Реферат на тему: Біблійна археологія

Вид материала

Реферат

Содержание 2. Період патріархів 3. Вихід з єгипту 4. Вихід з єгипту Закони Хамурапі. 5. Завоювання святої землі

Подобный материал:

• Програма для загальноосвітніх навчальних закладів біблійна історія, 1740.7kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030304 Археологія, 213.96kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030304 Археологія, 221.68kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030304 Археологія, 205.97kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності 030304 Археологія, 219.16kb.
• Реферат на тему, 64.83kb.
• Реферат на тему: Реклама и дизайн План Реферат на тему: Реклама и дизайн, 131.72kb.
• Реферат на тему "зарубежные вокальные школы", 2868.95kb.
• Реферат на тему "Большой взрыв", 203.78kb.
• Реферат на тему "Биосфера и экология", 267.72kb.

2. ПЕРІОД ПАТРІАРХІВ

Період Патріархів найменше зафіксований у небіблійних джерелах, проте існують археологічні підтвердження можливості подій патріархальної епохи саме на початку другого тисячоріччя до Р.Х.

Так, раніше вважали легендарним повідомлення Бут. 14, 5-7, про війну із царями Ханаана – хоча б з тієї причини, що зазначені місцевості перебували далеко на схід від Йордану, та були віддаленими від усіх шляхів. 1929 р. В. Ф. Олбрайт на східному кордоні Галаада й Моава з Харраном знайшов ряд пагорбів: дослідження показали, що близько 2000 років до Р.Х. місцевість була густо заселена, й саме тут проходив шлях у Межиріччя. Крім того, сама можливість подібного походу коаліції "царів" Межиріччя у Ханаан підтверджується тим фактом, що за часів Авраама все Межиріччя представляло конгломерат семітських і каситських "царств", данниками яких і були князьки Ханаану (порівн.: Бут.14,1-10).

1924 року той самий В. Ф. Олбрайт та М. Г. Кейт знайшли археологічне підтвердження оповіданню про землі Содому й Гоморри, що "колись перед тим, як винищив Господь Содом і Гоморру... зрошувалася водою, як сад Господній, як земля Єгипетська" (Бут. 13,10). Вищезгаданими археологами були знайдені залишки п'яти оазисів, створених струмками прісної води. Неподалеку від них, на рівні 150 м вище Мертвого моря лежать залишки великої укріпленої споруди зі слідами здійснення язичницьких культів. Початок поселення – близько 2500 р. до Р. Х., а близько 1800 р. до Р.Х. – різке скорочення поселення.

В.Ф. Олбрайт також спростував сумніви щодо існування в часи Патріархів згадуваних у книзі Буття міст Сихема, Вефіля, Айя, Герара й Дофана: у цих містах знайдені безперервні культурні прошарки приблизно від XXI ст. до Р.Х. – і пізніше.

Подорож Авраама із родиною у Єгипет (Бут. 12, 10-20) була у ті часи справою цілком звичайною: це підтверджується зображенням часів XII династії (час Авраама), на ньому саме й представлені кочові семіти, що переселяються на голодні роки в Єгипет. На цьому зображенні група людей з підкреслено семітськими рисами рухається разом з ослами, навантаженими, серед іншого, дохами для плавильних горнів (див. мал. 1).



Важливість подібного зображення для біблійної археології полягає у тому, що В. Ф Олбрайт ідентифікував розглянутий період (XX - XIX ст. до Р. Х.) як час Патріархів, а його події (рух західносемітських племен уздовж "родючого півмісяця" і створення поселень у Негеві) – як підставу для відповідної традиції Книги Буття. Переселення Авраама – аморреянина (Бут. 14, 13) В.Ф Олбрайт розглядав як епізод вторгнення в Палестину напівкочових груп західносемітських скотарів із Сирії, відомих за месопотамськими документами як аммуру – тобто "західники" і названих сучасними вченими аморреями.

Печера Махпела (тобто подвійна), де були поховані Авраам і Сара, знаходиться у Хевроні: Веніамін Тудельський, що бачив її в 1163 р., повідомляв, що тоді ще зберігалися на ній написи часів Другого Храму.

Різні соціальні і юридичні звичаї, що зустрічаються в патріархальних оповіданнях, можуть бути зіставлені із широким колом соціально-юридичних звичаїв, що зустрічаються як у другому, так й у першому тисячоріччі, показуючи, що ці оповідання вірогідно відбивають давні традиції Близького Сходу II тис. до Р.Х. Практика всиновлення домоправителем – спадкоємця (Єлієзер – (Бут. 15,2-3) відбита в документах з Нузи. У них згадується й про практику вибору безплідною дружиною чоловіку наложниці, яка повинна була народити спадкоємця (порівн.: Бут. 16, 3). Ось як це було зафіксовано в шлюбному договорі родини Тегаптилі (XVI ст. до Р.Х.): "Якщо у дружини будуть діти, чоловік не має права брати другу дружину. Якщо ж у неї дітей не буде, вона сама нехай обере чоловіку рабиню, а дітей, народжених від цього шлюбу, виховає, як своїх власних".

Присвоєння Рахіллю терафимів свого батька (Бут. 31,19), пояснюється іншою традицією того часу: зять, що володів терафимом тестя, користувався однаковим правом з його синами на спадщину: таким чином претензії до Якова Лавана, а тим більше його синів, ставали необґрунтованими.

Історія рівноправного становища синів Якова, як народжених від дружин, так і від наложниць, так само знаходить своє пояснення в Законах Хаммурапі, де зазначено: "Якщо чоловіку його дружина народила синів і його рабиня народила йому синів і батько при житті своєму сказав синам, яких йому народила рабиня: "Мої сини", і він їх зарахував до синів дружини, то після того, як він помре, сини дружини, й сини рабині повинні порівну розділити майно у будинку їхнього батька".

Підтвердження історії про патріарха Йосифа даними єгиптології почалося з часу зародження цієї науки.

Основною думкою дослідників XIX ст., таких як проф. Д.І. Введенський, проф. В. Шпигельберг, було те, що вся історія про Йосифа носить яскраво виражений єгипетський характер, історично достовірна й містить відомості про епоху, про яку наступним поколінням було відомо так мало, що вони не могли бути її укладачами. Акцентування цієї думки було викликано відомими у XIX ст. так званими міфологічними гіпотезами. Відповідно до думки Вінклера, історія Йосифа – епічний твір епохи Суддів, у якому патріарх Яків – втілення місячного бога, а патріарх Йосиф – сонячного. Відповідно до ж гіпотези Фельтера – патріарх Яків – насправді бог Хеб, а Йосиф – Осіріс. Відповідно тлумачилися й інші персонажі цього твору.

Особливо важливим аргументом на користь історичності оповідання про патріарха Йосифа є те, що всі події відбувалися під час так званого гіксоського панування в Єгипті, коли тільки лише й було можливим подібне піднесення прибульця-азіата.

