був значним, але недостатнім для того, щоб будувати державу відповідно до принципів, на які ця ідеологія спиралася.

Наскільки позитивним був той факт, що в Україні конституційний процес розтягнувся на такий тривалий час? Пізніше за нас Конституцію прийняли тільки поляки – у 1997 році...

Конституційний процес, що розтягнувся в Україні з 1990 по 1996 р., містив усі ті особливості політичної боротьби, з якими українське суспільство мало справу й надалі: розтягнутість у часі, необхідність протидії деструктивним замашкам комуністів, використання важелів президентської влади. Та водночас він містив і уроки досягнення компромісів в умовах максимального політичного протистояння (яскравий приклад – напів-революційна Конституційна угода 1995 р.). Загалом же конституційний процес позитивно вплинув на розстановку політичних сил у державі. Якщо в першій половині 90-х років Україна була країною „неполоханих комуністів”, то з другої половини 90-х років вплив ліворадикальних діячів і партій почав неухильно падати. Першої серйозної поразки вони зазнали саме під час прийняття Конституції, коли їм не вдалося ні нав'язати свою модель державного правління, ні перешкодити інституціалізації України як незалежної держави. Але їхній „слід” помітний в усіх подальших спробах „реформувати” політичний лад країни, використовуючи ідейний арсенал „радянської демократії”.

Я знаю, що раніше Ви негативно оцінювали зміни до Конституції, прийняті наприкінці 2004 року. Зараз ми можемо підбити деякі підсумки функціонування нової Конституції – наскільки ефективними виявилися ці зміни? Можливо, Ви змінили своє ставлення до прийнятих змін?

Так, я справді була постійним критиком „конституційної реформи” щонайменше з двох причин: насамперед, через подвійність стандартів і лицемірство політиків, які започатковували реформу у 2000, а потім у 2002 р., і через неадекватність обраної ними процедури реформування; через нешанобливе ставлення до Конституції та перетворення реформи на засіб маніпуляції суспільною свідомістю і на об'єкт політичного торгу.

Другою причиною була безпідставна, на мій погляд, переконаність значної частини реформаторів у тому, що єдине, чого українцям не вистачає для повного щастя – це якнайбільшого плюралізму і якнайширшої парламентської демократії. Тим часом у поляризованих суспільствах із строкатим політичним спектром, з незговірливими елітами та нестійкою партійною системою парламентська форма правління скоріше здатна спричинити хаос і розчарування демократією, ніж консолідацію демократичного режиму. Це історично доведений факт і досвід України ще занадто малий, щоб на його основі міняти ставлення до таких речей. І все ж, наш власний досвід – після виборів 2006, – не є суто негативним. А тому він підштовхує до неоднозначних міркувань про здійснену реформу та її подальшу долю.

Чи виявилися зміни ефективними? Навряд. Інакше б громадяни не були доведені майже до відчаю переговорним процесом учасників коаліції. Але мусимо визнати: зміни виявились не настільки руйнівними, як могли б бути. Підсумки підводити ще зарано, але вже зараз можемо сказати, що якась Вища сила утримує українських політиків від саморуйнівних дій у найбільш критичні моменти становлення держави. І так було упродовж усіх 15 років незалежності України. Коли вдаряє грім, Іван таки починає хреститись: допрацьовує недороблене законодавцем, перетравлює чужий досвід, іде на угоду з тим, з ким учора ще й не вітався. Створені „на марші” правила формування коаліції дають уряду шанси протриматись значний час, хоч повної гарантії, що буде саме так, звичайно, вони дати не можуть. Ці правила місцями „випрямили” деякі занадто „кучеряві” положення поправок до Конституції і зробили їх більш життєздатними, іноді – ціною відступу від букви останніх.

Говорячи це, маю на увазі насамперед критиковану мною раніше ч. 12 ст. 85 Конституції, яка уповноважує Верховну Раду не лише вирішувати „питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України”, а й звільняти з посад „зазначених осіб”, включно з окремо взятими міністрами, перетворюючи тим самим уряд на „хлопчиків для биття” у разі, якщо парламент очолюватиме спікер, недружньо налаштований до коаліції і створеного нею Кабінету міністрів. Ця можливість нейтралізована включенням посади голови Верховної Ради до числа посад, які заміщаються партіями коаліції.

Названа Вами проблема з відставкою уряду проявилася ще до парламентських виборів. Чи є в Конституції неточності, які можуть проявитися під час створення коаліції і її функціонування?

