Geum.ru

Внутрішні війська мвс україни

Вид материалаДокументы

Содержание


Проблеми створення і вдосконалення наземної бойової техніки для мобільних формувань внутрішніх військ мвс україни
Славні традиції запорізького козацтва – невичерпне джерело
До такої ж творчої історичної діяльності козацтва слід віднести також його державне будівництво
Участь Запорізької Січі у створенні Києво-Могилянської колегії вказує на активну громадянську позицію та високий рівень духовнос
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Висновки



1. У разі проведення військової спецоперації щодо знешкодження крупних незаконних формувань силами внутрішніх військ МВС України існуючої системи матеріального забезпечення не буде достатньо. Органам управління тилу внутрішніх військ доцільно завчасно нарощувати її регіональними компонентами у потенційно напружених регіонах країни.

2. За надзвичайних обставин одночасно з нарощуванням угруповання військ у кризовому регіоні має певним чином організовуватися й регіональна система матеріального забезпечення.

3. Обґрунтування регіональної системи матеріального забезпечення потребує розробки методики вибору організаційної структури регіональної системи матеріального забезпечення та доцільного способу матеріального забезпечення угруповання з урахуванням умов обстановки, які матимуть місце при виконанні масштабних військових спецоперацій.

ЛІТЕРАТУРА



1. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19.06.2003 р. № 964- IV // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 21. – Ст. 7.

2. Про правовий режим надзвичайного стану: Закон України від 16.03.2000 р. № 2501-ХІІ // Відомості Верхов. Ради України. – 2000.– № 23. – Ст. 176.

3. Шмаков О.М. Структура теорії службово-бойової діяльності внутрішніх військ МВС України // Честь і закон. – Х.: Військ. ін-т ВВ МВС України, 2004. – № 4. – С. 7 – 8.

4. Ткаченко В.В. Військовий тил: Навч. посібник. Ч. 2. Тилове забезпечення бригади (полку). – К.: НАО України, 2001. – С. 329 – 334.

5. Мальнєв В.В., Дундуков В.Г., Ролін І.Ф. Підстави щодо вибору напрямів реформування системи тилового забезпечення внутрішніх військ МВС України // Честь і закон. – Х.: Військ. ін-т ВВ МВС України, 2003. –№ 2. – С. 8.

6. Логвинов О.В., Дундуков В.Г., Ролін І.Ф. Матеріальне забезпечення формувань внутрішніх військ МВС України у польових умовах // Честь і закон. – Х.: Військ. ін-т ВВ МВС України, 2004. – № 2. – С. 26.

7. Ролін І.Ф. Організація тилового забезпечення військових формувань у територіальній обороні // Труди академії. – К.: НАО України, 2002. – № 37. – C. 231–241.


Стаття надійшла до редакції 01.10.2005 р.

У
УДК 35.071.1


В.П. Пісарєв, В.І. Гошков


ПРОБЛЕМИ СТВОРЕННЯ І ВДОСКОНАЛЕННЯ НАЗЕМНОЇ БОЙОВОЇ ТЕХНІКИ ДЛЯ МОБІЛЬНИХ ФОРМУВАНЬ ВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК МВС УКРАЇНИ


Наведено порівняльну характеристику бойових машин різних країн та накреслені шляхи створення нової техніки для мобільних формувань внутрішніх військ МВС України.
статті [1] чітко визначено функції внутрішніх військ (ВВ), які полягають у забезпеченні внутрішньої безпеки держави.

Навіть у випадку, якщо внутрішні війська згідно з урядовими директивними документами будуть перетворені у невійськове правоохоронне формування внутрішньої безпеки, ці функції істотно не зміняться [2] і будуть такі:
  • охорона важливих державних об’єктів, у тому числі ядерних і радіаційно небезпечних;
  • охорона громадського порядку, у тому числі у випадках масових заворушень;
  • боротьба з незаконними збройними формуваннями і масовими виступами терористичних груп і сепаратистських організацій усередині країни;
  • територіальна оборона у воєнний час і протидія проникненню ззовні терористичних груп і з’єднань, у тому числі у взаємодії з військами Державної прикордонної служби (ДПС).

Детальний аналіз цих функцій показує, що за своєю складністю вони поділяються на дві групи.

1. Службова діяльність щодо підтримання громадського порядку (супроводження масових заходів та деякі інші поліцейські функції, які стосуються звичайної повсякденної службової діяльності).

2. Службово-бойова діяльність, яка здійснюється в екстремальних умовах (участь у захисті ядерних та радіаційно небезпечних об’єктів; участь у ліквідації наслідків катастроф, аварій чи стихійного лиха; захист населення у випадках соціальних конфліктів, забезпечення режиму надзвичайного стану, допомога військам Державної прикордонної служби у протидії проникненню ззовні диверсійних чи терористичних груп тощо).

О
© В.П. Пісарєв, В.І. Гошков
станній вид діяльності внутрішніх військ характеризується у багатьох випадках необхідністю активної протидії, особливо зараз, коли у світі спостерігається ескалація терористичної діяльності. При цьому, як правило, терористи використовують військові технології, озброєння та інші засоби, які розроблені із застосуванням сучасних досягнень науки і техніки (сьогодні світовій спільноті вже погрожують ядерним тероризмом).

Тому забезпечення службово-бойової діяльності ВВ в екстремальних ситуаціях набуває особливої актуальності.

У статті [1] чітко визначено структуру управління внутрішніми військами, яка істотно підвищує ефективність застосування ВВ, і зазначено, що основу угруповання ВВ у відповідних зонах оперативного командування повинні складати спеціалізовані, моторизовані з’єднання і військові частини на зразок мобільних з’єднань швидкого реагування.

