Гаданий вигляд Кирилівської стоянки первісних мисливців
| Вид материала | Документы |
- 1Загальні положення, 235.7kb.
- Обґрунтування навчальної дисципліни «релігієзнавство», 78.82kb.
- Мистификация чуда, 992.94kb.
- 6. Однаково розподілені доданки, 19.79kb.
- На правах рукописи, 498.57kb.
- Встановіть відповідність між назвами пам’яток культури Київської Русі та їхніми зображеннями, 109.21kb.
- Содержание Часто задаваемые вопросы, 2264.71kb.
- Поэма о Ермаке, 845.17kb.
- Запишіть загальний вигляд підпрограми функції. Чим відрізняються процедури від функцій?, 86.32kb.
- Абзацы третий, пятый и шестой исключить, 220.64kb.
Вишгородський
шлях
Київ 2008
.
* *
*
*
* *
*
.uazone.net
1000-ліття української культури
Гаданий вигляд Кирилівської стоянки первісних мисливців.
Вишгородський шлях. Збірка краєзнавчих статей – Київ, 2008
© Тексти, переклад, упорядкування, редагування, макет
Валерій Лисенко, Київ 2008
НАЧАЛО ВРЕМЁН
archunion.com.ua/history_001.shtml
Перші відомі нам поселення людей на території Києва, відносяться до часу пізнього палеоліту (близько 20 тис. років тому). Одне з таких поселень – «Кирилівську стоянку» відкрив у 1893 році видатний київський археолог Вікентій Хвойка (1850 – 1914) на Кирилівській вулиці (сучасна назва – Фрунзе), в садибах 59-61. Під час розкопок були знайдені предмети життєдіяльності людини; знаряддя праці з кременю, уламки бивнів мамонта, вкриті малюнками, і сліди жител з дерева, кісток і бивнів мамонтів, які накривалися шкурами. Стоянка була достатньо довготривалою: на це вказує велика кількість кісток тварин: поселенці харчувалися в основному полюванням. Тільки мамонтів тут було здобуто близько 67.
Стоянки пізнього палеоліту, як і подальших періодів, мали тимчасовий характер. Переміщалися тварини, об'єкти полювання, мігрували слідом за ними й люди. Таке переселення продовжувалося до того часу, доки люди не навчилися обробляти землю, вирощувати злакові культури, розводити свійську худобу, будувати надійні житла, що у свою чергу дозволило їм вести більш осілий спосіб життя. Так сформувалася епоха «Трипільської культури» (ІV – початок ІІІ тис. до н. е.) Перші поселення цієї нової стадії розвитку суспільства, були відкриті Вікентієм Хвойкою в кінці ХІХ століття біля села Трипілля Київської губернії, звідки й походить назва.
В Києві знайдено чимало слідів трипільської культури. В кінці ХІХ століття, знову ж таки на Кирилівській вулиці (тепер Фрунзе), було знайдено декілька поселень, що складалися з жител напівземлянкового типу, прямокутної форми. Житла вражають своїми розмірами: завдовжки від 3 до 5 м, вширшки від 2 до 2,5 м, з поглибленням від 0,75 до 1,5 м. Стіни були зроблені з оплетених лозою дерев'яних кілків, обмазаних глиною. Дах підтримували вкопані у землю дерев'яні стовпи. З глини ж були зроблені й печі, з напівкруглими зводами і димарями. В деяких житлах замість печі на підлозі були влаштовані вогнища. Деякі житла мали дві "кімнати" під одним дахом. Предмети побуту, знайдені при розкопках, свідчать, що поряд з мідними виробами люди, як і раніше, широко використовували знаряддя праці, зроблені з кісток тварин і каменя. Займалися землеробством і скотарством, досягли великих успіхів в гончарній справі і ткацтві. Вони вели напівосілий спосіб життя.
Епоха бронзи (кінець ІІІ тис. – початок І тис. до н.е.) відрізняється від попередніх періодів будівництвом наземних жител з дерева, виготовленням з бронзи знарядь праці, прикрас і зброї, розвиненішим ткацтвом і гончарством. Проте відмовитися повністю від виготовлення знарядь праці з каменя і в цей період свого розвитку люди ще не могли.
Розвиваються зв'язки з іншими народами. На вулиці Трьохсвятительській, 9, знайдено скарб, який свідчить про культурні зв'язки місцевого населення з племенами Західної Європи. У свою чергу прихід нових племен, що асимілювали «трипільців», став стимулом для наступного етапу розвитку суспільства.
На початку І тис. до н. е. на зміну добі бронзи прийшла доба заліза. На території Києва було відкрито декілька поселень раннього залізного часу. Одне з них знайдене у 1959 р. біля Кирилівської церкви. Тут були знайдені характерні для VІІІ-VІІ ст. до н.е. знаряддя праці, кераміка.
У зв'язку з появою в VІІ ст. до н.е. у Північному Причорномор'ї кочових скотарів-скіфів, що підпорядкували собі причорноморські й подніпровські племена, на території Київської області з'явилися укріплені поселення. Одне з таких поселень було відкрите між Феофанією та с. Хотів. Обнесене земляним валом заввишки близько 3 м і глибоким ровом, городище мало оборонні башти з дерева і три захищені в'їзди. Вздовж валів розташовувалися наземні житла, з дерев'яних конструкцій, обмазаних глиною, з подальшим випаленням. Центральна ж частина городища була вільна від споруд і ймовірно служила для утримання худоби або для посівів. Загальна площа поселення близько 31 га.
Жителі були землеробами і скотарями, успішно розводили коней. Серед знахідок є фрагменти грецької кераміки, що свідчить про зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я. В інших аналогічних поселеннях знайдені характерні для VІ – ІV ст. до н.е. скіфські мечі і наконечники стріл. В цей період місцеве населення підтримувало тісні зв'язки зі Скіфією.
