Богдан Лановик Микола Лазарович Роман Матейко

Вид материала

Книга

Содержание Прокопенко Г. Голодний рік, мов чорна птиця, над краєм змореним літав // Земля Підгаєцька. — 1999. — 31 серпня. Синенька О. З вами наша молитва // Нова доба. — 2003. — 11 квітня. Пахаренко В. Слово, що здолало смерть // Літературна Україна. — 1992. — 7 трав. Семенко Ю. Народне слово. Збірник сучасного українського фольклору. Львів, 1992. — С. 37-39, 41-43.

Подобный материал:

• Лановик М. Б., Лановик, 8864.05kb.
• Реферат на тему: " Російський цар Микола іі" Микола ІІ олександрович 05. 1868 17. 07., 65.98kb.
• Кулик Богдан Иванович /г. Чернигов/ Цель моего доклад, 34.53kb.
• Кагадій Микола Іванович, 239.56kb.
• України Любові Богдан Використані також світлини Юрія Безкровного І Віктора Гіржова, 5720.49kb.
• Роман Москва «Детская литература», 3628.68kb.
• Микола Вінграновський – поет, прозаїк – Божий дар для української літератури, 89.12kb.
• Англ the Gothic novel, «черный роман», роман «ужасов» в прозе предромантизма и романтизма, 180.16kb.
• Онегин Роман «Евгений Онегин», 39.21kb.
• Роман Роман принадлежит к эпическим жанрам литературы. Эпос, 87.36kb.

Х


Прокинувся вечором і забачив перед собою Марію.

— Чого ти така? Що є, Маріє?

— Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: «Надіє!» Не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, Каже, мале? А Христуся ж де? Засміялася знов: «Нема Христусі. Нема вже її...»

Корній зробив великі очі.

— Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же так можна? — кричав Корній. — То ж так не можна!..

— З’їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але... — Марія нахилилася до Корнія і шептала: — Вона задушила його... Задушила... Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється...

Марія розвела руками. Корній запер віддих. Слухав, і здавалося, сниться страшний сон.

Марія знов лягла, а Корній вийшов. Вернувся пізно, зовсім уночі. Марія лежала на постелі і дивилася у темноту. Почула рейвах і подала голос:

— Це ти, Корнію?

— Я.

— Був?

— Був.

— Ну й що?

— Казала не приходити. Чого, каже, будете ходити. Все одно...

— Ах, дитино, дитино! Чого ходити? Вона не знає, чого ходити...

— Спи, Маріє. Я вийду на двір. Там тихо так...

І Корній вийшов на двір. Але, виходячи, взяв з собою сокиру. Темнота і тиша. Підбіг Сірко.

— Йди геть! Не лізь перед очі.

Сірко підігнув хвоста і відійшов, а Корній попростував на подвір’я сина Максима. Йшов бадьоро. Чувся у силі, і думка працювала особливо добре. Підійшов до дверей і затарабанив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті у сінях голос. Це вийшла Максимова служниця Гафія.

— Хто там?

— Я. Корній. Є дома син мій Максим?

— Вони сплять...

— Відчини. Хочу поговорити.

Гафія відчинила, і Корній, не зупиняючись, попростував до кімнати, де спав зі своєю жінкою Максим.

— Хто там? — зривається сонний Максим. Але Корній не має часу відповідати. Перед ним смутні обриси ліжка і Максима. Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру.

Вирвався дикий крик і одразу замовк. Сокира своїм гострієм попадала у щось м’яке, у щось, що легко піддавалося, і тому глибоко грузла. З ліжка білого, теплого виривалися деякий час стогони, але і вони затихли. Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука.

А тоді Корній отямився, зупинився, прислухався, чи все в порядку.

А де ж ділася Гафійка? Обернувся.

— Гафіє! Гафіє! Де ти?

Але ніхто нічого не відповідав. Корній заложив на руку сокиру і вийшов.

Надворі зоряно і тихо. Прийшов до себе. Спить. Хай спить. Але де ж там. Вона зовсім не спить. Рухається.

— Де ти, Корнію, був?

— От так собі... Вийшов, походив. Гарно там...

А тепер ще вийду. Ти спи. Спи, моя Маріє, відпочивай.

Підійшов до неї, обгорнув щільно старим кожухом.

— Тепло тобі, Маріє? Ну то спи. А я... Так от і скінчилося... Хочу сказати, що все скінчилося... Жили ми, так довго разом жили, ділили горе і... ет, чи ж треба щось казати?..

Встав і хотів йти, але роздумав і вернувся ще.

— Там ще лишилося трохи зайця? Ні. Я це так питаю... їсти не хочу. От з’їв дещо і не хочеться. Аби хоч на завтра хватило. А ти підеш, певно, до Надії? Піди і скажи, що я благословляю її... Скажи, може, виживе, може, ще буде, не зникне наш рід... Скажи... Все їй скажи...

— Ти, Корнію, кудись далеко йдеш?

— Не знаю. Куди, далеко? От вийду, може, щось знайду. Може, знайду синів наших... Може... — Голос його затремтів, утявся сам від себе. Ноги відмовлялися тримати, і він скоро пішов до виходу. Рипнули двері і зачинилися. У хаті темно і тихо.

— Корнію! — гукнула тихо Марія. Нема відгуку.

— Корнію! — гукнула сильніше. Тиша. Надворі підбіг до Корнія Сірко.

— Ходи, ходи, собако! Підемо разом. Будемо йти у світ, десь впадемо, обіймемося і здохнемо разом...

Корній подибав просто у поле, а за ним, опустивши голову і хвоста, волікся пес. Більше вони не вернулися.


ХІ


Здивувалася, коли прокинулася, що Корнія не було. Кликала раз, другий і третій. Нема. Уночі кликала. Зійшло сонце — кликала, звелася на ноги. Де ж він?

І аж — то почали сходитися люди. Все не наші. Ті, червоні, з стрільбами. Питаються, де старий. Хто його знає, де він. Пішов десь. Шукали чогось, знайшли скривавлену сокиру і забрали з собою. І тоді стало Марії ясніше. Сіла на розкиданій постелі і широко відкритими очима дивилася на людей. Питали її, відповідала. Питали, скільки літ живе. Мовчала усміхаючись.

— Багато, багато, людські дітоньки. Ви не проживете стільки.

Людські дітоньки вилаялися і відійшли. Марія не мала сили, щоб піти до Надії, але все-таки силилася йти. Вийшла на подвір’я і впала. І тут дивно, де взявся. Гнат. Він йшов до Марії. Каже: «Зачув все, що сталося, і дай, думаю, піду. Встань, Маріє... Отак, отак... Обіприся об моє плече. Ну, ну...»

Пручався, крихтав і звів. Марія навіть не здивувалася, що він прийшов. Здавалося, так і треба. Прийшла до хати і лягла на постіль. Гнат сів коло неї, довго мовчки дивився у її обличчя. Поморщені, сухі, запалі щоки. Випнуті гострі вилиці, очі глибоко-глибоко у мокрому місці сидять, потемнілі, погаслі. Паклі сивого волосся вибиваються з-під подертої заялозеної хустки.

— Ну от... — витиснулося з Гната. — І так є нам кінець? Маріє? Що тобі?

— Е-ет... — ледве витиснула з уст Марія.

Гнат почув те коротке слово і втягнув якось у себе голову. Западав вечір. Весняне сонце заходило і било пружним променем на саме ліжко. Марія розплющила очі, дивиться назустріч сонцю, вийняла суху кістляву руку і простягнула її далеко від себе.

— Сонце! — каже вона. — Сонце!.. Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?..

Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно і широко. Гнат мовчки сидить, і в душі його воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають радісні і співають радісні пісні. Гнат усміхається. Після здіймає свою руку, бере у неї Маріїну, ту, що до сонця знялася, і лагідно довго цілує її. Цілує і говорить:

— Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє!..

…

Сонце зайшло, і стала темнота по цілій Україні. Гнат покинув Марію саму. Завтра ще прийде. Марія лежала навзнак, дивилася у морок, у безмежну пітьму і починала поволі передивлятись розгорнену Гнатом книгу свого життя.

Другого дня Гнат не прийшов. Не прийшов і третього. Сходило і заходило сонце, а він не прийшов. Дні Марії добігали кінця. У один з тих останніх днів пішов Гнат навідати Надію. Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені. Сиділа з витягнутими грубими ногами, прив’язана до ключки мотузом, зашморгнутим на шиї.

Гнат вийшов в село, знайшов людей і, показуючи на хату Надії, старечим голосом кликав людей, щоб допомогли. Кликав довго, кликав вперто... З понурих, обдертих хат вилазили на весняне сонце опухлі, вилазили немічні, вилазили охлялі. Сходилися на нараду кістяки з розчухраними головами, вгрузлими безбарвними очима, вставали, ніби мертвяки з могил, щоб винести прилюдну постанову. Серед них Гнат. Кривий, висушений дідок, з ціпком в кістлявій руці, з мудрими, грізно насупленими очима. Стояв і проповідував:

— Слово моє, — казав він, — не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день Страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..

На небі горить велике жагуче світло. Пливуть хмаринки, з поля дихає вітер і несе запахи вогкої землі.

Гната забрали ще того самого вечора. Пішов услід за іншими і не вернувся.


26258-й день... день останній, день кінця. Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим більше западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч... Ніч вічності. Спить Марія? Ні, Марія не спить. Вона вже не спить третю ніч. Марія лежить на купі розкиданого на ліжнику лахміття і впалими, широко відкритими норами очей дивиться у залите місячним сяйвом вікно.

Надворі цвітуть сади, південь дихає пареним у цвіту вітром і жаріє над суходолами й морями повний, тяжкий місяць.

Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається окремо кожний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті з розчепіреними пальцями ноги... З напруженням рветься останній нерв. Гасне поволі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються у чорну пляму, без початку і кінця... Плющаться і грузнуть очі, холонуть засохлі уста, западають груди, серце робить останній удар...

Марії не стало...

Самчук У.^ Марія… — К.: Наукова думка, 1999. — С. 101-102, 105-111, 117-118, 119-120, 121, 124-125, 130-142.


Щур

Назбиравши в торбинку колосків, русявий сіроокий хлопчина витер з чола піт і кинув погляд в далечінь степу. Вечоріло. Небо згасало, і обрій запломенів багряними розливами останніх променів сонця. Легенький ві­тер хвилював пшеничне поле залишками спекотного духу літнього дня. В передчутті вечірньої прохолоди вже подавали голос цикади.

Васько перевів подих і, крадучись бур’янами, краєм поля попряму­вав до села. Скривавлені стернею ноги майже не слухались, перед очима плавали темні плями, у вухах шуміло. Нестерпний голод зводив шлунок і паморочив голову.

Раптом на тлі багряного неба виник силует вершника. «Мабуть, Сте­пан Чалий!» — жахаючись, подумав хлопець. Він миттю запхав торбину з колосками за пазуху і, пригинаючись до землі, наче перепілка, побіг до річки, сподіваючись заховатись в очереті. Але як можна втекти від коня в полі? Вершник невблаганно наближався. Це був Чалий, колгоспний сто­рож, людина безжалісна і жорстока. Він об’їжджав поля і виловлював бі­долах, які, рятуючись від голодної смерті, збирали колоски. Не маючи в душі співчуття, сторож лупцював нещасних людей нагайкою, тягнув їх до контори, щоб звідти передати в районну міліцію. З його «легкої» руки за три кілограми колосків потрапили до в’язниці Петро Чиж та Іван Гуленко. їхні сім’ї, залишившись без годувальників, вимерли від голоду. Ніхто не знає, що зробив Чалий Христині Савчак, але напевне після знущань в конторі, куди він волочив її, наче худобу на вірьовці, вона прибігла додо­му і повісилась.

Васька Чалий побачив ще здалеку, пришпорив коня і закипаючи злі­стю, наближався до жертви, впевнений, що хлопець назбирав колосків. Васько вже зрозумів, що не втече, але біг з останніх сил, жалячись кропи­вою та обколюючись будяками. Та позаду вже чувся важкий тупіт кінсь­ких копит.

— Ах ти ж виродок! Ти ще тікати будеш? Ось тобі! — вперіщив ба­тогом переляканого Васька озвірілий від люті Степан. Хлопець, заскаву­лівши, наче щеня, метнувся вбік, але ще один удар вогнем обпік йому спину. Васько впав, затуляючи лице руками та скрутившись клубочком від болю.

— Висипай колоски, а то приб’ю!

— Ой, дядю, не бийте, я більше не буду!

— Їж землю, або своє гімно будеш їсти! — заревів Степан, зіскочив з коня і ще раз хльоснув батогом дитяче тільце. Гудз, що був зав’язаний на кінці батога, вдарив Васькові по голові, з вуха потекла кров. Не усві­домлюючи від болю і жаху, що робить, він схопився на ноги і кинувся ті­кати. Поки Степан сів на коня, Васько вже добіг до Геращенкового дво­рища. Там, відколи помер старий Геращенко, років сім ніхто не жив. Сті­ни напіврозваленої хати руїною жовтіли з поміж старих, розлогих яблунь. Забігши в сад, Васько раптом втратив землю під ногами і полетів кудись вниз. Це була яма-погріб для зберігання буряків. Глибиною до трьох мет­рів вона мала глекоподібну форму, розширена донизу та звужена зверху.

— Де ти, паразите? Вилазь, бо вб’ю— закричав Степан, зупинив­шись біля розвалин.

Васько лежав на дні ями. Приголомшений падінням, наче крізь сон він чув голос Чалого. «Щоб тільки не знайшов» — лихоманила думка. Потім в голові загуділо, тілом пройшла хвиля слабості і Васько знепри­томнів.

Отвір ями, оброслий бур’яном, був майже непомітним. Проїхавши двічі по саду і двору, Степан виматюкався і вирішив, що хлопець втік в очерет, який нескінченною смугою тягнувся понад річкою.

Опритомнів Васько аж уранці. Розплющивши очі, він побачив клап­тик світла, що пробивалося зверху. Густий бур’ян звисав з боків над ямою, і отвір був майже закритий зеленим сплетінням. Васько спробував піднятись, але біль в спині зупинив його. Застогнавши, він повернув го­лову набік і, напружуючи зір, почав розглядати яму. Стіни внизу були розриті норами, жодних залишків буряків в ямі не було, повітря затхле, просякнуте пліснявою і цвіллю.

