Гаданий вигляд Кирилівської стоянки первісних мисливців
| Вид материала | Документы |
- 1Загальні положення, 235.7kb.
- Обґрунтування навчальної дисципліни «релігієзнавство», 78.82kb.
- Мистификация чуда, 992.94kb.
- 6. Однаково розподілені доданки, 19.79kb.
- На правах рукописи, 498.57kb.
- Встановіть відповідність між назвами пам’яток культури Київської Русі та їхніми зображеннями, 109.21kb.
- Содержание Часто задаваемые вопросы, 2264.71kb.
- Поэма о Ермаке, 845.17kb.
- Запишіть загальний вигляд підпрограми функції. Чим відрізняються процедури від функцій?, 86.32kb.
- Абзацы третий, пятый и шестой исключить, 220.64kb.
ХАТА НА ПРІОРЦІ
19.05.2003 kobzar.info/today/articles/2003/05/19/685.phpl
На мальовничій околиці Києва, Пріорці, по вулиці Вишгородській, 5, серед сучасних забудов стоїть біла тинькована хата з дерев'яними віконницями, що вабить до себе затишком минулої доби. Сьогодні вона здається нам незвичайною, а в середині ХІХ ст. така будівля була типовою для київського передмістя. Доля хатини, як і подібних сусідніх, могла б завершитися в 60-х роках ХХ ст., якби її не освятив своєю присутністю Тарас Шевченко в серпні 1859-го року...
Зі світлою надією їхав змучений поет після десятирічного заслання в Україну, сподіваючись збудувати власну хатину над Дніпром. Та за кожним кроком поета стежили царські дозорці, які все зробили для того, щоб розбити Шевченкові мрії. Вони заарештували його після обміру ним землі під омріяну оселю на мальовничій канівській горі. Великим потрясінням стало для Тараса Шевченка несподіване позбавлення волі в рідному краї. До Києва його було приведено під конвоєм. І хоч київський генерал-губернатор дав розпорядження звільнити Тараса Григоровича з-під арешту, однак одночасно наказав йому покинути Україну. Відсутність у поета грошей на дорогу до Петербурга змусила його на деякий час затриматися у Києві. На його душі було печально і тяжко від усвідомлення необхідності покинути батьківщину.
Востаннє перебуваючи в Україні в "золотоглавому, садами повитому і тополями увінчаному" Києві, Тарас Григорович побажав зупинитися на околиці міста. З центру пройшов пішки весь Поділ, доки не опинився на Пріорці: "Йшов та йшов – бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані дитячі сороченята та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе..." Тут поет і зупинився. Усе життя господиня цієї оселі Варвара Пашковська пишалася тим, що у неї квартирував сам Тарас Шевченко. Останній київський притулок Шевченка став для його сирітської душі розрадою та справжньою домівкою, а прості люди, з якими він встиг заприятелювати – сім'єю. Два тижні Шевченко насолоджувався привітністю місцевих жителів, навколишнім садом, українською піснею, пріорчанською дітворою. А влаштоване дивакуватим квартирантом свято ласощів для своїх маленьких друзів увійшло до найсвітліших місцевих легенд. Кобзаря на Пріорці звали просто – "дядько Тарас". Зі сльозами його проводжали до Петербурга та згадували потім усе життя цю щасливу зустріч, передаючи своїм дітям світлі спогади про українського генія, як про безмежно добру, щиру, сердечну, доступну та рідну людину. А хату Пашковської стали називати "Тарасовою".
З 1989-го року тут розмістив свою експозицію відділ Національного музею Тараса Шевченка "Хата на Пріорці". Невеличка експозиція передає атмосферу двох останніх поетових тижнів у Києві. Музей дихає усім, що хвилювало його в ті далекі серпневі дні. "Хата на Пріорці" стала культурним осередком подільського району міста. Захоплюючий для найменших, корисний для учнів, цікавий для дорослих, улюблений людьми похилого віку музей робить велику справу – дає можливість відвідувачам відчути Шевченкову надзвичайну особистість та поринути у світ його творчості.
У "Хаті на Пріорці" Шевченківськими днями, 9-го та 10-го березня і 22-го травня, завжди тепло вшановують Кобзаря. В день народження Тараса Шевченка у цих привітних стінах стає світліше від поезії, теплих слів, української пісні. 10-го березня, скорботного для України дня, в день смерті Великого Українця, тут правиться панахида та робиться поминальний обід.
Щодня музей несе до людей неосяжний образ Тараса Шевченка, проводить популяризаційну та просвітницьку роботу. Широкий екскурсійний спектр музею пропонує заглибитися в такі теми:
- Шевченко в Києві
- Шевченко на Пріорці
- Третя подорож на Україну
- Історія київських околиць Куренівки і Пріорки часів Тараса Шевченка
- Пішохідна екскурсія територією парку: від Тарасового дуба, якому вже 400 років, до дачі "Кинь-грусть", що згадується у Шевченкових творах
- Екологічна екскурсія територією парку.
Екскурсії проводяться не лише українською, а й іноземними мовами. Окрім того, наукові працівники проводять унікальні, спеціально розроблені екскурсії для відвідувачів з вадами зору.
У "Хаті на Пріорці" шанобливо ставляться до дитячої творчості, про що свідчать виставки дитячих малюнків на шевченківську тематику, виставки різдвяних та великодніх листівок, персональні виставки талановитих дітей, присвячені Кобзареві. Щороку музей проводить дитячий конкурс на краще читання поезій Тараса Шевченка. Відвідання музею щоразу стає подією для дітей-сиріт, інвалідів, яких тут радо приймають та надають їм життєвої наснаги силою Шевченкового образу. Цей небуденний шевченківський куточок часто збирає людей похилого віку на вечори "Шевченко в моєму житті". Кожен, хто завітає до музею "Хата на Пріорці", обов'язково відкриє для себе нове у багатогранному образі Тараса Шевченка.
Н. КОЧЕРЕЖКО, член Спілки художників України
ІКОНОПИСЕЦЬ ІВАН ЇЖАКЕВИЧ (1864-1962)
starapolyana.kiev.ua/interesting_people/izhakevich.phpl
З документів видно, що предки Івана Сидоровича були з козаків. Батько Івана не успадкував собі чумацького ремесла, проте знав усе про чумакування, про козаччину. Доля звела його з високоосвіченим священиком села Довгеньке Мараховським, у якого він посватав дочку Марію. Мараховські були в рідні з Дмитром Березовським, нащадком родини Максима Березовського – геніального творця духовної музики.
Народила Марія первістка Івана якраз під новий 1864 рік. А потім Пилипа, Онисю, Гафію, Мотрону, Фросину, Дмитра, Івгу, Гаврила, Неонілу, Прокопа. Іван був першим, хто пізнав грамоту серед Їжакевичів. Давні перекази, оповідки, традиції української багатодітної сім'ї, сім'ї християнської – усе те формувало доброго, стриманого і розумного хлопчика.
Чотирикласну школу при церкві Іван закінчив у дванадцять років. У церкві на хорах співали по нотах твори Веделя й Бортнянського, земляка Березовського. У Вишнополі при панських палацах були оркестри і хори класичного співу, що сприяло формуванню високої музичної культури селян. Івана, що мав ідеальний слух, відвезли до дядька-псаломщика, що служив у двох київських монастирях, а крім служби на крилосі писав ікони, не на левкасі темперою, як то було здавна, а олійними фарбами на полотні.
