На тлі світового досвіду

• О. В. Ковальчук, студ., Т. П. Мірзак,, 167.02kb.
• Магістерська програма «економіка аграрного сектора» Студентка: Карпенко Ірина Володимирівна, 1727.27kb.
• Тема досвіду: Використання проектної технології на сучасному уроці англійської мови, 183.96kb.
• Ресурси Світового океану І рекреаційні ресурси Ресурси Світового океану, 49.75kb.
• Олександр Михайлович Павленко, 176.73kb.
• Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності». Вихід у світ цього роману у 1967 році, 644.2kb.
• Назва реферату: Суть світового ринку І його структура Розділ, 134.31kb.
• Програма обласного науково-методичного дослідження "Запровадження інноваційних педагогічних, 441.44kb.
• Картка обліку об’єктів ефективного педагогічного досвіду, 33.11kb.
• Картка обліку об’єктів ефективного педагогічного досвіду, 29.8kb.

Про Раду Міністрів;

62

І. ВИТОКИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

6. Про Фінансову Раду;
   
7. Про Генеральний Суд.
   

Перший розділ визначав статус гетьмана та його компетенція. Без підпису гетьмана закони не мали сили. Він призначав Отамана Ради Міністрів, затверджував і скасовував Кабінет у повному складі, керував зовнішніми зв'язками, був головнокомандувачем і мав пра­во помилування засуджених. Як бачимо, всі традиційні гілки влади знаходилися під повним контролем Гетьмана.

Рада Міністрів була вищим органом державного управління. Відповідальність за ефективність роботи Ради Міністрів ніс Отаман Ради Міністрів і міністри. Отаман Ради Міністрів на правах члена входив до Фінансової Ради, що була "вищою народною інституцією у справах державного кредиту і фінансової політики ". Розглянуті справи у Фінансовій Раді завжди повинні були подаватися на пере­вірку гетьману.

Таким чином, як рішення Ради Міністрів, так і рішення Фінансо­вої Ради вимагали ухвали Гетьмана і без його санкції були недійсними.

Судова влада в "Законах" була представлена Генеральним Су­дом. Він мав статус "вищого " і виступав захисником закону "у спра­вах судових та адміністративних". Генеральний суддя та члени Ге­нерального Суду призначалися Гетьманом.

"Закони" визначали, що "Українська держава керується на твердих основах законів [...], без виключення обов'язкових для всіх українських підданих і чужинців".

За правління Павла Скоропадського було видано близько 500 за­конодавчих актів. Творцем законодавчих актів були міністерства, які по­давали законопроекти до Державної канцелярії для підготовки до розг­ляду Радою Міністрів. До Державної канцелярії входили: державний секретар, якого призначав гетьман, три товариші (заступники), Юридична рада, Департамент законодавчих справ, Термінологічна комісія, відділ кодифікації законів і секретаріат Ради Міністрів. Після схвалення Радою Міністрів Державна канцелярія вносила до тексту закону поправки міністрів і подавала на підпис Отаманові Ради Міністрів. Закон набував силу після підпису гетьмана і публікувався у державному бюлетені і пресі.

63

СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В УКРАЇНІ

Гетьман доручив Державній раді створити комісію для підго­товки закону про вибори до Сейму. Рада Міністрів подала Державній канцелярії рекомендації, щоб у законі було передбачено загальне пряме виборче право при таємному голосуванні. Сейм повинен був почати роботу 15 лютого 1919 року.

Але проти влади гетьмана виступила Директорія, створена 13 листопада 1918 року на таємних зборах Українського Національно­го Союзу, Селянської спілки і командирів січових стрільців. До складу Директорії входили В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, О.Андрі-євський, А.Макаренко. Під знамена Директорії стали полк Січових стрільців, Осадний корпус Євгена Коновальця, Запорізька дивізія П.Болбочана, що зайняла Харків і Полтаву, а також Сірожупанна дивізія, що зайняла Чернігівщину.

