Гаданий вигляд Кирилівської стоянки первісних мисливців
| Вид материала | Документы |
- 1Загальні положення, 235.7kb.
- Обґрунтування навчальної дисципліни «релігієзнавство», 78.82kb.
- Мистификация чуда, 992.94kb.
- 6. Однаково розподілені доданки, 19.79kb.
- На правах рукописи, 498.57kb.
- Встановіть відповідність між назвами пам’яток культури Київської Русі та їхніми зображеннями, 109.21kb.
- Содержание Часто задаваемые вопросы, 2264.71kb.
- Поэма о Ермаке, 845.17kb.
- Запишіть загальний вигляд підпрограми функції. Чим відрізняються процедури від функцій?, 86.32kb.
- Абзацы третий, пятый и шестой исключить, 220.64kb.
НІМЕЦЬКА ЗАСАДА
Український діловий тижневик "Контракти" № 13 від 31-03-2008
kontrakty.com.ua/show/ukr/print_article/44/13200810243.phpl
Київ став містом-садом завдяки хобі саксонського ткача Вільгельма Крістера, котрий з якихось причин у себе на батьківщині він не зміг реалізуватися в цій справі
Від верстата до сохи
Хрестоматійна репутація Києва як міста-саду не така вже й стара. Ще у 1870-1880-х роках сучасники скаржилися на проблеми з озелененням центральної частини міста на Дніпрі. Водночас київські околиці справді тонули в садах і гаях. Густо вкрита зеленню була й північна периферія Києва – так звана Пріорка (до XVII століття тут господарювали пріори католицьких церков).
Саме тут у 1850 році влаштувався саксонець Вільгельм (Василь) Готлібович Крістер. За першою своєю професією він був фахівцем ткацької справи, добре розвиненої в Саксонії. У цьому статусі його й запросив на свою суконну фабрику в містечку Хабно (нині Поліське) магнат князь Радзивілл. Сталося це у 1838-му, після чого Крістер 12 років поспіль сумлінно працював на великому підприємстві, сприяючи його процвітанню. За цей час став батьком, наскладав трохи грошей і тільки тоді зважився різко змінити хід свого життя.
Як виявилося, саксонський ткач здавна полюбляв садівництво. З якихось причин у себе на батьківщині він не зміг реалізуватися в цій справі. Натомість у губернському місті Російської імперії втілив свої мрії в життя. Накопиченої суми вистачило, щоб обзавестися на Пріорці лісистим маєтком у 38 десятин (понад 40 га), що колись належав графу Естергазі. А потім новий хазяїн почав перетворювати цю місцевість на рай земний.
Уже після смерті саксонця видатний діяч київського садового господарства Олександр Осипов написав про нього: «Такий потяг до садівництва з’явився в покійного В. Крістера не як результат його професійних знань, не як експлуатація його попереднього садового досвіду та підготовки, а як результат його щирої любові до природи, як результат відданого справі любителя... Ми бачимо, що в справі садівництва науку рухають не так професіонали, як щирі любителі, яких щось піднесене і святе нестримно тягне до матінки-природи, з якої вони вчаться брати найкращі її дарунки, котрими прикрашалося первісно чисте і непорочне існування перших людей на землі; ця могутня любов до природи, зокрема до рослинного світу, за всіх часів притягувала до себе найкращих людей».
Кожному по гарбузу
До переселення Вільгельма Крістера на Пріорку аграрна культура тутешніх мешканців була вкрай низького рівня. Землю обробляли примітивним способом, сортність фруктових дерев і городніх рослин залишалася невисокою. Вільгельм Готлібович фактично здійснив у цій справі революцію.
Крістер усвідомлював труднощі завдань, які сам собі поставив. Велика площа, що опинилася у його розпорядженні, була не лише простором для різноманітних експериментів. Насадження на ній складалися здебільшого з хаотичного лісу і старого яблуневого саду. Поки яблуні плодоносили, хазяїн їх не чіпав, а ліс почав поступово вирубувати. І водночас, оскільки навколишні луги були ідеальним пасовищем, започаткував... молочне господарство. Закупив корів поліпшених порід і незабаром почав отримувати прибуток, постачаючи в місто молоко. До речі, разом з тим вирішив на майбутнє й питання з органічними добривами. Невдовзі Крістер висадив кормові гарбузи – звідкись дізнався, що коли ними годувати корів, то молоко стає особливо жирним. Гарбузи в нього були вагою близько центнера – можна показувати на виставках.
Спробував саксонець налагодити городництво, виписавши насіння пристойних сортів моркви, цибулі, картоплі. І теж цілком успішно. Організував баштанне господарство – виявилося, що найсмачніші дині і кавуни можна вирощувати на Пріорці, а не завозити по Дніпру з Херсонської губернії. Почав розводити виноград на тутешніх піщаних грунтах. Дібрав підходящі сорти для київського клімату й швидко отримав практичну віддачу, маючи тільки з виноградників тисяч по шість чистого прибутку на рік. Щоправда, так було тільки до прокладення в Київ залізниці. Коли ж сюди почали швидко й у великих кількостях доставляти дешевий південний виноград, власник швидко зорієнтувався і скоротив виноградні плантації.
З часом, у 1880-х роках, Вільгельм Готлібович знайшов практичне застосування численним підземним ключам, на які була багата місцевість. Облаштував ставки, а в них запустив дзеркального коропа, і той чудово розмножився. Зрештою хазяїн став заробляти ще й на свіжій рибі.