Перебуваючи весь час в колі високих духовних осіб, маючи доступ до всіх значних скарбниць великих храмів – стародруків з унікальними гравюрами, давніх ікон, споглядаючи на древні фрески та мозаїки, зрештою, пізнаючи високу культуру ченців, бачачи людей з усіх сторін краю, що йшли на прощу до Києва, хлопчик став мріяти про життя в Лаврі. У цей час під впливом дядька він робить перші спроби в малюванні і виявляє неабиякий хист. Архімандрит віддає здібного посохоносця до Лаврської іконописної школи. За 5 років він оволодів усім, що знали іконописці Лаврської школи і майстерні. Як розповідав мені Іван Сидорович: "Два роки витратив на вміння малювати руки, а ще рік – ступні ніг...".
І. Їжакевич. Повернення козаків з морського походу. Нива № 41, 1893
Навчання продовжив у школі Мурашка. Тут він відразу став і учнем старших класів, і репетитором молодших, що дало йому право на звільнення від платні та ще й приробіток.
Поселившись на квартирі по Фундуклеївській вулиці, неподалік школи, юнак весь вільний час наполегливо малює і невдовзі отримує перше серйозне замовлення -писати ікони для церкви у передмісті.
Дев'ятнадцятирічний Їжакевич з кількома найбільш обдарованими учнями школи Мурашка і таким же, як він, репетитором Пимоненком запрошується для реставраційних робіт до Кирилівської церкви. Пимоненко невдовзі від'їздить до Петербурга. Замовником і керівником робіт був Андріан Прахов, котрий жив у Києві і мав тісні зв'язки з Петербурзькою Академією мистецтв. Взяв те замовлення Мурашко, а тому й виконавцями стали його учні.
Не маючи досвіду реставрації фресок (а їх там виявилось сотні метрів), Прахов вирішив їх просто покрити олифою. Фрески набули червонуватого відтінку і зазнали непоправимих втрат. Щоб якось зарадити древньому храму, Прахов вирішив замовити ікони для іконостасу та записати новим живописом втрачені та вільні площини. Для цього було запрошено з Петербурга талановитого Врубеля. Він виконав ікони та розпочав розпис на хорах "Сошестя Святого Духа". Їжакевича вразила і майстерність, і оригінальність мислення геніального майстра. Мовчазний і відлюдькуватий під час роботи Врубель таки звернув увагу на Їжакевича. Він запропонував йому там же на хорах написати Богоматір, і коли була виконана робота, порадив їхати до Петербурзької Академії мистецтв, поки там ще був Чистяков.
Двадцятирічним Їжакевич їде до Петербурга. Позбавлений будь-якої матеріальної підтримки він з перших місяців навчання в Академії (у Чистякова) виконує роботи для петербурзьких журналів і невдовзі стає найпопулярнішим автором найавторитетнішого журналу Росії – "Нива".
Поряд з побутовими картинками з життя українських селян за чверть століття він опублікував величезну кількість іконописних творів та картин християнської тематики. Навіть такі тогочасні авторитети, як В.Васнєцов та М.Нестеров, дивувались не лише майстерності Їжакевича, а і його надлюдській працьовитості. За час співпраці з "Нивой" він опублікував твори і в багатьох інших виданнях: "Северном сиянии", "Живописном обозрении", "Всемирной иллюстрации" тощо. Отримавши срібну медаль Академії, Їжакевич полишає навчання.
Знайомство і співпраця з видатними майстрами М.Реріхом, В.Васнєцовим, І.Рєпіним, М.Нестеровим, архітектором О.Щусєвим дали Їжакевичу можливість вибору цікавих об'єктів для праці в храмах. Окрім розписів храмів мав замовлення на портрети (ця сторінка його діяльності маловідома, та портрети, які він полишив нам, свідчать про досконалу майстерність художника).
На початку нашого століття Їжакевич повертається до Києва. Йому надають помешкання в Лаврі, і він розпочинає викладання в іконописній школі та приступає до розписів Трапезної церкви над Економічними воротами (Храм усіх Святих) та фасаду головного входу, а також виконує ряд робіт у правому нефі Успенського собору. Для Трапезної він розробив ескізи для всіх площин, окрім іконостасу, котрий був спроектований Щусєвим згодом. Розписи здійснив власноручно. Учні іконописної школи допомагали розписувати орнаментальні площини. Чотири найбільші композиції за ескізами Їжакевича також розписали учні під наглядом художника Попова, викладача школи.
Особливо хочеться наголосити на розписах церкви Всіх Святих. На той час в Києві споруджувалось багато будинків модерного стилю. В тому стилі розвивались графіка і живопис, створювались цільні інтер'єри. Це розумів і сприймав Їжакевич. І в нових розписах він досить тонко модернізував декор храму. Взагалі Їжакевичу, єдиному з тогочасних майстрів, вдалось поєднати майже непоєднуване. Його фігури в розписах несуть в собі водночас типізацію, стилізацію і орнаменталізацію. Складний інтер'єр храму Всіх Святих настільки став довершеним при розписах, що може слугувати навчальним посібником для майстрів розпису.
Багато попрацював митець в київських храмах: Іонівський монастир, Покровська церква, Храм на Пріорці. Ікони для більш ніж 20 храмів не всі дійшли до нас, а частина просто втратила авторство. Зберігаю журнал, де ікони Їжакевича позначені "невідомим автором". Але, на щастя, Їжакевич фотографував власноручно свої твори, і сотні скелець-негативів чекають своїх дослідників. Маю альбом фотографій робіт Івана Сидоровича дореволюційного періоду.
Разом із Щусєвим працював Їжакевич в Овручі в древньому храмі при його реставрації. Після Овруча до них приєднався М.Реріх, і вони поїхали до Почаївської Лаври. Реріх працював над ескизами мозаїчних композицій новозбудо-ваного храму, а Їжакевич виконав розписи в переходах древньої святині. Потім разом із Щусєвим розробляв ескізи комплексу на Козацьких могилах у Пляшовій. Здійснено лише частину із цього проекту, а саме розписи Георгіївської церкви, де, зокрема, Їжакевич створив унікальний образ Христа Спасителя.
Розписи Рильського духовного училища, храму в Краснодарі, собору нинішнього Дніпропетровська – це багато сотень ескізів та персональних виконань.
На дев'ятому десятку літ Їжакевич пише образ священномученика Макарія для однойменного храму в Києві. Господь дав йому сили та зберіг тверду руку й гострий митецький зір, про що свідчать майстерно написані образи для кіотів цього храму. Писались ті ікони за дуже несприятливих обставин тогочасного ставлення держави до іконопису. Потрібно було це робити "підпільно". Щодня митець їхав з дому на Куренівці на Шулявку, на Борщагівську, 135, де й виконував замовлення, ховаючись за воротами приватного будинку.
Зберіг Іван Сидорович здатність високопрофесійно працювати аж до своїх 98 років. Залишилась на мольберті недописана велика картина "Декабристи в Забайкаллі". Згадаймо і його ілюстрації до "Енеїди", виконані з таким розмахом, що, здається до майстра повернулась знову молодість, а було це вже після закінчення робіт для Макаріївського храму.
Залишився сиротливий будинок на Бондарському провулку, 11, де нам, родичам, так і не вдалось організувати музей, хоч і було колись прийнято рішення міськради. Та й меморіальна дошка є лише на новому будиночку в кінці садиби, що збудував Їжакевич на десятому десятку літ...
Добре було б, аби в Києво-Печерській Лаврі організували хоча б кімнату-музей видатного митця.
Іван Їжакевич. Автопортрет 1927 р., фото. З сайту zsu.zp.u
Юрій КРОТ
А ЦЕРКВА НАША СТОЇТЬ...
