Geum.ru

Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних та

Вид материалаДокументы

Содержание


Джерельні приписи
Юну вишню
Душа... Скажи, якою ти була
Ходімо в гості до діброви
Подобный материал:
1   2   3   4

Лютий


1 – 85-річчя від дня народження Василя Юлійовича Іванчо, священика, засновника Карпатського Союзу в Австралії. Народився в с. Веряця (поблизу смт. Королева) Виноградівського р-ну (1926 – 2005)

Народився Василь Іванчо,1 лютого 1926 р. у с. Веряця біля Королева у сімї священника – намісника о. Юлія Іванча і Аполонії Домянович.Був шостою дитиною, після нього у подружжя народилося ще четверо діточок. Освіту здобував у школах Веряці, Королева, Хустський гімназії. Матирував у Празі, де три з половиною роки вивчав науку астрономії.

Дитячі і юнацьки роки пройшов серед чарівної природи, на берегах Тиси. Другою домівкою для нього стала церква у Веряці, де він бував на всіх Богослужіннях, утреннях ,Вечірнях тощо, скоро освоїв і науку церковного співу та допомогав батькові під час Служби Божої у будні дні.

У гімназії великий вплив на формування світогляду юнака мав педагог, письменник, громадський та церковний діяч о.Дмитро Попович, який зміцнив віру хлопця у Бога та ще більше підсилив його мрію стати священником.

Та доля розпорядилися по своєму – до священицького сану довелося йти довгими і тяжкими дорогами та не раз випити гірку чашу емігрантського життя у різних країнах.

Востаннє був вдома у червні 1945 р..Родинна рада вирішила, що Василь більше сюда повертаться не буде. Повернувшись до Праги, поєднував навчання зі співом у церковному хорі. У березні 1948 р., боячись, що більшовики вивезуть його в СРСР, виїхав до Німеччини в Мюнхен . Вступає в Українську вищу економічну школу на економічний факультет і бере активну участь в громадському житті української діаспори, в Організації Українських Націоналістів. У 1949 р. відлітає до Австрії в м. Мельбурн, де важко працює, як і багато закарпатських емігрантів.( 32 роки відпрацював урядником на залізниці, здобувши своєю сумлінною працею любов і пошану людей.) Крім цього, через деякий час по приїзду в Австрію співав у хорі, 25 років був скарбником будови церкви, безпосередньо долучившись до зведення храму.

Іванчо вступив в Українську Громаду , став одним із засновників Карпатського Союзу Австрії і протягом 10 років виконує роботу заступника голови Союзу, який кожні 5 років відзначав річницю Карпатської України, а під час Різдвяних свят закарпатці дружно відвідували з колядою один одного , збирали пожертви на українськи справи, як в Австрії, так і на рідній землі.

Очолював комітет для відзначення організованого радянською системою штучного Голодомору в Україні в 1932 – 1933рр.

У Австрії оженився, в сімї народилося два хлопця. Та доля повелась жорстоко – молодою померла дружина.З часу її смерті він щоденними молитвами долав шлях до Бога. Тричі був у Лурді, Римі, на Святій Землі, відвідував Європу. На все життя, як згадує сам, запам’ятав місто Марія Повч.

Непоборне бажання стати священником сповнилося у 1983 р., на Томину неділю Преосвященний Владика Кир Іван висвятив його на диякона, а чере рік на священника.

Лише в 1988 р.вдалося о. Василю вперше після довгих років відвідати рідне Закарпаття, але тільки до Ужгорода. Під пильним оком КДБ зустрічався він з ріднею. Йому не дозволили відвідати могилу батька і матері в Королеві, не дали можливості побувати у рідній Веряці.

По здобуттю Україною незалежності, майже щорічно о. Василь сам і разом з синами приїздив і відвідував Київ, Ужгород, Королево, Веряцю. Брав участь у службах Божих, був бажаним гостем крайової «Просвіти», «Пласту» та ін. організацій. Став благодійником церковних справ, допомагав в будівництві храму Заслання Святого Духу в Ужгороді.

У грудні 2005 р. відійшов у вічність пастор, патріот просвітянин і і благодійник Василь Іванчо. уш пастирясправ, допомагав в будівництві хоаму Заслання Святого Духу в ужгороді. ьатька емігрантівї діаспори, в Організації У

Джерельні приписи:

Щур, В.

Тернистий шлях патріота й отця духовного : [Василь Іванчо] /Володимир Щур //Новини Виноградівщини. – 2010. – 23 січня. –С.3.

Федака, П

Сіячеві доброго: [о. Василь Іванчо] //Календар «Просвіти» на 2001. -С.36

4 лютого– 90-річчя від дня народження єпископа Івана Антоновича Маргітича (1921–2003 р.)

Народився І.Маргітич 4 лютого 1921 року в сім’ї хліборобів Антона Маргітича і Терезії Костак у селі Велика Чингава (нині Боржавське) Виноградівського району. Мав двох братів і чотирьох сестер.

Як єзуїтськи підступно, грубо не принижувала, не придушувала його усім своїм богоненависницьким і україно ненависницьким пресом офіційна радянська влада, як безжально не гнула – пригинала, але зломити не могла.

Що помогло йому вистояти ? Бог і Україна. Саме на благородний олтар їхнього священного служіння без найменшого сумніву і каяття поклав своє життя Іван Маргітич.