Але все ж таки головним його заняттям було культурне садівництво. До нього він ішов не один рік, експериментуючи, помиляючись і навчаючись на своїх помилках. Знову ж таки не став марно заощаджувати: замовив саджанці у найкращих бельгійських та німецьких помологів. Крім вирощування фруктів на продаж Вільгельм Крістер зумів створити у своєму маєтку чудовий розплідник плодових дерев і декоративних кущів. У садівництві сам заглиблювався в усі деталі, багато що осягав своїм розумом. Приміром, ще до того, як учені дослідили механізм перехресного запилення плодоносних дерев комахами, він уже займався розведенням бджіл у своєму господарстві, влаштував пасіку, завів спеціальні медоносні рослини.
Здатністю комплексно підходити до ведення господарства, шукати джерела доходів там, де іншим це не вдавалося, Вільгельм Готлібович, мабуть, нагадував дбайливого підприємця Муразова з «Мертвих душ» Гоголя. Або свого старшого сучасника графа Олексія Бобринського – піонера цукробурякової промисловості на південному заході імперії.
Хазяїн Пріорки
Однією з найпривабливіших рис саксонця було те, що свої спостереження і досягнення – на той час фактично ексклюзивні – він аж ніяк не прагнув приховувати від інших задля власної вигоди. Навпаки, ніхто щедріше за нього не ділився садівничим досвідом. Природно, коли продукція господарства Крістерів завоювала київський ринок, багатьом стало цікаво: як його фрукти, овочі, баштанні виявилися такими смачними, а врожаї великими? На Пріорку потягнулися власники дрібних садів і городів. Ніхто з них не йшов без розумної поради, будь-хто міг придбати насіння або саджанці – це обходилося значно дешевше, ніж замовляти за кордоном, а якість товару була навіть вищою, якщо врахувати апробації в київському кліматі. Безплатно поширювалися каталоги садових і городніх культур, запропонованих Крістером.
Зважаючи на постійні звернення за консультаціями садівник вирішив викласти накопичені за 30 років відомості у популярній брошурі з широкою назвою: «Хазяйновитий садівник, або Коротке наставляння для посіву насіння найвідоміших городніх і квіткових рослин та подальшого за ними догляду в умовах тутешнього клімату та грунту для ознайомлення покупців зі справою садівництва; укладене садівником-торгівцем у Києві Вільгельмом Крістером». Природно, він не претендував на науковий аналіз своїх досягнень, але запропонував увазі читача безліч реальних спостережень і практичних прийомів. Автор застерігав садівників від хибної думки, ніби одного лише якісного посадкового матеріалу достатньо для отримання високих результатів: вирощування рослин завжди передбачає ретельна працю, пильну увагу на всіх етапах процесу. «Все, за що берешся, – писав Крістер, – потрібно розуміти й мати для цього належні знання, бо інакше все залежатиме лише від випадковості, якщо в чомусь і трапляється удача».
Маєток Крістерів на Пріорці. За малюнком середини XIX ст.
Особливу користь від сусідства з культурним садівництвом отримали мешканці Пріорки. Маючи потребу в робочих руках, Вільгельм Крістер охоче наймав їх для виконання різних обов’язків. При цьому вони наочно спостерігали, які багаті урожаї можна отримувати на цій землі. А власник зовсім не забороняв застосовувати його знахідки у їхніх власних невеликих господарствах. Добробут тамтешніх мешканців зріс, тож вони у буквальному сенсі займали чергу за вакансіями в господарстві Крістера.
Зрозуміло, що обивателі ставилися до німця з щирою симпатією. Вільгельм Готлібович посилював її увагою до насущних потреб населення. Так, він подбав про своєчасну допомогу своїй околиці у разі пожежі. Чекати пожежників Крістер придбав усе необхідне для гасіння вогню і за потреби особисто виїжджав на місце події на власному обозі.
Сто тисяч
У 1890 році найкращий у Києві садівник пішов з життя. Він встиг обзавестися багатодітним сімейством, причому двоє з трьох його синів, які з дитинства старанно допомагали батькові в садовому господарстві, продовжили його справу.
Середній син Едмунд, отримавши свою частку спадщини, завів власне садівництво на новому місці – на Куренівці. Він узявся за справу з неабияким запалом, але у 1892 році передчасно помер. Удова з дітьми продовжила його бізнес під вивіскою «Насіннєва торгівля і садівництво Е. В. Крістера».
Батьківська ж фірма «В. Крістер» разом з маєтком на Пріорці перейшла до старшого сина Юліуса. Юліус Крістер зарекомендував себе таким самим дбайливим хазяїном, як і Вільгельм. Під його керівництвом справа надалі процвітала. Попит на посадкові матеріали зростав. Колишнього господарства виявилося вже недостатньо, тож довелося прикупити за межами Києва – у Фузиківці та Литвинівці – ще гектарів сто земельних угідь, на яких влаштували нові розплідники. Фірмовий магазин був розташований у центрі Києва – на розі Хрещатика та Інститутської.
Зразки, вирощені фірмою, здобували нагороди на престижних виставках. На Київській сільськогосподарській та промисловій виставці 1897 року було відзначено, що «фірма «В. Крістер» нині є єдиним за обсягом і кількістю матеріалів садовим закладом». У 1900-му з нагоди півсторічного ювілею садівництва було випущено спеціальне видання, текст якого написав колега і шанувальник старшого Крістера Олександр Осипов. Віддрукували його у відомій київській друкарні Стефана Кульженка – друга родини, власника сусіднього пріорського хутора, відомого під назвою «Кинь-Грусть».
