Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних та

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4

ВИНОГРАДІВСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА

РАЙОННА БІБЛІОТЕКА

КАЛЕНДАР

ЗНАМЕННИХ ТА

ПАМ’ЯТНИХ ДАТ

ВИНОГРАДІВЩИНИ

НА 2011 РІК

Виноградів, 2011

Календар краєзнавчих пам’ятних дат Виноградівщини видається центральною районною бібліотекою лише з 2008 року.

Видання покликане надати широкому колу читачів довідковий матеріал про важливі події з історії краю, ювілеї уродженців та видатних діячів, які життям і діяльністю пов'язані з Виноградівським районом.

Зауваження та побажання просимо надсилати на адресу:

м. Виноградів, вул. Борканюка, 1, центральна районна бібліотека, 90300 тел. 8-(243)-2-10-93

Відповідальний за випуск: Вашкеба К.Г. - директор Виноградівської ЦБС

Укладачі: Вовканич Л.С. – бібліотекар сектору краєзнавчої літератури ЦРБ

Комп’ютерна верстка: Марушка М.В. – зав. Інтернет-центром

Січень

5 січня – 50-річчя від дня народження Івана Михайловича Ребрика, поета, журналіста, директора видавництва “Ґражда”. Народився в с. Боржавському Виноградівського р-ну (1961 р.)

Іван Ребрик – письменник й видавець, засновник першого недержавного видавництва "Гражда". Народився 5 січня 1961 р. у селі Боржавське Виноградівського району.

Закінчив Оноцьку СШ у 1978 році. Свою трудову діяльність розпочав ще на початку 70 - х, коли нарівні з батьками вирощував помідори, разом з дорослими проходив міліцейські пікети по дорозі у Львів, щоб продати галичанам вирощений власними руками урожай. А ще під час канікул працював на чорноземних кавунових баштанах.
У 1978 році Іван Ребрик став студентом філологічного факультету УжДУ, водночас мріючи стати кінорежисером, перечитуючи Шукшина й слухаючи записи Висоцького. В університеті вчили багато всілякого – але багато справді вартого залишалося у "мертвій зоні" делікатного замовчування. Скажімо, про дорадянське літературне життя на Закарпатті взагалі не йшлося – хіба що виключно згадувалися дозволені художні тексти. І ось саме ця "мертва зона" зацікавила Івана Ребрика – спочатку студента, потім уже молодого спеціалиста й вихователя Часлівської допоміжної школи. Інтерес до "мертвої зони" викликав інтерес до самого Івана Ребрика з боку КДБ, який завершився звільненням вихователя Часлівської допоміжної школи з роботи. Так Іван Ребрик став чорноробочим будівельного підприємства.

Перші поезії опублікував у районній газеті 1977 р.З того часу виступає з віршами, статтями, літературознавчими розвідками на сторінках обласних, республіканських газет, журналів «Ранок»,альманах «Вітрила – 87», «Руське слово» і ін.

Перша поетична збірка І.Ребрика «Дні» вийшла у видавництві «Молодь» 1991 року. Презентована в Києві поетична збірка Івана Ребрика засвідчила не тільки очевидну причетність до нової літературної генерації, але й водночас індивідуальний поетичний світогляд.

У 1993 р і. Ребрик створює власне видавниче підприємство – перше недержавне видавництва на Закарпатті під назвою "Гражда".Створення його було не як бізнесовий проект, а як можливість повернути сучасникам ту історію, яка тривалий час була захована комуністичною владою в небуття.

Наукові розвідки й статті присвячені виявленим фактам з життя Бачинського щороку, а то й щомісяця появляються у збірниках "Гражди".

Є в бібліотеці "Гражди" й такі важливі видання як збірник статей і спогадів, і художніх творів Августина Волошина, "Спогади" Вікентія Шандора, "Карпатська Україна" Бірчака. Без цих книжок навряд чи можна обійтися, вивчаючи історію Закарпаття від початку минулого століття до часів Карпатської України

Особливе місце в культурному житті краю займає Федір Потушняк. "Граждою" вже видані книги його поезій, філософських праць, дослідження його творчості, публікації в збірниках.