До 100-річчя освячення Свято-Покровського храму на Пріорці
Дзеркало тижня № 34 (613) 9 вересня 2006 dt.ua/3000/3150/54399
Автор дякує священикові церкви
протоієрею Леоніду КУЗНЄЦОВУ за надані матеріали
Кажуть, що церква не будується без Божого зволення. Історія майже кожного храму містить переказ про те, що про місце його зведення було повеління згори. В історії Покровської церкви такого переказу не збереглося, однак відомо, що храми на цьому місці стояли з давніх-давен. Ще у XVIII столітті, коли Пріорка була навіть не передмістям Києва, а всього-на-всього приміською слободою, тут стояла дерев’яна Дмитрівська церква. 1791 року її розібрали, а 1795-го «тщанием заседателя бывшего совестного суда Стефана Рыбальского, купцов Тимофея Зарембы и Андрея Хижняка» побудували дерев’яний храм на кам’яному фундаменті (з клірської відомості Пріорської Покровської церкви за 1833 рік; ЦДІА).
Жителів на Пріорці в той час було мало. Як розповідається у згаданій відомості, парафія складалася зі 151 з половиною двору, жителів чоловічої статі – 605, жіночої – 703. Однак час минав, Київ, який став «цукровою столицею Європи», ріс, і Пріорка перетворилася з приміської слободи на міську околицю. До початку ХХ століття населення її порівняно з 1833 р. зросло більш ніж удесятеро. Виникла потреба в новому храмі. Знову парафіяни розібрали церкву і 9 жовтня (26 вересня за ст. ст.) 1902 року заклали нову будівлю. Освячення збудованого храму відбулося 16 вересня (3-го за ст. ст.) 1906 р.
Цікаво, що в царській Росії, де православ’я було єдиною державною релігією, більшість церков будували не казенним коштом, а за рахунок пожертвувань дворянства, духівництва, осіб купецького стану і простих міщан-парафіян. «Загальна сума витрат на будівництво церкви склала 57 тис. карбованців сріблом, більшу частину з яких становлять пожертвування духовних осіб, київського купецтва і пріорських парафіян», – писав панотець Платон Контраневич («Свято-Приорская Св. Покровская церковь и ее прихожане») 1911 року. Для порівняння: платня київського священика на той час становила близько 400 руб., псаломщика – близько 100 руб. на рік.
Свідки, зокрема той-таки Платон Контраневич, підмічають глибоку релігійність тодішніх жителів передмістя: «У жителів Пріорки збереглося давнє благочестя, добрі старі звичаї релігійні. Багато людей говіють у всі чотири пости, а у великий піст і по два рази. Люблять, щоб служба в церкві відбувалася якомога триваліше, люблять багато свічок ставити перед іконами, багато людей за кожною літургією, і молебнем, і панахидою подають свої поминальниці; жертвують ревно в церковні кружки трудові свої лепти, прикрашають ікони фіранками та рушниками і багато ікон нових жертвують у нову свою церкву... Під неділі та свята не святкують хрестин, іменин і взагалі не ходять по гостях і не влаштовують гулянок, як в інших парафіях міських. Поводяться в церкві статечно, і під час літургії всі присутні багатократним схилянням колін висловлюють своє благоговіння й високий молитовний настрій».
Дуже дбайливо ставилися в той час і до будівельного матеріалу. Вважалося, що святиня не підлягає нарузі, а тому максимум із того, що залишилося від старої церковної споруди, було використано при будівництві нової. З розібраного храму були взяті дзвони, іконостас, жертовники, горішнє місце і все церковне начиння.
Збереглися написані 1953 року спогади бухгалтера церкви Володимира Бендика, сина Ісидора Бендика, церковного старости часів будівництва храму. Відповідно до цього документа, стару дерев’яну Покровську церкву було розібрано, і на тому місці, де стояв престол, споруджено невеличкий пам’ятник, обнесений «залізною гарною огорожею». З матеріалу розібраної споруди церкви було зведено «два гарні будинки. Один із них орендується церковною радою, і в ньому мешкає церковний причт і служителі церкви». Будинок цей уцілів до наших днів.
Церква практично повністю збереглася. У храмі три престоли: головний – на честь Покрова Пресвятої Богородиці, у північному бічному вівтарі – в ім’я Св. Миколи Чудотворця, у південному – в ім’я Св. Великомучеників Георгія Побідоносця і Дмитра Солунського. Споруда церкви – на п’ять бань; у західній частині – дзвіниця, також увінчана банею.
Як без Божого зволення, так і без докладання людських рук не будується церква. Особи духовного звання кажуть про це велемовно і, дещо піднесено. «Тільки з такою небесною поміччю можна було закінчити цю справу, розпочату з дуже малими коштами, – каже п. Платон Контраневич. – Хто дав нам ці кошти? Люди. Звісно, люди. Але ними керувала рука Божественного Промислу, але їх спонукала до жертв на святу справу Цариця Небесна, але їх підбадьорювали й підтримували Св.Св.Великі Подвижники Печерські – Антоній і Феодосій. Парафіяни місцеві – всі люди бідні, для них дуже важко жертвувати великі суми; жертвували карбованці, копійки, і з цих незначних, але ревно жертвуваних лепт збиралися десятки тисяч карбованців із благословення Божого та Цариці Небесної».
Миряни, зокрема В.Бендик, оповідають скромніше: «...у той час на околицях міста було дуже мало брукованих доріг, транспорт був виключно гужовий, а часом за відсутністю останнього його роль виконували люди... Води біля церкви не було. Водосвяття в дванадесяті свята проводилося далеко від церкви, на відстані чверті і до півтора кілометра. Під час будівництва вода підносилася на плечах охочими допомогти парафіянами на високу гору на відстань до чверті кілометра...
На побудові нового храму ніякої механізації не було, люди руками і на плечах підносили цеглу на таку велику висоту – ось яка важка була праця». А самі парафіяни казали про свою роботу і зовсім просто. Збереглися спогади онуків Мартина і Пантелеймона Закревських, будівельників храму: «Вони везли кіньми цеглу, і в дорозі їх застав сильний дощ і град. Вони обидва застудилися й померли. Мартин залишив четверо дітей, Пантелеймон – п’ятеро. А церква наша стоїть». Скільки всього в цих простих словах: і тихої скорботи про втрату годувальників, і світлої радості про те, що справа їхніх рук – церква – стоїть і після смерті своїх будівників.
Церква і справді вистояла у важкі й іноді страшні роки боротьби з «релігійним дурманом». Як уже мовилося, будинок храму дійшов до наших днів практично без перебудов і переробок. Мало того, за все ХХ століття церква жодного разу не була зруйнована, попри те що біля її стін вирували пожежі революції і двох найжорстокіших війн. Божу службу ж у храмі не правили за минулі 100 років лише три роки. Парафіянка Ганна Венгель згадує, що в лютому 1938 р. храм закрили, а в його будинку влаштували овочеву базу. Церква знову відкрилася у вересні 1941 р. – і відтоді не закривалася до сьогодні. Однак церковне начиння та предмети для богослужіння було втрачено – за винятком дверей від іконостаса з іконою Архангела Михаїла. Вона стоїть у правому бічному вівтарі храму й досі. Новий іконостас, що зберігся донині, було споруджено 1944 року стараннями тодішнього настоятеля храму Тимофія Коваля. Ще одна цікава деталь: іконостас розписав відомий український художник Іван Їжакевич.
Однак свідчень про те, як і чим жили церква та парафіяни в роки радянської влади, зі зрозумілих причин, дуже мало. Відомо, приміром, що 1922 року при церкві утворилося сестринство. До нього, за спогадами сучасників, входили Надія Дорошенко (вівтарниця), Наталя Кіхно, Пелагея Нетецька, ще кілька жінок. Окрім церковних справ, сестри займалися благодійністю: готували обіди й розвозили їх по київських в’язницях. 1945 року на пожертви (можете уявити собі, які великі могли бути пожертви в рік закінчення війни!) у вівтарі встановили новий жертовник... В.Бендик згадує, що виготовлений він, головним чином, «стараннями церковного старости Сергія Корнійовича Чернявського, скарбника Іульянії Антонівни Хощевської, а також Івана Петровича Зарубіна». 1953 року в храмі зробили капітальний ремонт.
