Реферат на тему: Біблійна археологія

Вид материала

Реферат

Содержание Другий етап Усі знахідки поділяють за категоріями, групами, класами, типами та видами. Персидский дарик Древние печати Етнографія (палеоетнографія чи етноархеологія) 1. Період праотців 2. Період патріархів 3. Вихід з єгипту 4. Вихід з єгипту Закони Хамурапі. 5. Завоювання святої землі Період Суддів 6. Царство давида та соломона

Подобный материал:

• Програма для загальноосвітніх навчальних закладів біблійна історія, 1740.7kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030304 Археологія, 213.96kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030304 Археологія, 221.68kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030304 Археологія, 205.97kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030304 Археологія, 219.16kb.
• Реферат на тему, 64.83kb.
• Реферат на тему: Реклама и дизайн План Реферат на тему: Реклама и дизайн, 131.72kb.
• Реферат на тему "зарубежные вокальные школы", 2868.95kb.
• Реферат на тему "Большой взрыв", 203.78kb.
• Реферат на тему "Биосфера и экология", 267.72kb.

Реферат

на тему:

Біблійна археологія


План

ВСТУП

1. ПЕРІОД ПРАОТЦІВ

2. ПЕРІОД ПАТРІАРХІВ

3. ВИХІД З ЄГИПТУ

4. ВИХІД З ЄГИПТУ

5. ЗАВОЮВАННЯ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ

6. ЦАРСТВО ДАВИДА ТА СОЛОМОНА


ВСТУП

Як відомо, археологія – це наука, яка вивчає людське минуле за речовими пам'ятками. Власне термін складається з двох грецьких слів: arcaio – "древній" та logos – "слово, знання". Вперше до загального вжитку ввів це слово грецький філософ Платон (427-347 до Р.Х.). Під терміном археологія Платон розумів науку про древності у найширшому розумінні. У XVIII ст. цим словом стали позначати історію древнього мистецтва, й донині у багатьох країнах термін археологія позначає "мистецтво древньго світу".

У більшості західних країн первісна археологія належить не до історичних, а до біологічних або інших природничих наук, отже археологи працюють переважно на факультетах антропології. А вітчизняна археологічна наука займалась і займається дослідженням первісних, античних та середньовічних речових джерел, реконструюючи з них вининення й розвиток матеріального, суспільного й духовного життя людей. Археологічні джерела можна поєднати за їх призначенням: споруди, знаряддя праці, зброя, предмети побуту, культові предмети.

Найбільш поширеними археологічними пам'ятками є, по-перше, поселення, тобто, місця, на яких у давнину жили люди, котрі залишили відбитки своєї діяльності. Другий вид археологічних пам'яток – поховання, які добре ілюструють не лише побут древніх, але й їх релігійні переконання. Третій вид археологічних пам'яток – окремо зведені святилища.

Поняття археологічної культури містить комплекс відносно одночасних пам'яток зі схожим інвентарем та розташованих на одній території. Іноді археологічна культура належить певній етнічній спільноті людей, пов'язаних єдністю походження, мови, матеріального та духовного життя, або спільноти, яка виникла на засадах міцної єдності господарчого та духовного розвитку декількох споріднених між собою груп населення. Археологія як наука має свій предмет дослідження та властиві саме їй методи накопичування та вивчення джерел. Робота археолога складається, зазвичай, з трьох великих етапів. Першим етапом археологічного дослідження є розвідка та розкопки археологічних пам'яток, загалом які мають назву полеві роботи. Розвідка може здійснюватися пішим обходом усієї досліджуваної території з уважним її оглядом та описом, при цьому можуть застосовуватися й технічні засоби. Ще на початку ХХ ст. з повітряної кулі був сфотографований залишок римського порту Остії, що започаткувало аерографію, яка дозволяє дослідити планування древніх поселень ще до початку їх розкопок. Широковживаним є метод електророзвідки, під час якої за допомогою струму вимірюється опір ґрунту, який залежить від рівня вологості. Там, де під землею знаходяться залишки стін, вологість менша. Застосовується також і радарна апаратура: електромагнітні промені, випромінюючись, відображаються від розмежувань прошарків або поверхонь розташованих під землею предметів, що фіксується на екрані.

Другий етап: після розвідки починаються розкопки. Перші розкопки були здійснені ще вавилонським царем Набонідом (555-538 до Р.Х.), який розкопував підвалини будинків й храмів та шукав таблички з написами. Древні греки та римляни, коли знаходили кістки вже не існуючих тварин, вважали їх залишками титанів. Над такими кістками іноді навіть споруджували мавзолеї. Так, імператор Адріан (117-138 після Р.Х.) відбудував у передмісті Риму мавзолей на тому місці, де ріка вимила кістки мамонта, – їх помилково вважали залишками героя Аякса. У XVII-XVIII ст. у Європі досліджуються давньоримські катакомби, а мисливці за древностями варварськи руйнують античні пам'ятки.