Не маючи власної сім’ї, усі свої сили, душу, всього себе віддав він Всевишньому і вірникам. У цьому – сенс його хоч і страдницького, але такого високого, прекрасного і щасливого життя.

П’ять класів народної школи Іван Маргітич закінчив у рідному селі, де під впливом учителя Миколи Медвідя уродженця Рахівщини почала формуватися національна свідомість. Він стає членом шкільної молодіжної організації «Пласт».

Після закінчення початкової школи І.А.Маргітич три роки навчався у Севлюшській горожанській школі (тепер ЗОШ №1) і продовжив навчання у третьому класі Хустської гімназії. Навчаючись у Хусті, проживав у гуртожитку гімназії, яким опікувався професор релігії о.Д.М.Попович (уродженець с.Онік Виноградівського району), а вихователем був о.Зореслав, відомий український поет. Тут далі формувався світогляд молодого гімназиста. Навчання в Хустській гімназії співпало із становленням Карпато-української держави на чолі з А.Волошиним. Іван радів цим подіям, брав участь у демонстраціях на підтримку української державності.

Великим ударом для юнака стала гортіївська окупація краю та трагічна смерть товаришів, які полягли в боях із загарбниками. Під час навчання в Хустській гімназії Іван Маргітич вступає в нелегальну організацію юнацтва ОУН, які очолювали М.Орос і В.Маркусь. Тут він вивчив першу заповідь декалогу: «Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї».

У 1941 році Іван Маргітич закінчив Хустську гімназію і за рекомендацією о.Дмитра Поповича поступив на навчання до Ужгородської духовної семінарії. Тут, у її стінах, Маргітич вирішив стати місіонером, але не в далекій Азії чи Африці, а в рідному Закарпатті. Та його навчання в 1942 році було перерване. За належність до юнацтва ОУН 20 липня 1942 року його було заарештовано і відправлено в «Ковнер», де 22 липня засуджено угорським воєнним трибуналом на один рік тюремного ув’язнення. В обґрунтуванні судового вироку було записано, що всі підсудні поставили перед собою мету революційним шляхом відокремити Закарпаття від Угорщини і приєднати його до самостійної Української держави. Шостого грудня за сприяння єпископа Стойки регент Угорщини Міклош Горті помилував його в числі інших закарпатців. Після виходу з тюрми він продовжував навчання в Ужгородській духовній семінарії, яку закінчив у 1946 році і єпіскопом Ромжею був висвячений на єпіскопа. Був призначений помічником Севлюського декана о.Павла Карцуба. А через два місяці призначений адміністратором єпархії у Рахові на правах пароха. Початок діяльності І.А.Маргітича як священника був важким. Це був період приєднання греко-католицької (уніатської) церкви із російською православною церквою. В 1949 році почався планомірний наступ влади на греко-католицьку церкву і маже одночасно було заарештовано усіх міських священників, які категорично відмовилися підписати заяву про перехід у православну віру. 10 лютого 1949 року майор КДБ і представники райвиконкому відібрали від І. Маргітича ключі від церкви. З грудня 1949 по березень 1951 року о. І.Маргітич спільно з священником П.Оросом перебували на нелегальному становищі. Проводили богослужіння, готували молодих священників.

Арештували І.А.Маргітича 4 березня 1951 року згідно з ордером №67 від 5 березня 1951р. Замість релігійної пропаганди присудили антирадянську і дали 25 років ув’язнення. Чотири роки відбув у таборах під Омськом в умовах виснажливої рабської праці. Перебуваючи під постійним контролем, священник знаходив можливість молитися, відправляти богослужіння для ув’язнених, які вірили що настане час визволення і звільнення із ГУЛАГів. Після багаторічних звернень батька до Верховного суду УРСР 6 вересня 1955 року Іван Маргітич опинився на волі.

Повернувшись із заслання, знесилений і хворий шукав собі роботу, аби якось прожити проте довідавшись, що він був греко-католицьким священником йому скрізь відмовляли. Єдине місце куди його прийняли на роботу – це колгосп у рідному селі. За період з 1955 по 1989 рік, коли було прийнято постанову про свободу віросповідання, його тільки один раз засікли органи безпеки. За цей період він підпільно проводив релігійні обряди і службу Божу, готував кандидатів у священники.

10 вересня 1987 року І.А.Маргітич був висвячений владикою Софроном Дмитерком на єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії. Верховний суд незалежної України у 1992 році реабілітував Івана Маргітича.

Ставши єпископом-помічником І.А.Маргітич скромно продовжує проживати в рідному селі де за його ініціативою і допомогою побудовано величний храм, який 14 липня 2002 року був урочисто посвячений з участю багатьох священників і єпископів, у присутності кількох тисяч вірників з різних міст і сіл Закарпаття та інших областей України. Він виступав за єдність греко-католиків Західної України та Закарпаття і у боротьбі за цю єдність мав велику підтримку з боку демократичних сил Закарпаття. Не відаючи втоми, уже в поважному віці владика бере участь чи не у всіх заходах, які проводять демократичні сили краю на захист УГКЦ і молодої української держави. Його глибокі, проникнуті безмежною любов’ю до рідного народу промови слухали учасники наукових і науково-практичних конференцій у Римі, Києві, Львові, Ужгороді, Хусті, Виноградові, містах Німеччини, Польщі на численних мітингах, зібраннях з нагоди пам’ятних і національних свят, вечорах пам’яті освячені меморіальних дошок і монументів великим синам срібної землі всієї України.

