Гаданий вигляд Кирилівської стоянки первісних мисливців
| Вид материала | Документы |
- 1Загальні положення, 235.7kb.
- Обґрунтування навчальної дисципліни «релігієзнавство», 78.82kb.
- Мистификация чуда, 992.94kb.
- 6. Однаково розподілені доданки, 19.79kb.
- На правах рукописи, 498.57kb.
- Встановіть відповідність між назвами пам’яток культури Київської Русі та їхніми зображеннями, 109.21kb.
- Содержание Часто задаваемые вопросы, 2264.71kb.
- Поэма о Ермаке, 845.17kb.
- Запишіть загальний вигляд підпрограми функції. Чим відрізняються процедури від функцій?, 86.32kb.
- Абзацы третий, пятый и шестой исключить, 220.64kb.
Музей-аптека
Біля входу до монастиря знаходиться одна з перших київських аптек, яка була відкрита І. Гейтером у1728 р. За 110-літню історію свого існування в ній зросло декілька поколінь аптекарів і лікарів. Розквіт аптеки розпочався з середини XVIII ст., коли заклад прийняв Георг-Фрідрих Бунге. Нині – це, одночасно, і музей, присвячений історії фармацевтики, і діюча аптека.
Поштова станція
Поділ славиться і тим, що тут у вересні 1775 році була заснована перша поштова контора у Києві. Державна пошта була зручною i надійною, обмін кореспонденцією постійно розширювався, почала діяти поштова служба i в інших, на той час значних містах України. 1782 році Київську поштову контору було реорганiзовано у губернський поштамт i переведено до Печерської фортеці, де перебували губернські цивільні та військові установи. 3 1849 року до початку ХХ століття поштамт розміщувався на вулиці Хрещатик, у колишньому розкішному особняку, що раніше належав шляхтичу Онуфрію Головінському. Цей особняк, найперша кам'яна будівля на Подолі. У 1846 році для станції на площі Хрещатик (нинi – Поштова) збудували новий будинок у стилі класицизму з пізнішими добудовами службових приміщень. Головний будинок Поштової станції на Подолі зберігся і донині.
Оболонський район, деякі історичні відомості
Оболонь – історична місцевість на північ від Подолу. В давнину "болонье" – це заплавні луки, які заливалися Дніпром під час повеней, це сіножаті, що тягнулися майже до Вишгорода.
Поселення на Оболоні кінця І тис. до н.е. – початку І тис. н.е. було давньослов'янським поселенням зарубинецької культури і "не має собі рівних на всій території Східної Європи. Тому його справедливо визначають як еталонну пізньозарубинецьку пам'ятку, котру навіть називають унікальною".
За часів Київської Русі "Болоньє" згадується в літопису під 1096, 1151, 1161, 1169, 1174 роками. Тут відбувалися битви з ворогами Києва – кочівниками, а під час князівських міжусобиць – сутички між князями. На Оболоні було розташовано Волосове капище часів поганства.
Соковиті оболонські сіножаті протягом століть були предметом запеклої боротьби між містом і київськими монастирями. Ще 1494 р. великий литовський князь Олександр дозволив міщанам "на болоньи сено косити". Приналежність Оболоні до Києва неодноразово підтверджувалася київському магістрату грамотами гетьманів Хмельницького, Виговського, Мазепи, царів Олексія Михайловича, Івана, Петра, Софії, Федора Олексійовича під час боротьби міста з домініканським монастирем за Оболонь.
В 1651 р. під час наступу князя Радзівіла на Київ на Оболоні розташувалися війська Гонсевського. В 1706 р. під час першого приїзду Петра I до Києва, на Оболоні знаходились полки Меншикова. Під час російсько-турецьких війн та заворушень в Україні на Оболоні (18 ст.) будували укріплення у вигляді палісадів тощо...