Вимоги до рівня мобільності таких з’єднань в основному зумовлені такими чинниками:
  • обмеженість часу прибуття до місця виконання завдання (як зазначає Вороницький О.А., ”за оцінками експертів США, терористам, оснащеним компактними вибуховими пристроями (гранатометами типу РПГ-7), без активної протидії їм може знадобитись усього лише півтори хвилини для проникнення в життєво важливі зони реактора і руйнування критичного устаткування” [3] або, наприклад, у разі необхідності протидії масовим заворушенням);
  • обмеженість терміну виконання, значний обсяг та трудомісткість роботи, яку необхідно виконати у випадках стихійного лиха, аварій тощо;
  • значна територія, яка підлягає контролю (наприклад, у разі сумісних дій з військами Державної прикордонної служби та ін.).

Відповідність цим вимогам угруповань швидкого реагування може бути забезпечена лише оснащенням мобільних з’єднань ВВ сучасними транспортними засобами, у тому числі бойовими машинами.

Проблема полягає у тому, що на сьогодні згідно із сучасними обставинами немає чіткої позиції щодо тактико-технічних вимог до бойової техніки мобільних з’єднань ВВ та концепції розвитку такої техніки (розробки нової, модернізації існуючої).

Мета статті – здійснити аналіз стану цієї проблеми у різних країнах та в Україні, а також запропонувати можливі шляхи її вирішення.

Зараз у світі домінують дві доктрини побудови бойової техніки для мобільних з’єднань:
  • американська, яка надає особливе значення спроможності таких з’єднань вести тривалі бойові дії і тому передбачає оснащення мобільних з’єднань бойовою технікою з підвищеними показниками вогневої потужності та захищеності, тобто більш важкою (20…30 т) бойовою технікою;
  • англійська, яка надає особливе значення швидкому розгортанню мобільних з’єднань, тобто оснащенню цих з’єднань рухомою бойовою технікою.

На нашу думку, в умовах України згідно з положеннями, наведеними у [1], бойова техніка мобільних з’єднань, призначених для сумісних дій з військами ДПС, має будуватися на зразок американської, для інших випадків – на зразок англійської.

Наразі у світі є багато зразків новітньої бойової техніки для подібних випадків бойового застосування. Це насамперед сімейство швейцарських плаваючих колісних бронемашин Piranha (з дизельними двигунами і колісною формулою 6х6, 8х8, 10х10) різного призначення. Найбільш поширеними є бронемашини сімейства Piranha-3 із колісною формулою 6х6 та 8х8. Бронемашина Piranha-3 з колісною формулою 10х10 виконується лише у випадку необхідності оснащення її важким озброєнням, наприклад, гарматою 105 мм, ПТРК, ЗРК та ін.

Бронемашини сімейства Piranha-3 створені з використанням останніх досягнень науки і техніки і за своїми економічними, масо-габаритними показниками (максимальна ширина колії не перевищує 2,66 м) та показниками керованості відповідають міжнародним правилам руху по звичайних дорогах і дозволяють рухатися без обмеження щодо дворядного руху.

Ще одним представником бронемашин такого класу є колісна бронемашина (умовне позначення GTK /MRAV/VBCI) модульної конструкції, яка розроблена конструкторами Німеччини, Франції та Великої Британії. На її базі можливе створення сімейств бронемашин, що різняться між собою лише модулем, який монтується на базовому модулі (рухомій платформі).

Ці та деякі інші бронемашини (наприклад, бронемашина “Бредлі” з безступеневою, гідрооб’ємною трансмісією) є новітніми розробками. Вартість таких розробок дуже висока, і тому їх можуть здійснювати лише економічно могутні держави (зокрема США) або співдружності держав.

Водночас в арміях багатьох країн накопичено чимало легкої бронетехніки, наприклад, М998А2 “Хаммер” та М113 (США), БМП-1, -2, -3, БТР-60, -70, -80 (СРСР) та інші, що розроблялися та виготовлялися ще у 20 – 30-ті роки і тому є морально і фізично застарілими.

Україна самотужки не у змозі розробляти та виготовляти новітні бронемашини. За даними головного бронетанкового управління МОУ на 01.02.1998 р. у Збройних Силах України на озброєнні було близько 5 тис. одиниць легких бронемашин (БМП, БТР, БРДМ) виробництва СРСР та близько 3 тис. самохідних гусеничних машин МТЛ виробництва України (ХТЗ), тобто у кількісному обсязі забезпеченість доволі достатня.

Зазначимо, як на наш погляд, основні причини, через які обмежується використання цих машин у складі мобільних з’єднань ВВ.

По-перше, ці бронемашини розроблялись для участі у “зустрічному” бою разом із важкою бронетехнікою (танками). Тому максимальний броньовий захист, який забезпечує захист від вогню стрілецької зброї та осколків, передбачено лише для лобової частини бронемашин, а частковий захист (в обмеженому секторі) – для бортової. А результати аналізу втрат бойової техніки у бойових діях у Чечні, Іраку та інших локальних конфліктах показують, що максимум таких витрат – це ураження бронемашин у борти, особливо на маршах, у міських та гірських умовах.

По-друге, значна частина існуючих бронемашин (БРДМ, БТР-60, БТР-70) оснащена пожежонебезпечними (бензиновими) двигунами, питома потужність яких не забезпечує необхідні показники рухомості.

По-третє, наявний парк колісних бронемашин майже не має у своєму складі інженерної техніки, необхідної для виконання службово-бойових завдань у випадках аварій, стихійного лиха, тощо; відсутня також і техніка, придатна для виконання повсякденних поліцейських завдань.