Наступним значним етапом розвитку суспільства стала зарубинецька або зарубинецко-корчуватська культура (ІІІ ст. до н. е., І-ІІ ст. н. е.) Назва походить від села Зарубинці Київської області, а також від розташованого на околиці Києва селища Корчувате, де вперше були виявлені сліди цієї культури. Носіями зарубинецької культури безперечно були ранні слов'яни.
На території Києва поселення зарубинецького часу були відкриті на Замковій горі, Подолі і Оболоні, Юрковиці та Микільській Слобідці, Печерську та районі Львівської площі. Серед предметів побуту, знайдених у цих поселеннях, окрім виробів з бронзи і заліза, фрагментів кераміки місцевого виробництва і грецьких амфор було виявлено велику кількість римських монет.
КИЇВСЬКА БОЛОНЬЯ
maty.kiev.ua/bologna.php
За матеріалами зі збірки статей Володимира Кухарського, 1992-2004
Оболонь у дохристиянські часи
В історії древнього Києва надзвичайно важливе місце займають дохристиянські часи. У той період давні слов`яни свято вірили у богів, які уособлювали сили природи. Поклоняючись їм наші предки були впевнені, що вони наділені певною магічною силою, яка може не лише захистити, а і посприяти у повсякденних справах. До нас дійшли документальні свідчення про цілий пантеон язичницьких богів, який довгий час очолював Перун.
У 1975 році в районі Мисливської станції–2 було знайдено стовбур дуба з дев`ятьма кабанячими щелепами. Це так званий “священний дуб Перуна”, біля якого давні слов`яни поклонялися грізному володарю грома і блискавиць. Він був уособленням влади, порядку, справедливості. Тому дуб і вепр, що символізували силу та могутність, асоціювалися з образом Перуна. Особливо багато його святилищ було знайдено вздовж берегів Дніпра, по якому колись проходив шлях “із варяг у греки”. Дружинники, купці, подорожні перед відповідальними справами приносили жертву суворому божеству.
Не останнє місце у цьому списку займав Велес – покровитель домашніх тварин. Його ідол знаходився на шляху до оболонських луків. Худоба була уособленням багатства та достатку. Тому кияни, проганяючи череду на Оболонь, намагалися задобрити божка дарами.
У часи правління князів Олега, Ігоря, Святослава. перед ідолом Велеса укладалися мирні угоди, а зброю – щити і мечі клали на землю. Князь Святослав підписавши договір з грецьким царем Цимісхиєм промовив таку клятву: "А ще маємо речене мною і тих, хто піді мною, зберегти клятву від бога, що в нього віримо, в Перуна і у Велеса – скотського бога. Та й будемо златі, як злато і своєю зброєю побиті будемо".
Через те, що святилище Велеса знаходилося у тій частині, де жили ремісники та прості люди цей бог був більш демократичнішим аніж інші. Великою шаною користувався Велес і серед селян. Бо за народними звичаями вважалося, що він ще опікувався хліборобством. Під час жнив селяни з незрізаного колосся завивали “Велесову бороду”, щоб в наступному році очікувати гарний врожай.
Після хрещення у 988 р. доля Велеса та інших богів була вирішена досить жорстоко. Князь Володимир наказав знищити святилища, а ідолів скинути у Почайну. Але після того люди ще довго таємно молилися своєму улюбленому божеству. Пізніше на місці капища Велеса християни побудували церкву святого Власія, який теж опікувався домашніми тваринами.
Сьогодні згадка про бога Велеса лишилася у народних піснях, легендах, літописах. Відомо також місце ймовірного розташування святилища по вулиці Оболонській, 25. Все це дозволяє нам відчути невидимий зв`язок з минулим, який з віками не стирається.
Оболонь і духовне життя.
Після впровадження християнства на Русі у Києві активізувалося духовне та культурне життя. Князь Володимир запросивши з Царьграду відомих майстрів, зодчих та художників, розпочав будівництво нових церков. Разом з ними почали утворюваться духовні осередки – монастирі. Їх діяльність суттєво вплинула на формування позитивної суспільної думки у Європі. У цей період активно розвивається освіта і наука, започатковуються перші школи. Завдяки цьому вже на початку ХІ століття Київ по своїй могутності і красі порівнювався з величним Константинополем.
Перші київські монастирі стали своєрідними культурними осередками і мали неабиякий вплив на громадське життя давньоруської держави. Поруч з Печерським чоловічим монастирем цікаву історію мав жіночий монастир святого Миколая, що розташовувався на Оболоні. Його ревно опікували київські князі, надсилаючи щедрі подарунки. За легендою, свою назву він отримав від незвичайного чуда. Один київський паломник, знаходячись на Палестинських землях, загубив в річці Іордан срібну посудину. Повернувшись до Києва він якось зайшов на територію монастиря, щоб втамувати спрагу. Витягуючи з криниці воду він у цеберку знайшов свою пропажу.
На території монастиря була церква святого Миколая, яка славилася духовними чудесами. У період, коли місту дошкуляли кочові набіги половців виникла така легенда: “Жив колись у Києві чоловік, який мав надзвичайну віру до святителя Миколая. Він тримав у полоні половця, який одного разу попросив відпустити його на рідну землю, а за це обіцяв викуп – табун коней. Киянин погодився, з умовою, що половець піде з ним до церкви святого Миколая і присягнеться на іконі. Невіруючий половець зробив, що від нього вимагали, а отримавши свободу і не думав виконувати обіцяне. Святий Миколай кілька раз з`являвся до нього, нагадуючи про дане слово, пророкуючи страшну кару. І дійсно незабаром невдячний половець захворів важкою хворобою. Після одужання він пригнав до Києва два табуни коней, віддавши один справедливому киянину, а другий пожертвував церкві святого Миколая”.