Незважаючи на те, що єгиптяни давно перебували в тісних стосунках з жителями Азії, ставилися вони до них і з презирством і з побоюванням – оскільки знали їхні звички. Гераклеопольський цар у повчанні своєму синові Мерікару (XXII ст. до Р.Х.) говорить наступне: "Дивися, убитий прикордонний стовп для азіатів... Там знаходяться поселення, сповнені вони кращими людьми з усієї землі до меж її, щоб відбивати азіатів". "Підлий азіат, погане місце, у якому він живе – бідно воно водою, важкодоступні через безліч дерев, шляхи важкі через гори". "Охороняй Дельту. Наповнена сторона її водою аж до солоних озер. Дивися, там центр кочівників". Підозріле відношення до азіатів виявилося небезпідставним: вони все-таки захопили Єгипет. Про цю трагічну сторінку у своїй історії єгиптяни особливо не розповідали: до XIX ст. про гіксосів знали лише за цитованим Йосифом Флавієм єгипетському жерцю Манефону (кін. IV – поч. III ст. до Р.Х.). Причому відомості ці були напівфантастичними: за Манефоном, це прокажені, вигнані з Єгипту, що заснували згодом Єрусалим. Однак етимологія імені "гіксоси", що наводиться Манефоном близька до істини: він їх називає царями-пастухами, і дійсно на скарабеях вони йменуються "хека хасут" – "царі іноземних країн". Таке найменування є ще в "Розповіді про Синухете". На згаданому зображенні з Бені-Хасана ватажок азіатів у супровідному написі названий "хека хасут". Судячи з контексту згадувань про "хека хасут" на скарабеях – це звичайний термін для позначення сиро-палестинських ватажків. Для нас ці давньоєгипетські повідомлення про племінних лідерів Сиро-Палестини цікаві ще й тим, що у двох випадках – у текстах амарнського архіву (бл. 1350 р. до Р.Х.) і в текстах-прокльонах (бл. 2000 р. до Р.Х.) місцеві князьки мають ім'я Іов (Iyyob), що ще раз нагадує про історичну вірогідність біблійних оповідань.

В XIX ст. з папірусу Сальє вже знали про гіксоського фараона Апопі II, сучасника патріарха Йосифа, і його супротивника, єгиптянина Секеннире, що загинув у бої – це, до речі, підтвердила й знахідка його мумії – з розбитою головою. Тоді ж знайдені були й скарабеї з іменами гіксоських правителів, що носили, крім єгипетського імені Уесер-Ра (коханий Ра), семітське ім'я (Якеб-ель). Зараз наші знання про панування гіксосів значно розширилися: так, про боротьбу з ними і їхнє вигнання з Єгипту повідомляють табличка Карнарвона, стела фараона Камоса (поч. XVI ст. до Р.Х.), і життєпис учасника цих подій – начальника веслярів Яхмоса, що осаджував столицю гіксосів – Аваріс (XVI ст. до Р.Х.).

Особливий єгипетський колорит має й розповідь про життя Йосифа в будинку Потифара. Різні й послідовні його найменування мають масу єгипетських паралелей: так, написи в усипальнях чиновників, говорячи про одну людину, перераховують у якості діючої титулатури всі посади, що коли-небудь вони обіймали. Так, наприклад іменується сановник Метеній, що жив наприкінці III, початку IV династії: "переписувач на складі, завідувач складами, начальник округу, начальник стражі, начальник царських льонопрядилень, правитель області, глава ради Верхнього Єгипту". Схожий напис можна побачити й у Бені-Хассані, у гробниці Хнумхотепа, важливого сановника часів XII династії.

Такий само єгипетський колорит має й розповідь про підвищення Йосифа. Ім'я Потифар – єгипетське (Поти-Фе-Ра - той, котрого дає Ра), таке ж ім'я даної Йосифу дружини – Асенефа – (Асу-Нейт – належна Нейт, тобто богині-покровительці Дельти, де й відбувалися всі події). Сам ритуал зведення на найважливішу посаду – цілком єгипетський: одягання в нові одежі, покладання золотого намиста (Бут. 41,42) – все це можна побачити на єгипетських зображеннях подібної ж події (див. мал.2).

Цікаво, що такої ж честі – нагороди золотими намистами вдостоївся при Аменхотепі III, фараоні XVIII династії Хаемхет, головний доглядач хлібних запасів всієї країни. Про те ж, що місткі державні сховища зерна були у звичаї для Єгипту, можемо впевнитися з безлічі написів (див. також мал. 3 й 4), де зображене наповнення таких сховищ. Важливість посади хоронителя цих житниць підтверджується наявністю в Абидосі усипалень подібних сановників.

Цікавим фактом є знахідка Ч.Е. Вильбура 1889 р. у районі першого порогу Нілу так званої "Стели голоду". У написі йшлося про семирічний голодомор, що осяг Єгипет при Фараоні III династії Джосере (бл. 2700 р. до Р.Х.) і припинився лише після того, як фараон пожертвував земельну ділянку місцевому богові Хнуму. Форма й обриси ієрогліфів вказували на більш пізніше походження напису: як виявилося, він був підробкою жерців Хнума, складеною у II ст. до Р.Х. для закріплення за храмом спірної ділянки землі. Для нас важливо те, що для досягнення своєї мети жерці Хнума апелюють до народної пам'яті, що зберігала переказ про жорстокий семирічний голодомор, що вразив плодючий Єгипет – житницю Древнього миру – не буде помилкою співвіднесення цього голодомору з оповіддю про патріарха Йосифа. Не менш яскравим підтвердженням оповіді книги Буття про багаторічний голодомор у Єгипті є напис у гробниці сановника Баби, що жив у часи фараона Апопі й таким чином був сучасником Йосифа, про збори зерна, що були викликані цим голодомором.

Заперечення єгиптологів XIX ст. щодо вірогідності повідомлення книги Буття про те, що лише внаслідок діяльності Йосифа вся земля в Єгипті стала власністю фараона, спростовуються тим, що йдеться лише про землі, яки були у власності гіксосів – тобто про Дельту, де багато правових традицій попереднього періоду минулого порушені вторгненням азіатів.

У Бут. 41,43, йдеться про те, що за велінням фараона, коли Йосиф їхав на колісниці, виголошували: "схиляйтеся!". У давньоєврейському тексті використано єгипетське слово "Абрех", та й пам'ятники єгипетські донесли до нас чимало зображень преклоніння народу перед усілякими сановниками.

Безумовно єгипетською обстановкою викликане повідомлення про труну Йосифа, принесену згодом у Святу Землю ізраїльтянами: ми зараз знаємо чимало випадків зберігання в давньоєгипетських будинках саркофагів з муміями.

Сто десять років життя Йосифа – звичайна для древнього Єгипту формула тривалого, повновагого життя. Так, напис XIV ст. до Р.Х. із Британського Музею свідчить: "Дяка ..., хто подарував мені спокій у труні після ста десяти років життя на землі". Скульптура верховного жерця Амона, що жив у царювання фараона Сеті (XV ст. до Р.Х.) зберігає молитву про те, щоб "Амон дарував йому життя до 110 років". У папірусі Анастазі є звернення до одного сановника: "Ти наближаєшся до прекрасного місця упокоєння без старезності, без кволості, ти живеш 110 років на землі, але члени твої ще сильні". Сановник Птаххотеп (IV династії) пише про свого батька: "досяг 110 років життя при дворі фараона, серед можновладців землі".