Пішла в минуле одноповерхова Пріорка, на її місці з’явився Мостицький житловий масив, а за ним – масив Виноградар. Покровська церква – єдина в цьому районі Києва, і тому в храмі завжди велелюдно. Окрім місцевих жителів, як каже настоятель церкви протоієрей Борис Удовенко, їдуть і люди, які отримали після знесення Пріорки квартири в інших районах міста. До 100-річчя з дня освячення храму наново перекрито головну баню церкви (благодійники пожертвували 56 тисяч гривень). І тече далі «житіє тихе» під церковними стінами, і береже вірних своїх Богородиця під святим Своїм Покровом...
Фото з колекції Михайла Кальницького
Виктор КОРОЛЬ, доктор исторических наук,
профессор Киевского национального университета им. Т. Г. Шевченко
ПОЧЕМУ ГРУСТИТ КИНЬ-ГРУСТЬ
Киевские Ведомости № 2994
Місцевість, пов'язана з іменами Тараса Шевченка, імператриці Катерини і князя Потьомкіна, може зникнути з карти Києва
Про площу, що носить ім'я Тараса Шевченка, нарешті згадали. Під нею планують збудувати чергове підземелля з крамницями та "макдональдсами". Чи в метушні змін пригадають, що місцевість ця, замикаючи Київ з півночі, має свою історію з географією, свої природні багатства, які в забутті знищуються?
Кілька невисоких пагорбів, впереміж зі ставками та парковими ділянками, поєднано загальною назвою Кинь-Грусть. Назва, як бачимо, доволі незвична. Пов'язують її з подіями 1787 року, коли, дорогою до Криму, російська імператриця Катерина II та її фаворит, відомий державний діяч і воєначальник Григорій Потьомкін, зупинилися в Києві. Оскільки місцева влада прийняла царицю не достатньо помпезно, і не балувала фейєрверками, вирішили компенсувати промах пікніком на околиці міста. На обширній поляні, обрамленій дубами, розбили шатри і влаштували гуляння, що тривало кілька днів.
Одного разу, згідно переказу, цариця вирішила прогулятися уздовж ставків, якими рясніла місцевість, узявши в попутники Потьомкіна. Князь був не в дусі після нічних бенкетів і мучився головним болем. Катерина ж відчувала себе чудово, і вдоволено милувалася красою водоймищ з плакучими вербами на берегах. Намагаючись якось розтермосити похмурого супутника, вона й кинула фразу, записану придворними, що увійшла до історії нашого міста: «Григорій! Кинь смуток. Подивися, яка краса довкола!» Імператриця не брехала: залишки тієї пишності – поляни з трьохсотрічними дубами – і сьогодні вражають. Правда, для того, щоб вони збереглися до наших днів, довелося потрудитися багатьом пізнішим власникам цієї місцевості.
В їх числі – сімейству Бобринських, яскравим представником якого був граф Олексій Бобринський, ініціатор будівництва першого на території України цукрового заводу в місті Сміла, керівник першої залізниці, що пов'язала Київ з Балтою. За заслуги перед містом і державою він удостоївся пам'ятника, на постаменті, який згодом осідлав Щорс.
У 60-х роках XIX століття господарем Кинь-Грусті став Стефан Кульженко. Спершу він працював у київських друкарнях, а потім створив власне видавництво, що вважалося одним з кращих в Російській імперії. З того часу і понині місцевість отримала другу назву – «Дача Кульженко».
Стефан Васильович був не просто власником друкарні, а й проректором Київського фотографічного інституту, професором Київського художнього інституту – тобто інтелектуалом в найширшому розумінні цього слова. Як ніхто інший, він прагнув ушляхетнювати місця, якими володів. За його ініціативою Кинь-Грусть була перетворена на неповторний куточок природи. Тим самим він продовжив традиції колишніх господарів місцевості – генерала Бегічева (початок XIX століття) і Лукашевичів (30-е роки того ж століття). А ще раніше свій внесок в облаштування цієї місцевості внесла і мати гетьмана Івана Мазепи, ігуменя Вознесенського, Флоровського і Братського монастирів Марія Магдаліна. Адже у 1659 році Кинь-Грусть і прилегла до неї Пріорка були передані Братському монастирю.
Багато зробив для прикрашення природного ландшафту і Вільгельм Крістер, саксонець, який у 1850 році купив близько 40 га місцевості, вкритої лісом, у князя Естергазі. Заснував фірму «Садівництво і насіннєве господарство. В. Крістер», що стала відомою далеко за межами Києва. Він розвів прекрасний сад з розплідниками фруктових дерев, овочів і кольорів. Вже на початку XX століття фірма щорічно продавала більше 100 тисяч декоративних дерев.
Після смерті Крістера справу продовжили його синова Юліус і Едмунд. Син Юліуса Василь, разом з синами Кульженка, змогли уберегти ці місця від руйнівних смерчів громадянської війни. І лише у 20-ті роки підприємець був репресований, його сад націоналізований і перетворений на садово-паркове господарство.
З 1925 року тут була дитяча трудова колонія, де соратники відомого педагога Макаренка готували з безпритульних дітей фахівців садівництва і городництва.
А як не пригадати ще одного мецената, професори медицини, відомого київського лісовода, лісничого Пуща-Водицького лісництва С. В. Вінтера. Саме його стараннями в районі Кинь-Грусті і на території, прилеглій до неї на північний захід від нинішньої площі Шевченка (там, де зараз Пуща-Водицьке лісництво), у 1910–17 рр. посаджено багато дерев цінних порід.
Кинь-Грусть просто всіяна пам'ятками природи. Понині на території поблизу лісництва і колишньої дачі Павла Лазаренка збереглося немало екзотів – дві сосни Веймутова, чотири сибірські модрини заввишки більше 20 метрів і більше двох метрів в обхваті. В колишньому парку Крістера ростуть голубі ялини, тис ягідний, біота східна, дуби болотяний і північний. По вулиці Осиповського, 2-а, знаходиться легендарна 150-річна «Ялина Крістера», посаджена самим Вільгельмом. Уздовж вул. Кобзарської є 150-річні сосни і величезна стара липа триметрового діаметра, стовбур якої розділяється на три півметрової товщини гілки. Тут же, по вул. Осиповського, біля будинку №3, росте найстаріший і найбільший дуб Києва. Йому близько 700 років, його висота понад 30 метрів, обхват стовбура – п'ять з половиною метрів! Під цим дубом любив відпочивати Вільгельм Крістер, а іноді й Тарас Григорович Шевченко, що не раз бував у нього в гостях.
Проживаючи в 1859 р. на Пріорці (нині Вишгородськая, 5), в будинку, який належав Варварі Матвіївні Пашковській (сестрі української письменниці З.Лободи), Тарас Шевченко любив гуляти в Кинь-Грусті. Про що С. Лобода і написала у своїх спогадах, опублікованих в журналі «Бджола» у 1875 р.
Можливо, саме тому новій площі, прилеглій до Кинь-Грусті, 40 років тому було дано ім'я Тараса Шевченка, а вулицям, що проходять по ній, – назви Кобзарська та Сошенка (прізвище художника, одного з друзів Шевченка). Приблизно в той же час біля підніжжя Крістерової гори був побудований кінотеатр, що носить горде ім'я поета. Правда, він давно вже закритий і будівля його поступово перетворюється на руїни. (Хороший символ пам'яті про Тараса Григоровичі!)