«Що робити? Як звідси вибратись? Треба кричати, може хтось по­чує. Ні, краще спробувати самому вилізти, а то, не дай Бог, Степан почує. Не буду кричати», — вирішив хлопець і знову спробував підвестись. Рі­зонуло в попереку і грудях, але він витерпів і сів, а щоб не впасти, обхо­пив коліна руками. «Отак посиджу, а як трохи переболить, спробую вста­ти на ноги». За спиною щось зашерхотіло. Васько вдивлявся в темряву, але нічого не бачив. «Мабуть, ящірка» — подумав він, бо не раз бачив дома в ямі невеличких чорних ящірок з червоними черевцями. Вони шмигали поміж буряками, а коли вдавалося їх дістати і доторкнутися, завмирали, прикидаючись мертвими, і ставали схожими на кам’яні фігурки. Та шерхіт почувся знову, але вже ліворуч. Повернувши голову, Васько побачив щура. Величезний, з настовбурченою шерстю та довгим хвостом, він дивився на Васька і не збирався тікати. Очі гризуна світились, наче два червоні вогники. Пересиливши біль в спині, Васько став на ноги. Щур, ще більше наїжачивши шерсть, вищирився і почав наближатись до хлопця. Неймовірний жах охопив Васька, але безвихідь та інстинкт само­збереження спрацювали мимоволі. Він з усієї сили вдарив щура ногою. Від удару той, наче м’яч, гепнувся об стіну ями, гидко кавкнув, упав на землю і раптово стрибнув на Васька, опинившись у нього на грудях. Хло­пець дико заволав і збив руками гидке створіння. Та щур з пронизливим писком знову кинувся на Васька і вчепився йому в ногу.

— Ой-ой-ой! — закричав хлопець і, вхопивши щура за спину, віді­рвав його від ноги та щосили жбурнув на землю. І майже не розуміючи, що діє, почав топтати гризуна ногами, цілячись п’яткою в голову, аж до­ки щур перестав рухатись. В той момент Васько почув писк позаду себе і, озирнувшись, побачив ще двох щурів, які наближались до нього, оголив­ши зуби. «Тікати, бо загризуть! — вдарила думка. — Вилізти наверх». Перший щур, який скочив на Васька, був миттєво задушений, другий за­вис на нозі і вп’явся зубами в литку. Васько відірвав його, кинув під ноги і ударом п’ятки розчавив голову гризуна. «Треба вилазити, кричати, мо­же, хто порятує». Та рятувати було нікому. На старе Геращенкове двори­ще рідко хто заходив, тому відчайдушні крики Васька ніхто не почув. А щурі, вилазячи з нір, накидались на нього з пронизливим писком. Васько відривав гидких тварин від себе, бив ними об землю, давив ногами і не­самовито кричав. Під ногами чавкали затоптані та задушені гризуни, де­які, конаючи, моторошно пищали. У нападі жаху та люті хлопець діяв як пекельна машина. Нарешті в ямі настала тиша. Крім Васька, всі були мер­тві. А він, хрипло дихаючи, стояв посеред ями і гарячково обмацував ру­ками тіло, бо, здавалося, що по ньому ще бігають розлючені щурі. Та зго­дом страх перейшов у байдужість, а потім у свідомості Васька почала за­роджуватись і наростала велика злість. Він відчув себе сильним і сміли­вим. З’явилася впевненість, що з пастки, в яку він попав, можна вибра­тись. Він вибирав місце, де земля була м’якою, бо вирішив рити нору до­гори. «Хоча б яку-небудь палицю або тріску знайти!». Але нічого подібного в ямі не було. Васько почав рити руками. За кілька годин знесилений важкою роботою хлопець сидів на дні ями і, розминаючи занімілі пальці, дивився на клаптик неба, що проглядався між навислими бур’янами. Го­лод ставав нестерпним. Згадка про відсутність будь якої їжі знову кинула Васька в розпач. Він пригадав, як, тікаючи від Чалого, викинув торбинку з колосками, і розпач змінився страшною люттю на Чалого, на щурів, на весь світ. Вогнем пекли рани на ногах та спині, щурі все-таки покусали його. «Треба вибиратись, треба рити, треба нагору», — пульсувала думка. Воля і свідомість концентрувались, переборюючи голод, який перетворював людину на звіра. «Їсти, їсти, бо помру з голоду і ніхто мене тут не знайде». Наче вві сні Васько нахилився, взяв у руки щура і спробував розірвати його навпіл. Але з того нічого не вийшло, тіло гризуна виявилося міцним і розтягувалось наче гума. Тоді Васько почав гризти щура зубами. Розірвавши шкіру, зідрав її, оголивши тушку. М’ясо було слизьке, з гіркуватим присмаком, та хлопець на те не зважав. Покінчивши з цим, Вась­ко схопив ще одного гризуна і, порвавши його на шматки, обгриз м’ясо. «Нічого, що це щур, — думав хлопець. — М’ясо всяке можна їсти, тепер я не помру від голоду, тепер я виберусь!» Він продовжував рити нору і раптом почав відчувати себе щуром, великим, сильним і злим. «Я щур, щур... я вирию нору, я виберусь», — лихоманило Васькову свідомість. З його вуст вирвався пронизливий щурячий писк. Він вже не відчував болі і закривавленими пальцями грібся в землі.

Минув ще один день і ніч, знову настав ранок. Втомлений Васько спав на купі наритої ним землі серед решток розірваних щурів, що вже починали розкладатись, тхнучи гниллю. Нора вже була більше метра, ґрунт попався глинястий, але не дуже щільний з прошарками піску та ва­пняку. Прокинувся Васько від холоду. Страшенно хотілося пити, нестер­пно боліла голова, та страху і відчаю не було. «Рити, рити далі!» І він рив. Нагорі пішов дощ. Поодинокі краплі води, стікаючи по стеблинах і лис­тях бур’яну, падали в яму. Васько ловив їх і жадібно злизував з долонь разом із землею.

Степан Чалий кілька разів заходив до Васькової матері Галини, шу­каючи хлопця, але його вдома не було. Нещасна жінка плакала, а з нею плакала і трьохрічна Оксанка — сестричка Васька.

— Не приходив додому Васько, я вже його скрізь шукала. І в поле ходила і понад річкою, ніхто ніде його не бачив.

— Брешеш! Ти його десь заховала, підеш за нього в каталажку. Я вас виведу на чисту воду, гнидники паршиві! — погрожував Степан.

Галина, яка вже починала пухнути від голоду, була у відчаї. Васько пропав. Чоловіка, Петра, поховала навесні. Помер від запалення легенів. Коли почався льодохід, Петро хотів наловити риби. В каламутній воді щуки втрачали орієнтацію і випливали на поверхню так, що деколи було видно їх голови. Петро, орудуючи довгою міцною лозиною, перебирався по плавучих крижинах туди, де на повороті русла ріки скаламучена вода вирувала біля старих верб. Там йому одного разу вдалося вбити кілком двох величеньких щупаків. Та коли наступного дня він майже доплив до того місця, крижина під ним перекинулась. Петро опинився в холодній воді на середині річки. І якби не допоміг сусід Павло, вибратись з вирую­чої крижаної каламуті йому б не вдалося. Але після того Петро зліг і за два тижні помер. Галина лишилась з малою Оксанкою та чотирнадцяти­річним Васьком, який в усьому був схожий на батька. Добрий, спокійної вдачі, він жалів матір, в усьому їй допомагав. В поле за колосками його погнала біда. В хаті не залишилося жодної зернини, вже їли бур’ян і по­чали пухнути від голоду.

Заїхавши черговий раз до Галини і пересвідчившись, що Васька дій­сно немає, Степан вирішив, що той десь переховується. «Нічого, нічого, я того байстрюка знайду і шкіру з нього спущу», — скаженів сторож. А тут якраз нагодився голова колгоспу:

— Що ти, Степане, робиш? Тільки коня ганяєш дарма. Колоски кра­дуть, а ти куди дивишся?

— Та вчора ж Гливу відправив, а вони його випустили, кажуть, що немає доказательств! А де ж я візьму ті доказательства? Колосків при ньому не було, і не признавався, гад. Бив його як Сидорову козу!

— Нічого не знаю. Або роби, або я тебе заміню. Мабуть, відпускаєш ворюг, жалісливим став!

