Geum.ru

Гаданий вигляд Кирилівської стоянки первісних мисливців

Вид материалаДокументы

Содержание


Остання оселя тараса шевченка в києві
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

ОСТАННЯ ОСЕЛЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА В КИЄВІ


Нова Січ № 2 (205) 18 січня 2007


Два періоди, нестерпно-моторошні й трагічні, були згубними для творчості Тараса Шевченка. Спершу понад десятиліття солдатчини – засудження його за нескориму боротьбу з царатом рабсько-кріпацької Російської імперії, заслання «рядовим» у пустелю Середньої Азії, зневажливо названу імперськими шовіністами «Киргизією»...

А після солдатчини – як «милосердя» – притулок у сирій мансарді Академії мистецтв в Петербурзі. «Гнилим фінським болотом» нарік Шевченко колонізовану землю фінського народу. І лише з украй підірваним здоров’ям йому дозволили поїхати на Україну, де він мріяв дожити віку, малюючи для своєї серії альбомів «Мальовнича Україна».

І ось – 1859 рік. Тарас Шевченко, нарешті, на святій для нього Батьківщині. Тут за допомогою свого брата Варфоломія домовився придбати собі на Черкащині, в селі Межигір’я над Дніпром ділянку землі. Сам створив проект садиби з будиночком, креслення якого збереглося, і вже складав документи з управою.

Особистість Шевченка привернула увагу місцевих мешканців, які «засипали» його запитаннями. Відверті бесіди про царат і кріпацтво наполохали місцеву владу, яка надіслала скаргу до губернаторства в Київ. За нею Шевченка доставили до в’язниці поліційного управління, що на Подолі. Рішення було безапеляційним: «Вислати з України для подальшого розгляду справи в Петербурзі». Впливові київські прихильники Шевченка домоглися лише короткого перебування його в Києві.

У Тараса в місті було багато друзів і однодумців. І всі вони, коли великий поет бував у Києві, охоче запрошували його поселитися в них. Зокрема, художник-фотограф Іван Гудовський, з яким Шевченко навчався в Петербурзькій Академії мистецтв. Жив він у мурованому будинку на Козинці, біля Хрещатика. Шевченко прожив у нього кілька днів. І ми зобов’язані йому за створені ним 1859 року два натурні портрети нашого національного генія.

Короткий час Шевченко перебував і в інших друзів та прихильників, передусім у свого ще по Петербургу доброзичливця і друга – художника Івана Сошенка. Проте поліцейський нагляд за ним у місті гнітив Шевченка. Під час короткого перебування в Києві він надав перевагу «мандрам» по історичних околицях Києва. Він ще сподівався на повернення в Україну і передусім до Києва, аби змалювати і тим самим увічнити образ давнього чарівного міста.

А оскільки раніше змальовував історично цінні споруди на Печерську, зокрема Лавру, Видубичі, Китаєве тощо, то тепер він ходив через Поділ на «оглядини» колишньої Козацької Куренівки, Наталки, Вітряних гір, Пущі-Водиці, Дорогожичів.

А ще в цих «мандрах» Шевченко потрапляв у рідне йому сільське середовище, бо околиці Києва були ще майже селами, а то й хуторами, які оточували місто. Отак, як згадував Шевченко, «добився» він до невеличкої, надзвичайно мальовничої околиці – Пріорки, що є якби продовженням Куренівки. Дехто, не знаючи, називав її «Приваркою».

Ця околиця Києва відома як приміське поселення, чий образ майже не змінився. У ХVІІ столітті поряд з селищем було споруджено католицько-домініканський монастир і резиденцію – пріору. Звідси й назва місцевості.

Шевченка зачарувала надзвичайна мальовничість Пріорки, яка відзначалася й оригінальністю забудови. Його увагу, як художника, привернув будиночок, про який він згадував: «... з білими-білими, як сметана, стінами». Садиба мов потопала в розкішному садку. Цей будиночок у розкішних садках нагадував Шевченку рідну оселю.

Отож Пріорка і, особливо, цей будиночок так припав поетові до серця, що він одразу ж пройнявся бажанням хоч трохи пожити в ньому. І Шевченко, подолавши ніяковість, звернувся до господині Варвари Пашковської з проханням найняти тут кімнатку. І, як споконвіку заведено в Україні, його гостинно прийняли. Тут Шевченко прожив два тижні.

Як згадувала господиня та його приятель і перший біограф Михайло Чалий: «Тарас прожив «по-селянськи», як, колись, у дитинстві. В Пріорці він прямував до надвірного колодязя, вмивався і лишався в садочку до вранішньої зорі».

У свої щоденні мандри околишніми історичними місцями вирушав зранку і мандрував до вечора. А повернувшись, з приємним почуттям ішов до розлогого дуба, що на Білецькій горі, неподалік будиночка, де він поселився. Цей дуб козацьких часів був для Шевченка символом епічно-героїчної козацько-лицарської України-Русі. Сидячи під цим дубом, Шевченко ніби повідував йому свої думки.

З мандрів Шевченка чекали великою зграєю пріорські діти, яких він причарував силою своєї невичерпної доброти й ласки.