За роки незалежної Української держави І.А.Маргітич намагався надолужити упущене. Тепер уже вільно, не у підпіллі, у 1992 році бере участь у першій зустрічі колишніх в’язнів «Ковнера», у 2000 році був делегатом ХV великого збору українських націоналістів, що проходили у Києві.

Починаючи з 60-х років ХХ ст. І.А.Маргітич – активний учасник дисидентського руху, брав участь у правозахисних акціях, зокрема на Міжнародному форумі з релігійних питань. У 1993 році папа Іоан Павло ІІ наділив його функцією єпископа-синклера для українців Мукачівської греко-католицької єпархії. У народі його справедливо назвали народним єпископом. Він завжди був у гущі народних мас, він зазнав чимало біди і горя, нестерпного переслідування, але не зламався. Він організував і особисто брав участь у поїздках до святого міста Риму. Ще за життя він став живою легендою прикладом сповідування християнських чеснот, синівської любові до рідного краю до України. Його життєве кредо – «Бог і Україна».

Будучи важко хворим він постійно їздив по області, де його чекали вірники. Так і помер на 83-му році життя під час освячення престолу в с. Пилипець на Міжгірщині. 10 вересня 2003 року І.А.Маргітича поховали в рідному селі Боржавське, у підвальному приміщенні церкви, яку він збудував.

Людиною з великої літери залишиться єпископ Іван Маргітич у пам’яті вдячних нащадків, усіх хто його знав, хто мав щастя з ним співпрацювати і спілкуватися. З своїх 56 пастирських літ владика 5 провів у сибірській тюрмі, а 36 – у підпіллі в рідному селі

Джерельні приписи:

Худанич, В. І.

Маргітич Іван Антонович //Енциклопедія Закарпаття: визначні особи ХХ століття: Гражда, 2007. – С.202. -203.

 Пам’яті єпископа Івана Маргітича //Срібна Земля. – 2003. – 13 вересня


20 лютого – 90-річчя від дня народження Одоті Пацкан (Євдокії Панасівни Коробець), поетеси, художниці. (1921–2002 рр.)
Евдокія Панасівна Пацкан народилася у 1921 році в селі Торговиця на Кіровоградщині в сім’ї сільського коваля. Згодом батьки переїхали в Новоархангельськ, де закінчила середню школу. Заочно навчалася в Кіровоградському педінституті і працювала у Вільшанській школі вчителем мови та літератури, а пізніше – інспектором райвно. Під час війни була членом підпільної групи партизанського загону.

В 1945 році переїхала на Закарпаття. На посаді літпрацівника працювала в Тячівській, а потім у Виноградівській районних газетах, десять років очолює дитячі студії: літературну „Росточок” та образотворчу „Чарівний пензлик”.

Писати вірші почала ще в шкільні роки. Друкувалася в районній газеті, альманасі „Над Тисою”. Поетичний доробок Євдокії Панасівна незначний, але кожен її вірш позначений філігранною відточеністю слова, умілим наповненням в образі чуття і думки. Така досконалість від самого життя, яке авторка нерозривно поєднала з мистецтвом слова, вихованням, тому що все своє життя працювала з творчою молоддю, щедро наділяла дітей скарбами своєї мистецької душі.

1996

Пацкан Є. П. Життя прожить – не поле перейти; Роздуми; Колискова; В кого Ася вдалася?: Вірші // Новини Виноградівщини. – 1996. – 29 червня. – с. 2

1997

Пацкан Є. П. Роздуми; Любо й весело в полі мені; Стоїть верба; Колискова: Вірші // Над Тисою: Краєзнавчий культ.-мистецький альманах. – Виноградів, 1997. – с. 20-21.

2001

Пацкан Є. П. Йде весна над Тисою: Вірші для дітей.– Виноградів, 2001.– 41 с.

2002

Пацкан Є. П. Зимою в Карпатах; Метелиця; Танець сніжинок: Вірші // Слово.– 2002. – № 1. – с. 26.

Джерельні приписи:

Євдокія Панасівна Пацкан //Письменники Закарпаття – дітям : бібліографічний покажчик, Ужгород, - 2007. – С.68

2. Слово. - № 1. – 2002. – січень. – С. 26


26 лютого – 70-річчя від дня народження Івана Михайловича Вашкеби, заслуженого журналіста України, почесного громадянина Будапешта. 16 років працював на дипломатичній роботі в посольстві СРСР в Угорській Республіці , першим секретарем та радником посольства. Народився в м. Виноградові (1941 р.)


Вашкеба Іван Михайлович народився в м. Виноградові Закарпатської області 26 лютого 1941 р. в родині відомого севлюського дипломованого муляра Михайла Михайловича Вашкеби.

Трудову діяльність розпочав зразу ж, після закінчення у 1957 р. середньої школи. Різним виробничим професіям навчався безпосередньо на виробництві, в першу чергу – Виноградівсько-

му широкопрофільному промисловому комбінаті. Працював слюсарем інструментальником, ковалем, а згодом газоелектро-зварником, токарем.