3. ВИХІД З ЄГИПТУ

Питання археологічного підтвердження історії Виходу безпосередньо пов'язане з датуванням цієї події Священної історії. Проблема полягає в тому, що біблеїсти XIX ст., які намагалися це зробити, виходили з переконання, що Вихід відбувся близ. 1450 р. до Р. Х. під час правління Аменхотепа II (Аман-хатпі). В цьому випадку вони ґрунтувалися на буквальному розумінні 3 Цар. 6,1, де було сказано, що заснування Храму Соломоном (близ. 970 р. до Р. Х.) відбулося на чотириста вісімдесятому році після Виходу. Дослідниками не було прийнято до уваги, що подібна дата, обчислена при Єздрі, виникла внаслідок механічного підсумовування закруглених років діяльності суддів Ізраїлевих і царів Саула, Давида й Соломона. Причому не враховувалося, що багато суддів, або поневолювачів Ізраїлю, чия діяльність тривала згідно з книгою Суддів по сорок, двадцять або вісімдесят років, часто були сучасниками, що мешкали в різних частинах Святої Землі.

Помилкове датування створювало для дослідників XIX ст. нерозв'язні проблеми: адже якщо перебування ізраїльтян в Єгипті тривало 430 років (Вих. 12,40), то часом їх переселення до Єгипту слід вважати 1850 р. до Р.Х. тобто за часів XII династії, коли не було зафіксовано ані великого голоду, ані загальнонародних лих, і коли до влади аж ніяк не міг прийти раб-азіат. Дата Виходу в цьому випадку також викликала серйозні сумніви до цього часу ще не існували міста Піфом (Пер-Ітом) та Раамсес (Пер-ріа-масе-са) (пор. Вих. 1, 11), а також царства Едома та Моава (Числ. 20, 14-21). У такій ситуації були можливі лише напівфантастичні припущення, викладені у проф. А. П. Лопухіна, що вважав Мойсея вихованцем цариці Хатшесуп (Хи-шапсауа), який очолював єгипетське військо в ефіопському поході, що насправді стався пізніше, а фараоном Виходу Тутмоса III (Дхут-маси), який насправді підкорив усю Сирію-Палестину і знищив мітаннійців за Євфратом, затвердивши єгипетське володарювання в Азії. Зараз всі ці заперечення скасовано, оскільки датою Виходу, з огляду на нижченаведені міркування вважається 1250 р. до Р.Х.

По-перше, в цьому випадку, поселення ізраїльтян до Єгипту повинне було відбутися близ. 1680 р. до Р. Х., а це якраз час правління гиксоса Апопі (Апапі) I, тільки тоді і було можливе піднесення Іосифа.

По-друге, згадані Піфом і Раамсес були побудовані Рамсесом II (1290-1224 рр. до Р.Х.), який і був фараоном Виходу.

По-третє, кінець XIV - поч. XIII вв. до Р.Х. був часом об'єднання держав ідумеїв та моавитян, в обхід яких були змушені йти ізраїльтяни (Числ. 20, 14-21).

По-четверте, наявні ґрунтовні археологічні підтвердження завоювання ізраїльтянами Ханаана саме в другій половині XIII ст. до Р. Х.

По-п'яте, аж до згадки на відомій стелі фараона Мернептаха, єгиптяни у підвладній їм Палестині не знають жодного народу з ім'ям Ізраїль.

Враховуючи вищенаведене, датою виходу необхідно вважати 1250 р. до Р. Х., фараоном Виходу – Рамсеса II, а фараоном-пригноблювачем, лютого і кровожерного воїна Сеті I (1305-1290 рр. до Р.Х.). Виходячи з цього, ми можемо навести чимало й інших підтверджень Виходу, адже прямих свідчень втечі ганебних і убогих державних рабів ми навряд чи колись знайдемо. Підтвердження історичності оповідання про Вихід такі.

По-перше, тверда переконаність всіх наступних поколінь ізраїльтян в тому, що їх предки сотні років були "царськими людьми", тобто державними рабами в Єгипті. Виникнення такої помилкової загальнонародної історії не має жодних паралелей в історії, і повинно бути знехтувано, крім того, в ранньоізраїльських поселеннях були знайдені єгипетські скарабеї і будинки часто мають єгипетське, а не властиве ханаанейським поселенням планування.

По-друге, наявність в староєврейській мові доказів перебування в Єгипті: Ніл називається "Йеор", тобто просто "річка"; місяць "адар" – це єгипетський "атайр", єгипетські за походженням назви дополонених мір ваги та об'ємів; по-єгипетськи іменується й кошик Мойсея "теба". Єгипетськими є імена багатьох ізраїльтян, сучасників Мойсея. Навіть його ім'я, що згодом тлумачать як "Мау-ше", "з води", є лише уламком теофорного єгипетського імені – в староєгипетській мові слово "мосе" означає "син", "дитя" (це слово входить складовою частиною в імена фараонів Тутмоса (Дхут-маси), Яхмоса (Ах-маси), Рамсеса (Ріа-масе-са). Цікаво, що серед родоначальників родин племені Асир згадується особа з єгипетським ім'ям Хорнефер і майже немає осіб із типово яхвистськими ізраїльськими іменами. Це, до речі, і є свідоцтвом про ступінь асиміляції різних колін. Крім того, суто єгипетською була система мір і вагів, що існувала в Ізраїлі до полону вавилонського.

По-третє, ненависть до ізраїльтян, нащадків і посібників гиксоських поневолювачів, цілком зрозуміла за часів XVIII династії, що почала своє правління з їх вигнання.

По-четверте, правління Рамсеса II – час грандіозного будівництва у всьому Єгипті й Ефіопії – залишки цих споруд і досі зберігають величезні розміри. Відома широка будівельна діяльність правителя у Фівах, Абідосі, Нубії, де за його наказом був вирубаний в прямовисній скелі величезний печерний храм із гігантськими статуями самого фараона, створеними в тій самій скелі з обох боків від входу в скельне святилище. І зараз славнозвісний Абу-Симбельський храм, розпиляний на частини і відновлений потім над водами великого асуанського водосховища, приголомшує своєю величчю. У той же час відомо, що для їх спорудження залучалися тисячі семітських рабів – хапіру. Тоді ж були побудовані Піфом і Раамсес. Знайдений в 1922 р. обеліск Рамсеса II прямо свідчить про побудову Раамсеса рабами-азіатами, що підтверджує біблійне про те оповідання (Вих. 1,11). Взагалі з староєгипетської історії відомо багато випадків перетворення цілих народів в державних рабів. Цікаво, що у якості додаткової робочої сили використовувалися не будь-які полонені, а майже виключно азіати, як і за часів Середнього царства. Так, Рамсес III в своєму заповіті говорить: "Я скинув машауашів, лівійців, себетів, кикешів, шаїтепів, хесів, бекенів, занурив їх у кров, зробив з них гори трупів ... привів я тих, кого залишив я живим ... Їх дружини й діти – в кількості десятків тисяч, їх худоба числом в сотні тисяч. Поселив я їх вождів у фортецях, названих моїм ім'ям. Приставив я до них начальників загонів і розділів племінних, причому вони перетворені на рабів і затавровані моїм ім'ям, з їх дружинами і дітьми було зроблено те ж саме". Знайдені єгипетські тексти з нормами, встановленими для бригад з вироблення цегли (пор. Вих. 5,8). У одному з таких текстів, що належить до часу Рамсеса II згадуються хапіру, що займалися видобутком каменю для царського палацу в Мемфісі, через що можуть бути ототожненими з ізраїльтянами – нащадками ібрим – західних семітів, що переселилися через Євфрат до Сиро-Палестини.

