Geum.ru

Магістерська програма «економіка аграрного сектора» Студентка: Карпенко Ірина Володимирівна

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11



ВСТУП


Інструментом забезпечення сталого розвитку сільського господарства є реалізація його багатофункціональної ролі в суспільстві. За визначенням ОЕСР, концепція багатофункціональності базується на визнанні сільського господарства діяльністю, яка забезпечує різні результати: створює не тільки продукцію (продукти харчування, корми, волокно, і біопаливо), але й плоди нетоварного характеру, такі як продовольча безпека, агроландшафт, збереження пам’яток культурної спадщини, які класифікуються як суспільні блага. Завдяки цьому сільське господарство є унікальним інструментом сталого суспільного розвитку, оскільки воно сприяє цьому розвитку як вид економічної діяльності, як джерело доходів і як постачальник екологічних послуг.

Перехід на засади сталого розвитку людської цивілізації, націй-держав, окремих сфер діяльності визнано світовою спільнотою домінантою на 21 століття. Деякі країни вже підводять підсумки щодо руху по цьому шляху. Україна ж практично знаходиться на його початку, необхідні конкретні стратегії й дії. Тому, поряд з розглядом теоретико-методологічних положень щодо сталого розвитку агросфери, а саме сутності та еволюції концепції сталого розвитку; цілей і ознак агровиробництва й сільських територій, за якими вони становлять систему – агроекосистему; загальновизнаних світових орієнтирів щодо моделі такого розвитку, особливу увагу приділено обґрунтуванню основ економічного механізму сталого розвитку національної аграрної сфери, насамперед щодо її екологізації й соціалізації в інтересах суспільства. У результаті проведеного узагальнення й систематизації настанов міжнародних організацій (ООН, ОЕСР, ЄС й інших) сформовано теоретичні засади політики й механізму сталого розвитку вітчизняного аграрного сектора, які мають лягти в основу формування національної стратегії.

Аналіз вимог Світової організації торгівлі (Україна стала її членом з травня 2008 р.) щодо регулювання справедливої конкуренції на ринках сільськогосподарської продукції та практичного досвіду Спільної аграрної політики Європейського Союзу щодо становлення інституціональної системи забезпечення сталого розвитку агросектора (на основі взаємопоєднання двох визначених опор розвитку – ринкової політики і підтримки сільського розвитку) дозволив виокремити узгоджені й гармонізовані напрями для національної аграрної сфери. Акцент зроблено на висвітленні заходів з імплементації гармонізованих засад і напрямів у національну аграрну політику та формуванні відповідних інституціональних структур.

Комплексне декларування сталого розвитку аграрної сфери з необхідністю реалізації його складових – економічного зростання і ефективності, соціального прогресу та екологічної безпечності знайшло лише в певній мірі відображення в Законі України „Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року” від 2005 р. (з часу офіційного визнання світовою спільнотою концепції сталого розвитку пройшло 13 років). Визначені стратегічні цілі національної аграрної політики в основному відповідають основним загальновизнаним засадам сталого розвитку, разом з тим відсутні чіткі цільові орієнтири щодо екологічної складової.

Україна ще не сформувала виважену стратегію сталого розвитку аграрної сфери, в основу якої має бути покладений національний інтерес, поряд з прагненням гармонізації засад розвитку зі світовими; раціональне використання наявних конкурентних переваг; збереження й нарощування агроресурсного потенціалу й ефективне його використання для зайняття лідируючих позицій у певних сегментах внутрішнього і зовнішнього агропродовольчого ринку.

З урахуванням орієнтирів ЄС обґрунтовуються стратегічні заходи за чотирма пріоритетними векторами розвитку аграрного сектора: 1) підвищення конкурентоспроможності завдяки поліпшенню людського капіталу, фізичного потенціалу, якості виробництва і продукції; 2) поліпшення агроландшафтів; 3) покращення якості життя сільгоспвиробників і диверсифікація аграрної діяльності; 4) активізація місцевої ділової активності щодо сільськогосподарського і загалом сільського розвитку. Для підвищення агроекологічного іміджу України пропонується розробити і схвалити національний Кодекс сталого агрогосподарювання (включено у Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року), в якому задекларувати базові вимоги та стандарти щодо сільськогосподарської діяльності. Серед напрямів екологізації аграрного сектора першочерговими є припинення та убезпечення хижацького використання агроприродних ресурсів, особливо землі, їх деградації; формування раціональних і сприятливих агроландшафтів; розвиток органічного сільського господарства та загалом широкомасштабне переведення сільського господарства на агроекологічну стратегію розвитку.