Робота Івана Ребрика не обмежується рамками одного Закарпаття. "Гражда" давно вже стала для українських письменників своєрідним містком між творчим Ужгородом і Києвом, Івано-Франківськом, Львовом, Луганськом... Коли б і з якої нагоди не приїздили сюди Микола Рябчук, Ігор Римарук, Олександр Ірванець, Юрій Андрухович, вони обов'язково навідуються до Ребриків, щоб обмінятися новинами, запланувати певні проекти, запропонувати матеріали для публікації в часописі "Екзиль".

Як завжди, бути першим – найважче, але це не єдина особливість "Гражди". Тому що воно стало не просто підприємством для випуску книг, а яскравим культурно-просвітницьким центром міста, який притягує до себе людей творчих, небайдужих, суспільно активних. Людей, яких нерідко називають культурною елітою. Завдяки зусиллям Івана й Наталії Ребрик, їх однодумців літературно-мистецький осередок під назвою "Гражда" сформував творче й інтелектуальне поле, яке стало невід'ємною частиною Ужгорода. Діяльність "Гражди", її творчі та наукові акції проводяться на рівні загальноукраїнського контексту, і, мабуть, тому виразною рисою цієї діяльності є український патріотизм і державницька позиція.

. Видання книжок і часопису воно аж ніяк не обмежується. Адже "Гражда" уже не вперше проводить науково-практичні конференції, присвячена видатним закарпатцям. Зустрічі й обговорення сучасних літературних та політичних проблем відбувається під час приїзду на "Гражду" відомих письменників і вчених з Польші, Словаччини, Сербії, з Києва. Видавництво є ініціатором і автором кінопроектів, які демонструвалися на телеканалах області. Зрештою "Гражда" свого часу стала центром підготовки молодих закарпатських "пластунів". Так, тут доречно згадати Андрія і Лесю, тобто Ребриків-молодших, які торують свій шлях у науці, літературі, молодіжному житті. Їх світогляд, їх орієнтири – і це очевидно – склалися з подачі Івана й Наталки Ребрик.

Державність, цілісність нації стали основою цілої серії книжок, виданих з часу діяльності "Гражди". Власне на цьому побудована видавнича політика, навколо цих ідей об'єднані

Джерельні приписи :

1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.

2. Хланта І.В.

Іван Ребрик //Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 606 с.

18 січчня – 75-річчя від дня народження Степана Ілліча Жупанина, поета,заслуженого працівника народної освіти України, лауреата премії ім. Л. Українки. Народився в м. Іршаві (1936–2005)

Жупанин Степан Ілліч народився 18 січня 1936 р. в с. (тепер місто) Іршаві Закарпатської області в багатодітній сім'ї хлібороба. Закінчив філологічний факультет Ужгородського університету (1959). Учителював в Ільниці, Виноградові, де керував районним літературним об'єднанням «Пролісок». У 1973 р. закінчив аспірантуру в науково-дослідному інституті педагогіки України. Тоді ж захистив дисертацію «Естетичне виховання молодших школярів засобами пейзажної лірики». Кандидат педагогічних наук. Доцент. П'ятнадцять років викладав в Ужгородському університеті українську літературу, психологію, завідував кафедрою гуманітарних дисциплін, а з кінця 1986 р. завідує кафедрою педагогіки і психології та суспільних дисциплін Закарпатського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів. С.Жупанин — автор біля сотні наукових праць на педагогічні теми.

Ще навчаючись у сьомому класі, написав вірш «Мак та бджілка», який пізніше ввійшов до першої книжки «Бджілка» (1959). Вірші і казки С.Жупанина з'являються на сторінках газет, журналів «Барвінок» (1962. № 8; № 9; 1963. № 3, № 4; 1980. № 10; 1984. № 11), «Малятко» (1963. № 9; 1965. № 9; 1970. № 4), «Дошкільне виховання» (1975. № 10; 1982. № 10), «Прапор» (1986. № 1; 1988. № 5), «Україна» (1985. № 47), «Дукля» (1978. № 5; 1984. № 5), «Дружно вперед» (1989. № 7) та ін., антології української літератури для дітей «Веселка» (К., 1984. т. 2), багатьох українських читанок та інших підручників для початкових класів.