Висока вартість розробки і виготовлення нової бронетехніки зумовила у всьому світі актуальність проблеми модернізації застарілої бронетехніки, яка зараз не відповідає сучасним вимогам щодо захищеності, рухомості, ергономіки, корисності заброньованого об’єму та озброєння.

Зокрема, сьогодні найбільша увага приділяється модернізації найпоширенішої бронемашини М113А (модифікації А1, А,2, А3). При цьому основним напрямком є підвищення показників захищеності шляхом зовнішньої додаткової навісної броні на лобовій та бортових проекціях для захисту від засобів ураження калібром 14,5 – 20,0 мм; бронювання внутрішнього об’єму М113 також посилюється за рахунок додаткової броні на основі кевлару.

Значна увага приділяється також питанню підвищення рухомості та керованості. Так, на модернізований БТР М113 встановлюються новий дизельний двигун із турбонаддуванням 6V53ТА потужністю 350 к.с. та гідромеханічна автоматична трансмісія Х-200-4 (фірма “Алісон”, США).

Оскільки в існуючому об’ємі й існуючій компоновці у модернізованому М113 не вдалося розмістити бойове відділення з підвищеною вогневою потужністю, для цільового призначення (наприклад, для потреб морської піхоти) у США була створена бронемашина БТР LAV-25 із показниками рухомості і захищеності, аналогічними модернізованому БТР М113, але із сталевою баштою, в якій розміщено стабілізовану у двох площинах гармату М242 калібру 25 мм, два допоміжних кулемети калібру 7,62 мм (один спарений, а другий на вертлюзі), два 4-ствольних гранатомети М257. За бажанням замовника на цій башті встановлюються ЗРК “Стінгер” та ПТРК “Дракон” або TOW. Таке бойове відділення деякими країнами (наприклад, Польщею) пропонується використовувати при модернізації радянської бронетехніки (зокрема, БМП).

В Україні питанням модернізації існуючої бронетехніки також приділяється належна увага. Так, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1999 р. № 1862-55 ЦНДІ озброєнь і військової техніки розробив програму модернізації і розвитку броньованої бойової техніки легкої категорії до 2005 р., яка в основному визначає необхідність та напрямки модернізації легкої бронетехніки, що є на озброєнні Збройних Сил України.

Хоча в Україні досі не займалися розробленням та виготовленням бронетехніки легкої категорії (за винятком гусеничних МТЛ – ХТЗ, НТУ “ХПІ”), наразі у країні є досить потужний науково-технічний потенціал, який дозволяє розробляти і виготовляти комплектуючі та складові легких бронемашин на світовому рівні.

Так, на сьогодні силами КП “ХКБМ ім. О.О. Морозова” розроблена конструкторська документація уніфікованого бойового відділення з вітчизняною 30-мм гарматою КБА-2 (2А72), стабілізованою у двох площинах, кулеметом КТ-7,62 мм, 30-мм автоматизованим гранатометом АГ-17 та ПТРК (типу “Конкурс” або ін.). Це бойове відділення можна застосовувати для модернізації БТР-60, -70, -80 та БМП-1, -2.

Щодо захищеності, то в Україні існують досить відпрацьовані системи пасивного захисту (вбудований динамічний захист та система внутрішнього бронювання на основі кевлару). Але майже зовсім не приділялась увага системам активного захисту, зокрема таким, як системи дистанційного визначення і знешкодження мін та вибухових пристроїв або систем активного захисту на зразок російської танкової системи типу “Арена”.

Скрутне становище в Україні з дизельними силовими установками потужністю 100…300 к.с. для бронетехніки легкої категорії.

Якщо, наприклад, конструкція сімейства бронемашин Piranha-3 передбачає можливість застосування трьох відпрацьованих варіантів силових блоків з дизельними двигунами (6V53TA, 6СДАА8,3-Т350, 6V183ТЕ22) і гідромеханічними трансмісіями, бронемашина “Бредлі” має дизельний двигун і безступеневу трансмісію на основі аксіально-поршневих гідрооб’ємних агрегатів, то в Україні зараз є лише комбайновий дизель СМД-21, надійність якого бажає кращого, та дизель танкового типу ЗТД, який має дуже низький коефіцієнт пристосованості, тобто потребує або багатоступеневої механічної трансмісії, або безступеневої трансмісії, якої в Україні сьогодні також немає.

Тому спроби модернізації бронемашин БРДМ-2 та БТР-70 з використанням цих двигунів виявилися невдалими. Однією вдалою спробою була модернізація БТР-80 із застосуванням німецького дизеля “Дойц”, трансмісії “Алісон” та уніфікованого бойового відділення для Об’єднаних Арабських Еміратів (ця бронемашина виявилась конкурентоспроможною і має попит на світовому ринку озброєння).

Що стосується машин надлегкого класу (наприклад, мобільний автоброньований комплекс, командно-штабні машини, машини медичного, тилового, побутового та іншого подібного призначення), то ВАТ “Кременчуцьке АТП-15356” сьогодні пропонує транспортний засіб високої прохідності “ВЕПР” [4] з дизельним двигуном та 6-ступеневою трансмісією фірми “IVECO”. Цей транспортний засіб має кращі характеристики, ніж відомий “Хаммер”, а коштує у декілька разів менше. І хоч “ВЕПР” створено для цивільних цілей, його силова установка і ходова частина майже повністю відповідають вимогам до нової спеціальної машини для ВВ МВС України [4], тобто при впровадженні деяких існуючих заходів (броньові склоблоки, захист від керованих радіофугасів [6] тощо) та розробці спеціальних заходів відповідно до [5] транспортний засіб “ВЕПР” може бути використаний як транспортно-бойова машина надлегкого класу.