Метою магістерської роботи являлось, насамперед, визначитись із сутністю поняття «сталий розвиток», проаналізувати стан аграрного сектора економіки та можливість його функціонування відповідно до вимог сталого розвитку. Саме мета визначала ті проблеми, які і необхідно було дослідити, а саме: детально проаналізовати наявну ситуацію, виявити проблеми та оцінити можливості, у тому числі виокремити, по можливості, нові з них в економічній, соціальній та екологічній підсистемах, а також урахувати окремі регіональні аспекти при обґрунтуванні стратегій переходу вітчизняної аграрної сфери до сталого розвитку.

Для сталого розвитку надто важливою є самоорганізація аграрної системи на всіх рівнях. Якщо ж аграрна система не зможе самоорганізуватися зсередини, то прихід нових інвесторів, крупного капіталу ззовні, зі своїми чіткими бізнесовими інтересами, не завжди буде на користь селян і забезпечення сталих основ довготривалого розвитку. В цьому контексті виділяється цілий напрям науки - формування еколого-соціальної поведінки господарюючих суб’єктів та посилення мотиваційного механізму самоорганізації дрібнотоварних агровиробників, місцевих цільових груп та загалом сільських громад.

У роботі наведено результати аналізу нинішньої системи державної підтримки вітчизняного аграрного сектора – за обсягами, структурою, окремими програмами, деякими регіональними оцінками, відповідністю вимогам СОТ і практиці САП ЄС, а також розроблено конкретні пропозиції по зміні фокусу і трансформації механізму державної підтримки аграрного сектора в еколого-соціальному напрямі. Це відповідатиме як внутрішнім інтересам, так означатиме прийняття загальновизнаних у світовому масштабі „правил гри”, що спрацьовуватиме на підвищення агроекологічного іміджу України.

Магістерська робота базується на дослідженнях вітчизняної та зарубіжної літератури, нормативно-правових актів, навчально-методичної літератури тощо.


Розділ 1. Теоретичні основи сталого розвитку аграрної сфери


1.1. Сутність та еволюція міжнародної концепції сталого розвитку


Концепція сталого розвитку, у вигляді визначення суті та основних принципів, сформувалась в основному в кінці 80-х років і в 1992 р. на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку визнана світовою спільнотою домінантною для розвитку на ХХІ століття. Для характеристики „сталого розвитку” (sustainable development) використано і найбільш часто застосовується визначення, сформульоване у 1987 р. Світовою комісією ООН з навколишнього середовища і розвитку (комісією Брундтланд, за прізвищем її голови), як  розвиток, який задовольняє потреби нинішнього покоління, але не загрожує здатності майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби.

Однак було покладено лише початок дебатам щодо сталого розвитку – як щодо сутності концепції, так і суто технічних аспектів. Так, в Україні ведеться багато дискусій з приводу поєднання, здавалося б, не поєднуваних термінів „сталий” і „розвиток”. Згідно з енциклопедичним визначенням, розвиток – це незворотна, цілеспрямована, закономірна зміна системи. І хоча вже сам термін „розвиток” передбачає певну упорядкованість, у поєднанні з терміном „сталий” посилюється визначена цілеспрямованість, векторність змін системи, йдеться про конкретну модель розвитку. Будучи відносно новим, це словосполучення набуває широкого застосування.

Жоден з близьких за змістом термінів сталого розвитку – стійкий, стабільний розвиток не відображає суті нової концептуальної моделі розвитку краще. За Н.Ф. Реймерсом, можна визначити стабільний розвиток („стабільність” від лат. – діючий у незмінному вигляді) як здатність системи розвиватися, зберігаючи свою структуру і функціональні особливості під впливом внутрішніх чинників. Стійкий розвиток – це здатність системи розвиватися, зберігаючи свою структуру і функціональні особливості, за різних впливів зовнішнього середовища.