Окремими виданнями вийшли книги для дітей «Сестрички-смерічки» (1962), «Гірська стежинка» (1965), «Світле озерце» (1975), «Ватра» (1981), «Смерековий край» (1985), «Лісовий світанок» (1986), «Світлячок та бджілка» (1989), «На високій полонині» (1993), «Сто загадок» (1993). Понад сто його віршів стали піснями. Покладені на музику А.Філіпенком, А. Кос-Анатольським, Д.Задором, Б.Фільц, Л.Дичко, А.Рябчуном та ін. Побачили світ книги пісень на його слова та музику А. Кос-Анатольського «Пісні для дітей» (1974), «Сонечко» (1983), «Журавлик» (1989), дитяча кантата на музику Лесі Дичко «Барвінок» (1983), збірка пісень для школярів «Ластів'ята» (1991), «Закарпатські візерунки» (1993).

Займається також перекладацькою роботою. Окремою книжечкою «Помандрую завтра в ліс» (1977) в його перекладах з'явилися вірші російського поета І.Мазніна. У своїй книзі «Смерековий край» (1985) С.Жупанин відводить цілий розділ перекладам віршів знайомих йому дитячих поетів усіх республік тодішнього Союзу. Переклав з угорської ряд поезій Барбари Салаї, що живе на Закарпатті (Закарпат. правда. 1982. 8 верес.; 1986. 25 черв, та зб. Б.Салаї «Чарівний дзвіночок» (К., 1986).

Автор багатьох нарисів про людей Закарпаття, статей та рецензій про творчість Ю.Гойди, М.Томчанія, Параски Амбросій, В.Ладижця, Марійки Підгірянки, Барбари Ссілаї, Ольги Рішаеі та сучасних молодих письменників. Разом з П.Скунцем упорядкував своєрідну дитячу антологію поетичних творів письменників Закарпаття під назвою «Карпатська весна», яка вийшла 1982 р. в Братіславі. Підготував читанку для молодших школярів «Сонячний світ» (1972) та збірку художніх творів для самостійного читання у початкових класах шкіл України з угорською, молдавською та польською мовами навчання — «С чего начинается Родина» (1987). Окремими виданнями в перекладі російською мовою з'явилися збірки «Лесные часы» (1974), «Кукушкины сапожки» (1981), «Рассвет» (1987), словацькою — «Зозулині чобітки» (1981), угорською — «Вівчарик» (1980), чеською — «Журавлику мій милий» (1977). Чимало творів С.Жупанина опубліковано в газетах, журналах та збірниках для дітей у перекладах на білоруську, молдавську, туркменську, таджицьку, казахську, осетинську, черкаську та ін. мови.

Лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (1994) за збірку казок, загадок, скоромовок «На високій полонині» (1993) і співаник для дітей «Закарпатські візерунки» (1993).

Член Спілки письменників України з 1974 р.

Помер 7 січня 2005 року

Джерельні приписи :

1. Календар краєзнавчих пам ятних дат на 2006 рік. – Ужгород : Вид – во В. Падяка, 2005. –с.60 -64

2. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.

3. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. -967 с.

24 січня – 120-річчя від дня народження Михайла Рощахівського, вчителя, керівника і засновника музичного-драматичного товариства “Кобзар” в м. Ужгороді. У 1946 р. заснував і став першим директором Виноградівської дитячої музичної школи (1891–1952)

Михайло Андрійович Рощахівський (псевдоніми: Емер або М. Р.) – яскравий музикант, який більшу частину свого життя присвятив Закарпаттю. Багато часу був першопрохідцем: один із перших світських композиторів з професійною освітою; перший хормейстер хору “Руського театру”; засновник перших руських хорів з місцевої молоді, один із перших професійних збирачів музичного фольклору; автор першої на Закарпатті музично-фольклорної збірки для дітей; авторитетний музикант, котрий в числі найдостойніших був включений до складу Музичної комісії товариства“Просвіта”... До приїзду на Закарпаття М. Рощахівського цінували К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць, … Матеріали про нього у 20-х рр. ХХ ст. публікувалися за кордоном. Михайло Андрійович виділявся високою ерудицією. За спогадами сучасників знав не менше семи іноземних мов: латинь, французьку, німецьку, англійську, італійську, чеську, угорську.