Вони поводилися з ним особливо шанобливо, але як з добрим «дядьком Тарасом». Та й усі пріорчани вважали Шевченка своїм... І, зрозуміло, від’їжджаючи, він з жалем полишав Пріорку, цей куточок рідної Батьківщини. Проводжали його, як рідного, а дітвора почувалася осиротілою.

Після останньої ночі у приятеля, викладача латини Івана Юскевича-Красовського, на Іринінській вулиці, Шевченко пішов на Поштову станцію, що на Подолі й з тяжким почуттям та гіркотою назавжди полишив Київ, як і рідну Україну, перетинаючи той шлях, яким його 1861 року повернуть у труні.

А з «білими-білими, як сметана, стінами» хата на Пріорці, як і сама Пріорка, зазнала чималого лиха. Нам, охоронцям пам’яток, з великими труднощами вдалося зберегти хатину Тараса, яка тепер на вулиці Вишгородській, №5. Забувши, що це наша національна пам’ятка історії, адміністрація Києва кого туди тільки не вселяла, бездумно змінюючи і образ її.

А в 70-х роках минулого століття за постановою міськради було скасовано приватний сектор, і майже всю історичну забудову Пріорки знесли. Меморіальний будиночок врятувала охоронна дошка, яку ми, науковці, наполягли встановити. Та охоронна дошка не могла захистити будиночок, який було перетворено в псарню для міліцейських вівчарок.

Отож тоді тогочасні адміністратори-невігласи, а може, й свідомо ворожі, вигадали чутку – мовляв, з цього будиночка поширюються на людей різні хвороби й епідемії, тож його потрібно знести, як звичайнісіньке подвір’я з господарськими спорудами, а після цього все подвір’я старанно про­дез­ін­фікувати. Тоді ж знесли й огорожу, «оголивши» садибу і для перехожого, і для проїжджого. Цього не забути.

У ті роки мені довелося на громадським засадах обіймати важку «посаду» голови громадської інспекції Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, а також очолювати комплексну консультативну комісію з науковців і видатних фахівців різного профілю з відтворення будиночка Шевченка на Козинці.

Тут у 1846–1847 роках жив і творив Шевченко. Отже, у нас вже був досвід захисту і відтворення таких пам’яток. Так і щодо «хати Тараса» на Пріорці, на околиці, яка становила справжню історичну цінність. Однак з’явилися неабиякі ускладнення: виникла загроза раптового знесення цієї національної пам’ятки. Тоді садиба була вже спустошена, знесли й паркан. Отож щоб захистити хату на Пріорці, ми організували цілодобову охорону садиби. До гурту цих благородних охоронців і патріотів долучилися й мешканці Пріорки. Серед її «сторожів» були дві сестри Вороніні. Одна з них страждала від серцевої астми у тяжкій стадії. Тоді «хату Тараса» відстояли.

1964 року на фасаді будиночка встановили охоронну дошку. А відтворити його первісний образ і відкрити в ньому філію Національного музею Тараса Шевченка вдалося лише через чверть століття. Громадою прилучилися тоді до цього змагання жителі Пріорки. Вони ж принесли до музею збережені ними стародавні експонати, зокрема речі тогочасного побуту та духовної культури. І «хата Тараса» набула широкої популярності. Невеличкий штат цього меморіального музею, який тепер очолює Надія Голодна, залюблений у свою працю, високо і шанобливо несе ім’я Шевченка в люди.

Цей меморіал діє за науковою програмою, його діяльність сягає за межі «хати» та козацького дуба на Білецькій горі. Але викликає обурення те, що святу для нас пам’ятку й досі не огороджено парканом. Отак і стоїть, мов сирота – без своєї охоронної території. Таке недбальство адміністрації Києва викликає подив і привертає увагу відвідувачів. Передусім – іноземних гостей, які фотографують цей музей без подвір’я і приміщень для елементарних господарських потреб.

І я, як громадянин, який до того ж понад півстоліття причетний до охорони пам’яток, зокрема пов’язаних з Тарасом Шевченком, вважаю, що Київська міськрада і Міністерство культури і туризму України мають пройнятися патріотичним почуттям і приділити гідну Шевченка увагу до музею «Хата на Пріорці». Треба терміново вжити деяких заходів, що не потребують особливо великих витрат. Зокрема огородити меморіальний будиночок, відтворити подвір’я з притаманними для того часу господарськими спорудами, надати статусу пам’ятки тогочасному колодязю на подвір’ї. Реліктовий «Козацький дуб Тараса» має стати «експонатом», причетним до музею «Хата на Пріорці», огородженим і відзначеним охоронним знаком. Його люблять, як символ нашої історії пріорчани і кияни. Милуються ним і іноземні гості, фотографують його на згадку.

Аби розширити експозиційні об’єкти цього відділу Національного музею Тараса Шевченка, маємо провести візуально-науковий огляд та скласти план і пропозиції щодо відновлення давньої забудови Пріорки. Це необхідно прискорити задля долучення відповідних приміщень садиби до музейного комплексу «Хати на Пріорці», включаючи їх до туристичних маршрутів. Потрібні історична довідка та план екскурсії, що мають бути при вході до музею.

Оскільки Тарас Шевченко, навіть будучи змушеним жити і діяти поза Україною, лишався палким борцем-патріотом своєї батьківщини, – усі заходи щодо діяльності музею «Хата на Пріорці» повинні бути високопатріотичними. Адже патріотизм є підмурком держави.