Професор Мельник Л.Г. вважає, що поняття „sustainable development” переводити на українську мову, очевидно, точніше саме як „стійкий розвиток”, маючи на увазі здатність утримувати рівновагу (не падати, не руйнуватися)1. Окремі дослідники пропонують уточнити назву концепції як „екостійкий розвиток”2, „невиснажливий розвиток”3, які, начебто, є більш точним змістовним перекладом з англійської. З цим важко погодитися, оскільки ці поняття обмежують суть загальної концепції, акцентуючи увагу на екологічній складовій розвитку, залишаючи поза увагою соціальну складову. Серед можливих перекладів з англійської мови словосполучення „sustainable development” досить глибоко відображають сутність зазначеної концепції ще терміни „самопідтримуючий”, „життєздатний” розвиток, але вони не набули поширення.

На нашу думку, поняття „сталий розвиток” акцентує увагу не стільки на стабільності чи стійкості розвитку, як на згармонізованості розвитку за його складовими – соціальною, економічною, екологічною. Сталий розвиток означає збалансоване, зрівноважене (що не передає рівності показників) зростання як економічних, так і соціальних і екологічних параметрів постійними пропорційними (у раціональному співвідношенні до пропорційних) темпами, забезпечуючи загальний прогрес суспільства у всіх його сферах. Це важливо вияснити, тому що зміщення акцентів зі зростання на розвиток призвело до сприйняття сталого розвитку лише як „підтримуючого” розвитку, з фіксацією досягнутого рівня, навіть стабілізацією процесів. У Резолюції „План виконання рішень Світової зустрічі на найвищому рівні щодо сталого розвитку” у Йоганнесбурзі 2002 р. підкреслено необхідність інтеграції трьох компонентів сталого розвитку – економічного зростання, соціального прогресу і охорони навколишнього середовища як взаємодоповнюючих і взаємопідкріплюючих елементів. Сталий розвиток забезпечує зростання або, принаймні, підтримання благополуччя людства протягом тривалого часу.


Сьогодні можна ідентифікувати понад 50 визначень сталого розвитку. Сучасні визначення більш чітко виділяють три основні компоненти сталого розвитку: економічний, екологічний і соціальний, вказуючи на необхідність їх збалансованої, гармонійної реалізації, і лише за такої умови розвиток може підтримуватися протягом тривалого часу. Відтак в загальному плані сталий розвиток трактується як стабільний соціально-економічний розвиток, який не руйнує своєї природної основи і забезпечує неперервний прогрес суспільства. Таким чином, узагальненими основними засадами сталого розвитку є такі:
  • справедливість щодо поколінь – основна ідея, яка витікає з визначення сталого розвитку комісії Брундтланд і означає моральне зобов’язання нинішнього покоління забезпечити щонайменше таку ж якість життя для майбутніх поколінь. Звідси витікає необхідність забезпечення справедливості між соціальними групами людей, які живуть нині, а також між країнами. До речі, щорічна доповідь про світовий розвиток, яка підводить підсумки та визначає основні засади подальшого розвитку, за 2006 р. має назву „Справедливість і розвиток”;
  • збалансованість розвитку, з урахуванням економічних, соціальних і екологічних аспектів;
  • довготривалість суспільного розвитку;
  • процес потрійної суспільної інтеграції (Triple-Т Social Integration Process): цілей, територій та часу.

Розкривають і доповнюють зміст поняття сталого розвитку наступні його трактування у сучасних дослідженнях:
  • благодатна спіраль прогресу, за якого людський розвиток і економічне зростання взаємно сприяли б одне одному;
  • гармонізація розвитку людства і навколишнього середовища;
  • управління ризиками впливу людської діяльності на складні соціо- екосистеми, що зв’язано зі значною невизначеністю наслідків, а отже необхідність збереження варіантів вибору;
  • цілеспрямована самоорганізація суспільства;
  • управління капіталом в інтересах збереження і примноження людських можливостей (з нещодавніх досліджень Світового банку). При цьому поняття „капітал” включає не лише фізичний, але й природний і людський капітал. Для сталого розвитку сума цих трьох видів капіталу щонайменше не повинна зменшуватися. Це, так звана, умова „слабкої сталості”; „сильна сталість” (розробник концепції англійський економіст Давід Перс) теж характеризується не зменшенням величини загального капіталу, але при умові, що певна частина природного капіталу – критичний природний капітал, який є першоосновою існування людини, повинен бути збережений з року в рік, від покоління до покоління.