Та й взагалі, мальовнича колись місцевість занепадає. Гине дерев'яний будинок Крістерів, що зберігся до наших днів. Плодовий сад здичавів і задавлений трьома побудованими прямо серед дерев багатоповерхівками. Гинуть сторічні дуби – головна цінність Кинь-Грусті. В 1985 році їх було 20, в 1994 – 13, а зараз не налічиш і десятка (тільки біля кінотеатру ім. Шевченко). Опікуватися цими місцями могли б прихожани церкви преподобного Сергія Радонезького, яку планується тут побудувати. Але більше п'яти років будівництво відкладається через бюрократичну тяганину.
Багато дерев 200–300-річного віку були знищено після війни, коли частину парку віддали під будівництво приватних будинків. І нині, на жаль, ця практика продовжується: просту у центрі парку, де ростуть старі плодові дерева, виділено шість ділянок по 8–10 соток під зведення особняків для «нових українців». Чи знають про це захисники природи?
Дичавіє і практично витоптана частина парку на північний захід від площі Шевченка. А ще в 70–80-х роках XX ст. там росло багато декоративних і екзотичних дерев (гайок катальп, наприклад), стояли дерев'яні альтанки, ажурні містки через струмки і навіть зелений театр. Довершила справу проведена якраз посередині Вінтеровського парку нова окружна дорога. Могила самого Вінтера в кінці вулиці Сошенко приходить у все більш ветхий стан.
Районним властям ніколи займатися парком, із зони відпочинку він перетворився на місце, де вас можуть пограбувати і навіть убити – міліційних патрулів, як це було раніше, вже давно не видно. Жителям доводиться скаржитися в найвищі кабінети, щоб місцеве начальство прибрало стихійні звалища навколо покинутих сміттєвих контейнерів. Давно не чищені ставки. Хіба заслужили місця, пов'язані з ім'ям Тараса Шевченка, на таку долю?
Плани реконструкції площі Шевченка вселяють і надії, і страх. А ну як на місці парку розіб'ють паркінг? А дуби, що заважають під'їзду автотранспорту до супермаркету, спиляють і деревину збудуть дешево?
Цій парковій місцевості можна повернути минулу славу: прокласти доріжки, заборонити бездушну забудову паркової зони особняками і забігайлівками. Хіба погане буде місце для екскурсій іноземних, іногородніх туристів і самих киян, охочих долучитися до історії та природи? Поки ж слова «Кинь-Грусть» можна прочитати тільки на алко-забігайлівці, що стоїть на галявині колишнього парку. Саме ця традиція найбільш міцна – тому що, скільки себе пам'ятаю, на цьому місці стояла пивна, навкруги якої тусувались алкоголіки, нероби, бродяги і бомжі, що розповзалися з налитим в підручну тару пивом по всьому парку. Можна, звичайно, боротися з сумом і так. А шкода!
Михайло РИБАКОВ
ВИНОГРАДАР ТА ЙОГО ВИНОГРАДНЕ МИНУЛЕ
З книги: Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. К.: Кий, 1997.
Початок виноградної історії Виноградаря пов’язаний з діяльністю відомої фірми „Крістер”. Саксонець Вільгельм Готліб Крістер (1812–1890) за фахом ткач. У 1838 р. князь Радзівіл запросив його на свою ткацьку фабрику до містечка Хабно Київської губернії. Через 10 років Крістер переїхав до Києва, де купив на Приорці біля Вітряних гір ділянку у князя Естергазі (38 дес), розчистив ЇЇ від дерев і в 1850 р. створив фірму «Садівництво та насіннєве господарство «В. Крістер»», що стала відомою не лише в Києві, але й далеко за його межами.
Пустир було перетворено на квітучий сад, чудовий розсадник плодових дерев, овочів та квітів, а ще Крістер завів і зразкове молочне господарство, найкращу в Києві пасіку, розводив рибу, займався акліматизацією винограду і навіть виробляв вино.
В. Крістер перетворив своє садівництво на школу для місцевого населення, виписав з Бельгії саджанці 300 сортів яблук та груш, заклав фруктовий сад на 6 дес, а в 1870 р. випустив брошуру «Хозяйственный садовник или краткое наставление для посева семян известных огородных и цветовых растений и дальнейшего за ними ухода». Жителі Куренівки та Приорки, здобувши знання у Крістера, працювали садівниками по всій Україні. У серпні 1890 р. засновника фірми було поховано на території його садівництва.
Справу батька продовжили сини – Юлій та Едмунд. Вони заклали нові розсадники на Нивках та в інших місцях. У 1900 р. садівництво «Крістер» мало 128 дес. з 5 млн. саджанців. Головна контора, склад та садівництво знаходилися на Приорці та Куренівці (Е. В. Крістера – Кирилівська, 6, магазин – Хрещатик, 37 і Ю. В. Крістера – Межигірська, 77/79, магазин – Інститутська, 2, ріг Хрещатика). На початку XX ст. фірма щорічно продавала близько 50 тис. саджанців фруктових та майже 100 тис. декоративних дерев, насіння, квіти, виноград, фрукти тощо.
Нове піднесення київського виноградарства пов'язане з діяльністю садівників Бекаса (чи Бекасова) та Абрамова. У жовтні 1907 р. міська управа постановила віддати в оренду на 24 роки персидському підданому Ісааку Івановичу Бекасу 16 ділянок міської землі на Вітряних горах площею 17 дес. 51 кв. саж. для розведення винограду за плату: в перші 12 років по 4 крб. з десятини, а в наступні 12 років – по 8 крб. Про те, що справи Бекаса пішли непогано, свідчить той факт, що довгий час він мав магазин на Володимирській № 46, де продавав свій виноград.
За прикладом Бекаса й інші почали брати землю в оренду виключно під виноград. У 1910 р. вже багато ділянок на Вітряних горах було орендовано терміном на 24 роки для розведення винограду. На Вишгородській вулиці і взагалі на Куренівці з'явився виноград, який давав тут добрі врожаї.
Минули роки. Господарство Бекаса і Абрамова стало основою для подальшого розвитку виноградарства вже у радянський час. З 1925 р. у садівництві Крістерів містилася Друга дитяча трудова колонія, перетворена в 1929 р. на «Агрофілію» № З київського дитячого містечка «Ленінськ». Філія працювала за програмою агрономічної семирічки, яка готувала з безпритульних дітей фахівців з вирощування садово-городніх культур, насіннєзнавства, садівництва, декоративних рослин, молочного скотарства, бджільництва. Майже 100 дітей одержували тут трудові навички. Нині на місці садівництва Крістерів, по вулиці ВишгородськІй, 45, між вулицями Осиповського та Полупанова – радгосп квітково-декоративних культур «Троянда». У 1932–1937 рр. на Вітряних горах існував колгосп міськземвідділу. У 1935 р. під виноградом вже було 49 га і планувалося щороку додавати 25–30 га. У колгоспі «Вітряні гори» працювало 100 робітників, направлених київським Будинком народів сходу, – представників 13 національностей: українці, росіяни, євреї, поляки, білоруси, татари, караїми, греки, китайці, лезгіни тощо.
Александр ГОРДИЙ
УРОЧИЩЕ «ГОРКА КРИСТЕРА»
Зеркало недели № 27 (92) 6 – 12 Июля 1996 года zn.ua/3000/3150/7199
Минулого року київське орендне підприємство «Троянда» відзначало 150-річчя з дня заснування садівничої фірми Вільгельма Крістера. Прізвище це пов'язано і з моїм передвоєнним дитинством. Тоді в молодших класах 16-ї середньої школи на Пріорці вчився зі мною Валя Олійник, надзвичайно допитливий хлопчик, що постійно набридав товаришам словом «поясни», вимагаючи розтлумачити те, що здавалося йому незрозумілим. Прізвище у нього було батька, якого ніхто з нас ніколи не бачив, тому що з сім'єю він не жив.