Висновки


1. Наразі в Україні нагальною є потреба у створенні мобільних з’єднань внутрішніх військ (формувань внутрішньої безпеки) МВС України.

2. Для забезпечення успішної службово-бойової діяльності мобільних з’єднань необхідне їх оснащення відповідною бойовою технікою.

3. В Україні сьогодні є всі можливості для оснащення мобільних з’єднань необхідною бойовою технікою за рахунок модернізації існуючих на озброєнні Збройних Сил України зразків бронемашин або розробки нових. Для цього треба вирішити низку питань, зокрема: чітко визначитися щодо тактико-технічних вимог до бойової техніки мобільних з’єднань, щодо створення вітчизняного (чи застосування закордонного) силового блоку потужністю 100…400 к.с., щодо організації наукового центру при ГУ ВВ МВС України (наприклад, на базі Військового інституту ВВ МВС України) з метою науково-технічного керівництва та координації дій співвиконавців.


Л і т е р а т у р а


1. Литвин М.М. Науково-методичні засади процесу реформування внутрішніх військ МВС України // Честь і закон. – Х.: Військ. ін-т ВВ МВС України, 2001. – № 1. – С. 3–8.

2. Шмаков О.М., Лавніченко О.В. Правоохоронне формування держави – наступник внутрішніх військ МВС України // Честь і закон. – Х.: Військ. ін-т ВВ МВС України, 2003. – № 4. – С. 3–8.

3. Вороницький О.А. Деякі проблеми забезпечення фізичного захисту ядерних об’єктів України // Честь і закон. – Х.: Військ. ін-т ВВ МВС України, 2001. – № 1. – С. 22–24.

4. Транспортное средство “ВЕПР” // Коммерческие автомобили. – 2003. – № 7. – С. 15–16.

5


. Нестеренко С.І., Вискребенцев С.С. Створення нової спеціальної машини для внутрішніх військ МВС України // Честь і закон. – Х.: Військ. ін-т ВВ МВС України, 2003. – № 4. – С. 32–37.

6. Сачков О.І., Бондаренко О.В. Яка техніка потрібна внутрішнім військам МВС України // Честь і закон. – Х.: Військ. ін-т ВВ МВС України, 2001. – № 1. – С. 38–42.


Стаття надійшла до редакції 11.03.2005 р.


У
УДК 37.01


В.С. Плоскін


СЛАВНІ ТРАДИЦІЇ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА – НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО

ДЛЯ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ


Через парадигму історичної діяльності українського козацтва у становленні української державності пропонується розробити власну (національну) ідеологічну концепцію принципів і методів виховної роботи з особовим складом військовослужбовців та працівників силових структур і відповідно до цієї концепції розпочати підготовку військових психологів (капеланів).

справі розбудови внутрішніх військ МВС України значна увага приділяється військово-патріотичному вихованню особового складу з метою формування та розвитку у військовослужбовців патріотизму, любові до України, відданості народові і принципам Конституції України, соціальної і моральної відповідальності особового складу за захист суверенітету і територіальної цілісності України та її конституційного ладу, зміцнення військової дисципліни та правопорядку. Через те, що наразі немає науково обґрунтованої ідеологічної бази для роботи виховних відділів з особовим складом (у тому числі всіх силових структур України), а також через те, що переважна більшість офіцерів-виховників проходила підготовку або за радянських часів, або у пострадянський період, коли навчальні програми складалися з використанням досвіду недалекого минулого, без урахування українських військових традицій, нагальною є проблема розробки сучасного національного ідеологічного підґрунтя для виховної роботи в усіх силових структурах.

Щ
© В.С. Плоскін

об розв’язати цю проблему, слід глибоко дослідити найкращі історичні традиції запорізького козацтва. Але, на превеликий жаль, так сталося, що все, що стосується історії українського козацтва, не завжди сприймається правильно. Проте ще з часів Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу, офіційна пропаганда цілком свідомо навмисно паплюжила або замовчувала роль українського козацтва у становленні державного мислення української нації і зводила всі відомості про нього до ганебних вчинків, які начебто мали бандитську мотивацію, а українська мова, мова козацької нації, взагалі багато років була або просто заборонена, або принижувалася. Завдяки радянській пропаганді, що мала на меті створити нову формацію – “радянський народ”, ми стали людьми, силоміць вирваними з історичних процесів і такими, що не мають власної системи цінностей. Уявлення про майбутнє і зараз нав’язуються та задаються іззовні, з усіх боків, у тому числі розвиненими країнами. Через це виникає проблема створення власної національної ідеологічної концепції принципів і методів виховної роботи з особовим складом на основі історичних традицій Українського війська, і зокрема запорізького козацтва. За сучасних умов, при відкритості всіх історичних джерел, украй необхідно у роботі з особовим складом звертатися до славної історії запорізького козацтва, привертаючи особливу увагу до його найкращих традицій в історії становлення України як козацької держави.

З давніх-давен усьому людству відоме зображення „дерева життя” – гілочки, на якій ростуть три листочки. Перший листочок – символ минулого часу, другий – сучасного, а третій – майбутнього. Це наводить на думку про те, що все навколишнє – наслідки минулих подій. А в тому, що народжується зараз, народжується майбутнє. Отже, щоб орієнтуватися в житті, щоб стати свідомим захисником своєї Вітчизни та освіченою людиною, треба вивчати і знати минуле свого народу, його історію.

Історія народу, як і життя людини, має героїчні, трагічні, щасливі і нещасливі події. Оскільки в героїчному найбільше виявляється національний характер народу, його душевна краса, талант, то ці події найбільше хвилюють і викликають почуття національної гордості та гідності. В історичному минулому українського народу було таке неповторне явище, як Запорізька Січ.