Цікаво про нього висловився колишній викладач Ужгородської чоловічої учительської семінарії Федір Шимановський: “Вам подобається диригент Еміл Петрович Сокач? М. Рощахівський був такий же: талановитий музикант і світла людина”.

Народився Михайло Рощахівський в с. Концеба Подільської губернії Російської імперії (нині Одеської області України) в родині священика. Отримав хорошу духовну освіту: Тульчинськ духовне училище (1906) та Кам’янець-Подільську духовну семінарію (1913) [як і М. Леонтович!]. Захоплений музикою, обрав шлях вчителя. Спочатку викладав у церковно-приходських школах Вінниччини, а з 1916 р. і до її закриття – у Києво-Михайлівській церковно-учительській школі. У 1917 р. запрошений працювати у Музичну секцію Міністерства освіти. З коротких біографічних відомостей, розпорошених у спогадах сучасників, дізнаємося, що М. Рощахівський приблизно в цей же період навчався у Київському українському університеті, де захопився національними ідеями.

Увійшов до складу Першого українського національного хору (кер.К. Стеценко, М. Леонтович, О. Приходько, О. Кошиць). Став учнем і молодшим другом Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича.Включився у збирання музичного фольклору рідного Поділля. Під час військової служби у селах Кужелівка та Медвеже ушко Подільської губернії віднайшов і занотував рідкісні обрядові пісні, котрі К. Стеценко передав видатному українському фольклористу К. Квітці. Климент Квітка, а згодом і академік Філарет Колессависоко оцінили збирацьку роботу М. Рощахівського. Обидва вчені включили його нотування у власні збірники (К. Квітка “Українські народні мелодії” (1922) та Ф. Колесса “Народні пісні Подкарпат-ської Руси” (1938). Фольклорні музичні записи М. Рощахівського оцінив і Микола Леонтович. Вони настільки йому сподобалися, що на їх основі композитор написав ряд хорових обробок (“По горах, по горах сніженьки”, “Зайчик” та інші).

Музично обдарований від природи, М. Рощахівський виділявся красивим баритоном. У 1919 р. на конкурсній основі був включений до складу Української Республіканської капели, яка під керуванням Олександра Кошиця здійснила знамените концертне турне по Європі. Під час поїздки Михайло зарекомендував себе не лише, як хорист, але і як співак-соліст, перетворився на помічника диригента. Про це згадує у своїх спогадах сам О. Кошиць. З ліквідацією Української Республіки разом з 18-ма участниками капели приїхав на Закарпаття (1920). Включився у розбудову музичної культури краю, проявив себе різнопланово. Як один із кращих диригентів (представник традицій української диригентської школи), вніс вагомий внесок у розвиток хорової справи. 18 учасників хорової капели О. Кошиця обрали його своїм хормейстером. У 1920 р. М. Рощахівський – хормейстер ужгородського музично-театрального товариства “Кобзар”. У цей період на прохання молоді заснував студентські хори в Ужгородській чоловічій та жіночій учительських семінаріях, на основі яких було створено “Руський національний хор”. Пропагує українську хорову класику (твори М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, Я. Яциневича, Д. Бортнянського та ін.). Під керівництвом М. А. Рощахівського у 20–30-х рр. ХХ ст. було проведено багато тематичних концертів: “Руська народна пісня” (“Хорові обробки українських народних пісень”) (1920), “Українська духовна музика” (1921), “Кантата “Б’ють пороги” М. Лисенка” (1921), “Хорові твори Д. Бортнянського” (1926) та інші; зі сторінок краєвих видань порушує проблему хорового репертуару. У розгорнутій статті “Що співати?”, опублікованій в збірнику, присвяченому Першому з’їзду професійних хорів Підкарпатської Русі, рекомендує розвивати хорову справу на високохудожніх зразках хорової творчості М. Лисенка, К. Стеценка та М. Леонтовича. Одним із перших подає короткий огляд їх творчості, не боїться вказати справжню причину смерті М. Леонтовича. Став хормейстером новоствореного “Руського театру товариства “Просвіта” в Ужгороді” (1920). У 20-х рр. ХХ ст. на Закарпатті в приміщенні нинішнього Ужгородського лялькового театру ставилися великі опери. З участю М. Рощахівського в 1920–1921 та 1925–1927 рр. було поставлено опери “Фауст” Ш. Гуно, “Продана наречена” Б. Сметани, “Сільська честь” П. Москаньї, “Катерина”

