Святослав Хоменко «Главред»
| Вид материала | Документы |
- Т. А. Хоменко (гл. 7, 13, 22), 10073.39kb.
- Князь Святослав Часть Хазарский поход Глава Вятичи, 2577.37kb.
- Егоров к. Л. Образование киевской руси, 6100.32kb.
- Список книг, 77.95kb.
- Н. М. Карамзин История государства Российского Том, 2054.53kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка історичний факультет кафедра, 144.65kb.
- Зведений національний звіт 2007 року щодо впровадження орхуської конвенції в україні, 2719.87kb.
- Кузнецова Алевтина Георгиевна. Хоменко Екатерина Борисовна методическое руководство, 313.16kb.
- Барталёв Святослав Сергеевич разработка методики региональной экологической оценки, 302.16kb.
- Темы контрольных работ по дисциплине «Отечественная история» Принятие христианства, 85.79kb.
Олександр Дергачов, політолог
Цього року відзначатимемо 10-ту річницю від дня прийняття Конституції України. На скільки її текст відповідав завданням розвитку країни? Чи дійсно його слід було змінювати?
На той час ми жили за старою Конституцією УРСР, яка, звісно, не відповідала потребам незалежної України, і тому нагальним було питання ухвалення нової редакції Конституції. На жаль, її прийняття проходило на фоні складної боротьби за повноваження, насамперед повноваження президента, який хотів мати якнайбільший вплив на Верховну Раду. Це протистояння не дало змоги конкретизувати деякі деталі, відпрацьовувати реальні механізми та застосувати повною мірою європейський досвід. Конституцію 1996 року приймали як компромісний варіант, і тоді політична еліта навряд чи була готова до більш якісної роботи. Отже, те, що відбулося, цілком відповідало логіці розвитку суспільно-політичної ситуації в країні.
Надалі ж, ми отримали ситуацію, коли загалом непогана, хоча й недосконала Конституція 1996 року, працювала неналежним чином, оскільки у політичній культурі еліти та громадян законослухняність та верховенство права, не були укоріненими, і ця проблема залишається актуальною й до сьогодні. Тож, численні нарікання на ту Конституцію 1996 року, аргументація на користь її змін частково базуються на недосконалості тексту, але переважно на невідповідності практики реальним потребам. Тому, на жаль, реального впливу на організацію влади, на утвердження демократичних принципів ця Конституція не мала.
Отже потреба змінювати Конституцію і проводити політичну реформу об'єктивно назріла?
Якщо говорити про пакетне голосування наприкінці 2004 року, пов'язане зі змінами Конституції і суттєвим коригуванням форми правління, то воно відбувалося за логікою політичної боротьби, при тому, що країні насправді варто було би рухатися вбік посилення ролі парламенту. Отже, зміни до Конституції вносили під тиском обставин і не враховували потреб у кращому урядуванні та кращому упорядкуванні суспільно-політичного життя. На той час, однак, це було те, на що була здатна еліта, і це випливало із зіткнень, пов'язаних із президентськими виборами та із помаранчевою революцією.
Чи не здається Вам, що нині ми перебуваємо на порозі конституційної кризи на фоні того, що зміни до Конституції не завершені, ніяк не сформується парламентська коаліція, не працює Конституційний Суд?
Все, перелічене Вами, є об'єктивними проблемами, деякі з яких вже застарілі, зокрема, несформований Конституційний Суд на совісті ще старої Верховної Ради. У теперішньому парламенті вже присутнє інше співвідношення сил, і є різне ставлення до зміненої Конституції. Зараз маємо ситуацію, за якої ті, хто при владі, бачать вади конституційних засад і прагнуть їх вдосконалювати, аби використовувати владу, а ті, хто опинився в опозиції, кажуть, що теперішня Конституція – не те, що потрібно країні, і що її в цілому слід змінювати.
Тут, знову ж таки, присутні як реакція політиків на об'єктивні проблеми в країні, так і використання цієї теми просто як аргументу у політичній боротьбі, як апеляції до населення з метою збільшення своїх можливостей впливу на ситуацію. Фактично, сьогодні, ми знову маємо недосконалу Конституцію, проте поки що не було зроблено всього можливого, аби ця Конституція запрацювала у повній мірі.