Мета статті – обґрунтувати доцільність використання традицій запорізького козацтва для патріотичного виховання військовослужбовців і на основі козацької історичної спадщини розробити власну (національну) ідеологічну концепцію принципів і методів виховної роботи з особовим складом військовослужбовців та працівників силових структур. Відповідно до цієї концепції пропонується розпочати підготовку військових психологів (капеланів).

Запорізька Січ... Козаччина... Найлегендарніше минуле українського народу, його святиня... Синонім свободи, людської і національної гідності, талановитості... Навіть у сьогоденні, якщо хочуть підкреслити найкращі чоловічі риси хлопця чи юнака, говорять, що “з нього буде добрий козак”.

С
© В.С. Плоскін

вою безмежну любов та повагу до козацтва український народ виявляв у численних піснях, думах, легендах та переказах. При цьому, прагнучи зберегти набуте під час існування козацтва, народ створив прислів’я: “Козацькому роду нема переводу”. У найтяжчі часи своєї історії народ вірив у своє визволення, у відродження козацької вольниці, а у разі першої ж можливості прагнув втілити свою мрію в життя.

Чимало істориків досліджували діяльність українського козацтва. Особливий внесок в історіографію українського козацтва зробили Д. Яворницький, І. Крип’якевич, В. Голобуцький, М. Брайчевський, О. Апанович, М. Костомаров, Г. Хоткевич. Скориставшись результатами їхніх історичних досліджень, визначимо основні моменти, на яких можна побудувати парадигму, та головні ідеологічні принципи, ґрунтуючись на котрих можливо здійснювати в умовах сьогодення патріотичне виховання особового складу військовослужбовців та працівників усіх силових структур.

У найтрагічніші часи (майже п’ять століть тому) своєї історії, коли землі України були пошматовані ворогуючими державами, український народ, щоб забезпечити своє існування у світі і розвиток за таких тяжких історичних умов, з великими зусиллями шукав способи захисту і методи активної військової протидії, виробляв форми самооборони. Не маючи своєї держави, український народ створив могутні збройні сили, що є однією з найважливіших ознак держави. Виконання їх функцій покладалося на ту частину українського населення, яка мала напівгосподарський, напіввійськовий характер і в середовищі якої склалися військові традиції, тобто на козацтво. Центром формування збройних сил України була Запорізька Січ. Щоб протистояти могутнім збройним силам тодішньої великої держави – султанської Туреччини, з її (як тоді вважалося) непереможною армією, а також військам Речі Посполитої, склалося Військо Запорізьке. Це була чітка, своєрідна і доволі досконала військова організація з раціонально продуманими, оформленими структурами, із самобутньою системою управління, командування і забезпечення. Козацьке військо мало свій флот, артилерію, піхоту, кінноту.

Військо Запорізьке охоплювало не тільки запорізьких козаків, що мешкали за Дніпровськими порогами, а й козаків усієї України. Козаки не відривалися від землі і продовжували господарювати, однак у разі потреби готові були приєднатися до війська, щоб спільно дати відсіч ворожому нападові чужоземних сил на права і вольності козацтва, на життєві інтереси українського народу. Запорожці виробили блискуче воєнне мистецтво. Козацька стратегія мала яскраво визначений наступальний ініціативний характер, маневрену, динамічну тактику і в цьому перевершувала феодальні армії Європи, які послідовно додержувалися стратегії оборонної пасивної війни, довготривалої облоги фортець, ухиляння від польових битв. Козаки України вели національно визвольні війни. Така війна проти султанської Туреччини і Кримського ханства розгорнулася у першій чверті ХVII ст., коли козаки здійснювали великі морські і суходільні походи, переносячи військові дії на територію ворога, визволяючи під час цих походів сотні і тисячі невільників. Основним напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії і Малої Азії, хоча козацькі судна – чайки з’являлися й поблизу берегів Африки. Ставилося завдання: послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти, визволити бранців.

Добою героїчних походів, що мали загальноєвропейське значення, назвали історики часи морських козацьких експедицій першої чверті ХVII ст. Уряд Османської імперії боротьбу з козаками визначав як найважчу, найскладнішу, найневідкладнішу й найнебезпечнішу військову і зовнішньополітичну проблему. Наймогутніша держава тогочасного світу мобілізувала майже всі свої збройні сили проти козацтва.

Запорізька Січ – козацька християнська православна демократична республіка – вела також війни з магнатсько-шляхетською католицькою аристократичною феодально-кріпосницькою республікою – Річчю Посполитою. Польсько-козацьке військове збройне протистояння, що тривало з кінця ХVI ст. протягом майже всієї першої половини ХVII ст., було низкою справжніх воєн, що потрясали феодальну Європу, починаючи з ХV ст. Участь селянства забезпечувала масовість і надавала яскравого антифеодального характеру цим війнам. Розвивалися нації, утверджувалася національна самосвідомість народів.

Коли чужоземний тиск, соціальна напруженість і національно-релігійні конфлікти у суспільстві досягали краю і вибухало повстання, в Україні воно набувало особливого характеру у зв’язку з наявністю тут козацтва – збройних сил, добре організованої професійної армії – Війська Запорізького, до якого приєднувалися повстанці, значно збільшуючи його склад.

Створивши збройні сили для самоврятування нації, український народ, який за всю свою історію ніколи не прагнув загарбати чужу землю, використовував свою військову міць лише для захисту України, для визволення української землі від чужоземного панування. Козацтво виконало покладену на нього історичну місію і врятувало український народ від загибелі [1, 2].