Гетьман не зміг чинити опору. Країни Антанти не підтримали його уряд. Вони допускали тільки створення федерації народів включ­но з Україною, що входили б до Російської імперії. 18 листопада 1918 року гетьманські війська були розбиті під Мотовилівкою (Василькі­вський район Київської області).

14 грудня 1918 року гетьман Павло Скоропадський зрікся вла­ди. І знову, як і при падінні Центральної Ради, основну негативну роль відіграло роз'єднання національних патріотичних сил. Воло­димир Липинський у "Листах до братів-хліборобів" писав:

"Побили ми себе самі. Ідеї, віри, легенди про єдину, всіх українців об 'єднуючу, вільну і незалежну Україну провідники нації не створи­ли, за таку ідею не боролися " "Трьох синів рідних має сьогодні наша людська громада - Україна хлібороба - гетьманця і неомонархис-та; більш або менш соціалістичного інтелігента - демократа й республіканця, і пролетарія - большевика та інтернаціоналіста ".

Позитивними моментами існування гетьманської влади в Ук­раїні стало відкриття 150 українських гімназій, двох університетів, заснування Української Академії Наук, Українського історичного музею, Національної галереї мистецтв, Національної бібліотеки, Державного українського архіву, Театру драми та опери і Державно-

64

І. ВИТОКИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

го симфонічного оркестру. За цей час до України виключно дипло­матичними зусиллями було прилучено Гомельський повіт Могилі-вської губернії, Річицький, Пінський, Мозирський повіти Мінської губернії, 12 повітів Берестейщини, Холмщина, Підляшшя, Путивльсь­кий, Рильський, Сунджанський, Гайворонський, Білгородський, Ко-рочанський повіти Курської губернії, а також Валуйський повіт Во-ронежської губернії. На правах автономії до України відійшов Крим.

1.2.6. Влада часів Директорії

Директорія утворила свій перший уряд 26 грудня 1918 року. Це були тяжкі часи: на заході територію України захопили польські війська, на сході - більшовицькі, на південному сході - денікінські, на півдні - французькі, а всю зосталу територію займали німецькі й угорські війська, що дотримувались нейтралітету.

Проте ідеї парламентаризму в Україні не відкидалися як за часів Гетьманату, так і за часів Директорії УНР. Гетьман Павло Скоропадсь­кий ухвалив 29 квітня 1918 року "Закон про тимчасовий державний устрій України", як тимчасову Конституцію "до обрання Сойму і відкриття його діяльності". За Директорії УНР роль тимчасової конституції виконували закони "Про тимчасове верховне управлін­ня та порядок законодавства в Українській Народній Республіці" і "Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки".

Ідеї створення демократичної республіки за часів Директорії були викладені у підготовленому комісією проекті "Основного дер­жавного закону Української Народної Республіки", який було оста­точно схалено комісією А.Ніковського у жовтні 1920 року і який пе­редбачав розподіл влад у державі на законодавчу, виконавчу і судову.

Директорія і уряд УНР видали близько 60 законодавчих актів, скликали Трудовий конгрес (близько 593 депутатів), який у перший день роботи (23 січня 1919 року) затвердив Універсал Директорії УНР про створення єдиної соборної України, що був проголошений на Софіївському майдані 22 січня 1919 року:

"Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України - Західно- Українська Народна Респуб-

65

СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В УКРАЇНІ

ліка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Ве­лика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Украї­нська Народна Республіка ".

Трудовий конгрес передав владу Директорії, ухваливши закон "Про форму влади в Україні". Для Директорії настали дуже важкі часи. На сторону більшовиків перейшли війська під командуван­ням отаманів М.Григор'єва та Н.Махна, а також Дніпровська диві­зія отамана Зеленого. Території, звільнені німецькими військами, захоплювали більшовики. Домовитися з Антантою Директорія та­кож не змогла, тому що та продовжувала виступати за відновлення єдиної Росії.

15 листопада 1919 року Директорія припинила своє існування, передавши владу С.Петлюрі, який підписав у Варшаві договір з Польщею, за яким землі по Збруч відходили до Польщі. А 18 берез­ня 1921 року Польща підписала у Ризі договір з Радянською Росією, де визнала Українську Соціалістичну Радянську Республіку, забрав­ши собі землі по Збруч.