М. Аркаса, “Циганський барон” Й. Штрауса, “Заручини при свічках” Ж. Оффенбаха, оперети “Королева чардашу” І. Кальмана, “Циганська любов” Ф. Леґара, “Барон Кіммель” В. Колло і т. д.

В рік смерті М. Леонтовича Михайло Андрійович вирішив продовжувати його справу і поступив на композиторське відділення Празької консерваторії. По завершенню навчання (1925) плідно працював, як світський професійний композитор. Писав переважно в хоровому жанрі. Створював обробки народних пісень для хору a cappella (“Сирота”, “Защебетала ластуваченька на дворі” та ін..), оригінальні хори (“Про Оленку” (сл. О. Духновича), “Коломийка”, “Аркан”, “Пластовий марш” (сл. В. Ґренджі-Донського) та ін..), хорові поеми (“Змагайтеся!” (сл. О. Духновича), кантати (“Довбуш”), багато музики для дітей (“Пчолка”, (сл. С. Черкасенка),хоровий канон “Музика” (сл. і муз. М. Рощахівського) і т. д.). Його композиторська творчість опиралася на фольклорні джерела, виділялася яскравістю музичної мови, використанням ряду сучасних прийомів і професіоналізмом. На жаль, після його смерті твори композитора були вилучені із родинного архіву і доля багатьох із них нині невідома. Але те, що збереглося, дозволяє стверджувати, що на Закарпатті він став засновником художніх хорових обробок народних пісень – обробок нового типу, започаткованих М. Леонтовичем і здійснив перехід до хорових творів великої форми світських кантат та хорових поем. Як одного з кращих музикантів краю та як людину з досвідом роботи у Міністерстві освіти, М. Рощахівського запрошують в Музичну Комісію товариства “Просвіта” (1921–1938). Він впливає на музичне життя краю, очолює музично-педагогічний та музично-етнографічний напрямок роботи. Для виховання дітей М. Рощахівський укладає збірник “Забава” з народно-музичними іграми (для дошкільного та молодшого шкільного віку) (1921). Цей збірник тривалий час залишався на Закарпатті єдиним збірником з дитячим музичним фольклором.

Досвід збирацької роботи на Поділлі Михайло переносить на нотування закарпатських народних пісень: неодноразово виїздить в музично-етнографічні експедиції, організовані “Просвітою” та Шкільним рефератом.