В Іорданському монастирі прийняли постриг мати Феодосія Печерського, жінка Іова Борецького та сестри Димитрія Ростовського. Ці видатні жінки своїми добрими справами додавали славу древній обителі
У певні історичні періоди життя у монастирі то занепадало, то знову відроджувалось про це свідчать літописні документи.
Наприкінці XVI ст. у Києві постало питання розширення міста. Тому Київський підвоєвода Ф.Стрибиль дозволив усім бажаючим селитися за міським валом, на Оболоні. Тут і осіло чимало людей, серед яких був помічник підвоєводи Войтех Соколовський. До його володінь входили залишки давньоруського Іорданського монастиря. Монастир був розташований близько до міста і його почали розбирати на цеглу досить рано. На початку XVII ст. цю справу продовжив Соколовський, руйнуючи монастирські стіни для власного будинку.
На власність Соколовського поклав око ігумен Кирилівського монастиря Василь Красовський, який методично почав виживати господаря. Спочатку 1608 році Кирилівські ченці побили і пограбували людей В.Соколовського, а у 1609 році вони спалили йому сіно і шопу з цеглою. На позови до суду ігумен тривалий час не з'являвся. А коли його було зобов'язано відшкодувати збитки, то подав зустрічний позов, в якому звинуватив Соколовського у привласненні скрині зі скарбом монастиря, яка нібито була знайдена під час розбирання древніх стін. Красовський сподівався вижити Соколовського звичайними тогочасними засобами прямої дії. Справа йшла з перемінним успіхом і скінчилася у 1612 році зі смертю В.Соколовського. Весь маєток відійшов Кирилівському монастирю.
Історія Іорданського жіночого монастиря розкриває нам багато невідомих сторінок про минуле нашого древнього міста. Що ж до наших пращурів, то вони, за великим рахунком, нічим не відрізняються від нас. Погано це, чи добре – слід замислитись…
Йорданська церква
Стратегічне і політичне значення північної околиці.
Літописні джерела свідчать, що територія Оболоні мала не лише стратегічне значення, а і була предметом постійних суперечок між міщанами, магістратом та монастирями. Так великий князь Литовський Олександр реагуючи на скарги киян про утиски їх прав видав 26 травня 1494 року Уставну грамоту Київської землі: "...А вільно було з давнини міщанам (київським) на Оболоні сіно косити, а острови за Дніпром (мати), чим це місце й годувало".
Але це не заважало деяким поважним особам займатися самозахопленням чужих земель. Особливо багато з цього приводу конфліктував з киянами Кирилівський монастир. Монастирські послушники відстоюючи власні інтереси часом застосовували до порушників фізичну силу забираючи знаряддя праці. Результатом боротьби став Межувальний акт Київського воєводства за 1530 рік, у якому були встановлені кордони володінь Кирилівського монастиря на Оболоні: "Кордон цей проходив по річці Сирець, а далі крізь лозу поміж Борків, Ручаєм в озеро Довге, що з давніх часів зветься Кирилівським, яке прилегле до Почайни річки, де і друга річка, Крива Почайна зійшлась з тою річкою Почайною у озеро Іорданське, а з того озера смуговинною долиною називаємою Турець, а з Турця крізь Болонье просто до валка старожитного, а тим валком у Юрків ставок".
Загалом Оболонські луки використовувались різними верствами населення як сінокоси і пасовиська, а озера для рибних ловів. З XVII ст. стан землекористування почав змінюватись, внаслідок зростання населення Києва і появи нових претендентів на володіння певної частини оболонських земель, тому поземельні конфлікти тут стають звичайним явищем.
Під час польського панування Київ активно заселяли разом шляхтичами і католицькі єпископи які зразу приглядали землі для своїх маєтків.В записках Петра Розвидовського (1634-1664) про Київський домініканський монастир згадуються оболонські сінокоси, озера: "Від Вишгорода розкинулися навіть до наших озер над Дніпром, названих Клебанськими. Праворуч, у віддаленні від Києва над Сирцем, біля Іорданського озера сінокос один, що зветься ковальський, тому що його прилучили були до своїх покосів київські ковалі."
У польсько-литовську добу київська земля не раз зазнавала ворожі напади. Так у 1651 році з півночі на Київ наступало литовське військо, яке налічувало більше 15 000 чоловік. Київський полк очолював полковник А.Н.Жданович. 24 липня він вивів полк з міста і зайняв оборону на північній околиці. У Вишгороді козаки дали бій литовському війську, зупинивши його просування. Однак передовий загін литовців відкинув козацькі сторожові загони, наблизився до Києва і розташувався на Оболоні. У літописі Якима Єрлича досить докладно описані ці події: "2-го серпня Гносевський... попрямував до Києва і розбив табір на Оболоні, козаки терміново почали виїзджати поодинці. Та Господь не дав їм щастя... вони стали спалювати передмістя прагнучі утруднити приступ до міста – спалили близько 50 хат. 17 серпня своєвільники ( литовський загін ) запалили ради грабунку Київ – пожежа знищила понад 2 тис. будинків та Подільське місце".
Після визволення Києва багато козаків тут осіли і почали створювати власне господарство, розширюючи свої наділи не зовсім порядними методами. Про це дізнався гетьман Богдан Хмельницький і в результаті 2 червня 1653 року з`явився його Універсал Київському магістрату та міщанам. Він забороняв селянам та козакам с. Пріорки претендувати на землі та сіножаті, які раніше належали київським міщанам. Гетьман підтвердив право Київського магістрату на володіння землями і сіножатями, зокрема на Оболоні. Козаки і посполиті не мали права привласнювати ці угіддя під загрозою суворого покарання: "І тепер мати хочемо аби козакам і пріорським обивателям, в оних жадноє, одмінив (першою ласкою нашою упевнені) не мали кривди (міщани), принагабання найменшого ні од коли аби не терпіли, в оних сіножатях, так на Оболонню, яко і інде".