З 1959 по 1962 рр. перебував на строковій службі в радіотехнічних військах протиповітряної оборони, розташованих у містах Орел, Брянськ, Курськ, Москва, а після демобілізації поступив насторичний факультет Ужгородського державного університету, який закінчив у 1967 р. Протягом навчання у вузі Іван Михайлович регулярно публікується у студентській пресі, ужгородській та виноградівській районних газетах, бере участь у підготовці програм молодіжної, громадсько-політичної та літературної редакцій Закарпатського обласного радіо. Ще під час навчання в університеті, у 1964 р. Іван Вашкеба був прийнятий на творчу роботу – позаштатним студентським

кореспондентом-організатором обласного радіокомітету. По закінченню вищого навчального закладу успішно пройшов конкурс і став кореспондентом головної редакції новин, потім редактором, старшим редактором редакції громадсько-політичного мовлення обласного радіо.

З 1968 по 1973 рр. очолює щойно відкритий у Закарпатті кореспондентський пункт Держтелерадіо Української РСР і водночас є власним кореспондентом багатоканальної радіостанції “Маяк” Всесоюзного радіо. Аактивно співпрацює з редакціями обласних газет – українською “Закарпатська правда” та угорськомовною “Карпаті ігоз сов” (“Карпатське правдиве слово”), низкою республіканських періодичних видань, щоквартально готує обмінні передачі для Кошицької україномовної студії Чехословацького радіо та Ніредьгазької студії Угорського Національного радіо.

Іван Михайлович публікує тут свої репортажі, нариси, публіцистичні матеріали про людей праці нашого краю, кореспонденції на актуальну суспільно-політичну тематику, що характеризувалисявдумливістю, глибиною розкриття теми, оригінальністю задуму, громадянською позицією.

Шістнадцять років поспіль – з жовтня 1973 р. по грудень В. 1992 р. Іван Михайлович працює на дипломатичній роботі в Угорській Республіці. Протягом цього часу, у ранзі першого секретаря, а пізніше радника Посольства СРСР в Угорській Республіці він обій має у різний період посади завідуючого протокольним відділом, ресаташе, відповідального секретаря БудапештськогоПредставництва Союзу радянських товариств дружби із зарубіжними країнами, Представника Всесоюзного агентства з авторських прав та ліцензування, Представника Союзу радянських товариств дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами, працює у групі дипломатів, що займаються питаннями культури й культурного співробітництва Радянського Союзу та Угорщини. В цей час коло його професійних обов’язків входить поширення та глибоке роз’яснення знань у галузі культури й культурного співробітництва двох держав, практична організація процесу культурного обміну професійними колективами артистів, музикантів, вчених, проведення художніх виставок, концертів відомих ансамблів, хорових колективів, оперних співаків, артистів балету, проведення театральних вистав, підготовка міжурядових договірних документів про культурну співпрацю та організацію культурних заходів на теренах Угорщини й тодішнього Союзу, надання авторських прав на книговидання, публікацію статей та інше використання в Угорщині художньої, технічної, медичної літератури, музичних, драматичних та інших творів інтелектуальної діяльності радянських авторів в Угорщині та угорських авторів в СРСР.

Будучи радником Посольства з питань культури і культурного співробітництва, Іван Вашкеба в Угорській Республіці організував з допомогою управління культури в Закарпатській області, дирекції та відповідальних працівників Закарпатського художнього музею у рамках персональних та колективних виставок , що проводилися ним у виставочних залах Будапешта, Дебрецена, Солнока, Сегеда, Мішкольца, Егера, Сийкешфегирвара, Сомботгея, Овзда, Ніредьгази, Шіовфока, Колочо, Копошвара, Козінцборціко, Бийкийшчобо, Говдмезиввашаргея та багатьох інших містах Угорщини представлення художніх полотен наших земляків: Антона Кашшая, Івана Шутєва, Золтана Шолтеса, Володимира Микити, В’ячеслава Приходька, Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Федора Манайла, Ернеста Контратовича, Миколи Керечаніна, Василя Свалявчика, Василя Гангура, Степана Усика, Йосипа Чернія, Юрія Герца, Василя Габди, Йосипа Бабинця, Василя Скакандія, Мирослава Ціпле, Степана Сігетія, Петра Гулина, Івана Доробана та багатьох інших. У Будапешті відбулися концерти заслуженного Закарпатського народного хору, танцювального колективу «Юність» Закарпаття”, колективу “Угорські мелодії”, Мукачівського хорухлопчиків, багатьох самодіяльних художніх колективів нашого краю, цілої низки українських республіканських колективів. Серед них – “Червона рута”, у складі якої була тоді і Софія Ротару, тріо Мареничів, хор ім. Верьовки, танцювальний ансамбль Вірського, сольні концерти оперних співаків Гізелли Ціполи, Ірини Мірошниченко, театральна вистава з участю народної артистки України Лариси Хоролець, інші колективи. Були організовані зустрічі угорської громадськості з українськими вченими, серед яких Були академік Євген Патон, викладачі Ужгородського державного університету (тепер Національного) Іван Грінчак, Петро Лизанець, Адальберт Балагурі, Василь Русин, Григорій Павленко, тодішній ректор УжНУ Володимир Сливка, космонавтом-українцем Павлом Поповичем – всього не перерахувати. Перебуваючи на дипломатичній службі, І. Вашкеба водночас був власним кореспондентом Українського радіо в Угорській Республіці, тісно співробітничав з українськими республіканськими періодичними виданнями “Літературна Україна”, “Робітнича газета”, “Сільські вісті”, регулярно направляв свої матеріали урізні редакції Українського республіканського радіо, закарпатську обласну пресу та на обласне радіо. Протягом роботи в Угорщині з відзнакою закінчив у Будапешті вечірнє відділення Міжнародного інституту журналістики за фахом “міжнародна журналістика”. З жовтня 1970 р. Іван Вашкеба – член українського відділення Спілки журналістів СРСР (згодом Національної Спілки журналістів України), а з листопада 1974 р. – член Міжнародної організації журналістів.