З 1910 р. між Оболонню та Куренівкою діяв цивільний Куренівський аеродром, на якому здійснювали польоти видатні авіатори І. Сікорський, О. Свєшніков, Сціпо дель Кампо та ін.
Перший у світі 4-моторний літак «Ілля Муромець», створений і пілотований уродженцем Києва Ігорем Сікорським, 14 червня 1914 р завершує рекордний переліт з Петербурга. Картина американського художника Дж. Дітца, написана до 25 травня 1989 р. – 100-річчя з дня народження І.І. Сікорського
ОФІЦІЙНИЙ САЙТ ОБОЛОНСЬКОГО РАЙОНУ
obolonrda.gov.ua/rigionInformation
На початку ХХ ст. сучасний район Петрівки (південна частина Оболонського району), де знаходились київський порт, залізничні та суднобудівні майстерні, а також складські приміщення, перетворюється у значний промисловий центр Києва. Тому відчувалась необхідність в підведенні до Петрівки залізничної колії та побудови мосту через Дніпро (пуск мосту відбувся аж у 1929 році). Новий етап в розвитку Києва та району розпочався після Громадянської війни. На території району в 30-ті роки збудовано ряд нових підприємств, які існують і донині.
Наприкінці 30-х рр., для посилення обороноздатності Київського укріпрайону, розпочалася прокладка під Дніпром залізничного тунелю, паралельного Петрівському залізничному мосту. Це таємне "Будівництво №1" Наркомату шляхів сполучення було перерване війною. А от у Хабаровську подібний тунель під Амуром діє досі з 1942 р.
В 1967 р. був прийнятий новий генеральний план розвитку Києва, за яким розпочиналась інтенсивна забудова Оболоні – одного з найбільших житлових масивів. Вперше, на той час, в широкому масштабі було застосовано метод освоєння річкової пойми шляхом гідронамиву і підняття позначок територій під забудову до незатоплюваного рівня в період повеней та максимального розливу води. Основні будівельні роботи були проведені у 1973–1980 рр.
Дільниця будівництва залізничного тунелю на Оболоні,
поблизу Московського мосту – "Титул №10".
КИЇВСЬКИЙ ЗАВОД ШАМПАНСЬКИХ ВИН "СТОЛИЧНИЙ"
champagne.kiev.ua/ukr/main.php
Більше півстоліття тому назад почав свою роботу Київський завод шампанських вин "Столичний". Однак історія заводу починається задовго до цієї дати, а саме із другої половини дев'ятнадцятого сторіччя, коли 2 вересня 1860 року колоніст Волинської губернії Вільгельм Якович Рихерт звернувся в господарське відділення Київського управління міністерства внутрішніх справ за дозволом побудувати на власній території, що була розташована в передмісті Києва – Куренівці, пивоварний завод. Такий дозвіл він одержав, і через деякий час у Києві по вулиці Сирецькій, 19 з'явився пивоварний завод, тим самим поклавши початок віковим традиціям і перевіреному роками якості . І саме із цього моменту можна починати відлік часу для Київського заводу шампанських вин "Столичний".
Пивоварний завод В. Рихерта був одним з перших такого рівня й такої потужності заводів у Києві, на якому вироблялося 30000 пляшок пива щорічно – для тих часів вагома кількість. Всі матеріали, які використовувалися у виробництві пива, крім хмелю, заготовлялись у Києві. Хміль доставляли через кордон. Крім ведення справ на пивоварному заводі В. Рихерт здійснював на своїх територіях будівництво житлових і господарських приміщень.
Потомствений почесний громадянин Вільгельм Якович Рихерт мав синів Якова й Михайла, які потім дістали завод у спадщину. У довідниках 1894 року знаходимо, що пивоварний завод належав на той час Михайлові і Якову Рихертам.