Лише у ХІХ ст. упорядковується наукова методика археологічних розкопок, яка полягала у комплексному дослідженні як погребінь, так і культурного прошарку поселень. Останній, включаючи відбитки діяльності людини може мати різну товщину. Наприклад, на римському Форумі вона складає тринадцять метрів, у Ніппурі (Месопотамія) – двадцять метрів, а у поселенні Анау (Середня Азія) – тридцять п'ять метрів. Метою розкопок, окрім збору інформації, є збереження знахідок від загибелі, фіксування їх місцезнаходження. Поставленої мети досягають шляхом опису, фотографування й замалювання розкопок та знахідок, укладання планів споруд, стратиграфічних планів розкопок, схем чергування прошарків. Зібрані та описані знахідки стають повноцінним археологічним матеріалом лише після їхньої лабораторної обробки та досліджень, під час яких визначається структура археологічного матеріалу, призначення предметів, встановлюється їх зв'язок з іншими елементами культури, яка досліджується.

Усі знахідки поділяють за категоріями, групами, класами, типами та видами. В залежності від матеріалу, з якого виготовлені знахідки, їх поділяють на п'ять категорій: вироби з каміння, цегли, кістки, металу та дерева. Враховуючи первинну обробку матеріалів, кожна категорія поділяється на групи. Так, наприклад, кераміка поділяється на ліпнину, виготовлену руками, та гончарну. В залежності від характеру вторинної обробки матеріалів кожна група поділяється на класи, класи – на типи, типи – на види.

Кожна знахідка вимірюється, встановлюється її призначення, з'ясовується, з якого матеріалу і як вона була виготовлена, підраховується, скільки аналогічних до неї речей знайдено у даному комплексі, яку частку вони становлять у загальній кількості усіх занхідок. Усі ці дані підсумовують по кожній пам'ятці та порівнюють з іншими комплексами речей. На карті відмічають поширення схожих комплексів, а у деяких випадках і окремих речей. За такими картами визначають кордони розселення племен та народів, з'ясовують торгівельні шляхи.

Третій, завершуючий етап археологічного дослідження – кабінетна праця, написання статей та книг про життя древніх людей на підставі отриманих даних та проведених досліджень.

Оскільки біблійна археологія – наука, що відновлює на підставі археологічних джерел історичне тло подій священної історії та підтверджує достеменність цих подій, то методи біблійної археології, хоча й ідентичні вже згаданим, проте мають і деякі відмінності. По-перше, ареалом досліджень є біблійний світ – тобто Ближній Схід та Північна Африка; по-друге, верхньою хронологічною межею досліджень є рубіж І-ІІ ст. після Р.Х. – час закінчення біблійної історії; по-третє, окрім спільного для археології завдання реконструкції древніх культур, біблійна археологія припускає співвіднесення їх з біблійним контекстом, а також використання матеріалів дослідження для підтвердження подій священної історії; по-четверте, необхідність з'ясування історичного тла подій священної історії зумовлює широке залучення даних різноманітних допоміжних історичних наук: епіграфіки, папірології, палеографії, нумізматики, сфагістики, палеоботаніки, палезоології та етнографії (палеоетнографії).

У зв'язку з тим, що перераховані дисципліни більшістю західних вчених вважаються допоміжними дисциплінами біблійної археології, про них слід сказати окремо.

Епіграфіка – наука, яка займається вивченням написів, вирізьблених, видряпаних або накреслених на твердому матеріалі, зазвичай на камінні. Ними вкривали стіни, колони та стовпи храмів, вони висікалися на скелях, разом з рельєфами та розписами прикрашали стіни гробниць. Надгробні та переможні стели, жертовники, вівтарі, підніжжя саркофагів, скульптури царів та заможних людей були часто-густо списані текстами. Ці написи мають велике значення для біблійної археології. Так, наприклад, на стелі фараона Мернептаха (Мар-ни-Птаха) вперше зустрічається згадка про народ Ізраїля.

Написи іншого характеру являють собою графіті (італ. graffiti – "продряпані") – написані фарбою від руки чи продряпані якимось гострим предметом тексти на різноманітних предметах, спорудах або скелях. Таким самим чином виконані написи на остраконах (грец. to ostrakwn – "черепок") – уламках цегляних посудин або каміння. Відомим прикладом (у біблійній археології) є так звані лахіські листи – короткі повідомлення офіцерів іудейського гарнізону в Лахіші, написані на черепках під час облоги міста вавилонянами.

Наступний рід написів, які досліджує епіграфіка, – клинописні таблички, які є основним джерелом для історії біблійного світу. Саме клинописні таблички не лише чітко фіксують багато подій священної історії в їхньому взаємозв'язку з подіями у країнах Ближнього Сходу, але і надають масу матеріалу про цивілізаційний лад, у якому ці події відбувалися.