Працюючи в Угорщині і вільно володіючи угорською мовою, він багато публікується в центральних засобах масової інформації цієї країни – газетах “Нийпсободшаг” (“Воля народу”), “Нийпсово” (“Слово народу”), “Модьор Немзет” (“Угорська Нація”), “Модьор Гірлоп” (“Угорські Новини”) та у відомчій пресі, готує замовні матеріали для редакцій громадсько-політичного мовлення першогой другого Національного каналів угорського радіо і телебачення про політичну, культурну й економічну співпрацю двох країн, в тому числі Саболч-Сотмар-Березької (Угорщина) та Закарпатської (Україна) областей, про співробітництво окремих трудових колективів, допомагає в організації й проведенні їх ділових прикордонних зустрічей, сприяє обмінові досягнень людей різних професій упраці, проведенню щорічних святкових заходів у “Саду дружби” поблизу с. Лужанка Берегівського р-ну для працівників сільського господарства та підприємств переробної промисловості, керівників закладів культури й освіти двох країн.

За шістнадцять років дипломатичної служби в Угорській Республіці І. Вашкеба – учасник кількох Всеугорських журналістських конкурсів, за успішну участь та перемогу в яких у 1984 р.йому присуджено вищу нагороду Спілки журналістів Угорщини –нагрудний знак “Золоте перо”. У цьому ж році за особистий вкладу справу зміцнення дружніх зв’язків між народами двох країн та внесок у розширення й поглиблення культурного співробітництва Вашкебі І. М., рішенням угорських властей, присвоєно звання “Почесний громадянин ХІІ району Будапешта” із врученням відповідного диплому та золотої пам’ятної каблучки. Після повернення в Закарпаття, з 1991 р. І. Вашкеба працює заступником начальника відділу прес-служби управління з питань внутрішньої політики Закарпатської обдержадміністрації, згодом заступником начальника управління, а з лютого 1995 р. начальником управління з питань внутрішньої політики облдержадміністрації.

З січня 2000 р. Іван Михайлович переходить на роботу в Закарпатський філіал Національного інституту стратегічних досліджень Президента України (ЗФ НІСД), де в різні періоди обіймає посади завідувача відділу регіональних проблем суспільного розвитку, згодом відділу регіонального моніторингу, експерта ЗФ НІСД. Щороку він бере активну участь у підготовці й проведенні міжнародних конференцій, семінірів, “круглих столів”, експертних зустрічей, презентацій нових наукових видань філіалу. Водночас, як журналіст-міжнародник І. Вашкеба регулярно публікує власні матеріали у друкованих та електронних засобах масової інформації Закарпаття, головним чином, тематично пов’язаних з його безпосередньою роботою: про розбудову української державності, шляхи до європейської інтеграції нашої країни, проблеми ринкових реформ та підприємницьких відносин, поглиблення демократичних процесів в українському суспільстві, життя національних меншин. Він – постійний учасник дискусійних матеріалів на коференціях, незмінний редактор багатьох наукових збірників, що перманентно видаються регіональним філіалом НІСД в м. Ужгороді. У своїйроботі він постійно веде пошук, дбає про високий рівень достовірності, фактажної та історичної правдивості аналітичних матеріалів, їх аргументованості й мовної культури.

Професійні та організаторські якості Вашкеби І. М. яскраво проявилися під час нищівної повені у Закарпатті в 1998 р., коли в якості члена оперативної комісії облдержадміністрації з ліквідації наслідків природних катастроф він керував роботою відряджених в область груп журналістів центральних ЗМІ, які працювали у найбільш постраждалих районах нашого краю. Іван Михайлович активно допомагає їм якісно виконувати практичні завдання по висвітленню найважливіших щоденних подій. В його службові обов’язки входила водночас підготовка оперативних матеріалів про подолання наслідків повені для секретаріату Президента України, зведення про хід ліквідації повені в Закарпатті для Ка- бінету Міністрів України та тимчасової комісії Верховної Ради України з ліквідації наслідків катастрофічної повені. За успішне виконання цього завдання голова міжвідомчої комісії з ліквідації наслідків повені у Закарпатті, тодішній міністр України з питань надзвичайних ситуацій Валерій Кальченко нагородив Івана Вашкебу Почесною Грамотою та іменним кишеньковим годинником свого відомства.

Вашкеба І. М. має низку урядових та відомчих нагород:

1981 р. – орден “Знак Пошани”, 1984 р. – медаль “За соціалістичну

культуру”, 1989 р. – медаль “Ветеран праці”, 1990 р. – Почесний

Знак Президії ССОД – “За зміцнення дружби між народами”,

1991 р. – Почесний Знак Президії ТУРД “Золотий Вінок”. У січні

2006 р., в дні святкування Соборності України Вашкебі І. М. при-

своєно Почесне звання “Заслужений журналіст України”.


Джерельні приписи:

1. Густі, В.