Наприкінці сторіччя заводом, що був розташований на вулиці Сирецькій, володів купець другої гільдії Яків Вільгельмович Рихерт, а його брат, Михайло, придбав пиво-медоварний завод, що був розташований по вулиці Куренівській, 35. На пиво-медоварному заводі Я. В.Рихерта в 1906 році виробляли 77500 цебер пива. Одне цебро, у перерахуванні на метричну систему, становило 12.299 літрів. На заводі працювало 45 чоловіків і 5 жінок. В 1910 році на заводі працювало 64 , а в 1915 році – 66 робітників.
Крім ведення господарства Я. Рихерт займав важливі посади в міському управлінні. Він був голосним міської Думи з 1901 по 1914 рр., брав участь у численних комісіях.
Прихід радянської влади наклав свій відбиток і на діяльність заводу. У 1929 році рішенням Київської Міської Ради визнали доцільним пристосувати під консервний завод колишній пивоварний завод на вулиці Сирецькій. Такий завод було побудовано, і проіснував він до 1950 року .
1949 рік став новою сторінкою в історії Київського заводу шампанських вин. 23 вересня вийшла Постанова Ради Міністрів СРСР "Про прискорення будівництва заводів шампанських вин і виноробств для первинної переробки винограду". Міністерству Харчової промисловості СРСР було дане завдання передати в Головвино СРСР у місячний строк будівлю й спорудження, які займав консервний завод у м. Києві для будівництва Київського заводу шампанських вин. Постанову підписав Й. Сталін. Виконавчий Комітет Київської міської ради депутатів трудящих прийняв рішення № 2920 від 13 грудня 1949 р. закріпити за Комбінатом шампанських вин України земельну ділянку площею близько 8.5 гектарів і всі будинки, які належали Київському консервному заводу ім. Мікояна по вулиці Сирецькій, 19 у Подільському районі для будівництва заводу шампанських вин. Початком будівництва Київського заводу шампанських вин можна вважати січень місяць 1950 року . І вже через рік завод почав свою господарську діяльність, що полягала в зберіганні коньячного спирту й виноматеріалів. Одночасно тривала реконструкція й добудування приміщень заводу. Наприкінці 1954 року будівництво ввійшло у свою завершальну стадію. Починаючи із третього й четвертого кварталів почали вводити в дію окремі об'єкти.
Перша черга заводу, потужністю 1,5 мільйона пляшок у рік, була прийнята державною приймальною комісією 24 грудня 1954 року . У грудні 1954 року провели пробні пуски розливу шампанського. І з першого січня 1955 року завод почав виконувати першу виробничу програму в 1,5 мільйона пляшок у рік. А 27 грудня 1954 року вважається день пуску заводу в експлуатацію. Із цієї дати почався відлік часу його діяльності.
Друга черга заводу була прийнята в грудні 1955 року . Загальна потужність заводу після введення в дію другої черги становила біля трьох мільйонів пляшок у рік. До 1967 року на заводі, крім шампанського, випускали тихі вина. В 1958 році завод освоїв свою проектну потужність. Із цього часу почалося постійне планомірне нарощування продуктивності.
З метою розширення асортиментів і впровадження нових типів високоякісних ігристих вин, в 1957 році завод освоїв випуск нового типу ігристого вина "Советское шампанское мускатное". Нова марка шампанського була оригінальним ігристим світло-золотим вином, що відрізнялося від звичайного шампанського особливо ніжним ароматом і приємним смаком, властивому свіжому мускатному винограду, що входив до складу ігристого. Масове виробництво "Советского шампанского мускатного" було освоєно в 1957 році, протягом якого випустили 62 тисячі пляшок. В 1958 році випуск мускатного досяг 317.1 тисяч пляшок. Цей напій мав великий попит у споживачів не тільки України й Києва, а й усього колишнього Радянського Союзу. Відправляли мускатне й за кордон. Сировинною базою для виробництва мускатного шампанського була степова частина Криму. У Наказі по Управлінню харчовою промисловістю Раднаргоспу Київського економічного адміністративного району №148 від 23 липня 1959 року було констатовано, що Київський завод шампанських вин уперше в СРСР освоїв випуск нового ігристого вина "Советское шампанское". Висока якість цього вина було визнано на міжнародних конкурсах вин в Угорщині і Югославії, на яких вино було відзначено срібною й золотою медалями. У 1959 році завод випустив експериментальну партію шампанізованого вина "Мускат Ігристий" у кількості 10 тисяч пляшок. На відміну від мускатного шампанського "Мускат Ігристий" готувався винятково з мускатних виноматеріалів. Це ігристе відрізнялося більше вираженими тонами, які притаманні мускатному винограду , і більш повним гармонічним смаком. Зразки "Мускату Ігристого" високо оцінили на дегустації за участю інспекції по якості товарів Міністерства торгівлі УРСР.