Десятки тисяч таких табличок знайдені у руїнах палаців, храмів та осель. Таблички, прямокутні чи, що трапляється рідко, у формі шестигранника, розписували клиноподібними знаками. На них писали, коли цегла була ще м'якою, а потім випалювали, що забезпечувало їх збереження протягом тисячоліть.


Остатки 8 в. до Р.Х. из Самарии, хозяйственные документы, где перечисляются поступления вина и масла в царское хозяйство из окрестных поселений


Тексти, написані на м'якому матеріалі – папірусі, пергаменті та дереві, досліджуються іншими допоміжними дисциплінами біблійної археології – палеографією та папірологією.

Папірологія, яка вивчає написи на папірусі, виділена у окрему дисципліну, враховуючи те, що, по-преше, надто велика кількість знайдених папірусів, а по-друге, більшу частину з них поєднує країна походження – Єгипет. Завдяки сухому клімату долини Нілу зберіглося безліч папірусів, серед них ті, які мають важливе значення для біблійної археології – наприклад, папіруси іудейської колонії на острові Елефантина.

Палеографія вивчає тексти, які виконані на пергаменті, шкірі, дереві та корі дерев. У записах на шкірі збереглися лише окремі фрагменти текстів, та й ті переважно з Єгипта, де вони уцілили лише завдяки сухому клімату. Набагато більше рукописів збереглося на пергаменті - шкірі, яка спеціально оброблена вапном. Починаючи з епохи елінізму, пергамент завдяки своїй довготривалості стає найважливішим матеріалом для писання, на якому, окрім усього іншого, були записані книги Старого Завіту. А об'єктом палеографічного дослідження, найбільш важливим для біблійної археології, є, безумовно, рукописи Мертвого моря.

Завдяки своїй міцності пергамент можна було застосовувати для написання текстів неодноразово. У такому випадку його основний текст змивали та писали на нього новий. Такі манускріпти мають назву палимпсести. За допомогою сучасних технічних засобів початковий запис зазвичай можна легко відновити.

До найважливіших для біблійної археології написів на дерев'яних дошках слід віднести так звану табличку Г. Карнарвона, яку назвали за ім'ям англійського лорда, на кошти якого була організована експедиція, котра й знайшла табличку. На ній записаний один з варіантів передання про вигнання з Єгипту гиксосів, що стало початком поневолення ізраїльтян.

Тексти, що вивчаються трьома вищеназваними дисциплінами, бувають різного характеру. Це хроніки й аннали, де переважно щорічно або у певній хронологічній послідовності фіксувалися найбільш важливі події, що відбувалися за часів того чи іншого правителя або видатні факти, які літописці вважали необхідним відмітити; це навчальні та священні тексти; це біографії та витяги законів; це усілякі декрети, політичні та торгівельні договори, постанови на надгробні написи.

Нумізматика – наука про монети.

Засновником систематичного дослідження в області нумізматики вважають І. Еккеля, який видав у 1792-1798 рр. у Відні восьмитомну працю "Наука про древні монети". Для біблійної археології одним з найважливіших відкриттів у області нумізматики є знаходження так званої Лепти Пілата, відомої раніше лише з зображення на Туринській плащаниці.


Персидский дарик


Динарий Кесаря


Монета Ирода Агриппы II


Монета Колосс



Сфрагістика вивчає древні печатки – здебільшого за їхніми відбитками. Для біблійної археології найбільш цікавими є відбитки печаток на фрагментах посудин епохи Поділених царств – печатки з Самарії, на яких теофорні імена власників поступово змінюються язичницькими, що характеризує релігійну ситуацію у царстві Ізраїльському.


Древние печати


Перстень с печатью и египетские печати в форме скарабеев


Палеоботаніка – дисципліна, що вивчає древню флору. Результати досліджень пилку рослин у тканині Туринської плащаниці стали ще одним доказом її справжньості.

Палеозоологія – дисципліна, що вивчає древніх тварин. Завдяки їй ми набагато удосконалили свої уявлення про світ, у якому жили учасники священної історії.

Етнографія (палеоетнографія чи етноархеологія) – наука, що вивчає народи, їх побут та культуру. Для біблійної археології етнографія є допоміжною наукою у тому розумінні, что відомості про побут, звичаї та культурно-історичні стосунки неспоріднених сучасною цивілізацією народів використовуються для реконструкції тих самих категорій людського буття народів Біблії, які знаходилися на східному ступеню розвитку.


Игральная доска из Ура с двумя наборами игральных камешков ок 2500 до РХ


1. ПЕРІОД ПРАОТЦІВ

Свідоцтва книги Буття про побут та духовне життя перших людей знаходять безліч археологічних підтверджень. Так, слова Писання про те, що ще на початку життя праотців виникло кочове скотарство (Бут. 4, 20), підтверджується археологічними знахідками.