Чалий погнав коня, б’ючи його стременами по боках так, наче тва­рина в чомусь була винною. А виїхавши в поле, цвьохнув батогом і по­нісся галопом. «Де ж той шмаркач? Невже здох в очереті або втопився в річці?» — думав про Васька.

Під’їхавши до Геращенкового дворища, Чалий зіскочив з коня, оглянувся навкруги, прикидаючи, де міг подітися хлопець. Вирішив шу­кати в бур’янах, в очереті на березі річки, а вже потім в яру біля лісу в за­ростях терену. Там і чорт міг заховатись. «Вже минув тиждень, невже він додому не навідався?» — запитував себе Степан. «Як не знайду ніде, зроблю вночі пару засідок у дворі в Галини і все одно спіймаю». Перехо­дячи дворище, Степан мало не впав у яму.

— Тьху, твою мать! — вилаявся він і вже рушив йти далі, та раптом з ями почулись глухі звуки, схожі на шурхіт зерна, яке сиплеться з мішка. Чалий підійшов до отвору і, розгорнувши бур’ян, заглянув у яму. Спочат­ку в темноті він нічого не побачив, та згодом, напруживши зір, розгледів купу наритої землі і щось збоку, схоже на отвір. «Що ж там таке? Може, звір який впав у яму та вирив нору?»

Васько забився в нору і, затамувавши подих, чекав. Степан сперся руками на край отвору і вдивлявся в яму. Раптом земля під руками посу­нулась і обвалилась разом з бур’янами. Чалий завис униз головою, бор­саючись і гарячково чіпляючись за коріння бур’яну. Та це йому не допо­могло і, втративши рівновагу, він гепнувся на дно ями. Падаючи, Степан вибив руку і боляче вдарився об землю животом, а лицем зарився в купу наритого ґрунту, забивши ним ніс і рот. Відхаркуючи землею, Степан підвівся на ноги. В цей момент Васько, наче щур, пронизливо завереща­вши, блискавично кинувся на нього прямо з нори. Страх паралізував Ча­лого, він безпорадно підняв перед собою уцілілу руку, інстинктивно за­хищаючись від нападу. Але Васько вже завис у нього на плечах і зубами вп’явся в шию. «А-а-а!!» — дико закричав Степан і, вхопивши Васька за чуба, рвонув його від себе. Та було пізно. Васько вхопив його зубами за горло і різко стиснув щелепи. Чалий захрипів і впав, забившись в агонії, а Васько не розтискав зубів і в нападі несамовитої люті нігтями рвав йому обличчя. За хвилину Степан вже не рухався, він був мертвий. Васько під­нявся на ноги, виплюнув з рота кров і переможно заверещав. Він відчував себе великим сильним щуром.

Степанів кінь стояв біля річки і чекав господаря, радіючи відпочин­ку та відганяючи хвостом настирливих комах. Почувши пронизливий ве­реск, він стріпнувся і поволі пішов на звук. Зупинившись біля ями, кінь фиркнув, заіржав і гребнув копитом землю. У Васька, який почув коня, миттєво з’явилась надія якось вибратись за його допомогою. «Може, пі­дійде, та вуздечка звине в яму, а я вхоплюсь і вилізу», — думав хлопець.

— Кось, кось, кось! — покликав він коня, але той не бачив людини, а тому не розумів, хто і звідки його кличе. Потупцювавши біля ями, кінь помотав головою і помалу пішов геть. До вечора він бродив понад річ­кою, чекав Степана...

Васько почав обшукувати мертвого, сподіваючись знайти якусь їжу. В кишені піджака знайшов невеличкого складного ножа. Почав ним рити землю. Відчуття часу втрачалося. Нора була доволі вузькою, землю дово­дилось вигрібати руками і ногами. Васько падав знесилений, знову піді­ймався і знову рив, думкою був там — нагорі. Весь час хотілося їсти, в животі пекло вогнем. Розпатрав ще одного щура. Рвучи задубіле слизьке м’ясо, що вже почало гнити, не зміг перебороти огиду, кинув ним об зем­лю. А нагорі зашумів дощ, справжня літня злива. По стеблах зім’ятого бур’яну, що китицями звисав донизу, почала стікати вода. Тоненькі цівки животворної небесної вологи врятували Васька від спраги. Квапливо ха­паючи губами воду, він раптом згадав, як навесні пив березовий сік прямо з бузинової трубки, забитої у стовбур дерева. Згадав, як носив з лісу гле­чики, наповнені свіжим соком, а мати, лагідно гладячи його рукою по ру­сявому чубчику, говорила:

— Молодець синку, наносиш повну діжку, зробимо квасу-сирівцю і поставимо його в погребі. А влітку, коли буде жарко, питимемо.

Квас вона заправляла пахучою сушнею із грушок, терену та яблук. Бувало, прийде батько з сінокосу весь спітнілий, вип’є кухоль квасу і, змахнувши з лиця піт, скаже:

• Ех, добрячий квас! А мати з усмішкою:
  

— Це Васько наносив!

Спогади вдарили в груди хвилею жалю і розпачу, Васько гірко за­плакав. Але вже за кілька хвилин заспокоївшись, вперто і наполегливо продовжував рити нору. Знав — залишилось небагато, бо вже траплялись корінці бур’яну, а це означало, що поверхня близько.

А в селі лютував голод. Люди їли бур’ян та листя дерев. За викраде­ні з колгоспного поля колоски карали жорстоко, а дома зерна майже ні в кого не було. Дорізали виснажених корів та коней, а дехто, впавши у відчай, їв навіть собак та котів. Ловили горобців і ворон, варили черепах та слимаків. Та це не допомагало, і жертв голодомору ставало все більше.

На околиці села, під горою, неподалік від яру, що розділяв простір між луками та людськими огородами, стояли три хати — Штима, Вовка та Сидоренка. Вони були майже однолітками, добрими господарями і дружними сусідами. Разом провели дитинство та юність, а після грома­дянської війни одружились, відійшли від батьків і побудували хати. Мали багато діточок і, коли настав голод, старались допомагати один одному. Але безвихідь перетворювала людей на звірів, добрі відносини переходи­ли у сліпу ненависть за шматок хліба або жменю зерна. Діти почали пух­нути від голоду першими.

Грицько Штим вже не прив’язував свою кобилу, виснажену роботою та голодом. Взявши мішок, він пішов під гору, щоб нарвати трави та дати тварині, аби та не здохла. Шкапа тим часом, хитаючись на схудлих до кі­сток ногах, поплелась геть із двору. Йшла на луки, де колись було пасо­висько. Але сили вже покидали нещасну худобину, і, добрівши до куща верболозу, вона впала й сконала. Дем’ян Сидоренко бачив її з вікна своєї хати. «Доріжу і візьму собі шматок м’яса» — подумав він і, вхопивши ножа та ряднину, вибіг у двір. Виснажений голодом Дем’ян був схожий на мерця, який піднявся з домовини, тільки очі позначали життя на почо­рнілому обличчі. Ноги йому заніміли і стали важкими, з грудей виривався якийсь клекіт і хрипіння. «Тільки б встигнути. Огородами, а там через яр і все!» Спускаючись по схилу в яр, Дем’ян спіткнувся, впав, покотився вниз до струмка та вдарився об камінь. Запханий за пояс ніж боляче штрикнув у стегно, і здалося, що ногу облило, наче кип’ятком. Підняв­шись, Дем’ян побачив, що штанина просякнута кров’ю, біль розходився по всьому тілу. Та, не зважаючи на це, він подерся по крутосхилу, впива­ючись пальцями в глинистий ґрунт. Ряднина залишилась біля струмка, на камені, чого збентежений і приголомшений болем чоловік навіть не помі­тив. Нарешті він вибрався з яру і, кульгаючи, пішов до куща верболозу. Наблизившись, побачив, що шкапу вже хтось розпатрав. Біліли обібрані кості, а поруч валялись нутрощі, ще теплі кишки парували. Тільки тепер Дем’ян згадав про ряднину, в яку хотів загорнути м’ясо. Та думати не бу­ло коли, і він схопив в оберемок все, що залишилось від кобили, та швид­ко пошкандибав додому. Біля верболозу залишилось кілька кісток та шматки шкіри з хвостом. Коли Штим з мішком трави повернувся додому, до нього підбіг найстарший син Микола:

— Тату, нашу кобилу хтось зарізав на луках, я бачив, як два дядьки понесли м’ясо в ярок!