Представлені історичні свідчення дають нам унікальну можливість прослідкувати значення Оболоні для Києва у контексті вищезгаданих подій. Земля була дієвим засобом впливу і ототожнювалася з владою і силою. Тому зрозуміле непереборне прагнення світських, і духовних осіб зміцнити своє соціальне становище за рахунок оболонських угідь.
Історичні дослідження минулого Оболоні.
Слід зазначити, що у давні часи місцевість під назвою Оболонь мала ширші кордони. Вона охоплювала частину сучасного Подолу, Куренівку, Рибальський півострів, Пріорку та прилеглі території. Підтвердженням того є численні публікації видатних українських істориків.
Микола Максимович у 1840 році писав: «Сверх того в некоторых местах нынешнего Подола даже и в позднейшее время, были болота, поросшие камышом. Заливное передвижным Днепром и покрытое лозою Болонье в древнейшее время простиралось гораздо ближе к старому Киеву, чем теперь, на нём киевляне пасли свои стада и совершали поклонение скотью богу Волосу». А Володимр Антонович у своїх наукових дослідженнях висловив припущення, що центр Києва в різні історичні періоди неодноразово змінювався: «Вероятно, в докняжескую эпоху центр городской жизни помещался правдоподобно на нынешней Оболони и окаймляющих её взгорьях; в этой части по крайней мере найдены поныне древние монетные клады и языческие кладбища». Такі припущення виникли не випадково, адже у ХІХ-ХХ ст. київські археологи неодноразово організовували на Оболонь наукові розвідки та експедиції. Різноманітні археологічні знахідки в урочищі Луг (район вул. Лугової і Шахтарської) засвідчили, що колись стада мамонтів, зубрів і турів були звичним антуражем оболонських луків. Тут знайдено залишки знарядь праці та побутові предмети кам`яного, бронзового і давньоруського часу. А відомий український археолог Ганна Шовкопляс, яка у 1965-1976 роках проводила на Оболоні археологічні дослідження прийшла до висновку, що саме тут було найбільше поселення давніх слов`ян, яке заклало підвалини для створення майбутньої столиці Київської Русі. Більше того древні поселенці мали надзвичайно високий для того часу рівень життя і підтримували тісні обмінні стосунки з античними містами Північного Причорномор`я.
З заходу Облонь межує з Куренівкою (район вул. Фрунзе, Скляренка). Ця назва з`явилася завдяки київським козакам. Майже цілий рік проводили вони на дніпровських островах на Запоріжжі, а на зиму поверталися до Києва. Але через те, що воєвода чи війт не дозволяв їм селитися в місті, вони були змушені зупинятися на околицях. Як і на Запоріжжі, козаки будували собі примітивні житла – курені. Звідси і пішла назва Куренівка. Незважаючи на утиски з боку польських властей козаки приймали активну участь у міському житті, займалися рибальством і мисливством, ремеслом і торгівлею, підтримуючі торговельні зв`язки з Запоріжжям.
Продовженням Куренівки була Пріорка (район вул. Мостицької, Дубровицької, Вишгородської). Назва виникла у середині ХУІІ ст. Під час польсько-литовського панування тут знаходилась заміська резиденція пріора – настоятеля домініканського монастиря. Цей монастир за однією з версій виник у Києві ще за часів князювання Володимира Рюриковича. У польських королівських грамотах засвідчено, що право на заснування монастиря було передано руськими князями домініканцю Іакинфу. У другій половині ХУІІ ст. землі домініканського монастиря були конфісковані і передані православному Братському монастирю.
На Пріорці на хуторі Кинь-грусть (район пл. Шевченка) розміщувались приватні дачі київської знаті. Довгий час тут проживав відомий книговидавець Стефан Кульженко, що видавав чудові книжки та періодичні видання. Його типографія була одною з найкращих у Росії.
Про місцевість Кинь-грусть збереглася цікава легенда. Під час перебування 1787 року у Києві імператриці Катерини ІІ найкращою розрадою від нудних прийомів і настирного почту були піші прогулянки. Знайомлячись з містом та його околицями, государиня в захопленні від прекрасних Оболонських краєвидів та Дніпра несподівано вигукнула: "Кинь грусть!". З того часу цю місцевість по іншому вже не називали. Інша легенда розповідає про придворного кондитера, швейцарця Бальї. Гуляючи по Подільським вулицям, він зламав собі ногу, що змусило його затриматися в Києві. Хворому відвели квартиру на Пріорці, що в той час була вкрита суцільним садом. Коли почали зріти фрукти Бальї знайшов їх дуже смачними і виготовив декілька видів варення. Раніше такі солодощі виписували спеціально для царської родини з-за кордону за великі гроші. Впевнившись у якості виготовленого варення Бальї привіз його до Петербургу. Продегустувавши подарунки імператриці особливо припало до душі сухе варення. Вона знову відправила свого кондитера до Києва. Цього разу такого варення було приготовано так багато, що киянки змогли дізнатися секрет його виготовлення. Так з'явилося знамените сухе київське варення.
Не менш цікава історія місцевості з милозвучною назвою Пуща-Водиця. Для давньоруських київських князів цей заповідний ліс був улюбленим місцем для полювань та розваг. Складовою назви Пуща-Водиця стала річка Водиця, що протікає і зараз. Наприкінці ХІХ ст. Київська міська дума заснувала тут дачне селище, яке поступово перетворилося на популярний курорт протитуберкульозного і загально-оздоровчого напрямку. З розвитком курорту у київських дачників виникла ідея збудувати тут храм на честь Серафима Саровського. Цей святий канонізований у 1903 році прославився своїми доброчинними справами і вмінням зцілювати хворих. Спочатку була збудована капличка, а у 1908-1910 роках звели дерев`яний храм з дзвіницею. Зростання популярності курорту сприяло прокладення до Пущі 1909 року трамвайної лінії.