А пріоркські хлопчаки називали Валю Крістером по прізвищу його діда. Старі люди його ще пам'ятали і озивалися про нього по-доброму. Разом з матір'ю Лідією Юліївною і маленькою сестричкою Льолею жив Валя у селищі Шевченка в щільно заселеному старому двоповерховому будинку, який притискався до крутого горба.
За пару тижнів до Жовтневих свят і перед Новим роком Олійник-Крістер припиняв відвідувати школу. Педагоги це сприймали спокійно: Валя у навчанні ніколи не відставав. Тим часом перед святами мати і син напружено працювали: клеїли ескадри паперових крейсерів «Аврора», виготовляли Дідів Морозів з рум'яними лицями з пап'є-маше, в червоних ватяних кожухах, на яких казково мерехтіли сніжинки із слюди. Лідія Юліївна колись вчилася в художній студії Ганни Крюгер-Прахової та Олександра Мурашка, до війни працювала вихователькою дитячого саду. Саме для таких установ виготовлялися ті іграшки, даючи сім'ї якісь приробітки.
Гряда пагорбів відділяла селище Шевченка і територію у минулому дачі відомого поліграфіста Стефана Кульженко Кинь-Грусть від ще незабудованих Вітряних Гір. Найвищий пагорб називали «Гірка Крістера». На його куполі лежала темна мармурова плита – залишок раніше розграбованого фамільного склепу. Під нею були поховані дід Валі – Юліус Крістер, і прадід мого однокласника – Вільгельм – теж покоївся в тому природному кургані.
Прізвище Крістер тьмяно світилося золотом на полірованій поверхні пам'ятника. На схилі цього пагорба, зверненому до Пріорке, доживав віку старий дуплистий сад. Належав він технікуму гумової промисловості, що, як і державне квітникарство, – попередник нинішньої «Троянди», – розміщувалося на території колишньої садиби Крістера.
В сорокові роки минулого сторіччя в невелике містечко Хабне, тоді Радомишльського повіту київської губернії, на запрошення господаря суконної фабрики князя Радзівілла з Південної Саксонії приїхав досвідчений ткач Вільгельм Готліб Крістер. «Околиця цього містечка нудна й одноманітна: окрім сипкого піску з одного боку і майже завжди затягнутих туманом лук – з іншою, нічого більше не видно. Але в середині містечко справляє вельми приємне враження: всі вулиці прямі і широкі, забудовані чепурними будиночками, а поряд них – невеликі садки і квітники. Між ними підносяться дві православні церкви, костел і гарна двоповерхова будівля суконної фабрики, якій Хабне і зобов'язане переважною часткою свого благоустрою», – відзначав згодом у своєму фундаментальному «Статистичному описі київської губернії» статський радник сенатор Іван Фундуклей.
Повітове містечко, за радянських часів перейменоване на Кагановичи, потім Поліське, по складу свого населення було строкатим і в національному відношенні неоднорідним, як і обслуговуючий фабрику персонал, де працювало сім іноземців, у тому числі й Вільгельм Крістер. Три тисячі штук різного сукна, ціною від півтора до чотирьох з половиною рублів сріблом за аршин щорічно виготовляли в найкрасивішій будівлі Хабного – на фабриці князя Радзівілла, а Вільгельм Крістер одержував за свою роботу жалування, загальна сума якого складала шість тисяч п'ятсот рублів сріблом річно. Заробітки у майстра було достатньо високі, і це, та ще й ощадливість, дозволили зібрати капітал. З грошима вже можна було повертатися на батьківщину і відкрити там свою справу.
Життя сорокалітнього саксонця тим часом повернуло в нове русло. У Хабному дружина Крістера Марія народила йому первістка – сина Юліуса. Ніжно поскрипувала новенька, плетена з пахучої лози колиска, в ній солодко спав лобатий малюк, про майбутнє якого думав батько.
Після довгих роздумів він вирішив круто змінити свою долю, узятися за ремесло, яке привертало його давно і особливо у роки життя в Україні. Майстер-ткач вирішив стати майстром садівництва. В ті роки на Київщині працювало близько сотні підданих іноземних держав. «Велика частина іноземців, що проживають в губернії, – писав Іван Фундуклей, – люди корисні, які здобувають собі прожиток і прибуток продуктивною працею і сприяють своїми спеціальними знаннями до розвитку...»
Більш ніж за сто верст від Хабного, в передмісті Києва Пріорці, Вільгельм Крістер придбав садибу – 38 десятини. Частина хутора була під садом, інше – ліс. Його належало вирубати і перетворити на сади і плантації. У багато кого вони викликатимуть здивування і захоплення.
Він замовляє посадочний матеріал в Ризі. Результати невтішні: в кліматі затягнутої хмарами Прибалтики дерева, очевидно, відчували себе краще, ніж на Київщині. Тоді Крістер виписує саджанці з Бельгії, від прославленої фірми «Крелляже і син», з Рейтлінгського помологічного інституту...
Йдуть роки. Такої різноманітності фруктів кращих сортів Європи, як у нього, немає не тільки в Київській губернії, а, можливо, і у всій імперії. Та Вільгельм Крістер сам руйнував свою монополію: в зростаючих кількостях він вирощує посадочний матеріал, не лише для власних потреб, а й на продаж.
Пріоркської садиби вже недостатньо. Бере в оренду землю в селі Фузиківка по Житомирській дорозі, і на двадцяти десятинах закладає розплідник. За тридцять верст від Києва, в селі Демидове – ще один, на сімдесяти десятинах. Не раз на власному досвіді він переконувався: посадочний матеріал, виписаний з-за кордону, по витривалості поступається місцевому. Жорстокі зими 1861 і 1862 років убили немало цінних дерев...
В ближніх лісах Вільгельм організує збір терпких на смак яблук-кислиць, груш-гниличок. Їх насіння висіває і одержує міцні дерева для щеплень. Пересаджує по кілька разів. Тільки ті, які витримали іспит на витривалість, мали могутнє життєво чіпке коріння, могли пропонуватися на продаж... Якість була гарантована і тим, що в розпліднику працював сам господар або його син Юліус.
Ще з 1859 року Вільгельм Крістер став видавати каталоги, в яких концентрувалася інформація про те, з чим йшла фірма до людей, повідомлялося про різноманіття пропонованих сортів, про ціни і багато іншого, цікавого для всіх, хто прагнув розумно господарювати на землі. Шкода, що не зберігся цей своєрідний літопис, діяльність яскравої людини, романтика і прагматика, що відображає, в одному сплаві протягом декількох десятиріч. Загальний тираж видання досяг майже четверті мільйона екземплярів, і завжди грав важливу роль, яку сам засновник фірми формулював достатньо скромно: «ознайомлення покупців із справою садівництва».
У 1862 році, через дванадцять років після появи Крістера на Пріорці, каталог пропонував 155 сортів яблук, 158 сортів груш, 30 сортів слив, 24 сорти черешень. Ще через сім років вже 250 сортів груш, 158 сортів яблунь, 40 – вишневих... Виходить у світ каталог з малюнками груш і яблук кращих по тому часу зарубіжних сортів, які завдяки Вільгельму Крістеру розповсюджувалися не тільки в Україні, але й в ряді інших регіонів імперії: груші Бера Клержо, Дюшес Ангулем, Бель Генрієта і інші, яблуко Цвібель Рудольф Берсдорфер...
Навряд чи зараз можна побачити їх де-небудь в наших садах. На зміну прийшли сорти нової, вітчизняної селекції. Проте ще не так давно в «приватному секторі» на Пріорці та Куренівці на чудом уцілілих самотніх яблунях-довгожительках зустрічалися плоди, відмінні від поширених нині сортів – живцеві нащадки крістерових чудес.