1.2.7. Верховна Рада УРСР

Незважаючи на початкові успіхи, відновлена УНР протягом 1919 року зазнала поразок від Денікінських, а також більшовицьких червоноармійських військ, яких на допомогу закликала Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Прихід більшовиків до влади загальмував процеси становлен­ня і формування парламентської республіки. Більшовики оголосили безкомпромісну боротьбу "парламентськім забобонам", назвавши парламенти "буржуазними говорильнями".

У праці "Держава і революція" В.І.Ленін писав:

"Без представницьких установ ми не можемо собі уявити де­мократії, навіть пролетарської демократії, без парламенту можемо і повинні"

66

І. ВИТОКИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

Верховною державною владою були проголошені Ради, які за­безпечували виконання законів через депутатів рад всіх рівнів. Ради мали виконкоми, тобто одночасно здійснювали і виконавчу владу. По суті була створена система партійно-адміністративної диктату­ри, де про розподіл влади між різними гілками мова не йшла: "Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні радам народних де­путатів" (Конституція УРСР, стаття 2, 1978 рік).

Принцип народовладдя більшовиками визнавався, а принцип розподілу влади відкидався повністю. При цьому до виборів більшо­вики не допускали "нетрудовий елемент", а народ поділили на робі­тників, трудове селянство, солдатів і трудову інтелігенцію.

Проект Конституції Української Сціалістичної Радянської було прий­нято на III Всеукраїнському 3 'їзді Рад 10 березня 1919 року. Це був політич­ний документ, що базувався на основах марксистсько-ленінської ідеології і який було написано та опубліковано російською мовою. Ця Конституція не ставила за мету побудову незалежної Української держави. Вона проголо­шувала "найтісніше політичне обєднання для спільної боротьби за тор­жество світової комуністичної революції" разом з іншими радянськими республіками, що утворилися на просторах колишньої Російської імперії.

ЗО грудня 1922 року на І з'їзді Рад УСРР увійшла до складу СРСР. Цей крок в подальшому приніс трагічні результати для украї­нського народу, а саме: винищення української інтелігенції у 30-ті роки і голодомор у 1933 році, коли в Україні від голоду померло більше 6 млн. чоловік, тому що хліб було вивезено до Німеччини, як плату за інвестиції у промисловість.

15 травня 1929 року XI Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив нову Конституцію УСРР. Це була Конституція анітрохи не відмінна від тодішньої Конституції СРСР. Вона проголошувала входженняя УСРР до СРСР, і визначала за республікою наступні декларативні права:

• ухвалення власної Конституції;
  
• територіальне верховенство;
  
• створення власних органів державної влади і державного
  управління;
  
• обрання повноважних представників України до Ради націо­
  нальностей ЦВК СРСР та делегатів на Всесоюзний з'їзд Рад;
  

67

СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В УКРАЇНІ

• здійснення законодавства и управління у межах своїх по­
  вноважень;
  
• право на законодавчу ініціативу у вищих органах СРСР.
  

Дія Конституції УСРР 1929 року припинилася з прийняттям Конституції УРСР XIV Всеукраїнським З'їздом Рад у 1937 році, яка була проголошена Конституцією соціалізму, що переміг. Відповідно до цієї Конституції у 1938 році була вибрана Верховна Рада Украї­нської РСР першого скликання.

До Вверховної Ради було обрано 304 депутати за нормою 1 депутат від 100 тисяч виборців. Поскільки кількість виборчих ок­ругів постійно збільшувалася, то у 1978 році обиралося вже 650 де­путатів.

За Конституцією 1937 року Верховна Рада визнавалася єди­ним законодавчим органом Української РСР. її сесії скликалися Пре­зидією Верховної Ради Української РСР два рази на рік. До структу­ри Верховної Ради входили:

• Рада Старійшин Верховної Ради УРСР;
  
• Президія Верховної Ради УРСР у складі Голови, Першого
  заступника, заступника, секретаря і 19 членів Президії;
  
• Партійна група Верховної Ради УРСР;
  
• Слідчі та ревізійні комісії;
  
• Постійні комісії Верховної Ради УРСР - мандатна, бюд­
  жетна, законодавчих передбачень.
  