До кінця позаминулого століття «маточний сад» Крістерів налічував величезну кількість сортів фруктів: понад 450 яблук, 430 груш, 50 вишень і черешень, 20 персиків, 20 абрикосів і 25 видів винограду. Все це були добірні сорти, що пройшли акліматизацію на Київщині. За даними на 1900 рік, продаж за сезон становив до 50 тисю фруктового коріння і до 100 тис. декоративного. Сукупний щорічний оборот фірми «В. Крістер» сягав 100 тис. руб. Для тодішнього садівництва безпрецедентна сума! Це при тому, що ціни на свій товар Крістери ніколи даремно не завищували, а для потреб навчальних закладів відпускали саджанці з великими знижками.
Крістер-молодший продовжував справу батька і в популяризації садової справи. Як і раніше, виходили каталоги, а всі охочі отримували практичні поради. При розпліднику навіть проводилися спеціальні ознайомлювальні курси. Тих, хто попрацював і набрався досвіду в пріорському садівництві, потім радо запрошували садівниками в різні господарства – ім’я Крістерів було найкращою рекомендацією.
Юліуса Крістера не стало у 1916 році. На той час ішла війна з Німеччиною. Садова справа занепадала. А бурхливі революційні події, що почалися невдовзі, взагалі поклали край колишньому процвітанню.
Хмарочоси замість яблунь
Досі на Пріорці неподалік Вітряних гір збереглася назва «Крістерова гірка», що дійшла до нас з тих незапам’ятних часів. Так іменують ландшафтно-паркову зону вздовж вулиці Осиповського. Назва потрапила навіть на сучасні карти Києва.
У решті пам’ять про Крістерів не особливо зберігається. Старожили можуть ще показати на Крістеровій гірці місце поховання Вільгельма та Юліуса Крістерів, але мармурові надгробки давно вкрадено. Більше пощастило могилі Едмунда: вона вціліла на лютеранській ділянці Байкового кладовища.
На Пріорці ландшафт змінився до непізнаваності. Від садибних будов Крістерів мало що залишилося. У жалюгідному, напівзруйнованому вигляді дійшла до нашого часу сімейна резиденція – гарна двоповерхова будівля, споруджена у 1880 році й щедро прикрашена візерунковим різьбленням. Зараз вона огороджена глухим парканом на території Інституту харчової хімії та технології НАН України.
Частину території господарства довгий час займала агрофірма, яка вважає себе спадкоємицею стародавнього розплідника. Утім, останнім часом частину Крістерової гірки віддано під комерційну забудову.
Так поступово зменшуються озеленені простори міських околиць, що здавна були легенями Києва. Тепер уже не віриться, що лише сто років тому зусилля однієї сім’ї могли відіграти вирішальну роль у забезпеченні столиці овочами та фруктами, вирощеними на місцевому ґрунті.
Щедрість проти нахабності
Довгий час життя Пріорки було так тісно пов’язане з сімейством Крістерів, що тутешні мешканці були в курсі не лише садівничих, а й особистих справ династії. Збереглися цікаві перекази, один з них переповідав про знайомство Юліуса Крістера з його майбутньою дружиною Пелагеєю – вірною й люблячою супутницею до кінця його життя. Нібито багатий садівник їхав вулицею у своїй колясці, раптом шлях йому перегородила дівчина. Вона побилася об заклад з подругами, що не побоїться заговорити з Крістером. Голосно сміючись, дівчина зажадала в нього грошей на нові туфлі, а той не поскупився: гарна й задерикувата молодиця відразу сподобалася йому. Через тиждень вона вже стояла під вінцем поруч з Юліусом.
Сергій МАХУН
СТЕФАН КУЛЬЖЕНКО –
НЕКОРОНОВАНИЙ ЦАР ДРУКАРСЬКОЇ СПРАВИ
Дзеркало тижня № 32 (507) 14 – 20 серпня 2004 dt.ua/3000/3760/47417
Попри те, що Київ наприкінці XIX – початку XX століття був столицею Південно-Західного краю, він не входив навіть у п’ятірку найбільших центрів Російської імперії. І за населенням, і за торгово-промисловим потенціалом місто на Дніпрі поступалося не тільки Санкт-Петербургу, Москві, а й Варшаві, Одесі, Ризі; порівняти його можна було хіба що з Харковом, Катеринославом, Лодзю, Єкатеринбургом. Але в одному Київ, що залишався визнаним центром православ’я (Другим Єрусалимом), до якого не заростала стежка прочан, досяг незаперечної першості – тут знаходилося більше половини всіх найбільших поліграфічних підприємств імперії Романових. Шкода, але все це в минулому. Тепер навіть ілюстровані журнали «нові Кульженки» намагаються друкувати в Італії, Словаччині, Чехії, Фінляндії...
З ім’ям нашого співвітчизника Стефана Васильовича Кульженка (1836-1906) пов’язана ціла епоха в розвитку друкарської справи в Україні. Він здійснив справжній прорив, створивши в Києві потужний поліграфічний центр воістину європейського рівня.
Перегортаючи в букіністичних магазинах стародавні, дорогі дореволюційні видання, я неодноразово переконувався, що рівних «продукту» марки «Типолитография С.В. Кульженко» немає. Характерною, можна сказати, ексклюзивною особливістю буквально всієї продукції, котру виробляв київський промисловець, була надзвичайно висока її якість. А це ж тисячі найменувань книжок, альбоми, фоторепродукції, літографії, брошури, газети, журнали, поштові листівки, конверти, канцелярські товари, папір. Такий неповний перелік «інтересів» невтомного професіонала своєї справи. З цим «валом» могла впоратися лише обдарована й неординарна людина. Геть випадково (можна сказати, що це перст долі) кілька місяців тому я побачив дуже скромний надгробок Стефану Кульженкові на Байковому кладовищі в Києві, поруч із могилою Лесі Українки. Тест на допитливість проходив у столичних бібліотеках, але матеріали збирав довго, буквально по крупинках.