Є два шляхи поліпшення ситуації, яка склалася. Конституцію можна доповнити низкою серйозних законів. Зокрема, треба буде прийняти закони про президента, про уряд, можливо, про опозицію (чи внести відповідний розділ до регламенту Верховної Ради), про референдуми та ін. До речі, коли б існувала загальна згода дотримуватися Конституції, тоді би ми бачили, наскільки вона здатна працювати, і що у ній слід змінювати. Інший же шлях – радикальний, він полягає у створенні нової Конституції, і суспільна думка була би більш схильною до таких змін, якби була очевидна недосконалість Конституції нинішньої. Однак, як на мене, поки що існує суттєвий резерв у використанні тієї Конституції, яку ми маємо.
Чи підвищиться ефективність управління державою із прийняттям всіх подальших конституційних змін?
Фактично, нам доведеться застосовувати якісно іншу модель державного управління, не маючи поки що відповідного досвіду. Все залежить насправді від виконавців, від професійної і громадянської налаштованості тих, хто нині очолює провідні політичні сили, від того, чи готові вони зараз перегорнути сторінку зіткнень між собою, і співпрацювати, цивілізовано конкуруючи, і орієнтуючись на закони.
Окрім того, потрібна законотворчість, яку ми матимемо у разі, якщо буде організовано парламентську більшість. Зараз же маємо ситуацію, коли в коаліцію муситимуть об'єднуватися сили, чиї програми та системи цінностей є цілком розбіжними, а країні потрібна відповідальність всіх учасників політичного процесу та готовність іти на поступки. Передумови для того, аби все було конструктивно, є, однак повної впевненості у тому, що компроміс буде знайдено, на жаль, нема. Якщо опозиція буде активно деструктивною, вона матиме можливість використовувати недосконалість законодавства, чи брак законів, аби ускладнити процес урядування.
Які базові принципи повинні бути присутні у нашій Конституції за будь-яких обставин? Що, ні в якому разі не можна змінювати, або ж слід до неї додати?
У Конституції є перші розділи, що загалом визначають нашу державу та націю, відтворюють самі засади існування України як такої. Звичайно ж, Конституція є ознакою державності, і все, що стосується державності, зокрема наповнене демократичними принципами, всім, що пов'язане із європейським вибором, мусить бути незмінним. Якщо змінити ці постулати, то зникне сам сенс державної самостійності, і доведеться думати про якийсь інший історичний шлях.
„Альтернативою політреформі є конфлікт та розкол країни”
Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства
Пройшло десять років від прийняття Конституції 1996 року, текст якої багато експертів називали доволі вдалим. Чому, як Ви гадаєте, Конституцію вирішили зараз змінити?
Наша Конституція була і є недосконалою, і навіть тоді у 1996 році її приймали як компромісний варіант між різними політичними силами, і тому деякі її положення були не достатньо добре прописані і виважені з точки зору відповідності наявним тоді політичним реаліям. Іще менше її текст відповідає тим політичним обставинам, які маємо зараз. Отже, існувала потреба модернізувати діючу Конституцію, внісши до неї деякі зміни, зокрема зміни, пов'язані із демократизацією політичної системи та наближенням її до потреб простого громадянина. Власне, тому й була ініційована політична реформа, яка мусила би залагодити конфліктні ситуації в політикумі та створити прозорі механізми громадянського контролю над владною. Проте, на мою думку, ця реформа була запізнілою, її треба було провести раніше.
Конституційну реформу все ж таки провели, і зараз залишається питання, чи вдасться довести її до логічного завершення, тобто запустити ті рішення, які вона пропонує. Зберігається також можливість перегляду рішення Верховної Ради і відміни реформи, і деякі політичні сили, що мають підтримку нинішньої влади, налаштовані на її ревізію. В той же час, існує і радикальна опозиція, котра прагне захистити цю політичну реформу за будь-яку ціну, тим самим призводячи до девальвації цієї реформи.