Кинувшись в сарай, Грицько вхопив серпа і побіг на луки. Там поба­чив рештки шкапи. Лють затьмарила йому розум. «Повинні бути сліди, знайду гадів і поріжу!» — гарячково кидав поглядом навкруги себе. «Ага, ось!» — нерівна доріжка кров’яних крапель тягнулась по траві до яру. Грицько побіг по слідах, подумки проклинаючи себе за необачність, що не прип’яв шкапу.

Скоротивши шлях, Дем’ян пішов через Вовкове подвір’я. Коли пе­релазив через плетений з ліщини тин, зачепився пораненою ногою за якусь галузину, закричав від болю і на мить випустив з рук місиво кінсь­ких нутрощів. Почувши крик, Вовк виглянув з хати і побачив Дем’яна, який силкувався перетягнути кишки через тин. Мовчки підбіг Вовк до нього і мертвою хваткою вчепився в кінські нутрощі:

— Дай і мені!

— Пусти, гад, в мене діти помирають! Частина кишок відірвалась, і Вовк, втративши рівновагу, впав з ни­ми на землю. «Задушу», — хрипів Дем’ян, навалившись на нього зверху.

В цей час, ідучи по слідах, на подвір’я заскочив Штим. Не тямлячи себе від люті, він махнув серпом по Дем’яновій потилиці. Бризнула кров, і той, обм’якнувши, повалився на бік. Очманілий зі страху Вовк скочив на ноги і наставив перед собою руки, захищаючись від смерті. Врятували його діти, які вибігли з хати і почали несамовито кричати та плакати. Схаменувшись, Штим кинув серпа, обхопив руками голову і заридав...

Роздерши коріння бур’яну, Васько нарешті побачив світло. Ще зу­силля, і він висунув голову з-під землі. Свіже повітря, настояне на пахо­щах трав, одурманило хлопця. Небо здавалось йому надзвичайно голу­бим, яскравим та високим. «Чи не змінився світ?» — подумав Васько. Та світ не змінився, життя тривало. Вибравшись з нори, він пішов до річки. Там, за очеретом, роздягнувся і заліз у воду. Вона була теплою і голубила змучене тіло, хотілося так залишитись в цій купелі, забувши про все. Та голод не давав забутись, він змією повзав у животі і вогнем пік мозок. «Що робити, куди йти? — міркував хлопець. — В селі можуть зловити і заарештувати за крадіжку колосків, бо Чалий, напевне, доніс куди треба. А як же мати і Оксанка? Треба все-таки навідатись, а там видно буде». Поступово в його свідомості знову почала зароджуватись впевненість у своїх силах, яка переходила в несамовиту лють. Чомусь захотілося про­низливо по-щурячому запищати. «Що зі мною? Я ж людина. Чому відчу­ваю себе щуром?»

Вночі Васько прийшов додому. Тихо постукав у вікно і, коли поба­чив там світлу пляму материного лиця, сказав:

— Це я мамо, відчиніть двері.

Говорили майже до ранку. Васько розповів, що переховувався від Степана в лісі, харчувався колосками, які викрав з колгоспного поля, а додому приходити боявся. Про яму не згадав ні слова.

— А Степана вже третій день шукають, кінь прийшов до контори, а його немає, може, де пропав, ірод, та й тобі минеться. Бо, крім нього, ні­хто тебе з колосками не бачив...

Чалого знайшли. Його коня передали новому сторожеві Пилипу Саченку. Одного разу, коли він проїжджав мимо Геращенкового дворища, кінь почав фиркати і повертати до розвалин хати. Пилипа здивувала настирність тварини, і він, попустивши вуздечку, дозволив коневі йти куди той захотів. Кінь зупинився біля ями і продовжував фиркати та гріб копи­том землю. Пилип заглянув у яму і побачив там тіло Степана. Вирішили, що його загриз вовк, який жив у ямі, не розуміли тільки, як туди потрапив Чалий.

Васька ніхто не чіпав, про нього наче забули, та хлопець і не показу­вався на людях. Він пропадав біля річки, бо тільки на рибу була надія. Ще раніше, до голоду, Васько любив ловити карасиків під берегом поміж ко­рінням лози та підводних печерах, знав такі місця, де завжди була риба. І тепер щодня він приносив додому по кілька рибин, рятуючи сім’ю від го­лодної смерті. Галина раділа, що Бог послав їй такого сина. Коли він, зму­чений, лягав спати, довго сиділа біля нього, милуючись таким схожим на чоловікове лицем. Одного разу серед ночі в хаті пролунав пронизливий щурячий писк. Схопившись, Галина засвітила каганець. Васько сидів на полу, збуджений, наче й не спав.

— Що це сину, так наче щур запищав?

— Та ні, мамо, то вам почулося. Мабуть, дошки заскрипіли, як я пі­діймався, хочу вийти надвір попісяти.

Двір був залитий місячним сяйвом, навкруги стояла тиша. Перебо­ровши в собі збудження і непоясниму лють, Васько подумав: «Мабуть, щурі мене заразили сказом, що на мене таке находить». Ще кілька хвилин — і він, зовсім заспокоївшись, повернувся до хати.

А в селі знову сталася трагедія. Коваль Василь Береза був людиною веселої вдачі. Замолоду любив танцювати і співати, вмів грати на гармо­шці. Він знав багато смішних приказок і завжди жартував. Та голод і смерть дружини так пригнітили його, що люди не впізнавали колишнього Василя. Він ходив, як примара, шукаючи їжі для сина, який помирав від голоду. Вранці, як завжди, Василь вийшов з хати на пошуки харчів. Голо­ва боліла, тремтіли ноги, голод ставав мукою, відчай розривав душу. Від сусідів потягнуло димом. «Невже їм так холодно, що аж піч затопили? — подумав, та враз, відчувши в димові характерний запах, збагнув: — Варять їсти!» Сусідами Василя були сестри Уляна та Настя, дівчата на виданні. Батьки померли від голоду, залишивши їх сиротами. Сестри жи­ли з братиком, дванадцятирічним Андрійком. Коли Береза відчинив двері, в голові йому запаморочилось від запаху вареного м’яса.

— Де взяли! — кинувся до дівчат. Ті відсахнулись, а старша, Настя, вхопила заслінку, намагаючись закрити піч.

— Куди! — відштовхнув її Василь, ставши біля печі. Заглянув туди і побачив великий чавун, в якому клекотіло, пінячись, якесь вариво. Гарячково вхопив кочергу, потягнув чавуна до себе. Там були шматки людсь­кого тіла, з жовтої піни стирчали пальчики дитячої руки.

— Зміюки, гадини, людожери! — заволав Береза, — що ви робите, кого варите? Де Андрійко?

Сестри мовчали. На потемнілих, виснажених обличчях був жах. Ва­силь вибіг на подвір’я, закричав:

— Люди! Рятуйте! Сюди, люд-и-и!