Про величезну кількість полонених, що переправлялися до Єгипту, свідчить напис Аменхотепа II, знайдена поряд із давнім Мемфісом. З одного лише походу до Сиро-Палестини цар привів понад 100 тис. полонених: 217 царів, 179 братів царів, 3600 апіру (хапіру), 15200 шас (палестинських кочівників), 36300 хурі (сирійців), 15070 нухашше (мешканців Нухашше) і 30652 членів їх сімей – всього 101218 осіб. Аменхотеп II із іншого свого походу до Сиро-Палестини привів лише 2015 полонених. У другу половину Нового царства, а можливо, й раніше, полонених таврували, як худобу, розжареною печаткою з царським ім'ям. Значна частина полонених надходила в храми, переважно Амона, головного бога, покровителя і захисника єгипетської держави і єгипетського війська. Привід полонених для заповнення ними його служб – спільне місце в тодішніх надписах. Очевидно, за короткий проміжок часу після свого першого походу до Сирії-Палестини Тутмос III пожертвував Амону 1588 сиро-палестинських полонених і ще певну кількість ефіопів. Другий цар XX династії Рамсес III віддав Амону 2607 сиро-палестинських та ефіопських полонених, а храму Птаха – 205. У середині XVIII династії (час Виходу) полонених було багато також і в ткацьких майстернях Амона, де ткали різні види рядна – від щільного до якнайтоншого. Підневільним ткачам видавали на рік вперед мастило й одяг, що припускає наявність у кожного з них житла або, принаймні, відокремленого приміщення. До рабів у точному сенсі цього слова можна зарахувати і тих полонених, котрі при XVIII династії використовувалися в храмі Амона для виготовлення цеглини-сирцю і на будівництві.

На зображенні часів Тутмоса III показано, як полонені виготовляють цеглину і кладуть стіни в службах храму Амона під охороною наглядачів, озброєних палицями. Речовим доказом жорстокого поводження з полоненою робочою силою може служити знахідка, зроблена біля розкішного поминального храму фараона-жінки Хатшепсут, важкий батіг, надписаний ім'ям корабельника будівничого цього храму тимчасового виконавця Сененмута. Від постійного використання він унизу порепався і почорнів. Колись це був батіг з двома широкими ремінними хвостами. Їм, мабуть, корабельник підганяв підлеглих, коли ті тягнули до храму привезений ними камінь (як такими батогами підганяли веслярів на судах, показано на зображеннях того часу). Чого були варті мирні походи в каменоломні, можна судити з того, що за один такий похід (у Ваді-хамамат) при третьому представнику XX династії Рамсесі IV із 8000 з гаком учасників померло 900.



Розкопки 1979 року Манфреда Байтака в Піфомі (суч. Тель ель-Машкута) і Раамсесі (суч. Тель-ед-даба) дали нові підтвердження істинності біблійної оповіді. Ці поселення були одними з небагатьох ділянок Дельти, заселених під час Середнього Царства вихідцями з Палестини. Більше того, Раамсес знаходився на місці Аваріса, гиксоської столиці, зруйнованої в 1540 р. до Р. Х. і був заселений семітами від його спорудження Рамсесом II.

По-п'яте, особливість біблійної оповіді про Вихід, що співвідносить всі його події з місцем проживання ізраїльтян в дельті Нілу пояснюється тим, що, наслідуючи традиції попередників, Рамсес II обрав місцем свого постійного перебування Нижній Єгипет; на сході Дельти він зводить розкішну царську резиденцію, місто, що носило ім'я Пер-Рамсес ("Дім Рамсеса").


4. ВИХІД З ЄГИПТУ

По-шосте, чисто єгипетське пояснення мають скарги колишніх державних рабів, котрі згадували про те, що в Єгипті вони "сиділи біля казанів з м'ясом ... їли хліба досить" (Вих. 16, 3), і що говорили в пустелі: "Ми згадуємо рибу, що їли в Єгипті даремно, огірки й дині, і пір, і цибулю, і часник. А тепер душа наша в'яне; немає нічого, тільки манна нам перед очима" (Числ. 11, 5-6). Практика державного прокормлення своїх рабів для Єгипту була загальною. Так, Кенуамон пише завідувачу стайнями: "дай харчі солдатам і хапірі, які тягнуть камені для Ра, а саме для Ра Рамсеса-Мері-Амон в південному кварталі Мемфісу".

Крім того, відомо безліч інших пам'ятників, що підтверджують той факт, що "царські люди" в давньому Єгипті були на повному державному забезпеченні. Так, в одній з гробниць VI династії виявлено зображення, назване "розподіл риби". Тут зображено хід рибалок з усілякою рибою на жердинах, на плечах, в руках, в кошиках, у в'язках. Писар робить запис риби, інший робить запис видаваної риби. Двоє чоловіків відносять рибу зі словами "Ми нагодовані!".

Схоже зображення було виявлено і в одній з гробниць періоду V династії. Приблизно таке ж зображення знайдено і серед побуту майстерень ткацьких. На зображенні сільськогосподарських робіт - великі кошики з хлібом, посудини з пивом та овочами. На деяких зображеннях показана доставка пива та їжі в майстерню мідників.

Цікаво, що останні повідомлення про єгипетських хапірі належать до часу Рамсеса IV – хамаматський напис повідомляє, що серед учасників експедиції в каменоломні Хамамат було 800 хапірі – стрільців з місцевості Анут. Проф. В. В. Струве вважав їх частиною ізраїльтян, що повернулися до Єгипту, – недарма саме до часу Рамсеса IV належить остракон з Фіванського некрополю, що вихваляє повернення утікачів після закінчення смути.

По-сьоме, переслідування утікачів було справою звичайною для давнього Єгипту, справою державного престижу. Піклуючись про це, за 50 років до Виходу мирний договір між Рамсесом II та хетським царем Хаттусілісом наказує:

"Якщо заможні люди втечуть з Єгипту в країну правителя хетів... то не повинен правитель хетів їх брати. Повинен правитель хетів повеліти, щоб їх доставили... великому володарю Єгипту, їх владиці. Або якщо людина, або дві, люди незначні, втечуть з Єгипту ... то не залишать їх в країні хетів, а доставлять... великому володарю Єгипту".