Землеробство, що виникло у той самий час, створило можливість для будівництва міст (Бут. 4, 17). Знайдення струнних та духових інструментів, які також належать до кам'яного віку, підтверджує біблійне свідчення про їх виникнення у початковий період людської історії (Бут. 4, 21). Саме люди кам'яного віку створили усі види музичних інструментів – ударні, струнні та духові. Поблизу Чернігова у житлі з кісток мамонта були знайдені предмети, які складали найдавніший оркестр: дві кістяні довбешки, шумовий набірний наручник з п'яти кістяних пластин та молот з рогів північного оленя. Слова Священного Писання про винайдення у той час багатьох знарядь (Бут. 4, 22) знаходять своє підтвердження у тому, що знаряддями тих далеких часів людина проводила навіть трепанацію черепу – для лікування пухлин і переламів. Докази таких операцій простежені у Європі ще в мезоліті. Про успішність цих операцій свідчить те, що краї рани на черепі добре загоїлися – тобто людина ще довго жила. Святоотецьке тлумачення згадки у Бут. 4, 22 Ноеми – як винахідниці прикрас, підтверджується фактом наявності у суспільстві кам'яного віку різноманітних прикрас: кам'яних, металевих, кістяних. У той же час виникає татуювання і фарбування тіла. Браслети і каблучки доповнювалися вишуканими зачісками, які жінки фіксували за допомогою цегли. Під час розкопок трипільських поселень часто знаходили якісь незрозумілі "станки" з обпаленої цегли – з овальною заглибиною у верхній частині. Розгадка ж їх застосування була знайдена у Єгипті – саме такі підставки, вирізьблені з дерева у вигляді півмісяця, використовували замість подушки, щоб під час сну не зіпсувати зачіску.

Існування у перших людей сім'ї, про що свідчить книга Буття, підтверджується багатьма археологічними свідченнями. Більше того, багато вчених, виходячи з безперечного факту наявності парного шлюбу у всіх відомих науці реліктових спільнот, вважають, що індивідуальний шлюб існував у людському суспільстві споконвіку – як про це і говорить Священне Писання.

Раніше наука вважала людей кам'яного віку мандрівними дикунами, нині ж, на підставі багатьох археологічних даних, можна стверджувати, що образ життя цих людей, що створювали певну, здебільшого вельми струнку систему осель і поселень, значно ближчий до нас, ніж здавалося раніше. Яскравий тому приклад – оселі древніх мисливців у Костенках. Складна система цього поселення свідчить про існування певного внутрішнього устрою, спадкованого від попередніх поколінь.

Однак, якщо археологія дає підтвердження лише загальній картині життя праотців, то детальні відомості про первісні події людської історії – перебування в Едемі, гріхопадіння та потоп, дає допоміжна дисципліна біблійної археології – палеоетнографія. Справа в тому, що передання усіх архаїчних народів землі тією чи іншою мірою зберігали спогади про ці події. Так, у різних народів є передання про золотий вік, згаданий у "Теогонії" Гесіода. У шумерській поемі про блаженний стан перших людей говориться:

"У стародавні часи не було змій,
Не було скорпіонів,
Не було гієн і не було левів,
Не було ані диких собак, ані волків,
Не було ані ляку, ани ужасу,
І людина не мала ворогів".

Ті самі народні передання зберегли пам'ять про древо життя, плоди якого давали безсмертя. Індійці називали його калпанкшам, перси – гом, араби – туба, майя – кейба, греки – лотус, германці – иггдрасіль.

На асирійських скульптурних пам'ятках постійно зустрічається древо життя, іноді оточене колом царственних осіб, що поклоняються йому (мал. 1), чи крилатими духами.



У інших народів древо життя часто зображувалося на погребальних пам'ятках, або навіть на печатках (мал. 2).



Передання більшості народів світу містять повіствування і про падіння перших людей. Ось як сказано про гріхопадіння людей і подальше викривлення їх природи у "Реченіях Іпусера" (Єгипет, XVIII ст. до Р.Х.): "О, якщо б Він виправив їх сутність у першому їх поколінні! Нехай знищив би він гріх, простягнув руку проти нього! Знищив би ім'я та нащадків його! (тобто гріха) Люди ж бажали народжувати для нього (для гріха), і трапилося нещастя. Нужденні на усіх шляхах. Ось що сталося".

Тібетське повіствування про гріхопадіння свідчить про те, що перші люди були як боги, але вони зіпсувались, коли вкусили від дерева шима. Після цього вони стали відчувати голод, сяйво зникло з їхніх облич. З того часу скоротилося і їх життя. Ілюструє таке ж акадське передання і печатка ХХ ст. до Р.Х. з вигравійованою сценою спокушення прабатьків (мал. 3).