Іван Михайлович Вашкеба // Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2011 рік. – Ужгород: Вид – во В. Падяка, 2010. – С.107 – 112.


2. Густі, В.

Від низин притисянських – до життєвих вершин. Доля Івана Вашкеби пересікалась із Яношом Кадарем : [про засл. ж-ста України І. Вашкебу] / Василь Густі // Новини Закарпаття. – 2006. – 25 лют.

Березень

5 березня – 85-річчя від дня народження Степана Васильовича Сігетія, художника, заслуженого працівника культури України. Народивсяв с. Олешник Виноградівського р-ну (1926)

C. В. Сігетій народився 5 березня 1926 р. в селянській родині в селі Егреш (Олешник) . В пошуках кращої долі його батько двічі (в 1908 та 1914 р) віїздив на заробітки в далеку Америку. Своїх дітей вирішив віддати на навчання.

Степан Сігетій початкову освіту здобув у рідному селі. Потім разом із братами навчався у Виноградівській горожанській школі. Потім – Ужгородська учительська семінарія. У радянські часи закінчив історічний факультет Ужгородського державного університету.

Малювати почав із ранніх років, захоплювався мальовничими краєвидами, пам ятками стародавньої закарпатської сакральної архітектури.Охоче займався в гуртку юних живописців.

В учительській семінарії Сігетій прявив себе старанним і розумним хлопчиком, вчився на відмінно. За таке навчання в 1940 р. студент Степан Сігетій отримав стипендію в розмірі 800 пенге. Пощастило йому і в тому , що теоретичний курс образотворчого мистецтва він проходив під керівництвом одного із основоположників закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі.

Вдячний Степан Васильович за постійну творчу підтримку художнику України Антону Антону Кашшаю, з яким понад сорок років був в особистій дружбі, та якого по праву вважає своїм зацікавленим наставником і вимогливим педагогом у образотворчому мистецтві.

С. В. Сігетій зазнав гіркоти военого лихоліття, він учасник Великої Вітчизняної війни. Активіст молодіжного руху на Закарпатті в післявоєнні роки. Обраний секретарем комсомольської організації в рідному селі, у грудні 1944 р. був делегатом першого зїзду спілки молоді Закарпатської України.

Близько 25 років керував відділенням «Інтурист» в Ужгороді. За його ініціативою і під керівництвом в Ужгороді споруджено готель «Закарпаття» на 600 місць. Він же став першим директором цього комфортного готелю.

За свою плідну роботу Степан Сігетій нагороджений урядовими нагородами: орденом «Знак Пошани» та чисельними медалями, дипломами та грамотами вищих інстанцій. В 1981 році удостоєний високого звання «Заслужений працівник культури України».

З 1979 року він є постійним експонентом різноманітних виставок. Картини Сігетія бачили любителі живописного мистецтва Чехословаччини, Угорщини, США.Багато його картин прикрашають особисті колекції любителів сакрального мистецтва в багатьох країнах світу. 65 деревяних храмів Закарпаття відтворив на полотні Степан Васильович.

Удостоєний Архієрейською грамотою за створення циклу робіт «Церкви Закарпаття».

У 2008 році нагороджений «Одзнакою міністерства оборони Словаків».

Джерельні приписи :

1.Алмашій, М.

Степан Васильович Сігетій //“Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2006 рік”. – Ужгород: Вид – во В. Падяка, 2005. –С. 130 -132 .

2. Степан Васильович Сігетій //Уральський Л. Ентузіасти: Творчі портрети заслужених працівників культури України. – Ужгород, 1998. – С. 63 – 64.


21 березня - 60-річчя від дня народження Василя Петровича Густі, письменника, літературознавця, лауреата обласної премії ім. Д. Вакарова,обласної літературної премії ім. Ф. Потушняка. Народився в смт Королеві Виноградівського р-ну (1951)

Василь Густі – поет, лауреат обласних літературних премій ім. Д. Вакарова (1984), Ф. Потушняка (1999, 2006, 2008), перекладач, редактор, публіцист, журналіст. Належить до покоління письменників, що дебютували у 70-ті рр. ХХ ст. Автор поетичних збірок “Перон” (1977), “Жадання дороги” (1982), “Обличчя” (1985), “Простеліть мені, мамо, рушник” (1991), “Пригорщ краплин” (1991), “Калина в інеї” (1991), “Зерно в ріллі” (1996), “Прибайки з таратайки” (1997), “Між берегами тиші” (1998), “Тиса камінь обтесала” (2001), “Подарунок від інвестора” (2005), “Березове колесо” (2005), “Опрісники” (2006), “Ріка під кригою” (2009), нарисів “Незвідана стежина думку кличе” (1997), “Кого я знав, кого люблю” (2007), оповідань “Пляшка бургундського” (2003), віршованої п’єси “Як Рак-неборак Козу розуму навчив” (2000). Разом із Василем Попомупорядкував антологію малої закарпатської прози “Сонце над Карпатами”, яка вийшла словацькою мовою у м. Кошице (Словаччина, 1985), головний упорядник та автор передмови до антології “Закарпатська поезія ХХ століття”. Ініціатор проведення на Закарпатті фестивалю поезії “Карпатська ватра” поетів Закарпатської, ІваноФранківської, Львівської, Чернівецької областей та українських поетів Словаччини, Польщі, Угорщини, Румунії (2008, 2010).