Отже, козацтво своєю воєнною діяльністю, майже постійною, безперервною збройною боротьбою у війнах, битвах, оборонно-захисною прикордонною службою не допустило, щоб Україна зникла з карти світу. Але не тільки воєнною діяльністю займалося козацтво, а й хліборобством. Своєю вільною, без феодального примусу і кріпаччини працею на землі українське козацтво розвинуло передову економіку. На Запорізькій Січі, де ніколи не було кріпацтва, уперше в Європі склалася прогресивна форма багатогалузевого господарства фермерського типу – запорізький зимівник.

Про ремесла і промисел французький інженер Боплан в “Описі України…” пише: “В країні Запорізькій ви знайдете людей, що вміють усі ремесла, потрібні для громадського життя: теслярів для будування домів і човнів, стельмахів, слюсарів, мечників (зброярів), гарбарів, шевців, боднарів, кравців і т. д. Козаки – великі митці в добуванні селітри, котрою переповнена Україна, та у виготовленні гарматного пороху. Жінки прядуть лен і вовну, ткуть для вжитку полотно і сукно. Усі козаки вміють орати, сіяти, жати, косити і пекти хліб, виготовляти страви, варити пиво, мед і вино, виробляти горілку і т. д. Вони взагалі спосібні до всіх мистецтв.” [3].

До такої ж творчої історичної діяльності козацтва слід віднести також його державне будівництво, якщо можна застосувати сучасну термінологію до такого явища ХVII – XVIII ст. У самому процесі формування козацтва в збройні сили України була закладена ідея державності. Згодом Запорізька Січ з військової бази козацтва розвинулася спочатку у військовий і політичний центр українського народу, а з часом склалася державна система – козацька республіка. Вона не охоплювала всієї України і з другої половини XVII ст. займала окреслену своїми кордонами територію, на якій тепер розміщуються сучасні сім областей. Однак Запорізька Січ у своїй своєрідності з послідовним демократичним устроєм була першою такою республікою в Європі.

Історичні джерела підтверджують також високий рівень освіти на Україні, зокрема на Січі у ХVI – XVІІІ ст. Деякий час вищу освіту українські юнаки могли здобути тільки за кордоном. У козацьких реєстрах з ХVI ст. зустрічаються записи, в яких, крім імені, прізвища або роду занять козака, є слово “бакалавр”. Наприклад, “Денис бакалавр” або “добрий дяк Бакалавр”. Не виключено, що вони здобули освіту в західноєвропейських навчальних закладах, після яких надавався вчений ступінь бакалавра. Частина українців ставала провідними вченими в європейських вищих навчальних закладах. Так, ректором Болонського університету 1481 – 1482 рр. був видатний український учений Юрій Дрогобич. Падуанський університет на початку XVII ст. закінчив близький товариш Петра Сагайдачного Ізекіїл Курцевич, а також соратник Богдана Хмельницького – Станіслав Морозовицький, відомий у народі як Морозенко. Полковник Морозенко загинув під час оборони Збаража (1649 р.). Саме про нього складено одну з найбільш відомих у народі дум “Ой, Морозе, Морозенко”. Серед випускників західноєвропейських вищих навчальних закладів знаходимо імена українських письменників, поетів, діячів культури того часу.

У 1576 р. князь Костянтин Острозький у м. Острозі на Волині засновує Острозьку колегію – перший в Україні навчальний заклад вищого ступеня. У ньому було поєднано кращі традиції освіти Київської Русі та досягнення західноєвропейських університетів. При Острозькій колегії створюється видавничий гурток, на базі якого першодрукар Іван Федоров здійснює перевидання українського “Букваря” та видання так званої “Острозької Біблії”. Ці книжки відіграли важливу роль у поширенні освіти на українських землях. Острозьку колегію, а згодом Віленську академію, закінчив автор слов’яноукраїнської “Граматики” Мелетій Смотрицький. До середини XVІІІ ст. вона була єдиним підручником з граматики в Україні, Росії та Білорусії.

Однією з особливостей навчання в Острозькій школі було виховання патріотизму, любові до рідного краю. Саме тому багато вихованців колегії були безпосередньо пов’язані з боротьбою, яку вело запорізьке козацтво проти соціального та національного гноблення. Так, Дем’ян Наливайко був одним із впливових діячів острозького культурно-просвітнього гуртка, активно виступав проти гнобительської політики польської шляхти. Коли його брат Северин Наливайко очолив селянсько-козацьке повстання проти магнатсько-шляхетської Польщі, Дем’ян Наливайко на чолі одного із загонів узяв у ньому участь.

Вихованцем Острозької колегії був і гетьман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний. Як талановитий полководець і флотоводець він відіграв значну роль у боротьбі проти турецько-татарської агресії, а також сприяв розвитку української освіти та культури. З його ініціативи запорізькі козаки почали надавати матеріальну підтримку національно-релігійним об’єднанням міщан – братствам, які очолювали боротьбу проти політики національних та релігійних утисків, що проводила шляхетська Польща. У цей час братства створюють свої школи. Перша така школа виникла у Львові у 1585 р., а на початку XVІІ ст. – у більшості міст України. Про високий рівень освіти на Україні зазначають іноземні автори, які побували в ті часи на її землі. Так, Павло Халебський пише: “У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти” [10, 13].