Народився Стефан Кульженко в селі Баришівка (нині місто у Київській області) у козацькій сім’ї. Дух вольниці передавався в ній із покоління в покоління. Прадід Стефана, котрий мав незаперечний авторитет у своєму середовищі й отримав промовисте прізвисько Царьок, був у депутації козаків, які вирушали в далекий Петербург до Катерини II відстоювати свої права та привілеї. Батько жив з торгівлі вином у Києві, мати померла, коли хлопчик був ще зовсім маленьким. Здавалося, йому була вготована доля козачка й довгі поневіряння у пошуках свого місця в житті. Але працьовитість і кмітливість, помножені на фарт і підприємливість в умовах розгортання «капіталістичного будівництва», дали сходи. Утім, не так скоро. Кульженко пройшов усі щаблі шляху нагору.
Три роки навчання в духовному училищі при Софійському соборі, страшенні злидні. І нарешті 1848 року Стефан робить перший крок – вступає до київської типолітографії угорця І.Вальнера учнем. Дуже швидко хлопчик стає незамінним, опановує всі тонкощі професії; він єдиний навчився обслуговувати машину швидкого друку й навіть навчає роботи на ній друкарів-послушників із друкарні Києво-Печерської лаври. Наскільки важкою була робота, свідчить те, що навіть у 90-ті роки XIX століття жодна друкарня (у тому числі й самого С.Кульженка) не мала вентиляції й продовжувала використовувати майже дармову працю учнів.
Після банкрутства Вальнера Стефан працює друкарем у Гаммершмідта, керує друкарнею (у 22 роки!) відомого історика Сементовського, котрий видавав журнал «Киевские достопримечательности и древности». Нового хазяїна теж підстерігає удар – велика конкуренція, та й ринок поки що занадто розмитий.
Разом із другом В.Давиденком Стефан із 1862 року працює у друкарні його родича І.Давиденка; незабаром приходить думка: а чому б не спробувати вирушити на вільні хліби? Оренда друкарні (п’ять тисяч карбованців на рік – воістину астрономічна сума) і купівля дорогого обладнання (у тому числі й за кордоном), а головне – каторжна робота поступово дають перші результати, а за ними і початковий капітал.
1865 року в молодого подружжя Кульженків народжується первісток – Василь, у майбутньому продовжувач справи батька; пізніше з’являться на світ ще три сини – Сергій, Олексій і Михайло.
Однак двом компаньйонам стає тісно під одним дахом. «Розлучення» було цивілізованим. У серпні 1874 року Стефан Васильович уже самостійно орендує друкарню, а наступного року відкриває знаменитий у дореволюційний час паперовий магазин на Хрещатику. На порядку денному – розширення справи. І Кульженко наважується на ризикований крок. Це нині вулиця Пушкінська (тоді Ново-Єлизаветинська) у Києві – самісінький центр. А в другій половині XIX століття вулиці, що прилягають до Хрещатика із заходу та південного заходу, являли собою необлаштовані ділянки з ланцюгом валів. Тож купити землю тут могла лише людина, впевнена в своїх силах. Стефан Васильович пізніше писав: «Я придбав у Тарновського ділянку в 666 кв. с. (до 1400 кв. м. – С.М.) по 8 карбованців за кв. сажень. Почалося будівництво (влітку 1879 року. – С.М.) і було закінчено 15 серпня 1880 р. І друкарню почали перевозити в нове приміщення».
Почалася золота ера у житті підприємця. Фотолітотипографію на Ново-Єлизаветинській, 4, було обладнано п’ятьма великими верстатами швидкого друку, які приводилися в дію паровими двигунами, а також чотирма малими друкарськими пресами і трьома літографічними верстатами. 1887 року тут працювали 85 чоловік, на початку XX століття – 220, а 1905 року – 300. Для порівняння наведемо кількість робітників на найбільших київських підприємствах: на заводі «Гретера і Криванека» (сучасному «Більшовику») – до тисячі чоловік, на Південноросійському машинобудівному – близько 900, на «Арсеналі» – 800 чоловік.
Не можна сказати, що у Кульженка не було конкурентів. Багато хто намагався кидатися в хвацькі кавалерійські атаки, але якість їхньої продукції була далеко не найкращою. Часто інтриги закінчувалися банкрутством. Так, Кульженко в 80–90-х роках придбав друкарні Розенталя, Завадського. 1897 року Стефан Васильович викупив друкарню університету святого Володимира, придбавши для неї шість електричних машин для швидкого друку. Незабаром він разом із І.Чоколовим, Г.Фронцкевичем і К.Мілевським стає біля витоків створення школи для учнів друкарень. До неї приймали на трирічний курс дітей 12 –16 років із символічною платою – 30 карбованців на рік. Головним меценатом школи став відомий промисловець Микола Терещенко, котрий вніс на її рахунок 10 тисяч карбованців! З 1905 року заняття проводили в окремому будинку на вулиці Софійській, 7.
Справжніми шедеврами стали такі видання Стефана Васильовича, як книжки М.Захарченка «Киев теперь и прежде» (1888 р.), І.Александровського «Собор св. Владимира в Киеве» (42 великі фототипії, 105 фотоцинкографій у тексті) у вигляді давньоруського рукопису (1898 р.). У розкішно виданій 1902 р. «Истории искусств» С.Байє в тексті було вміщено 350 ілюстрацій і 30 фототипічних таблиць. У 1898 –1899 роках Кульженко співпрацює з Київським товариством письменності; він друкує науково-популярну літературу, твори Т.Шевченка, М.Конопницької, К.Станюка...