На жаль, українська партійна система виявилася неготовою до впровадження механізмів політичної реформи, оскільки політична культура наших партій залишає бажати кращого, а особисті конфлікти для них є значно вагомішими за конфлікти програм та світоглядів. Наша недавня виборча кампанія продемонструвала, що класичних політичних партій, тобто партій, які мають власну ідеологію, свою політичну програму, свої „дорожні карти” реалізації своїх обіцянок та проектів, нема. Натомість наші партії є вождистськими по своїй суті, орієнтованими на лідерів, на особистостей, і це не сприяє становленню громадянського суспільства та демократичних цінностей в країні.
Відповідно, маємо ситуацію, коли політична реформа, навіть якщо вона буде збережена і уникне ревізії, перебуватиме під постійним тиском збоку президента та пропрезидентських сил, і над нею висітиме „домоклів меч” перегляду. Отже, час від часу повертатимемось до ситуації, коли той, чи інший президент, або ж політик прагнутимуть паралізувати політреформу і повернути президентові всю повноту влади з тими авторитарними методами, які були характерні для Леоніда Кучми.
І все ж таки, чи на користь Україні ця політична реформа? Чи підвищить вона ефективність держуправління?
На мою думку, політреформа однозначно корисна для України, оскільки вона веде до демократизації, до прозорої політичної системи, до громадянського контролю за владою. В той же час, питання реформи є палицею з двома кінцями: з одного боку, реформа необхідна для того, аби врятувати Україну від авторитаризму, а з іншого – партійна система виявилася нездатною повноцінно втілити в життя її здобутки. Однак, думаю, що з часом, після того, як реформа отримає грунт, тобто буде сформовано парламентську більшість, буде трансформовано Україну в парламентсько-президентську республіку із усіма її атрибутами (коаліцією, стійкою більшістю, урядом), після цього в українській політичній системі відбудуться позитивні зрушення.
А які мотиви, на Ваш, погляд, спонукали політиків ініціювати цю політреформу?
Політичні сили, які існували на той час в Україні, зрозуміли, що альтернативою політреформі є конфлікт та розкол країни, тому ця реформа стала певним інструментом по недопущенню розколу та розвалу. На мою думку, на той час цей інструмент спрацював, і Україна залишилася єдиною. Якби ж тоді цієї реформи не відбулося, то ми мали би ситуацію на межі громадянської війни. Водночас, реформа створила виклики для діючої влади, яка раніше була опозицією, і ця влада виявилася, на жаль, більш охочою до кучмістських методів управління країною, до авторитаризму, ніж навіть влада минула. Цей парадокс, думаю, зумовлює багато нинішніх українських політичних тенденцій.
Ви вже говорили про можливість відміни політреформи. Яка доля у такому разі спіткає нашу Конституцію? Чи не буде її переписано наново?
Я вважаю, що дійсно альтернативою політичної реформи є прийняття нової Конституції України, про що вже неодноразово говорилося з боку оточення президента, з боку провладної партії, що наголошувала на потребі розробки нового конституційного проекту. Отже, будуть спроби створити нову Конституцію, можливо і провести новий конституційний референдум, або провести нову Конституцію через Верховну Раду завдяки помаранчевій коаліції, або навіть створити нову коаліцію під конституційну реформу.
Якщо таке відбудеться, то я вважаю, що громадянське суспільство мусить чинити спротив ревізіям конституційної реформи і захистити парламентсько-президентську республіку як єдиний інструмент протидії поверненню до авторитаризму.
Нужно менять не Конституцию, а правящую элиту
Юрий Романенко, политолог
10 лет прошло с момента принятия ныне действующей Конституции Украины, но уже в ходе ее принятия, для многих было очевидно, что она не совершенна. Насколько она адекватна нынешним реалиям и задачам развития нашей страны?
По сути, любая Конституция отражает интересы господствующего класса и, в меньшей степени, всех остальных граждан. Принимая во внимание изменения в Украине в течение последних 5 лет, можно констатировать, что Основной закон отражает их сущность. Конституция образца 1996 года была рождена потребностями выхода из глубокого социально-экономического кризиса начала 90-х. В тот момент необходим был центр власти, который взял бы на себя ответственность за проведение реформ в стране. В качестве такого центра выступил Президент Украины, за которым закреплялось доминирующее положение в политической системе. Именно Президент де-факто, а после 28 июня 1996 - де-юре имел наибольшие полномочия и рычаги влияния на элиты в Украине.