М. А. Рощахівський стояв біля витоків формування музичної фольклористики Закарпаття. Завдячуючи йому, перші кроки цієї науки опиралися на наукові позиції К. Квітки, а потім і Ф. Колесси. Він обирає недосліджені території, здійснює перші музично-етнографічні нотування закарпатської Гуцульщини, Мараморщини та межилаборської Лемківщини (найзахідніша територія Закарпаття, нині – Східна Словаччина). Вперше в краї занотовує_такі реліктові жанри, як обжинкові ладкання та колядки-жеканки, започатковує Нотний відділ Крайового Архіву подкарпаторуської народної пісні (1926) та розпочинає музично-етнографічне обстеження закарпатських сіл. Його два рукописних збірники 20-х рр.:“Пісні подкарпатських русинов” та “Мелодії пісень с. Радвань Земплинської жупи” – виявляють народно-музичне багатство нашого краю, а стаття “Музика й спів у прис. Вишоватом в Марамороші” (1931) відображає цікаві спостереження: вперше на Закарпатті М. Рощахівський помічає перетворення коломийки із_танцювальної у “співану”, відкриває унікальну архаїчну манеру виконання колядок-жеканок (з опущеними головами), ставить проблему необхідності вивчення взаємовпливів румунської і руської народної музики у Тересвянській долині, а в цілому, дає блискучий зразок комплексного вивчення музичного фольклору (як поєднання народного співу, інструментального музикування та народного танцю). Музично-етнографічні дослідження викладає зрозумілою і доступною для широкого читача мовою. Ця сторона його діяльності, що поєднала професіоналізм з посиленою увагою до обрядового фольклору, зацікавила Ф. Колессу. З 1934 р. між ними розпочалося листування. Вчений вбачав у М. А. Рощахівському найперспективнішого етнографічно-грамотного місцевого транскриптора народної музики. Його нотування ставив в один ряд зі своїми і включив у власний збірник “Народні пісні Підкарпатської Русі” (1938). Підтримуючи закарпатського фольклориста, Ф. Колесса підготував до видання об’ємний нотний фольклорний збірник М. Рощахівського “Пісні подкарпатських русинов”, котрий, нажаль, у 1939 р. разом з іншими матеріалами товариства “Просвіти” був знищений окупаційною владою. Розповідь про Михайла Андрійовича була б неповною без характеристики його музично-педагогічної діяльності. Їй він приділяв велику увагу, бо усвідомлював, що діти – це майбутнє нації. На Закарпатті безпосереднім музичним вихованням зайнявся в період учителювання у 1928–1938 рр. (у школах Тячівського, Велико-Березнянського та Виноградівського районів) та в 1946–1952 рр. (м. Виноградів). Під час німецької окупації (1939–1944), переживши арешт і важке ув’язнення в камері для смертників, чудом залишився живим і змушений був відійти від музики.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни весь свій досвіді уміння присвятив дітям. Став першим директором Виноградівської дитячої музичної школи (1946–1952), керівником зразкового дитячого хору, вчителем співів.

Відомий у 20-х рр. ХХ ст. в багатьох країнах Європи, Михайло Андрійович Рощахівський після смерті був незаслужено забутим. Це сталося із зрозумілих причин. Для сталінського режиму він мав надто багато негативів: син священика, активний діяч Української Народної Республіки та Підкарпатської Русі; людина, що дозволила сказати правду про деякі “перекоси” Радянської влади.

Нині ж його ім’я відроджується. Незаперечно, що внесок М. Рощахівського у розвиток хорової та театральної справи на Закарпатті виявився вагомим, фольклористична та композиторська діяльність дала відчутний поштовх до подальшого руху вперед, а його учні і нині зберігають найкращі спогади про свого незабутнього вчителя.

Михайло Андрійович Рощахівський належав до когорти яскравих постатей “музичного ренесансу Закарпаття”, котрі залишили помітний слід у культурному житті нашого краю.

Джерельні приписи :

1.Мадяр – Новак, В.

Михайло Андрійович Рощахівський // Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2011 рік. – Ужгород: Вид – во В. Падяка, 2010. – С.84 – 89.

2. Баглай, Й.

Першій хормейстер “Руського театру товариства “Просвіта”

в Ужгороді” : до 110-річчя від дня народж. М. Рощахівського / Йосип Баглай // Календар “Просвіти” на 2001 рік. – Ужгород: Закарпат. край. т-во “Просвіта”, 2001. – С. 30-33.

3. Баглай, Й.

Михайло Рощахівський – диригент, хормейстер і педагог /Йосип Баглай // Срібна Земля. – 2001. – 20 січ. – С. 14.

4. З когорти славних українців : [про вечір пам’яті до 110-ліття від дня народж. визнач. діяча укр. культури М. Рощахівського, в т. ч. про музикознавця В. Мадяр-Новак] // Срібна Земля. – 2001. – 24 лют. – С. 2.

Blog

Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних та

Содержание