Займаючи помірковано-ліберальні позиції, Стефан Васильович до 100-ї річниці смерті Івана Котляревського видає 1904 року знамениту збірку творів українських письменників «На вічну пам’ять Котляревському».
На ринку ЗМІ роль видавця також не була третьорядною. У різний час виходять газети «Заря», «Киевское слово», «Киевская газета». В «Киевском слове» активно друкувався письменник Олександр Купрін. Саме тут вийшли його «Мініатюри» і майже весь цикл хрестоматійних «Київських типів». Журнали «Земледелие» та «Инженер» були помітним явищем не тільки для України. В «Инженере» побачили світ роботи дослідників і практиків із різних галузей знань.
На північній околиці Києва Стефан Васильович у 90-х роках купує кілька дачних ділянок, де розводить бджіл, вирощує овочі, влаштовує фруктовий сад. Назву ця місцевість одержала дуже незвичну – Кинь-грусть. За переказом, російська імператриця Катерина II, подорожуючи Україною, зупинялася саме тут. Побачивши, що її фаворит Григорій Потьомкін перебуває в поганому гуморі, вона сказала: «Гриша, родной, кинь грусть, посмотри, какая красота вокруг!»
Як бачимо, машина часу повернула нового господаря цих місць у минуле, коли Царьок спілкувався з самою імператрицею... Його нащадок уже наприкінці XIX століття став некоронованим царем друкарської справи в Російській імперії.
Помер Стефан Васильович Кульженко в Києві 16 листопада 1906 року. Кілька останніх років він хворів, фактично передавши управління своєю друкарською імперією синові Василю. Його доля, як і доля невістки – мистецтвознавця Поліни Аркадіївни Кульженко, котра намагалася під час Великої Вітчизняної війни врятувати скарби Київського музею західноєвропейського мистецтва, заслуговують окремої статті. Повернення з небуття імен діячів науки, культури, мистецтва цього передгрозового для нашої батьківщини часу триває. Важко не погодитися з тим, що про далеке минуле (котре часто було безпечнішим з ідеологічного погляду) ми знаємо значно більше. «Ми ледачі й недопитливі»...
 Стефан Васильович Кульженко, 1904 р. | Наталія ГАМОЛЯ ДРУКАРСЬКА СЛАВА СТЕФАНА КУЛЬЖЕНКА Український діловий тижневик "Контракти" №12, березень 2003 kontrakty.com.ua/ukr/gc/nomer/2003/12/32.phpl Розповідь про одного з піонерів національної поліграфічної промисловості, відомого не тільки в Російській імперії, а й у Західній Європі, киянина Стефана Кульженка, який на початку ХХ століття потрапив до рейтингу 300 найуспішніших бізнесменів імперії, наведеного в ювілейному альбомі, який було видано до 300-річчя царствування правлячого дому Романових. |
Знаменита друкарня
Тиха й небагатолюдна вуличка Пушкінська в центрі Києва, яка тягнеться паралельно до Хрещатика, сотню років тому мала назву Новоєлизаветинська. Саме на ній в будинку № 4 (зараз тут житловий будинок) й містилася знаменита друкарня Стефана Кульженка.
Один з найкращих тогочасних друкарських комплексів не тільки в Києві, а й в імперії складався з "типографії" (так називалися тоді друкарні) з двома словолитнями, літографії, стереотипії, фототипії, гальванопластикової майстерні, обладнаних за останнім словом техніки. У набірному та машинному відділеннях було облаштоване навіть електричне освітлення. У типографії працювало близько двохсот робітників – цифра помітна навіть порівняно з сьогоднішніми поліграфічними підприємствами.
А на Хрещатику був ще один структурний підрозділ – невелика крамниця Кульженка, де тодішні інтелектуали, міщани, студенти могли придбати найновіші книжки, підручники, довідники, календарі, поштівки, конверти й усяку найрізноманітнішу картонно-паперову продукцію, надруковану на підприємстві Кульженка. Новинки обговорювали в салонах, на вечірках, ведучи, цілком можливо, розмови на кшталт "Були у Кульженка? Читали? Ні? Відстаєте від часу, шановний..."
"У людях"
Стефан Кульженко народився у с. Баришівці на Київщині 1837 року. Його цілком можна назвати "новим" українцем тих часів, саме тим "чумазим", яких так не любили загниваючі дворяни з чеховських п’єс, оскільки пробився він до промислової еліти з самих низів. Класична сцена: одинадцятирічний сільський хлопчик, завмираючи, переступає поріг київської книжкової крамниці, господар якої – угорець за походженням – Вальнер є власником на той час "просунутої" типо-літографії. Сам Кульженко так згадував цей момент у книжці "Півсторіччя біля друкарського верстата": "Коли я увійшов до першої кімнати, очі мої мимоволі розбіглися. Уся вона являла собою магазин картин: великих і малих, у рамках і без рамок, різних розмірів і фарб. Нічого подібного у своєму житті я ще не бачив і стояв, як ошелешений, не знаючи, що й говорити у відповідь панові, що стояв переді мною. Це був сам Вальнер, господар магазину й типо-літографії".