Пам'ять про вселення диявола у змія також знайшла своє відображення у переданнях різних народів, зафіксованих і на археологічних пам'ятках: (мал. 4) зображує поразку вселенського зла у вигляді змію Апопі давньоєгипетським божеством Гором, а на (мал. 5) іранський Митра знищує прародителя зла Арімана у вигляді змія.


Серед більшості народів, як древніх, так і тих, що до ХІХ- поч. ХХ ст. зберігали архаїчну культуру, існувало безліч передань про катастрофічну повінь, що змінила світ. Хоча з плином століть початкове передання вельми змінилось, у цих сказаннях існують важливі ключові моменти, що співпадають з біблійним текстом, і, відповідно, передають нам свідчення про реальну подію.

По-перше, передвісником потопу є різні божества, які наказують своїм обранцям збудувати великий корабель.

По-друге, серед урятованих, постійно фігурують дві людини – чоловік та жінка, іноді у супроводі дітей.

По-третє, врятовані висаджуються на вершину гори.

Археологічні розкопки у Міжріччі донесли до нас акадську переробку шумерського передання про створення світу і про потоп – "Енума еліш". Повіствування про шумерського Ноя – Утнапішті – ще одна підстава для припущення про те, що всі подібні сказання є відображенням реальної події, пам'ять про яку зберігали древні.

Проте головна знахідка, що свідчить про істинність біблійного передання про потоп – Ноєв ковчег. Свідоцтва про нього сягають глибокої давнини. Так, Іосиф Флавій у "Іудейських старожитностях" свідчить про те, що багато хто приносив з Арарата часточки ковчегу. У 1800 році американець К. Річ опублікував повідомлення Агі Гусейна, який стверджував, що він дійшов до Арарата і бачив залишки ковчегу.

У 1840 році турецька експедиція, яка була відправлена для дослідження снігових обвалів на Арараті, знайшла велетенський дерев'яний каркас майже чорного кольору, що стирчав з льодовика. Потрапивши до ковчега, члени експедиції констатували, що він був улаштований для перевезення худоби та складався з кількох відділень.

У серпні 1916 року російський пілот Володимир Ростовецький, який досліджував турецький кордон, опинившись над Араратом, побачив у східній частині вершини крижане озеро, край якого був каркас велетенського корабля, частково зануреного у лід.

Експедиція французського альпініста Фернана Наварри 6 липня 1955 року здійснила похід на Арарат, де на відрозі Агрі-даг знайшла ковчег і направила його частини на радіовуглецевий аналіз, за результатами якого частинам ковчегу було п'ять тисяч років.

У 1969 році наукова експедиція, організована американськими археологами, знайшла на горі Арарат кілька дерев'яних уламків на тому місці, де у 1955 році Фернан Наварра виявив занурений у лід корабель.

У 1997 році НАСА оприлюднило фотокартки радянсько-турецького кордону, де у районі Арарата можна чітко побачити обриси корабля.

Археологічні пам'ятки та етнографічні дані надають багато підтверджень свідоцтву Св. Писання про загальність віри серед людей та про монотеїзм, як початкову віру усього людства.

Перша археологічна епоха у житті людства – палеоліт – дає чимало прямих свідчень про існування релігійних вірувань, властивих роду людському. У печерах та відкритих місцях людина зображувала різноманітних священних тварин. Свідоцтво Священного Писання про різку, фіксовану зміну у релігійному житті праотців (Бут. 4, 26) знаходить своє археологічне підтвердження – у епоху мезоліту різко змінюються усі вірування людства – тоді ж з'являються перші храми у вигляді окремих забудов. Однак, деякі археологи вважають, що першими храмами були палеолітичні споруди з кісток мамонта, кремезні, багато прикрашені, які практично не мали культурного прошарку. За таких обставин вважають, що подібні споруди виконували лише роль суспільних культових місць. Одну таку реконструйовану споруду можна побачити у музеї археології НАН України.

Археологічні знахідки, що належать до мезоліту, свідчать про те, що людям того часу був властивий тричленний поділ неба: небо – обитель вищих сил, земля – тутешній світ, пекло – місце перебуваня злих духів та душ померлих.

У неоліті храми набувають загального поширення. Найбульш повно неолітичні храми досліджені у Чатал-Гуюці – їх розкопано вже 40 у 9 будівельних горизонтах міста. Вони мали той самий план і улаштування, що й помешкання, проте різнилися багатством оздоблення та його характером. Кожне капище складалося зазвичай з 4-5 кімнат. У багатьох випадках їх споруджували одна на одній. Якщо одна приходила у занепад, то на її руїнах будували новий храм. Усередині вони були пофарбовані та прикрашені рельєфами людей та тварин. У передній частині зображувався бик і ставився його череп. Велика бичача голова, здавалося, ніби виникає з стіни над пофарбованою у червоний колір нішею, що символізує "інший світ". Цікаво, що схема неолітичного храму – притвор, храм і священна ніша були повторені у храмі Соломоновому, який небагато чим відрізнявся від сучасних йому фінікійських храмів, і тому ця схема стала властивою і для наших церков.