Тут можна назвати неузгодженість положень про несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності, – з одного боку, та необхідністю членам старого уряду (частина з яких обрані депутатами ВР нового скликання) залишатися на своїх посадах до створення нового, – з іншого. Це також і надання Президенту права розпускати парламент без зазначення, як має здійснюватись керівництво країною, якщо коаліція в установлений термін не буде утворена, а Президент усе ж таки вважатиме недоцільним розпуск парламенту. Це й можливість індивідуального членства в коаліції, складеної з двох-трьох партій, членів з інших партій, які до коаліції не увійшли. Але більшість із цих суперечностей мають характер недогляду, свого роду „ляпів”, які в подальшому можуть бути усунуті при мінімальному втручанні у текст Конституції після його опрацювання відкритою для громадськості, правлячих та опозиційних сил комісією.

Що стосується непередбаченого Конституцією віднесення посади голови ВР до таких, що розподіляються поміж учасниками коаліції, то я, як уже було сказано, бачу в цьому тільки плюс. У подальшому його варто закріпити в тому законодавчому акті, який регулюватиме процедуру формування і функціонування коаліції. Це потрібно для продуктивної взаємодії уряду з парламентом, що є чи не найголовнішою перевагою парламентської форми правління.

Чи повинна Конституція або, наприклад, органічні закони регламентувати кожен крок політиків, чи їм все ж можна залишити певну свободу дій як, наприклад, сталося з процедурою обрання Голови ВР, про яку Ви згадали?

Конституціоналісти говорять про те, що нормальним є стан, коли між конституцією і політичною дійсністю існує певний люфт, який дозволяє політичним діячам у непринципових питаннях діяти відповідно до обставин, використовувати національну традицію тощо. І навпаки – прискіплива регламентація усіх суспільних відносин статтями конституції та законів властива не правовій, а поліцейській державі. Отже, під цим кутом зору у нас начебто все в порядку. Я к і повинно бути в цивілізованій державі, неврегульовані або неадекватно врегульовані Конституцією питання були, як уже мовилося, вдало розв'язані творцями політичної коаліції явочним способом. Зізнаюся чесно, цього я від них не чекала і дуже задоволена результатом, окремо відзначаючи конструктивну роль Президента у цьому процесі.

Зупиніться, будь-ласка, на цьому питанні докладніше. Якою, на Ваш погляд, є і якою має бути роль Президента в формуванні коаліційного уряду в Україні?

У ЗМІ можна було зустріти прямо протилежні висловлювання з цього приводу: з одного боку, звинувачення у втручанні в процес творення коаліції (таких щоправда було дуже небагато), а з іншого, – покладання на „слабкого” Президента провини за затягування переговорів, за періодичне наростання суперечностей між сторонами переговорів. Аналітики стверджували, що це була відповідальність Президента: або самому докласти зусиль до створення парламентської коаліції або доручити лідеру однієї з партій це зробити, адже така практика є в більшості європейських країн.

Якась частка істини у цих висловлюваннях була, однак вони не враховують одну просту істину: автори поправок до української Конституції передбачили участь Президента у формуванні коаліції тільки на стадії подання кандидатури Прем'єра, запропонованої йому коаліцією, до Верховної Ради. І якби коаліція підбирала цю кандидатуру у повному відриві від спілкування з Президентом, то цілком могла б виникнути ситуація, що Президент міг би з нею не погодитись і не внести у Верховну Раду. На цей випадок законодавець ніякого розв'язку не передбачив.

Подібного не сталося з причин як об'єктивних (склад коаліції та претендента на главу уряду визначив народ на виборах), так і з суб'єктивних (український Президент налаштований неконфронтаційно у принципі, а учасники переговорів щодо коаліції згодні були визнавати його за арбітра). Отже, роль Президента у переговорах – роль арбітра, а не переговірника – склалася спонтанно, за відсутності (на цьому варто наголосити!) чітко виписаної процедури формування коаліції, особливо на її початковій стадії: хто і що ініціює, хто кому що доручатиме – все це залишалось невідомим аж до початку переговорів. На мій погляд, саме така участь Президента у переговорах демократичних сил фактично врятувала увесь процес творення коаліції і може розглядатися як надбання, яке слід зберегти на майбутнє. Цей досвід варто закріпити законодавчо: згадавши в Конституції і докладно прописавши або в Регламенті ВР (його знову слід зробити Законом), або в Законі про Кабінет Міністрів, або там і там.