Проблемність визначення поняття „сталого розвитку”, не кажучи вже про показники його вимірювання та особливо механізми забезпечення, зумовлена складністю об’єкта дослідження як інтегрованої системи, яка об’єднує три досить самодостатні системи (підсистеми) – економічну, соціальну і екологічну, зі своїм різноманіттям завдань у контексті сталого розвитку. Всі три підсистеми самі по собі є нестабільними – це по-перше. По-друге, навіть досягнення максимуму виконання цілей певної підсистеми не гарантує сталості, а забезпечення сталості окремо економічної, соціальної і екологічної підсистем не означає, як показує досвід, досягнення сталості суспільного розвитку. По-третє, слід визнати, що існує конкурентність між розвитком підсистем, і це об’єктивна обставина, оскільки всі вони функціонують і розвиваються за рахунок загальних ресурсів.

У контексті сталого суспільного розвитку об’єднуючим для всіх трьох сфер – економічної, соціальної, екологічної є те, що у центрі цього розвитку знаходиться людина, як зазначено у міжнародних документах. Природа ж людини представляє собою триєдину системну цілісність: біо – соціо – трудо. Отже, зміст суспільного розвитку полягає в розширенні свободи вибору людьми найбільш бажаного для них способу життя. Тому йдеться про щось значно більше, ніж просте зростання економіки. А саме – про зростання людських можливостей. Люди повинні насамперед мати можливість прожити довге і здорове життя, отримати необхідні їм знання і уміння, а також розпоряджатися доходом, достатнім для забезпечення гідного рівня їх життя. Це – основні засади концепції людського розвитку. При цьому мають значення показники якості людського життя, характеристиками якої є не лише матеріальний достаток, але й соціальні блага, зокрема можливість вибору стилю життя, робочого місця, доступності освіти, медичних послуг тощо та рівень злочинності, а також екологічні параметри – чистота повітря, питної води, сприятливі ландшафти тощо. Економічне зростання є одним з найважливіших засобів розширення доступної людям свободи вибору, як відзначено у Доповіді про людський розвиток 2001. Разом з тим, повніше задоволення потреб людей у якісному харчуванні, а також освіті, зміцненні здоров’я набуває інвестиційного характеру, оскільки сприяє підвищенню продуктивності праці, а економічне зростання виявляється наслідком соціального розвитку, а не його передумовою.

Безумовно, збільшуючи багатство країни загалом, економічне зростання розширює потенційні можливості для боротьби з бідністю і розв’язання інших соціальних і екологічних проблем. На початку сприйняття концепції сталого розвитку зміщували акцент з економічного зростання на економічний розвиток, обґрунтовуючи це тим, що якщо економічне зростання передбачає збільшення рівня реального валового національного продукту або споживання на душу населення, то економічний розвиток визначає процес спрямований на досягнення також певних соціальних цілей, серед яких підвищення рівня і доступності освіти, охорони здоров’я та загалом покращання якості життя людей, що зрештою призводить до прогресу.

Отже, важливою є якість економічного зростання. Безумовно, зростання може створювати нові проблеми і стреси для навколишнього середовища, оскільки збільшується потреба в природних ресурсах і одночасно відбувається накопичення шкідливих побічних продуктів економічної діяльності. У контексті сталого розвитку необхідне стратегічне зрушення від традиційно запізнілої реакції на неблагополучні соціально-екологічні явища – „не нашкодь” до підходу – „зроби добро”, а також перехід на інноваційний шлях розвитку, який має за основу якісно інші чинники економічного зростання (якість, технології, систему управління), а відтак здатен забезпечити новітню якість економічного зростання.

Отже, для того, щоб економічний розвиток був сталим, важливо реалізувати одночасно також цілі соціальної та екологічної систем. Останні створюють певні рамки, умови й передумови для пошуку найбільш доцільних і раціональних економічних рішень з метою досягнення суспільного прогресу. При цьому, соціальні і екологічні параметри підвищують добробут людей як опосередковано, завдяки своєму вкладу у виробництво і матеріальний добробут, так і безпосередньо – через саме своє існування, забезпечуючи соціальний і екологічний комфорт проживання. Ігнорування цілей однієї з систем може поставити під загрозу не лише економічне зростання, а й весь подальший розвиток суспільства.