Спільним для вірувань усіх давніх народів було вчення про давнього пра-Бога, Творця, що був витіснений пізнішими небожителями – дана обставина давала підставу отцям Церкви вважати, що язичницькі боги – не вигадка, а палі "духи злоби", які реально жадали жертв, у тому числі й кровавих.

Так, шумери, розповідаючи про творця світу Ана, приписували йому пасивність та бездіяльність. Майже в жодному міфі Ан не є дійовою особою, а скоріше, лише символом вищої влади. І молитви свої шумери звертали не до Ана, а до близьких богів – Енліля, Енкі, Іштар. Також і майя творцем усього вважали Хунаба, але практично ніколи не зверталися до нього з молитвами, вважаючи його абсолютно недоступним. Для богів же близьких, "небесних", звершували безліч жертвоприношень, вириваючи при тому у живих людей серця, і кров'ю від них помазували ідолів. Так само ставилися і до пра-Бога хети, які називали його Алалу, і хуріти, які знали Ану і вважали, що його скинув "отець богів" – Кумрабі. Отцем богів називали греки Кроноса, що відібрав владу у пра-бога Урана. Знали про Єдиного і нащадки Авраама, які називали його Баалшамем (Володар неба) – його скинув отець богів Ілу, що вшановувався у народі пізніше під ім'ям Ваал (тобто господар). Ім'я Володаря неба ніколи не вимовлялося, зазвичай замінялося сполученням "Той, чиє ім'я благословенно у вічності".

У Давньому Єгипті були узвичаєні дві теогонії, де йшлося про пра-бога, який не впливає зараз на світ. Гермопольська теогонія називала його Атум – тобто "Все й нічого", а теогонія Мемфіська, називаючи його Птахом, повчала, що Птах створив усе словом, яке народжується у його серці – тут давньоєгипетське вчення про іпостасну творчу волю Божества збігається не лише з античним уявленням про Логос – першообраз світу, – але і з християнським вченням про іпостасний Логос. Дана обставина не може розглядатися у відриві від вчення про Священне Передання, що зберігало праодкровення у часи, коли воно ще не було зафіксоване у Священному Писанні.

Гераклеопольський цар у повчанні своєму синові Мерікару (ХХІІ ст. до Р. Х.) так говорить про пра-бога, створення ним світу та людей: "Приховав Себе Бог, що знає сутність... Турбуйся про людей – паству Божу. Створив Він для них небо й землю... Це (тобто люди) подоба його".

Фараон Ехнатон, який провадив повернення до однобожжя, так оспівує у гімні Того, Чиїм образом був сонячний диск Атон: "О, як численно те, що ти робиш, і те, що є таємним, Єдиний Боже, окрім якого немає іншого! Ти створив землю за своїм бажанням...Ти кожній людині призначаєш її місце. Ти робиш те, що потрібно їм. Кожен має свою їжу і обчислений час його життя... О, як прекрасно виконані вони, Твої задуми, Владико вічності... Ти створюєш мільйони проявів з себе одного".

Парамонотеїзм давніх семитів відбився на їх віруванні у те, що Ваал, якому звершувалося служіння, скинув свого часу пра-бога, що іменувався Ель (також Ілу, Елі). Усі інші боги мали особисті імена з префіксом "Ель", а власне, Ель – "Первісний творець". Цікаво, що архаїчні семитські мови не лише не мають множини для слова Ель, але навіть не мають слова "богиня" — їх пізніше іменують "баліт" – пані. Ще одним свідченням тривалого зберігання праодкровення можна вважати вчення шумерів про "ме" – разумні закони. У шумерській міфології "ме" – це могутні божественні сили, що керують світом. Вважалося, що ними могли володіти міста та храми, вони могли залишати їх власника, могли перетворюватися на предмети, при цьому зберігаючи свої властивості. "Ме" – необхідний атрибут богів. Кожен бог володів ними різною мірою. Існували "ме" підземного царства – настанови, які неможливо змінити і яким повинні підкорятися усі мешканці підземного світу.

Цілком можливо, що з "ме" розвинулося аккадське уявлення про таблиці доль, які визначали рух світу та світових подій. Володіння ж ними гарантувало світове володарювання. Не можна не помітити, що уявлення шумерів про "ме" цілком можливо співвіднести не лише з "ідеями" Платона – надчутливими причинами та зразками усіх речей, але і з вченням про "сіменні логоси" ("oi logoi spermatikoi").