Президія Верховної Ради, яка вважалася колегіальним главою держави, обиралася на сесії і була підзвітна Верховній Раді, як і Рада Міністрів та Верховний Суд. Вона мала право видавати укази. Та­ким чином, наступні елементи розподілу влад були присутніми у Конституції 1937 року:

• Верховна Рада проголошувалася єдиним законодавчим ор­
  ганом;
  
• Верховна Рада не мала права втручатися в компетенцію
  

68

І. ВИТОКИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

колективного глави держави - Президії Верховної Ради, а також Ради Міністрів;

• Президія Верховної Ради не мала права вносити зміни і
  доповнення у чинні закони;
  
• Рада Міністрів проголошувалася вищим виконавчим орга­
  ном державної влади.
  

При Верховній Раді утворювалася Рада Старійшин з рекомен­даційними функціями. До її складу входили Голова Верховної Ради та його заступники, Голова Президії Верховної Ради, його заступни­ки і секретар, голови постійних комісій і представники депутатів від областей.

До складу Партійної групи входили всі депутати-комуністи. Партійна група виробляла узгоджену позицію з усіх питань, які роз­глядала сесія. Група проводила засідання перед початком роботи сесії. Вона визначала порядок денний, регламент засідань, тези допові­дей, законопроекти та кандидатури на державні посади.

Четверту Конституцію УРСР було прийнято 20 червня 1978 року позачерговою сьомою сесією Верховної Ради Української РСР. Вона проголошувала побудову розвинутого соціалістичного суспіль­ства і, як і Конституція 1937 року, обмежувала суверенні права Ук­раїнської РСР, визначаючи, що на території республіки закони СРСР є обовя'зковими.

Статус Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади не змінився. Структура Верховної Ради не зазнала суттєвих змін. До Верховної Ради обиралося 650 депутатів строком на 5 років.

Відповідно до статті 106 цієї Конституції Президія Верховної Ради проголошувалася постійнодіючим органом Верховної Ради, що виконує функції найвищого органу державної влади у період між сесіями, тобто Президія була колективним органом з функціями гла­ви держави. Вона мала право видавати Укази, давати тлумачення дію­чих законів, проводити всенародні опитування, скасовувати поста­нови і розпорядження обласних рад, створювати і ліквідувати міністерства і державні комітети за поданням Ради Міністрів, звільня­ти з посад і призначати міністрів, надавати права громадянства, при-

69

СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В УКРАЇНІ

своювати почесні звання, вручати нагороди від імені Президії Вер­ховної Ради СРСР, призначати і відкликати повноважних представ­ників Української РСР в іноземних державах, та приймати вірчі гра­моти дипломатичних представників іноземних держав.

Конституція чітко визначила статус постійних комісій, які діяли відповідно до Положення про постійні комісії Верховної Ради Українсь­кої РСР. Положення було затверджено Верховною Радою УРСР 25.03.1980 року. Воно регламентувало процедуру формування постійних комісій і визначало їх функції і повноваження. Верховна Рада УРСР фор­мувала Мандатну комісію, Комісію у закордонних справах і постійні комісії з питань державного і господарського будівництва та соціально-культурної сфери. Кількість постійних комісій не була обумовлена і мог­ла змінюватися протягом строку повноважень Верховної Ради УРСР. Діяльність постійних комісій координувалася Президією Верховної Ради.

Постійні комісії мали дуже широкі повноваження:

• Підготовка пропозицій для розгляду Верховною Радою;
  
• Підготовка висновків у питаннях, які виносяться на розг­
  ляд Верховної Ради;
  
• Сприяння державним органам і установам у дотриманні
  законів СРСР і УРСР;
  
• Контроль за діяльністю міністерств і державних комітетів УРСР,
  республіканських організацій і місцевих державних органів;
  
• Контроль за діяльністю установ і організацій союзного
  підпорядкування.
  