Почувши крик, прибігли Левченко, Качур та брати Опанасенки. Дів­чат витягли з хати. Настю, яка впала, волочили за коси.

— Хто з вас його зарізав? — питали.

— Він сам помер! — ридала Уляна, — з голоду помер, не вбивали ми його!

— Брешеш, сука, змія!— почали нещадно бити хто чим, кілками, ногами. Бездиханні тіла залишили за хатою. Ніхто їх не ховав, ніхто не розбирався, що сталося. Тільки Береза після того випадку наче з глузду з’їхав. Як примара, ходив селом і, вгледівши в кого-небудь над хатою дим, поривався перевірити, чи не варять людину. Заглядаючи в піч, пи­тав:

— Що варите? Кого зарізали?

Ще до схід сонця Васько пішов ловити рибу. Дрижачи від холоду, він обмацував підводні корчі вже кілька годин, але риби там не було. «Невже я її всю виловив? А може, хтось тут побував ще вночі?» Він виб­рався на берег, сів на сонці, щоб зігрітись, і став розмірковувати, де ще можна здобути рибу. Згадав, що років три тому, купаючись із друзями на Прогоні — так називали ділянку річки, де течія була найсильнішою, — вони натрапили під старою вербою на підводну печеру. Туди ніхто не на­важився пірнути, бо коріння верби було дуже густе, в ньому можна було заплутатись. «Мабуть, там є риба, треба розвідати», — вирішив Васько. З сорочки він зв’язав щось подібне до торбини, щоб туди під водою вкида­ти рибу, і, глибоко вдихнувши, пірнув під вербу. З першої спроби нічого не вийшло. Поки Васько шукав отвір поміж корінням, запас повітря в ле­генях скінчився і довелось виплисти на поверхню. Відсапавшись, він зно­ву пірнув і вже тепер протиснувся в печеру. Там було багато риби, але вона мала простір, щоб тікати. Великі карасі та лини ковзали по руках, а спіймати їх не вдавалося. Повітря знову скінчилося, і Васько, вирвавшись з печери, корком вилетів з води, мало не задихнувшись, бо рот був закри­тий торбиною, яку він тримав зубами. «Що ж придумати? Треба витягну­ти хоча б пару рибин! Треба знайти шматок сітки з ятера або волока і зробити сільце!» Васько побіг додому і, перекидавши все на даху, нади­бав клаптик сітки з волока, яким колись батько з сусідом Павлом ловили рибу. Прилаштувавши сітку до лозини, він зігнув її колесом і закріпив кінці, вийшло непогано.

І знову хлопець під водою. Тримаючи в руці своє знаряддя, а в зубах торбину, він почав ганяти рибу вільною рукою. У сільце попали два великих карасі. Вхопивши одного з них за зябра, Васько миттєво запхав йо­го в торбину, а коли почав тягнути іншого, рука заплуталась в сітці. Пові­тря в легенях скінчилося, треба було негайно вибиратись на поверхню. Та коли почав пролазити поміж корінням, сітка за щось зачепилась, а руку з неї витягти не вдавалося. Напруживши всі сили, хлопець смикнув сільце обома руками, але сітка трималась міцно, мало не перерізавши йому па­льці. Васько зрозумів, що може втопитись, груди стиснула задуха, голова тріщала, у вухах дзвеніло, він почав непритомніти. Та страху не було, а натомість несамовита лють оволоділа ним. Вільною рукою Васько нащупав корчагу, за яку зачепилася сітка і, звільнивши її, стрілою вилетів на поверхню води. Але лють і збудження ще володіли ним. Вибравшись на берег, він кинув сорочку з рибиною на траву і пронизливо запищав.

— Ти що, здурів? — почулося збоку. Біля верби стояв незнайомий чоловік з оброслим рудою щетиною лицем, одягнений в брудну, розірва­ну на грудях сорочку та полотняні штани. В руці він тримав сокиру.

— О, так ти рибак, гарного карася зловив, подай-но його мені. Та скоріше! — грізно наказав чоловік Васькові.

Але хлопець, продовжуючи пронизливо пищати, рушив до нього.

— Ану, подай карася! Ти чого пищиш, наче щур? Хочеш зі мною погратися?

Васько блискавично кинувся на чоловіка і вчепився зубами йому в шию, а пальцями в очі. Від болю та несподіванки той впав на землю, од­ночасно вдаривши сокирою Васька, який саме в ту мить перехопив зуба­ми незнайомця за горло. Сокира увійшла Васькові в спину трохи нижче правої лопатки, але стиснути щелепи він встиг...

Все це з протилежного берега річки бачила Хрущева Марійка. З пла­чем та криком вона прибігла додому і, захлинаючись, розповіла матері про подію, свідком якої була. Страшна звістка миттю облетіла село.

Біля старої верби зібрались люди. Навіть змучені голодом та пригні­чені щоденними смертями односельців, вони не могли спокійно дивитись на цю жахливу картину.

— Це він загриз Чалого, в нього так само було перекушене горло! — раптом скрикнув Пилип Саченко, наступник Степана, сам не вірячи в те, що сказав.

— А хто нору вирив та щурів пошматував? — запитав його Левчен­ко.

— Не знаю, — розгублено відповів Пилип, — люди звіріють...

Це був голодомор. Насильство над людською природою часто ви­кликало з глибин підсвідомості темні інстинкти, які, у свою чергу, поро­джували схильність до нелюдських вчинків.

Сивирин А.^ Хрест Лугового. Повісті. — Тернопіль: Підручники & посібники, 2002. — С. 84-99.


Поезія


Голодомору сльози і могили...

І перед ними ми в боргу завжди

За тих, що крихти хліба не доїли

І не допили чистої води.


Земля, як цвіт, земля, як страх,

Земля, як морг...

Голодомор, голодомор,

Голодомор.


Ще душі є порожні, як руїни,

Які в житті не дихали добром,

Що віддали в офіру Україну

І, як раба, страждальний мій народ


Земля, як цвіт, земля, як страх,

Земля, як морг...

Голодомор, голодомор,

Голодомор.


Але зернина, що у полі скресла,

Надією і вірою зросла

І Україна, як народ, воскресла,

І наша віща доля ожила.


Земля, як цвіт, земля, як страх,

Земля, як морг...

Голодомор, голодомор,

Голодомор.


Ісус Христос у заповітну пору

Зніс на Голгофу непокори хрест...

Та не погасне біль Голодомору

І свята наша пам’ять не помре.


Земля, як цвіт, вели на страх,

Земля, як мор

Голодомор, голодомор

Голодомор.

Демків Б.^ Біль голодомору // Свобода. — 1993. — 14 вер.


Маленька хата край села...

Ну, а насправді це не хата —

Скоріше клуня це була,

Сім’я жила в ній небагата.

Лишилось п’ятеро дітей,

Голодних, кволих, босих, голих.

А незабаром вже весна

І хто ж тепер їх поле зоре?

Та поля більше вже нема.

Забрали в них коней і плуга,

Лиш сльози на очах вдови...

Ну, а на серці — тільки туга

За тими днями, як удвох

На власнім полі працювали,

А діти їхні ще малі,

Чим їм могли — допомагали.

І хата краща в них була,

Дитячий сміх лунав у хаті,

Вони щасливими були,

А значить, і були багаті...

Не знаю я що сталось далі

З вдовою та її дітьми,

Та все ж якщо Господь поміг

Їм лихоліття пережити,

Мабуть, й тепер вони живі

І їх нащадки будуть жити.

Латюк В.^ Спогад про голод // Вільне життя. — 1993. — 10 вер.


У полі висохли криниці.

Ніхто не сіяв, не орав,

Голодний рік, мов чорна птиця,

Над краєм змореним літав.