Если говорить о сегодняшних реалиях, то политреформу, проведенную в декабре 2004 года следует рассматривать, во-первых, как компромисс между элитами, который открыл дорогу Ющенко к власти в тупиковой ситуации, возникшей после второго тура президентских выборов. Во-вторых, как закрепление доминирующей роли финансово-промышленных групп, которые уже не могли довольствоваться рамками, определенными Конституцией 1996 года.
Однако интересы ФПГ не всегда совпадают с интересами общества и государства. Я считаю, что в условиях переходного периода наличие сильной президентской власти является скорее плюсом, чем минусом. В этом смысле Конституция 1996 года была целиком адекватна тем задачам, которые стояли и стоят перед Украиной на протяжении ее 15 летней истории независимости.
Все чаще можно услышать, что Украина стоит на пороге Конституционного кризиса, так ли это?
Украина находится в тяжелейшем кризисе государственности, связанном с неадекватностью ее элиты, а не Конституции. Жадная, недалекая элита, необремененная государственными интересами, превратилась в главный тормоз на пути развития страны. Украина стремительно движется к классической революционной ситуации, когда «верхи не могут, а низы не хотят».
Какие проблемы, связанные с Конституцией возникли в результате проведения политреформы?
Основная проблема, которая возникла после политреформы это уничтожение того хрупкого элитного и общественного консенсуса, который сформировался в конце 90-х-начале 2000-х.
Возможно, политреформа удалась, если бы президент выступал активным модератором политических процессов, действительным Гарантом Конституции. Роль личности в новых условиях оказалась очень важной. Украинская политическая культура традиционно склонна к анархии, поэтому процесс стабилизации и канализации политических процессов напрямую зависит либо от сильной фигуры, наподобие Богдана Хмельницкого или даже Леонида Кучмы, либо (в случае дефицита первых), от внешних сил. Как в эпоху Руины в 17 веке, во время Гражданской войны начала 20 века, так и сегодня.
В условиях вакуума президентской власти, полномочия полученные политическими партиями, за которыми, в основной массе, стоят интересы крупного капитала, объективно разрывают страну на отдельные социально-культурные общности. Именно из них и «склеивалась» Украина на протяжении 20 века. При этом различного рода шероховатости политреформы, не стыкующиеся с Основным законом, например, право совмещать депутатство и министерский пост, или же непрямые выборы нардепов (в то время как в Конституции говорится «о всеобщем, прямом и равном избирательном праве»), расширяют поле для «серой политики».
Сможет ли политреформа и предложенное президентом дальнейшее реформирование Конституции повысить эффективность государственного управления?
Нет, конечно, «люби друзи» уже продемонстрировали пределы эффективности менеджмента «а-ля оранж». Власть выскальзывает из рук Ющенко быстрее, чем можно было представить. Кроме того, любая реформа предполагает какое-то видение проекта страны, на реализацию которого она будет направлена. Однако, такого проекта страны нет. Даже в рамках оранжевой коалиции мы видим несколько позиций, по которым нет консенсуса (НАТО, продажа земли и т.д.), отсюда ступор, в котором оказался украинский парламентаризм. Боюсь, что в нашей ситуации в пору ставить вопрос не об эффективности власти, а о самой власти как таковой. Именно в такое время безвластия рождается запрос на сильную руку, и Украина не исключение. Мы теряем Украину, это все чувствуют, и естественной реакцией является желание увидеть во власти более сильных, современных политиков.
Какие изменения в Конституции недопустимы, что в ней должно остаться?
Сейчас ни в коем случае нельзя вносить изменения в Основной закон, связанные с языковым вопросом и федерализацией. Это крайне опасно.
Что для Украины целесообразнее – провести коррекцию уже действующей Конституции или же принимать новую?