Спільним для усіх народів було вірування про потойбічне життя, а також наявність схожої, нез'ясовної з історико-соціологічної точки зору моралі. Археологічним підтвердженням упевненості найдрівніших людей у майбутньому житті, схожою з нинішньою, є погребіння. У багатьох найдрівніших культурах тих, кого поховували, присипали червоною охрою, щоб вони воскресли: даний археологічний факт переконливо свідчить про властиву прамонотеїзму віру у загальне Воскресіння. Погрібальний інвентар свідчить про певну деградацію релігії праодкровення – майбутнє життя вбачалося як продовження тутешнього. У подальшому ця деградація призвела і до практики захоронінь з померлим його родичів та слуг. Деякі з захоронених людей кам'яного віку мали вроджені дефекти – так, знайдений у 1960 році у Шанідарі (Ірак) чоловік кам'яного віку з дитинства володів лише лівою рукою. Вижити він зміг лише за рахунок того, що його утримувала громада, що свідчить про моральні погляди наших предків. У той же час, більшість ран, отриманих захороненими, знаходилася ліворуч. Очевидно, що вони були нанесені іншими людьми, що тримали спис у правій руці, що свідчить про дуже швидку моральну деградацію древніх, яка послідувала після спотворення праодкровення.

Початковий перод життя людства був, як ми знаємо з історії Каїна та Авеля, і часом розвитку найзгубніших людських вад – є, наприклад, безліч археологічних свідчень про існування у ті часи людожерства. Так, у Краніні (Югославія), були знайдені залишки 20 людей, кістки яких були розбиті для діставання мозку, на окремих кістках були відбитки людських зубів і сліди підсмажування на вогнищі. Причому в їжу використовувалися іноплемінники, а своїх родичів ховали з пошаною та різноманітним погрібальним інвентарем.

Цікаві висновки про мораль древніх можна зробити, читаючи давньоєгипетські пам'ятки. Так, у напису Іті з Гебелейну, правитель нома у ХХІІ ст. до Р. Х. у якості найголовнішої своєї чесноти наводить любов до ближнього: "Годував я Гебелейн у важкі роки чотириста осіб... Поховав бідного у власному рядні... причому не привласнив я доньки чоловіка, не привласнив ниву його".

Вищезгаданий Гераклеопольський цар так наставляє свого сина Мірикара: "не будь лихим, будь доброзичливим... Праведний живе вічно... Твори істину і ти будеш жити на землі. Зроби так, щоб заспокоївся той, хто плаче, не пригноблюй удовицю, не жени людину через майно його батька... Стережися карати несправедливо. Не вбивай, це недобре для тебе... Не сподівайся на довгі роки... Не спричиняй страждань".

Ще одна подія Священної історії – будівництво Вавилонської вежі – знаходить деякі археологічні та етнографічні підтвердження.

Археологічним підтвердженням є традіція зведення пірамідальних храмів абсолютно різними народами – аж до доколумбової Америки. На мал. 6 зображений подібний зіккурат, що розташований на батьківщині Авраама – в Урі.

Етнографічне, або, краще сказати, палеолінгвістичне підтвердження не менш вражаюче: пам'ять про єдину релігійну практику, пов'язану зі служінням на зіккуратах жива й живе у мовах абсолютно різних народів. Самі храми будувалися, щоб "досягнути небес": шумерська назва зіккурата – "Е-темен-анкі" ("дім, що є підвалиною неба і землі, верхівка якого сягає неба"); Набопаласар казав, що збирається зіккурат "встановити на грудях підземного неба, щоб верхівка його сягала самого неба", його син Навуходоносор був більш щирим: "Я приклав руку до того, щоб добудувати верхівку Е-темен-анкі так, щоб позмагатися він зміг з небом". Не варто забувати, що Небо персоніфікував бог-Творець Ан, якому місця у храмах зіккурату не знайшлося.

Мови ніяк не пов'язаних в історії народів свідчать про практику повсюдного, а отже, сягаючого праісторії розділення часу на семидобові цикли, і присвячення кожного дня планетарним, суворо визначеним божествам – як це було у спільній для усіх народів древності.