Постійно нарощуючи темпи виробництва, удосконалювалася технологія. Так в 1964 році були закінчені роботи з переведення усіх 48 акратофорів на безперервну шампанізацію, уперше серед шампанських заводів була розроблена й введена нова технологічна схема виробництва дріжджів у безперервному потоці з апаратурним оформленням і автоматизацією процесів.
У 1976 р. завод увійшов до складу Київського виробничого об'єднання виноробної промисловості. Нарощуючи продуктивність, проводили реконструкцію окремих ділянок: відділення відстою й фільтрації, цеху розливу й оформлення, заміну основних автоматів ліній розливу й оформлення, прирейкової бази, зі складами на її території, запустили в експлуатацію лінії розливу й оформлення французької фірми "Баль Ганглоф", складу тари на території заводу, відділення біохімічного цеху, вуглекислотної компресорної.
Протягом усього свого існування завод не міг жити без удосконалення. Після закінчення однієї реконструкції наступала інша. І все без зупинки основного виробництва. Проводячи ряд заходів щодо розширення й реконструкції основного виробництва, багато уваги приділялося вдосконаленню технології. Групою фахівців заводу спільно з фахівцями інституту мікробіології й вірусології ім. Д. К. Заболотного АН УРСР була розроблена й уведена у виробництво нова технологія вирощування дріжджів. Така лінія була вперше створена на Київському заводі шампанських вин і введена в експлуатацію в автоматичному режимі.
Наприкінці 1992 року , приймаючи до уваги те, що наша держава прийняла нове законодавство, що дало нові можливості у веденні господарської діяльності, колектив заводу один з перших почав пошук нових шляхів розвитку підприємства... 15 жовтня 1992 року були проведені загальні збори трудового колективу Київського заводу шампанських вин, на якому була створена Організація орендарів орендного підприємства Київський завод шампанських вин. Третього листопада 1992 року Подільською районною державною адміністрацією м. Києва така організація була зареєстрована. Вона була створена для оренди Київського заводу шампанських вин у складі цілісного майнового комплексу. 6 листопада 1992 року був підписаний договір оренди між Фондом Державного майна України й організацією орендарів орендного підприємства Київський завод шампанських вин з метою підвищення ефективності використання державного майна й досягнення найбільших результатів господарської діяльності. За умовами договору організації орендарів були передані в оренду основні засоби, оснащення, що вимагало монтажу, незавершене виробництво, кошти, оборотні кошти, фонд розвитку виробництва, амортизаційний і статутний фонди.
Рішенням загальних зборів організації орендарів від 15 жовтня 1992 року на добровільних основах було створено Колективно-орендне підприємство "Київський завод шампанських вин". На підставі договору оренди з Фондом Державного майна України обумовлювало завдання орендареві після підписання даного договору заснувати орендне підприємство "Київський завод шампанських вин", що стає правонаступником майнових прав і обов'язків організації, майно якої орендувало. У результаті проведеної організаційної роботи підприємство одержало можливість самостійно визначати структуру джерел фінансових засобів й вирішувати питання їхнього розподілу й використання, керуючись Уставом підприємства й чинним законодавством.