А что это изменит? Помнится, в 1936 году в СССР была принята очень демократическая Конституция, которая, однако, не выполнялась. В Украине та же проблема - зачем принимать еще один Основной закон, который все равно не будет выполняться. Я не вижу субъекта, который бы выступил Гарантом Конституции. Украине необходима коррекция элиты, а не Основного закона.
Перспективы принятия новой Конституции выглядят туманными
Андрей Федоров, заместитель директора Европейского Института интеграции и развития
Разговоры о необходимости изменения нынешней Конституции от 1996 года ведутся уже не первый год. Может, она действительно устарела, стала неадекватна новым условиям и умонастроениям?
Поскольку Конституция 1996 года рождалась в политических битвах, то она адекватна нынешнему положению страны. Другое дело, насколько адекватна страна в современных условиях. Если бы конституцию не принимали в спешке, то конечно, изменения нужно было делать более радикальные и одновременно более взвешенные. Эта редакция получилась очень пестрой, и ряд положений сейчас выглядит довольно странно. Например, в статье 53-й говорится, что правительство не может быть отправлено в отставку в течение года, если Верховная Рада одобрила программу его действий. Как это сочетается с нынешней коалиционной практикой, когда нет никаких ограничений на смену правительства, мне не совсем понятно.
Поскольку у нас не могут создать коалицию конституционного большинства уже много месяцев, несмотря на все заверения, а времени остается все меньше и меньше, да и президент, судя по его заявлениям, до сих пор не может поверить, что у нас реализуется политическая реформа, то, по всей видимости, определенный конституционный кризис у нас есть. А главное, остается не так много времени для его преодоления. Понятие кризис, несмотря на его медицинский привкус, в данном случае подходит, поскольку если Верховная Рада в означенные сроки не сформирует большинства, не сформирует Кабинет Министров, то она будет распущена, это и есть кризисная ситуация. Вопрос о реальности политреформы мне не понятен, потому что изменения конституции были приняты, вступили в силу.
В чем основная проблема нашей Конституции – неясность отдельных положений, разделения властей или что-то другое?
Основная проблема Конституции – это реализация принципа политического суверенитета страны в новых условиях. В настоящее время Украина стоит перед необходимостью отдавать часть своих суверенных прав тем или иным международным организмам, причем на выбор – ЕЭП, НАТО, ЕС, ВТО… Если четко следовать украинской Конституции, то подобные вещи невозможны. И все же наиболее актуальной проблемой являются противоречия между ветвями власти. У нас создана модель, когда есть сильный парламент, сильный Кабинет Министров, и сильный Президент. Такая модель практически нежизнеспособна. Сейчас взаимодействие между Президентом и парламентом осуществляется на крайне негативной основе. Чем нестабильней ситуация в государстве – тем сильнее у нас становится Президент. Парламент и Кабмин при этом оказываются какими-то замороженными, в результате, мы будем получать политические интриги и противоречия.
В Британии нет писаной Конституции, но есть институт конституционных экспертов. Эти люди растолковывают, какой закон соответствует принципам конституционализма, а какой нет. Может, нам тоже стоит завести себе нечто подобное?
Главным «толмачом» Конституции у нас является Президент. Еще у нас есть Конституционный Суд, правда, неработающий. Проблема не в этом. Проблема в том, что Конституцию никто не выполняет. Возникает такой экзистенциальный вопрос – а что нам с этим делать? Ведь помаранчевый режим был установлен в результате массового нарушения конституционных процедур. И как после этого можно восстановить законность, прекратить манипулирование конституционными нормами, и так далее – не совсем ясно. Это вопрос политической культуры, когда элиты должны прийти к возможно не совсем приятному для них выводу о необходимости укрепления правовой системы. Даже в чем-то и поступаясь своими интересами.
Будет интересно понаблюдать, как новое большинство в Верховной Раде будет обращаться с оппозицией. Если оппозиция будет получать контрольно-ревизионные функции – контроль над бюджетным комитетом, над Счетной палатой, комитетом по регламенту – то это будет в европейском духе, а если все будет как всегда, об оппозиции забудут на следующий день и будут действовать по принципу «победитель получает все», то кризис и война в парламенте неизбежны.