Протягом близько сорока літ творчої праці доробок В. Густі був у полі зору критиків, літературознавців М. Ільницького, Л. Федоровської, Д. Федаки, Н. Ференц, В. Фединишинця, Н. Вигодованець та ін. Нарис життя і творчості та бібліографію письменника склав Іван Хланта. Твори В. Густі перекладені російською,німецькою, угорською, словацькою, румунською, киргизькою, осетинською, таджицькою мовами.

Народився Василь Петрович Густі у березні 1951 р. в с. Королеві Виноградівського району на Закарпатті. Після отриманняатестата зрілості закінчив філологічний факультет УжДУ, служив в армії. Поетичні твори почав друкувати зі шкільної лави в обласній та республіканській пресі “Піонерія”, “Дніпро”, “Україна”, квартальнику “Поезія-77”, альманасі “Вітрила-68”, колективних збірниках “Добридень”, “Новоліття”, “Суцвіття”. Працював кореспондентом районної газети “Карпатська зірка”, був на комсомольській та профспілковій роботах, редактором видавництва “Карпати”, у прес-службах обласної державної адміністрації, обласної ради, заступником начальника управління у справах преси та інформації ОДА. Член Національної Спілки письменників України (1978), Національної Спілки журналістів України (2000), голова правління крайової організації Національної Спілки письменників (2001–2005). За творчу працю відзначений почесними грамотами Закарпатської обласної ради, облдержадміністрації, Грамотою Верховної Ради України.

Хода Василя Густі-поета починалась легко і багатообіцяюче: батьки ставилися з розумінням до синових змагань, його вчитель української мови та літератури П. І. Фединець підтримав дар свого учня й регулярно працював з ним, вірші юнака відзначені на районній літературній студії, тож він бере участь у республіканській нараді школярів-початківців, яку щороку організовувало

Міністерство освіти України, де його вірш “Вишеньки” серед сотні інших уподобав Павло Тичина:

Юну вишню

Осінь-мати

Заміж хоче

Віддавати.

Нарум’янила

Їй щоки,

Стан дала___Стрункий, високий.

Стоїть вишенька,

Тріпоче:

– Мамо, заміж

Я не хочу.

Справді, поезія могла б прикрасити набуток набагато старшого й досвідченішого автора, а не початківця, бо іскриться зрілим спокоєм, що межує з мудрістю, відтіняє суголосність світу природи й людського, оповідь легка, невимушена й тяжіє до фольклорних джерел, а також позначена флером життєвого смутку. Вабить мелодійність і вишукана простота поезії. Ці риси залишилися притаманними усій творчості Василя Густі. Найближчими за світосприйняттям йому, вочевидь, були Юлій Боршош-Кум’ятський, а серед титанів української літератури – Максим Рильський. Бо квінтесенцією їхньої творчості стала любов до світу природи, сприйняття людини частиною її. Молодий поет не мав конфлікту зі старшим поколінням митців, а було прагнення вчитися у зрілих письменників, часом так, як це роблять початкуючі художники, перемальовуючи полотна класиків живопису. Тож у ранніх віршах В. Густі знаходимо виразні риси поезії Петра Скунця, подекуди звучать симоненківські акорди...

...У передмові ж до першої збірки поета “Перон” Петро Скунць зауважував, що дебютанту варто позбавитися й певної декларативності, й зайвої риторичності, урізноманітнювати поетичну символіку... Але не повів автор передслова, звідки взялася та не властива талантові В. Густі пафосність. Річ у тім, що надто довго йшла перша поетична збірка до читача. Настільки довго, що автор мав змінитися і в стилі, і в темах. Митцеві довелося шукати компромісів. Певно, тому так болісно звучать у зрілій поезії рядки-опрісники:

Душа... Скажи, якою ти була,

Як в іншій плоті ти колись жила?

Коли ж мій час відміряний мине,

Не муч так іншого, як мучиш ти мене.

Дорослий світ, який прихильно поставився до дитини, не схотів сприйняти її молодечих ідей та шукань. Тут можна було поету йти шляхом бунту і зазнати долі, схожої до життя Д. Креміня – нашого земляка, колишнього товариша по філологічному факультету УжДУ, а нині лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, котрому довелося долати шлях ізгоя батьківщини. А можна було змиритися з обставинами. Останній шлях обрав Василь Густі, поєднавши своє життя з комсомолом, де очолював сектор роботи з творчою молоддю. Мабуть, десь у дон-кіхотських роз-думах, прагнучи впливати на покращення світу, сказати б, “ізсередини”. Це дало змогу скористатися багатьма відрядженнями по території колишнього Союзу – це і БАМ, і Новий Уренгой, Ужгород-Сєвєрний..., та й за кордон, що позитивно впливало на збагачення кругозору, досвіду. Поезія Василя Густі повертається у річище супокою. Ліричний герой не стільки впливає на хід подій, скільки спостерігає за тим, що відбувається і є несуєтним літописцем доби: Душа запрагнула обнови

В буденній сірій метушні.

Ходімо в гості до діброви,

Все зле забудемо у ній.

І ту образу, й цю поразку,

І зраду, підлість – геть усе...

Літературознавець Микола Ільницький у книзі “Від покоління до покоління”, оглядачи проблемно-тематичний та стильовий зріз поезії 70-х рр. ХХ ст. серед художніх пошуків П. Перебийноса, Л. Скирди, В. Затуливітра, Х. Керити, відзначив творчість нашого поета й спостеріг, що голос В. Густі негучний, віршам не властива ускладненість асоціацій, але в кращих його творах струменить ліризм і самі об’єкти випромінюють світло чи музику.