Неправда, що Президент визначав навіть принципи, за якими учасники переговорів розподіляли посади. Ініціатива виходила від самих учасників коаліції, зокрема першим почергове „вибирання” бажаних для кожної партії посад з наявного списку без права вето з боку інших учасників коаліції запропонував О.Мороз. Видається, що й надалі ці принципи можна залишити на розгляд тих політиків, які в майбутньому братимуть участь у творенні коаліцій – можливо виходячи з іншої ідеології та діючи за інших обставин. А от що Президент наполіг на першочерговому вирішенні питання про узгодження програми дій коаліції, це також можна визнати досвідом, що заслуговує на законодавче закріплення.

Слабкі сторони передбаченої поправками 2004 р. процедури формування коаліції (може правильніше було б сказати, що процедура так і не була сформульована, а тому й трактована вона була дуже довільно) проявились і в зазіханні автора конституційних поправок (такою вже є іронія української політики) на прерогативи Президента у висуванні кандидатур на державні посади, які в урізаному вигляді, але все ж таки зберегла за ним „реформована” Конституція.

До речі, тверда позиція (непоступливість) Президента в цьому питанні спонукала В.Медведчука виступити з реплікою в „Українській правді”, де він закидає Ющенкові, що той начебто висловив намір порушити Конституцію, віднісши до своєї квоти і ті посади, призначення на які здійснює ВР за поданням Президента або ж Президент – за поданням уряду. Насправді, нагадування Ющенка про свою президентську квоту робилося в контексті заяви О.Мороза, що соціалісти вимагають або посади спікера, або пропорційного(?) розподілу між коаліціянтами усіх державних посад – „від Генерального прокурора до голів райдержадміністрацій”. У виступах В. Ющенка, отже, йшлося не про порушення Конституції шляхом одноосібного призначення посадовців, а про те, що низка державних посад не можуть бути об'єктом партійно-політичного торгу при створенні коаліції, тому що людей на них або висуває, або призначає Президент, і робитиме це, як було підкреслено, на позапартійній основі.

Підсумовуючи, зауважу, що діяльність Президента України після виборів 2006 р. довела і йому, і, сподіваюсь, аналітикам та широкій громадськості неактуальність для України ідеї партійного Президента. Нації потрібен непартійний, обов'язково всенародно обраний Президент як арбітр, символ, фігура, здатна об'єднувати і будувати мости, дбати за загальнонаціональні інтереси, а не стояти на партійних позиціях тієї чи іншої політичної сили. І нації потрібна посада Президента, суспільну роль якої не можна виконати в межах жодної іншої високої посади у державі.

Зараз досить часто можна почути заяви про конституційну кризу – наскільки це відповідає дійсності?

У січні ми пережили справжню політичну кризу, корені якої були в різночитанні Конституції. За відсутності Конституційного суду це призвело до розбалансування влади. Виникла ситуація, за якої, як висловився Р.Безсмертний, всі у вищих ешелонах влади не визнавали позицію і рішення іншої сторони. Різними, навіть протилежними були наміри сторін щодо врегулювання ситуації, у тому числі з використанням такого важеля як подальше реформування Конституції. У той час, на мій погляд, були усі підстави говорити про конституційну кризу. Зараз ситуація вирівнялась. Із ознак конституційної кризи залишилось хіба що питання про дієздатний Конституційний суд, але є надія, що й воно найближчим часом буде зняте. Тому говорити про конституційну кризу я б не стала.

Звичайно, є питання не врегульовані або неадекватно (на погляд певних суспільних сил) врегульовані Конституцією. Але у деяких політичних сил є намір продовжити реформування Конституції. Кілька разів про це заявляв і Президент. Але довкола цих питань немає ніякого загострення відносин, а тим більше ознак непідкорення чинній Конституції. Адже внесення поправок, чи, тим більше, прийняття нової Конституції – дуже довготривалий процес і до жодної кризи відношення не має.

Не дивлячись на зміни до Конституції, можливо, в ній все таки є положення, які безнадійно застаріли, або не відповідають існуючим реаліям? Що з ними варто робити?

До застарілих положень, безперечно, можна віднести прокурорський нагляд за дотриманням прав і свобод, а також діяльністю органів влади різного рівня, а також вимогу про складення присяги новопризначеними суддями Конституційного суду перед ВР. Це положення позбавляє інших суб'єктів призначення суддів Конституційного суду незалежності, підпорядковує їх волі ВР, яка, як і передбачали члени Венеціанської комісії під час експертизи проекту української Конституції, може зловживати своїм становищем і блокувати роботу цього органу. Обидва ці положення можна було б відмінити.