Ще про переслідування рабів, що бігли до Палестини, повідомляє ієратичний папірус кінця епохи Нового Царства: "Начальник стрільців Какемур з Чеку начальнику стрільців Іні і начальнику стрільців Бакенптаху:
... мені було наказано ... переслідувати цих двох рабів.
... коли мій лист досягне вас, пришліть мені опис всього, що трапилося з ними, хто знайде утікачів, яка варта знайде утікачів, які люди переслідують їх... Та надішліть багатьох людей за ними".

У оповіданні про Вихід особливої уваги заслуговує історія дарування Закону на Синаї. У минулі часи, в XVIII – XX вв. було висунуто чимало заперечень як проти фіксації Закону за часів Виходу, так і проти гуманності його змісту. Деякі з біблеїстів минулого, такі як Велльгаузен, заперечували навіть доплінне походження таких біблейських книг як Левіт – дану думка, втім, було спростовано знахідкою у Ваді Мурабба'ат фрагменту цієї книги, написаного палеоєврейським або "фінікійським" письмом і датованого С. Бірнбаумом не раніше VI ст. до Р. Х. Цікаво, що традиційні датування книги Екклесіаста і книги пророка Данила були також підтверджені сувоями цих книг III ст. до Р.Х., знайденими в Кумрані у четвертій печері.

Ще одне заперечення проти запису Закону Мойсеєм ґрунтувалося на припущенні, що у той час у ізраїльтян не існувало писемності. Заперечення це, по-перше, було спричинене думкою, що панувала у XIX ст. про Вихід у XV ст. до Р.Х., а, по-друге, слабкістю знань про культуру Ханаану часів середнього і пізнього Бронзового віку. З часом це упередження було спростоване: у 1905 р. на Синаї сер Фліндерс Петрі знайшов напис семітською мовою – 1800 р. до Р. Х. – разом з ієрогліфами; у 1929 р. в Гезері Гарстанг знайшов ручку від глека – 2000-1600 рр. до Р.Х. з семітським написом; у 1930 р. проф. Е. Грант з Гарвардського коледжу знайшов в Бет-Шемеші уламок глека з синайськими письменами – 1800 р. до Р.Х.; у 1934 р. У Лахісі Д. Л. Старкі знайшов розписаний глек з синайським написом близ.1500 р. до Р. Х.; у 1939 р. В. Ф. Олбрайт опублікував розбір тексту, нанесеного прадавнім єврейським (ханаанським) силабічним письмом на бронзовому уламку (імовірно ножа), що походить з розкопок Бібла. Текст містить щось на зразок заклинання, оберненого на захист якоїсь власності автора тексту, і датується XII ст. до Р. Х.

На початку 1980-х, на базі досліджень Нельдеке і Лідзбарського, після відкриття протосинайських текстів А. Гардінер дійшов висновку, що літери алфавіту є єгипетськими ієрогліфами, що отримали на семітській мові і фонетичне значення за акрофоничним принципом, тобто за першою літерою назви. Саме виникнення подібного типу письма дослідник вбачав у пристосуванні староєгипетської писемності для фіксації семітської мови за володарювання гиксосів в Єгипті (див. мал.).

Не уникнула заперечень раціоналістичної критики і та частина писань Мойсея, в якій було відбито передання Церкви Праотців, особливо родоводу та інших історичних подробиць. Вченим XIX ст., що зростали в письмовій культурі, здавалася неможливою точна усна передача відомостей подібного роду. Зараз же ми володіємо масою схожих історичних прикладів.

Так, священна книга індуїзму Рігведа, складена близ. XX ст. до Р. Х., протягом трьох тисяч років вивчалася напам'ять, передавалася з вуст у вуста. Записаний біля тисячі років назад її текст лише підтвердив факт багатовікової нерухомої усної традиції. Заперечення проти недоречності кривавого культу на честь Єдиного Бога спростовуються не лише відомостями про справжню жорстокість ханаанських культів – чого варті лише знахідки у 1940-1949 рр. Мак Алістером при розкопках висот в Гезері і Мегіддо безлічі горщиків із залишками людських жертвоприношень – дитячих кісток, але і думкою як вчителів часів Другого Храму, так і отців Церкви про те, що встановлення старозавітного культу спричинено було лише домобудівництвом Бога, що дозволив приносити Собі жертви, до яких вже призвичаїлись і які були до вподоби ізраїльтянам-язичникам.



Підтвердженням цієї думки є знахідки в Рас-Шамрі, древньому Угаріті, семітській державі передпатріархальної епохи. Тут ми знаходимо всі особливості старозавітного культу: жертва за гріх, мирні жертви з уживанням тих самих тварин, жертви перших плодів. Відмінність Синайського законодавства полягала лише в тому, що приносити їх можна лише Богу Ізраїлеву.

В світлі історичних даних поблажливістю до вірувань ізраїльтян цілком можна вважати і закон про чистих і нечистих тварин, і закон про обрізання. Поділ на тварин чистих і нечистих був впроваджений ще задовго до Синайського законодавства (Бут. 7, 2-3, 8), але судячи з текстів Рас-Шамрі, чисті тварини – це ті, що можуть бути принесені в жертву, хоча в їжу допускалися і нечисті. Наказ ізраїльтянам куштувати тільки чистих тварин, яких приносили язичники своїм богам, було наочним нагадуванням преамбули Синайського Завіту: "ви будете у Мене царством священиків і народом святим" (Вих. 19, 16).

Так само і обрізання, що практикувалося в країні Виходу фараонами і жерцями, і заборонене всім іншим було заповідано, як знак цього завіту.

Особливим видом Божого домобудівництва був і закон про присвячення Богу і викуп первістків (Вих. 14, 11-16) – тепер в жертву приносилися лише первістки тварин, а не діти, як то було у споріднених ізраїльтянам західних семітів. В світлі археологічних даних абсолютно безглуздо виглядають колишні звинувачення законодавства Мойсеєвого, що знаходять, до речі, відповідність в законах Хамурапі, що діяли на батьківщині Аврама в Урі Халдейському.

"Якщо він переламав кістку людині, то повинні переламати йому кістку".
"Якщо хтось виколов око сину людини, то повинні виколоти йому око".
"Якщо хтось вибив зуб людині ... то повинні йому вибити зуб".

"Душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу. Якщо хто зробить шкоду ближньому своєму, тим повинно відплатити йому". (Втор. 19,21).

Покарання ж в язичницьких культурах епохи патріархів були набагато жорстокішими. Так, в давньому Єгипті грабіжників могил і храмів саджали на кіл, перелюбників віддавали на поживу крокодилу. За інші злочини передбачені такі покарання: 100 ударів, 50 ран, відрізання язика, відрізання носа і вух, каторжні роботи. Декрет фараона- гнобителя ізраїльтян Сеті I з Наурі, окрім відрізання носа і вух передбачає і наступне покарання: "сто ударів і п'ять рваних ран".