На початок 1993 року асортимент продукції, що випускався, складався із шампанського таких кондицій: брют, сухе, напівсухе, напівсолодке, солодке, а так само шампанського спеціальних найменувань: "Мускатне Ігристе", "Південне Ігристе біле", "Київське Ігристе рожеве". За роки оренди асортимент продукції поповнився торговельними марками шампанського спеціальних найменувань: "Гетьманське", "Ювілейне" і "Золоте".
На заводі сформований потужний потенціал фахівців-виноробів і служби технічного забезпечення. Для розробки рекомендацій з формування й проведення виробничо-збутової політики, а також координації діяльності в цій галузі всіх підрозділів, був створений відділ маркетингу підприємства, що у своїй робочій динаміці "переріс" у департамент управління маркетингу зі своєю внутрішньою інфраструктурою (відділ продажу, відділ логістики, відділ реклами й PR).
Всі вони безупинно контролюють якість і оберігають придбані за п'ятдесятилітню історію існування заводу традиції виробництва українського шампанського, що визнане як в Україні, так і за її межами. Переконливим свідченням цього є поява нових видів шампанського – "відродження" шампанського "Советское" солодке, "Золоте червоне", а також, випуск на ринок тихих вин виробництва КЗШВ – "Советское Полусладкое" біле й червоне, які стрімко завойовують свою частку на ринку алкоголю.
Також, необхідно згадати про виробництво на заводі питної води "Криничка Рихерта" і безалкогольного дитячого шампанського "Шампусик". Наявність різноманітних вишуканих асортиментів ще раз підтверджує прагнення колективу до активізації рекламної діяльності, удосконалення системи збуту продукції.
На міжнародному конкурсі під егідою міжнародної організації винограду й вина "Крим Ігристе – 98", що проходив у м. Ялта "Ювілейне" червоне одержало диплом за кращий дизайн.
Варто згадати й про добродійну діяльність заводу. Протягом всієї своєї 50-літньої історії на ринку виробників ігристих вин, Київський завод "Столичний" сприяв на безоплатній основі розвитку науки й мистецтва, інвестував кошти, надавав різні види підтримки юридичним і фізичним особам, що потребують матеріальну допомогу.
За час, що пройшов з початку оренди, змінилося законодавство, у якому Закон України "Про господарчі товариства" передбачив різні види організацій. Однієї з таких форм було акціонерне товариство закритого типу, що найбільш повним чином могло вирішувати поставлені завдання: збільшення обсягів виробництва, одержання максимального прибутку для працівників та задоволення споживчого попиту.
26 березня 1999 року було ухвалене рішення про створення Закритого акціонерного товариства "Київський завод шампанських вин "Столичний". Був затверджений його Статут, Положення про Раду товариства, Положення про генерального директора, Положення про порядок відчуження акцій.
Метою діяльності товариства стало одержання прибутку в українській та іноземній валютах в інтересах акціонерів. Основним предметом діяльності передбачене виробництво ігристих вин, виробництво слабоалкогольної й безалкогольної продукції, освоєння нових видів продукції, здійснення всіх видів торгівлі й інших видів діяльності, застережених в Статуті товариства. 5 квітня 1999 року відбулося перше організаційне засідання Ради акціонерів.
14 квітня 1999 року Закрите акціонерне товариство "Київський завод шампанських вин "Столичний" початок свою виробничу діяльність. Більше 50 років Київський завод шампанських вин "Столичний" є лідером на ринку шампанських вин України. Щороку асортиментний ряд КЗШВ поповнюється новими видами ігристих вин, які без зволікання стають хітами продажів Поставки шампанського, виробленого на КЗШВ, станом на 2005 р. здійснювалися по всій території України, включаючи АР Крим (усього 25 регіонів), що дозволяє бренд "Столичний" вважати НАЦІОНАЛЬНИМ .