Насколько реальной выглядит перспектива принятия новой Конституции, создания нового текста Основного закона?
Изменения по принципу «шило на мыло» ничего не дадут. Пример Германии показывает, что создать уравновешенный текст Конституции, нейтральный, можно только в условиях иностранной военной оккупации. Во всех остальных случаях Конституция будет документом, отражающим интересы реально действующих политических сил, а отнюдь не некоторые «правильные» устремления политических мечтателей. Я просто не представляю, какой толк может быть из попыток переписать нынешний Основной закон, учитывая политические, региональные, социальные и многие другие противоречия в обществе. Кто и как его будет писать, обсуждать, утверждать? Тут его перспективы туманны.
Наша Конституція справді потребує нагальних змін, але протилежних нині „продавлюваним”
Олександр Шморгун, кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин
Нашій Конституції вже десять років. Час підбивати певні підсумки – якщо раніше її нахвалювали і називали чи не найкращою в Європі, то що можна сказати про неї зараз?
Ще десять років тому я виступаючи у пресі, говорив про те, що якість прийнятої Конституції є вкрай низькою, і що наш Основний закон є результатом зовсім не продуктивних компромісів, а фактично, якщо називати речі своїми іменами, змови групи політиків, що пішли на антиконституційний переворот, що дуже негативно позначилось на якості.
Якщо брати загальні положення, то основні механізми, пов'язані з реалізацією основних прав і свобод громадян, соціальних гарантій, прописані дуже абстрактно і не дають жодних реальних гарантій їх реалізації. Наприклад, в конституціях багатьох європейських країн є положення про соціалізацію приватної власності. Тобто якщо існує приватна власність, функціонування якої не відповідає загальним інтересам суспільства, то це вважається таким, що не відповідає основному закону. У нас навпаки, робиться акцент на сакральності приватної власності, чого в цивілізованих країнах вже давно немає. Крім того, якщо вже говорити про механізми реалізації, візьмемо п'яту статтю українського Основного закону про народний суверенітет і український народ, як вищого носія і гаранта прав і свобод. Порівняємо її зі, здається 8-ю статтею сучасної німецької конституції, де йдеться про право німецького народу на силовий опір антинародним режимам. У нас такого теж права немає.
Що стосується політичного блоку, то він не просто є вкрай невдалим, він, на жаль, є віддзеркаленням тих негативних процесів і існування тих квазіеліт, результати панування яких ми сьогодні спостерігаємо і які ще розгорнуться в найближчому майбутньому.
Хочу нагадати, що у 1993 році пройшов референдум, який, до речі, не був сфальсифікований, на відміну від референдуму 1999 року, і на якому був схвалений проект зовсім іншої конституції, який докорінно, особливо у положеннях, пов'язаних з реалізацією політичної влади, відрізнявся від того тексту, що був кулуарно прийнятий політиками, які зараз займають провідні місця – не хочу навіть називати прізвищ, які зараз хизуються тією конституцією, яку вони проштовхнули. Завдяки ним з проекту конституції зникли положення про політичну відповідальність президента, про те, що прем'єр-міністр несе особисту відповідальність перед президентом і урядом, і офіційно оголошений лише заступником президента, принципове положення про імпічмент главі держави, яке доповнювалось положеннями з Веймарської конституції про імпічмент шляхом референдуму, а також низка інших положень, реалізація яких ніколи в житті не дозволила б тому ж Кучмі діяти в режимі того беззастережного, практично диктаторського псевдопрезидентства, яке він собі дозволив.
Підсумую – якість нашої конституції є вкрай низькою. Цей документ підлягає перегляду, але не за кон'юнктурними інтересами, не під інтереси псевдоеліт, а з точки зору принципової зміни самої моделі політичної влади. Я вже неодноразово писав і говорив, що справжнього президентства в Україні ніколи не було, у нас існувала зовсім інша модель, і саме в напрямку створення президентської республіки нам і потрібно рухатись.
Нещодавно Конституція зазнавала змін через так звану політреформу. Вже майже півроку ця реформа в дії, і виникає запитання – що змінилося насправді?