Дожилася Україна...: Народна творчість часів голодомору і колективізації на Україні. Зібр. і прокомент. І. Бугаєвич; Післямова П. Мовчана. — К.: Український письменник, 1993. — С. 21.


Історія учить постійно

В усіх потрясінь на межі,

Що лиха народні та війни

Безслідно не йдуть із душі.

По-перше, завжди умирання

Людей, а то й цілих родин,

По-друге, страшне руйнування

Високих моральних вершин,

Бо класові поділи вперті

Зі смертю ріднили навік.

Не був би таким тридцять третій,

Якби не сімнадцятий рік.

Якби не загублені жертви

При ідолах підлих і злих.

Бо дзвони, що падали з церкви,

Дзвонили по людях живих.

Безсмертя зміняли на яму.

Від цього й людина така.

І діти вже рівні з кролями,

Убить їх не схибить рука.

Я знав у житті чоловіка

Із наших тернистих країв,

Який з того часу довіку

Ніколи котлети не їв.

Була його біль за літами

І щемом проймала мене,

І кожного разу сльозами

Обличчя пливло доччине.

Я теж тоді їздив до міста,

І от не виходить з думок

На бруку старім цокотистий

Легкий двоколісний візок.

Тягнув чоловік невідомий.

І я його враз попросив

На вулиці геть незнайомій,

Аби він мене прокотив.

Дійшли обопільної згоди,

І ось я візок осідлав,

І Харків ясніє на подив

У вікнах і в шелесті трав.

Хоча і голодний, та гарно

Мені від такої їзди.

Слідкую (напевно, що марно!),

Як маю вертати, куди.

Але помічаю, що мама

За нами позаду біжить.

Схопила із возика прямо

І вже пригорнула за мить.

І я не пішов на котлети,

Не згинув під лезом ножа.

Та з іншими сталося все те,

Тому і голосить душа.

І все ж не мину людоїдів,

Життя їх пізнало моє.

Мечуться від болі і гиді,

Що буде, була і що є.

Життя вже, по суті, прожите

В ходінні від черги до черг.

Найгірший правитель на світі —

Дурна зворохоблена чернь.

Від пихи у неї фороси,

В басейні із моря вода,

Як люди насущного просять,

Як тисячі недоїда.


Чого сподіватись народу,

Що в голоді не перемер,

Як нині у цуциках ходить

І сам український прем’єр?

Він вивіз, що міг, до Росії

І просить за це похвали.

А обране сонце не гріє —

Обіцяне нам не дали.

Невже він і справді незрячий?

Народ залишає з постом.

Щоб тільки підлеглість собача

Задриґала в нього хвостом.

І в рік, коли сталося горе,

Як вечір посунув з імли,

Були в нас такі ж косіори

І всякі петровські були.

І Постишев, з років цих знаний,

Що в сталінській пригорщі зник,

Казав: на картоплі останній

Завжди переб’ється мужик.

Але не картоплю варили

У ті неприкаяні дні.

Я з Харкова їхав без сили

І слухав, немов у півсні.

До мами тулився підранком,

Забув про Козу-Дерезу

І мову вела караванка,

Стираючи впалу сльозу.

Та мокра лишалася смуга,

Щоку промивала дотла.

У Харкові в жінки подруга

На спільній роботі була.

І раптом не вийшла. Померла?

Зі смертю ж точилася гра.

Але невідомість зітерла

У домі молодша сестра.

Вона ледь долізла учора

Узяти з базару, хоч гріш.


Вернулась, а мати говорить:

— Сідай ось, дитинко, поїж!

А страва в печі клекотала,

Чувсь лоскітний подих тепла.

Дочка про сестру запитала

Й почула: іще не прийшла.

Метнулась мала до кімнати,

А там видно кров на стіні.

І одяг сестринський зім’ято.

Криваві сліди сестрині.

Так матері думи роздерті

Зробили провину яку,

Аби врятувати від смерті

Улюблену меншу дочку.

Ходжу я до Винників часто.

Тут має Григорій батьків.

Як ґазда зустріне — на щастя,

Ґаздиню бодай би не стрів:

У Винників водиться сушка.

Мені з нею прямо напасть,

Бо ґазда уділить, хоч грушку,

Ґаздиня нічого не дасть.

У школі вже варять сніданки.

Як пахнуть вони, далебі!

— Візьми! — прошу маму щоранку

І чую: — А це не тобі.

Ну що їй лиш мисочка супу?

Кухарка б ураз налила,

Та мама нізащо не вступить,

Собою вона б не була!

Мене вона любить і пестить.

Мій біль в неї видно в очах.

Та слово «учитель» — від честі.

Не тільки означений фах!

Так хочеться їсти, аж плачу,

І в мене у тілі вода.

Оксанку нарешті побачив,

Яка ж вона, Боже, худа!

— Ходім! — каже, — Толю, до ставу,

Та тільки обходь рівчаки.

Он там за стежиною справа

Край берега є спичаки.

Криворотько А.^ Від тих, що померли (уривок з поеми) // Тернопіль вечірній. — 1993. — 6 лют.


Тоді не було бідувань війни,

Поля сарана не жерла,

Та й люди, здається не мали вини…

За віщо ж вони померли?!

Прокопенко Г. Голодний рік, мов чорна птиця, над краєм змореним літав // Земля Підгаєцька. — 1999. — 31 серпня.


Чорне горе, чорний морок,

На селі панує голод.

Нема хліба, бараболі,

Нема каші, ні квасолі.

Мамо, хліба, — просять діти —

Ми не можемо ходити,

Вже опухли ноги, руки,

За що терпим тяжку муку?

У селі ніде ні звуку,

Лиш нестерпний запах трупів.

В кожній хаті лежать мертві.

Діти голі і обдерті.

Все, що можна було їсти,

Суху траву, корінь, листя —

Товкли, терли і мочили,

З голоду лягли в могили.

Увесь хліб забрали з хати,

Що ж зробив ти, Сталін, клятий?

Вмерла мама, помер тато.

Боже, скарай цього ката.

До останньої зернини

Відібрали у родини.

Ні від кого допомоги,

Вкриті трупами дороги.

Не зробили їм могили,

Вічну пам’ять не дзвонили.

Не поставили хрести.

Буйно трави поросли.

На тім братнім кладовищі,

На тім страшнім гробовищі

Скрізь лунала вождю слава,

Хай живе КПРС!

Та щоб він навіки щез!

Пройшли роки, пройшов час,

Тепер знає кожен з нас,

Що робила зла руїна,

Щоб пропала Україна.

Та ми були, є і будем,

Але цього не забудем.

Будем вічно пам’ятати,

Як знущався кат проклятий.

Стала вільна Україна,

Розвалилась зла руїна.

З вами Бог, молитва наша,

Вічна пам’ять! Вічна тиша.

Синенька О.^ З вами наша молитва // Нова доба. — 2003. — 11 квітня.

Частівки


Сидить Лені на горі,

А Сталін в болоті —

Що зробили куркулеві,

Те буде й голоті.


Здохла чи вмерла —

Копитами небо підперла:

Масло-пшеницю

Вивезли за границю,

Ячмінь та овес

Згноїв МТС.

Не дивуйтесь, добрі люди, —

Завтра й з вами таке буде.


Хліб качали-вимітали —

Весь народ сумує,

А великий голова

Мовби і не чує.

Пахаренко В. Слово, що здолало смерть // Літературна Україна. — 1992. — 7 трав.


Одна лата, два кулі —

Записало в куркулі,

Описало всі горшки

І загнало в Соловки.


Мати в созі, батько в созі,

Діти плачуть по дорозі,

Нема хліба, нема сала,

Тільки кіно та вистава,

А на хаті один куль,

Та й то кажуть, що куркуль.