Так само у бік жорстокості покарань відрізняються від закону Мойсеєвого закони іншої частини цивілізованого світу часів Мойсея – Межиріччя. Порівняння, що наводяться нижче, добре показують людинолюбний, наскільки це було можливо у той час, характер Синайського Законодавства.

Закони Хамурапі.

Старовавілонський період. Перша половина II ст. до Р.Х. – епоха патріархів.

"Якщо людина клятвенно звинуватила чоловіка, кинувши на нього звинувачення у вбивстві, але не довів його, то обвинувач повинен бути вбитий".
"Не слухай пустих чуток, не давай руки твоєї нечестивому, щоб бути свідком неправди" (Вих. 23, 1).

"Якщо людина вкрала майно бога або палацу, то ця людина повинна бути убита; а також той, хто прийняв з крадене, повинен бути вбитий".
"Якщо чоловік або жінка зробить який-небудь гріх проти людини, і через це зробить злочин проти Господа і винною буде душа та, то нехай сповідатимуться в гріху своєму, який вони зробили, і повернуть сповна те, в чому винні, і додадуть до того п'яту частину і віддадуть тому, проти кого погрішили" (Числ. 5, 6-7).

"Якщо злодій не має чим платити, він повинен бути убитий".
"Крадій повинен заплатити, а якщо не має чим, то нехай продадуть його для сплати за вкрадене ним" (Вих. 22, 3).
"Коли ж відпускатимеш його на свободу, не відпусти його з порожніми руками, але забезпеч його від стад своїх, від току твого і від жорна твого" (Втор. 16, 13-14).

"Якщо людина зробила пролом в будинку іншої людини, то перед цим проломом її повинно вбити".
"Якщо хто застане злодія, що підкопує і вдарить його, так що він помре, то кров не поставиться йому у провину; але якщо зійшло над ним сонце, то поставиться у провину йому кров" (Вих. 22, 2-3).

"Якщо шинкарка не приймала зерно як ціну за сикеру або приймала срібло великою гирею, або зменшувала еквівалент сикери відносно до еквіваленту зерна, то цю шинкарку належить викрити і кинути її у воду".
"Не чиніть неправди в суді, в мірі, у вазі та у вимірюванні Нехай будуть у вас ваги вірні, гирі вірні, ефа вірна та гин вірний" (Лев. 19, 35-36).

"Якщо шинкарка, в будинку якої зібралися злочинці, не схопила цих злочинців і не привела їх в палац до властей, то цю шинкарку належить вбити".
"Не ходи пліткарем в народі твоєму" (Лев. 19, 16).

"Якщо хтось побив дочку чиюсь і спричинив їй викидень, то він повинен відважити 10 сиклів срібла... Якщо ця жінка померла, то повинні вбити його дочку".
"Якщо будівельник побудував людині будинок і свою роботу зробив неміцно, а будинок, який він побудував, звалився і убив господаря, то цей будівельник повинен бути страчений. Якщо він убив сина господаря, то повинні убити сина цього будівельника".
"Діти не повинні бути покарані смертю за батьків" (Втор. 24, 16).

"Якщо цирульник без дозволу рабовласника збрив рабський знак у чужого раба, то цьому цирульнику повинні відрубати руку".
"Не видавай раба пану його, коли він прибіжить до тебе від пана свого; нехай він у тебе живе ... не утискуй його" (Втор. 23, 15-16).
"Не пануй над ним з жорстокістю і бійся Бога твого" (Лев. 25, 43).

Средньоасирійські закони (друга половина II ст. до Р.Х.)

"Якщо чоловік захворів або помер, а його дружина вкрала щось в його будинку і передала це чоловікові ... то цю дружину чоловіка, а також і одержувача, належить убити".
"Якщо дружина чоловіка вкрала щось в будинку іншої людини ... Якщо завгодно її чоловіку, він віддасть крадене і тим викупить її і він відріже їй вуха. А якщо її чоловік не побажає викупити її, господар вкраденої речі може ... жінку забрати і відрізати їй ніс".
"Чоловік може бити свою дружину, тягати за волосся, ушкоджувати і проколювати її вуха. Провини в тому немає".
Закон же Мойсеєвий наказує захист безневинної жінки (Втор. 22, 13-19).

Єдиний злочин, якого не знають язичницькі народи патріархального періоду, але за який слідує відповідно до законодавства Синайського покарання смертю – відступлення у сфері релігійній: поклоніння чужим богам (Вих. XXII), хуління Імені Божого (Лев. 24, 16), порушення суботи (Вих. 31, 16).


5. ЗАВОЮВАННЯ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ

Дослідники XIX – поч. XX стт., що дотримувалися раннього датування Виходу часто посилалися на знайдені в 1887 р. документи Амарнського архіву, що містли дипломатичне листування Аменхотепа III і Аменхотепа IV з їх союзниками і васалами в ближній Азії близько 1400-1350 рр. Низка листів була написана царями міст-держав Палестини і Сирії, в яких вони благали про допомогу проти загарбників, – хапіру, які вторгнулися в землі фараона, попереджали, що якщо негайно не буде надіслана допомога, то його землі будуть втрачені.

Ототожнення хапіру з євреями було принадним, і ряд учених XIX ст. прийняли його. Проте неможливо тлумачити більшість вказівок на хапіру, як такі, що відносяться до євреїв. Більш того, це хронологічно неможливо. Якщо Вихід відбувся в 1446 р., то в цей час євреї знаходилися в Синайській пустелі; проте Аменхотеп II (1438-1412) стверджує, що під час свого походу в Сирію і Палестину він захопив 89600 полонених, серед яких було три тисячі “Апіру”. Якщо ж Вихід відбувся в 1250 р., то за часів Аменхотепа євреї були ще рабами в Єгипті.

Виходячи з цього, а також з того факту, що до початку XX ст. не було знайдено археологічних підтверджень завоювання Святої Землі в XV ст. до Р. Х., критики Біблії або просто відкидали всяку історичність біблійного оповідання про час Ісуса Навіна, або висували альтернативні теорії. Так, в 1920-х роках німецьким вченим Альтом була запропонована так звана “теорія проникнення”, прихильники якої вбачали появу ізраїльтян в Єгипті як багаторічний процес інфільтрації слабкопов'язаних між собою західносемитських племен. Історичну паралель цим подіям послідовники Альта бачили в підкоренні аморреями Вавілонії, про яке свідчать лише написи на клинописних табличках, але ніяк не залишки зруйнованих міст.

Коли загальне визнання отримало пізнє датування Виходу (1250 р. до Р. Х.), В.Ф. Олбрайтом і учнями його школи були зроблені титанічні зусилля для відшукання археологічного підтвердження завоювання Святої Землі в кінці XIII ст. до Р. Х. В активі дослідників спочатку були лише стела фараона Мернептаха, і чаша з написом, що належить до четвертого року правління Мернептаха (1230 р. до Р. Х.), знайдена Дж. Л. Старки і О. Тафнелом в нижньому рівні пожеж в Лахісі. Таким чином, можна було вважати, що в кінці XIII ст. до Р.Х., під час правління Мернептаха Ізраїль з'явився в Святій Землі, але його прихід супроводився руйнуванням міст – в даному випадку Лахісу, спаленого дещо раніше походу Мернептаха саме Ізраїльтянами.