Так, верхній храм, оздоблений золотом, присвячувався богу Сонця – Уту (вав. Шамаш). Днем Сонця називався перший день тижня у давній, дозороастрійській Персії, у римлян (dies Solis), древніх грузинів (Бже-шха), і древніх германців (пор. Sonntag, Sunday). Нижче знаходився оздоблений сріблом храм місячного бога Нана (вав. Сін): понеділок – день місяця у древніх персів, у римлян (dies Lunae), древніх грузинів (T'ym'a – шха), древніх германців (пор. Montag, Monday). Далі ішов пофарбований у червоний колір храм бога смерті, війни та пекла Не-уну-галь (вав. Нергал, планета Марс). Богам війни присвячувася вівторок і у інших народів: древніх персів – Варахрану, у римлян – Марсу (dies Martis), древніх грузинів – Т'аха (Т'аха-шха), древніх германців – Тіу (пор. Dienstag, Tuesday). Ще нижче ішов пофарбований у синій колір храм Набу (планета Меркурій) – покровителя письма, знань та торгівлі. Середа, відповідно, день Тіра у древніх персів, день Меркурія у римлян (dies Mercurii), день Джума (Джума-шха) у древніх грузинів, у древніх германців – Вотана (пор. Wednesday). Нижче знаходився пофарбований у фіолетовий колір храм Мардука (планета Юпітер). Цьому великому божеству язичницьких народів древності присвячувався четвер: у древніх персів (день Ахурамазди), у древніх римлян (день Юпітера – dies Jovis), древніх грузинів (Ца-шха), древніх германців (день Тора – пор. з нім. – Donnerstag від Donner – грім, тобто день Громовержця; Thursday). Далі ішов храм білого кольору, що був присвячений Інані, богині плотського кохання та плодючості (вав. Іштар (Астарта)), тобто планеті Венері. П'ятниця – день Анахіти у древніх персів, день Венери у римлян (dies Veneris), день Обі у древніх грузинів (Обі-шх), у древніх германців – день Фреї (пор. Freitag, Friday). Як називали дні тижня наші предки до Хрещення Русі, ми не можемо знати, однак те, що жіночим божествам присвячувалася п'ятниця – це відомо достеменно. Більше того, ще в XVI-XVII ст. нашим предкам доводилося вислуховувати від греків дорікання за практику більшого вшанування жінками п'ятниці (тепер вшановується як день вмц. Параскеви) ніж дня недільного. Це вшанування виявлялось, окрім усього іншого, у відмові від домашньої роботи. Особливих дорікань викликало виокремлення деяких п'ятниць (у тому числі 9-ї п'ятниці після Пасхи) у свята, що особливо вшановувалися жінками. У деяких місцевостях релікти такої практики існували до поч. XX ст.

Нижній храм, фундамент усієї вежі, присвячувався богу древності, який скинув "Творця древнього", планетарному божеству Сатурна – Энлілю. Храм бога древності, покровителя царської влади та скотарства був чорного кольору. У древніх персів це був день Каївана, у древніх римлян – Сатурна (від етруського – Сатре, співвідносного з давньгрецьким Кроносом). Сатурн – Кронос сприймався як бог юності людства, коли не було ще соціального розшарування, і тому під час грецьких Кроній та римських Сатурналій раби користувалися абсолютною свободою. Ця обставина дає підстави і для наступного висновку.

Патріархам був добре відомий семидобовий тиждень – судячи з усього, вони його дотримувались і під час рабства єгипетського. У той же час повеління присвячувати сьомий день Єдиному Богу, можливо має і виховний зміст. Як ми знаємо, Отці Церкви, як і автори ранніх трактатів Талмуда, вказують на мету заснування Синайським законодавством жертвоприношень – відразу древніх ізраїльтян від жертвоприношень ідолам. Вседовольний Бог не потребував кровавих жертвоприношень, але з милості до звичаїв народу дозволив їх приносити Собі – таку думку особливо підкреслював свт. Іоан Златоуст, доводячи тимчасовий характер Синайських повелінь про вітхозавітний храм. Так само і закон про присвячення первістків переслідував мету припинення ханаанейської практики заклання первістків, у тому числі людських, язичницьким божествам.

Виходячи з того, що за свідченням прор. Амоса, ізраїльтяни і в пустелі, і після, продовжували вклонятися Сіккуту (Ам. 5, 26) – (в Діян. 7, 43 – мелех Сіккут – "ваш цар Сіккут" – зрозуміло як "мелех Суккот" – "скинія молохова"), тобто суботньому ассирійському богу Саккуту, якого зображували з атрибутами тільця, можна зробити припущення, що повеління присвячувати суботу не тому, хто скинув Першо-Бога (тобто Денниці), а Богу Єдиному, мало виховний зміст.

Наслідки будівництва Вавилонської вежі – розсіяння народів, як і минула єдність мов людства також знайшли своє підтвердження. Останнє, що раніше стверджувалося лише Священним Писанням, зараз є одним з фундаментальних положень глоттохронології – науки, що визначає на підставі ступеню відмінності різних мов час розподілу предків їх носіїв (див. відповідну таблицю мов. – мал. 7).



Глоттохронологія підтверджує й те, що Північне Міжріччя, Південний Кавказ та Південна Анатолія були прабатьківщиною семитів, хамів та яфетидів (індоєвропейців). Для доведення цієї теорії, що збігається з розповіддю про перших нащадків Ноя, залучаються також дані палеоботаніки, палеозоології та палеографії. Лінгвістична аргументація цієї теорії заснована на суворому використанні порівняльно-історичного методу та основних положень теорії мовного запозичення.

Цікавим археологічним підтвердженням належності ранніх мешканців Ханаана до хамітів, можна вважати знахідку у печері Ес-схул на горі Карміл залишків людей з яскраво виявленими негроїдними рисами.