Наступного ж дня юнака було прийнято на випробування, а потім і на навчання на сім років. Серед шістнадцяти учнів Стефан виявився найменшим, і за віком, і на зріст. Та швидко став найкращим, виявивши неабиякі здібності й щиру цікавість, завдяки чому вже на шостому році навчання став отримувати платню – сім рублів на місяць. Після навчання залишився працювати у "типографії" Вальнера, опанувавши чи не всі види друкарських робіт. Та ненадовго. Вальнер вирішив диверсифікувати бізнес, придбавши лісопильню на Трухановому острові, що його й розорило. Стефан змушений був шукати іншого заробітку. За шість наступних років він змінив кілька київських друкарень, шукаючи цікавішої роботи й більшої платні, оскільки на той час вже встиг одружитися й мав утримувати родину. Зрозуміло, усіх деталей кар’єри Кульженка тепер не відновити...
Початок
Фортуна всміхнулася Кульженкові одного недільного ранку, коли випадково він зустрів давнього приятеля, з яким колись вчився у Вальнера і який на той час працював гравером в одній з кращих у місті друкарень І. Давиденка. І вже за кілька днів сам хазяїн запросив Стефана на співбесіду, після чого взяв на вакантну посаду конторника. Кульженка влаштовували і платня, і перспективи: підприємство Давиденка мало найсучасніше устаткування (3 типографські, 4 літографські, 2 конгревні верстати, швидкодрукарська машина), виконувало широкий асортимент замовлень.
Дуже швидко Кульженко став управляючим типографії. На думку істориків, карколомного кар’єрного злету було досягнуто не лише завдяки безумовним бізнес-талантам Кульженка, а й певному протекціонізму ще одного приятеля, родича І. Давиденка. Приятелі стають компаньйонами, яким 1862 року І. Давиденко віддає в оренду свою типографію терміном на 10 років зі щорічною орендною виплатою в розмірі 5000 рублів. Компаньйони розширюють і вдосконалюють виробництво, взявши кредит. Купують нове обладнання: спочатку – кілька вітчизняних машин з Житомирщини, а 1867 року – нове устаткування, за яким Кульженко спеціально їздив до Німеччини. Ще через три роки впровадили чергове ноу-хау, як для тих часів, встановивши парову машину, придбану на Всеросійській виставці в Санкт-Петербурзі. Підприємство росло, асортимент продукції розширювався.
У власних руках
1873 року компаньйони переуклали договір: Кульженко стає одноосібним орендарем (компаньйон, отримавши спадщину, будує власну друкарню). Наприкінці 1875 року Кульженко відкриває невеликий магазин на Хрещатику, їде за кордон за товаром, наступного року відкриває фабрику конторських книг.
Справа напрочуд швидко набирала обертів. Треба було шукати більшого приміщення. Оскільки такого не знайшлося, виникла ідея спорудити власну друкарню. Стефан Кульженко згадував: "У газетах я прочитав публікацію, що на Новоєлизаветинській вулиці продаються земельні ділянки. Була рання весна... У неділю я пішов разом з дружиною подивитися, що це за ділянки. Новоєлизаветинська вулиця була ще не спланована й навіть зовсім не проїжджа... Я придбав у Тарновського ділянку у 666 кв. сажнів (1 сажень дорівнює 2,1 м. – Авт.) по 8 рублів за кв. сажень. Почалося будівництво, яке було завершено 15 серпня 1880 року, і типографію почали перевозити у нове приміщення..."
Вже 1882 року Кульженко демонструє свої типографські й літографські витвори, монограми, конторські книги, шкіряні й футлярні вироби у Москві на Всеросійській виставці, яка дала неабиякий поштовх розвитку друкарської справи в імперії. Зокрема в Києві розпочався справжній друкарський бум у царині книжкової ілюстрації. У цілому за другу половину ХIХ ст. кількість київських друкарень зросла із 6 до 25.
Поза конкуренцією
Друкарня Кульженка була прогресивним підприємством. Що тільки з’являлося нового в галузі друкарства, те господар поспішав неодмінно впровадити в себе. Фотоілюстрації були не лише чорно-білі, а й кольорові! Впровадження ноу-хау та активність на ринку створили Кульженку славу небезпечного конкурента, який ішов на порушення своєрідних корпоративних домовленостей між друкарнями міста – що кому друкувати. Кульженко друкував усе. Наприклад, професор Університету Св. Володимира В. Бец просив дозволу ректора надрукувати свою роботу "Морфологія скелета" саме у Кульженка, оскільки друкарня університету не могла забезпечити належної якості, хоча й мала нижчі розцінки. А французьке видання "Історії мистецтв" Байе не задовольнило замовників, і саме Кульженко зайнявся перевиданням книжки задля ілюстрування.
Ілюстровані видання були найбільшою гордістю і найвагомішим козирем Кульженка. Вони й сьогодні багато в чому залишаються взірцем. Найкращим і найвідомішим є видання 1898 року "Собор Святого і рівноапостольного князя Володимира в Києві", сповнене надзвичайної краси і художнього смаку. Не менш довершена книга М. Захарченка "Київ тепер і колись", яка містить докладний опис міста зі 105 ілюстраціями в тексті й окремими кольоровими фотоілюстраціями на вкладках. Це видання було присвячене Олександру II, а продавалося у трьох варіантах: розкішний – 10 рублів, в англійській оправі – 6 рублів, елементарний – 5 рублів. Ця книжка перевидається дотепер.
Друкарня Кульженка була однією із шести найбільших друкарень Києва, які впродовж десятиліть виробляли разом 50% усієї друкарської продукції. Але завдяки ілюстрованим виданням друкарня Кульженка складала конкуренцію кращим видавництвам Москви, Санкт-Петербурга, Варшави.