Однак, як раніше, так і тепер я проти того, щоб міняти „форму правління”, шукаючи кращої, «демократичнішої», вигіднішої для тих чи інших політичних сил. Усі форми демократичного правління хороші, якщо добре відпрацювати притаманні їм механізми. Отже, я б радила залишити змішану форму правління в теперішньому вигляді і поправляти в ній тільки те, що не працює, а не вводити те, чого хочеться. І так з двадцять наступних років. А потім буде видно. Нагромадиться власний досвід, можливо знівелюються протистояння і можна буде створити новий документ, який відіб'є значно вищі рівні консенсусу і політико-правової культури.

А чи існують такі положення, які потребують того, щоб вони регулювалися Конституцією? Взагалі, наскільки пластичною повинна бути Конституція, як часто туди можна вносити зміни?

Я хотіла б згадати про ті зміни до Конституції, які на мій погляд, потрібно обов'язково зберегти. І це якоюсь мірою пояснить, чому я нині виступаю проти подальшого глибокого реформування Конституції – як в напрямі розвитку курсу, обраного О.Морозом та його „сподвижниками” по реформі, так і в протилежному напрямі – повернення до попередньої системи розподілу повноважень.

Насамперед зазначу, що політичний сенс скасування реформи раніше вбачався в поверненні попереднього обсягу повноважень Президенту, які вона значно обмежує. Це вимагало б відновлення попереднього, також непростого і суперечливого, способу призначення Прем'єр-міністра та формування уряду, взаємодії фракцій і груп у парламенті. Тоді начебто зникли б складні проблеми з формуванням коаліції, розподілом посад тощо. Проте на сьогоднішній день названі цілі вже не актуальні, адже напрацьовано значний досвід „коаліціонування”, який шкода було б викинути на смітник, тим більше, що й попередня практика формування уряду наштовхувалась на великі труднощі, пов'язані з суперечностями між Президентом і фракціями ВР, з намаганнями Глави держави творити коаліцію „під себе”.

Найбільшим досягненням реформи стало встановлення залежності між парламентськими виборами і формуванням уряду. В усіх республіках – і парламентських, і змішаних, окрім країн колишнього СРСР, уряд складає повноваження перед новообраним парламентом, а не президентом. Так тепер є і в Україні, що обов'язково треба зберегти. Що ж стосується обсягу повноважень і кадрових прерогатив Президента, то виглядає, що вони стосуються саме тієї діяльності, яка є органічною для глави молодої держави. А керівництво виконавчою гілкою влади має здійснювати Прем'єр-міністр, як це й записано в Конституції ще з 1996р.

Можливо я здивую декого, сказавши, що до здобутків даної реформи можна віднести й так званий імперативний мандат, який зобов'язує депутата упродовж усього 5-річного терміну перебувати у складі партійної фракції тієї політичної сили, за списком якої він потрапив до парламенту. На мій погляд, ця вимога обов'язково має залишитися. Попри критику з боку Венеціанської комісії і деяких українських експертів, в умовах України вона приносить більше користі, ніж шкоди.

Варто зберегти й деякі менш масштабні поправки, як-то: закріплення за Президентом права вносити до Верховної Ради подання на призначення Прем'єра-міністра (рекомендованого йому коаліцією політичних партій), Міністра оборони, Міністра закордонних справ, керівників СБУ і Нацбанку, призначати за згодою Верховної ради Генерального прокурора та поки що (до завершення адміністративної реформи) голів районних та обласних державних адміністрацій – за поданням Кабінету міністрів; надання права Президентові достроково розпускати парламент, якщо той упродовж 30 днів не сформує коаліцію більшості, або впродовж 60 днів не сформує на підставі коаліції уряду (я би вважала за доцільне розширити ці можливості правом розпуску парламенту і у випадку прямого порушення ним Конституції або ігнорування свої прямих обов'язків, як це було у випадку з Конституційним судом); надання голові Верховної Ради права негайно підписувати закон, якщо було подолано президентське вето, а Президент і далі його не підписує упродовж передбачених 10 днів; позбавленні обраного депутата його мандата, якщо він не складає інших несумісних повноважень упродовж 20 днів та інше.

Дуже багато уточнень і вдосконалень може бути зроблено через прийняття або покращення існуючих законів про Кабінет Міністрів, про Президента, про референдум, про вибори, а також через доповнення реформи законом про місцеве самоврядування.

А які зміни до Конституції неприпустимі за жодних обставин?

Відповідь буде цілком банальною: такі, що звужують права громадян і, замість обмежувати політичну владу, навпаки розширюють можливості її панування над суспільством і особою. Саме вони здатні перетворити Конституцію в ідеологічний документ, правова цінність якого дорівнюватиме нулю.

„

Blog

Святослав Хоменко «Главред»