У ХІХ ст. слободи Куренівка, Сирець, Пріорка, Карпилівка, Пуніща і сама Оболонь належали до восьмої частини Києва, що називалася Плоське. Тут у 1869 р. купцем Войтенком була збудована парова баня. Це був єдиний привабливий будинок, бо вигляд всіх інших осель залишав бажати кращого. У обшарпаних дерев`яних будинках мешкали збіднілі київські міщани та євреї. Низинна болотяна місцевість була несприятлива для проживання. Тому готелів тут не було, а житло вважалося одним з найдешевших у місті.
У другій половині ХІХ століття на Пріорці сформувалася назва урочища Крістерова гірка, що знаходилась на перехресті правого берега Почайни і шляху з Куренівки до Дніпра, північніше озера Печань. Саме тут саксонець Вільгельм Готліб Крістер купив ділянку землі, на якій розбив чудовий фруктовий сад. Для цього було виписано з Бельгії 300 сортів саджанців яблунь та груш. Підприємливий та енергійний саксонець на цьому не зупинився, створивши зразкове молочне господарство, найкращу у Києві пасіку, а ще розводив рибу, вирощував виноград і виробляв з нього вино, а для зацікавлених киян відкрив школу садівництва.
Сучасна назва Рибальського півострова пішла від селища рибалок, яке з давніх часів містилося на косі між Почайною і Дніпром. Рибалки славились чудовим рибним базаром, саме тут виготовляли для потреб міста та на експорт солону, в`ялену та копчену рибу. Микола Закревський згадував: “Так называется северная часть Киев-Подола, примыкающая к Оболони, населённая большею частью рыболовами. В апреле и мае Днепр наводняет эту часть города и затопляет её. Бедные жители ухитрились: они подобно жителям Новой Гвинеи и других островов Тихого моря, строят свои домики на высоких сваях, и в полноводье ездят на лодках от одного жилья к другому. Но наносимый Днепровский хлам превосходно каждый год удобряет их огороды; и не в каком месте Киева не растёт такая прекрасная кукуруза или Турецкая пшеничка, как на Рыбалках.” У середині ХІХ століття через часті повені Рибалки перестали існувати.
Поруч з Рибалками, вздовж Дніпра на північ, розкинулося мальовниче урочище Наталка. Назва відома з середини ХІХ ст. Час від часу тут виникали невеличкі поселення. У вихідні і святкові дні кияни вибиралися сюди на полювання і відпочинок.
Оболонська річка Почайна
Історія літописної Почайни тісно переплітається з Оболонською землею. Тут вона брала свій початок з невеличкого струмка, а у Дніпро впадала сильною повноводною річкою. Зручне розташування Почайни сприяло розміщенню тут міської гавані Притики. У давньоруських джерелах ця річка часто згадувалася у контексті визначних подій, пов`язаних з історією Києва.
“Верстах в трёх с половиной от Киев-Подола к северу, и не более полторы версты от слободы Куренёвки, на обширной и ровной Оболони, подобно острову, возвышается песчаный бугор, длиною около трёх сот сажень, при подошве коего находятся небольшие озёра, из которых получает начало своё малая речка Почайна. Она протекает по Оболони почти в прямом направлении к югу”. Микола Закревський “Описание Киева”, 1868 р.
Старовинні карти та історичні документи свідчать, що Почайна мала народні назви: Почая, Пачаня, Пучай, Опічань, Пичаня, Пічань але найбільш поширеною стала – Ручай.
“В пристани Почайны или Ручая великая княгиня Ольга заставила греческих послов стоять с судами и ожидать решения их участи. В 945 году при Почайне стояла, быть может первая в городе Киеве христианская церковь во имя святого Ильи, упоминаемая в договоре великого князя Игоря с греками, в коей христианская Русь присягала ненарушимо хранить договор. Великий князь Владимир повелел ниспровергнуть Перуна с киевских высот и стащить его по Боричеву, древнему путищу, пролегавшему с киевских высот к пристани на Ручай… “. Николай Сементовский «Киев, его святыни, древности, достопамятности», 1871 р.
986 року князь запросив до себе представників різних віросповідань: магометан, католиків, іудаїстів, православних, щоб зрозуміти основні догмати кожної релігії. 987 року Володимир скликав велику раду бояр і “міських старців”, на якій було вирішено послати десять довірених осіб до Германії, Волжської Болгарії та Візантіїї з метою ознайомлення з церковними обрядами магометанства, римського і візантійського християнства. Політична ситуація того часу, а також давні зв`язки з Візантією стали визначальним фактором у виборі православ`я.
988 року християнство було проголошено офіційною релігією на Русі. За наказом князя Володимира у Києві був знищений пантеон язичницьких богів. На очах киян святині були порубані і частково спалені. А статую верховного бога Перуна було прив`язано до коня і протягнуто по вулицям міста, до того ж дванадцять дружинників били його палицями. Після такої екзекуції ідол був скинутий у води Почайни. Наступного ранку всім киянам було наказано зібратися на березі Почайни, їх зігнали у воду і хрестили. Введення християнства у київській державі сприяло зміцненню її авторитету у Європі, а також відіграло велику роль у розвитку давньоруської культури.
Для киян Почайна завжди була своєрідним символом рідної землі. Так 1240 року на Київ напали монголо-татари, грабуючи і зніщуючі все на своєму шляху. Ченці Києво-Печерської лаври рятуючі святині змушені були покинути місто. Зупинившись на Тернопіллі вони заснували там новий монастир, назвавши Почаєвським на честь улюбленої київської річки.