Тато в созі, мама в созі,

У нас хата стоїть з лоззя,

А на хаті один куль —

А всі кричать, що куркуль.


Хотіли стать хазяями

При совітській владі,

Як залишимось живими,

То будемо раді.


Ой яблучко наливається,

А комунська власть наживається.

Ой яблучко українськеє,

А з’їсть тебе рило свинськеє.


Ой яблучко, в революцію —

Клади жито на лопату в контрибуцію.

Ой яблучко, що за нація —

Надоїла куркулям конфіскація.


Ой яблучко, на чотирі часті —

Нема хліба на Вкраїні

При совіцькій власті.


Батько в созі, мати в созі,

Діти плачуть по дорозі,

Приїхало ГПУ,

Гонить людей в кропиву...


Індуси^* пасуть гуси,

А созівці — бугая,

Індуси їдять гуси,

А созівці — журавля.


Свині нині не кричать,

Не реве худоба —

Викинь зуби на полицю

Та лягай до гроба.


Був господарем при непі,

А у созі, як в халепі:

Хто як хоче поганяє,

Бо за дурня тебе має.


Як мав землю я свою,

Стрівав в полі я зорю,

Нині сплю я до тих пір,

Доки збудить бригадир.

Чи роби, чи сиди —

соз не дасть тобі їди.


Сидить дід на стерні

Та штани латає,

Стерня його ззаду коле,

А він колгосп лає:

— Проробив дванадцять день,

Записало трудодень.


Мала баба одну козу

І ту віддала колхозу,

Сіла собі при столі

І рахує трудодні.


Сидить баба в буряні

Та рахує трудодні.

Врахувала триста день:

— Дайте хліба хоч на день.


Ціле літечко робила,

Кіло гречки заробила,

Кіло гречки, два ячменю,

Та й журюся, де я змелю.


Питалася баба діда:

— Чи дадуть в колгоспі хліба?

— Дадуть хліба ще й коржа,

Будем їсти без ножа.


Пийте воду, їжте січку —

Виконуйте п’ятирічку!

Пусте пузо, штани в клітку —

Виконуйте п’ятилітку!


Чом село так лементує?

То буксир в нім хазяйнує:

У людей хліб забирає —

Хай село все вимирає.


Чечевицю і горох,

І картоплю, й буряки —

Все беруть буксирники,

Хай здихають мужики.


Батько в созі, мати в созі,

Діти плачуть по дорозі,

Нема хліба, нема сала,

Бо місцева власть забрала.


Не шукайте домовину —

Батько з’їв свою дитин.

З бичем ходить бригадир —

Заганяє на Сибір.


Голод, холод в нашій хаті,

Ніщо їсти, ніде спати,

Наш сусід уже здурів

І дітей своїх поїв.


Де буксир господарює,

Все село почує:

Там і крики, і плачі,

І виття собачі.


Ой за князів Кочубеїв

Хліба вистачало,

А як прийшли безштаники,

То його не стало.


Ой ви жорна мої,

Щебетушечки,

Меліть з кори борошенце

На пампушечки.


Нехай кишки воркотять —

Вони їсти хотять.

Чого ж очки не сплять,

Вони ж їсти не хотять.


Встань, Тарасе, з домовини,

Глянь на горе України —

Пухнуть люди, мруть-конають,

Через сози погибають.


Устань, Ленін, подивися,

До чого ми дожилися:

Клуня раком, хата боком,

Кінь в колгоспі з одним оком,

Ні корови, ні свині —

Тільки Сталін на стіні.


Ленін Сталіну сказав:

— По мені наказуй:

Хліба дуже не давай,

М’яса не показуй.


Ні корови, ні свині,

Тільки Ленін на стіні,

Ще й показує рукою,

Куди йти за кропивою.


Висить Сталін на стіні,

Посміхається мені,

Ще й показує рукою,

Куди їхать за мукою:

Чи в Ромни, Чи в Сенчу?

Краще в ступі потовчу!..


Нема хліба, нема моні,

А ми плескаєм в долоні.

Встань-но, Ленін, подивися,

Як колгоспи розжилися:

Гарба раком, трактор боком

І кобила з одним боком.


Їде Сталін на тарані,

Дві сельодки у кармані,

Цибулиной поганяє,

Америку доганяє.

А на хаті серп і молок,

А у хаті смерть і голод.


Устань, Ленін, подивися,

До чого ми дожилися:

Ловим миші та товчем —

Лемішаники печем.


Крупська грає на гармошці,

Сталін жаре гопака,

Дожилася Україна —

По сто грам на їдока.


Ой спасибі Іллічу,

Що я хліба не печу.

Треба Сталіна просити,

Щоб нічого не варити.


Батьку Сталін, подивися,

Як ми в созі розжилися:

Хата раком, клуня боком,

Троє коней з одним оком.


Сидить Сталін на престолі

Та на скрипці грає.

На Вкраїну хлібородну

Скоса поглядає.

Ой скрипочка горіхова,

А смичок із рути,

Як заграє вказівоньки,

На Вкраїні чути.

Ой грав Сталін,

Ой грав Сталін,

Став перебирати:

Так обдерли Україну,

Що аж ребра знати.

Ой грав Сталін,

Ой грав Сталін,

Аж струни порвались.

На Вкраїні люди вмерли,

Деякі остались...


Не дивуйся, братан,

Що ми комуністи, —

Мужики нароблять хліба,

А ми будем їсти.


Комуністи на Вкраїну

Несуть чорну хмару —

Безневинним хліборобам

Голод — люту кару.


Ой Постишев, вражий сину,

Всохли б тобі руки,

Як ти віддав Україну

На голодні муки.


Встав би батько Махно —

Не дав комунистим

Хліб мужицький відбирати

І в комуні їсти.


— Кудий йдеш, куди йдеш,

Куди шкандибаєш?

— У райком за пайком,

Хіба ти не знаєш?!


Ой не піду за Пилипа,

Піду за «буксира»,

Бо у нього повно хліба

І масла, і сира.

Дожилася Україна...: Народна творчість часів голодомору і колективізації на Україні. Зібр. і прокомент. І. Бугаєвич; Післямова П. Мовчана. — К.: Український письменник, 1993. — С. 7, 11-12, 15.


Не журися, Гапко,

Що ми комуністи:

Мужики робитимуть,

А ми будем їсти!


Сидить дівка на рядні,

Числить свої трудодні,

Трудодні, трудоодиниці.

Батько ходить без штанів,

Мати без спідниці.


Сидить баба на рядні,

Та й рахує трудодні.

Має сорок й один день.

Дайте хліба хоч на день!


Ходить Сталін, та й питає,

Чого дітям не хватає.

— Нема хліба, нема солі,

А до того іще й голі.


Ленін грає на баяні,

Сталін вдарив гопака,

Що у нашому колгоспі

Дали сто грам на їдака.


Працювала десять день,

Заробила трудодень.

А від того трудодня

Голодую я щодня.


Жито і пшеницю

Посилають за границю.

А посліди і бур’яни —

Для робочих і селян.


Колосочки я зібрала

На колгоспнім полі

І за це мені дали

Десять літ неволі.


Україно моя,

Хліборобна.

Москві хліб віддала,

А сама голодна.


В 32-му году

Люди їли лободу.

В 33-му году

Стали мерти на ходу.


Ой ти, Сталін, шкуродер,

Що ти з нас зробив тепер,

Бандити стали панувати,

А на Сибірі — батько й мати...

Семенко Ю. Народне слово. Збірник сучасного українського фольклору. Львів, 1992. — С. 37-39, 41-43.