Схематично суть сталого розвитку зображено на рис.1.1

Економічні завдання:



  • зростання
  • ефективність
  • стабільність
  • _____________
  • _____________

Соціальні завдання:
  • справедливість щодо можливостей, шансів
  • соціальна злагода
  • рівність можливостей
  • демократія
  • збереження національних

культур
  • ___________
  • ___________

Зони компромісів


Ядро сталого розвитку
Екологічні завдання:
  • здорове для людини навколишнє середовище
  • раціональне використання відновлюваних ресурсів природи
  • економія невідновлюваних природних ресурсів
  • ___________
  • ___________

Рис. 1.1. Різноманіття завдань сталого суспільного розвитку


Для забезпечення сталого розвитку слід обирати цілі, які є інтегрованими для трьох систем і внаслідок ефекту мультиплікації та синергії здатні забезпечити найвищу ефективність суспільного розвитку. Це – ядро сталого розвитку, тобто ті пріоритети збалансованого соціально-економічного і екологічного розвитку – економічна ефективність, екологічна безпечність, соціальний прогрес і справедливість, які задовольняють усі основні критерії сталості.

Радикальні реформи в Україні призвели до не збалансованого розвитку суспільства, досить відчутно підірвали сформовані форми соціальних відносин, не замінивши їх новими. Це загрожує соціальній єдності суспільства та можливості його подальшого розвитку.

Для оцінки результатів сталого розвитку групою організацій Світового банку запропонований „критичний трикутник”, на вершинах якого знаходиться зростання, зниження бідності, екологічна стійкість. Вважається, що в серцевині цього „критичного трикутника” має бути безпека людини, як системної цілісності останньої (рис. 1.2).



(٭ у критичному трикутнику Світового банку цей показник – зниження бідності)

Рис. 1.2. Критичний трикутник результатів сталого розвитку


Таким чином, для розвинених країн можливою є стратегія сталого розвитку – одночасне досягнення економічного зростання і розв’язання екологічних проблем, чи навіть стратегія надання пріоритетності збереженню та відновленню навколишнього середовища. Для країн з перехідною економікою і тих, які розвиваються, особливо важливим є забезпечення на певний період економічного зростання (стратегія випереджаючого розвитку), але з урахуванням і дотриманням певних екологічних обмежень та вимог. А саме – раціональніше використання природних ресурсів та підтримання рівноваги екологічних систем, їх асиміляційної і відновлюваної здатності, для чого необхідно створювати механізми адміністративного та економічного регулювання. Тобто, для країн з перехідною економікою і тих, які розвиваються, йдеться не про стабілізацію низького рівня добробуту населення, як дехто хибно інтерпретує концепцію сталого (як незмінного, застійного) розвитку, а про стратегію сталого екологобезпечного економічного зростання.

У одному з проектів Концепції сталого розвитку України наголошувалась необхідність економічного зростання, як основну ціль сталого розвитку, поряд з охороною навколишнього середовища і соціальною справедливістю. І ця мета визнана владною і науковою громадськістю, про що свідчить цілий ряд наукових праць, присвячених сприянню сталому економічному зростанню в Україні. Академік В.М. Геєць відзначає, що „пануючою була, є і залишається так звана парадигма прогресу”, а оптимальним варіантом розвитку України за темпами економічного розвитку буде динаміка росту на рівні 5,8% в середньому за рік, тобто йдеться про реалізацію доктрини випереджаючого, замість наздоганяючого, розвитку. За його переконаннями, суть сучасної соціально-економічної стратегії і концептуальна основа реформування української економіки полягає в просуванні до постіндустріального соціалізованого суспільства з високими характеристиками якості життя населення, формуванням нового технологічного укладу і соціально орієнтованої ринкової економіки. Чинники такої стратегії: гуманізація економіки; демократизація господарського життя; екологізація економічного розвитку; формування та розширення соціальної бази реформ; розробка та реалізація довгострокових пріоритетів; освоєння інноваційної моделі розвитку.

Науково-методологічне забезпечення сталого розвитку покладено на Національну академію наук та відповідні міністерства – Мінекономіки, Мінпраці, Мінекоресурсів. У структурі Мінекоресурсів та Мінпраці утворені окремі підрозділи з питань впровадження основних принципів сталого розвитку, в усіх центральних органах виконавчої влади визначені відповідальні виконавці. Що ж до розроблення і здійснення конкретних заходів зі сталого розвитку у секторах національної економіки, то передбачено утворення, за необхідністю, робочих груп.