Пошуки інших міст, зруйнованих в цей же час, були не такими результативними. Так, в оповіданні про завоювання Заіордання (Числ. XXI), йдеться про руйнування міст Дівона (суч. Тель-Дібен) і Есевона (суч. Тель-Хесбен). Проте археологічного підтвердження цьому немає – Дівон до раннього залізного століття (час Суддів) не існував, а в Есевоні донині було незначне поселення сільського типу.

Розкопки підтверджують, що до IX-VIII стт. до Р. Х. в Південному Заіорданні в Пізній Бронзі – Ранньому Залізі I, міських центрів і держави не було: за винятком деяких поселень, переважали невеликі поселення землеробів і стоянки кочівників. Розкопки Залізного століття в Едомі, що тривають, показують, що більшість з них, у тому числі Ароєр, Боцра (Восор), і Умм Ель-Біяра були вперше заселені в VIII -VII стт.

Дещо краще йшли справи з розкопками в Ханаані. Були знайдені наступні відповідності біблійного оповідання про завоювання Святої Землі. Зруйновані приблизно в цей час (і Біблією про них повідомляється, що вони зруйновані):
Лахіс – зруйнований в 1150 р. до Р. Х. (Суд. X, 31-32);
Вефіль – зруйнований в кінці Пізньої Бронзи II (Іс. Нав. VIII, 17; Суд. I, 22-28);
Давір – (Тель Бейт-Мірсим, руйнування в кінці Пізньої Бронзи II). (Іс. Нав. X, 38-39; XV, 15-17; Суд. I, 11-13)
Хацор – Зруйнований бл. 1200 р. до Р. Х. (Іс. Нав. XI, 10-13).

Всі ці поселення були не тільки зруйновані в кінці XIII ст. до Р. Х., але і наново заселені народом, чия матеріальна культура була значно простішою і біднішою.

Найсерйозніші підтвердження завоювання Святої Землі були зроблені під час розкопок 1980-1990 рр., коли були відкриті сотні малих поселень Раннього Заліза I кінця XIII - XI стт. до Р. Х. від Галілєї – до Північного Негева: це маленькі, необгороджені поселення, засновані переважно на порожньому місці в кінці XIII - поч. XII стт. до Р. Х. Більша частина поселень знайдена при археологічних розвідках.

А. Зертал проводив розкопки поселень на землях Єфрема і Манассії, І. Финкельштейн на території коліна Єфремова. Деякі археологи Тель-Авівського університету досліджували долину Шефела і долину Саронську. Цві Галь зробив безліч подібних знахідок в Нижній Галілеї. Всі ці поселення були ідентифіковані ізраїльськими археологами як ранньоізраїльскі поселення епохи Суддів. Звичайно населення такого села становило 30-300 осіб. Будинки чотирикімнатні з внутрішнім двором і з висіченими в камені цистернами. Для господарства поселень властиво маломасштабне, але інтенсивне терасне землеробство і тваринництво. Соціальна структура значно простіша за попередні поселення. Немає соціального розшарування, багатих кварталів, палаців, суспільних будівель, храмів і святилищ, що цілком відповідає опису цього часу книгою Суддів.

Для підтвердження завоювання Святої Землі важливий той факт, що в 1985 р. Л. Стагер довів, що, в центральному нагір'ї після 1200 р. до Р. Х. різко зросла кількість поселень: в Пізній Бронзі – 23 поселення, в Ранньому Залізі I – 114 поселень, з яких 97 тоді ж і були засновані. Причому поселення Пізньої Бронзи 4-6 га – тобто ханаанські міста, а поселення Раннього Заліза I – ранньоізраїльскі села у 0,8-1,2 га. При цьому загальна площа ханаанських міст Пізньої Бронзи 70 га, а ранньоізраїльских сіл – 190 га. Демографи не можуть пояснити подібне різке зростання населення природними причинами – вони вважають, що відбулася різка притока нового населення – ізраїльтян.

Результати всіх цих досліджень подвійні: з одного боку відходить в область переказів оповідання про численні руйнування, проведені Ісусом Навіном, а також свідоцтво про трьохмільйонне число учасників Виходу (все населення єгипетської Дельти епохи Нового Царства не перевищувало 4 мільйонів чоловік, а населення ранньоізраїльских поселень епохи Суддів – 200-300 тис. чол.). З другого боку, ми отримали археологічне підтвердження приходу у XIII ст. до Р. Х. ізраїльтян.

Археологія пояснила також повідомлення книги Ісуса Навіна про важливість приєднання до Ізраїлю жителів міста-держави Гаваона з підвладними йому поселеннями. Місто це був названо “місто великої, як одне з царських міст” (Іс. Нав. X, 2), тобто єгипетських центрів в їх азіатських володіннях. І дійсно, Гаваон, судячи з розкопок – велике місто, центр виноробства: археологи знайшли глибоку шахту, усередині якої були сходи, проведені униз. В шахті було знайдено безліч ручок від глеків. На кожній напис – Гаваон і ім'я власника. Історія з Гаваоном – не єдиний випадок милостивого відношення ізраїльтян до своїх супротивників – адже вони не стільки знищували ханаанеїв, скільки виганяли їх. Норови ж того часу були куди більш жорстокими. Ашшурназірпал так описує свій похід:

“Мені принесли звістку
Що місто Сурі обурилося
Колісниці і військо зібрав я.
Із знаті, що обурилася
Я здер їх шкіри, і зробив трофей з них.
Деяких я залишив в купі для того, що гниє
Деяких я посадив на кіл на вершині пагорба.
Деяких я поклав поряд з купою убитих
В порядку на колах.
Я обдер багато кого з причини моєї землі
І розвісив їх шкіри по стінах ...
Я наблизився до Тіле
Я обложив це місто і зробив напад.
Багатьох воїнів я узяв в полон живими.
У деяких я відрубав руки і ноги
У інших я відрізував носи і вуха
І виколов очі багато чим
Я спорудив горб, коли вони ще були живі”





Як ми знаємо зі Священного Писання, веління про вигнання або знищення жителів Ханаану пояснюється тим, що виконалася міра беззаконня цих народів, від проходження звичаям яких застерігає Сам Господь (Втор. XVIII, 9-13 та ін.). Про те, наприклад, що таке проводити “сина свого або дочку свою через вогонь” (Втор. XVIII, 10) ми тепер знаємо завдяки археологічним розкопкам не тільки в Святій Землі, але і в наддержаві хананеїв – Карфагені. Ще на початку XX ст. Зеллін в Тааннеке (Фаанах) знайшов біля вівтаря, вирубаного в скелі, 20 великих глеків, шийка яких була закрита іншим глеком або глиняною таріллю, і які містили просіяну землю і скелети немовлят, переважно новонароджених, але іноді і віком декількох місяців, загалом не понад двох років.