"Вспоможеніє рабочім"
Кульженко добре розумів необхідність соціального захисту робітників. Найбільшими негараздами на підприємстві були травми, що залишали робітників каліками. Досягши певної фінансової стабільності, Кульженко чимало коштів витрачав на вирішення соціальних проблем. Саме за його активної участі було створено "Общество вспоможенія рабочіх печатного дела", й тривалий час сам Кульженко очолював це товариство. Поряд з Пріоркою, на околиці Києва, що мала дивну назву "Кинь-Грусть", Стефан Кульженко купив кілька дачних володінь і збудував будинки для робітників своєї друкарні. А влітку й сам любив тут відпочивати. Місцевість цю ще й сьогодні називають дачами Кульженка.
Мистецькі душі
Стефан Кульженко знався не лише на друкарстві. Він пристрасно любив спів. І в друкарні організував хор, який трохи згодом став справжнім осередком, де виховували прекрасних співаків і диригентів (зокрема Я. Калішевський, диригент хору Софійського собору 1883–1920 років, три роки управляв хором друкарні). Кульженко сам співав у цьому хорі. Крім того, тривалий час він був дійсним членом Київського Руського Драматичного Товариства, багато разів його бачили в російській драмі, у хорових і квартетних концертах.
Шанувальниками мистецтва були й нащадки Кульженка, який мав чотирьох синів: Василь продовжив справу батька після його смерті (1906), Сергій був завідувачем магазину батька на Хрещатику, Олексій працював лікарем у лікарні Покровського монастиря, Михайло – юрисконсультом. Старший син Василь, який завідував фототипією до успадкування друкарні, захоплювався фотографією. А його дружина Поліна Аркадіївна працювала у київському Музеї західноєвропейського мистецтва. Під час фашистської навали її змусили супроводжувати до Німеччини колекцію музею, вивезену окупантами. Після війни Поліну Кульженко було репресовано.
Гроші для України
Загальна кількість видань друкарні Кульженка понад 1000, й ті, що збереглися, вражають естетикою, довершеним художнім смаком. Зокрема з ініціативи та за особистої участі Стефана Кульженка вийшли книги, які одразу стали популярними: "Кіевъ теперь и прежде", "Альбом художника Саврасова", "Выставка 1896 года", альбоми видів Києва, Одеси, Житомира, Парижа. Найвідоміші видання Кульженка українською мовою: "Казки Андерсена" з переднім словом й ілюстраціями відомого українського художника Мурашка, твори Т. Шевченка (видання різних років).
У друкарні Кульженка видавалися газети "Заря", "Киевское слово", "Киевская газета" тощо, а також різні журнали. 1918 року сину видавця Василю Кульженку було довірено друкувати перші знаки Державної скарбниці УНР – карбованці. Також тут друкували поштові марки Гетьманської держави й УНР середнім накладом 0,85–1,0 млн кожна марка. Після захоплення України більшовиками друкарня В. Кульженка була націоналізована.
Редакція висловлює вдячність за допомогу в підготовці матеріалу Музею книги та друкарства України, Музею історії Києва та науковому співробітнику Музею історії Києва Вікторії Величко
Юлия ИСАЕНКО
«ЧАЙНЫЕ ДОМИКИ» СТАРОГО КИЕВА
Сумбур 2 апреля 2005 smbr.ru/sg/cd.php
«Чаювання можна назвати найяскравішою рисою міського побуту XIX сторіччя», – писав наш сучасник Анатолій Макаров. Чай почали пити при Катерині II, і це було недешеве задоволення. Так, чоботи коштували 90 коп., кожух – 3 руб. 10 коп., а фунт (400 г) чаю – 4 руб. 50 коп.
Багаті лаврські ченці могли дозволити собі таку розкіш. Вельми кумедно вони заварювали чай. «у великій мисці в окропі розводили цукор або мед, заварювали чай, посудинами на зразок кухлів, чашок та інших, відповідних для цієї мети, черпали, як збитень, з миски», – писав К. Фоменко.
У 1835 році «скупуватий митрополит» (так писав Анатолій Макаров) Євгеній Болхвітінов залишав своєму економу о. Серафиму свої чайні запаси, коли виїжджав на засідання Синоду. Більш того, Серафим виявився великим любителем цього напою і митрополит привіз йому з Петербургу «недорогий хороший чай», при цьому дуже турбувався, щоб економ не купив собі цього напою в Києві.
В 1810 році у Тулі були виготовлені самовари. І тому відпала необхідність заварювати чай у полив'яній мисці, як це робили ченці.
Росіяни стверджували, що перші самовари з'явилися у Франції (все чуже – краще рідного!), а до Франції вони потрапили від римлян. Самі ж французи відмовлялися від цього і затверджували, що самовар – одвічний російський винахід. Спробуй розберися!
Чай пили не тільки в монастирях, але і в будинках багатих городян. Один київський старожил згадував, як у 1810 році на розі Хрещатику і вул. Інститутської о третій годині дня генеральський денщик виносив на балкон киплячий самовар. Навкруги самовара розміщувалося все сімейство, а простодушні кияни витріщалися на це дійство.
Деякі священики були переконані, що чай – це пагуба, і забороняли пити його в п'ятницю і суботу. Більш того, один з ченців Лаври – Паїсій ніколи не відмовлявся пити чай, але при цьому він з огидою кидав в цей напій оселедця, підливав брудну воду тощо. Вірогідно, після такого мало хто з братії пригощав Паїсія.
Чаєм навіть лікувалися від холери, при цьому додавали в напій соляну кислоту (культуролог Н. Анциферов).