І в нашому саду, у селищі Шевченка, доживала свій вік така яблуня, з майже всохлою кроною та кількома ще зеленіючими гілками. Повалити стареньке дерево не підіймалася рука, тому що не було року, коли б не дарувала яблуня, що втратила майже всі сили, кілька десятків рожево-білих яблук з напівпрозорими ясно-зеленими кристалами зацукрованої м'якоті. Ніхто з нас не знав справжнього імені цього сорту, називали яблуко по-своєму, «сахарка», за наливні, солодкі плоди.
В другій половині XIX сторіччя в Києві разом з вживанням штучних мінеральних вод було поширено лікування виноградом. Не зовсім доспілі кетяги зрізали в Криму і в Бессарабії, гордовиті верблюди, пов'ючені корзинами з лікувальною ягодою, флегматичні воли з скрипучими молдавськими каруцами, неквапливо везли виноград на київські ринки і під час тривалої дороги недозрілі грона в якійсь мірі доходили до кондиції.
Вільгельм Крістер ризикнув виноград вирощувати у себе. На сонячних схилах він заклав перший в губернії промисловий виноградник, який в недалекому майбутньому став давати щорічно 6 тисяч рублів прибутку.
Ранньою осінню, коли природа тільки починала розфарбовувати охрою верхівки кленів і в густо-синьому небі пнулися перші нитки «бабиного літа», наступав збір урожаю, прямо на плантації відкривався продаж свіжих, затуманених пилком рожевих, фіолетово-чорних, бурштиново-золотистих грон. Кращі сорти винограду, походженням з нетутешніх країв, були представлені на плантаціях фірми. Для нинішніх киян вони назавжди пішли в небуття, і назви їх можна взнати хіба що з каталогу фірми, виданого понад століття тому, в 1866 році. Ось ті, що були акліматизовані і плодоносили в передмісті Києва: Сірий Ельбський, Голубий серпневий, Ранній Червоний агат, Ранній лейпцігський, Голубий Тролінген, всього дванадцять сортів. Покупцям фірма продавала не тільки плоди хорошої якості, але і саджанці для розведення винограду на своїх садибах...
23 серпня 1868 року паровозик з декількома двовісними вагончиками, прикрашеними гірляндами хвої, пискнув сигналом біля київського вокзалу, відкриваючи рух потягів по новій Києво-Балтськой залізниці. Голос локомотива тоді сповістив і кінець виноградної монополії Вільгельма Крістера. Дари півдня сталі швидко, як на ті часи, перевозити залізницею.
Щодо баштанних, то їх також у колишнього ткача ще століття тому була безліч сортів. Кавуни з червоним м'ясом: астраханський, кримський довгий, мармурові з жовтим насінням, сірі, ясно-зелені – з чорними, круглі зелені – з білими; мармурові з білим м'ясом, чорним, жовтим і червоним насінням. І сорти динь, як зараз кажуть, були в асортименті: Рання оранжева, Мала сітчаста, Біла кругла і довга, турецька чалма, голландська сіра мала, дуже велика плоска, турецька цукрова, Персидська строката, Велика з Єрусалиму, астраханська рання, Константинопільська велика сіра, бухарська довга, Велетенська зимова... Це лише частина списку, надрукованого у каталогах. Там же вказується, що окремі екземпляри кавунів у Крістера досягали пудової ваги.
З максимальною користю служили фірмі пасовища, на яких до літньої спеки царювало запашне різнотрав'я. Завів стадо високопродуктивних молочних корів, благо, їжа для них була. Та ще вирощував для худоби і кормові гарбузи, які зрушити з місця часом було непросто: окремі екземпляри «тягнули» на 200 фунтів, тобто – 80 кілограмів. Спочатку насіння виписував від зарубіжних та російських фірм. Потім, одержуючи свої хороші урожаї баштанних, поширював їх, нерідко поштою.
Розказували, що на території фірми лежали у відведеному місці піраміди доспілих кавунів і динь по сортах, а поряд стояли бочки. Відвідувачам і робітникам дозволялося безкоштовно їсти солодкі, запашні плоди. Але з однією умовою – насіння необхідно було кидати до спеціально підготованої для цього тари...
Визначення «перший» відноситься до багатьох напрямів діяльності Вільгельма Крістера. Він був піонером у вживанні бджіл для перехресного запилення фруктових дерев. В його продуктивному саду стояла пасіка. Нею любив опікуватися сам господар, відпочиваючи тут душею. Рожево-білі хмари квітучих яблунь, груш, абрикоса, вишень навесні наповнювалися рівним, діловим гулом тисяч бджіл, немов на одній урочистій ноті звучав там чудовий орган. Першим Крістер почав сіяти ряд медоносних трав, щоб бджолам було де збирати нектар, коли сади відквітнуть.
Влаштуватися на роботу до нього було справою непростою, як і в ремісничу школу, яку він організував і вів. Вельми високі етичні вимоги
пред'являлися до всіх, хто хотів працювати або вчитися садівничому ремеслу у Крістера. Існували черги охочих отримати у нього місце. На фірмі навчали не тільки культурі садівництва і городництва, але і іншим необхідним навикам: столярній, слюсарній, ковальській справі... Тих, хто вчився або працював у Крістера, охоче брали садівниками в багаті маєтки, запрошували навіть в інші міста.
Трьох синів і трьох дочок подарувала йому доля: Юліуса, Едмунда, Едварда, Матільду, Ему, Лауру... В їх іменах як би звучала приглушена ностальгія за колишньою батьківщиною.
128 десятини розплідників із запасом посадочного матеріалу, що перевищує п'ять мільйонів коренів, залишив Вільгельм Крістер своїм спадкоємцям. В 1900 році в друкарні Стефана Кульженка надрукували роботу А.П.Осипова, присвячену п'ятдесятиріччю садівництва Крістера. Це по суті єдине джерело інформації, що дозволяє заглянути в історію знаменитої фірми.
Будинок на розі вул. Інститутської та Хрещатика,
в якому був магазин фірми «В. Крістер». З листівки початку ХХ ст.
Те, що видав роботу С.Кульженко, – не випадково. Вони були сусідами, дружили сім'ями, схожі і їх долі. Обидва починали біля верстата, вибилися своєю працею у процвітаючі підприємці, і діяльність їх була наповнена творчим, громадянським змістом, не в ім'я жадібного накопичення, а для прогресу суспільства, частинкою якого відчували себе завжди.
До моменту ювілею фірми її засновника вже 10 років не було на світі. Керував обширним садівничим і квітникарським господарством Юліус – Юлій Васильович, як стали величати його на російський манір. Як і батько, він мав звання почесного громадянина Києва, належав до другої купецької гільдії. Юліус входив до садової комісії міської думи, опікунської ради Подільської жіночої гімназії.
Коли у 1907 році він звернувся в київське товариство взаємного кредиту, щоб отримати позику, майно його було оцінено у 52 тисячі рублів. Крістери ніколи не мали вражаючого уяву багатства, не прагнули розкоші. Майже всі члени сім'ї працювали на фірмі.
На ставку у Крістерів граціозно ковзали рідкісної краси птахи – чорні лебеді, травневими днями в садибі розкривали білі чаші дивних кольорів екзотичні тюльпанові дерева... Все це з'явилося вже при Юліусі, як і своєрідна ікебана – мистецтво складання букетів квітів в його магазині в центрі міста. Допомагала в цьому дочка Лідія.
 Вільгельм Крістер |  Юліус Крістер |
Як особисту трагедію переживав Юліус війну з Німеччиною, батьківщиною батька. Семеро дітей Ю. Крістера мали слов'янські імена: Василь, Ольга, Володимир, Євгеній, Віра, Лідія, Надія, і сам він вважав себе сином цієї землі, але раптом до болю відчув холодне відношення до себе деяких завзятих патріотів, які побачили в ньому тільки німця.