Конституція зобов'язувала всі державні органи, громадські організації і службових осіб виконувати вимоги комісій та надавати їм необхідні матеріали. Рекомендації комісій розглядалися держав­ними органами, а інформація про вжиті заходи обов'язково надсила­лася до комісій. Таким чином, постійні комісії отримали право ши­рокого контролю за діяльністю Ради Міністрів та інших державних установ і організацій.

Отже, Конституція 1978 року закріпляла за Верховною Радою статус найвищого органу державної влади, наділяючи його законо-

70

І. ВИТОКИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

давчими і контрольними функціями. До повноважень Верховної Ради в сфері державного управління зокрема входило:

• проведення єдиної соціально-економічної політики;
  
• управління галузями народного господарства;
  
• управління житловим і комунальним господарством;
  
• управління житловим будівництвом і благоустроєм міст;
  
• керівництво шляховим будівництвом і транспортом;
  
• керівництво народною освітою, охороною здоров'я, зак­
  ладами культури;
  
• соціальне забезпечення тощо.
  

До законодавчих повноважень належало:

• прийняття Конституції і змін до неї;
  
• розробка і прийняття законів;
  
• розробка і затвердження державних планів економічного і
  соціального розвитку;
  
• розроблення і затвердження державного бюджету;
  
• встановлення порядку користування землею, надрами, во­
  дами, лісами тощо.
  

До контрольних функцій входило:

• здійснення контролю за додержанням Конституції;
  
• затвердження звітів про виконання планів економічного і
  соціального розвитку;
  
• затвердження звіту про виконання державного бюджету
  тощо.
  

Верховна Рада Української РСР довший час працювала без Регламенту. Лише у 1980 році його було прийнято. Відповідно до цього Регламенту, Президія Верховної Ради скликала сесії двічі на рік, надсилаючи депутатам запрошення одночасно з переліком пи­тань, що вносились до розгляду.

Таким чином, Верховні Ради радянських часів формально мали багато спільного з парламентами, але за своєю суттю такими не були.

71

СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В УКРАЇНІ

Вони існували неавтономно і були на верхівці ієрархії рад всіх рівнів. Верховні Ради радянських часів не були парламентами ще й тому, що не діяли постійно. Сесії Верховної Ради скликалися двічі на рік на короткі проміжки часу. Це були декоративні зібрання депутатів для схвалення законів і оприлюднення рішень партійно-адміністративних органів.

Проте Верховна Рада радянських часів, як і парламенти інших країн світу, формувалася шляхом виборів народних депутатів. Ці вибори, однак, були специфічними. Партійні органи формували кон­тингент депутатів, виходячи з пропорційного репрезентування жінок, робітників, вчителів, лікарів, вчених та безпартійних. Тож до Вер­ховної Ради обиралися "кращі представники блоку комуністів і без­партійних" на безальтеративній основі при повному контролі парт­ійних структур. Як правило, оголошувалося, що за кожного канди­дата проголосувало не менше 99,9% виборців.

Ситуація з виборами до Верховної Ради України змінилася у 1990 році. Ці вибори проводилися на альтернативній основі: канди­датів у депутати висували трудові колективи, а Комуністична партія хоча й висувала своїх представників, але на загальних підставах. За законом депутати мали право працювати на своїх робочих місцях і одночасно бути депутатами Верховної Ради, що почала працювати на постійній основі.

1.2.8. Верховна Рада України

Законодавча діяльність, близька до стандартів законотворчості демократичних парламентів світу, почалася в Україні з Верховної Ради України 1-го скликання (на той час вона за обліком радянської хронології була Верховною Радою УРСР 12-го скликання). Вона була обрана на підставі "Закону про вибори в Українській РСР" відповід­но до Конституції Української РСР 1978 року і розпочала свою робо­ту 15 травня 1990 року.

Відповідно до вимог Декларації про державний суверенітет Ук­раїни, яка була прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 року, Верховна Рада почала вносити необхідні зміни до діючої Конституції Української РСР та інших законодавчих актів республіки. Нижче ми наводимо стислий перелік і короткий опис найважливіших з них.