Протягом багатьох столітть річка Почайна лишалася важливим стратегічним об`єктом, адже фактично вона слугувала водними воротами Києва. Тут був надійний захисток для суден взимку і під час непогоди. Єдина незручність – кораблі, що йшли з півночі повинні були робити чималій гак, щоб потрапити до Притики. І от 1710 року кияни вирішили у косі прорити канал, який скоротив би шлях до київської пристані. Сильна течія Дніпра ринула у цей канал, поглинувши косу, а з нею і Почайну.
Сучасна акваторія гавані біля Рибальського півострова та низка оболонських озер є сьогодні живим спогадом про цю легендарну річку. І мабуть, саме ці спогади, надихнули Ліну Костенко на прекрасні поетичні рядки:
Мені відкрилась істина печальна:
Життя зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й через роки,
Ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі:
Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.
Географічні назви Оболоні.
Прогулюючись вздовж озера Лукового, названого у народі Верблюд мало хто знає, що тут колись було Овлукове урочище. У документах, датованих 1694 роком згадуються його прекрасні сіножаті. Можна лише уявити розміри урочища, якщо на ньому знаходилось близько п’яти озер. Серед них Довге, Вузьке, Васильєвське, Три тоні. Землі належали Трьохсвятительській і Воздвиженській церквам. У листі преосвященного Варлаама Ясинського, митрополита Київського, Галицького і малої Росії зазначено: “ На Влуковім урочищі три озера... одне велике, назвою Три-тоні... інше озеро, за назвою Довге і Вузьке. Тут же і сіножаті, що звуться Сомниковськими, на Оболоні під Києвом, над Почайною, між полями і сіножатями Пріорськими і Лісковськими знаходяться.”
Ще у пам`яті сучасних старожилів лишились яскраві спогади про оболонські урочища. Буяння різнотрав`я, чаплі, качки, бобри надавали цьому куточку особливий колорит. У Географічному описі міста Києва (1775 –1786 років), який склав поручик київського гарнізону Василь Іванович Новгородцев згадується багато цікавих фактів про навколишню природу і побут киян: "Не в дальнем расстоянии от города Киева-Подола, в подгородье Приорки есть несколько пахотной земли, на которой сеют обыватели рожь, просо, ячмень и гречку. Плод приносит в лучшие времена втрое и вчетверо. Во всех трёх киевских городах обыватели содержат лошади, волы, коровы, овцы и козы в небольшом количестве. По лесам звери: волки, лисицы, зайцы и дикие козы, редко, но и медведи бывают. Птицы: орлы, ястребы, разных родов совы, филины, пустолеи, вороны и вороны, грачи, галки, сороки, кокушки, сои, тетеревы, куропатки, удоды, дятлы, соловьи, скворцы, дрозды, щуры, снигури, зяблицы, пеночки, малиновки и прочия мелкие птицы полевые и речные: дрохвы, журавли, гуси, утки разных названий, цапли, кулики, чибисы или луговицы, гагары, и прочия сим подобные. Леса большие и малые. А растут деревья берестовые, грабовые, дубовые, кленовые, липовые, ольховые, и прочий мелкий лес".
 Вікентій Вячеславови ХВОЙКА 1850–1914 | Генрих СИКОРСКИЙ ПЕРВООТКРЫВАТЕЛЬ УКРАИНСКОЙ ТРОИ Киевские ведомости kv.com.ua/archive/6714/ kyiv/6741.php Ім'я Вікентія Хвойки виблискує в світовій археології серед зірок першої величини Це трапилося у 1893 р., спекотного серпневого полудня, коли вже відгули дзвони на честь свята Преображення Господнього і читалися молитви на освячення винограду. Київський вчитель німецької мови і малювання, він же археолог-аматор, 43-річний Вікентій Хвойка розглядав стіни глибокого котловану, викопаного в горі над садибою №81 по вулиці Кирилівській (нині Фрунзе). І раптом знайшов уламок бивня мамонта з різьбленим орнаментом. Звідки б йому тут узятися? |
За наполяганням Хвойки всі будівельні роботи біля гори зразу ж припинили, і почали ретельні археологічні дослідження. Після ювелірних розкопок на світло Боже з'явилася дюжина стародавніх напівземлянок. Нижня їх частина – заглиблена на півметра, завдовжки 3–5 і шириною трохи більше двох метрів. А зверху – стіни на дерев'яному каркасі, що плели з хмизу і обмазували глиною. Дах же, ймовірно, був укритий насипною землею чи обкладений дерном. Серце Вікентія Хвойки завмирало, коли він брав в руки знайдені предмети: витончено орнаментовану кераміку, кремнієві шкрябання, ножевидні пластинки, кам'яні сокири з шліфованим лезом, рогові мотики, кістяні проколи, глиняні прясла і статуетки, кости домашніх тварин.
Так археолог-дилетант опинився біля витоків відкриття невідомої доти культури – трипільської. Її поселення на території Києва були знайдені ще в багатьох місцях: на Андріївській або Старокиївській горі (нині територія Історичного музею), в районі вулиці Великої Підвальної (тепер Ярославов Вал), біля Будинку офіцерів, у Корчуватому, Пирогові, Чапаївці. Саме Хвойка довів, що територія сучасного Києва вже в первісну епоху, коли і літочислення ще не велося, була заселена досить-таки густо.
А свою назву ця культура отримала від села Трипілля на Київщині, де археолог знайшов найкраще збережені рештки поселення наших пращурів з кам'яної доби. Про своє відкриття цієї неолітичної культури Вікентій Хвойка вперше оголосив у 1899 році на XI Всеросійському археологічному з'їзді, який проходив у Києві. Він також доповідав про свої знахідки на XII Міжнародному з'їзді доісторичної антропології і археології в Парижі, на конгресі у Флоренції. Власне кажучи, саме з того часу увагу істориків, археологів, антропологів, журналістів і фантастів всього світу було привернуто до вивчення однієї з найзагадковіших культур на планеті.