Михаил КАЛЬНИЦКИЙ
НЕБЛАГОДАРНЫХ КАРАЮТ РУБЛЕМ
Газета по-киевски 3.02.2006 pk.kiev.ua/history/2006/02/03/174203.phpl
Ім'я Сергія Грушевського з'явилося на стіні найкрасивішої будівлі Куреневки не відразу. Царські власті теж уміли викидати "штучки". Коли в 1901 році в далекому Владикавказі помер видний педагог, дійсний статський радник Сергій Федоровіч Грушевський, в його заповіті виявився пункт, кровно що цікавить киян. Покійний залишив чималу суму в банку з тим, щоб вона дещо приросла відсотками, а потім на ці гроші належало збудувати і містити початкове училище в одному з міст, де Сергію Федоровичу доводилося жити і працювати. Серед запропонованих варіантів був і Київ. І син заповідача, який повинен був визначитися, зробив вибір на користь нашого міста.
Почалися переговори з київськими властями, а попутно і з керівництвом учбового округу, яке хотіло перетягнути цю суму на свій баланс. Проте не такі наші "батьки міста", щоб упустити пливучі до них гроші. Київська міська дума отримала 50 тисяч на будівництво учбового корпусу, син Сергія Федоровича виділив ще 50 тисяч недоторканного капіталу, з якого відсотки знімалися на зміст училища. Було відведено місце на небагатій околиці Куренівці, поряд з приходською церквою. Місто вирішило не скупитися, підкинув на будівництво ще і своїх рублів. І в 1910–1911 роках по нинішній вулиці Фрунзе, 164, виросла триповерхова будівля училища. В його проектуванні брав участь відомий архітектор Василь Кричевський. Він надав училищу оригінальні риси, звівши його в національному стилі, званому нині "український модерн".
Двері нової школи відкрилися для доброї півтисячі куренівської дітвори. Подяка міста за щедрий дар була щиріше, і училище на Куренівці найменовували на честь С.Ф. Грушевського. Над входом в заклад укріпили табличку з його прізвищем. Все нібито зважилося найкращим чином, але раптом з Петербургу пролунав грім. Міністерство народної освіти не згодилося з тим, щоб народне училище називалося ім'ям професора Грушевського.
Фото початку ХХ століття
Причини непорозуміння було неважко зрозуміти. У той час імперські власті не могли спокійно чути імені іншого професора Грушевського – того самого сина, який розпорядився заповітом Сергія Федоровича. Грушевський-молодший, Михайло Сергійович, був одним з лідерів українського руху за незалежність. А з погляду панів з Петербургу – "малоруського сепаратизму".
Вимогу міністерства доводилося виконувати. Ім'я Грушевського-старшого зникло з фасаду. Але тут обурився вже Михайло Грушевській. Він заявив, що в цьому випадку відмовиться фінансувати училище з недоторканного капіталу... Міністерські урядовці замислювалися. І, нарешті, 90 років тому – в серпні 1915 – киян повідомили, що міністерство освіти згодилося на компроміс. Воно визнало за училищем ім'я Сергія Федоровича Грушевського, але зажадало, щоб на вивісці це ім'я було позначено повністю. Очевидно, щоб ніхто, навіть випадково, не спутав покійного батька з опальним сином.
Втім, у той час училище все одно не діяло: йшла війна, і будівлю відібрали під інвалідний притулок. А надалі, вже при радвладі, тут була просто середня школа №14. І лише недавно на фасаді будівлі в українському стилі знову з'явилася табличка з ім'ям С.Ф. Грушевського, батька прославленого вченого і державного діяча, якого по праву шанує незалежна Україна. Тільки тепер в цих стінах (втім, досить пристойно відремонтованих) нині знаходиться Інститут підвищення кваліфікації кадрів Академії муніципального управління. Хоча батько і син Грушевські хотіли, щоб азам наук тут вчилися діти.