У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Військом Запорізьким вступає до Київського братства. Це була подія великого політичного значення, яка свідчить про участь Січі у суспільно-політичному і культурному житті України. Особисто Сагайдачний приділяв велику увагу розвитку Київської братської школи, на базі якої шляхом поєднання з нею школи Києво-Печерської лаври у 1632 р. була створена Києво-Могилянська колегія. Військо Запорізьке як куратор братської школи підтримало ідею створення цього вищого навчального закладу, гарантуючи йому свою підтримку. Про це йдеться у листуванні (березень 1632 р.) між гетьманом Війська Запорізького Іваном Кулагою та архімандритом Лаври Петром Могилою – її першим ректором, а потім митрополитом. Києво-Могилянська колегія стала першим вищим навчальним закладом східних слов’ян.

Участь Запорізької Січі у створенні Києво-Могилянської колегії вказує на активну громадянську позицію та високий рівень духовності козацтва. Це спростовує наклепи та закиди деяких “істориків”, які зневажливо оцінюють козацтво і стверджують, що запорожці були зграєю розбійників і п’яниць.

Викладання у Києво-Могилянській колегії проводилося, як і у західноєвропейських університетах, переважно латинською мовою. Навчання відбувалося у чотирьох нижчих класах, а також у класах поетики, риторики і філософії. За програмою колегії працювали школи у Вінниці та Кремінці.

Здобуваючи освіту в Україні, а також у західноєвропейських навчальних закладах, козацька молодь добре володіла латинською мовою, що того часу була мовою міжнародного спілкування. Латинь знадобилася запорожцям під час їх закордонних походів та для спілкування з іноземними послами. Про те, що серед козаків знання латині було доволі поширеним явищем, свідчить такий історичний факт. У 70-х роках XVІІ ст. шестеро козаків втекло з турецької неволі і звернулося за допомогою до французького посольства у Стамбулі. Французькі дипломати повелися з ними не за заповідями християнської моралі – одну неволю замінили іншою. Утікачів було надіслано на галеру короля Франції. Тут з ними мав бесіду католицький монах Анрі де Монбаз, який займався наверненням іноземців до католицтва. За його повідомленням, це були освічені люди, що знали латинську мову. Як писав монах до представників влади, примушувати таких чесних і відважних людей буде безчесно.

Серед випускників Києво-Могилянської колегії (а з 1601 р. – академії) були не тільки освітні діячі України, а й значна частина воєначальників: це соратники Богдана Хмельницького Іван Чернята, Федір Лобода, Тимофій Носач, Іван Кравченко, а також гетьмани України Іван Виговський, Павло Тетеря, Юрій Хмельницький та Іван Самойлович.

Як зазначали історики, Б. Хмельницький закінчив православну школу на Київщині, а потім продовжив навчання в одній із єзуїтських шкіл на заході України або у Польщі. Про високу освіченість гетьмана було добре відомо при королівських дворах Європи. Він знав латинську, українську, польську, турецьку, татарську, французьку мови. Як високоосвічена людина Б. Хмельницький опікувався розвитком освіти на Україні. Своїми універсалами він надає великі привілеї Києво-Могилянській колегії та Братському монастирю, передає їм значні маєтності. Ці привілеї він включає в мирні угоди під Зборовом (1649 р.), Білою Церквою (1651 р.), а також у Переяславські статті (1654 р.). Наступники Б. Хмельницького також приділяли увагу справі розвитку колегії. У колегії (академії) навчалися студенти – росіяни, білоруси та представники інших національностей. Водночас такі провідні українські вчені, як Ф. Прокопович, С. Яворський, професори та випускники Києво-Могилянської академії працюють викладачами у заснованій у 1687 р. у Москві Слов’яно-греко-латинській академії. Вони також відкривають школи у містах Росії, навіть Сибіру, дарують цим школам свої особисті бібліотеки.

Осередки освіти існували безпосередньо і на запорізьких землях – паланках, а також у фортеці Січі. На початку XVІІ ст. виникла школа при Самарському Пустинно-Микільскому монастирі, будівля якого розташована зараз на околиці м. Новомосковська Дніпропетровської області. У школі навчали письма, церковного читання, співу та музики. Такі школи існували при всіх 44 церквах на Січі. У запорізьких школах навчалися козацькі діти з паланочних населених пунктів, а також джури – підлітки, що бралися до виховання досвідченими козаками та військовою старшиною з України. Того часу посада вчителя була невід’ємною від посади священика або ієромонаха. Формування світогляду дитини та її морально-етичних рис відбувалося на релігійному ґрунті. Учитель-наставник піклувався не тільки про знання, а й про його здоров’я. Найбільш здібні діти продовжували навчання у Києво-Могилянській академії та закордонних університетах.

Ще одним показником освіченості запорізького козацтва було шанобливе ставлення до книги. У фондах Дніпропетровського державного історичного музею ім. Д.І. Яворницького збереглося чимало книг, які колись належали козакам та були зібрані до музею Д.І. Яворницьким. Ознакою розвитку освіти в Україні була її відносна демократичність – поширення досягнень культури на козацтво (близьку до народних низів верству населення) [10].

Запорізьке козацтво, вийшовши на арену політичної боротьби наприкінці XVІІ ст., уже через декілька десятиліть, під час визвольної війни українського народу (1648 – 1654 рр.), надало свій політичний устрій усій Україні. Виникнення гетьманату – козацької держави – сприяло поширенню на всі українські землі тих політичних, ідеологічних, культурних ідеалів, які ствердилися у запорізькому козацтві. Звичайно, це був не простий процес. „Козацька культура” сприймала надбання всіх регіонів України. Однак у соціальному, політичному, культурному житті України ХVI – XVІІІ ст. була очевидною перевага саме козацького елементу. Подорожі на Україну сприймалися в Європі як подорожі у “країну козаків”.