Директор інституту археології НАН України Петро Толочко розказував, що Вікентій Хвойка володів унікальною інтуїцією дослідника, якою наділені лише обрані. Адже окрім трипільської він відкрив ще й інші головні культури на території України – зарубинецку та черняхівську з їх так званими полями поховань. А ще він відкопав і описав пам'ятники палеоліту в Києві, Каневі, Пастерське городище, поселення часів Київської Русі.
Досліджуючи знайдені пам'ятники різних епох – мідної, бронзової та залізної – Вікентій Вячеславович зробив принципово важливий висновок: виявляється, населення Середнього Придніпров'я, а це спочатку були протослов'яни, мешкало у цих місцях і розвивалося безперервно, а культури, які з часом змінювалися, доповнювали одна одну на шляху свого розвитку. Цікаво, що і в царські часи заперечували, та й тепер дехто активно заперечує проти такого висновку.
Хто ж він такий, цей дивний подвижник вітчизняної археології, який масштабами своїх відкриттів багато в чому, не побоїмося цього сказати, перевершив Генріха Шлімана, що зумів розкопати лише стародавню Трою і створити собі широку рекламу? Вікентій Хвойка був всього-на-всього варягом і археологом-любителем.
Чех за національністю Вікенс Хвойка народився 21 лютого 1850 року в чеському містечку Семіні. Його предки, як він сам пізніше розказував, у середньовіччі були навіть відомими лицарями. Та після однієї з кровопролитних битв їх замок згорів, загинули всі родові документи, й вони стали звичайними поселянами в містечку Хурдиме. Після закінчення 1864 року комерційного училища Вікенс переїхав до Праги, де отримав освіту агронома, і перебивався випадковим заробітчанством.
В 27 років, не знайшовши вдома цікавої роботи і пристойного заробітку, Хвойка насилу перебирається до Російської імперії, де стає Вікентієм і поселяється у Києві. Тут, щоб заробити собі на шматок хліба, він став викладати в гімназіях німецьку мову і малювання, займався також агрономічною наукою. І все, за що б він не брався, у нього виходило прекрасно. Його успіхи в сільськогосподарській науці були відзначені на виставках в Ромнах, Харкові і Парижі, він навіть видав дві книги з цієї тематики. Але єдиною і головною любов'ю Вікентія були заняття історією, колекціонування предметів старовини, участь в роботі київського товариства старовини та мистецтв, де він завідував музеєм.
Тільки побіжний перелік всіх вивчених археологом пам'яток зайняв би цілу газетну сторінку. Між іншим, серед особливо відомих його знахідок на Старокиївській горі – унікальні ливарні форми, запрестольний хрест. Саме тоді Вікентій Хвойка знайшов цеглину із зображенням великокнязівського тризуба. Завдяки археологу, цю стародавню гору назвали «російським Капітолієм», її дослідження порівнювали з розкопками римського Форуму.
Часто, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями і покривати витрати на польові дослідження, а також платити за археологічні колекції, Хвойці доводилося шукати меценатів. Благодійником для нього став відомий колекціонер і суспільний діяч Богдан Ханенко, який купував найцінніші археологічні знахідки. Але грошей все одно катастрофічно не вистачало. Дійшло навіть до того, що учений був змушений продати за безцінь державі свою особисту колекцію старовини, лише б тільки мати змогу продовжити дослідження. Правда, заплатили за неї з міського бюджету і тому скарби лишилися у Києві. Хвойка був цим дуже задоволений. «заповітна мрія здійснюється, – писав він, – і знайдені мною за довгі роки праці артефакти дістануться дорогому для мене і завжди улюбленому Києву».
Вікентій Вячеславович був одним з ініціаторів створення Київського музею старовин і мистецтва. Він проявив себе як талановитий організатор музейної справи, вкладаючи в нього багато енергії, знання і сили. Частенько він жартував, що «висушив будівлю музею власними легенями». І в цьому була доля гіркої правди.
Вдячні кияни шанують пам'ять Вікентія Хвойки: на будинку №9 по вулиці Ігорівській, де він жив до кінця своїх днів, встановлена меморіальна дошка, на Подолі його ім'ям названа вулиця (колишня Новокирилівська). До 150-річчя з дня народження великого археолога була випущена ювілейна монета номіналом у дві гривні.
Відкриття Вікентія Хвойки багато в чому виявилися провісницькими. У 1950 році військовий топограф і льотчик Костянтин Шишкін, виконуючи завдання командування, зробив ряд аерофотознімків на Черкащині. Під час фотографічного дешифрування відзнятого матеріалу йому просто перехопило подих при погляді на дивні круги, що явно свідчили про якісь сліди розумної діяльності. Що б це значило – адже в ті роки ще нічого не знали про подібні «художества інопланетян»?
Коли ж до розгадки залучили археологів, то було зроблено сенсаційне відкриття століття, як його тоді назвали. З висоти фотооб'єктиви неупереджено зафіксували не що інше як сліди трипільських поселень-міст, які мали концентричне планування і розміщувалися на величезних просторах.
Деякі учені вважають ці міста найстародавнішими в світі. За площею і чисельністю населення вони перевищують поселення шумерської цивілізації, що виникла набагато пізніше. Наприклад, місто трипільців біля сучасного села Майданець налічувало до 1,5 тисяч житлових будинків, а біля села Тальянка – більше 2,5 тисяч. аерофотооб'єктиви неупереджено підтвердили: останнє протомісто займало площу 4,5 кв. км (більше, ніж стародавні Київ або Рим). В ньому були радіальні вулиці, в'їзди позначені спеціальними спорудами, чітко збудовані ряди будинків-укріплень.