КУРЕНІВСЬКИЙ НЕКРОПОЛЬ
Демократична Україна № 156 (23453) 29.08.2006 dua.com.ua/2006/156/arch/10.shtml
Назву Куренівка історичній місцевості у північній частині території Києва, розташованій між Подолом, Пріоркою, Сирцем і Оболонню, дали курені козацького гарнізону, які розміщувалися тут у середині ХVII століття. Коли цариця Катерина ІІ ліквідувала козацтво, ця околиця тодішнього Києва стала селищем. Воно складалося з невеликих хаток, укритих соломою, і без будь-яких натяків на зручності. Більша частина населення тут була неписьменна: це підтвердив перепис населення 1874 року. Пізніше місцевість заселилася міщанами, а згодом перетворилася в приміський район, що славився садами й городами.
Розташовані тут Кирилівські богоугодні заклади виникли на місці колишнього монастиря. Ці споруди – одні з найдавніших, ведуть свій початок ще з князівського періоду. Незважаючи на те, що це були приміські райони, за старих часів тут функціонувало чимало церков: Кирилівська, Йорданська, Костянтинівська, Введенська, Куренівська Св. Петра і Павла (1759), Пріорська Покрови Божої Матері (1858), церква в ім’я Св. Георгія і Дмитра (1722).
Київ зростав за рахунок розширення міських меж. На місці куренівських садів і городів виникали фабрики, заводи, майстерні. З’явилися школи, народні будинки, робочі клуби, театр ім. І. Карпенка-Карого, парк ім. Тараса Шевченка. На Сирці й околицях Куренівки була відзнята перша художня стрічка «Труп № 1346». Для виробництва кінофільмів іноземна фірма «Тиман і Рейнгарт» 1912 року орендувала на Сирці двоповерховий особняк на березі озера й побудувала знімальний павільйон.
Не всі кияни старшого віку достеменно знають про існування Куренівського цвинтаря й про те, де він міститься. Якщо про Байкове і Лук’янівське кладовища відомо багато (видані й путівники), то про Куренівське знаходжу в пресі мало інформації. На карті Києва, виданій 1902-го І. Чоколовим, видно, що раніше тут були приватні володіння – хутори Ріхтера, Казанської, Богатирського та інші. Поруч протікала річка Сирець, яка впадала в Дніпро і утворювала на своєму шляху невеликі озера. Цвинтар не був нанесений на плані, але на нього виходила коротка Кладбищенська вулиця з одного боку, а з іншого вона вливалась у Сирецьку вулицю.
Старе Куренівське кладовище виникло 1825 року, а в 1929-му з’явилось нове, міське. З 1957 року воно закрите (нині дозволяється підхоронювати прах померлих тільки в урнах у могили родичів). Тут спочивають незнайомі й відомі люди, які відійшли у небуття. Цвинтар – це своєрідний парк-некрополь з десятками тисяч могил, що покояться під вітами дерев і пташиним щебетом у чагарниках...
Дорога на Куренівське кладовище проходить по стародавній Сирецькій вулиці, до повороту праворуч по провулку Подільському і далі вгору вулицею Валковською, упираючись в металеві ворота кладовища. На підході, праворуч – вервечка приватних будинків із садами, загороджені високими парканами, а ліворуч – старий цвинтар. Контора – відразу біля воріт. Є архів, який реєструє поховання з 1944 р. (попередніх даних не збереглось). Штат кладовища складається з доглядача Зінаїди Настеки й чотирьох робітників. Місто і район виділяють скромні кошти для догляду за територією. Тут ніколи не було церкви або каплиці. На жаль, жодних відомостей служителі надати не можуть. Авторові цих рядків довелось самотужки збирати по крихтах.