Таким чином, козак у своїй особі поєднував хлібороба, промисловця, ремісника й водночас хороброго воїна. З одного боку, наслідком його діянь була вимушена руйнація здобутків народів, правителі яких загрожували існуванню українського народу, а з іншого, – козак виступав як творець матеріальних і духовних цінностей. Можливо, саме це розкриває сутність козацтва як феномена світової історії [2].

Цікаво, що саме цю особливість українського козацтва помітив російський демократ О. Герцен, який писав, що українська республіка, підґрунтям якої були демократичні і соціальні засади, – Запорізька Січ становила дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-селян.

Справді, сформувався особливий фізичний і психічний, духовний та інтелектуальний тип козака з високими морально-етичними якостями, високим почуттям патріотизму, незалежності, фізичною міццю і витривалістю та концентрованою енергією, що згодом закріпилося на генетичному рівні і стало ознакою запорізького козацтва, оспіваного українським народом у своїх піснях і думах. Сформувався суспільний тип козака, найкращі риси якого стали одним із найзначніших елементів у формуванні української нації.

Запорізька Січ, де не було кріпацтва, а натомість панували демократичні порядки, являла собою історичну альтернативу тому шляху, яким ішла Російська імперія з її феодально-кріпосницьким гнобленням, що мало чим відрізнялося від рабства, з її колоніальною політикою денаціоналізації, русифікації, абсолютистсько-необмеженою владою. Така політика заганяла всю країну в історичну безвихідь, у глухий кут.

Історія давала шанс народам Російської імперії йти шляхом прогресу, поступального розвитку. Царський уряд не хотів вести країну альтернативним шляхом, а, навпаки, нещадно знищував його репрезентантів: двічі руйнував Запорізьку Січ, остаточно ліквідувавши її у 1775 р., але козацька справа залишилася невмирущою. Ідея козацтва мати свою незалежну демократичну державу здійснилася тільки через два століття, і незважаючи ні на що, ми не маємо права забувати те, що було зроблено козаками для становлення української нації [2].

Отже, уважно вивчаючи історичне минуле виникнення і розвитку українського козацтва, можна знайти багато такого, що надихає сучасну людину до прагнення вірно і віддано служити українському народу як у складі державних військових формувань або силових структур, так і у цивільному житті. Через це наведена парадигма історії українського козацтва заслуговує на використання її як ідеологічного підґрунтя для створення національної концепції принципів і методів виховної роботи з особовим складом у внутрішніх військах та в усіх державних силових структурах України.

У сучасних умовах, при відкритості всіх історичних джерел інформації, необхідно розробити власну національну ідеологічну концепцію принципів і методів виховної роботи з особовим складом, підґрунтям якої б стали історичні традиції Українського війська, і зокрема запорізького козацтва. Відповідно до цієї концепції роботу з особовим складом державних військових формувань та силових структур треба зосереджувати на вихованні:
  • високої моральності та духовності;
  • відповідального ставлення до власної освіти та самоосвіти;
  • високої свідомості у всіх категорій особового складу;
  • відповідального ставлення до виконання свого конституційного обов’язку;
  • почуття любові до українського народу, причетності до будівництва і розвитку української держави, її історії;
  • особистої відповідальності кожного за безпеку держави;
  • культури службового спілкування українською мовою.

Особливу увагу треба приділити виховній роботі при підготовці як офіцерів, так і молодшого командного складу. Виходячи з традиції запорожців готувати козаків до військового життя ще з підліткового віку, створити при внутрішніх військах МВС України військовий навчальний заклад (ліцей) – “Школа джур”, в якому здійснювати підготовку майбутніх кандидатів до вступу до Військового інституту внутрішніх військ МВС України та молодший командний склад для служби на контрактних засадах.

Розробку науково обґрунтованої ідеологічної концепції щодо підготовки на найкращих традиціях запорізьких козаків військових психологів (капеланів) можна здійснити у Військовому інституті внутрішніх військ МВС України, який має у своєму складі досвідчених фахівців. Після обговорення та схвалення цієї концепції на державному рівні необхідно розробити національну програму підготовки військових психологів, відповідно до якої і відкрити в одному із вищих військових навчальних закладів такий напрям освіти.


Л і т е р а т у р а

  1. Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. – К.: Наук. думка, 1968. – 223 с.
  2. Апанович О.М. Конструктивна історична діяльність Українського козацтва (доповідь у Сорбонні на п’ятій Міжнародній франко-українській конференції) // Пам’ятки України. – 1991. – №5. – С. 17–18.
  3. Боплан Гійом Левассер де. Опис України, кількох провінцій королівства, тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і веденням воєн // Жовтень. – 1981. – № 4. – С. 52–94.
  4. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К.: Наук. думка, 1968. – 200 с.
  5. Винниченко І. Україна 1920 – 1980-х: депортації, заслання, вислання. – К.: Рада, 1994. – 126 с.
  6. Голобуцкий В.А. Запорожское казачество. – К.: Госполитиздат УССР, 1956. – 462 с.
  7. Історія Українського війська. – Львів: Видання Івана Тиктора, 1936. – Ч. 2 – 3.
  8. Козьва О. Хронологія духовного та фізичного нищення української нації. – К.: Вісн. “Просвіти”, 1994. – Ч. 1.
  9. Лизанчук В. Навічно кайдани кували. – Львів: Ін-т народознавства, 1995. – 86 с.
  10. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – 302 с.
  11. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький: Монографія. – К.: Вид-во АН УРСР, 1954. – 533 с.
  12. Січинський В. Чужинці про Україну. – Львів: Слово, 1991. – 96 с.

13. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків / Пер. з рос., покажчики І.І. Сварника. –Львів: Світ, 1992. – Т. І – ІІІ.


Стаття надійшла до редакції 25.02.2005 р.


Р