Композитори помічають музикальність художніх текстів поета. Низку віршів В. Густі покладено на музику С. Мартоном, В. Гайдуком, В. Теличком, С. Гігою, З. Слободян, П. Готвоні та ін., а пісні виконують знані співаки краю й України – Алла Кудлай, Степан Гіга, Петро Матій, Оксана Ільницька, Олександр Садварій, Надія Копча... Інтимна лірика поета так само притишена: пристрасть виливається у художню деталь, кохання – у символ. Тому ми або влітку блукаємо Карпатами (“Що шукаєш, любко, в затінку дібров?/ – Що колись згубила, То тепер шукаю: І шовкову стрічку, І твою любов”.), або палимо осіннє листя (“Палю торішнє листя –/ І спогади палю./ Іскринки, мов намисто,/ Застрибали в ріллю. / Разочок до разочка – / І вже цілий роман ./ Палю торішнє листя,/ А дим – як океан!”), або йдемо в країну снігів (“А сніг іде... Іде... Іде... Десь ти була. І теж одна. І падала, неначе сніг, Душа моя тобі до ніг.”), або знов у весні (“Як розлюбити жінку ту мені,/ Що проліском тяжку пробила кригу?/ В моїй душі розбурхала відлигу.../ я можу знов незгодам всім на зло/ Творити, жити, вірити, любити...”).

Немає зайвої екзальтації в розмові про почуття, хоча регістр автор

бере високий. Це досягається певною мірою тим, що психологічні переживання виокреслюються через споконвічні образи природи (дерева, рослини, світ птахів, космічні стихії води, вогню, повітря,

землі, місяця, сонця...). Новим виявом творчості В. Густі постали нариси про письменників – наших земляків. Хоч і цікаво живеться серед мистецького люду, але завжди непросто. Тож часто в таких історіях ми опускаємося до буденщини, чи того гірше – до зведення рахунків.

Василь Густі зумів відчути, а головне – передати у слові тепло серця кожного літератора, віднайти ключ-символ до показу їх характерів. Так, Микола Матола зливається з образом журавля, що втомленим падає у хвилі Тиси, Василь Ігнат – із синіми незабудками, Дмитро Меденцій-перекладач – із садівником, великим майстром скіпити дерева, Олекса Янчик – із вороним, що мчить...

І постають перед нами життєві перипетії спілчанського життя останнього півстоліття. Коли ще кілька літ тому по розповіді придибенції зі спілчанського життя ми ходили до Василя Попа, Юрія Керекеша, Юрія Шкробинця, Петра Скунця, Івана Чендея, то тепер – до Василя Густі. Час пливе...

Час – це філософська категорія, якою пронизаний набутокнашого поета, час – субстанція, яку відчуває мовби фізично.

Плинність життєва присутня і в назвах збірки від першої “Перон” до останньої “Ріка під кригою”. Символічність вловлюємо у заголовках – перон: це початок руху, а заразом і площа, яка на короткий час збирає зовсім незнайомих людей. П. Скунць пояснював: “Нині перон у житті молоді такий символ, що близький кожному, бо за ним – зустрічі по довгих розлуках і розлуки, що обіцяють майбутні зустрічі”. Що ж символізує назва “Ріка під кригою”? Це життєва течія, час, що його людина проходить під знаком зими, перебуваючи у поважному віці, який обмежує наші дії, або й думки. А можливо, вбачаємо у цьому образі роки життякожного в лещатах тоталітарної системи: Але ріка під кригою може сприйматися також уособленням поета, якому доводилось усе життя бути скутим обов’язками державного службовця, що примушувало свій дар тримати у певних рамках, часто вдаючись до іносказання... . А якою сильною є вода, здобута з-під криги на Водохре-

ща...

Джерельні приписи:

1.Ігнатович, Олександра

Василь Густі // Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2011 рік. – Ужгород: Вид – во В. Падяка, 2010. – С.130 – 135.

2. Густі, В. Поезія / Василь Густі // Закарпатська поезія ХХ століття: антол. / заг. упорядкув. та передм. В. П. Густі. – Ужгород : Закарпаття,2003. – С. 375-379.

3. Хланта, І. В. Труди і дні на рушнику життя : нарис життя і творчості В. Густі / Іван Васильович Хланта. – Ужгород : Патент, 2004. – 128 с. : іл.

4. Поп, И.

Густи В.: [поет, публицист] / Иван Поп // Поп, И. Энциклопедия Подкарпатской Руси / Иван Поп; Карпато-русс. Этнолог. Исследовател. Центр США. – Ужгород: Изд-во В. Падяка : Изд-во В. Падяка, 2001. – С. 148-149.

5. Федака, Д. На межі літа й осені: до полудня віку В. Густі : [поет] / Дмитро Федака // Календар “Просвіти” на 2001 рік. – Ужгород : Закарпат.край. т-во “Просвіта”, 2001. – С. 85-88.

6. Хланта, І. В. Густі Василь Петрович : [поет, письм.] / І. В. Хланта //

Енциклопедія Закарпаття: визначні особи ХХ ст. – Ужгород : Ґражда, 2007. – С. 110-111. : фото.