Оцінюючи ситуацію в країні щодо сталого розвитку, в офіційних урядових документах відзначається, що на національному рівні зроблено лише перші кроки до сталого розвитку; в ряді програмних документів ураховано принципи сталого розвитку; виконання Комплексної програми реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки буде важливою складовою стратегічного планування переходу України до сталого розвитку. До 2020 р. передбачено створити систему державного управління природокористуванням і природоохороною як основу управління сталим розвитком ( „Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”, затверджені Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р.).

В узагальненому вигляді перехід на модель сталого розвитку означає послідовну реалізацію взаємозв’язаних основоположних напрямів, які концептуально являють етапи переходу:

- екологізація господарської діяльності. Внаслідок її проведення зростатиме частка національного багатства і відтак забезпечуватиметься необхідне економічне зростання в країні;

- збереження, відтворення біосфери і її локальних екосистем. При цьому обмежуватиметься зростання природомістких елементів національного багатства з метою збереження можливостей задоволення потреб майбутніх поколінь;

- формування ноосфери (сфери розуму). На основі реалізації попередніх концептуальних схем, а також за рахунок зростання людського капіталу і духовних цінностей забезпечуватиметься зростання національного багатства.

Сільське господарство звично визнається як інструмент розвитку, оскільки здатне забезпечити зростання валового внутрішнього продукту, зниження рівня бідності (економічне зростання, зумовлене розвитком сільського господарства, у декілька разів ефективніше впливає на скорочення масштабів бідності, ніж зростання несільськогосподарських галузей), а також безпеку людей. У Доповіді щодо світового розвитку 2008 „Сільське господарство на службі розвитку” вказується, що швидке розширення національних і міжнародних ринків, інноваційні інституційні рішення у сфері ринків, фінансування спільних дій, революція у сфері біотехнології й інформаційних технологій – все це відкриває сьогодні захоплюючі можливості використання сільського господарства для сприяння розвитку. При цьому сільське господарство є унікальним інструментом розвитку, оскільки воно, завдяки притаманній йому багатофункціональності, реалізує сприяння розвитку як вид економічної діяльності, як джерело доходів і як постачальник екологічних послуг.

Міжнародні організації та науковці дійшли висновку, що сільському господарству і пов’язаним з ним інноваційним сферам, а саме фільтрація води, управління ліквідацією відходів, біосировина, необхідно насамперед перейти на методи зеленого бізнесу. У заключному резюме міжурядової наради „Міжнародна оцінка сільськогосподарських знань, науки і технології для цілей розвитку. Глобальна оцінка для директивних органів” 2008 р. вказано на необхідність швидкого перегляду підходів до розвитку сільського господарства з орієнтацією на агроекологічну науку, що буде сприяти розв’язанню екологічних проблем при збереженні та підвищенні продуктивності.

Сільські території України внаслідок переважання сільськогосподарської діяльності на них є практично агроландшафтами (квазі-природою), тому участь галузі в реалізації цілого ряду цілей сільського розвитку надто вагома.

Концептуальні засади сталого розвитку аграрного виробництва і сільської місцевості полягають у наступному:

- реалізація багатофункціональності розвитку сільського господарства (засади сталості притаманні йому генетично), що забезпечує унікальність цього сектора в якості інструмента сприяння розвитку, а саме як виду економічної діяльності, джерела доходів і постачальника екологічних послуг;

- еколого-соціальний імператив у моделі сталого розвитку сільського господарства, з погляду на особливе значення його насамперед для задоволення людських потреб у харчуванні;

- екологічність розвитку, що генетично притаманна і важлива для самої галузі, оскільки вона має справу з природними ресурсами і функціонує фактично у середовищі „квазіприроди”;

- зрівноваженість галузевого і територіального розвитку;

- вирівнювання територіальної асиметрії аграрного і сільського розвитку;

- оптимальне поєднання крупних і дрібних форм агрогосподарювання;

- важливість превентивних убезпечнюючих заходів;

- більш інноваційне і комплексне застосування існуючих знань, досягнень науки і техніки, включаючи „офіційну” науку, традиційні й общинні знання, а також нових підходів інтегрованого управління аграрними і природними ресурсами.

Ці засади і відповідні механізми їх впровадження будуть розкриті в подальшому викладі.