На жаль, нині у нас відбуваються не зовсім зрозумілі речі, які дуже здивували б Вікентія Хвойку. Так, трипільська культура належить до найкраще вивчених у Європі, їй присвячені численні дослідження вчених. Тільки от широка українська громадськість з нею майже не знайома. Я обійшов десятки київських книгарень і бібліотек і, на жаль, не зміг знайти жодної книги, туристичного проспекту або листівки про наші протоміста. Скоромовкою згадується про них і в шкільних підручниках. Та будь подібні поселення де-небудь у Англії чи Німеччині, там давно б вже їх відкопали, вилизали і перетворили на місця комерційного паломництва для туристів зі всього світу. Нам, мабуть, скромність заважає. Шкода, що досягнення неповторної культури, яку одностайно називають одним з найяскравіших явищ якнайдавнішої історії Європи, так мало популяризують в нашій Неньці-Україні.
Кажуть, ніби незадовго до своєї кончини Вікентій Хвойка зробив ще одне відкриття. Його вразила техніка виготовлення трипільських гончарних виробів. Більшість з них мала якнайтонші, чудово обпалені стінки. Форми посудин відрізнялися приголомшливою симетрією, а поверхню покривали, як правило, червоні, чорні і білі фарби. Причому всі вироби виготовлялися вручну, без звичного для нас гончарного круга. Питається, як це вдавалося зробити людям кам'яної доби?
Словом, трипільська культура, відкрита Вікентієм Хвойкой, береже ще немало загадок і таємниць. Було б кому їх розгадувати.
ВІКЕНТІЙ ХВОЙКА
harmony.com.ua/text_ua.php?id=59
Вікентій (Честослав) Вячеславович Хвойка прославився відкриттям Трипільської культури і відіграв велику роль у заснуванні в 1899 році Київського музею старожитностей та мистецтв.
Він народився в 1850 році в с. Семин на Ельбі, тепер Чехія, в старовинній шляхетській родині. У 1876 переїхав до Києва. В 1893 році В.В.Хвойка провів свої перші розкопки – на Кирилівських висотах у Києві, де виявив палеолітичну стоянку з кістками мамонта, поселення неоліту та бронзового віку. Проведені незабаром розкопки біля сіл Трипілля, Халеп’я, Верем’я, Жуківці, Щербанівка на Київщині підтвердили припущення В. В. Хвойки: в Україні відкрито нову неолітичну культуру, про що він оголосив у 1899 році на XI Всеросійському археологічному з’їзді в Києві. Власне назва “трипільська культура” з’явилася у праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищева на Київщині.
Наукові доповіді В.В.Хвойки на археологічних з’їздах 1899 р. в Києві та 1905 р. в Катеринославі (нині Дніпропетровськ) започаткували наукове вивчення трипільської культури в Україні та інших країнах.
Яскраві матеріали розкопок В. В. Хвойкою трипільських поселень на Київщині та Е. Р. Штерна у Молдові на початку XX століття були не менш сенсаційними, ніж розкопки Трої та Мікен. Наукові висновки цих двох дослідників зробили переворот у звичних до того уявленнях людства про хід історії та центри світової цивілізації. Трипільські племена жили на території України в “домікенську” добу і мали високий рівень розвитку, пов’язаний з найдавнішим хліборобством.
В. В. Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною. Її залишили пращури слов'ян – арійські племена, які були першими землеробами на теренах Середнього Придніпров'я. Вони мешкали на цій території упродовж тисячоліть і пережили всі численні переселення азійських та європейських племен, утримали “краї предків до сьогодення”.
Дослідник тоді вважав, що трипільці мешкали у землянках, ховали небіжчиків у супроводі численного інвентарю у складних глиняних спорудах, які потім спалювали, залишаючи по собі площадки. Він датував Трипільську культуру IV-III тисячоліттями до н.е. На його думку, “трипільська культура, що охопила собою майже половину Європейського материка, хоча й мала всюди один і той самий характер, але, завдяки своєму довгому існуванню і природним умовам... створила багато культурних центрів, які мали свої улюблені мотиви і свої форми...”
В. В. Хвойка висунув гіпотезу, згідно з якою “народ, що створив ці пам’ятки, не міг зникнути безслідно і був ніхто інший, як гілка арійського племені, котрій по праву належить ім’я протослов’ян і нащадки котрої й донині населяють південно-західну Росію”. Як ми знаємо, в часи Російської імперії південно-західною Росією називали Україну.
У праці “До питання про слов’ян” (1902) він заявляв, що у Середньому Придніпров’ї “з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і, крім того, вважаю його терен європейською прабатьківщиною”.
Вікентій Хвойка відіграв велику роль у заснуванні в 1899 р. Київського музею старожитностей та мистецтв – тепер це Національний музей історії України. Він був першим хранителем його археологічного відділу.
До XI Археологічного з'їзду Вікентієм Хвойкою була підготовлена і відкрита виставка археологічних знахідок з території України, в тому числі з розкопок трипільської культури. Всього ним було досліджено на поселеннях Трипільської культури понад 500 об’єктів. Здобуті В. Хвойкою колекції, а також рукописні матеріали зберігаються та експонуються в Національному музеї історії України (Київ) та в Державному історичному музеї Москви.
В. В. Хвойка був дійсним членом 11 наукових товариств: Імператорського Московського археологічного товариства, Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей, Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва; членом-співробітником Російського археологічного інституту в Константинополі.
Київське міське управління статистики
ПОДІЛЬСЬКИЙ РАЙОН
statyst.kyiv-city.gov.ua/History/obolonsky.htm