Як вже згадувалося, чай був дорогим напоєм і тому прості жителі Подолу пили «узвар», відвар сушеної трави іван-чаю, а бурсаки їздили спеціально в Ірпінь і заготовлювали на зиму квіти буквиці. На свята подавали компот з сушеної вишні і малини з медом.
З часом чаювання стало переростати в ритуал «чай і сніданок разом» або «чай і обід разом», коли спочатку на стіл ставили самовар, потім блюдо з пирогами, тарілки з окороком, ковбасами, оселедцем, ікрою і сиром. Потім з'являлися пляшки з горілкою і винами.
У XIX столітті любили попити чаю в парку Бенцова, який знаходився в районі теперішніх вулиць М. Заньковецкої, В. Городецького і Ольгинської. Чай подавали в парку при дачі митрополита на Шулявці, у садоводствах Крістера і Карла Хрістіані, в садибі Дикого на Глибочиці. В Царському саду чайний будиночок був на головній алеї. Тут також виступали музиканти, співаки, фокусники.
А що говорити про кращий приватний парк Києва Кинь-грусть! Він знаходився в районі нинішньої площі Т. Шевченка. Один з власників саду – переяславський поміщик Платон Якович Лукошевич своєю гостинністю привертав на дачу багатьох відвідувачів. До чаю в будинку Лукошевича подавали шоколад, фрукти, морозиво, сухі цукерки (ймовірно, київське варення-цукати) і кисле молоко. З появою нового господаря парку Кинь-грусть – племінника Платона Яковича – Платона Якимовича Лукашевича вхід став платним, парк почав приносити деякий дохід.
В цьому ж саду, як стверджує дослідник Л. Ярцова, пила чай сама Катерина Велика під час свята, організованого князем Потьомкіним Таврійським на честь государині «на цій чарівній дачі»... Дуби, які росли в Кинь-грусті, бачили не тільки імператрицю, але й самого Володимира Великого, Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха.
«Чайний будиночок» просто-таки врятував від розорення єдиний на той час безкоштовний в місті парк – «Володимирську гірку». Незважаючи на те, що у 1872 році Дума прийняла ухвалу про «виключення всякого продажу питий і розважальних закладів» трактирів в місцях відпочинку, торгівля в парку все ж таки проводилася. Чайний павільйон (він же «чайний будиночок») здавався в оренду, була будка із зельтерською водою, розводили для продажу алейні і фруктові дерева, торгували фруктами і сіном.
У 1876 році міська дума намагалася відучити киян від шинків і горілки залученням до чаювання. Купцю Бурлею навіть виділили 500 рублів на влаштування чайного закладу. Експерименти з чайними так і закінчилися безрезультатно... Торгівля безалкогольними напоями так чи інак поступалася місцем більш прибутковій торгівлі горілкою. До превеликого жалю...
ЗМІСТ
НАЧАЛО ВРЕМЁН
1
КИЇВСЬКА БОЛОНЬЯ
4
Генрих СИКОРСКИЙ. ПЕРВООТКРЫВАТЕЛЬ УКРАИНСКОЙ ТРОИ 14
ВІКЕНТІЙ ХВОЙКА
18
ПОДІЛЬСЬКИЙ РАЙОН
19
ОФІЦІЙНИЙ САЙТ ОБОЛОНСЬКОГО РАЙОНУ
23
КИЇВСЬКИЙ ЗАВОД ШАМПАНСЬКИХ ВИН "СТОЛИЧНИЙ"
24
Михаил КАЛЬНИЦКИЙ. НЕБЛАГОДАРНЫХ КАРАЮТ РУБЛЕМ
29
КУРЕНІВСЬКИЙ НЕКРОПОЛЬ
31
Олесь СИЛИН. ОСТАННЯ ОСЕЛЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА В КИЄВІ
33
ХАТА НА ПРІОРЦІ
37
Н. КОЧЕРЕЖКО, член Спілки художників України
ІКОНОПИСЕЦЬ ІВАН ЇЖАКЕВИЧ (1864-1962)
39
Юрій КРОТ. А ЦЕРКВА НАША СТОЇТЬ...
43
Виктор КОРОЛЬ. ПОЧЕМУ ГРУСТИТ КИНЬ-ГРУСТЬ
47
Михайло РИБАКОВ. ВИНОГРАДАР ТА ЙОГО ВИНОГРАДНЕ МИНУЛЕ 50
Александр ГОРДИЙ. УРОЧИЩЕ «ГОРКА КРІСТЕРА»
51
Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ
НІМЕЦЬКА ЗАСАДА
60
Сергій МАХУН. СТЕФАН КУЛЬЖЕНКО –
НЕКОРОНОВАНИЙ ЦАР ДРУКАРСЬКОЇ СПРАВИ
66
Наталія ГАМОЛЯ. ДРУКАРСЬКА СЛАВА СТЕФАНА КУЛЬЖЕНКА
70
Юлия ИСАЕНКО
«ЧАЙНЫЕ ДОМИКИ» СТАРОГО КИЕВА
74
8 грн
Титульна сторінка книжки
М. Захарченка, "Київ тепер і колись"
виданої друкарнею Степана Кульженка
76
2
75
3
74
4
73
5
72
6
71
7
70
8
69
9
68
10
67
11
66
12
65
13
64
14
63
15
62
16
61
17
60
18
59
19
58
20
57
21
56
22
55
23
54
24
53
25
52
26
51
27
50
28
49
29
48
30
47
31
46
32
45
33
44
34
43
35
42
36
41
37
40
38
39