Подібні знахідки були зроблені і в інших місцях (наприклад, Макалістером в Гезері). Окрім цього, знайдені докази існування у хананеїв загального вельми багатьом народам звичаю людських жертвоприношень під час будівництва, зведення міст, будівель і т. п. Одні пояснюють їх як жертви духу місцевості, інші – як засіб дати новій споруді духу-покровителя. В Біблії зустрічається звістка про підставу Ієрихону Ахиілом, яка довго була незрозумілою: (3 Цар. 16, 34 “з Авірамом, первістком своїм він поклав ворота його”) пояснюють його знахідки подібні зробленій в Тааннаке, де біля воріт міського форпосту, під плитою з такого ж матеріалу, що й стіни, був знайдений скелет хлопчика з дивовижними глиняними предметами. Подібні знахідки винайдені також в Гезері і в Мегіддо.

Ізраїльтянам і пізніше були чудово відомі тофети (4 Цар. XVI, 3; 2 Пар. XXVIII, 3) – типові для поселення Фінікії (ханаанського) кладовища для ритуальних поховань немовлят, спалених на честь верховного божества. Особливо добре, у тому числі і на підставі античних джерел, описані тофети Карфагену.

У разі особливо урочистої події на зразок закладки міста або небезпеки, карфагеняни в жертву приносили новонароджених немовлят, інколи, як повідомляють античні автори, сотнями. Розмах цього обряду був засвідчений знахідками численних тофетів у тому числі і у самому Карфагені. Деколи вони становлять до тисячі поховань, де були поміщені судини з попелом і напівспаленими кістками немовлят, які, звичайно, ще не досягли і тижневого віку – іноді по декілька в одній судині, іноді – разом з кістками ягняти або птаха. Судячи з вотивних написів над похованнями, “господарем тофету” мислився Ваал Хаммон. Поховання йдуть від імені приватних осіб з найрізніших станів, навіть рабів. Обряд носив назву “молк”, яка зустрічається в Біблії, проте в пізніх перекладах, що робилися в часи, коли подібний культ зник, “молк” було прийнято за ім'я божества “Молох”.

До кінця періоду завоювання Палестини було розділене на три сфери впливу: філистимлянську, могутніх ханаанейских міст, що протистояли як філистимлянському, так й ізраїльському тиску, та ізраїльських племен, що міцно влаштувалися і об'єдналися в значні групи.

Збереглася і єгипетська присутність у великих міських центрах, таких як Беф-Шан, Лахиш, Мегидо, Тіл Мор, Тіл Сірка, Тель ель-фара. Основний з них – Беф-Шан, зруйнований наприкінці XIII в. до Р.Х., – був незабаром відновлений, причому новий храм його, побудований на місці попереднього, має специфічні риси єгипетські планування й архітектурний декорум, так само як і розташоване поблизу нього будинок, що служив резиденцією єгипетського правителя. Дуже близькі до описаного минулого й долі Мегидо, Лахиша, Тіл Сірки: руйнування наприкінці XIII в. до Р.Х., відновлення на початку XII в. до Р.Х., єгипетські елементи в архітектурі, кераміку, інших виробах, похоронному обряді (включаючи глиняні антропоморфні саркофаги), нарешті, численні єгипетські написи, що містили імена фараонів XIX і XX династій. Крім того єгипетські пам'ятники того часу дають чимало зображень, що представляють приношення фараонові данини жителями Ханаана.



Серед народів Палестини того часу згадуються також Хананеї, Хеттеї, Аморреї, Ферезеї, Євеї й Ієвусеї. ”Хананеї” є неточним терміном, іноді використовуваним у широкому змісті для позначення всіх, хто проживав у Ханаане. Коли ізраїльтяни стали переважати в Палестині, центр хананейського населення перемістився на територію сучасного Лівану, і у відношенні їх став застосовуватися термін “Фінікійці”. Малюнок представляє хананеїв, що повернулися з перемогою з бою (різьблення по слонової кістці з Мегидо). Перед сидячим на престолі царем коштують виночерпій і музикант, а переможці ведуть за колісниці полонених воїнів.



Про “Аморреях” вавилонське джерело повідомляє, що народ з такою назвою прийшов із землі Амурру, і столицею якого було місто Марі на Євфраті. Вони вторглися у південну Месопотамію, а на самому початку другого тисячоріччя заснували аморейську династію в Ісинє й Ларсє. Амореї заснували першу царську династію Вавилона, самим знаменитим представником якої був Хамурапі (1792-1750 р. до Р.Х. – він скорив Марі, а незабаром після цього хети поклали кінець аморейської династії. Як відомо з амарнийських листів, амореї також займали міста-держави в Сирії й були присутні як у Палестині, так і Заіорданьє (Суд. X, 8; XI, 19 і далі).

Про інші народи існують ще менше даних. Ієвусеї проживали в Єрусалимі (Суд. I, 21). Ферезеї згадуються багато разів, однак про їх нічого невідомо. Можливо ця назва позначала ті, хто не жив в укріплених містах. Хети проживали в гори Ліван, гори Єрмон (Іс. Нав. XI, 3), уздовж шляхи із Сідона у Вірсавію (2 Цар. XXIV, 7) і в Гаваонських містах (Іс. Нав. IX, 7; XI, 19).

У Старому Завіті Хетеї згадуються ще в патріархальну епоху, однак, не існує яких-небудь даних про їхнє переселення в Сирію аж до дванадцятого століття. Проте, термін “Хетеї” вимагає уточнення, тому що первісні хети (хати або прото-хети) і пізні хети (мал.6), які вторглись у землю хати близько 2000 р. до Р.Х., не є тим самим народам. Крім того, проникнення гиксосов у Єгипет (близько 1700 р. до Р.Х.) було здійснено змішаним народом, частина якого становили індо-європейці (якими були й хети). Коли гиксоси були вигнані з Єгипту (близько 1370 р. до Р.Х.) цілком імовірно, що вони влаштувалися в Палестині. Багато народів, згадані в біблійному оповіданні як жителі Ханаана могли виявитися там у результаті індоєвропейського руху через цю землю.

Що згадуються в якості жителів Палестини хореї (Бут. XIV, 6; XXXVI, 20) жили на горі Сеїр і були вигнані звідти нащадками ідумеями. Єврейська назва хорреєв - тхори – раніше витлумачувалося як “мешканці печер” або ототожнювалося з хару, єгипетським позначенням жителів Сирії й Палестини. У цей час хореї ототожнюються з хурітами, вихідцями з Південного Кавказу.


Близько 2400 р. до Р.Х. хуріти вторглись у Північну Месопотамію, і пізніше асимілювалися з асирійцями, жорстокість і войовничість яких іноді пояснюють їхнім змішанням з хуритами. Пам'ятники хуритської писемності, виявлені при розкопках у Телль-Амарне, Богазкеє, Рас-Шамре й Марі, дали багато нового й цікавого для історичної науки. Найважливіші для розуміння біблійних текстів хуритські джерела представлені глиняними табличками з міста Нузі, у Північній Месопотамії – вони ставляться до XV в. до Р.Х., і дозволяють по-новому глянути на багато подробиць із життя патріархів.