Навідуються сюди зрідка. Ліворуч від входу починаються православні могили й дитячі поховання. Праворуч – єврейська ділянка. Трохи далі – братські могили воїнів, що загинули в 1941–1945 р р., а також тих, хто помер від ран у шпиталях. Тут лежать солдати, сержанти й офіцери. Серед них – 32 особи, імена яких невідомі. Є окрема могила інженер-капітана ІІ рангу ВМФ Сергія Кузнєцова (1889–1950). Пам’ятники воїнам установлені Київським міським виконавчим комітетом у 1954 році. Щороку в День Перемоги 9 травня та 6 листопада – в день визволення Києва від німецьких загарбників біля Братської могили громадськість проводить мітинги й покладання вінків...
Скромні, прості надмогильники, хрести (декотрі поховання поглинув час забуття). Трапляються пам’ятники з каменю габро, лабрадориту, але більшість – із сірого граніту. Такі знаки уваги в ті часи коштували недешево, втім, як і зараз. Нині їх мало хто відвідує, тому що багато з нащадків цих корінних киян виїхали в Ізраїль, Європу й Америку. Є кілька напівзруйнованих склепів із цегли. В одному з них спочиває Лев Рабинович (1881–1948). Його родичі-добродійники дали гроші на відновлення Київської синагоги. Інші склепи – безіменні, але старожили стверджують, що в них знаходяться останки знаних равинів. Серед єврейських поховань є такі імена: Сара Каплан (1890–1942), Хана Кітнер (1881–1945), Софія Новак (1909–1948), Анатолій Гомельський (1921–1949). У війну на цю ділянку кладовища під час бомбардування впала велика німецька бомба, після вибуху якої дотепер збереглася велика вирва.
Неподалік розкидані хрести із залізних прутів або труб, які покрила іржа. Це – православна ділянка. Подекуди в цих місцях ходити небезпечно, бо можна провалитися. Так, це не паризькі некрополі Пер-Лашез або Сент-Женевьєв де Буа. Тут спочивають прості трудівники, що жили в місті в різні часи. На збережених культових табличках ви не знайдете знаменитих прізвищ: Борис Омельченко (1916–1952), Микола Голованов (1920–1953), Марія Істоміна (1861–1949), Олена Волинська (1906–1952), А. С. Жуков (1896–1956) і багато інших. Може, хтось із нині живих впізнає серед них своїх родичів.
Автор цих нотаток відвідує кладовище, тому що на центральній алеї поховані родичі: прабабуся Марія Гуменюк (1865–1945), бабусі Наталя Носевич (1887–1981) і Поліна Гуменюк (1894–1983). Це були скромні жінки-трудівниці, котрі зазнали нестатків і прикрощів. Серед іменитих, які знайшли тут свій вічний спочинок, – український художник і внучатий племінник Тараса Шевченка Фотій Красицький (1873–1944), що навчався у Києві в художній школі Миколи Мурашка коштом Миколи Лисенка. Він – автор відомих картин: «Гість із Запоріжжя», «Біля колодязя» тощо. Писав портрети, карикатури. Викладав у Київському художньому училищі й одноіменному інституті. На прохання доньки Ірини його останки були потім перепоховані на Байковому кладовищі. В Києві живе його онучка Софія, котра нині є директором музею ім. Ф. Красицького на Пріорці. На Куренівському цвинтарі поховано дочку Ф. Красицького – Галину, яка була теж художниця.
Серед поховань – могила Родіона Товщака (1876–1944), що усе життя пропрацював столяром. Його дочка колись була скарбником церкви в селищі Шевченкове. Поряд – могила капітана ІІІ рангу Якова Брядка (1899–1956), вихідця із Болгарії. У роки війни в Києві він був підпільником, боровся проти німецьких окупантів. Далі – поховання українського письменника-драматурга Юрія Будяка (справжнє прізвище Покос, 1878–1942)
...
Олесь СИЛИН, Герой України, заслужений діяч культури України,
заслужений архітектор України, головний експерт
Фонду пам’яток історії та культури імені Олеся Гончара