Взагалі є дуже небезпечною вся ця гра в так звану політреформу. Вважається, що у нас відбулась політреформа, яка мала на меті певну демократизацію української влади. Але насправді ніякої політреформи у нас ніколи не відбувалося. Проект змін до конституції був ініційований Леонідом Кучмою з метою, яка не має нічого спільного з демократизацією. Багато експертів, підтримуючи так звану конституційну реформу неодноразово говорили, що мета цієї реформи – дозволити Кучмі залишитися при владі, стати “координатором” інтересів великих бізнес-груп в олігархічному парламенті. Подальші зміни в тексті не змінили антидемократичної суті запропонованої так званої реформи, яка мала на меті врівноважувати інтереси бізнес-груп, які пройшли період злочинного накопичення капіталів і вже не потребували сильної диктаторської влади, а бажали безпосередньо реалізовувати свої інтереси. Однак на практиці така модель, як ми сьогодні бачимо, обернулася клінчем влади і фактичною втратою керованості над соціальними і політичними процесами в країні.
Історія Європи свідчить, що неодноразово в Іспанії, Франції, Німеччині, Італії жорстока боротьба за владу проходила у формі змін основного закону. Прихід нової еліти до влади супроводжувався зміною конституції, соціально-економічними катастрофами і дуже глибокими змінами, які в кінцевому підсумку, призвели до світових війн 20-го століття.
Тому й ми, я вважаю, обрали дуже небезпечний шлях.
Однак, як ви сказали, якість конституції вкрай низька, і змінювати її треба. Чи існує в нинішній ситуації легітимний механізм зміни конституції?
На мій погляд, він існує. Попри розмови про те, що політреформа набрала незворотнього характеру, вона взагалі – і цей момент я хотів би підкреслити – підриває легітимність політичної влади в Україні як такої. Чи десь в світі зміни до конституції приймались “пакетно” із звичайним законом, як у нас? З тексту вилучили фрагменти, заявляючи мовляв, якщо нічого не дописувалось, то нічого не змінилось. Хоча добре відомо, що зміна розташування лише коми в фразі «стратити не можна, помилувати» змінює зміст речення на трагічно протилежний.
В жовтні 2005 року була постанова Ради Європи о неконституційності цієї “політреформи” – і вона була навіть надрукована в українських ЗМІ. Була офіційна заява минулого голови Конституційного суду про те, що політреформа змінює політичний устрій в країні, і потребує всенародного референдуму. Виходить так, що завдяки політреформі будь-який лідер, який забажає, зможе змінювати конституцію на цілком правових підставах і поки що у невідомому для нас напрямі. Ми обрали дуже небезпечний шлях нівелювання значення основного закону держави, що з тією соціально-економічною ситуацією, що складається зараз, може призвести до дуже небезпечних наслідків, і, на жаль, про це зараз ніхто не бажає навіть говорити.
Де ті політичні сили, які зможуть запропонувати реальні, плодотворні, необхідні для країни зміни до конституції, щоб вона відповідала самої ідеї суверенітету України як незалежної держави?
На мій погляд, це дуже велика проблема. Але є шанс її розв'язати. Поки що практично всі політичні сили бажають увіковічнити своє перебування у парламенті і зацікавлені в зміні правил гри. Але, на мій погляд, глибина соціально-економічної кризи і управлінського паралічу внаслідок існуючої системи влади такі, що всі пануючі політичні еліти вже найближчим часом будуть поставлені перед питанням – або знайдеться політична сила, яка в неконституційному порядку буде змінювати ситуацію в країні, намагаючись уникнути гуманітарної катастрофи, яка, на мій погляд, є реальною перспективою, або вони будуть приводити існуючу систему влади у відповідність до складності тих завдань, які перед нею постануть – і вже постають, буквально на наших очах. Я не виключаю навіть і можливості введення надзвичайного стану. Питання тільки в тому, встигне пануюча верхівка зрозуміти, що подальше „обожнення” політики і бізнесу врешті-решт вкрай негативно позначиться саме на бізнесі більшості нинішніх парламентських олігархів, які насправді зацікавлені, передовсім, у сильній і ефективній виконавчій владі в країні, чи ні.