Дочки Юліуса опікувалися пораненими та контуженими в переповненому київському госпіталі, що прийняв дві тисячі фронтовиків. Пішов добровольцем до армії син Євген, і смерч безглуздої війни забрав його життя. Сина Василя в майбутньому зарахують до ворогів трудового народу, і вночі його заберуть похмурі люди в кашкетах з волошковими околишами. Але батько до того часу вже не доживе. Доля його пощадить.
2 грудня 1916 року за старим стилем у своєму будинку на Пріорці по Межигірській вулиці N77 у віці 68 років господар садиби помер від паралічу серця. Згідно духівниці, складеній ще влітку 1913 року, все майно фірми переходило до дружини господаря – Пелагеї Крістер, уродженої Гусєвої.
Газета «Киянин» на всю першу сторінку надрукувала некролог, повторивши публікацію ще у двох номерах. 5 грудня Карла Юліуса Крістера поховали на родинному цвинтарі. На пагорб, де раніше упокоївся батько, Юліус любив підійматися по висадженій там алеї яскраво-червоних троянд. Любив залишатися на самоті, наче подумки радячись з Вільгельмом. Любив дивитися звідти, як весняний розлив Дніпра заповнює синню луки Оболоні...
Там, де зараз стоять блочні багатоповерхівки житлового масиву Виноградар, перед Великою Вітчизняною війною був колгосп з такою ж назвою, господарство показове, багатонаціональне. Головував у колгоспі грузин Майсурадзе. Колективне господарство його вважалося новаторським: спеціалізувалося на виноградарстві, вирощуванні кавунів, садівництві. Перші дві культури у той час вже стали для Києва незвичайними.
Під широким виноградним листом на плантаціях росли в основному матово-зелені кетяги Лідії, на баштані між кучерявим бадиллям відлежувалися кавуни трохи більше футбольного м'яча. Проте першим узявся за промислове вирощування винограду і кавунів на значних площах під Києвом ще Вільгельм Крістер, чиї володіння раніше починалися недалеко від території колгоспу «Виноградар».
Через багато років, восени 1943-го, незадовго до звільнення Києва від фашистських окупантів, ночами з цього пагорба відкривалася страхітлива картина: за Дніпром по всьому горизонту ворушився вогненний пунктир – то горіли підпалені спеціальними німецькими командами села. Не минула чаша ця і селище Шевченка. Гору Крістера огорнув тоді щільний гіркий дим... Притулком для жителів в ту пору став вже сивіючий від нічних заморозків ліс. Когось доля вберегла, когось ні, когось розсіяла по світу...
Пізно увечері 24 квітня 1945 року над стародавньою столицею прусських королів Потсдамом вперше за всю війну з'явилися американські «літаючі фортеці». Вогненний шквал змів багато будівель міста, наповнивши простір смородом сажі і сірки. Серед тих, хто пережив наліт, була Лідія Юліївна з двома дітьми. Їх вивезли сюди, як етнічних німців.
Після війни і склад жителів селища Шевченка, і архітектурне його обличчя змінилися. З'явилися нові люди – офіцери-відставники, яким за наказом Верховного нарізалися великі, в порівнянні з іншими, ділянки. Недавні пілоти пікіруючих бомбардувальників і командири танкових частин, що пройшли вогонь і мідні труби, з таким захопленням займалися своїм садом і городом, ніби тут вперше виявилося їх справжнє єство. Будували вони добротні, з крутими дахами і мансардами будинки, які довелося їм бачити в переможеній Німеччині. Таких відставників поважали.
Але в основному селище відроджувалося важко. Маленький будиночок майже власними руками побудувала з дітьми Лідія Юліївна в кінці провулка біля підніжжя пагорба. На крутизну його підіймалися велетенські дуби, звідти рукою подати було до вершини. Надмогильної плити Крістеров там вже не було. Її відволік звідти один з нових забудовників і вцементував у фундамент власного будинку. Збіг трагічних обставин чи суворий вирок фатуму, але біди невідступно переслідували його і сім'ю...
Давно померла Лідія Юліївна. Валя закінчив технікум, працював на заводі з чиїйсь помилці загинув там, уражений струмом. Льоля – Олена Іванівна, подолавши неймовірні житейські незгоди, отримала вищу освіту, стала архітектором-художником, і чоловік її, Віктор Вандаловський, – художник.
Немов з далекої епохи Київської Русі дивляться в наше неспокійне сьогоднння святі лики на іконах, створених натхненним талантом Сергія, їх сина, що цілеспрямовано і самозабутньо відроджує мистецтво візантійських майстрів. Член Союзу художників України, один з небагатьох нині сущих нащадків Крістера, тридцятитрирічний Сергій Вандаловський, як і його пращури, працює так, щоб лишити добрый слід нащадкам. Він створив іконостаси для ряду церков Києва, Одеси, Алтая, розписував Трапезну православного храму в Єрусалимі, багато творів художника сталі надбанням авторитетних збирачів духовного мистецтва в країнах Європи, в США...
Колишня резиденція Крістерів. Фото Михайла Кальницького, 2007 р.
«Ікарус» сімдесят другого маршруту, що зв'язує Поділ з Вітряними Горами, повертає з Вишгородської на вулицю Осиповського. Ліворуч за бетонною огорожею іскриться сонце у склі теплиць «Троянди», праворуч – три шестнадцатиповерхівки, що підім'яли під себе старий сад. Далі – бетонна огорожа, з іржавими кронштейнами по гребеню і клаптями обірваних дротів у ізоляторах – жалюгідні рештки грізного колись електричного захисту. Тут після технікуму господарювала «поштова скринька» – секретний філіал Інституту хлору. Він залишив по себі сумовиті бараки-лабораторії, обвиті витяжними трубами і бетонну стіну з дротами. Дивним, чужорідним виглядає за нею дерев'яний двоповерховий особняк з порожніми очними ямами позбавлених скла вікон, з витонченого мереживного вяззю різьблення. Вигоріле від часу фарбування обшивки позеленіло так, що нагадує стару бронзу. Понад сто роки тому цей будинок побудував Вільгельм Крістер. Поміщалися в ньому аудиторії технікуму, використовував його «поштовий ящик», навіть якийсь час тут був склад отрутохімікатів. Відновленню унікальний зразок архітектури минулого не підлягає. В будинок заходити вже небезпечно: можуть провалитися перекриття. Новий власник території – Інститут харчової хімії НАН України – радий би його зберегти, але пізно...
Гудуть автобуси по вулиці, названій на честь Тимофія Осиповського, математика, першого ректора харківського університету, що пішов з життя раніше, ніж з'явився на Пріорці саксонський ткач. Не було образою пам'яті ученого, якби його ім'я дали іншій вулиці, де зосереджені ВНЗ, а цю скромну нарекли вулицею Крістера, хоча б таким чином загладивши нашу провину перед цією людиною, яка так багато зробила для Києва і всієї України...
Висота, де поховані батько і син Крістери, наче виштовхнута за бетонне кільце. Від Вітряних Гір на неї наступає залізний вал гаражів, осики, у гілках яких, як гарматні ядра, заплуталися кулі омели. Зручне місце для вигулу породистих собак. Господарі акуратних власних подвір'їв та багатоквартирних коробок звалюють сюди сміття. Ніхто не знає ні назви пагорба, ні того, що взимку дитячі санки, можливо, ковзають над чиїмись кістками.
...Колись, вже за радянських часів, археологи знайшли тут предмети скіфського періоду, срібні прикраси Стародавньої Русі. В науковій літературі місце знахідок позначено: «урочище Гора Крістера». Мовою Стародавньої Русі «урочище» – вказівка долі...
Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